Амаркорд (збірник)

– Не дуже.

– Шкода, а то могли би час від часу переходити на англійську. Мені бракує можливості вправлятися в усному мовленні. Ну, а ти чим займаєшся?

– Відпочиваю після сесії.

– А взагалі?

– Філологією.

– Українською?

– Так.

– Ну ясно, зараз всі ринулися в українську. Років три тому ти б точно пішла на російську. Батьки б інакше не допустили.

– Не знаю, три роки тому я ще в школу ходила.

– А вдома ви як розмовляєте? Теж по-українськи?

– Угу.

– А в мене вдома – по-російськи.

– А я думала, по-англійськи.

– Дивно, мені чомусь здалося, що в тебе в родині є хтось із російською кров'ю. Знаєш, є таке хороше слово: «полукровка». Так от, мені здалося, що ти полукровка.

– А як ти це визначаєш?

– Ну, знаєш, у мене самого мама – росіянка. Напевно, відчуваєш рідних за духом.

– Як Мауґлі.

– То в тебе точно нікого немає? Навіть у третьому коліні?

– У мене тільки два коліна.

– Я серйозно.

– І я.

– А що ти любиш читати?

– Книги.

– Ну, зрозуміло. А які саме?

– Різні.

Моє почуття вдячності зникло разом із бажанням вибачатися. Чому ми розмовляємо, як два дебіли? Яка йому різниця, що я люблю читати? Невже він думає, що запах із його рота мене збуджує? Чому не можна ввічливо розповісти одне одному по два анекдоти і розійтися по домівках? «Ринулися в українську», – теж мені доцент. Навчився б краще грамотно розмовляти замість того, щоб бігати за студентками.

– А светри тобі мама в'яже? – питаю я, щоб відволікти його від своїх анкетних даних.

– Мама, – не червоніючи, зізнається Женя. – У нас взагалі дуже ніжні стосунки в сім'ї. Я досі живу з батьками, незважаючи на те, що мені вже тридцять три, – він потай зиркає на мене, аби побачити, як я відреагую. – Але не тому, що мушу, а тому, що так для всіх краще. Ми всі дуже прив'язані одне до одного. У нас чудові стосунки. Мама ніколи не лягає спати, поки я не повернуся ввечері, тому я стараюся їх дуже не турбувати і повертатися не пізніше дев'ятої. Завжди дзвоню додому по кілька разів на день. З кожного відрядження. Я і майбутню дружину хочу привести в батьківський дім, – він знову потай зиркає на мене. Я намагаюся не думати про те, як вся сім'я снідає вранці «свіженькою» манкою із малиновим варенням («усе своє, не кроплене»), а вечорами п'є чай з лимоном (один пакетик на три горнятка) і заїдає оладками, вболіваючи за героїв якогось мексиканського серіалу. Мама при цьому плете светри, шкарпетки, шалики і поправляє бігуді. Аби не порушити цю гармонію, мені в ролі майбутньої дружини доведеться щонайменше вибілити волосся пергідролем, потім зробити «хімію» (перукарня не частіше ніж раз на півроку, це ж такі витрати для доцентської зарплатні) і купити на базарі джинсову спідницю із золотистими ґудзиками спереду та резинкою в поясі (раптом поправлюся – не витрачатися ж на нову) та ангоровий светр. Не життя, а просто мрія. Вихідні—на кухні, відпустка – на дачі і щоранку черга в туалет та ванну. Залишилося тільки достойно завершити виконання алгоритму «Одруження». Крок перший – знайомство, не забути розповісти про службове становище, тему дисертації, розміри житлоплощі. Тривалість – п'ятнадцять хвилин. Крок другий: випадкова зустріч, під час якої слід зробити відмову від наступної зустрічі незручною. Третій крок: запрошення на каву, тест на наявність спільних інтересів, перший поцілунок, знайомство з батьками. Основне – нічого не переплутати. Ну, а потім у мене вже просто не буде іншого виходу, тільки вийти за нього заміж. Ще б пак: кандидат математичних наук, у душі – історик, люблячий син, може статися, досі незайманий. Як сказала б моя бабця: «Хароший мальчик». Трохи, правда, лисуватий, і з рота тхне. Але це не страшно. Зуби ми йому полікуємо. А лисину, яка, кажуть, свідчить про темперамент, прикриємо вовняною шапочкою.

– Ти знаєш, що тут стояло раніше? – перебиває Женя хід моїх роздумів. Ми пройшли чималий шматок центру і наблизилися до ратуші. – У 1598 році з південного боку ратуші з'явилося велике кам'яне корито, – почав він тоном диктора телевізійних новин. – Пам'ятаймо, що до початку XIX сторіччя в усій Європі тільки Росія мала єдину для всієї країни систему мір і ваги. В інших державах кожне місто користувалося власними одиницями міри довжини, об'єму й ваги. А у Львові еталоном служило оте корито. – Він подивився на мене поглядом штангіста, який щойно побив власний рекорд і перейшов до наступної вагової категорії.

– А коли корито забрали звідси? – не даю я йому можливості насолодитися величчю моменту.

– Не знаю, напевно десь у XIX столітті, – він на мить знічується, але незабаром незворушно продовжує: – На західному боці Ринку, де зараз квітник, було місце страт. Тут же з 1564 року стояв так званий «стовп ганьби» – спочатку дерев'яний, а згодом – кам'яний. До нижньої частини стовпа були прикріплені залізні кільця. На кілька днів до них припинали, виставляючи «на ганьбу», дрібних злодіїв, п'яниць, хуліганів. Тут же виконували й смертні вироки. Для цього біля стовпа споруджували тимчасовий поміст. Так були страчені молдавські князі Томжа і Янкула, а 16 червня 1578 року – один із керівників запорозького козацтва Іван Підкова.

– А Самійло Немирич?

– Хто? – розгублено перепитує Женя.

– Інший національний герой запорозького козацтва, якого було посаджено у вежу чи то за зґвалтування, чи то за нерішучість.

– Не розумію, до чого тут нерішучість. Адже зґвалтування – це страшний злочин, ти сама як жінка повинна розуміти, що з нерішучістю це не має нічого спільного…

Здається, він не просто зануда, а гіперзануда, тобто якщо зануді на висловлення думки довжиною в одне речення потрібно сказати два, то цей здатен на всі п'ятнадцять.

– Ну, розумієш, тут ішлося про особливу нерішучість. Згідно зі знайденими істориками його свідченнями на суді, він ніяк не міг визначитися: «Чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка». Вона продавала гарячі пляцки на площі Ринок. Це визнали обставиною, що пом'якшує провину.

Я не можу зрозуміти, чи він справді не відчуває, наскільки марні його намагання справити на мене враження, чи просто робить вигляд, що не розуміє.

– Ну, я не знаю, – цілком серйозно намагається знайти переконливе пояснення Женя. – Узагалі-то тут страчували тільки дворян. Але щоб за пляцки… Ні, я не чув.

У принципі, я не маю рації. Нічого поганого цей чоловік мені не зробив. Навпаки. Тільки завдяки йому я не провалилася на іспиті з «Основ програмування», довідалася про корито, що використовувалося як міра ваги, про те, де в площі Ринок західний бік, а де південний, про те, що Івана Підкову було страчено саме тут, на спеціальному помості, навіть незважаючи на те, що він не був дворянином. А, може, він був дворянином? Бог його знає. Хороший він, цей Женя. Маму любить, дружини не має, і кров у нього – напівросійська, отже благородніша, не зовсім наша провінційно-галицька. І звідки він може знати, як сильно він мене дратує. Навіть не він сам, а його самовпевненість, переконаність, що ступінь кандидата математичних наук примусить будь-яку жінку з відкритим ротом слухати все, що б він не сказав, відразу ж і навіки розкрити йому свої обійми, народити двійко чепурних дітей і з радістю замінити маму в почесному чеканні вечорами з в'язанням у руках, бігудями на голові й любов'ю в серці.

– Може, зайдемо кудись на каву?

– Давай.

Ми заходимо до кнайпи в приміщенні ратуші, і я замовляю собі до кави 100 грамів «перцівки» і канапку з салом, аби дозволити собі розкіш помилуватися виразом обличчя Жені під час моєї трапези. Найбільше, чого мені в цей момент не хочеться, – це справити на нього враження «порядної дівчини». Аби приховати деяку розгубленість, викликану особливостями мого харчування, він квапливо продовжує свою історичну лекцію:

– «Стовп ганьби» не був єдиним місцем покарання. У 1594 році до стіни однієї з середринкових крамниць прибили довгу цепь з обручем. До неї припинали, перепрошую, сварливих жінок… («довгий ланцюг, телепню», – думаю я і мовчки жую сало.) Ще одна характерна риса Ринку – тротуари, що, за твердженням відомого мандрівника Ґруневеґа, були найширшими у всій Європі: ними могли йти назустріч одна одній аж дві пари. Проте всю площу замостити не спромоглися. Бруд був жахливий, адже каналізації у місті не існувало – усе сміття викидали просто на вулицю. Розказували, що коли імператор Йозеф II приїхав до Львова, то його карета, запряжена шестіркою коней, загрузла не де-небудь, а на Ринку. Імператора витягай з карети і понесли на руках, а карету витягали волами. Упорядковувати Ринок почали тільки наприкінці XVIII ст. Десь у 60-х роках XIX ст. замостили, поставили фонтани. Ринок отримав газове освітлення; аж у 1952-му його замінили електричним.

Я перехиляю «перцівку», зусиллям волі примушую себе не скривитися, ковтаю канапку і запалюю цигарку, – спеціально куплену для цієї оказії «Ватру» без фільтра.

– Мені здається, що тобі нецікаво, – не витримує нарешті Женя і закашлюється від їдкого диму, який я навмисно випускаю просто йому в обличчя.

– Ні, що ти. Продовжуй. Ти дуже цікаво розповідаєш.

– Не знаю, з тобою мені чомусь хочеться говорити про щось більш особисте.

Шматок канапки застрягає мені в горлі. Я теж закашлююся.

– У тобі є щось незвичайне. Щось більше, ніж у решти дівчат твого віку.

– Слухай, а коли з'явилися на площі Ринок ці фонтани? Я щось читала про першу систему водопостачання, криниці для багатих і бідних. Точно не пам'ятаю.

– Так, ні для кого не таємниця, що однією з найбільших проблем сьогоднішнього Львова є водопостачання. Ця проблема має вже 600 років. Попри те, що середмістя Львова стоїть на воді (у XV ст. на Ринку був ставок), уже в документах 1497 року згадується перший водогін, яким текла до міста джерельна вода. Річ у тім, що вода середмістя непридатна для вжитку.

Поступово кількість водогонів зростала. Вони сходилися на Ринку до колодязя зі східного боку ратуші, який був прикрашений величезною бронзовою статуєю німфи Мелюзини і називався її іменем. А вже звідти дерев'яними трубами вода подавалася в будинки.

Але місто росло, одного колодязя стало замало. 1697 року спорудили ще один, на південно-західному розі площі. Його прикрашала статуя Нептуна. 1744 року з'явився третій колодязь – на південно-східному розі. Воду з цих колодязів брали не всі, а тільки найбагатші домовласники. Решта ж пила воду з колодязів, викопаних на території міста, тобто погану.

1793 року на Ринку спорудили чотири фонтани. Для двох із них використали старі колодязі (сьогодні вони називаються «Діана» і «Нептун»). Кожен фонтан дістав восьмигранну чашу, увінчану статуєю персонажа давньогрецької міфології. І кожен із них був розташований у центрі зірки, викладеної червоним і чорним каменем. Фонтани робив відомий скульптор Гартман Вітвер.

– Слухай, звідки ти це все знаєш?

– Багаторічна праця, – гордо зачервонівся Женя. – Систематичне збирання і дослідження окремих публікацій, спеціальної літератури, пошуки в архівах. Колись я вирішив, що субота буде в мене бібліотечним днем. Відтоді я намагаюся не змарнувати жодної суботи. Це для мене справжня насолода – день без математики.

– Ти, напевно, живеш за детально спланованим графіком?

– Так, аж занадто. Часом мені дуже бракує відчуття несподіванки, чиєїсь спонтанності. От ти, напевно, дуже спонтанна людина. Мені чомусь здається, що ті, хто постійно знаходиться поруч із тобою, ніколи не знають, чого від тебе чекати в наступний момент. Моїм ідеалом жінки завжди була людина дуже несподівана, самостійна, до якої неможливо звикнути, з якою ніколи не нудно.

– Так не буває.

– Мені чомусь здається, що буває.

– Ходімо звідси. Мені час додому.

Ми мовчки збираємося і виходимо на осінню площу. Вечір знуджено опускається на неохайні купки опалого листя і підганяє нас до трамвайної зупинки холодними поштовхами в спину.

– Можна, я тобі щось скажу? – зупиняється раптом Женя. Його лисина виглядає беззахисною, вітер, ніби знущаючись, бавиться залишками волосся на ній.

– Краще не варто. Застудишся. Коли на вулиці холодно, краще мовчати.

– Ні, це важливо. Може, це видасться тобі смішним або неправдоподібним. Зрештою, ми бачимося лише втретє. Але я ще ніколи не зустрічав такої незвичайної дівчини, віриш?

– Ні, не вірю. Ти ж абсолютно нічого про мене не знаєш.

– Ну добре, я бачу, що з тобою краще бути відвертим. Мені дуже подобається, що ти так реально дивишся на речі. Мені тридцять три роки, я історик за покликанням, але займаюся математикою. Я вже встиг дечого досягнути в науці. Вік зобов'язує мене подумати про майбутнє. Розумієш, для кожного в житті настає такий період, коли, як казали древні мудреці, «треба посадити дерево, збудувати дім, народити сина…» Тридцять три роки – це ще не сорок, але вже й не двадцять. Я вже цілком сформована людина, не маю бажання відмовлятися од своїх звичок, але певні речі треба або робити вчасно – або не робити взагалі. Я вирішив, що цього року мені потрібно вирішити питання зі своїм особистим життям. Як я вже сказав, це треба зробити зараз, бо потім може бути пізно.

Для мене ніколи не було проблемою познайомитися з жінкою і почати з нею зустрічатися. Я хороший співрозмовник і знаю собі ціну. Я і зараз маю можливість вибирати. Але відтоді, як ми з тобою познайомилися, я вирішив зупинити свій вибір на тобі. Ти маєш рацію, я ще не дуже добре тебе знаю, але вже достатньо для того, щоб зрозуміти, що в тобі поєднуються всі якості, які, на мій погляд, повинні бути притаманні жінці. Ти вродлива, інтелігентна, тверезомисляча, здатна діяти несподівано.

Напевно, це варто було б сказати іншим разом і за інших обставин. Подібні речі вимагають свічок і шампанського. Але що зробиш. Не завжди вдається все робити за планом. І ще мені здається, що різниця у віці і зовнішність чоловіка – речі несуттєві для жінок. Навпаки, спілкування з досвідченим партнером для розумної жінки завжди цікавіше.

Із самовпевненістю в цього чоловіка, здається, все гаразд. Мені чомусь завжди здавалося, що неодружені чоловіки після тридцяти страждають від настільки ж більшої кількості комплексів, наскільки менша кількість волосся залишається в них на голові. Виявляється, це зовсім не так. Він продовжив після паузи:

– Найбільше мені подобається твоя іронічність. Коли спілкуєшся з тобою, здається, ніби маєш перед собою соковитий, стиглий, довершений помаранч. Наближаєшся до нього, надкушуєш, а всередині – уламки скла.

– Ну, то не варто далі створювати загрози здоров'ю. Скло в шлунку – річ небезпечна. Тим більше, що мені вже давно час додому. Бажаю успіхів у вирішенні особистого питання.

Ми не бачилися понад чотири роки, перш ніж мені знову випала честь потиснути тремтячу і спітнілу руку Жені-математика. Я відзначила для себе значний прогрес в еволюції його чоловічої самосвідомості, бо раніше він, як і личить добре вихованому галичанинові, вітаючись, потискав руки тільки чоловікам. Жінці ж він міг поцілувати руку, але не більше.

Цю давню чоловічу традицію жінки далеко не всюди сприймають із таким філософським спокоєм, як у нас, в Україні. Одного разу мені навіть довелося стати свідком подружньої сцени, викликаної простим потиском, а точніше непотиском руки.

Одна молода німкеня разом зі своїм українським чоловіком приїхала до Києва незабаром після одруження. Під час прогулянки вулицями вони зустріли знайомого й зупинилися для розмови. Незабаром підійшов ще один знайомий і привітався з присутніми згідно з давньою чоловічою традицією. Молода німкеня, очевидно, не знаючи, що в нас так заведено, сприйняла цей жест як зневагу своєї особи і, не довго думаючи, пішла геть, попередньо кинувши чоловікові щось образливе на своєму малопоширеному в Києві південнонімецькому діалекті. На щастя, словникового запасу і дару переконання чоловіка вистачило для того, аби протягом двох наступних годин таки переконати дружину не розлучатися з ним. Для цього йому довелося присягтися, що він:

1) абсолютно погоджується з тим, що це жахливо;

2) що жити так далі неможливо;

3) що це питання слід обов’язково вирішити на законодавчому, виконавчому, особистому і всіх інших рівнях, що кожен українець повинен, не чекаючи на ініціативу уряду, почати з себе, а кожна українка мусить, не чекаючи на добровільну ініціативу свого чоловіка, підштовхнути його до виявлення цієї ініціативи;

4) що він, тобто її чоловік, ніколи більше не матиме справи з цими нахабами, аж поки ті не виправляться, і т. д.

Коли ми спілкувалися з Женею минулого разу, він не опустився до того, щоб потиснути мені руку, цікаво, що спонукало його до цього зараз.

– Як твої справи? – запитав він.

– Дякую, добре, – відповіла я.

Ми зустрілися при вході до університету. Точніше, при вході – для нього, і при виході – для мене.

– Ти куди зараз? – запитав він.

– У справах, – відповіла я.

– Може, вип'ємо разом кави?

– Давай, тільки недовго.

– Ну, а як особисте життя? – запитав Женя після того, як ми замовили напої і він розповів мені, що досі працює в Політесі, живе з батьками і пише дисертацію. – Ще не одружилася?

– А ти ще не вийшов заміж? – я зробила невдалу спробу зіронізувати.

– Ні, але збираюся зробити це найпізніше в кінці цього року.

– Вітаю. І хто вона?

– Ще не знаю.

– Тобто як?

– Ну, розумієш, в житті кожної людини настає момент, коли вона або одружиться незабаром, або вже не зробить цього ніколи. А оскільки я вважаю, що кожен повинен в житті побудувати будинок, посадити дерево і виростити сина, то я й вирішив: якщо не одружуся до кінця цього року…

– Вибач, але мені вже час іти.

– То, може, зустрінемося якось, спокійно поговоримо?

– Звичайно. Я тобі подзвоню.

Зрозуміло ж, якщо хтось обіцяє Вам подзвонити, то він або зробить це незабаром, або вже не зробить ніколи.

Страсті по-русскі

Спеціальна література, яку мені вдалося знайти на цю тему, вважала своєю основною метою навчити чоловіків правильно поводити себе під час здобування цнотливіші. Усе, що стосувалося жіночої, а точніше, дівочої поведінки, обмежувалося порадою «розслабитися й довіритися чоловікові». Майже всі публікації такого типу починалися словами: «Втрата цноти, на жаль, ніколи не проходить для жінок непомічено». Цікаво, чому «на жаль», невже автори бажають чоловікам незайманиць, які, непомітно для себе позбувшися цноти, позіхатимуть і повертатимуться до перерваного процесу читання газети? Зрештою, непомітність для статевого акту – не надто приємна річ, навіть якщо справа відбувається вже далеко не вперше. Це застереження чимось нагадує прочитане в одній із інструкцій до презерватива: «Не використовувати презерватив у разі відсутності ерекції». Цікаво, чи комусь вдалося порушити цю заборону?

Визначати, чи маєш справу з цнотливицею, рекомендувалося наступним чином: «Якщо дівчина під час першого статевого акту з Вами істерично б'ється в конвульсіях, намагається вирватися, голосно кричить, довкола губ у неї з'являється піна, очі широко розплющені і повні жаху, остраху або переляку, то або Ви щось робите не так, як потрібно, або ж Ваша партнерка ще неторкана». Опинившись перед такою дилемою, чоловік повинен запитати у партнерки, що саме він робить не так, і «якщо замість зв'язної відповіді із горла в неї виривається тільки придушений хрип», то правильною є версія друга. Але про всяк випадок варто до кінця спростувати версію першу і спробувати глибше, сильніше, швидше. Або ж поміняти позу. Тут варто не проґавити момент, бо якщо приглушений хрип припинить вириватися з горла Вашої обраниці, без лікаря можете не впоратися.

Далі пропонується наступна послідовність дій. «Ніколи не обирайте позу № 2 (жінка зверху), а найкраще обирайте позу № 1 (жінка знизу). Так Вам буде зручніше позбавити партнерку цноти». Це теж важливо знати, бо в позі № 2 у партнерки могло б скластися враження, ніби вона сама себе позбавляє цноти. Щоправда, з Вашою допомогою.

«Не дивуйтеся, якщо проникнути в розкішницю неторканої дівчини Вам буде важче, ніж увійти у звичайну жінку». Мало хто попереджає, що дивуватися потрібно якраз у протилежному випадку.

«Якщо Вам здається, що цноту Ваша партнерка вже втратила, а вона все ще продовжує голосно кричати, стогнати, битися в конвульсіях, кликати на допомогу, втрачати свідомість, бити Вас ногами, вживати нецензурну лайку, а із її розкішниці при цьому стікає кров просто на простирадло, не дивуйтеся. Просто вона відчуває деякий дискомфорт. Але це не страшно. Спробуйте бути ніжним і поясніть їй, що так буває завжди, але Вам усе одно було дуже приємно». Мало хто при цьому зазначає, що варто пояснити партнерці ще й те, що так буває не завжди, а лише на самому початку, з часом це може минутися, і приємно буде не лише Вам, а і їй.

Отже, якщо Ви помітили за своєю новою партнеркою всі ці ознаки або принаймні деякі з них, то акуратно поміняйте простирадло на церату або целофан, не звертайте уваги на крики, лайку, хрип, втрату свідомості, биття ногами і виділення зі статевих органів, ігноруйте всі труднощі на шляху свого просування, не давайте вдарити себе ногами по життєво важливих органах і уважно продовжуйте свою справу, пам'ятаючи, що так буває завжди. Потім очистіть статеві органи від крові, в разі необхідності дайте понюхати партнерці нашатирного спирту і поясніть, що Вам було приємно. Спробуйте при цьому ще й бути ніжним.

Прочитавши це все, я прониклася глибоким співчуттям до чоловіків, яким доводиться так багато пережити, аби позбавити партнерку цноти, і наперед співчувала тому, хто буде змивати зі свого пеніса мою кров, підносити мені до носа нашатирний спирт і затуляти вуха, слухаючи мою нецензурну лайку під час статевого акту. До вибору такої людини варто було поставитися з належною серйозністю і врахувати при цьому не лише зовнішність, спільність інтересів, а й вік, психологічну витривалість, терплячість, вміння переборювати труднощі. А це все, як відомо, риси, що визначаються не лише індивідуально, а й залежно від тої чи тої ментальності, віросповідання чи національності.

Власне, про національність. Ставлення до цього елемента людської біографії здавна відзначалося на теренах нашої батьківщини неабиякою важливістю і серйозністю. Толерантність у ставленні до представників іншої національності зовсім не означала всетерпимості і вседозволеності. Не те щоб мене виховали в ультранаціоналістичному дусі чи забороняли підтримувати знайомства із представниками національних меншин. Зовсім ні. Але якось воно вже так заведено, що порядній панні не треба зайвий раз певних речей пояснювати. Порядна панна сама знає, що до чого, і в житті не дасть позбавити себе цноти якомусь там жидові чи москалеві. Такої честі повинен удостоїтися чистокровний українець. А найкраще – шлюбний чоловік. Воно то так, але зі всього прочитаного на цю тему випливало, що якраз честі чи приємності в цьому процесі найменше. З часу експерименту, проведеного в точкаріку Льошею і Валею, в наших аптеках з'явилися презервативи, що своїми розмірами не викликали комплексу неповноцінності в представників молодшого покоління та в чоловіків із тендітною статурою, змінилися й мої погляди на питання дошлюбного сексу, мода на цнотливих наречених поступово минула, тому в мене виникла думка врятувати чистокровного шлюбного чоловіка від цієї малопривабливої церемонії.

Крім того, я була не зовсім певна, чи маю моральне право долучати до численних страждань і дискомфортів пересічного українця ще й таке серйозне випробування. Таким чином, аргументів на користь представника неукраїнської національності виявилося більше, залишалося вирішити лише, представника якої саме нації для цього обрати?

Розмірковуючи таким чином, я зловила себе на думці, що надаю питанню національності надто великого значення. Якщо підходити з історичної точки зору, то хто тільки не гнобив нашу знедолену українську землю і заслуговує тепер на покарання. З іншого боку, до чого тут мої однолітки? Крім того, не можна ж усе розраховувати наперед. Я вирішила покластися на волю обставин.

Віталік став першим хлопцем, з яким я зустрічалася «серйозно». Так принаймні вважала моя бабця.

З ним, як і з його другом Васею, я познайомилася на одному з днів народжень. Вася серйозно захоплювався астрологією і навіть заробляв на прожиття, складаючи професійні астропрогнози. Особливим успіхом користувалися на той час еротичні гороскопи, з яких пари могли довідатися про сумісність своїх темпераментів.

На тому ж дні народження був присутній ще й друг та духовний учитель Васі, Віктор, який допомагав йому у виконанні особливо відповідальних або складних замовлень.

Аби пожвавити забаву, Вася запропонував розбити присутніх на пари за допомогою жеребкування і «па пріколу» скласти для кожної пари еротичний астропрогноз. Усі погодилися, і так ми з Віталіком уперше потрапили в пару.

Віктор і Вася усамітнилися в окремій кімнатці і відразу ж почали малювати якусь складну й заплутану карту, для якої всі присутні з точністю до секунди мали пригадати дату й годину свого народження, потім дату й годину свого зачаття, далі дати народжень і зачать своїх батьків, географічні координати місць, де всі ми були зачаті і народжені, описати тип своєї реакції на «повний, неповний і «ущербний» Місяць, Сонце в сузір'ї Марса, Венеру в зеніті і час зміни зодіакального знаку». На переважну більшість цих питань я могла відповісти в кращому випадку приблизно, Вася з Віктором незадоволено хитали головами і попереджали, що кожна неточність у моїх відповідях знижує достовірність прогнозу. У процесі роботи вони вели між собою жвавий діалог, зміст якого залишився для мене таємницею:

– Бачиш, ти казав, що не піддаєшся сильному Меркурієві, а сам повернув листок зліва направо, – звертався Вася до свого духовного вчителя.

– Нічого подібного, це пов'язано в мене не з Меркурієм, а з третьою фазою Місяця. Що, вже забув?

– Не знаю, не знаю, – сумнівався Вася. – У третій фазі Місяця ти завжди зачісуєшся справа наліво, а не як сьогодні. Мені здається, що твій імунітет до Меркурія дещо послабшав.

Коли гороскоп було завершено, я змогла довідатися, що найбільший вплив на мої вчинки має п'ята фаза Стрільця, на мої настрої – спадаючий Місяць, а на мою сексуальність – активна Венера. На Віталіка ж найбільше впливають відповідно третя фаза Сатурна, шоста – Меркурія і пасивна Венера. Усе це гарантує нам обом бурхливий темперамент із вкрапленнями флегматизму, схильність до розпусти, не позбавлену пуританських рис і поміркованості у ставленні до протилежної статі, підвищену агресивність і деяку апатичність, високу інтелігентність і духовну обмеженість, консерватизм у смаках і звичку екстравагантно одягатися, прагнення до стабільного сімейного життя і нездатність до тривалого партнерства, схильність до гурманства і байдужість до алкоголю.

Як на мене, все це звучало дещо суперечливо, але обидва астрологи явно дотримувалися з цього приводу іншої думки. «Коли в тебе настане пасивна фаза, то в нього буде, навпаки, активна. І так Ви постійно будете заводити одне одного», – пояснив мені Віктор. І додав: «У вас ідеальні шанси для щасливого кохання. Єдине, що вам загрожує, – це виснаження від надмірних любощів. Але з вашими раціональними складами мислення вам вдасться щасливо цього уникнути». Це не могло не викликати у нас із Віталіком взаємного зацікавлення одне одним. Наступної ж п'ятниці Віталік подзвонив мені, і ми домовилися про зустріч.

Так почалося це кохання, у якому відразу ж виявилися наші «раціональні склади мислення». Протягом перших же тижнів нашого знайомства у нас виробився неписаний графік, згідно з яким Віталік дзвонив мені щодня рівно о 20.01 і ми розмовляли про події дня рівно до 21.01, щосуботи і щонеділі ми пунктуально зустрічалися о 16.02 на кінцевій зупинці трамвая № 3 біля Галицького ринку, здійснювали прогулянку міським парком під назвою «Погулянка» і рівно о 18.03 приходили до Віталіка в гості. Мама частувала нас чаєм із домашнім пирогом, ми усамітнювалися у Віталіковій кімнаті і протягом найближчих чотирьох годин, до 22.04, слухали альбом «Стіна» групи «Пінк Флойд», грали в шахи, спілкувалися або дивилися телевізор. Потім Віталік відпроваджував мене додому. Зміни в цьому раз і назавжди усталеному розпорядку відбувалися тільки тоді, коли у Віталіка була відпустка або коли траплялося щось несподіване. За весь час нашого знайомства він лише двічі подзвонив мені о 20.23. Одного разу в місті не було світла, і Віталік спізнився, бо змушений був іти з роботи пішки. Наступного разу спершу подзвонила його мама і сказала, що до Віталіка щойно викликали «швидку», бо у нього виявлено сильне харчове отруєння. Часом наші вечірні розмови могли не відбутися взагалі, але так бувало тільки тоді, коли я надто пізно приходила додому, а Віталік рано лягав спати перед наступним трудовим днем.

Віталік належав до того типу людей, розповідаючи про яких, кортить вжити фразу «нічого особливого», але вживати таку фразу не варто, бо насправді в кожній людині є щось особливе.

Віталік одягався «пристойно», думав «як належиться» і нічим не виділявся з натовпу, але бували моменти, коли в його очах світилося щось зовсім інше, неподібне до щоденного, сонного і трохи зверхнього виразу. Тоді ми брали скейт і йшли на Кайзервальд, Віталік ставив мене поряд із собою на дошку, і ми спускалися згори, знову піднімалися, і знову спускалися. Часто це траплялося в дощ, довкола не було ні душі, поодинокі перехожі підтюпцем бігли до найближчої трамвайної зупинки, прагнули заховатися куди-небудь, під якийсь дах, залишитися сухими, втекти від цих пронизливих і холодних крапель. А нам було байдуже, ми роззувалися, якщо це було влітку, або просто не звертали уваги, якщо це траплялося восени, і продовжували ігнорувати цей дощ, цих зляканих перехожих. Ніщо не могло завадити нам досягнути апогею у цьому відчутті свободи, безпричинної радості і ще чогось майже невловного, що я для себе називала тоді «відчуттям польоту».