Амаркорд (збірник)

Ми не спілкувалися майже два місяці, аж раптом від Германа прийшов лист. Він починався словами: «Моє кохане сонечко!», десь близько 65 % змісту цього листа становили зізнання на зразок: «Я не уявляю собі життя без тебе», було зібрано як мінімум 8—10 віршованих і прозових цитат із класиків німецької і світової літератури, які підтверджували вищенаведене твердження і висловлювали його в більш художньо вивершеній формі. Відразу після численних вибачень і патетичних обіцянок була пропозиція вийти за Германа заміж, повідомлення про те, що він купив для мене «цікавий подарунок», і мрії стосовно нашого недалекого, але щасливого майбутнього (якщо він, звичайно ж, заслуговує на моє пробачення). На 35 сторінках цього послання я навіть зустріла несміливе припущення: «А якщо в нас колись будуть діти», яке, щоправда, відразу ж доповнювалося застереженням: «Але на це ми ще маємо досить часу».

Потім Герман зателефонував, ми помирилися і продовжували листуватися і передзвонюватися. Десь за півроку він приїхав і ще раз запропонував одружитися. Ми почали збирати необхідні папери, але через тиждень він відчув, що його психіка не витримує такого тривалого перебування в Україні, і він змушений на короткий час повернутися назад, до Фрайбурґа, щоб позбутися психологічного дискомфорту, викликаного цими жахливими побутовими умовами. Але на наші плани це вплинути не повинно, незабаром він повернеться – або ж я приїду до нього (він уже про це потурбується), і ми таки одружимося якомога швидше.

Десь через тиждень після його від'їзду надійшов лист, перша фраза якого загрозливо попереджала: «Сьогодні я нарешті вирішив сказати тобі всю правду». Далі йшов традиційний перелік причин, через які «ми ніколи не будемо разом», «ми ніколи не змогли б бути разом», «ми ніколи не змогли б бути щасливими разом» і взагалі, щастя – категорія надто абстрактна для того, щоб мати право на існування в реальному житті. Я винна в усьому сама, я покинула Германа, підло скориставшись його слабкістю, я завжди використовувала його і гроші його батьків, я ніколи не планувала залишитися з ним, усі жінки однакові, і доля правильно покарала мене, заславши в Україну. Герман пропонував розірвати стосунки назавжди, не зустрічатися більше ніколи, але продовжувати листуватися, проте лист закінчувався трагічним висновком: «Але я все одно кохаю тебе, це моє прокляття, і я хворітиму на це все життя».

Після цього наше листування почало нагадувати матрац із чорно-білими смужками абсолютної ейфорії і цілковитої депресії. На чотири листи, які починалися звертанням: «Моє кохане сонечко!», припадав як мінімум один із початком: «Сьогодні я нарешті вирішив сказати тобі всю правду». Приблизно раз на півроку Герман приїздив, і весь сценарій із одруженням повторювався.

Аж поки одного разу він не приїхав несподівано, після піврічного мовчання, якому передувала пропозиція розірвати стосунки назавжди.

Я дозволила йому занести валізи, ми сіли на кухні пити чай, Герман розповів, що отримав стипендію Фрайбурзького університету і тепер працюватиме протягом двох років на кафедрі Львівського університету. Він викладатиме німецьку мову студентам, а також сприятиме розвитку партнерських стосунків між Львовом і Фрайбурґом.

– Я не думав, що так станеться, коли їхав сюди, – голосом, сповненим трагізму настільки, як це виходило лише у Германа, повідомив мені мій колишній наречений. – Я приїхав сказати тобі, що ми не побачимося більше ніколи. Наше кохання приречене на поразку. Ти ніколи не будеш щасливою в Німеччині, я не зможу жити тут. Нам краще розійтися відразу і не мучити одне одного. А крім того, я не переживу, якщо ти вийдеш за мене заміж, а потім покинеш мене з дитиною на руках. Це основний аргумент, який примусив мене прийняти саме таке рішення.

Подзвонили в двері, я вибачилася і пішла відчиняти.

– Познайомся, це мій чоловік. А це Герман, мій знайомий із Німеччини. Він не говорить українською, – сказала я, коли повернулася.

Герман залишився жити в Україні, і за кілька років до нього приїхала Ева-Марія, яка розлучилася з Ріхардом, привезла із собою дитину, потім народила ще одну від Германа і залишила йому її, повернувшись назад, до Ріхарда. Як і передбачала, вона не змогла жити в Україні. Наш пес досі живий, зелена фарба з нього зійшла, шерсть відросла, і Герман разом із маленькою донечкою дуже люблять вигулювати його вечорами. Сусіди досі не можуть заспокоїтись, спостерігаючи, як ми гуляємо всі разом: Герман із донечкою, ми з чоловіком і наш пес. А кандидатська Германа називається «Тема емансипації у творах сучасних німецьких і українських письменників».

А тепер спеціальні додатки.

Теоретичний додаток до колекції пристрастей

Отже, шановний читачу, ти переглянув зібрану мною на сьогодні колекцію пристрастей. Частина екземплярів цієї колекції, мабуть, видалася тобі знайомою чи навіть банальною, як-от: «Пристрасті по-українськи» чи «Пристрасті по-російськи», ще інші можуть здатися невиправдано екзотичними: «Пристрасті по-італійськи», «Пристрасті по-німецьки» чи особливо «Аристократичні пристрасті».

Спробуй бути поблажливим як у першому, так і в другому випадках і не висувай надто строгих вимог до записок, які тримаєш у руках. Адже це зовсім не трактат, не дослідження і не літературний твір. Це звичайнісінька колекція, у якій речі зберігаються такими, якими вони є насправді, й у завдання колекціонера зовсім не входить прикрашати чи вдосконалювати екземпляри, як це роблять із своїми творами письменники чи автори мемуарів.

Ця колекція в жодному разі не претендує і на вичерпність чи всеохопність.

Наостанок я хотіла би зупинитися на суто філологічному аспекті заторкнутої мною теми.

Отже, чому саме слово «пристрасті»? Доживши до поважного як для панночки з порядної галицької родини 25-річного віку і досі не створивши навіть сім'ї, не кажучи вже про народження дитини, я змушена була почати серйозно розмірковувати над причинами і наслідками такого прикрого факту. При цьому я дійшла висновку, що однією із причин, які часто фатальним чином впливають на перебіг нашого життя, є неправильний слововжиток.

Візьмімо хоча б кохання. Щоразу, переживаючи любовну пригоду і відчуваючи легке, або й сильне, збудження при зустрічі з представником чи представницею протилежної статі, ми подумки питаємо себе: «Воно?» І в більшості випадків відповідаємо: «Нє-а». А в тих нечисленних ситуаціях, коли навіть після вдвадцяте заданого собі запитання серце ваше не перестає сполохано тріпотіти, і ви вже майже готові сказати: «О!», на вас знову опускається Його Величність сумнів, і ви відповідаєте: «А я знаю.?..»

Принаймні, так воно було зі мною. Напевно, якби мені свого часу на життєвому шляху замість численних пристрастей, захоплень чи просто симпатій відразу трапилося справжнє кохання, я давно бавила б дітей замість того, щоб перепацькувати папір. А, можливо, варто було просто назвати хоча б одну з пристрастей словом «кохання», а назвавши, повірити у сказане, і тоді все було би інакше. Воістину, «як много важить слово!»

Таких ситуацій, ясна річ, можна було б уникнути, якби ми чітко уявляли собі, на що сподіваємося, вживаючи те чи інше слово. Ну, наприклад, як відрізнити кохання від пристрасті – і що з них сильніше чи достойніше? Мені однозначно видається, що кохання, а вам?

Подумайте самі. Що привабливого нормальна людина може знайти для себе в таких страхітливих буквосполученнях: «пр», – так, ніби вам дали по писку; «ст» – важке, мов сон незайманиці; ну а про «стр» і говорити соромно. Таке слово може видертися з горла, яке от-от задусять, але аж ніяк не з переповненого жагою і адреналіном закоханого серця. Порівняти хоча б із звучанням слова: «кохання». Зовсім інша річ. М'яко, повільно, наспівно, ніжно. Округло, мов дівочі перса. Стрімко, мов спраглий пестощів прутень. Слово, яке хочеться повторювати самому, хочеться, щоб хтось повторював його для вас, про вас або принаймні у вашій присутності.

Що не кажіть, якість звучання помітно відрізняється. Та і зміст слова «пристрасть», якщо вдуматися, доволі-таки незрозумілий. Так, ніби чоловік ніяк не второпає, що до чого, а точніше хто при кому. Він «при страсті», вона при ньому, чи почуття (принаймні сильні) тут взагалі непричетні. Як на мене, що чоловік «при страсті», що «без страсті» – різниця невелика. Погана це ознака, коли людина носить свої почуття при боці. Як гаманець, пейджер або носову хусточку. Мало в цьому, як на мене, темпераменту.

Звичайно, є у слова «пристрасть» і милозвучніші синоніми: «жага», наприклад. Або «захоплення». Але на те вони й синоніми, щоб відрізнятися за змістом. Мені здається, що почуття, яке ми називаємо «пристрастю», несуттєво, але все ж таки відрізняється від того, яке мається на увазі під словом «жага», не кажучи вже про «захоплення». А почуття – це речі, що вимагають точності. Особливо, коли йдеться про їх число. Уявіть собі, що вам потрібно вжити слово «жага» в множині. Не виходить? Із захопленням – ще гірше. Йому що множина, що однина, «без різниці», як каже моя бабця. А мені зовсім не без різниці, про що саме Вам розповідати: про одне захоплення, три чи 15. А були б ви моїм чоловіком чи принаймні коханцем, думаю, тоді б ви теж прониклися розумінням важливості цього аспекту української граматики.

Якщо припустити, що мова має безпосередній вплив на дійсність, то багато речей можна пояснити. Напевно, найкраще взяти для цього поетичні тексти, адже у них, як відомо, відображаються найхарактерніші риси національної ментальності. Уявіть собі народ, чий поет, освідчуючись коханій жінці у віршованій формі, пише: «Не дивися так привітно» чи «Не милуй мене шовково»[5]. Вже не кажучи про «Утекти од тебе світ за очі»[6]. Щось подібне зустрічаємо хіба у спорідненій ментальності «старшого брата»: «Нє жалєю, нє заву, нє плачу».[7]

Це у класиків. Здавалося б, у процесі еволюції почуття, точніше форма їх висловлювання у поезії мала би шліфуватися, ставати тоншою, ніжнішою. Але не з нашим щастям.

Уявіть собі, наприклад, поетичний образ: «…чи кохання хотів що не торкане ще пролітає над ринком де рила і туші»[8]. Уявили? І схочеться Вам торкати те кохання поміж рилами?

Чи інший образ. «Встромляю в панну спис тюльпанний», – і це пише поет у кінці XX століття, перед тим попередивши довірливу дівчину: «Ні подиху, ні слова поміж нами», а потім ще й задоволено завершує: «А я в траву щасливий упаду»[9]. Справді, як мало часом потрібно для щастя.

Іншому поетові потрібно ще менше:

«Принцесо! Швидше роздягнися!

Принцесо! Швидше на матрац!

Ну, все в порядку – понеслися:

Ерзац, ерзац, ерзац, ерзац».[10]

Щоправда, не всі сьогоднішні поети аж настільки позбавлені будь-якої романтики. Дехто все ще спромагається на дещицю ліризму, описуючи, наприклад, перший поцілунок:

«Коли до губ твоїх лишається півподиху,

коли до губ твоїх лишається півкроку —

зіниці твої виткані із подиву,

в очах у тебе синьо і широко».

Красиво? Не розслабляйтеся, для дівчини все це закінчується не так вже й солодко: «І забуваю я, що вмію дихати, і що ходити вмію, забуваю»[11], – зізнається їй поет, і роби з ним, що хочеш. А якщо надворі ніч, додому далеко, а трамваї вже не ходять? От тобі і романтика.

Не набагато веселіша ситуація вимальовується, якщо спробувати визначити місце пристрасті в ієрархії поетичних цінностей. Дивіться самі: «Десь на дні мого серця»[12], – каже один український поет. Мало того, що на дні, то ще й невідомо де, так, ніби окуляри, які десь поклав і тепер не може знайти.

«Чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка»[13], – сумнівається наступний. «Я кохаю Вас, Надіє», – починає свій вірш третій і закінчує його: «Ти таки не слухаєш мене, проститутко»[14]. Слухали б Ви, якби до Вас так зверталися?

Часом виникає сумнів, «при» страсті такий чоловік чи вже «по» страсті. Особливо, коли йдеться про такі неконкретні матерії, як сни. Що, наприклад, повинна думати жінка, коли до неї спочатку звертаються: «Чого являєшся мені у сні?» Так, ніби вона винна.

Але не встигнеш дочитати до кінця, як раптом виявляється: «Являйся, любонько мені. Хоч в сні…»[15] І будь тут мудрий.

Одним словом, складно в українських поетів із пристрастями. Особливо тоді, коли справа стосується освідчення. Європейці давно позбулися цієї проблеми. Німець, наприклад, ще в часи благословенної пам'яті Гайнріха Гайне не соромився виглядати сентиментальним і сказати:

«На оченьки милої любки дивні

Я гарні складаю канцони

На устонька милої любки дрібні

Складаю найкращі терцини».

Що вже казати про відомих здавна своєю галантністю французів чи знаменитих завдяки темпераментові італійців та іспанців.

Українець, у кращому випадку, витисне із себе: «Проклинаю. Цілую. Мовчки».

Така ситуація не могла не вплинути і на почуття та уявлення українських жінок І зокрема на їх уявлення про щастя. Візьмімо хоча б єгиптянок. У них із бажаннями і уявленнями ще з давніх-давен усе просто:

«А якби пригорнувся

До мене близенько

«От знайшлося любе щастя!» —

Мовило б серденько».[16]

Навряд чи така жінка зрозуміє українську поетесу, для якої:

«Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя…»[17]

Чи жінку, для якої «…щастя зіткане з прощань».[18]

Звідки їм там, у Єгипті, знати про наших українських чоловіків, наше українське життя і наші українські проблеми.

Якщо вчитатися у жіночу інтимну лірику, то серед української і тут знаходимо відбиток непростих і часто майже незбагненних суперечностей, які ми щойно простежили у чоловічому поетичному світі: «Навіки мій!»[19] – з гордістю стверджує одна. «Я не скажу і в пам'яті – коханий»[20], – затинається інша. Відгадайте, котра з них українка?

Не важко здогадатися, що при такому способі вираження почуттів страх займає далеко не останнє місце «при страстях» в українській поезії:

– «Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?» —

запитує український поет.[21]

– «Ми стрінемось. Ми будем ворогами. Я вже на тебе меч приготувала»[22], – відповідає українська поетеса.

Треба визнати, вони одне одного варті.

Українська жінка така ж непередбачувана, як і сама українська пристрасть. Тому не варто складати собі про неї стереотипне уявлення на зразок:

«…ти прийдеш до мене самотня, настрашена і сумна, розграбована на всі свої 160 см зросту…»[23]

Звичайно, можна на якийсь момент примусити українську жінку показати свою слабкість і зізнатися:

«…Я дуже тяжко Вами відболіла…»

чи навіть застати її в момент розгубленості:

«…І як тепер тебе забути?»

Але не думайте, що це надовго. Хвилина слабкості мине, і Ви неодмінно почуєте щось на зразок:

«Я не люблю нещасних. Я щаслива.

Моя свобода завжди при мені».[24]

І спробуйте лише тільки заперечити. Точніше, краще навіть не ризикуйте. Тим більше в письмовій формі. Аби вам не відповіли відомою ще зі школи цитатою, яка знищить усі залишки вашої чоловічої гідності: «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте!»[25]

З іншого боку, чого чекати від життя, а точніше, від чоловіка українській жінці, що виросла в українських реаліях і в кращих традиціях української ментальності непристосована до цих реалій, ще й вихована на українській поетичній ліриці, яка з чоловічого боку стверджує: «Любові усміх квітне раз – ще й тлінно».[26]

Переважна більшість поетес просто зневірюється, дехто навіть просить:

«Поховайте мене під кленом,

Тим, що вітами ловить дощ.

Він, як очі мої, зелений,

Він закоханий в вас також».[27]

Але не всі сповнені аж таким песимізмом, і тому можна прочитати у їхній зневірі спробу знайти вихід із ситуації, що склалася:

«я кохаю тебе я чекаю тебе завжди

я шукала тебе (дуже довго!) в очах вокзалів

я тебе не знайшла я цілую твої сліди

але вибач мені я повинна втікати далі»[28]

Дехто, попри зневіру, цей вихід, а точніше, напрямок втечі для себе таки знаходить:

«Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня,

Молитися виключно українською, сестрам на подив.

Після вечірні іноді писати послання рідним,

Питаючи, як їх здоров'я і як зародили городи».[29]

Не подумайте, ніби я наводжу все це тільки задля самовиправдання. Адже живуть якось інші галицькі панночки, і навіть галицькі поетки серед них виходять заміж, заводять дітей, щоправда, ніхто з них чомусь по тому не пише, як воно їм ведеться. Але менше з тим. Розмірковуючи таким чином, я прийшла до висновку, що не самотня у своїх сумнівах щодо пошуку відмінностей між словами «кохання» і «пристрасть», а також до висновку, що сумніви мої мають під собою підстави, а насамкінець ще й до висновку, що ми так часто плутаємося, приймаючи пристрасть за кохання, а кохання за чисту монету… Але це вже, здається, хтось казав.

Додаток практичний

Пункт 1. Про серйозність намірів

Галичанка і пристрасть – поняття настільки ж важко поєднувані, як Львів і море. І зовсім не тому, що галичанки не вміють закохуватись, чи, боронь Боже, не тому, що рідко закохуються в них. Загальновідомо, що вродливіших жінок, ніж на Галичині, не існує більше ніде у світі, навіть у далекій Галісії. Просто самої лише пристрасті для справжньої галичанки замало. Замало для неї і самого лише кохання, навіть найромантичнішого. Помічаючи знаки Вашої уваги, ця жінка не уявляє, що за ними може стояти інше бажання, аніж Ваше щире й непереборне прагнення навіки поєднати з нею свою долю. Принаймні про інші свої бажання, відмінні од цього, Ви ніколи не повинні їй зізнаватися, а вона, своєю чергою, ніколи не зізнається Вам у тому, що могла би відповісти взаємністю на будь-які інші Ваші бажання, відмінні од цього, не кажучи вже про те, що в неї самої при погляді на чоловіка теж може виникати ще щось, крім бажання мати спільних дітей і родинне вогнище.

Примітки

1

«Тепла, погідна, лагідна, оката» Варвара Лангиш чи забута середньовічна поетка Йосифа Кун, образ якої сконцентрований ув одній-єдиній фразі: «Дозволь мені кружляти над тобою», «Я хочу почути, як вона скаже: «Дозволь мені кружляти над тобою», «я брав тебе, як фортечні мури, я в себе вмістив стільки стріл, скільки зміг» (Юрій Андрухович).

2

Вероніка-сльоза (Ігор Калинець).

3

Орися, у якої «тонкі нічні молочні пальці, гаряча і рухлива глина…», «Ніде коханої немає – ні в небі, ні на дні. Пустеля» (Віктор Неборак).

4

«Ти», «але буде видно і в темряві що в Тебе втікаюча тінь», «лиши для мене в магнітофоні пісеньку про своє залишання» (Грицько Чубай).

5

«Не дивися так привітно», «Не милуй мене шовково» (Павло Тичина).

6

«Утекти од тебе світ за очі» (Ліна Костенко).

7

«Нє жалєю, нє заву, нє плачу» (Сєргєй Єсєнін).

8

«…чи кохання хотів що не торкане ще…» (Юрій Андрухович).

9

«Встромляю в панну спис тюльпанний», «Ні подиху, ні слова поміж нами», «А я в траву щасливий упаду» (Віктор Неборак).

10

«Принцесо! Швидше роздягнися!..» (Юрій Позаяк).

11

«Коли до губ твоїх лишається півподиху…», «І забуваю я, що вмію дихати…» (Грицько Чубай).

12

«Десь на дні мого серця» (Павло Тичина).

13

«Чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка» (Юрій Андрухович).

14

«Я кохаю Вас, Надіє», «Ти таки не слухаєш мене, проститутко», «Проклинаю. Цілую. Мовчки» (Василь Стус).

15

«Чого являєшся мені у сні?», «Являйся, любонько мені…» (Іван Франко).

16

«А якби пригорнувся…» (Єгипетська народна творчість).

17

«Все, все покинуть, з тобою загинуть…» (Леся Українка).

18

«…щастя зіткане з прощань» (Ліна Костенко).

19

«Навіки мій!» (Емілі Дікінсон).

20

«Я не скажу і в пам'яті…» (Ліна Костенко).

21

«Якби зустрілися ми знову…» (Василь Стус).

22

«Ми стрінемось…» (Ліна Костенко).

23

«…ти прийдеш до мене самотня…» (Василь Стус).

24

«…Я дуже тяжко Вами відболіла…», «…І як тепер тебе забути?», «Я не люблю нещасних» (Ліна Костенко).

25

«Твої листи завжди…» (Леся Українка).

26

«Любові усміх квітне раз – ще й тлінно» (Павло Тичина).

27

«Поховайте мене під кленом» (Мар'яна Савка).

28

«я кохаю тебе я чекаю тебе завжди…» (Маріанна Кіяновська).

29

«Назавжди залишитися в школі…» (Галина Петросаняк).

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.