Знамениті українці - Григорій Сковорода

Отож він підготував курс лекцій під назвою «Розважання про поезію…» й подав його на розсуд начальства. Але тут на філософа чекало гірке розчарування. Його розуміння поетичної творчості не вдовольнило владику, бо, мабуть, надто вже далеко відбігало від узвичаєних у старій українській школі засад поетики. Важко сказати напевно, про що саме йшлося – «Розважання про поезію…» не збереглись, – але у власних віршах Сковороди можна побачити принаймні дві риси, які могли запросто збити з пантелику Никодима Срібницького. По-перше, Сковорода рясно вживає так звані «чоловічі» рими, тобто таке співзвуччя рядків, при якому під наголос потрапляють їхні останні склади. Тим часом шкільна українська традиція визнавала правильними тільки «жіночі» рими, коли під наголосом стояли передостанні склади рядка. По-друге, Сковорода дуже часто користувався неточними римами, які не раз набували характеру звичайних алітерацій. Це значно розширювало можливості поетичного слова, але так само було грубим порушенням традиційної норми, яка визнавала тільки точні рими. Можливо, Сковорода якраз і спробував теоретично обґрунтувати, зокрема те, що нормативність «жіночої» рими в українській поезії аж ніяк не є обов’язковою, адже українська мова, на відміну від польської, в якій слова мають фіксований наголос на передостанньому складі (мода на «жіночі» рими прийшла в Україну якраз із польської поезії), цілком дозволяє різні типи рим. Одним словом, єпископ через консисторський суд зажадав від Сковороди, аби той викладав по-старому. Сковорода не погодився. Він відповів, що його розуміння поезії цілком правильне, бо відповідає природі речей, та ще й додав при тому крилату фразу: «Alia res sceptrum, alia plectrum», – тобто «Одне діло скіпетр, а друге – плектр». Саме так, за легендою, відповів колись один музикант цареві Птолемею, коли той під час розмови про музику почав був наполягати на власній думці. Звісно ж, єпископ образився й тут-таки, зібравшись на силі, власноруч написав на консисторській доповіді не менш вишукану фразу: «Не живяше посреді дому моєго творяй гординю». Це був сьомий вірш сотого Давидового псалма й витлумачити його було дуже просто: хочеш бути гордим – іди геть! Після такого обміну «люб’язностями» Сковороді вже не було чого робити в стінах Переяславського колегіуму. Як напише перегодом Михайло Ковалинський: «Це була перша проба його духовної міцності». Та й сам Сковорода ще довго пам’ятатиме про цю прикру історію. Через багато років він розкаже тому-таки Ковалинському, як одного разу стрівся з ченцем, що був дуже сумний та ще й марновірний. Цього чоловіка мучив «демон печалі». «Я, – каже філософ, – став його заспокоювати, запросив до себе, дав йому вина, але він не схотів. Шукаючи теми для розмови, я почав скаржитись, що миші не дають мені спокою, що вони прогризли підлогу й залізли до моєї кімнати. «О, це дуже погана прикмета!» – сказав він. Одним словом, своєю розмовою він передав мені більшу частину свого демона… Таким чином, демон печалі почав щосили мучити й мене – то страхом смерті, то страхом нещасть, які мають статися. Я прямо став міркувати таким маніром: переяславські миші були причиною того, що мене викинули з великими неприємностями із семінарії, значить… і таке інше. Так було в домі такого-то й такого-то (він навів безліч прикладів), – і незабаром той-то й той-то помер. Відтак, найдорожчий Михайле, увесь день цей софіст-демон мучив мене, і я вчора натякав тобі на це, сказавши: «Щось мені було печально». А ти спитав: «Як?» «Та було…, – відповів я, – щось».

На завершення цієї історії слід сказати, що в суперечці Сковороди з переяславським владикою правда все ж таки була на боці нашого філософа. Подальший розвиток поезії піде шляхом її «розкріпачення» в дусі Сковороди. Від часів Тараса Шевченка і «чоловічі», і неточні рими стають звичною річчю в українській літературі. Хоч і сила традиції була неабиякою. Наприклад, у російській поезії знадобився геній Олександра Блока й Володимира Маяковського, щоб «нечисті», тобто неточні, рими врешті-решт таки завоювали собі місце під сонцем.

Після звільнення з Переяславського колегіуму Сковорода опинився у крайній скруті. Під ту пору він не мав геть нічого, як не брати до уваги двох старих сорочок, камлотного каптана, пари черевиків та одних чорних гарусових панчіх. Хай там як, восени цього ж таки року Сковорода знову повертається до своєї alma mater і починає слухати курс «Православне християнське богослів’я…» у префекта академії Георгія Кониського – знаного поета, філософа й богослова, годного з однаковим блиском написати і чудесний набожний вірш, і спрямований проти Вольтера полемічний трактат, і грайливу інтермедію, і релігійну драму. Цей курс включав догматику, моральне богослів’я, історію Церкви, канонічне право, Святе Письмо, гебрейську мову з елементами арабської та сирійської. Утім, навчання в класі богослів’я Сковорода так-таки й не завершив: щонайпізніше восени 1753 року за рекомендацією київського митрополита Тимофія Щербацького він стає вихователем Василя Томари – старшого сина бунчукового товариша Степана Томари, і вирушає до села Каврай, що за 36 верст від Переяслава.

Кажуть, хлоп’я було вкрай розбалуване матір’ю – донькою полтавського полковника Василя Кочубея та Анастасії Апостол Анною. Очевидно, гоноровита пані дозволяла своєму первісткові робити все, чого душа забажає. До вчителя вона поставилась дуже прохолодно. Утім, ще більш прохолодно поставився до нього сам господар – чоловік розумний, освічений, та надто вже гордий своїм шляхетським родом і багатствами. Чого варте хоч би те, що цілий рік після того, як Сковорода почав навчати його сина, він уперто робив вигляд, нібито не помічає вчителя. Принаймні Томара не зволив обізватися до нього ані словечком, хоч кожного Божого дня зустрічався з ним за столом. Неважко уявити, наскільки дошкульною була така поведінка хазяїна для Сковороди, в якого ніколи не бракувало почуття власної гідності, а часом і гонору. Та в будь-якому разі філософ ретельно виконував передбачені контрактом обов’язки. Зрештою, він уже встиг полюбити свого неслухняного вихованця, який виявився обдарованим, тямущим і жвавим хлопчиною. Ось які вірші Сковорода написав тоді, коли Василькові виповнилося дванадцять років:

Круг годовий довершився і знов розпочався. Сьогодні

Маємо першу добу, року нового почин,

Доля судила тобі, обдарований хлопче Василю,

В цей народитися день. Добра то провість тобі.

Першим ти пагонцем, хлопче, на світ од батьків народився,

Перший чеснотою скрізь, перший і славою будь,

Перший і розумом сильним, і перший тим даром природним,

Що потребує його врода тілесна твоя.

Благословення тобі, первакові, послала природа,

Що для молодших дітей мачуха гостра була.

Так і Спорудник всесвітній, створивши Адама найперше,

Єву потому створив, меншу в любові його.

Радо вітаю тебе, що стільки добра тобі дано:

Досить на частку твою Бог милосердний поклав.

Тільки ж гай-гай! Як багато тобі доручив Сотворитель,

Згодом немало і Сам схоче від тебе узять.

Отже, науки і всякої праці берись, не цурайся,

І не з наймення лише, будь і ділами Василь.[3]

Хлоп’я так само полюбило свого вчителя, хоч той ніколи йому не потурав, а часом навіть дозволяв собі ущипливе слівце. Наприклад, одного разу юний Томара щось не до ладу відповів на запитання Сковороди. Присуд учителя не забарився: «Друже мій, так може мислити тільки свиняча голова». Панич, очевидно, почервонів, як маків цвіт, та й годі, а от слуги відразу ж донесли про це своїй господині. Пані Анна аж скипіла від обурення, коли дізналася, що її шляхетного синочка охрестили «свинячою головою», і тут-таки пішла вимагати від чоловіка, щоб той покарав учителя за таке нечуване нахабство. І хоч Томарі дуже не хотілось цього робити, бо він уже встиг оцінити вчителя, але відмовити своїй дружині таки не посмів. Отож він звільнив Сковороду з роботи, а на прощання вперше до нього обізвався. «Пробач, пане мій, – сказав Томара. – Мені шкода тебе!» Отаким робом Сковорода знов залишився, як напише перегодом Михайло Ковалинський, «без місця, без харчу, без вбрання, та не без надії». Якраз під цю пору давній приятель Сковороди ієромонах Володимир Каліграф (Василь Крижанівський) отримав призначення на посаду префекта Московської слов’яно-греко-латинської академії. Він вирушав до Москви в перших числах січня 1755 року й запросив у подорож до столиці імперії також Сковороду. Філософ дав згоду. Щоправда, у Москві він довго не забарився, а пішов до Троїце-Сергієвої лаври, настоятелем якої був тоді Кирило (Федір) Ляшевецький. Він радо прийняв Сковороду як свого близького друга – спокійна келія, прекрасна бібліотека, де можна було читати і святих отців, і грецьких та римських класиків, дружні бесіди про поезію, філософію, зрештою, про сенс життя. Характер їхніх стосунків розкриває лист Сковороди до Ляшевецького, написаний трохи перегодом, коли Кирило вже був хіротонізований на єпископа воронезького.

«Щирий друже, найдорожчий Кириле!.. – пише в ньому Сковорода. – Я послав тобі один за одним три листи, в яких не було, як кажуть, нічого святого, крім звичайних дрібниць… А чого б ти чекав від чоловіка, який усього себе навіки присвятив музам, як не того, що стосується самого тільки вдосконалення душі?» Мабуть, уже в стінах Троїце-Сергієвої лаври Сковорода виказував намір «усього себе навіки присвятити музам». Принаймні коли Кирило запропонував йому залишитися в обителі ченцем, Сковорода відмовився. І то не тільки тому, що дуже любив свій рідний край і не хотів жити на чужині. Певно, вже тоді Сковорода примірявся до ролі самотнього мандрівника, чиї ноги ходять по землі, а серце перебуває на небесах. «Ти кажеш, – продовжує Сковорода, – що я обіцяю величні речі. Так воно і є, друже мій, якщо зважити на мою душу та бажання, хоч не завжди бажане здійснюється. Як на мене, то нехай інші дбають про золото, про почесті, про Сарданапалові бенкети, про ниці насолоди, нехай шукають народної прихильності, слави, ласки вельмож; нехай одержать ці, як вони гадають, скарби, – я їм не заздрю, аби лиш я мав духовні багатства й той хліб духовний, і той одяг, без якого не можна увійти в прекрасні чертоги небесного жениха. Усі свої сили, усю свою волю я спрямовую сюди: нехай зникне все тілесне!»

Ось вони – роздуми про янгольську «безплотність», про зречення світу, тобто ницих пристрастей, про небесну чистоту, яка важить понад усе. А далі зринає ще один надзвичайно важливий сюжет – Сковорода чи не вперше в житті починає говорити про себе як про «любителя священної Біблії» та її тлумача. «…Ти хочеш, щоб я ясніше показав свою душу. Прошу: я все лишаю і залишив, щоб за все своє життя досягти тільки одного – зрозуміти, що таке смерть Христа й що значить його воскресіння. Бо ніхто не може воскреснути з Христом, якщо спершу не помре з ним. Ти скажеш: справді, чи ти не тупий, якщо до цього часу не знаєш, що таке воскресіння та смерть Господа, коли це відомо жінкам, дітям, усім і кожному. Звісно, це так, мій Кириле, я тугодумний і тупий разом із Павлом, який співає: «Я все витерпів, щоб пізнати Його й силу Його воскресіння, та участь у муках Його…»[4]. О жалюгідна тупість наша! Ми уявляємо себе у фортеці Святого Письма, а може, й не знаємо, що таке бути хрещеним, що значить вкушати від священної трапези. Якщо це за своїм буквальним сенсом, як зазвичай гадають, зрозуміле, то задля чого було говорити про таїнства?» Ні й іще раз ні – у Святому Письмі «розум Божий ховається замкнутий, недоступний і запечатаний. І хто ж зірве печатку?»

Зриванням оцієї священної печатки філософ і буде втішатися все своє життя. Перегодом він назве Біблію своєю «коханкою», що змусила його покинути геть усе та від містичного шлюбу з якою народилися його діти: вірші, трактати, діалоги, притчі… А вже незадовго до смерті він скаже про себе одну на перший погляд чудернацьку річ: я народився й живу тільки заради того, щоб читати Біблію, щоб збулося на мені ось це:

Примітки

1

Тут і далі Сковороду та інших авторів цитую у власному перекладі; чужі переклади зазначаю окремо.

2

Проходьте, проїжджайте! (Нім.)

3

Переклад Миколи Зерова. Ім’я «Василь» по-грецькому значить «цар, володар».

4

Тут і далі цитати зі Святого Письма подаю в перекладі Івана Огієнка.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.