Знамениті українці - Григорій Сковорода

Леонид Ушкалов

Григорій Сковорода

Світ ловив мене, та не спіймав.

Григорій Сковорода

* * *

Ця книжка – про одного з найбільших і найзагадковіших християнських філософів світу. Колись давно видатний український мислитель Дмитро Чижевський, той самий, що його Ганс-Георг Гадамер не без підстав порівнював із Ляйбніцем, писав: «Може, ні про одного філософа у світі не висловлено таких розбіжних думок, як про Сковороду. Тепер є не менше, ніж 250 великих та малих праць, присвячених Сковороді, який, як це загально визнано, є найцікавіша постать історії українського духу. В цих працях – можна сказати без перебільшення – висловлено, напевне, не менше, ніж 250 різних поглядів на Сковороду…». Так писав Чижевський 1933 року на початку своєї славетної книжки «Філософія Г. С. Сковороди». Сьогодні ж важко навіть перерахувати, скільки тих «великих та малих праць» з’явилося про Сковороду по всіх усюдах: і в Україні, і в Австрії, Австралії, Англії, Бразилії, Вірменії, Грузії, Іспанії, Італії, Канаді, Молдові, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, Словаччині, США, Угорщині, Франції, Чехії… Зрештою, одне таки можна стверджувати напевно: число присвячених Сковороді праць уже давно перевалило за п’ять тисяч. І в тих працях – сила-силенна різних спостережень, присудів, тлумачень… Григорій Сковорода бентежить уми своєю глибиною та незбагненністю.

Уявімо собі, наприклад, тихе тепле літо. Надвечір’я. Яснополянська садиба великого письменника й мораліста графа Льва Миколайовича Толстого потонула в розкішній зелені. А сам хазяїн сидить у своєму робочому кабінеті за столом. Він уважно читає чималий за обсягом том – харківське видання творів Сковороди 1894 року (ця книга ще й досі зберігається у фондах особистої бібліотеки Толстого). Український філософ вразив його. І коли перегодом хтось із друзів Толстого згадав у розмові Сковороду, той одразу ж пожвавився. «Ах, Ви знаєте Сковороду! – радісно вигукнув граф. – Яка надзвичайна постать!» І, трохи помовчавши, додав з тією ніжністю в голосі, з якою говорять про рідну людину: «Багато в його світогляді є дивовижно близького мені. Я недавно ще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які гарні й твори!»…

Оповідання про Сковороду Лев Толстой справді написав. І в тому оповіданні зринає дуже примітна фраза: «Сковорода вчив, що святість життя – тільки в справах». Кажуть, що коли восени 1910 року, перед самісінькою смертю, Толстой начебто ні з сього ні з того надумав тікати галасвіта з Ясної Поляни, то цей відчайдушний крок був не чим іншим, як наслідуванням «утечі від світу» Григорія Сковороди. Одне-єдине, що було тут не так, – граф Толстой тікав від світу, аби померти, а Сковорода зрікся світу в розквіті сил заради того, щоб жити…

А невдовзі по тому, як не стало Толстого, у степовому українському Єлисаветграді шести– чи семилітній Арсеній Тарковський, мабуть лежачи в ліжечкові (хлоп’я було дуже хворобливе), вперше в житті слухав вірші та байки Сковороди, які читав йому лікар, давній батьків приятель і палкий шанувальник мандрівного філософа Опанас Михалевич. Подаровані Михалевичем твори Сковороди (чи не перша власна книжка Тарковського; те саме харківське видання, яке було й у Толстого) поет перечитуватиме все життя, щоб уже в похилому віці написати незрівнянний за глибиною та вишуканістю поетичний образок «Григорій Сковорода»:

Не искал ни жилища, ни пищи,

В ссоре с кривдой и с миром не в мире,

Самый косноязычный и нищий

Изо всех государей Псалтыри.

Жил в сродстве горделивый смиренник

С древней книгою книг, ибо это

Правдолюбия истинный ценник

И душа сотворенного света…

Це вже класичні сюжети. А ось і наше сьогодення. Кінець червня 2001 року. Золотоверхий Київ. Папа Римський Іван Павло ІІ виступає в Маріїнському палаці. Видатний церковний діяч, чию роль у новітній світовій історії важко переоцінити, а крім того, ще й блискучий богослов, філософ, поет і поліглот, Іван Павло ІІ говорить про християнське коріння нашої тисячолітньої духовної традиції. «Дорогі українці, – каже понтифік, – якраз християнство дало натхнення вашим найвизначнішим мужам культури й мистецтва, воно щедро зросило моральне, духовне й суспільне коріння вашої країни». А далі Іван Павло ІІ цитує всього лиш два рядки з латиномовної поезії Григорія Сковороди. Але що то за рядки! На хвилях їхнього граційного ритму – і щемке відчуття зникомості сущого, і чисті, мов роса, віра та надія, і любов як Божа присутність у світі:

Все мина, лиш любов зостається по всьому,

Все мина, та не Бог, не любов.[1]

«Тільки людина, глибоко просякнута християнським духом, могла мати таке натхнення, – продовжує Папа. – У його словах знаходимо відгомін Першого послання святого апостола Івана: «Бог є любов», і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, а Бог перебуває в ньому».

А ще через два роки після цього виступу до Києва завітав один із найпопулярніших письменників сучасності Пауло Коельо. Цей харизматичний для багатьох автор, чиї герої повсякчас намагаються ніби зазирнути за лаштунки земного театру, у своєму інтерв’ю часописові «Академія» спробував пояснити власні види на життя й наче між іншим зауважив: «Я знаю, що в Україні 280 років тому народився великий філософ і поет Григорій Сковорода, який обстоював першенство духу. Мені здається, що він, може, як ніхто інший в Європі, зумів дотримуватись у житті знаків долі… У Сковороди є також один важливий постулат: «Бог зробив важке непотрібним, а потрібне – легким». Таким чином, казав автор «Алхіміка», усупереч своїй не надто гармонійній добі Сковорода зумів досягти «неабиякої внутрішньої гармонії з долею».

Навіть оця дрібочка епізодів із життя таких несхожих одне на одного, але однаково непересічних людей годна красномовно свідчити про чималу вагу філософії та поезії Сковороди в історії світової культури.

Що вже казати про українську традицію! Україну трьох останніх віків просто несила уявити без Сковороди. Ще в середині ХІХ століття наш видатний історик Микола Костомаров писав: мало кого народ так шанує й пам’ятає, як Сковороду. «На всьому обширі від Острогозька до Києва в багатьох будинках є його портрети; кожен освічений українець знає про нього; його ім’я відоме й багатьом серед неписьменного люду». А ще раніше, у 1831 році, вихованець Харківського колегіуму, сенатор, письменик і містик Федір Луб’яновський на якійсь поштовій станції запитав у старого слобідського селянина, чи пам’ятають люди про Сковороду. «Сковорода був чоловік розумний і добрий, – відповів на те старий, – він учив нас добра, страху Божого й уповання на милосердя розіп’ятого за гріхи наші Христа…»

Та й наша літературна традиція в пошуках власної ідентичності раз по раз зверталася до світу сковородинських ідей і образів. Уже зачинатель новітнього українського письменства Іван Котляревський дивився на життя «оком сковородинця». Принаймні коли у фіналі славетної «Наталки Полтавки» пан Возний на прізвище Тетерваковський (той самий, що в першій дії співав пісню «Всякому городу нрав і права») таки ж не став чинити зла, пригадавши, що він «от рожденія… расположен к добрим ділам», а Микола та Виборний вихваляють полтавців як добродіїв, на пам’ять одразу ж приходить притча Сковороди «Убогий Жайворонок»: і нерозважливий тетервак Фрідрік, і мудрий жайворонок Немес, і візія України як останнього відблиску того «золотого віку», коли люди шанували правду з власної волі, а не з примусу… Одним словом, основна ідея «Наталки Полтавки» – «сродність» української людини до добра та її «несродність» до зла – прямо випливає з філософії Сковороди.

Письменником-«сковородинцем» був і Григорій Квітка-Основ’яненко. Кажуть, Квітка полюбляв розповідати про своє знайомство зі Сковородою, про якісь деталі з життя філософа та про його погляди на світ. Не дивно, що між філософією Сковороди і світоглядом Квітки можна провести чимало промовистих паралелей. Та, може, найвиразніше Квітчине «сковородинство» прозирає там, де мова заходить про Божий промисел та про людську «сродність»: «Не однакові зірочки на небесах, не однакова і деревня по садкам, – каже героїня «Щирої любові» Галочка. – Не буде вишенька цвісти яблуновим цвітом, їй є свій цвіт. Не приньме березонька липового листячка. Не позбере соловейко другої самочки, як з свого роду. Усьому свій закон, а чоловікові – ще й найбільш того». Галочка, мов слухняна учениця Сковороди, говорить тут про Божу «економію», тобто про незбагненну для людського розуму премудру владнаність світу. Прикметний для науки Сковороди християнський платонізм, що перетворює увесь світ на якийсь божественний театр маріонеток, де сміх і сльози є неодмінними складниками космічної рівноваги та гармонії, розкриває і найглибше єство трагедії Квітчиної героїні. Галочка – всього лиш іграшка в руках усевладної долі. Виходить так, що ця дівчина і народилася тільки для того, щоб померти від любові. Це справді трагедійний образ, бо джерело трагедії ховається не в ній, не в її власних помилках чи пристрастях, воно – в химерних лабіринтах Божого промислу. І Галочка цілком покладається на волю Творця. Вона сприймає світ таким, як він є. «Філософія Квітки, – казав колись Василь Бойко, – це філософія колискової пісні, щоб спало дитя без журби і турбот». Та водночас – це й філософія життя Сковороди, адже той, по слову його улюбленого учня й першого біографа Михайла Ковалинського, «віддав усього себе на волю Творця…, щоб Його промисел володів ним, наче своїм знаряддям, де схоче і як схоче».

Сковородинські набожні пісні знав також геніальний поет і художник Тарас Шевченко. Згадуючи про своє дитинство, Кобзар писав:

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п’ятака —

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге – та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду…

Отож навряд чи випадково доволі похмурий філософський зачин Шевченкової комедії «Сон» – того самого твору, котрий відіграв фатальну роль у житті поета, звучить як відлуння славетної сковородинської псальми «Всякому городу нрав і права»:

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає…

Уже на зламі ХІХ й ХХ століть Іван Франко, говорячи про близьких його серцю письменників, тих, котрі вміють по-справжньому «любити і ненавидіти, дуріти і боротися, плакати і сміятися», згадує Сковороду та й загалом високо його цінує. «Григорій Сковорода, – каже він, – поява вельми замітна в історії розвою українського народу, мабуть, чи не найзамітніша з усіх духовних діячів наших XVIII віку». Ще більшу вагу Сковорода мав під ту пору для модерністів. Недаром же один із провідних теоретиків української «модерни» Андрій Товкачевський, розглядаючи життя та філософію Сковороди крізь призму ніцшеанських ідеалів, із захватом напише: природа створила Сковороду, мабуть, тільки заради того, щоб пересвідчитись у власній здатності «творити не лишень нікчемних фіглярів, а й богів». Та справжнім символом нашої духовної культури від давнини до сьогодні Сковорода стане за часів українського Ренесансу 1920-х років. Саме тоді Павло Тичина присвячує йому збірку «Замість сонетів і октав» та починає роботу над поемою-симфонією «Сковорода», яка за своїм грандіозним задумом мала б стати «українським «Фаустом» ХХ століття, Гнат Хоткевич шукає в науці Сковороди екзистенційного прихистку, герой оповідання Сергія Пилипенка «Льодолом» потверджує ідею свободи словами Сковороди «Весь світ спить…», Микола Хвильовий називає його «великим українським філософом», Михайло Івченко змальовує образ Сковороди в повісті «Напоєні дні», Юрій Яновський згадує про нього як про людину-«європейця» в романі «Чотири шаблі», Валер’ян Поліщук у своєму «біографічно-ліричному» романі «Сковорода» показує філософа відважним мандрівником «у глибини духу», Михайло Драй-Хмара приміряє образ Сковороди-мандрівника на самого себе («Розлютувався лютий надаремне…»), Микола Зеров береться за переклади латиномовної сковородинської поезії, Юрій Клен розпочинає свій шлях українського поета сонетом «Сковорода», а Максим Рильський у поезії «Китаїв» бачить мандрівного філософа предтечею нового світу:

Хай прикладаються прочани

До переляканих ікон,

Хай прорікає Первозванний

Царів, панів, корону й трон, —

Та з палицею пілігрима

У нові села й городи

Прямує тінь неутолима

Григорія Сковороди.

Сковорода – чи не один-єдиний український класик, який витримав ту кардинальну переоцінку цінностей, що відбувалася в нашій культурі 1920-х років. Навіть для найбільших тогочасних радикалів він залишився знаковою постаттю. Недарма під ту пору існувала думка, що молоді ідеалісти, що їх називають «першими хоробрими», – творці «жовтневої» України – у своїх інтелектуальних пошуках прямували дорогою «від Сковороди до Маркса». Зрештою, вже зовсім скоро з’ясувалось, що «дорога від Сковороди до Маркса» – це дорога в нікуди, дорога від повноти буття до цілковитої ніщоти.

І коли поколінню дітей Другої світової війни, як скаже юна Ліна Костенко, «обридли відьомські шабаші фікцій», у пошуках істини воно знову звертається до філософії та поезії Сковороди. Саме тут слід шукати джерела культурного й політичного резистансу блискучої плеяди українських «шістдесятників». Пригадаймо хоч би образ Сковороди-«перворозуму» в «Індустріальному сонеті» Миколи Вінграновського, варіації на теми Сковороди у Василя Симоненка, Івана Драча, Бориса Олійника, Дмитра Павличка, «Сад нетанучих скульптур» Ліни Костенко, поезію Василя Стуса, який з повним на те правом називав Сковороду одним зі своїх «найкращих друзів», публіцистику Івана Дзюби та Євгена Сверстюка, сковородинські розвідки Валерія Шевчука… А по той бік «залізної завіси» Ігор Костецький назве Сковороду одним-єдиним навчителем модерної України (Praeceptor Ucrainae), людиною, що репрезентує ту українську культуру, «яка має вселюдське значення», Василь Барка окреслить своє життєве кредо словами: «Світ мене спіймав, але не вдержав» – і стане самітником – так, як Сковорода, Дмитро Донцов присвятить останні дні життя праці над статтею «Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності» (прикінцева сторінка рукопису так і залишилась у його друкарській машинці).

Та й для українського постмодерну наш старий філософ неабияк привабливий – чи вже мати на думці екстравагантну візію Сковороди як «першого українського хіпі» Юрія Андруховича, чи те, як пильно вдивляється в образ Сковороди героїня повісті Оксани Забужко «Інопланетянка», коли прагне збагнути сенс тієї навряд чи досяжної для смертного чоловіка повноти буття, яку вона називає «третім рівнем свободи». Ким же він був, міркує вона, «посполитим улюбленцем, дотепником із сопілкою», чи «похмурим самітником, ніким не збагнутим “чоловіком Божим”, з людської ласки годованим?..» Якби вона спитала про це в самого Сковороди, то важко сказати, що б він відповів. Людське життя філософ уявляв по-різному. Він міг услід за Йовом казати, що життя – це повсякчасна борня (звісно ж, не в сенсі «житейського борюкання», а в сенсі «духовної війни»-психомахії), міг говорити про життя як про грандіозну вселенську виставу, чиїм автором і режисером є сам Господь… Та найпевніше, Сковорода сказав би, що був на цьому світі всього лиш безтурботним пілігримом, чиї ноги ходили по землі, а серце втішалося спокоєм десь далеко-далеко на небесах. Принаймні вже під кінець життя, у розкішно-бароковій містерії «Боротьба архистратига Михайла із Сатаною», філософ уперше й востаннє змалював сам себе якраз у цьому образі. Начебто Божі архангели, умостившись гуртом на веселці, дивляться згори на землю й бачать там, праворуч від усілякого метушливого люду, самотнього мандрівника Сковороду: «Веселими ногами та місцями він простує із жезлом і тихо наспівує… Співаючи, кидає оком то направо, то наліво, а то й на все видноколо; спочива як не на узвишші, так біля джерельця або на зеленій траві; ласує нехитрими ласощами, сам надаючи їм смаку, немовби добрий співак простій пісні. Він солодко спить і втішається Божими видивами вві сні й наяву. А на ранок прокидається бадьорий і сповнений надій… День йому – то цілий вік, що схожий на тисячоліття, і він не проміня його навіть на тисячу нечестивих літ. По-світовому, він – найнікчемніший жебрак, а от по-Божому – найбільший багатій… Цей мандрівник ходить ногами по землі, та серце його… перебуває на небесах і насолоджується».

Людські очі – не янгольські. Десь під цю ж таки пору літнього Сковороду бачив у Харкові вже згаданий Федір Луб’яновський. Він запам’ятав його високим на зріст чоловіком у сірому байковому сюртуці та смушевій шапці, з подорожньою палицею в руках, що розмовляв простою слобожанською говіркою. Його рухи були трохи втомлені, а на обличчі лежала печать якогось особливого смутку. За плечима цього дивного мандрівника було вже чимало житейських доріг…

* * *

Григорій Савич Сковорода народився вночі 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 року в сотенному містечку Чорнухи на Полтавщині. Через багато-багато літ, 3 грудня 1763 року, філософ, прочитавши лекції з грецької мови в Харківському колегіумі та впоравшись з усілякими іншими справами, повернеться додому на тиху Чистоклітівську вулицю і згадає про свій день народження. «…Я почав міркувати про те, – напише він, – як сповнене злигоднями життя смертних. І мені здався зовсім не безглуздим чийсь здогад, нібито щойно народжене дитя одразу ж починає плакати власне тому, що вже тоді ніби передчуває, на які лиха доведеться йому перегодом наразитися. Міркуючи про це на самоті, я вирішив, що не годиться мудрецеві ту ніч, коли він, народившись, почав плакати, відзначати келихами чи якимось іншим безглуздям. Навпаки, я й тепер мало не заплакав, думаючи про те, яке ж бо нещасне створіння – людина, котрій у цьому кіммерійському мороці мирської глупоти не зблиснула іскра Христового світла»…

Сковорода походив із небагатого, але чесного козацького роду. Його батьки – Сава та Пелагея – мали звичайний міщанський статок, були людьми правдивими, гостинними й набожними. Кажуть, що й саме хлоп’я вже в ранньому віці відзначалося набожністю, охотою до музики та навчання, а ще – неабиякою впертістю. Коли хлопцеві виповнилося сім років, його віддали в науку до дяківської школи, яких у Чорнухах було під ту пору три на півтори сотні дворів. Малий Гриць навчався нібито в тій, що була при Воскресенській церкві. Псалтир, Часослов, граматика, лічба, спів на клирасі… Дещо з тієї дяківської науки закарбується в дитячій душі на все життя, як-от, скажімо, чудесний піснеспів Івана Дамаскина «Образу златому на полі Деїрі…», який відтоді стане чи не найулюбленішою піснею Сковороди. А восени 1734 року Григорій вирушає на навчання до славетної Києво-Могилянської академії, яка на той час переживала свій розквіт.

Перший клас – фара. Тут ієродиякон Веніамін Григорович навчив Сковороду та його однокашників читати й писати по-латинському, по-польському й по-церковнослов’янському. У трьох наступних класах: інфіми (етимологія, синтаксис латинської мови, арифметика й катехізис), граматики (складніші питання синтаксису, твори Ціцерона й Овідія) та синтаксими (стилі латинської ораторської прози, латинська поезія) – його вчителем був Амвросій Негребецький. Кажуть, що Сковороді дуже легко давалися всі шкільні премудрощі й він швидко переходив з одного ординарного класу до іншого. Принаймні у 1738—1739 роках він уже навчається в класі поетики, де під керівництвом ієродиякона Павла Канючкевича опановує науку віршування, а також міфологію, географію та біблійну історію. Тоді ж таки він починає вчити грецьку, німецьку й гебрейську мови в Симона Тодорського. Це був дуже цікавий чоловік. Філософ, богослов, поліглот, він перед цим близько шести років вивчав в університеті Галле арабську, гебрейську та сирійську мови в славетного орієнталіста Йоганна-Гайнріха Міхаеліса, а водночас зблизився з колом так званих «пієтистів» – послідовників лютеранського богослова Августа-Германна Франке. Саме під їхнім впливом Тодорський переклав чимало творів німецької духовної лірики, а також основну працю великого протестантського письменника XVI століття Йоганна Арндта «Справжнє християнство». Після цього він іще рік навчався в Єнському університеті, у знаного богослова Йоганна-Франца Буддея, а потім повернувся до Києво-Могилянської академії, де одним з його учнів і став Сковорода. Запозичені з праць німецьких «пієтистів» теми «внутрішньої людини», себепізнання, морального вдосконалення, над якими часто розмірковував Симон Тодорський, мабуть, справили неабиякий вплив і на Сковороду. Хоч, зрештою, чи не найбільшу увагу в перші роки свого навчання в академії Сковорода приділяв мовам, передовсім латинській та грецькій. Кажуть, що серед усіх чужих мов він і тоді, і перегодом найбільше цінував грецьку. Блискуче знав латину. Цю мову він не просто знав – для Сковороди, як і для будь-кого з вихованців Києво-Могилянської академії, латинська мова була мовою думання. Вже починаючи з класу граматики, учні зобов’язані були спілкуватися між собою по-латинському не тільки в стінах академії, але й деінде. Тож нема нічого дивного в тому, що, наприклад, Стефан Яворський, читаючи українські книжки, робить покрайні записи по-латині, а улюбленою забавкою тодішніх школярів було складати макаронічні віршики на взір тих, що є в «Енеїді» Котляревського:

Енеус ностер магнус панус

І славний троянорум князь,

Шмигляв по морю, як циганус,

Ад те, о рекс, прислав нунк нас.

Крім латини, Сковорода чудово знав також церковнослов’янську, німецьку, російську та польську мови (прикметно, що своє прізвище він писав по-латинському на польський манір – Skoworoda). Трохи вмів по-гебрейському, трохи – по-італійському. І все ж таки, як свідчив Михайло Ковалинський, філософ завжди понад усе «любив свою рідну мову й рідко коли змушував себе говорити по-іноземному».

Наступний клас – риторики – Сковорода успішно пройшов у 1739—1740 навчальному році в Сильвестра Ляскоронського, який читав чималий за обсягом курс під назвою «Засади ораторського красномовства…». У своїх лекціях Ляскоронський, спираючись на грецьких та римських класиків, перш за все, на Ціцерона, докладно розглядав науку про поетичні тропи та фігури, про те, як складати й виголошувати різні урочисті промови, як будувати композицію твору тощо.

А далі на Сковороду чекали два останні класи: філософія та богослів’я. Філософію (діалектика, логіка, фізика, метафізика й етика) юнак почав вивчати в 1740—1741 роках під керівництвом префекта академії Михайла Козачинського – чудового поета й філософа, який перед тим був префектом та викладачем поетики й риторики Карловацької слов’яно-латинської школи в Сербії і вже встиг прославитися своєю «Трагедокомедією» про смерть останнього сербського царя Уроша V – твору, що з нього розпочинає свою історію сербська драматургія. А тепер Козачинський читав курс під назвою «Синтагма всієї арістотелівської філософії…».

Щоправда, навчання в класі філософії Сковороді довелось перервати, бо восени 1742 року, пройшовши конкурсний відбір у тодішній столиці Гетьманщини Глухові (випробування в церковному співі та в співі на «італійський манір»), юнак стає співаком-альтистом придворної капели імператриці Єлизавети Петрівни. Відтоді й аж до кінця серпня 1744 року він буде мешкати в Москві й Санкт-Петербурзі. Придворна капела, яку по праву вважали одним з кращих музичних колективів тодішньої Європи, мала неабиякі привілеї – нова імператриця дуже любила музику. Отож, співаки, переважно з України, отримували гарну платню (до двохсот карбованців на рік), добротний, ба навіть розкішний одяг, їхню рідню звільняли від податків, а самі вони здобували чини й високі пожиттєві пенсії. У Санкт-Петербурзі хористи мешкали в старому Зимовому палаці. Щоденні репетиції, виступи, навчання італійської та французької мов… Капела співала не лише на щоденних церковних відправах, на наділі, на великі празники, але й на всіх придворних урочистостях і святах. До її репертуару входив, звісно ж, православний канон, а ще музика, наприклад, Баха та Генделя. Саме під цю пору, як стверджував Квітка-Основ’яненко, юний Сковорода створив кілька духовних піснеспівів: «придворний» наспів літургійно-канонічної пісні «Іже херувими», «Христос воскресе» та пасхальний канон «Воскресенія день».

Враження від життя в столицях Російської імперії перегодом будуть не раз зринати і в його літературних творах. Наприклад, у віршованій фабулі про Тантала є згадка про італійського композитора й скрипаля Доменіко даль Ольо – автора музики до прологу опери «Титове милосердя» – блискучого майстра, якого вчив композиції сам Антоніо Вівальді. Сковорода виступав у цій опері кілька разів. Можливо, з цього ж таки прологу, чий текст написав Якоб фон Штелін, походить і сковородинський образ богині справедливості Астраї, змальований у притчі «Убогий Жайворонок». Придворна капела відкривала перед Сковородою неабиякі можливості. Досить пригадати хоч би те, що простий лемешівський парубок Олекса Розум, котрий перегодом стане графом Олексієм Розумовським та найближчою людиною імператриці Єлизавети, розпочинав свою кар’єру саме в придворній капелі. Зрештою, колись казали, що тільки в Російській імперії XVIII століття та ще, може, в імператорському Римі людина мала просто казкову можливість миттю злетіти із самісінького дна до найвищих вершин слави та багатства. До того ж у Санкт-Петербурзі Сковорода мав дуже впливового родича (дядька чи двоюрідного брата) – камер-фур’єра імператорського двору Гната Полтавця. Тільки навряд чи юнака все це хоч трохи вабило.

Хай там як, наприкінці літа 1744 року, прибувши до Києва у складі пишного почту імператриці Єлизавети, Сковорода звільнився з капели в чині «придворного уставника», тобто регента, і відновив своє навчання в класі філософії Київської академії. Проте рівно через рік генерал-майор Федір Вишневський, той самий, що колись запримітив і привіз до Санкт-Петербурга Олексу Розума, запропонував Сковороді, як людині добре обізнаній у музиці та чужих мовах, вирушити разом із ним до Угорщини. Очолювана генералом Токайська комісія мала на меті перш за все закупівлю вин для імператорського столу, і Вишневський хотів поставити цю справу на широку ногу: орендувати чималий шмат землі, розбити виноградники, найняти людей, щоб налагодити власне виробництво вина. У цій подорожі Сковорода був або компаньйоном Федора Вишневського, або вчителем його сина Гаврила. Так чи так, за наступні п’ять років йому вдалося побувати і в Австрії, і в Словаччині, і в Польщі, а може, і в Італії (у своїх творах філософ згадував, зокрема, Венецію та Флоренцію), Чехії та Німеччині. Михайло Ковалинський казав, що в Будапешті, Відні, Братиславі та інших містах філософ продовжував своє навчання, приятелюючи з багатьма освіченими людьми. Зрештою, про цю мандрівку Сковороди дорогами Європи важко говорити щось певне. Звісно, можна переказувати якісь легенди, наприклад, історію про те, як Сковорода слухав лекції славетного філософа-раціоналіста Християна Вольфа в університеті Галле. Саме це стверджував іще 1875 року невідомий автор статті про Сковороду, вміщеної в чотирнадцятому томі відомого енциклопедичного словника П’єра Лярусса. Мовляв, із Пешту Сковорода «подався до Галле, де на той час свого найвищого розквіту досягла наука Вольфа. Три роки Сковорода вивчав тут метафізику й богослів’я, а також переклав за цей час проповіді святого Івана Златоуста й написав повчальні байки, котрі ще й досі побутують в усній традиції серед мешканців України». Звісно ж, це легенда – уже бодай тому, що під ту пору, коли Сковорода мандрував дорогами Європи й міг відвідати Галле, Вольфа там давно не було: іще в 1723 році місцеві «пієтисти», звинувативши філософа в атеїзмі, домоглися його звільнення з університету. Можна навіть спробувати припустити, які книжки модних тоді авторів Сковорода міг читати. Наприклад, услід за німецьким славістом Едвардом Вінтером стверджувати, що, перебуваючи у Відні, Сковорода читав, окрім усього іншого, твори Геллерта й Готшеда. А можна вдатися й до фантазії, як те робив іще на початку ХІХ століття учень Моцарта, професор Харківського університету Густав Гесс де Кальве, описуючи ймовірні відвідини Сковородою Рима: «З благоговінням він крокував по цій класичній землі, яка колись носила на собі Ціцерона, Сенеку й Катона; тріумфальна брама Траяна, обеліски на майдані святого Петра, руїни лазень Каракали, словом, усі залишки цього володаря світу, такі несхожі на теперішні споруди тамтешніх ченців, блазнів, дурисвітів, виробників макаронів та сиру, справили на нашого кініка незабутнє враження. Він побачив, що не тільки в нас, але й повсюди багатому кланяються, а бідного зневажають, бачив, як люди прогулюються, пишаючись своїми коштовними прикрасами, як глупоті надають перевагу перед розумом, як блазнів винагороджують, а гідні люди змушені жити за милостиню, як розпуста ніжиться собі на м’яких перинах, а безневинність нидіє в похмурих в’язницях. Одним словом, він бачив усе те, що можна щодня бачити на нашій землі». А вже значно пізніше, 1946 року, коли Європа лежала в руїнах після божевілля Другої світової війни, Юрій Косач, певно нав’язуючись до своїх власних вимушених і трагічних мандрів Європою, спробує уявити собі дороги «шукальника сузір’їв» Сковороди в поезії «Регенсбурзька зустріч», яка закінчується такими рядками:

І покрикувать знов вартовим на запилених, тихих заставах,

пропускаючи юрби й карети, ліниво: passieren,[2]

і роман, і барвінок цвіте на дунайських отавах,

а він все мандрує, мандрує, шукальник сузір’їв.

Аж нарешті, у жовтні 1750 року, сповнений нових вражень, але без копійки за душею, Сковорода повертається на батьківщину. Якийсь час він мешкав у своїх приятелів та знайомих, аж поки наприкінці 1750-го або на початку 1751 року переяславський єпископ Никодим Срібницький не запросив його на посаду вчителя поетики до місцевого колегіуму. Сковорода радо погодився, бо любив і поезію, і викладацьку роботу.