Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

      Аж ось, коли вже всi чолуланцi, крiм одного, лягли трупом на подвiр'ї храму, кiлька наших загукали до Енрiко, щоб той вiдступивсь вiд мексиканця, коли сам не хоче бути вбитим.
      Вiдступивши вiд чолуланця бодай на один крок, Енрiко врятував би своє життя, -- проти молодого кастiльця тепер обурювалося чимраз бiльше iспанцiв, -- але вiн не вiдступав. Щоразу, як хтось пiдносив на iндiанця ножа, Енрiко встигав затулити його своїм тiлом. На подив рештi iспанцiв, вiн стояв сам проти них усiх, i його рiшуче обличчя без слiв промовляло, що вiн ладен померти вiд руки своїх, але не вiдступитись.
      Зненацька генерал утомлено подав iз даху знак привести обох до нього.
      Я багато пережив i перебачив за часiв завоювання Мексики, i менi не так просто забути, що здатнi вчинити люди людям. Менi доводилося бачити, як iспанцiв приносили в жертву поганським богам. Я знаю, що творилося в iм'я християнського бога. I я, коли вже казати правду, здатен зрозумiти, як хтось може проклясти богiв, чиїм iм'ям освячуються рiки пролитої кровi. Та поки мого й вiку, не забуду того, що сталося тодi, такого мирного лiтнього дня на даху храму мексиканського мiста Чолули. Нiколи не забуду, як тi двоє чудом уцiлiлих людей опинилися перед Кортесом i як вiн учинив їм допит.
      Обидва були забризканi кров'ю забитих i важко дихали. Вони стояли поряд, майже однаковi на зрiст, один кучерявий, другий -- з високо пiдв'язаним чорним волоссям. Молодий кастiлець говорив за них обох, бо мексиканець погано розумiв iспанську, -- докладно вiдповiдав Кортесовi на всi його запитання: про походження, iм'я й життєвий шлях, iнодi перемовлявся з своїм побратимом кiлькома словами його мовою. Жодного гiркого слова не злетiло з його вуст. Спокiйно вiн стояв, спокiйно вiдповiдав на запитання, i я помiтив, що навiть серед оточення Кортеса мимоволi прокидається повага до цього юнака.
      Але, на диво, -- що спокiйнiше кастiлець вiдповiдав, то бiльше роздратування чулося в голосi Кортеса.
      -- Що спонукало вас, iспанця й християнина, врятувати цього чоловiка? -- гостро спитав вiн.
      -- Вдячнiсть, пане генерал. Коли мене хотiли вбити за те, що я християнин, коли в мене живцем хотiли вирвати з грудей серце, цей хлопець гукнув, що я зрiкся християнського бога й визнав богiв Мексики. Вiн сказав неправду, пане генерал, але тодi йшлося про життя й смерть. Я кивнув головою й був урятований.
      -- А! -- вигукнув Кортес, так нiби спiймав юнака на смертному грiху. -- Виходить, ви зреклися бога, щоб урятувати своє нiкчемне життя, Енрiко де Кастiльйо Бетанкоре?
      -- Що ж це за бог, коли вiн попускає отаке? -- спитав кастiлець, вказуючи на подвiр'я, де кiлька iспанських воякiв стояли, наче рiзники, мiж трупами й з цiкавiстю позирали догори, на дах.
      Серед оточення Кортеса зчинився легкий рух. Усi добре знали, який нетерпимий генерал до будь-якого слова навсупереч. А спокiйно вимовлене юнаком запитання було нечуваним звинуваченням проти самого Кортеса. Мертвi, на яких показував Енрiко, були мовчазними свiдками проти генерала.
      Проте вiн удав, що не зрозумiв цього. Тихо й швидко вiн мовив крiзь зуби:
      -- Спитайте мексиканця, чому вiн дозволив вам, християниновi, рятувати себе.
      Кастiлець переклав запитання, а тодi мексиканцеву вiдповiдь. Вона була простою:
      -- Бо менi дороге життя.
      -- Хто ставить своє життя вище вiд свого бога, чим такому жити? У що вiрити? В якого бога? В який свiт?
      -- У свiт без богiв, людський свiт, пане генерал!
      -- Чи й ваш поганський рятiвник подiляє такi божевiльнi думки, кастiльцю?
      -- Так, пане генерал! -- I молодий iспанець мимоволi вхопив мексиканця за руку.
      -- Що ж, -- промовив Кортес i раптом засмiявся, -- ви спiймалися у власнi тенета, боговiдступнику! Iдiть звiдси, i я вам вiднинi не оборонець. Iдiть i живiть без бога, вiльним птахом. Вас не захистить жоден iспанець i жоден мексиканець. З цiєї хвилини обидва ви -- поза законом. Спробуйте вижити, коли зможете.
      Тодi iспанець сказав щось до мексиканця його мовою, i обидва пiд Кортесiв регiт рушили з даху. Нiхто не зачепив їх, оголошених поза законом. Вiдомо, що вони покинули Чолулу. Вiдтодi про них не чули нiчого.
      А я, пам'ятаючи свою обiцянку, попросив у генерала Кортеса вiдставки, яку вiн менi й дав, нi про що не спитавши.
      Прадiдусева оповiдка захопила мене й збентежила мою душу. Я, мов живих, бачив перед собою обох юнакiв -- iспанця й мексиканця, бачив, як вони, минаючи лани кукурудзи, простують далi й далi негостинним краєм, де нема для них притулку, i я боявся, щоб прадiдусь не казав менi про їхню дальшу долю.
      Але старий, нiби зрозумiвши мене, бiльше не сказав нiчого. Аж згодом, коли ми зiйшли наниз, бо приїхали нашi моряки, -- аж як дядько Яспер розповiв про шторм, а горiшня бабуся то з жахом, то з захватом вислухала, як вони героїчно з усiм тим упоралися, -- прадiдусь прошепотiв до мене:
      -- Нехай собi величаються своїми подвигами. А ми знаємо ще й iнших героїв, їх зневажили. Проте вони були великi.
      Аж дивно, але нi розкiшний бабусин обiд, анi бадьорi розповiдi дядька Гаррi й дядька Яспера не витiснили в мене з голови мексикан-ської оповiдки. Аж як Джоннi-Свистун знов прийшов до нас по накладнi, я на якийсь час забув про неї й навiть згодився пройтись iз Джоннi на Долiшнiй Гельголанд -- до причалу, -- адже прадiдусь хотiв годин зо двi полежати.
      Джоннi дорiкнув менi, що я розповiв прадiдусевi за трос.
      -- Про таке дорослим не слiд знати, Хлопчачок, -- сказав вiн. -Вони все розумiють навпаки.
      -- Та прадiдусь так само, як i ти, каже, що це дурне! Вiн з тобою однiєї думки!
      -- Ну, то ж твiй прадiдусь... -- Джоннi повiв плечима: мовляв, прадiдусь зовсiм не те, що всi дорослi! -- чим умить привернув мене на свiй бiк. I коли ми спускалися сходами на Долiшнiй Гельголанд, я переказав йому мексиканську оповiдку, i, на мiй подив, вона йому дуже сподобалась. Вiн навiть додав, що сам нiколи б не зважився на таке, як цей iспанець.
      -- Знаєш, -- сказав вiн, -- хоробростi менi, мабуть би, вистачило. Але, бувши iспанським вояком, самому стати проти всiх своїх, за чужого, за цього мексиканця, таке менi було б якось дуже чудно. Треба ж не забувати, з ким ти!
      Цi слова Джоннi мовби освiтили передi мною подвиг Енрiко де Кастiльйо Бетанкора новим свiтлом: я раптом зрозумiв, що, рятуючи мексиканця, молодий iспанець розлучався з усiм своїм колишнiм свiтом, богом i людьми. Мене всього заполонили думки про тих героїв, що повстали проти всiх, стали вигнанцями, -- i на причалi Джоннi знов поскаржився, що я його зовсiм не слухаю.
      Та саме тодi ми зустрiли моїх долiшнiх дiдуся з бабусею, що, як звичайно в суботу по обiдi, вийшли погуляти на причал; вони спитали мене, як там прадiдусь, i я сказав, що непогано, а потiм вони запросили нас iз Джоннi до себе на каву з пирогами.
      Тепер я iнколи думаю: як це я за тих часiв на островi з'їдав такого їжi, випивав стiльки всiлякого питва, досхочу розкошував усякими ласощами -- й не зробився круглий, мов кавун? Мабуть, вiд цього вберегло гостре морське повiтря й те, що влiтку я разiв по десять-- дванадцять на день пiрнав у море. Бо тодi, чотирнадцятирiчним, я був чиста тобi тичка.
      Вiчна проблема -- як спекатися Джоннi, щоб повiршувати, -- цим разом розв'язалася щасливо: Джоннi хтось запросив на iменини. (Певне, його там знов пригощали пирогом.) Отож я, подякувавши долiшнiм дiдусевi з бабусею, знов подався на Трафальгарську вулицю й мерщiй побрався на горище до прадiдуся. Вiн тим часом устиг вiдпочити й тепер сидiв у своєму крiслi на колесах i писав щось на зворотi шпалери.
      -- Що ви пишете? -- запитав я.
      -- А що ж як не баладу, Хлопчачок? Я щойно почав. Може, й ти до мого товариства?
      -- То яка в нас сьогоднi тема, прадiдусю?
      -- Не зламатися, Хлопчачок, витримати бiду, зцiпивши зуби. Я перевiршовую один подвиг Геракла. Його ще нема в чорному зошитi. Напиши-но й ти якусь баладу про витримку.
      -- Спробую, прадiдусю.
      Я скинув светра, бо тут, на горищi, в добре натопленiй кiмнатчинi, було в ньому жарко, взяв теслярського олiвця, що лежав напохватi, й написав на розгорнутому сувої шпалери, посерединi: "Вiллi-Тримайсь. Балада".
      Я ще не мав анiякiсiнького уявлення, хто, власне, цей Вiллi-Тримайсь, але, придумавши йому iм'я, бачив його перед собою все виразнiше, -- аж поки справдi почав писати баладу й скiнчив її навiть ранiше вiд прадiдуся.
      Коли й старий поклав свого олiвця, то спитав:
      -- Ти спершу придумав назву, а тодi вже написав баладу, еге ж?
      Я кивнув головою.
      -- Багато хто з поетiв так робить, Хлопчачок. Ану ж чи впорався ти з своїм завданням? Прочитай менi.
      I я прочитав:
      Вiллi-Тримайсь. Балада
      Зiбрався десяток
      Невтолених хлоп'яток -
      Зробили тунель у пiску
      I, радi-веселi,
      В своєму тунелi
      Пролазили аж до смерку.
      Всi й гарнi, i смiлi,
      Хiба тiльки Вiллi
      Не дуже-то вродою взяв...
      I лiз вiн останнiй,
      Коли на смерканнi
      На спину пiсок йому впав.
      Важкою вагою
      Налiг i дугою
      Хлопчину, мов скiпку, прогнув.
      Та вдержався Вiллi,
      I в тiй-таки хвилi:
      -- Тунель завалився! -- гукнув.
      Вони реготали,
      Вони не вертали
      ("Яке, ще й лякає, диви!").
      А вiн через силу:
      -- Мене привалило,
      Пiд низом пролiзете ви.
      Вони, помертвiлi,
      Повзли попiд Вiллi
      ("Ой спино моя, не зламайсь!").
      Ось третiй... ось п'ятий -
      Вилазять хлоп'ята, -
      А четверо:
      -- Вiллi, тримайсь!
      Як вилiз i п'ятий,
      Пiсок став сповзати...
      -- Скорiше, скорiше, не гайсь! -
      У темнiй задусi
      Луною у вусi
      Нажахане:
      -- Вiллi, тримайсь!
      Тримався щосили,
      Та не пощастило -
      Бубухнув пiсок, i вп'ятьох
      З великого страху
      Вони, бiдолахи,
      У темрявi скрикнули:
      -- Ох!
      Та зверху завзято
      Метнулись копати,
      Немовби почули те "Ох!".
      Не сiли, не стали -
      Копали й копали -
      З пiску визволяли п'ятьох.
      Однi лопатками,
      А решта -- дрючками
      Копали, аж берег дрижав...
      I -- ось вони! Цiлi!
      Ото тiльки Вiллi
      Два мiсяцi в гiпсi лежав.
      А хлопцi носили
      Гостинцi й просили:
      -- Цукерками, Вiллi, займайсь!
      I Вiллi займався,
      I Вiллi всмiхався, -
      Тепер вiн був Вiллi-Тримайсь!
      Прадiдусь трохи помовчав, а тодi сказав:
      -- Iз своїм завданням ти впорався, Хлопчачок! Маємо нового героя. I подвиг цього юного героя куди значнiший, нiж твоє спускання тросом. Вiллi й не думав учинити якесь геройство, але багато витримав i врятував життя своїм товаришам. Гарна твоя балада, Хлопчачок!
      -- Дякую, прадiдусю! А тепер прочитайте менi свою баладу про Геракла.
      -- Залюбки, Хлопчачок!
      Вiн, як звичайно, поправив окуляри, як звичайно, прокашлявся й почав читати:
      Балада про Геракла й лань
      Геракл у днi старовини, -
      Як з мiфiв нам вiдомо, -
      Геройськi подвиги чинив
      На чужинi i вдома.
      Одного разу (ти поглянь,
      Як бавляться тирани!)
      Цар загадав зловити лань
      Премудрої Дiани.
      Смiялись люди:
      -- Чули ви?
      Ото несамовитi!
      Ну спробуй те звiря злови,
      Що найпрудкiше в свiтi!
      Та не зважав герой на смiх
      Чи погляди похмурi, -
      Як стiй побiг, побiг, побiг
      Крiзь вiтер, дощ i бурi.
      Ладен був бiгти цiлий вiк
      (Оце герой, нiвроку!), -
      Незчувся й сам, як перебiг
      Пiвсвiта за пiвроку.
      Минав лани, дзвiнкi ключi,
      Яснi долини й пущi,
      Удень, увечерi, вночi -
      Все бiг, дедалi дужче.
      Не спочивав, не їв, не спав,
      Бiг без кiнця i краю.
      -- Чи хоч-не-хоч, -- герой гукав, -
      А я тебе спiймаю!
      I все бiжи, бiжи, не стань!..
      Та врештi пiд горою
      Вiн захопив заснулу лань
      Вечiрньою порою.
      Здобув без пострiлу звiря
      I вмить, забувши втому,
      Повiв до нелюда-царя,
      У Грецiю, додому.
      Довiв герой, як бачиш ти:
      Всi злигоднi, все горе,
      Несхибно йдучи до мети,
      Завзятий переборе!
      Вислухавши цю вiршовану Гераклову пригоду, я сказав:
      -- Мабуть, немає такого геройства, прадiдусю, якого б не вчинив Геракл? Але й iншi нашi герої, по-моєму, не менш славнi: Одержимий кондитер, або клоун Пепе, або Енрiко в Мексицi. Вони менi навiть якiсь ближчi.
      -- Менi також, Хлопчачок, -- усмiхнувся прадiдусь. -- Навiть твiй Вiллi-Тримайсь для мене ближчий, нiж Геракл, але ж так воно й має бути, голубе! Герой, якому пам'ятником є сузiр'я, мабуть, i сам повинен бути такий простий, величний i далекий, як зiрки. Вiн -- це взiрець. А решта -- просто люди.
      -- А великi взiрцi -- не для маленьких кiмнаток, -- засмiявся я, бо й цього разу, тiльки-но ми почали розмову про Геракла, нам її перебили: дядько Яспер прийшов кликати нас до вечерi.
      Коли багато їси (а як припливав наш катер, у горiшньої бабусi завжди їли годинами), то скоро починає хилити на сон. Тому цього суботнього вечора ми заранi порозходилися по кiмнатах, -- хто в яку, -- лягати спати. Навiть дядько Гаррi, наш опiвнiчник, i той пiшов разом зi мною до нашої з ним спальнi. Щоправда, менi довелося там докладно розповiсти йому, про що ми сьогоднi мiркували й вiршували з прадiдусем. Усе те його так розворушило, що вiн, вислухавши мою розповiдь, спитав, чи я вже втомився й хочу спати, чи, може, ще послухаю одну iсторiю. Iсторiю про витривалiсть i терпiння, в якiй вiн сам брав участь.
      -- Хочеш послухати, Хлопчачок?
      Звичайно, я хотiв, бо вiн нiколи ще не розповiдав менi жодної iсторiї, та я й не так щоб дуже хотiв спати.
      Отож, умостившись якнайзатишнiше в постелi, я став слухати.
      ОПОВIДКА ДЯДЬКА ГАРРI
      Той, хто за часiв моєї молодостi, року десь так 1910, пробував стати моряком, мав добру мороку, бо на цю роботу знаходилося бiльше охочих, нiж було потрiбно. Крiм того, на корабель, як правило, наймали не поодинцi, а невеличкими гуртками. Скажiмо, трьох морякiв, що добре притерлися один до одного, могли взяти скорiше, нiж одного.
      Через те я тодi умовив Карстена Гайкенса та Варта Ольсена найматися разом зi мною. Ми знайшли пароплавство, що погодилося нас узяти. Другого дня, о восьмiй ранку, ми мали з'явитись до його контори.
      Але за день перед тим Варт, узагалi не бозна-який здоров'яга, нi сiло нi впало захворiв на грип, та ще з такою високою температурою, що ми вже боялися найгiршого. Лiкар, якого ми до нього запросили, заявив: Вартовi доведеться щонайменше тижнiв два лежати в постелi, перше нiж вiн зможе знов зiп'ястися на ноги.
      Це перекреслювало всi нашi плани, бо пароплавство поставило виразну вимогу: троє морякiв, що добре притерлися один до одного... Без Варта Ольсена нам туди й не потикайся. I ми вирiшили пiдвести свого товариша на ноги бодай на час нашого вiзиту до контори, застосовуючи задля цього всi можливi лiки, що їх бiдоласi довелося споживати конячими дозами. Проте другого дня о сьомiй ранку, коли ми мали вирушати, температура в Варта була така самiсiнька, як перед тим, i почував вiн себе навiть гiрше, нiж учора.
      -- Що ж, доведеться розпрощатися з цiєю надiєю на роботу, -сказав Карстен Гайкенс. -- Дарма, може, згодом пощастить натрапити на ще кращий корабель.
      Я притакнув, хоч зовсiм не уявляв собi, чим нам до того часу сплачувати за готель, бо грошi в нас уже всi вийшли. А треба ж було ще щось i їсти, щоб якось ходити по свiтi.
      Мабуть, хворий Варт думав те саме, бо несподiвано пiдвiвся з постелi, вмиваючись потом i заточуючись, i сказав:
      -- Треба йти! Розiтрiть мене гарненько рушником. Якось я вже та вiдбуду там, у конторi, комедiю. А вирушає корабель у море аж пiслязавтра. До того часу я, може, пiдведуся.
      Становище наше було таке скрутне, що ми, двоє здорових, не заперечили йому, попри всi гризоти сумлiння. Ми добре розтерли Варта, напоїли мiцним чаєм з ромом, а тодi всi троє подалися в гавань, до контори пароплавства.
      На лихо, Варт уже дорогою ледве переставляв ноги. Кiнець кiнцем нам довелося взяти його з обох бокiв попiдруки й так вести. Перед дверима контори вiн -- укотре вже! -- вмився потом i так поблiд i знесилився, що ми завагались -- вести нам його такого до контори чи краще не треба.
      Тодi Вартовi спало на думку, щоб ми сказали там, у конторi, нiби вiн трохи перебрав. Бо ми знали, в пароплавствi п'яного матроса привiтають усе ж таки краще, нiж хворого.
      Отож Карстен Гайкенс утер Вартовi обличчя хустинкою й трохи потер, щоб воно здавалося не таким блiдим, i ми, всi троє, з Бартом посерединi, увiйшли до контори. Там, власною персоною, сидiв сам старий скнара Раймерс, власник пароплавства.
      Перше його питання було:
      -- Що не з ним? Хворих менi не потрiбно
      -- Я-а-а... к-крихту п-перебрав. -- Барт дуже добре вдавав п'яного.
      -- I часто це з ним буває? -- запитав нас старий Раймерс.
      -- Та, власне, нiколи, -- вiдповiв я чистiсiньку правду, бо ж Барт Ольсен був непитущий. -- Через те йому й недобре зробилося, хоч i випив зовсiм мало. Учора в його сестри було весiлля, пане Раймерсе.
      -- А-т-тож, у Гер-рди, -- насилу повернув язиком Барт, що взагалi не мав нiякої сестри.
      Згадка про весiлля начебто трохи власкавила судновласника. Вiн дiстав iз шухляди письмового столу анкети й заходився ретельно їх заповняти, ставлячи звичнi запитання. Сiсти вiн нас не запросив.
      Так ми й простояли майже годину перед його письмовим столом, а тим часом Вартовi робилося дедалi гiрше. Помiтивши, що вiн ось-ось зомлiє, ми поторсали його й почали якомога голоснiше й безтурботнiше пiдсмiюватись над його "сп'янiнням". Барт щось вiдповiдав кволим голосом, i далi вдаючи п'яного. Ми весь час боялися, що вiн упаде, а цього не можна було допустити, бо за тих часiв дiяло тверде, хоч i неписане правило: пiдпилий моряк мусив будь-що бадьоритись, а нi, то його враз би витурили.
      Не пам'ятаю, як уже ми вийшли з тiєї контори, бо менi й самому там аж млосно стало: адже весь той час треба було не лише пiдтримувати Барта, а й пильнувати, щоб не сталось несподiванки. Знаю тiльки, що старий Раймерс за всiма належними приписами увiв нас до складу корабельної команди i що Барт, тiльки-но ми зачинили за собою дверi, так i осiв додолу, мов хисткий човник пiд воду.
      Наш знайомий лiкар iз клiнiки тропiчних хвороб лаяв нас на чiм свiт, дiзнавшись, що ми встругнули з Бартом Ольсеном. Одначе той же таки лiкар, чоловiк наполегливий i працьовитий, сяк-так пiдлiкував нашого товариша. Два днi згодом вiн змiг разом iз нами зiйти на корабель.
      У морi ми намагалися робити за Барта всю роботу й вiдстоювали за нього вахту. Коли ж прибули до Мальме в Швецiї, вiн на той час уже так пiддужчав, що ввечерi пiшов з нами на берег i навiть випив грогу.
      Ми нiколи не забували, як вiн тримався тодi, в Раймерса, щоб ми всi не сiли, як кажуть, на мiлину. Для Барта Ольсена я й тепер, коли треба буде, вкраду всi вiтрила з корабля, як мовиться мiж моряками.
      Дядько Гаррi скiнчив свою розповiдь, i я, вкотре вже, подивувався тому, як нiбито зовсiм не героїчнi люди за певних обставин немовби переростають самих себе i поводяться героїчно. Iз Барта Ольсена став тепер мирний домовласник, вiн має дружину, кругленьке черевце, трьох дочок i силу-силенну часу, щоб правити теревенi.
      Коли дядько Гаррi спитав, чи сподобалася менi його оповiдка, я твердо вiдповiв "так" i додав, що вiн дуже гарно й цiкаво розказує.
      -- У цьому будинку оповiдачi ростуть, наче гриби пiсля дощу, -промовив я.
      Та дядько Гаррi сказав, що тут не в тiм рiч.
      -- На невеличкому островi, коли здебiльшого, так би мовити, стоїш у гаванi, треба ж якось та збавляти час. Отак i розказуються оповiдки. Ну, а тепер будемо гасити свiтло. Спи, Хлопчачок! На добранiч!
      -- На добранiч, дядьку Гаррi!
      Свiтло погасло, i я заснув так хутко, що навiть не встиг подумати про те, як утомився за весь цей сповнений пригод день.
      НЕДIЛЯ,
      в яку ми добре снiдаємо
      й розмовляємо про Зiгфрiда.
      Цього дня перевiршовано
      останню пригоду Геракла
      й розказано iсторiю прадiдуся-омара.
      Потiм ми знайомимося з особливо
      любим прадiдусевi героєм.
      Закiнчився цей день незвично.
      Другого дня вранцi стiл просто вгинався вiд наїдкiв: по-перше, була недiля, а по-друге, вернулися ж нашi моряки. Тут було й квасне, й солоне -- на моряцький смак, були смаженi й маринованi оселедцi, й шинка, й гострий сир розмаїтих гатункiв; були, як i кожної недiлi, й солодощi кекс Iз родзинками, всяке повидло, зiрочки з корицею i вчинянi коржики.
      Надворi стояла холоднеча. Вiяв пронизливий вiтер, зривався навiть рiденький снiг. А в нашiй оселi панували тепло й затишок.
      Це була остання недiля перед рiздвом. Весь острiв пропах духом анiсових коржикiв i зiрочок з корицею.
      У всiх у нас був пречудовий настрiй, i горiшня бабуся з нагоди недiлi не обурювалася, що за снiданком усi розмовляли, та ще й про поетiв i героїв, про оповiдки й балади. Вона навiть сама докинула кiлька влучних реплiк про героїв. Тiльки в одному й не можна було переконати вона, як i долiшня бабуся, вважала принца Зiгфрiда, з його шапкою-невидимкою i чарiвним мечем, за найбiльшого героя в свiтовiй iсторiї.
      -- А який iз нього був красень! Просто диво! -- казала вона. Горiшня бабуся, звичайно, вважала, що герої неодмiнно мають бути красенями.
      На це прадiдусь добродушно зауважив, що вiн, мовляє, аж нiяк не проти героїв-красенiв, але, на жаль, краса й героїзм зовсiм не пов'язанi мiж собою.
      -- Коли мiж мужнiм серцем i вродою є якийсь зв'язок, -- додав старий, -- то вiн занадто таємничий, i його так собi просто не поясниш. А щодо Зiгфрiда, люба Маргарето, то вiн, безперечно, був дуже вродливий юнак i вмiв добре фехтувати й гарцювати на конi. Але героєм, здається менi, Зiгфрiд не був.
      -- Що? -- вигукнула горiшня бабуся. -- Зiгфрiд не був героєм? Чи ви часом не хочете бути розумнiшим за наших славетних давнiших поетiв? Хiба ж ви не знаєте отого чудового вiрша про Зiгфрiда?
      -- Та щось таке пригадую, -- хитрувато сказав прадiдусь. -- А може, ти його пам'ятаєш?
      -- Звiсно, пам'ятаю.
      Коли йшлося про її iдеали, горiшня бабуся ладна була на все, навiть на декламування вiршiв.
      Отож ми й почули в її виконаннi всiм нам добре вiдомий вiрш Людвiга Уланда
      Меч Зiгфрiда
      Був Зiгфрiд гордим юнаком,
      В дорогу вирушив смерком.
      Сидiти в замку не схотiв -
      У бiлий свiт орлом летiв.
      У стрiчних рицарiв, як слiд, -
      Крицевий меч, надiйний щит.
      А в юнака -- ох, жаль який! -
      Замiсть меча дубовий кий.
      У темнiм лiсi ще здаля
      Вчув Зiгфрiд молот коваля.
      Аж ось i кузня. Добру сталь
      В огнi яснiм кує коваль.
      -- О мiй ковалю, брате мiй,
      Хай буду я пiдмайстер твiй.
      Ладен не спати уночi -
      Навчи кувати яснi мечi!
      Пiдмайстер молот тiльки взяв -
      Ковадло в землю увiгнав.
      Залiзо на ковадло клав -
      Геть розбивав, аж лiс стогнав.
      -- Стривай, ковалю, не переч! -
      Скував юнак довженний меч.
      I став з мечем в усiй красi.
      -- Тепер я рицар, як i всi!
      Драконiв, велетнiв-нечем
      Усiх поб'ю з отаким мечем!
      Остання строфа в горiшньої бабусi пролунала просто-таки мов удар грому. Тепер вона переможно, з викликом дивилася на прадiдуся.
      А Старий Хлопчак усмiхнувся й мовив:
      -- Цей вiрш, люба Маргарето, доводить саме те, що я хочу сказати: Зiгфрiд -- не герой, а просто дуже добре натренований хлопець.
      -- Натренований? -- проказала бабуся, насупившись.
      -- Атож, натренований у мистецтвi двобою, й годi. Як хочете, я вам проiлюструю це вiршем.
      -- Чиїм вiршем? -- ущипливо спитала горiшня бабуся. -- Славетного поета чи вашим власним?
      -- Моїм, -- скромно сказав прадiдусь. -- Може б, ти все ж таки його послухала, Маргарето?
      -- А де ж я дiнуся? -- зiтхнула вона.
      I прадiдусь -- куди тихiше, нiж горiшня бабуся, аж нiяк не театрально, -- прочитав нам свого вiрша:
      Юний Зiгфрiд
      Про Зiгфрiда гадає всяк:
      "Ото герой! Ото смiльчак!"
      I, певне, дивним здасться той,
      Хто скаже: Зiгфрiд не герой.
      Але подумать прошу я:
      Був Зiгфрiд сином короля,
      Мав королiвський родовiд
      I меч найкращий на весь свiт.
      Коли летiв до бою вiн,
      То був пiд ним найкращий кiнь.
      Його розвiдник i гонець
      Був перший-лiпший горобець.
      Бо знав вiн мову горобцiв,
      Косуль, i ланей, i зайцiв.
      Пiд шапку-невидимку вмить
      Сховатись мiг, коли скортить.
      А ще дрiбничка отака:
      Не брала зброя юнака:
      Скупавшися в настої трав,
      Вiн миттю невразливий став.
      Було йому -- i в цьому суть -
      За iграшки героєм буть.
      Вiн тренував геройський хист,
      Немов шахiст чи тенiсист.
      Але ж геройства там нема,
      Де натренованiсть сама.
      Виходить, славний Зiгфрiд той
      Був майстер спорту, не герой.
      Горiшнiй дiдусь, дядько Яспер i дядько Гаррi старанно вминали снiдання, i я помiтив, що вони не хочуть нiчого казати, поки не вислухають думки горiшньої бабусi. I вона не забарилась її висловити -- цього разу незвичайно мирно й лагiдно:
      -- Вiдомий поет, -- сказала вона, -- називає Зiгфрiда героєм i доводить це вiршем на тринадцять строф. А вам, тату, щоб довести, що Зiгфрiд не герой, треба було аж чотирнадцять строф. Чи не здається вам, що це кумедно?
      -- Нi, Маргарето, -- й собi лагiдно вiдповiв прадiдусь. -- Менi здається, що це цiлком природно. Хто висловлює твердження, скажiмо, про те, що Зiгфрiд -- герой, той може викласти його стисло, без особливих пояснень, як, наприклад, пан професор Уланд у своєму вiршi. А хто хоче його спростувати, той мусить за допомогою низки логiчних доказiв грунтовно доводити хибнiсть цього твердження. Я й так дивуюся, що мiй вiрш вийшов довший вiд Уландового тiльки на одну строфу.
      Прадiдусь зiперся на стiл, з натугою пiдвiвся й, поволi походжаючи вiд столу до дверей i навпаки, додав:
      -- Твердити щось зумiє кожен йолоп, -- хоч я цим зовсiм не хочу сказати, нiби пан професор Уланд був йолоп, -- а спростувати твердження -- на це вже треба кебети. Нам iз Хлопчачком доводиться добряче ворушити мiзками, щоб одне по одному спростовувати всi бездумнi давнi твердження щодо героїв.
      Зненацька прадiдусь спинився, здивовано подивився на нас i запитав:
      -- Що сталося? Чого це ви в мене втупилися?
      -- Того, що ви ходите, прадiдусю, -- сказав я.
      -- А господи! -- Старий Хлопчак ляснув себе долонею по лобi. -- Я так забалакався, що й забув: я ж хотiв приховати це вiд вас. Я тiльки-но добрав смаку в крiслi на колесах: така краса, нiхто тебе не турбує.
      -- А iнших можна турбувати й лякати, скiльки тобi заманеться, -ущипливо докинула горiшня бабуся.
      Старий Хлопчак, важко опустившись на стiлець бiля столу, мовив:
      -- Ось не перебiльшуй, Маргарето. Лякати я тебе нiколи не лякав. Просто радiв, що в крiслi на колесах можу спокiйно сидiти наодинцi зi своїми думками. Так-бо, Хлопчачок?
      Я кивнув головою, але не втерпiв i спитав, вiдколи вiн почав ходити.
      -- Власне, лише вiдпозавчора, -- признався старий, -- але вправлявся я щодня потроху ще й перед тим. У моєму вiцi не можна просто день у день сидiти в крiслi на колесах. Так i заiржавiти не довго.
      -- Той не заiржавiє, хто дбає про своє здоров'я, -- напалася на нього горiшня бабуся. --. Коли ж ви у вашому вiцi, тату, хочете вибрикувати, наче молодий жеребчик, то щоб, зрештою, не вийшло як ото з богатирем у баладi.
      -- А що з ним сталося, Маргарето?
      Тодi горiшня бабуся продекламувала:
      Пiдвiвся ще раз, волею мiцною
      Востаннє запалив усi серця.
      I впав навiки. З бiлого покою
      У мертвiй тишi винесли мерця.
      Прадiдусь гучно зареготався.
      -- Ти все зображуєш у чорному свiтлi, Маргарето, -- сказав вiн дочцi. -- Та це тому, що ти за нас турбуєшся. Я розумiю.
      Попри всi бурхливi суперечки, то був мирний, приємний снiданок зимової передсвяткової недiлi. Горiшнiй дiдусь, попоївши оселедця i взявши собi шинки, з видимим задоволенням слухав словесне змагання, та й дядькам Гаррi та Ясперовi воно нiбито нiтрохи не псувало апетиту. Я й сам залюбки стежив за ним.
      А проте кiнець балади про старого богатиря, який востаннє пiдводиться перед смертю, знову збудив у менi невиразний страх за прадiдуся. Так немовби десь ударили на сполох.
      I коли пiсля снiданку ми сходили на горище, -- Старий Хлопчак ступав схiдцями з натугою, але твердо, -- я нiяк не мiг прогнати думки, що прадiдусь заради мене на недовгий час перед своїм кiнцем востаннє напружив сили, щоб пройти зi мною цiлу галерею iстинних i фальшивих героїв. Менi здавалося, що вiн приносить себе в жертву заради мене.
      Ця думка так запанувала надi мною, що, коли ми, нарештi зайшовши до пiвденної кiмнатки, сiли до писання, з неї народилась оповiдка.
      Прадiдусь сказав, що, мабуть, тепер, коли ми обидва знову можемо ходити, мене вiдiшлють додому, до батькiв. Тому треба нам, так би мовити, завершувати своє дослiдження героїзму.
      -- Я пропоную, -- сказав вiн, -- щоб кожен з нас змалював свого улюбленого героя. В оповiдцi.
      Я погодився. I, поглядаючи на сiре море за вiкном пiвденної кiмнатки, написав на зворотi шпалери оповiдку про старенького омара. А тим часом прадiдусь, поклавши прасувальну дошку на бильце свого крiсла, писав оповiдку про свого улюбленого героя.
      Писали ми довгенько. Навiть пiсля обiду ще списували свiй сувiй шпалери. Зате скiнчили кожен свою оповiдку ще перед тим, як треба було свiтити свiтло.