Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

      Змагання верхiвцiв, коней i списiв, щоразу як з'являвся Пампушот, ставало чудернацькою виставою. Тiльки-но гладкий рицар у страхiтливому обладунку наставляв свого страховинного списа й кидався на супротивника, у того враз харапудився кiнь i, перше нiж верхiвець устигав приборкати його острогами й поводами, мчав учвал, увесь тремтячи, напевне, зi страху, поза Пампушотового коня й, немов благаючи милосердя, починав лизати йому хвiст.
      Семеро Пампушотових супротивникiв мусили припинити боротьбу, бо не змогли втримати своїх коней.
      Кiнець кiнцем турнiрним суддям не лишилося нiчого iншого, як тiльки висвятити непереможного Пампушота на рицаря.
      Вiдтодi так бувало завжди, поки й жив Пампушот на свiтi: вiн перемагав на кожному турнiрi, дарма що жодного разу не збив своїм списом з коня жодного рицаря. Наслiдки змагання завчасу вирiшував супротивникiв кiнь.
      Чимало рицарiв замовили собi достоту такий обладунок, як у Пампушота, сподiваючись, що його страхiтливий вигляд налякає супротивникового коня. Але все було марно. Ворог нападав на них так само, як i завжди, i, як завжди, їм доводилося битись до загину. I тiльки на Пампушота нiхто так i не змiг нiколи напасти, й вiн виходив з герцю неушкоджений i нездоланний, поки й жив на свiтi.
      На його надгробку, що зберiгся до наших днiв, можна прочитати:
      Тут спочиває Пампушот-герой.
      Той, хто був непереможний, всiм на подив,
      хто жах на супротивника наводив
      на кожному як є турнiрi.
      Спочинь же в мирi!
      I дуже мало хто знає, що Пампушот, вiдколи став рицарем, жодного разу навiть не подумав удосконалюватися в турнiрному мистецтвi, а, перебравшися на мiннезiнгера, вiршував i складав людям пiснi. А коли йому все ж таки доводилося брати участь у турнiрi, вiн незмiнне без боротьби ставав переможцем. Лише одному своєму колезi-мiннезiнгеровi Пампушот якось звiрив свою таємницю. Вiд цього мiннезiнгера й довiдалися про неї нащадки: розумний низенький рицар, знаючи, що конi страх люблять сироп, який їм перепадає дуже рiдко, щоразу перед турнiром зволожував хвоста своєму коневi найсолодшим у свiтi сиропом.
      Я скiнчив читати свою оповiдку й пiдвiвся з товстої моташки корабельної линви. Уракс потягся й собi став на рiвнi ноги. Тiльки долiшня бабуся так само сидiла в своєму поламаному крiслi-гойдалцi.
      -- Та який же з нього рицар, Хлопчачок, iз цього Пампушота? -сказала вона. -- Який iз нього герой?
      I тодi я вiдповiв їй так:
      -- Люба моя долiшня бабусю! Дозвольте вашому чотирнадцятирiчному онуковi пояснити вам, що в прилюдних змаганнях, як-от турнiри, бокс, футбол чи перегони вiтрильникiв, перемогу й нагороду завжди здобуває найспритнiший. Так самiсiнько, як швець дiстає нагороду за найкращi чоботи, столяр за найкращий стiлець, пекар за найсмачнiший хлiб, а поет за найкращу книжку. Усiм їм дають нагороду за майстернiсть. Але майстернiсть -- це ж не героїзм. Це тiльки високе вмiння. Володiння своїм ремеслом. Та коли ти серед цих комедiантiв-рицарiв, серед цього їхнього героїчного цирку просто собi спiваєш як умiєш, та ще й спритно глузуєш iз нього, -- це вже щось близьке до героїзму. Iти не в ногу -одному з усiх -- це iнколи є хода героя!
      Бiдолашна моя долiшня бабуся зрозумiла хiба що половину з того, що я виголосив, -- це було написано у неї на обличчi.
      I вона потвердила мiй здогад, бо промовила, зiтхнувши:
      -- Ви, великi поети, своїми великими думками хоч кого зiб'єте з пантелику. Тепер чи зможу я любити прекрасного смiливця Зiгфрiда так, як колись?
      -- Ну, зате картоплю, тушковану моркву й фрикадельки ви, мабуть, любитимете, як i завжди, -- хитресенько сказав я.
      Аж тут моя долiшня бабуся раптом пiдхопилася зi свого крiсла-гойдалки й загомонiла:
      -- Твiй долiшнiй дiдусь уже, либонь, давно сидить у кухнi, дожидаючи обiду, i гадки не має, що його дружина стовбичить десь на горищi й через якiсь хлоп'ячi вигадки не робить свого дiла! Ото лихо! I що тiльки ви, поети, коїте нам, господиням! Правду казала твоя горiшня бабуся!
      Вона випливла з кiмнатки й пошумiла сходами наниз.
      Уракс, певне, помiтивши, що ми з бабусею не цiлком дiйшли згоди, завагався -- iти йому за бабусею чи нi, й очiкувально дивився на мене.
      Тодi я сказав:
      -- Нехай собi жiнки й далi марять красенями-рицарями, Ураксику! Ми всiх цих псевдогероїв зумiємо розкусити, нехай хоч як їх лакують! А тепер ходiм та посмакуємо обiдом, який зготували жiнки.
      I наш старенький добродiй пес Уракс вiддано рушив супроводити мене наниз, поглядаючи тепер майже привiтно. А нанизу, в кухнi, ми могли скiльки заманеться вихваляти кухарський хист долiшньої бабусi й досхочу розкошувати його смачними плодами.
      Коли, вже надвечiр, я прочитав прадiдусевi свiй новий вiрш та оповiдку (вiрша я переписав зi стiни, а плакат iз оповiдкою взяв iз собою) i розповiв йому, що сказала про них долiшня бабуся, вiн засмiявся так щиро, що я враз подумав: "Отже, вiзит лiкаря минув щасливо". Усi побоювання, що гнiздилися в моїй душi, вмить наче вiтром звiяло.
      А ще дужче повiрив я, що недуга в прадiдуся не якась там небезпечна, коли вiн прочитав менi, -- цього разу в моїй кiмнатчинцi на горищi, -- оповiдку, яку написав на зворотi шпалери, поки мене не було.
      -- Отже, ми з тобою вирiшили сьогоднi поговорити про кумедних героїв, -- сказав вiн. -- То я й написав про клоуна. Але чи вийшла ця оповiдка така весела, як я спершу уявляв, не знаю. Хочеш ти її послухати?
      -- Звичайно, прадiдусю, -- мовив я.
      Мабуть, у цих моїх словах лунала така впевненiсть i таке зацiкавлення, що вiн одразу розстелив шпалеру на столi, надягнув окуляри й став читати:
      ОПОВIДКА ПРО ПЕПЕ, КЛОУНА
      Одного вiтряного жовтневого дня на корабель, що вирушав з порту Барселона, сiла невеличка трупа iспанського цирку, що пливла показувати свої трюки, барвисте вбрання i звiрiв на Канарськi острови. В усiх акторiв був чудовий настрiй -- в усiх, крiм Пепе, клоуна, що вже чотири днi ходив такий понурий i небалакучий, немов старий беззубий тюлень. Нiхто з пасажирiв (на борту корабля, крiм циркачiв, було душ iз сорок) нiзащо не здогадався б, що цей низенький сердитий дiдок i є клоун, веселун за фахом.
      Оскiльки рейс вiдбувався начебто гладенько, хоч вiяв стiйкий захiдний вiтер, то для поганого настрою Пепе не було, власне, нiякої пiдстави. Проте клоун часто бував не в гуморi поза межами арени. Хто завжди мусить думати про те, як розсмiшити iнших, той втрачає охоту смiятися, бо зазирає за лаштунки свiту. Куточки клоунових вуст цiлих чотири днi були опущенi донизу.
      П'ятого дня вiтер перемiнився, небо з години на годину темнiшало, а хвилi з хвилини на хвилину вищали. Насувалася буря, її вiщували й широкi дуги веселки. Незабаром кораблем захитало. Його то виносило вгору, на гребiнь хвилi, то кидало вниз, у водянi вирви, знову здiймало, перехиляло набiк, -- аж поки вiн зненацька втратив керування i здався на волю вiтру й хвиль.
      Клоун Пепе, якому повiтря i в салонi, i в каютi здавалося задушливим, вийшов на палубу. Вимоклий як хлющ, вiн, чiпляючись за поруччя трапа, саме дiстався до стернової рубки, коли несподiвано з рупора пролунав крик стернового:
      -- Капiтане, стерно не працює!
      У цьому криковi чувся такий жах, що в Пепе, й так геть змерзлого, морозом сипнуло поза спиною. Поки старий клоун вагався, постояти йому тут чи краще пiти собi, поруч нього раптом де не взявся капiтан, -вхопившись за поруччя, як i Пепе, вiн розлючено гукнув:
      -- Ану в рубку, старий! Менi оце бракує тiльки, щоб хтось полетiв за борт! -- I вiн упхнув клоуна в рубку.
      Пепе всього огорнуло теплом, вiн почув, як, хряснувши, зачинилися дверi. Тiєї митi корабель раптово перехилився на лiвий борт, i старий клоун, гримнувшись об пiдлогу, полетiв у куток.
      Капiтан iз штурманом, широко розставивши ноги, стояли неподалiк i не звертали на нього уваги.
      Тим пильнiше стежив за ними Пепе. Вiн побачив, як капiтан пiдiйшов до стерна й хотiв був мiцно крутнути його своїми дужими руками, -- та зненацька сахнувся, неначе вiд привида, i, вхопившись за засув iлюмiнатора, з жахом утупився в стерно: корабельне стерно крутилося так легко, мов колесо прядки.
      -- Розбито стерновий механiзм! -- гукнув штурман капiтановi, хоч той i сам усе збагнув.
      Повiльно, мовби тяжко хворий, вiн кивнув головою й сказав тихо, але так виразно, що Пепе зрозумiв усе з поруху його вуст:
      -- Ми тут нiчого не можемо вдiяти, штурмане, анiчогiсiнько! , Штурман, вхопившись рукою за секстант, гукнув щось у вiдповiдь, але що саме -- Пепе не розчув. До його слуху долетiло тiльки:
      -- Пасажири... панiка... заспокоїти...
      Тiєї митi, вперше за всi чотири з половиною останнi днi, кутики клоунових вуст пiднялися догори. Вiн якось таки примудрився звестися на рiвнi ноги, вхопившися за поруччя, i, звиснувши на ньому, гукнув сторопiлим офiцерам:
      -- Я даю виставу!
      -- Яку виставу? -- ревнув капiтан пiд грiм височенного буруна, що летiв на судно.
      -- Я клоун, капiтане! Хвилин за десять я вже виступатиму!
      I старий, чiпляючись за поруччя, став спускатися на палубу. Коли дверi за ним зачинились, капiтан iз штурманом перезирнулися.
      -- Вiн схибнувся, капiтане!
      -- Що ви сказали? Кричiть дужче!
      -- Я сказав: вiн схибнувся! З глузду з'їхав! Тепер спокiй на суднi може гарантувати лише револьвер!
      -- Нi! -- Так само повiльно, як перед цим кивнув головою, капiтан заперечливо похитав нею i знаком наказав штурмановi йти за ним.
      Раз у раз хапаючись за що трапиться, обидва вийшли з рубки й побралися до капiтанської каюти. Тут капiтан сказав:
      -- З кораблем без стерна в бурю можна зробити лише одне: здатися на ласку господню з усiєю командою й пасажирами.
      -- Коли зчиниться панiка, то пасажирiв не вгамує й сам господь, капiтане!
      -- Я знаю, штурмане. Через це й треба спробувати щастя з цим клоуном. Може, вiн на якийсь час забавить людей.
      -- Це божевiлля, капiтане! -- Штурман кричав на всю горлянку, дарма що тут, у замкненiй каютi, в цьому не було потреби. -- За всю iсторiю мореплавства панiки жодного разу не вгамували iнакше, як iз револьвером у руках!
      -- Панiки поки що немає, штурмане, -- спокiйно мовив капiтан. -Поки що я приймаю клоунову пропозицiю. Як вiн нам не зарадить, револьвер вiд нас нiде не дiнеться. Подбайте, щоб пасажири всi перейшли до салону. Всi до одного! I накажiть, щоб машини працювали, як звичайно, -- так, нiби рейс триває нормально.
      Штурман хотiв ще щось заперечити, та капiтан так рвучко вiдвернувся, що пiдлеглий тiльки промурмотiв:
      -- Слухаюсь! -- I подався з каюти.
      З допомогою команди капiтанiв наказ виконали, хоча дехто з пасажирiв скорився йому й неохоче. Лише по-справжньому хворим дозволили зостатися в каютах. Тим, хто страждав вiд хитавицi, роздали про всяк випадок паперовi торбинки.
      Отож людей розмiстили в салонi, де ясно горiли лампи, -- кого на пригвинчених до пiдлоги стiльцях, а кого й просто долi на килимi попiд стiною. Трохи згодом до салону зайшов капiтан i гучним голосом заявив пасажирам, що на суднi все гаразд. Треба тiльки перебути шторм якомога веселiше. Тому й вирiшено влаштувати для пасажирiв виставу, щоб вони могли й розважитися, й перекинутися словом одне з одним.
      Капiтан хотiв додати ще щось, коли враз дверi салону позад нього вiдчинилися навстiж i хтось дуже строкато вбраний пiдкотився йому до нiг, обхопив їх обома руками й, поволi пiдвiвшись, iз широчезним усмiхом утупився в нього очима. То був Пепе, розмальований, як i годиться клоуновi, в широких штанях, розмаяному халатi й велетенських бiлих рукавичках.
      Це сталося так несподiвано для пасажирiв i навiть для всiєї циркової трупи, що вони, серед ревища стихiї й гуркоту корабельних машин, як один, гримнули реготом. Просто-таки залп реготу здвигнув салон.
      Коли ж Пепе своїм довжелезним пальцем полоскотав капiтановi пiд пiдборiддям, а сам вiдразу перекинувся через голову назад, усi в салонi звеселилися, пiдбадьорились i стали дивитися виставу зi справжньою цiкавiстю та втiхою. Навiть власне безупинне гойдання й совання туди-сюди й мимовiльнi взаємнi штовхани несподiвано почали смiшити пасажирiв.
      А як Пепе вдруге впав i став випростуватись перед капiтаном, вп'явшись у нього поглядом i зненацька замашненько ляпнув його по кишенi кiтеля, -- корабель саме добряче перехилило, -- капiтан прошепотiв до клоуна:
      -- Смiшiть, смiшiть їх! Якщо ви забавите всiх їх надовше, я з командою зможемо подумати про корабель. Будь ласка, допоможiть нам!
      Пепе почепився капiтановi на шию, наче закохана дiвчина, й пошепки вiдповiв:
      -- Я зроблю все, що зможу.
      Тодi знов бухнувся додолу й зробив марну спробу стати в розгойданому салонi на голову. Капiтан тим часом якомога непомiтнiш постарався вислизнути в коридор.
      Цiлих двi години клоун Пепе широко всмiхався пасажирам яскраво-червоним велетенським ротом, що виразно жарiв на тлi його густо набiленого обличчя, цiлих двi години демонстрував глядачам дивовижну майстернiсть, бо тут, у розгойданому салонi цирковi трюки несподiвано набували незвичайної принадностi. Колеги-циркачi, якi бачили Пепе на аренi, може, вже сотню разiв, смiялись i аплодували разом з усiма, так немов оце вперше прийшли на його виставу.
      -- Так гарно вiн ще нiколи не виступав! -- вигукнув Рамон, дресирувальник, а директор, музичний ексцентрик, еквiлiбрист i акробат на трапецiї одностайно це пiдтвердили.
      Найкращий свiй номер -- вiртуозну гру на скрипочцi у два пальцi завбiльшки -- Пепе залишив насамкiнець. Скрипочку вiн заздалегiдь спритно примостив у однiй з люстр, що звисали зi стелi в салонi.
      Тепер, коли в нього вже поприлипали до тiла строкатi клоунськi шати й голова йшла обертом, коли вiн уже почав задихатися з утоми й весь був у синцях, -- аж тепер нарештi вiн вирiшив показати номер зi скрипочкою.
      Але цим разом йому перешкодили: в салонi несподiвано з'явився капiтан, видимо здивований, що в пасажирiв такий безтурботний настрiй.
      Коли Пепе пiд захопленi вигуки глядачiв знов кинувся на шию цьому плечистому чоловiковi, капiтан сказав так тихо, щоб його чув тiльки старий клоун:
      -- У трюмi вже вода. Матроси не вiдходять вiд помп. Не знаю, скiльки ми витримаємо. А ви тут скiльки ще зможете витримати?
      Геть знеможеного Пепе ця звiстка вразила дужче, нiж капiтан сподiвався.
      -- Не знаю, скiльки я ще витримаю, капiтане, -- пробурмотiв Пепе, i кутики його вуст опустилися донизу.
      На жаль, густо набiлене клоунове обличчя не могло сховати анiнайменшого поруху його душi. Тiєї митi пасажири легко помiтили на тiй бiлiй масцi величезну втому й розпач Пепе. Ще хвилина -- й замiсть веселощiв їх опанує страх. Пепе без слiв повiдомив пасажирам лиху новину.
      Проте, завваживши, що глядачi спостерегли його вiдчай, вiн миттю виправив становище. Обличчя його скривилося в плаксиву гримасу, й вiн, мов мавпа, вчепившись однiєю рукою за шию капiтановi, голосно зарюмсав, обернувшись до публiки:
      -- Вiн мене не лю-у-у-бить!
      Тодi пустив капiтана й виконав номер, який у його виступах посiдав друге мiсце пiсля гри на манiсiнькiй скрипочцi. То був кумедно-голосiльний номер, що звався "Покинута наречена моряка", виконуючи який Пепе помiж риданнями й схлипуваннями знов i знов починав пiсню про дiвчину, яку покинув моряк.
      I навiть тут, на кораблi, який кидало то туди, то сюди, то пiдiймало вгору, то грiзно перехиляло набiк, тут, у салонi, що шалено розгойдувався й аж трiщав пiд ударами хвиль, "Покинута наречена моряка", як завжди, мала величезний успiх: глядачi реготалися до слiз.
      Нiхто не помiчав, що сльози на обличчi в старого клоуна течуть тепер зовсiм не вiд смiху, -- що то розпачливi сльози знеможеної людини. Пролитi нiбито задля потiхи публiки, вони були гарячi й солонi, як бувають лише справжнi сльози. Сили Пепе доходили краю.
      Але старий штукар був завзятий i добре знав глядачiв. Вiн знав, що, досхочу нареготавшись, вони волiють номер, овiяний легенькою усмiшкою, щось мило-мрiйливе -- задля рiвноваги й перепочинку. I на такий номер Пепе був ще спроможний. Вiн потягся вгору, до люстри й соромливо, наче тендiтна дiвчина, всмiхаючись, дiстав iз неї скрипочку. Тодi знайшов точку опори -- спроквола закинув праву ногу на спинку стiльця i пiд бурхання шторму видобув з iнструмента кiлька високих звукiв -- неначе пурхнула на вiтрi зграйка голуб'ят...
      I знову Пепе заволодiв публiкою. Майже на годину прикував вiн її серця до своєї скрипочки -- та нi, не скрипочки, не iнструмента -просто мовби дитячої iграшки!
      А за ту годину, поки клоун вигравав на скрипочцi -- то солодко й нiжно, то палко й жагуче -- i поки чверть екiпажу, важко дихаючи, працювала бiля помп, -- за цю годину вирiшилася доля корабля: буря почала помалу вщухати. А з Тенерифа надiйшов катер рятувальної служби, на якiй почули переданий з корабля в ефiр сигнал бiди. Хоч море ще й вирувало, катеровi пощастило пришвартуватися до правого борту корабля.
      Знаменитий вiртуозний номер Пепе сягнув вершини -- i саме тодi до салону знов зайшов капiтан. Вiн, певне, хотiв зробити якесь оголошення, та, побачивши, як захоплено слухають примовклi пасажири клоуна, що видобуває палкi звуки з крихiтної скрипочки, зупинився в дверях. Коли штурман, поклавши лiву руку на кобуру револьвера, й собi рушив за капiтаном, той вiдтiснив його в коридор. Аж як Пепе, скiнчивши концерт мистецьким акордом, уклонився й пасажири зааплодували, вигукуючи: "Браво!", капiтан пiдiйшов до клоуна й сказав йому на вухо:
      -- Пiдiйшов рятувальний катер.
      Куточки вуст Пепе пiднялися високо догори й зразу роз'їхалися мало не до вух. I враз його руки безладно звисли донизу, маленька скрипочка й смичок, розлетiвшися врiзнобiч, лягли на пiдлогу, й Пепе, зомлiлий, упав на груди капiтановi, що в останню мить злякано пiдскочив до нього. Великий червоний рот на клоуновому обличчi й досi усмiхався.
      Аж тепер пасажири занепокоїлися. Декотрi закричали, iншi марно пробували звестися на ноги в розгойданому салонi. Тiєї митi до салону пробився штурман, рiшучий, ладний, якщо буде треба, втихомирити всiх силомiць. Але капiтан пояснив йому, що тепер для панiки немає нiяких пiдстав: буря вщухає, рятувальний катер пришвартувався до борту корабля.
      Спокiйно, аж наче весело, капiтан сказав до пасажирiв:
      -- Прошу заспокоїтися! Нашого друга Пепе пiдкосила добра новина. -- Вiн передав непорушного клоуна пiд опiку двом матросам i повiв далi: -- Наш корабель, шановнi панi й панове, на жаль, не може зайти в гавань через надто розбурханi хвилi. Тому з Санта Круз прибув катер, який усiх вас по черзi перевезе на берег. Прошу пасажирiв вiд першої до п'ятнадцятої каюти пiдготуватися до переправи.
      Без зайвої метушнi всiх пасажирiв i команду перевезли на берег.
      Уранцi другого дня, -- вiн видався сонячний i тихий, -- корабель, що потерпiв аварiю, буксиром пiдтягли до гаванi Санта Круз. Там виявилося, що могутня хвиля вдарила чимось важким (найiмовiрнiше, великою колодою) у гребний гвинт i не лише розбила лопать, а ще й розтрощила тяги стерна.
      Уже аж того дня, коли корабель пiдтягли в гавань, дiзналися пасажири, яка небезпека їм загрожувала. Вони довiдались про це з тiєї самої газети, що вмiстила оголошення про вечiрню циркову виставу за участю славетного клоуна Пепе.
      Звичайно ж, цирк того вечора був напхом напханий. Усi неодмiнно хотiли побачити цього клоуна. Пасажири корабля, звичайно, також усi були в числi глядачiв, якi вiтали Пепе громом оплескiв i вигуками "браво!". Аж тепер у них поза спиною побiгли мурашки, коли Пепе, розмальований, як i годиться клоуновi, в широких штанях, розмаяному халатi й велетенських бiлих рукавичках, вийшов на сцену й натхненно заграв на манiсiнькiй, у два пальцi завдовжки, скрипочцi.
      Коли прадiдусь знову скрутив свою шпалеру в сувiй, я зiтхнув, мабуть, занадто гучно, бо Великий Хлопчак здивовано спитав:
      -- Чого це ти зiтхаєш, мов ковальський мiх?
      -- Бо дуже цiкава оповiдка, прадiдусю, -- вiдповiв я. -- I не така вже вона весела...
      -- Я ж тобi це зразу сказав, Хлопчачок! Менi хотiлося написати втiшну побрехеньку про веселуна за фахом, а вийшов у мене героїчний епос у мiнiатюрi.
      -- А от що саме робить Пепе героєм, прадiдусю? Я бачу, що вiн герой, а чому -- не можу пояснити.
      -- Я гадаю, в ньому багато що збiглося, в цьому старому циркачевi: i здатнiсть наважитися на виставу, що цiлком могла б не досягти мети, i завзяття, що допомогло не спасувати у видимо безнадiйному становищi, i витривалiсть, що переборола величезну втому. Адже Пепе, власне, вчинив диво -- не лише врятував людей вiд неминучих у панiцi непоправних вчинкiв, а ще й змусив їх пiд такий час смiятися. Вiн був не тiльки клоуном, Хлопчачок, а й лiкарем, i чарiвником для глядачiв. Вiн був справжнiй герой, але пiд клоунською маскою. -- Прадiдусь подумав якусь мить i, всмiхнувшись, додав: -- Його навiть можна назвати героєм працi, Хлопчачок.
      -- Як-то, прадiдусю?
      -- Вiн так добре виконав свiй номер у салонi корабля, що вiдвернув увагу людей вiд смертельної небезпеки, яка їм загрожувала. Тобто вiн працював як герой. А знаєш, менi спало на думку, що й Геракл одного разу виконав геройську працю.
      -- А коли?
      -- Коли йому довелось побути нiби за челядника у царя Авгiя. Мiж iншим, оце таки весела пригода! Вона нам якраз до речi. А де ж це?.. -- Старий заозирався. -- Де ж це дiвся мiй зошит у чорнiй цератовiй обкладинцi?
      -- У вашiй кiмнатi, прадiдусю.
      -- Нi, Хлопчачок, я його сьогоднi вранцi забрав сюди. Вiн має бути десь тут!
      Проте, хоч як ми шукали, зошит так i не знайшовся.
      Пiсля довгих пошукiв прадiдусь нарештi здогадався, що тут, у моїй кiмнатi на горищi, побувала горiшня бабуся.
      -- Може, вона...
      Вiн не скiнчив фрази, та я зрозумiв, яке мало бути запитання. Тому я й сказав, що запитаю в горiшньої бабусi, й пошкандибав униз на другий поверх.
      Пiд дверима своєї спальнi я спинився, бо почув, що всерединi хтось хихотить.
      Я вiдразу впiзнав хто, тому й гукнув:
      -- Горiшня бабусю, ми скрiзь шукаємо зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi. Ви його нiде не бачили?
      -- Постривай хвилиночку! -- сердито гукнуло зi спальнi. -- Тут заставленi дверi. Ось я зараз трохи повiдсуваю й вiдчиню!
      Потiм у спальнi зашелестiв папiр. Меблiв начебто нiхто не вiдсував.
      Коли мене нарештi впустили пошукати зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi, я з першого ж погляду помiтив сувiй шпалер, що виглядав з-пiд мого лiжка. Та я вдав, що нiчого не бачив, а повiв очима довкола, вгледiв зошита в цератовiй обкладинцi на своєму нiчному столику й сказав:
      -- Осьде вiн!
      -- То забери його та не перебивай менi роботи! -- пробурчала горiшня бабуся.
      Я взяв зошита i мерщiй пошкутильгав на горище.
      А там я виявив, що чиїсь руки походили коло сувоїв шпалер, бо вони лежали не так, як я сам-таки їх поскладав.
      Коли я повiдомив про це своє вiдкриття прадiдуся, вiн посмiхнувся й мовив:
      -- Я вiдучора знаю, що твоя горiшня бабуся читає нашi новi твори. Вона й тодi, чотири роки тому, крадькома читала нашi вiршi, якщо ти пам'ятаєш. Але ж вона моя дочка. А тепер давай-но сюди зошита, я прочитаю тобi вiрша про Геракла та Авгiєвi стайнi.
      Я подав, i прадiдусь почав читати:
      Балада про Геракла
      та Авгiєвi стайнi
      Геракл у днi старовини,
      Як з мiфiв нам вiдомо,
      Геройськi подвиги чинив
      На чужинi i вдома.
      Та й у героїв теж дiла
      Бувають незвичайнi.
      Гераклу доля прирекла
      Тi Авгiєвi стайнi.
      Сам Авгiй був славетний цар.
      Вiн жив, забувши бiди,
      Як самовладний володар
      Зеленої Елiди.
      В просторiм замку мешкав вiн
      (Бо мав дiтей-дрiбноту)
      I мав силенну-силу вiн
      Годованого скоту.
      А кожну стайню, де жив скот,
      Мав Авгiй великенну:
      Ушир вона сягала (от!)
      На вiдстань шестиденну!
      Є стайнi -- вичистиш за день,
      А ця ж -- тьму скоту вмiстить!
      То ви подумайте лишень:
      Ну хто її почистить?!
      Отак цар Авгiй i гадав
      Собi в недобру пору
      I пiдстилки там наскладав
      На метрiв шiсть угору!
      -- Якщо менi зумiєш ти,
      Геракле, стать в пригодi,
      То пам'ятай: зрадiєш ти
      I щедрiй нагородi!
      Була то не простенька рiч, -
      Хоч Зевсом присягтися!
      Тому герой, не спавши нiч,
      На хитрощi пустився.
      Пливла там рiчка, що води
      Аж не могла вмiстити, -
      Її вiн перегородив,
      Щоб воду в хлiв пустити.
      I рiчка в гнiвi понесла
      Всi хвилi живодайнi
      В хлiви (чи в стайнi) без числа
      I вичистила стайнi!
      Зрадiли люди всi кругом,
      Що любо й подивиться,
      Й побiгло в стайнi тi бiгом
      Скотини тисяч тридцять.
      I славлять аж до наших днiв
      Легенди одностайнi:
      -- Герой почистити зумiв
      I Авгiєвi стайнi!
      Я засмiявся пiсля цiєї балади, а прадiдусь сказав:
      -- Смiйся на здоров'я, Хлопчачок! Це справдi трохи кумедно чути -хтось герой через те, що вичистив стайнi. Але ж незвичайна людина, яка спромоглася зробити те, що всiм здавалося неможливим, таки має в собi щось героїчне! А хто має в собi героїчне, у того воно може виявитись за найкумеднiших обставин. Хоч би й таких, як чищення стаєнь. Одначе менi здається, що вже час вечерi, хоч я нiтрохи не голодний.
      Я, поглянувши на свiй годинник, сказав, що до вечерi ми ще маємо досить часу, щоб скласти два "шпалернi" вiршi.
      -- Чудово, -- погодився прадiдусь. -- То вiршуймо. Мiж iншим, ми можемо скористатися з нагоди й показати той вид жарту... нi, -похопився вiн, -- вид гумору, що його називають гумором вiдчаю або ще гумором стратенцiв... А це частенько гумор героїчний.
      -- Тодi я пишу пiсню про стратенця-розбiйника!
      -- Ото тiльки питання, Хлопчачок: а чи розбiйник -- герой? Та гаразд. Пиши ти про стратенця-розбiйника, а я придумаю щось iнакше.
      Я принiс до кiмнатки ще не списаний сувiй шпалер, i ми знов заходилися писати вiд середини.
      Скiнчили ми на диво швидко, бо обом нам цього вечора писалося. Може, причиною були лiкаревi вiдвiдини: коли вiн пiшов собi, напруження спало, i ось у нас знов був творчий настрiй.
      На мою радiсть, читав перший знову я. Отож голосно, мов купець на ярмарку, я й прочитав iз сувою шпалери:
      Пiсня розбiйника-стратенця
      Збирайтесь, люди! Йдiть i веселiться!
      Година гарна i безплатний вхiд,
      Мене, розбiйника, паливоду-смiливця
      Сьогоднi вiшають. Отож дивiться йдiть.
      Прилюдно, на очах панiв i дам,
      Мене скарають на догоду вам!
      Мої шляхи -- розбiй i плюндрування,
      Iз них немає вороття назад.
      Я сiяв сльози, страх i руйнування, -
      За це менi накине зашморг кат.
      Прилюдно, на очах панiв i дам,
      Мене повiсять на догоду вам!
      Усiх вас, може, обiкрав я, люди?
      Тепер сквитатися надходить час.
      Ви мрiяли колись, що помста буде, -
      Нехай же смерть моя потiшить вас.
      Прилюдно, на очах панiв i дам,
      Менi вiдплатять на догоду вам!
      Я вiльно жив, придбав i грошi, й славу,
      Та смерть усе з собою забере.
      Тепер останню я даю виставу, -
      Розбiйник цей героєм тут помре.
      Прилюдно, на очах вельможних дам,
      Помре розбiйник на догоду вам.
      Коли я, мовби й справдi страхiтливий i гордий розбiйник, прокричав цi останнi рядки, прадiдусь тiльки сказав:
      -- Мм... так... -- I замовк. Десь аж за добру хвилину вiн пiдкреслено тихо додав: -- Така саморекомендацiя стратенця-розбiйника може ввести в оману. Є багато книжок, що прославляють цей фальшивий героїзм розбiйникiв. I справдi: здається, що твiй розбiйник помирає, як герой. Але подумай лишень: хто живе розбоєм, той завжди важить життям. Вiн знає, що смерть може спiткати його в будь-яку хвилину. I коли вона приходить насправдi, тодi вiн просто програв гру. Вiн помирає як гравець, а не як герой.
      -- Але ж хiба не героїзм -- веселим iти на страту?
      -- Це -- хто як цiнує життя, Хлопчачок. Для кого чуже життя нiчого не варте, той i своїм не дуже дорожить. Селянин у моєму вiршi виказав куди бiльше справжнього героїзму в своїй непокiрнiй пiснi, нiж твiй розбiйник у своїй зневажливiй.
      -- Який селянин, прадiдусю?
      -- Селянин-крiпак iз давнини, що повстав проти своїх панiв на захист своїх прав. У мене вiн пiд шибеницею спiває пiсню непокори гнобителям. Ось послухай.
      Прадiдусь начепив окуляри, якi перед тим вертiв у руках, i прочитав:
      Пiсня крiпака пiд шибеницею
      То як, панове? Тут менi
      Ще й пiсню заспiвати?
      Та в крiпакiв такi пiснi, -
      Вам краще б не чувати!
      Мене ви вiшаєте, так?
      Я муляю вам очi?
      То хай же знає з вас усяк,
      Що й сам я вмерти хочу!
      Хай краще стане серце враз,
      Нехай цю мить я згину,
      Анiж, працюючи на вас,
      До скону гнути спину!
      Тихiш, панове, не кричiть!
      Змогли ви все зажерти.
      Та вас хiба крiпак навчить,
      Як треба гiдно вмерти.
      Давайте ж вiшайте мене!
      Прощай, життя обдерте!
      Прощай, крiпацтво навiсне!
      Здоров, бабуню-смерте!
      Я хотiв був сказати, що селянин, по-моєму, справжнiй герой, але прадiдусь озвався перший:
      -- Героїзм вимiрюється й часом та обставинами. За часiв крiпацтва селянина-бунтiвника могли й помилувати, якщо перед лицем смертi вiн на колiнах благав милосердя в свого пана. Але моєму селяниновi воля дорожча за пiдневiльне життя. У нього ж, певне, були жiнка й дiти. Однак у своїй пiснi вiн не просить милостi, а називає кривду кривдою i за це приймає смерть. Це пiсня героя. У нiй є гумор -- гiркiший вiд полину! Панам навряд чи було смiшно.
      -- То, може, це взагалi гумор без смiху, прадiдусю?
      -- Просто смiх тут особливий, Хлопчачок. Вiн нiби розковує людину, позбавляє страху. Трапляється, що цей смiх рятує стратенця вiд зашморгу. Ось як у моїй баладi про гусака й лисицю, хоча в нiй, мiж iншим, нема нiякої шибеницi.
      -- А я цей вiрш знаю?