Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

      -- Про вiйну, прадiдусю. Одне там називається "Ялинка на нейтральнiй територiї".
      -- Що? -- збуджено вигукнув прадiдусь. -- То ця солоденька кваша ще й досi гуляє по учнiвських хрестоматiях? Ну-ну! Це ти мусиш менi прочитати, Хлопчачок! Де ця хрестоматiя?
      -- А там, у пiвденнiй кiмнатi. Принести?
      -- Нi-нi, ти лежи! Я зараз туди поїду. Постривай хвилинку.
      Старий штовхнув дверi своїм крiслом i поїхав по горищi так, що все аж загримiло. Не минуло й пiвхвилини, як знизу гукнула горiшня бабуся:
      -- Та що ж це ви там виробляєте?
      -- Роздобуваємо лiтературу, Маргарето! -- гукнув їй у вiдповiдь Старий Хлопчак.
      На це звiдкiлясь iз глибини будинку пролунало зауваження, якого я не розчув. Наскiльки я знаю свою горiшню бабусю, це могла бути якась глибокодумна сентенцiя про зв'язок мiж гуркотом i лiтературою.
      Прадiдусь невдовзi повернувся з роздобутою лiтературою, тобто моєю хрестоматiєю. Йому, певне, не терпiлося чимскорiше почути оповiдання про ту ялинку.
      -- Знайди-но його й прочитай, -- сказав вiн, простягаючи менi книжку.
      Я подивився в змiст i, розгорнувши хрестоматiю на вказанiй сторiнцi, став читати:
      РIЗДВЯНА ЯЛИНКА НА НЕЙТРАЛЬНIЙ ТЕРИТОРIЇ,
      АБО СПРАВЖНIЙ ГЕРОЙ
      Двадцять четверте грудня 1917 року. Врочиста рiздвяна нiч опустилася на политi кров'ю рiвнини Францiї. Але там, де лежав у окопi обер-єфрейтор Манфред Корн, нiч була зовсiм не святкова. Там не вщухав ураганний вогонь французьких великокалiберних гармат.
      Манфред Корн прикрасив невеличку ялинку. I тепер, поглянувши на неї, вiн нiби навiч побачив маленьку вбогу кiмнатку на пiвнiчнiй околицi великого мiста Берлiна, а в кiмнатцi -- стареньку жiнку, що сидiла й думала про свого сина, який воює у Францiї. Манфред Корн згадував пiд ураганним вогнем свою матiр i всi тi щасливi рiздвянi вечори, в якi вона дарувала йому зi свого нужденного заробiтку швачки якiсь любi його серцю дрiбнички: пару вовняних шкарпеток, новеньку краватку чи бiлу сорочку.
      -- Манфреде! -- повернув його до дiйсностi бойовий товариш, велетенського зросту вестфалець. -- Манфреде, не розкисай! По той бiк фронту -- алжiрцi. Вони погани й не знають нiякого рiздва. Мабуть, вони надумали завдати нам сьогоднi добрячого перцю. Отож не дрiмаймо!
      -- Авжеж, брате, -- замислено сказав Манфред Корн. -- Вони погани, цi сердешнi, убогi духом алжiрцi. їм нiчого невiдомо про зорю над Вiфлеємом. Але, може... може... -- Очi Манфреда Корна раптом засяяли вiд глибокого зворушення. -- Може, треба понести їм цю зорю, мiй друже?
      -- Що це ти таке балакаєш?! -- витрiщився на нього велетень-вестфалець. -- Понести вiфлеємську зорю... Кому?
      Та Манфред Корн уже його не слухав. Неначе дослухаючись лише до вiщого голосу власного серця, вiн несподiвано пiдвiвся, вхопив обома руками прикрашену рiздвяну ялинку i, незважаючи на грiм вибухiв, вискочив з окопу. I ось уже, з ялинкою в руках, простує Манфред Корн до ворожої лiнiї оборони, не дбаючи про смертоноснi кулi, що так i свистять довкола. Якимось дивним дивом кулi в нього не влучають. Вiн нiби знає, що перебуває пiд захистом всевишнього. Вiн несе в руках зорю з-над Вiфлеєма. I тому не зважає на кулi, а йде вперед i вперед.
      I диво сталося. Диво рiздвяної ночi воєнного тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року. Ворожа артилерiя, що її обслуговували погани-алжiрцi, зненацька замовкла. Коли Манфред Корн обережно поставив рiздвяну ялинку на нейтральнiй смузi мiж позицiями противникiв i запалив на нiй свiчки, вона своїм осяйним блиском зворушила навiть поганськi серця.
      А в нiмецьких окопах, з яких здивовано й захоплено спостерiгали героїчний вчинок обер-єфрейтора Манфреда Корна, залунала пiсня -символ рiздвяного свята в нашiй любiй вiтчизнi -- Нiмеччинi:
      Врочиста нiч, священна нiч...
      Поки я читав, прадiдусь сидiв у своєму крiслi зiгнувшись, мовби в нього болiв живiт. Тепер вiн запитав:
      -- Тобi, може, сподобалося це оповiдання?
      -- Я й сам не знаю, прадiдусю. Це так, наче оповiдка про чудо з Бiблiї... Тiльки надто солодка.
      Старий Хлопчак засмiявся й мовив:
      -- Це ти влучно сказав, Хлопчачок! Iсторiйка занадто пересолоджена. Через те й їхнiй Манфред Корн -- не герой iз плотi й кровi, а картонна лялька, марiонетка на ниточках, за якi смиче автор так званих повчальних оповiдок. Мiж iншим, Хлопчачок, я цю оповiдку колись знав.
      -- А чого ж я вам її читав, га, прадiдусю?
      -- Щоб ти сам вiдчув, яка вона фальшива, Хлопчачок! А тепер я тобi розповiм, як усе було насправдi тiєї рiздвяної ночi тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року. Я чув про це вiд капiтана одного буксира в Гамбурзi. Капiтан цей був свiдком того, що тодi сталося. Але згодом усе те стiльки разiв перебрiхували у стiлькох друкованих i усних повчальних оповiдках, що пора вже, мабуть, переповiсти все так, як воно було.
      Я згорнув хрестоматiю, а прадiдусь, злiгши на спинку крiсла, почав розповiдати:
      РIЗДВЯНА ЯЛИНКА НА НЕЙТРАЛЬНIЙ ТЕРИТОРIЇ,
      АБО ОДЕРЖИМИЙ КОНДИТЕР
      Було це в першу свiтову вiйну у Францiї. В окопах один навпроти одного залягли два ворожi полки: нiмецький, що складався переважно з берлiнцiв, i французький, у якому були здебiльшого алжiрцi.
      Двадцять четвертого грудня тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року, на святвечiр, на фронтi панувала тиша, що запала без якихсь особливих переговорiв. Нiмцi й французи вшанували свято.
      Алжiрцi ж, навпроти яких залiг полк берлiнцiв, були магометани, й для них християнський святий вечiр, нiчого не важив. Вони про нього й не знали. А французьке командування забуло їх попередити, щоб цього дня, за мовчазною згодою сторiн, до зброї не бралися. Тому алжiрськi гармашi просто з невiдання гатили по нiмецьких окопах, як i будь-якого дня.
      Нiмецькi солдати, обуренi такою зневагою неписаного закону, й собi загримали з гармат у вiдповiдь.
      Отож старанно налагоджене вбивство людей за допомогою пороху, вогню, металу й математики, зване вiйною, не припинило свого страшного перебiгу навiть на святий вечiр.
      Саме тодi в одному з нiмецьких передових окопiв берлiнський кондитер на iм'я Альфред Корнiцке був заклопотаний тим, що пiк марципани для своєї роти. Окоп, у якому вiн самозабутньо дрiбнив мигдаль, був досить добрим захистком вiд ворожих снарядiв. Та земля двигтiла вiд вибухiв, i це дуже заважало кондитеровi в роботi. Млинка для мигдалю в Корнiцке не було, й доводилося його сiкти дуже гострим багнетом. Коли враз ударив вибух, багнет сприснув, поранивши кондитеровi лiву долоню, й далi йому довелося поратися з перебинтованою рукою. Трохи згодом вiд вибуху трiснула карафка, й чимало коштовної, з величезними труднощами роздобутої трояндової води пропало, а те, що вцiлiло, кондитер мусив перелити до бляшанки з-пiд консервiв.
      А найгiрше, що вiн весь час потерпав за примус, -- адже марципани слiд пекти на рiвномiрному вогнi.
      Саме тiєї митi, як Корнiцке поставив каструлю на примус, щоб, злегка помiшуючи розiгрiту масу, перетворити її в благородний марципан, поблизу пролунав такий могутнiй вибух, що в кондитера вибило з рук дерев'яну ложку, примус жбухнув полум'ям i погас, а каструля з тiстом була б вивернулася додолу, якби сердега не пiдхопив її своєю перебинтованою рукою.
      -- Ну годi! -- ревнув вiн, розлючений, що йому знову перебили його делiкатну працю. -- Цi магометанськi трiскачники чхали на роботу порядного майстра!
      -- Постривай, Альфреде, -- заходився його повчати сусiд. -Звiдкiля магометанам знати, що в нас надходить рiздво й робляться марципани? Та вони ж про це й не чули!
      Аж тут знову гримнув вибух i знов трохи не перекинуло каструлi з усiм її коштовним припасом. Альфред Корнiцке знову пiдхопив її в останню мить -- i тодi вiн просто нестямився з лютi.
      -- Не чули, кажеш? -- гукнув вiн. -- Якби ж то, голубе! Адже трояндова вода -- зi сходу!
      -- Але про рiздво вони таки не знають, Альфреде, в тiм-то й лихо!
      I знов страшний вибух, знов двигтить земля, знов творiння порядного майстра врятоване дивом.
      Отепер уже маленькому кругленькому Корнiцке ввiрвався терпець.
      -- Ну, буде з мене, небожата! -- несамовито гукнув вiн у бiк ворожих окопiв. -- Рiздво -- це рiздво, i марципан -- то марципан! Не перебиватимете бiльше ви менi роботу! Зараз я покладу цьому край!
      Його товаришi й збагнути нiчого не встигли, а вже одержимий кондитер, що навiть тут, на фронтi, працював у кухарському ковпаку, вхопив малу ялинку з приладнаними на нiй свiчками, прожогом вискочив з окопу й помчав через поле простiсiнько до ворожих позицiй. Усе це було дуже добре видно вороговi, що цiлком мiг вiдкрити вогонь по цiй живiй мiшенi.
      На нiмецькому спостережному пунктi не повiрили власним очам, побачивши солдата в кухарському ковпаку, з ялинкою в руках, що бiг до ворожих окопiв.
      Задзвонили польовi телефони, застукотiли польовi телеграфнi апарати, передаючи неймовiрне повiдомлення з одного командного пункту до iншого, i серед солдатiв, що почули уривки цих телефонних розмов, поширились найдивовижнiшi чутки. Єдино певним у всiй веремiї повiдомлень, чуток i щохвилинних суперечливих припущень був наказ командира полку про негайне припинення вогню. Цей небувалий на вiйнi випадок збив з пантелику як своїх, так i чужих. Алжiрськi стрiльцi й артилеристи розгубилися: щодо солдата у кухарському ковпаку на головi й зеленим, уквiтчаним свiчечками деревцем у руках не було нiяких вказiвок у жодному вiйськовому статутi чи iнструкцiї. Це була поява занадто химерна, щоб уздрiти в нiй загрозу. Отож в Альфреда Корнiцке нiхто не стрiляв. Алжiрцi просто стояли й безпорадно дивилися на нього, аж поки якусь хвилину згодом i по французьких окопах задзвонили телефони й застукотiли телеграфнi апарати. Отак вояки-алжiрцi несподiвано дiзналися, що бойовi дiї тимчасово припинено по всьому фронту з нагоди рiздвяних свят, i тепер не стрiляли вже згiдно з наказом.
      Тим часом Альфред Корнiцке пробiг уже далеченько вперед. Аж ось вiн спинився, прикинув вiдстань мiж лiнiями окопiв, вирiшив, що стоїть десь так посерединi мiж ними, тодi розрiвняв передком черевика землю, хазяйновито поставив ялинку, спокiйнiсiнько витяг з кишенi солдатського мундира сiрники, призначенi для запалювання примуса, i, оскiльки холодна зимова нiч була зовсiм безвiтряна, одну за одною позасвiчував на деревцi свiчки.
      Саме тiєї митi, коли вся ялинка святково засяяла вогнями, ворожа артилерiя припинила вогонь. Раптово зробилося дуже тихо, i в цiй тишi пролунав гучний голос Альфреда Корнiцке:
      -- Отак, сплюхи! Тепер ви знаєте, в чiм рiч! Щасливого рiздва!
      Потiм кондитер рушив назад до своїх i знову скочив у окоп, де всi добру хвилину смiялися й трясли йому руку.
      -- Коли полковник дiзнався про твiй похiд, то спершу хотiв був посадити тебе пiд арешт, -- розповiдали йому. -- А тепер вiн розмiрковує, чи не слiд почепити тобi на груди орден.
      -- Нехай дасть менi зробити марципани, -- промовив кондитер, повернувся до каструлi, розпалив примус i знов заходився коло своєї роботи. Солдатам, що, притихши, стояли довкола, вiн сказав, що як повернеться з вiйни, то навертатиме поган у християнство.
      -- Тепер я знаю, як це робиться, -- додав вiн наостанку.
      Ялинка на нейтральнiй територiї ще довго сяяла вогнями i стала вдячним матерiалом для рiздвяної проповiдi фронтових душпастирiв.
      Ото так оповiдання про рiздвяну ялинку на нейтральнiй територiї перемандрувало в численнi збiрки повчальних оповiдок i з одержимого кондитера Альфреда Корнiцке зробили благочестивого Манфреда Корна, яким вiн нiколи насправдi не був.
      Останнi слова оповiдки прадiдусь промовив усмiхаючись. Я й сам, мабуть, усмiхався, кажучи:
      -- Цей Альфред Корнiцке зi своїми марципанами куди симпатичнiший, нiж Манфред Корн iз його вiфлеємською зорею.
      -- По-перше, Хлопчачок, Альфред Корнiцке набагато правдоподiбнiший, -- докинув прадiдусь. -- У нього є поважна причина поставити ялинку на нейтральнiй територiї. Вiн хоче, щоб йому дали спокiйно спекти марципани. А обер-єфрейтор Корн -- герой з реторти, мертва вигадка, мiраж, який знiмає, коли пiдiйдеш ближче.
      Старий Хлопчак хотiв, здається, висловитися докладнiше про "героя з реторти", аж тут ми обидва виразно почули, що хтось береться сходами нагору: звичайно, це йшла до нас горiшня бабуся.
      За хвилинку вона справдi зайшла до кiмнати з тацею, на якiй стояли супниця та двi тарiлки.
      -- Коли дiти такi нерозумнi, що вiдразу пiсля операцiї вистрибують на однiй нозi, де бачать, то хай хоч дорослi будуть розумнiшi, -сказала вона. -- Попоїжте тут, на горищi, нехай Хлопчачок не встає. Смачного вам!
      I, не сказавши бiльше й слова, пiшла собi, а ми заходились коло супу з фрикадельками.
      Пiсля вечерi бiль у п'ятi вщух, настрiй у мене був чудовий, тiльки вiршувати. Але прадiдусь здавався втомленим, губи в нього ще й досi були синi.
      -- Подибаю я, мабуть, наниз, Хлопчачок, та ляжу спати, -- сказав вiн. -- Чималенько, бач, у мене рокiв за плечима. А ти, як не хочеш марнувати часу, подумай лиш над тим, чи може, примiром, стати героєм якийсь бiдолашний собака. Скiльки ж їх, тих сердешних собак, живе на свiтi! Задля геройства їм простiсiнько бракує сили, бракує щоденного прожитку. Може тобi вдасться дослiдити, як таке вбоге створiння та стає героєм. Ну, бувай тим часом!
      Старий Хлопчак виїхав з кiмнатки, i я почув, як вiн, проїхавши до сходiв, важко побрався наниз, на другий поверх.
      Бiль у мене в п'ятi минувся зовсiм, тому я встав, принiс новий сувiй шпалери, розгорнув на столi й почав писати. Прадiдусевi слова я сприйняв буквально й надумав написати оповiдку про нужденного собаку -- життєпис бездомного пса.
      Десь близько четвертої години, -- я щойно скiнчив своє писання, -хтось почав сходити на горище. Я мерщiй скрутив шпалеру й запхнув пiд канапу.
      Але даремнiсiнько, -- бо це був прадiдусь. Ось вiн уже в'їхав на своєму крiслi до кiмнатки.
      -- То як, написалося щось? -- запитав вiн.
      А я сказав:
      -- Наказ виконано! Оповiдка про нещасного собаку готова!
      -- То прочитай її, Хлопчачок! Я аж тремчу з цiкавостi.
      Тодi я витяг шпалеру з-пiд канапи, розгорнув i прочитав:
      СОБАЧЕ ЖИТТЯ
      Коли хто робить у свiтi щось добре, то всi кажуть:
      -- Не можна, щоб така людина жила собачим життям!
      А як же той нещасний собака, що його сама природа прирекла на собаче життя? Вiн по-собачому й живе. А що це означає -- краще не питайте!
      Вiзьмiмо задля прикладу життя так званого бездомного собаки. Убогого, безпорадного собачати, що вздрiло свiт де-небудь за дощаною огорожею якогось будiвельного майданчика. Сердешне цуценя перших шiсть тижнiв сяк-так годується скупим молоком матерi. Та припустiмо, що саме йому пощастить залишитися живим, -- бо шестеро його братiв та сестер загинуть ще слiпими. Одного похмурого недiльного ранку ватага хлопчакiв зажене його на найдальшу околицю мiста, дороги назад, до матерi, вiн уже не знайде й приб'ється до якогось глухого сiльця, де й люди живуть не краще за собак.
      Тут якийсь дядько кiсткою заманить його на своє подвiр'я, а там схопить, накине на шию мотуза й прив'яже бiля ганку.
      -- Стерегтимеш менi хату вiд злодiїв, -- скаже вiн собацi. -Може, ти й не наїдатимешся в мене, проте з голоду не здохнеш. Чим багатi, тим i радi, щоб ти знав. Отак i ти.
      На щастя, надворi лiто. Уперше взятий на прив'язь собака терпить голод, норови хазяїна й немилосерднiсть сiльських хлопчакiв бодай за теплої години.
      Та якось уночi, коли вже ось-ось зима, собака западе, знемiгшися, в такий мiцний сон, що не почує злодiя, i той украде з хазяйського льоху єдиний шматок шинки. Не диво, що сердега дядько геть оскаженiє i зжене злiсть на собацi.
      А наступної ночi вдарить перший добрячий мороз, i собака, що не має нiякого захистку, голодний i побитий, хапатиме дрижаки на холодi. Отодi замучена, ошаленiла з вiдчаю тварина вперше повстає проти такого iснування. Двома своїми, вже давненько не молочними, а новими, мiцними зубами собака перегризає мотуз, яким прив'язав його мучитель-дядько, й цiлiсiньку нiч бiжить полями, лiсом i навiть ледь-ледь пришерхлим ставом, що, може, тiльки й удержить на собi худющого охлялого собаку.
      Ранок застає втiкача в мiстi. Вiн солодко спить, приткнувшись за якоюсь комiрчиною бiля великого критого ринку: тут вiн уперше досхочу наївся -- тим, що викинули як непотрiб з цього величезного схову товарiв.
      Собака прокидається надвечiр, позiхає, потягається й почуває себе здоровим, наїденим i дужим. I йому не здається дивним те, що прегарно пiдстрижена панянка з благородної родини пуделiв захоплено дивиться на нього, хоч вiн i не щойно з ванни, i весело з ним грається, аж поки гладка дама в хутрi з жахом гукає його нову подругу до себе й тягне її геть на червоному шкiряному повiдку з золотими гудзичками.
      Це, звiсно, смутить бездомного собаку, та не знищує в ньому пробудженої самоповаги. На прощання вiн гучно гавкає навздогiн новiй подрузi й, гордо задерши голову, простує до мiста. Вiн такий захоплений собою, що вiдомому гицелевi Казимiровi Хляпавцi не штука блискавично накинути йому на шию ланцюга i вкинути у свою будку на колесах, до iнших собак-бранцiв. Несамовитого їхнього гавкоту майже не чути за гуркотiнням мотора старої машини.
      Наступнi два днi собаку держать у тiсному довгому барацi на вiддаленому передмiстi. Але Казимiровi Хляпавцi не дуже-то легко його приборкати. Собака бiльш не хоче плазувати, пiдiбгавши хвоста. Вiн не боїться канчука й на третiй день, тiльки-но гицель вiдхиляє дверi -укинути бранцям їжу, -- вихоплюється з барака й дає драла.
      Це вже вдруге вiн рятується вiд своєї лихої долi, але, на жаль, вона знов ловить його в лабети.
      Оскiльки вiн не вмiє читати (це лихо в нього принаймнi спiльне з iншими, щасливiшими собаками), то й не звертає уваги на табличку з написом: "Собак, що нищать дичину в цьому районi, стрiляти на мiсцi".
      Собака безтурботно бiгає собi в небезпечному для нього районi й раптом бачить попереду зайця. I тодi в ньому прокидається собачий мисливський iнстинкт. Собака чимдуж кидається навздогiн зайцевi, i собацi так добре, так чудово (дарма що заєць, плутаючи слiд, весь час водить його за носа), вiн на повнi груди вдихає повiтря волi.
      "Оце життя!" -- думає вiн собi, женучи зайця стернями. Але саме тiєї митi, коли життя на свiтi бiлому вперше здається йому прекрасним, лiсничий пiдносить рушницю, цiлиться, стрiляє i влучає в нього.
      Так уривається собаче життя десь серед поля, коли дзигарi на ближнiй вежi вибивають сьому i щасливiшi собаки саме лаштуються смачно повечеряти.
      Прадiдусь заплескав у долонi.
      -- Чудово, Хлопчачок! -- вигукнув вiн. -- Ти показав, що навiть нужденний собака iнодi знаходить у собi дещицю героїзму. Або тiльки вiн хоч раз дихнув повiтрям волi, тодi вiн напружить усю силу, щоб порвати свiй ланцюг... А ти помiтив, Хлопчачок, що ми сьогоднi тiльки й говоримо що про тиранiв та тих бiдолах, яким доводиться боронити своє життя?
      -- Помiтив, прадiдусю. Якось воно так само виходить. I тодi, чотири роки тому, коли ми говорили про мову, в нас теж була щодня певна тема. Й тепер так. Узавтра ми складатимемо вiршi та оповiдки про пам'ятники.
      -- Авжеж, -- сказав Великий Хлопчак. -- Справдi, ми й на завтра вже маємо тему. Певне...
      Прадiдусь не доказав, бо до нас несподiвано завiтав гiсть. Вiн уже стояв у дверях кiмнатчини. Це був мiй долiшнiй дiдусь, той, що в нього кучерявий чорний чуб.
      -- Я не заважатиму?.. -- спитав вiн.
      -- Такий рiдкiсний гiсть, як ти, Якобе, нiколи не може заважати, -- всмiхаючись, вiдповiв прадiдусь.
      -- Та ви ж начебто вiршуєте, Хлопчаки... Я спокiйнiсiнько можу собi пiти наниз, а за годину знов прийду. Жiнки там балакають про рiздвянi подарунки. Може, i я щось їм пiдкажу.
      -- Ми вже досить добре обмiркували нашу тему й досхочу навiршувались, Якобе, -- сказав прадiдусь.
      Ми з прадiдусем в один голос запевнили, що вiн нiтрохи нам не заважатиме, нехай, мовляв, заходить. Усi його побоювання зовсiм безпiдставнi.
      -- Яку тему, Хлопче? -- спитав долiшнiй дiдусь.
      -- Великi й малi цього свiту, хазяї i наймити, тирани й пiдданцi.
      -- Як шкода, що я не встиг послухати, -- з жалем сказав долiшнiй дiдусь.
      -- Е-ге ж... -- Старий Хлопчак замислено їздив туди-сюди у своєму крiслi. -- Е-ге ж, Якобе, одна рiч на сьогоднiшню Тему в мене ще лишилася. Це байка. Я її придумав колись, кiлька рокiв тому. Можу тобi розказати.
      -- То розкажи, Хлопче, -- сказав долiшнiй дiдусь, -- ти ж знаєш, що я й сам подеколи вiршую, хоч поет iз мене невеликий.
      Цей мудрий натяк на прадiдусiв поетичний хист пiдохотив Старого Хлопчака. Вiн трохи помовчав, пригадуючи байку, а тодi прочитав її нам:
      Ведмiдь i мурашки
      Старенький ведмiдь-горопаха
      Надумав довести мурахам,
      Яка-то вiн сила, ведмiдь!
      Отак i набрався охоти
      На хату тiєї дрiбноти
      Залiзти i сiсти й сидiть.
      А сiв -- то хутенько схопився,
      Зачухався i закрутився,
      Ревiв i качавсь по землi.
      Уперше побачив вiн: мужнi,
      Невтомнi, вiдважнi i дружнi, -
      То й сильнi мурахи малi.
      Пролежав бурмило чимало -
      Все тiло горiло-палало
      (Така навiсна мурашня!).
      Весь скусаний, зчуханий, здертий,
      Утiк, мов од лютої смертi,
      I всiм тепер каже щодня:
      Малих зневажати не важко
      ("Гей ти там, нiкчемна мурашко!"),
      Але начувайся, тремти! -
      Як рушить малеча до бою -
      Вся разом -- до бою з тобою, -
      Свiт за очi бiгтимеш ти!
      Коли байка скiнчилася, долiшнiй дiдусь сказав:
      -- Знаєш, Хлопче, усi ви, поети, завжди вигадуєте всiлякi розумнi й гарнi речi, в яких щоразу перемагає справедливiсть. А як воно буває насправдi, в життi, з тими ж таки маленькими людьми? Зi скривдженими i зневаженими? Чи завжди вони тримаються гурту? Чи не квапляться декотрi з них пiдлеститись до великих цього свiту, аби мати бiльше хлiба, грошей чи там пенсiї, нiж у сусiда? Чи дуже мiцна мiж ними єднiсть, Хлопче?
      -- Правду кажеш, Якобе, -- зiтхнувши, мовив прадiдусь. -- I таке бувало, що маленькi люди столiттями не боронилися проти сваволi великих. Але тим часом з'явилися герої нового типу: це високоосвiченi люди, що присвятили свiй хист i знання справi захисту маленьких людей.
      Долiшнiй дiдусь засмiявся й сказав:
      -- Кепсько те, що ви, поети, шукаєте пiдтвердження своїх фантазiй у реальному життi.
      -- Поети, -- засмiявся й прадiдусь, -- умiють передчувати долю людства. Вони розпiзнають героїв завтрашнього дня!
      На жаль, розмову довелося урвати, бо нас покликали наниз вечеряти. На наш подив, цього разу на вечерю зiбралася вся наша родина: мої мати, батько, брати й сестри, долiшня бабуся й долiшнiй дiдусь, горiшня бабуся, прадiдусь i я.
      Причину таких дружних вiдвiдин ми, Хлопчаки, вiдкрили для себе аж тодi, коли побачили, що по всiй вiтальнi стоять квiти й лежать загорненi подарунки. I ми враз згадали, що в горiшньої ж бабусi перед самим рiздвом день народження! Нам нiхто нiчого не сказав, бо всi думали, що ми вже давно привiтали iменинницю. Тодi нам стало соромно, що ми, поети, такi неуважнi, ми подались пiд слушну мить до спальнi i вдвох написали вiрша на день народження горiшньої бабусi. Потiм знов пошкандибали до вiтальнi, прадiдусь постукав ложкою по склянцi, i, коли всi замовкли й з цiкавiстю подивилися на нього, вiн сказав, показуючи на мене:
      -- А зараз Хлопчачок зробить iменинний подарунок вiд поетiв. Тодi я пiдвiвся й прочитав:
      Величальна горiшнiй бабусi
      Хто лає i дбає?
      Хто завжди при дiлi?
      У кого поети
      Живуть скалiчiлi?
      Хто їх доглядає,
      Мов рiдна матуся?
      Це наша горiшня,
      Горiшня бабуся!
      Хто мужнiй такий,
      Як годиться герою?
      Хто завжди за правду
      Устане горою,
      Де iнший сховається,
      Скаже: "Боюся!"? -
      Це наша горiшня,
      Горiшня бабуся!
      Хто може нагримати
      З самого рана?
      Кого ми за любого
      Маєм тирана?
      Хто сниться нам часто?
      За ким я журюся?
      Це наша горiшня,
      Горiшня бабуся!
      Хто слово колюче
      Нам часом дарує?
      Хто в наших серцях
      Над усiм владарює?
      Прилюдно сказати
      Я не побоюся:
      Це наша горiшня,
      Горiшня бабуся!
      Усi заплескали в долонi, а горiшня бабуся, втираючи очi, промимрила:
      -- Спершу цi шибеники забувають твiй день народження, а потiм отак тебе присоромлять! I за що мене господь накарав аж двома поетами?
      -- За те, що ти такий колюченький їжак i не даси поетам знудитися! -- засмiявся прадiдусь, чим спонукав горiшню бабусю сховати хустинку й знов заговорити звичайним своїм ущипливим тоном.
      День минув чудово для всiх. Коли я, перед тим як лягати спати, сказав горiшнiй бабусi: "На добранiч!" -- i навiть поцiлував її, всупереч своїй звичцi, то вона мовила:
      -- На добранiч, мiй малий поете! Та дивися не складай ти менi бiльше таких вiршiв, щоб я через них нiяковiла.
      -- Не буду, слово честi! -- вiдповiв я. -- На той рiк я вам на день народження нарву букет сухеньких будякiв!
      П'ЯТНИЦЯ,
      в яку прадiдусевi нездужається,
      а ми вдвох iз Джоннi-Свистуном
      перевiдуємо тiтоньку Юлiю.
      Цього дня в нас мовиться про пам'ятники;
      мiж iншим, оспiвано герцога Оскара,
      що не потребував героїв,
      надано слово каменевi
      i по праву заведено дику льоху
      в герб одного можновладця,
      а на прикладi одного рiзника показано,
      як можна вчинити подвиг
      усупереч власному гнiву.
      Ця п'ятниця почалася невесело, бо лiкар був незадоволений станом прадiдусевого здоров'я. Вiн призначив старому серцевi краплi й звелiв день чи хоч пiвдня полежати в постелi.
      Старий Хлопчак вибрав друге з двох лих -- до обiду лежав у постелi й переглядав альбом пам'ятникiв. Мене вiн вирядив гуляти, сказавши, що й поет повинен час вiд часу завдавати роботу ногам.
      Отож я зi своїм другом Джоннi-Свистуном пошкутильгав навпроти крижаного вiтру через увесь горiшнiй Гельголанд, роздивляючись дорогою святково прикрашенi вiтрини крамниць. Уже почалися рiздвянi канiкули, i я мiг тепер спокiйно виходити з дому, не боячись зажити слави прогульника.
      Коли обличчя в нас добре розчервонiлися на морозi й вiтер став пробиратися навiть крiзь нашi товстi светри, ми втекли до теплої оселi тiтоньки Юлiї -- веселої старенької жiнки, яку весь острiв звав тiтонькою, хоч насправдi в неї не було тут жодного племiнника.
      На стiнi бiля дверей її господи висiла на шнурку дзвоника гiпсова рука, а пiд нею -- картонна табличка з написом:
      Пiщанко Овербек -- дзвонити 1 раз
      Юлiана Овербек -- дзвонити 17 разiв
      Кудлай Овербек -- гавкати 1 раз
      Пiщанко був хлопець нашого вiку. Тiтонька Юлiя взяла його за сина. Вiн був знайда. Його знайшли немовлям на пiщаному березi, закутаного в рибальську брезентову робу. Через те його так i прозвали.
      А Кудлаєм звали песика тiтоньки Юлiї -- маленьке довгошерсте собача з пишними китичками, що нависали на очi, -- так що годi було добрати, де тут перед, а де зад.
      Пiщанко, який чудово порядкував хатнiм господарством тiтоньки Юлiї, вiдчинив нам, бо ми подзвонили один раз. Та вiн лише провiв нас до тiтоньки Юлiї -- в так звану Блакитну кiмнату, а сам знову подався до кухнi в супроводi Кудлая. Ми з Джоннi поскидали жаркi светри, i нам, як звичайно, перепало теплого питва зi смачними коржиками.
      -- Я чула, -- сказала менi тiтонька Юлiя, -- що ви, Хлопчаки, знову взялися вiршувати. Про героїв. Так?
      -- Так, -- вiдповiв я, але здивувався, що про це знає весь острiв.
      -- Не весь острiв, -- заперечила тiтонька Юлiя, -- а тiльки тi люди, яких цiкавить поезiя. Закладаюся, що Джоннi про це нiчого не знає. Так?
      Джоннi-Свистун кивнув головою, але вiдразу додав:
      -- Хлопчачок сьогоднi такий неуважний, наче старий дiд. Через те я й подумав собi, що вони знов вiршують.
      -- А хiба, коли вiршують, стають неуважними? -- здивовано спитала тiтонька Юлiя.
      -- Ще й як! -- вигукнув Джоннi. -- Ми колись хотiли з Хлопчачком улаштувати краб'ячi перегони, аж вiн побачив каштана й зразу став нi риба нi м'ясо. Уже каштани в нього з язика не сходять, а скажи йому щось, вiн тебе й не чує!
      -- Ага! -- скинулася тiтонька Юлiя. -- Вже знаю, чого воно так. Коли поет щось придумує чи обмiрковує, тодi вiн нiчого довкола не бачить i не чує. Але ж це, по сутi, аж нiяк не неуважнiсть, Джоннi, а навпаки -- висока зосередженiсть уваги на чомусь одному.
      -- Може, й так, -- буркнув Джоннi-Свистун, якого, певно, не дуже цiкавили тi складнi процеси, що вiдбуваються в головах у поетiв. Вiн був хлопець практичний, тому й подав думку пограти в "Чоловiче, не сердься".
      Тiтонька Юлiя охоче пристала до гри, однак раз у раз питала мене, що ж ми з прадiдусем звiршували.
      Дiзнавшися, що ми збираємося писати балади, а також оповiдки про пам'ятники, вона була в захватi.
      -- Але не забудьте ось чого, -- сказала вона. -- Адже пам'ятник -не лише те, що стоїть на постаментi, Хлопчачок! На свiтi є багато й iнших пам'ятникiв. Наприклад, монета. Чи надгробок. Чи навiть сузiр'я. Може бути пам'ятником i будинок. Або герб. Або й звичайний камiнь, що нагадує нам про якусь подiю. Зважте на це, як будете вiршувати чи складати оповiдки.
      Ця думка тiтоньки Юлiї розворушила мою фантазiю. Я грав дедалi неуважнiше й раз у раз робив смiховиннi помилки. Джоннi-Свистун так розсердився, що зрештою кинув гральну кiсточку на стiл i вигукнув:
      -- Я бiльше не граю! Хлопчачок знов витає у хмарах!
      Я не встиг ще нiчого пояснити, як тiтонька Юлiя сказала:
      -- Якщо не помиляюся, Хлопчачок думає про пам'ятники. Правду я кажу?
      Я кивнув головою й пояснив: винне тут зауваження тiтоньки Юлiї про види пам'ятникiв.
      -- Менi це дуже приємно, -- всмiхнулася тiтонька Юлiя. -- Бо знаєш, Хлопчачок, кожнiй жiнцi кортить бути музою, яка надихає поета написати оповiдку або вiрш.