Коли вмирає Безсмертний

Іван пильно глянув на нього:

— Ну, а що, коли я зараз покличу легіонерів?

Кирпатий весело хмикнув, темноокий спокійно відповів:

— Ти цього ніколи не зробиш.

— Ви впевнені?

— Ти справжній шхуф! — радісно всміхнувся кирпатий. — До того ж, ми знаємо твої переконання.

— Слухайте, люди добрі, — розсердився Бідило, — а чому я повинен вам вірити?

Темноокий перезирнувся з своїм напарником, витяг з кишені невеличкий, схожий на портсигар тоццойт, показав Іванові:

— Тридцять дев’ять тоц, шістдесят чотири цоти. Рівно через п’ять цот над Кип-Кейпом академії з’явиться наш гроунд. Сам розумієш, тільки несхильники можуть про це Знати.

— Що таке гроунд?

— «Вісник грози» — по-вамбськи. Геніальний винахід шхуфів-самоуків. Ти вже бачив, мабуть. Служителі й хичисти називають його «привидом хакахо». Так…— темноокий знову поглянув на свій тоццойт. — Ще півцоти… Ще чверть…

Долинуло глухе гудіння. З-за центральної вежі випливло знайоме уже багряне сяйво.

«Ууммб!» — зарокотав глибокий бас.

Гроунд проплив над парком, перевалив через білі поручні, пішов униз.

— Тепер повірив? — запитав темноокий.

Бідило мовчки кивнув.

Темноокий неквапно заховав тоццойт, неквапно повернувся до Івана:

— Давай знайомитись. Однодумець Зор, — і вказав на кирпатого. — Запам’ятай, всі несхильники — однодумці. Так і величаємо один одного. Того, хто привів тебе, звуть eq \o (О;ґ)рро. Моє ім’я — Магдeq \o (е;ґ)б. Всі троє ми такі ж служителі, як ти Хич Мислячий. Несхильницький центр вирішив встановити з тобою постійний міцний зв’язок.

— Спасибі, — прошепотів Іван сухими губами.

— Тобі спасибі! — кирпатий Зор не зводив з Івана закоханих очей. — Тобі спасибі, що прилетів! Коли б ти знав тільки, яка це для нас підтримка…

Бідило мовчав. Як оглушений, не міг отямитись: «Ось! Ось воно! Відбулося…»

— Ми хочемо тебе просити… — мовив тихо Магдеб. — Справа у нас до тебе… Але це дуже важко — далеко не всі шхуфи можуть витримати.

— Зможу, — не думаючи, відповів Іван, — все зможу. Аби не скніти отут, не прикидатися!

Несхильним знову перезирнулись.

— От саме про це ми й хочемо тебе просити, — повільно і аж наче врочисто проказав Магдеб. — Всі несхильники Знають про тебе ще з доби прильоту. Дуже скоро ми дізналися, що являє собою суспільний лад Землі. Зрозумій, ти для нас не просто іншопланетний шхуф. Ти посланець того прекрасного світу, де шхуфи вже перемогли. Ти жива часточка нашого завтра, наша надія. І поки несхильники знають, що ти живий, самий цей факт — величезна сила в нашій боротьбі. Знаю, дуже тяжко чесному шхуфу слухняно коритися самовладній, державній нашій брехні й підлоті. Але — так треба. За даними центру, саме тут, в академії, найлегше буде тебе зберегти. Ти наша гордість, наша надія! Ти мусиш жити…

— Тут щось не так… — Іван нахмурився. — Я прошу справжнього діла. Шхуфи борються, а мені, значить, — сиди та повертайся на всі боки: ось я, мовляв, який зразок, приклад! Неправильно це…

— Ну, не треба, не хвилюйся! — мов парубок біля вередливої коханої, впадав коло Івана Зор.

Магдеб мовчав.

— Неправильно? Ні, правильно… — нарешті проказав він, підвівши на Івана темні, глибокі очі. — У вас Земля, у нас Зірбон. Різні планети, різні умови, а суть одна. От про неї, про суть, і треба думати. Насамперед про неї… Підтримувати зв’язок будеш з Орро. Про цю нашу зустріч нікому жодного слова.

— А Чакту? Я ручаюсь за нього.

— І Чакту ні слова. Чакт — служитель.

— Але ж він чесний! Він давно вже шукає з вами зв’язків.

— Знаємо. І все-таки Чактові теж ні слова.

— Чому?

— Такий наказ несхильницького центру. Ну, ууммб, однодумці!

— Ууммб! — схвильовано відгукнувся Зор.

— Ууммб! — тихо відповів Бідило.

Спускався ліфтом, брів коридорами, а перед очима вони: задумливий, урочистий Магдеб, радісний Зор…

Дивне, двоїсте відчуття щастя й незадоволення. Він не один! Він часточка могутньої сили! Він зв’язався з несхильниками! А от Чактові цього сказати не можна.

Нарешті почнеться справжнє життя, справжня боротьба…

Боротьба? Але ж, виконуючи наказ несхильників, він і надалі мусить тільки терпіти, тільки прикидатися, щоб за всяку ціну зберегти себе.

Ні, це якесь непорозуміння. Він з ними ще поговорить, він переконає. Все стане на свої місця.

Біля Тихого залу зустрів Купхейпа.

— Фе-е! Чим це від вас так тхне? — гидливо скривився горбань. — Ви що, газети читаєте?

— Та… Проглядав сьогодні.

— Ну, це, врешті, ваша особиста справа. Ви вже обідали? Зараз летимо до парламенту. Сьогодні нас прийме сам Ф’юче Пехфект.

…Десятки вхідних панелей поблискують праворуч і ліворуч. Серед них різко виділяється одна — найбільша за розміром, сизо-жовтава, з масивною металевою скрижаллю.

— «ФРАКЦІЯ ЦОПІСТІВ», — вголос прочитав Купхейп, схопив Івана за руку і попрямував було просто до цієї панелі, та перед входом їх зупинив низенький повнощокий служитель:

— Не можна. Чергове засідання.

— Надовго?

Повнощокий здивовано зміряв горбаня поглядом, вмостився за столом і аж тоді величним жестом показав прибулим на крісла:

— Там… Заждіть.

— Е-е… Я хотів спитати, — Купхейп знову за своє, — чи скоро закінчиться ваше шановне засідання?

Повнощокий навіть не подивився, мовчки продовжував копирсатися в паперах.

Постояв-постояв горбань і пішов до крісла, сів. Поруч примостився Іван.

Вікон у залі не було. Під низьким зеленим склепінням світилися в два ряди великі жовті плафони. Вздовж всіх чотирьох стін через нерівні проміжки поблискували різнокольорові вхідні панелі. На кожній табличка з назвою громадської організації, фракція якої займала приміщення.

Поруч з цопістами містилися представники «Партії Прогресивних Перукарів». Далі приміщення займали «Спілка Ліберальних Аптекарів», «Унія незалежності» (гак називалася об’єднана партія лакеїв та офіціантів), «Корпорація Поборників Чистої Краси» (партія продавців галантереї), «Легіон Любові», «Орден Лицарів Любові» (організація добровільних помічників Легіону Любові), «Братство Особливо Приємних Молодих Людей», «Ліга Прихильників Веселого Настрою», «Партія Пристрасних Ораторів» та ін.

В найдальшому кутку двоє шхуфів у жовтому знімали з вхідної панелі велику білу табличку. Іван встиг прочитати напис: «Партія Радикальних Цінителів Чистого Повітря». Зацікавився, підійшов:

— Для чого знімаєте?

Старший шхуф поважно пояснив, що партія ця за своєю програмою давно вже вважалася підозріло вільнодумною і сьогодні Хич Мислячий заборонив її.

— Це вже з самої назви видно, — додав молодший шхуф. — Іч, повітря чистого їм захотілося!

Іван знову сів на своє місце.

Перекриваючи нудотний пульсуючий дзвін, розлігся різкий, розкотистий дзвоник. Повнощокий служитель підвів голову і, не дивлячись на Купхейпа, буркнув:

— Перерва. Можете зайти.

Однак зайти знову не вдалося. Панель відсунулась, з отвору ринули різноманітні — товсті й худорляві, низькі й високі, — але всі однаково заклопотані громадські діячі Щактиф.

Боячись проґавити свого майбутнього протеже, Купхейп хапав за рукави метушливих, прудких, як пічкури, цопістів, розпитував, хто з них є Ф’юче Пехфект.

Нарешті якийсь товстенький горбоносий діяч пояснив, що Пехфекта тут шукати годі, бо він сьогодні перейшов з партії Цопістів до партії Цапестів. А фракція Цапестів разом з фракціями усіх партій їхнього блоку міститься на протилежному боці Великого Кільця в Другому залі.

Купхейп вилаявся, схопив Івана за руку, потягнув його кудись по коридору. Ліфт знову виніс на дах. Швидко, дуже швидко сунулася саморушна дорога, і все ж, коли вони досягли мети, дзвоник уже продзвенів. Велика зеленаво-сиза панель з масивною скрижаллю «ФРАКЦІЯ ЦАПЕСТІВ» засунулася просто перед Купхейповим носом.

У цьому залі також сидів служитель. Високий, худий, як жердина, він крутився, вигинався за своїм письмовим столом і все говорив, говорив, говорив. Паперів перед ним не було ніяких.

Ледве дослухавши до кінця Купхейпове запитання, він взявся велемовно пояснювати, чому Ф’юче Пехфект перебрався до них, до партії Цапестів.

Купхейп слухав поважно, Іван посміхався: служитель, безперечно, належав до поширеної категорії ораторів, котрим дуже легко починать, та не легко закінчувать.

Висловивши все, що він знав і думав про Ф’юче Пехфекта, служитель, не зупиняючись, перейшов на іншу тему.

— Ні, ви не уявляєте, — гарячково жестикулював він, — які жваві, які змістовні дебати розгорнулися під час обговорення сьогоднішнього законопроекту!

Бідило слухав уважно: уже той факт, що відомий політичний діяч так собі, з доброго дива, взяв та й перейшов до своїх ідейних противників, міг би хоч кого зацікавити.

А далі було ще цікавіше. Виявилося, що сьогодні в парламенті обговорювався законопроект, який у скороченому вигляді формулювався приблизно так:

«ВСІ ГРОМАДЯНИ ЩАКТИФ ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО МАЮТЬ СВЯТЕ ПРАВО НАПОЛЕГЛИВО РОЗ ЯСНЮВАТИ НЕБАЖАНІСТЬ НЕУВАЖНОГО СТАВЛЕННЯ ДО ОСІБ, ЩО В ЧАС ВІЛЬНИЙ ВІД ВИКОНАННЯ СЛУЖ БОВИХ ОБОВ ЯЗКІВ ВИЯВЛЯЮТЬ ВИРАЗНУ СХИЛЬНІСТЬ ДО ОПИСУ. ВАННЯ ІНТИМНИХ НЕДОЛІКІВ СВОЇХ БЛИЖНІХ У ЛИСТАХ ПІД ЯКИМИ ВОНИ, ЦІ ОСОБИ, УНИКАЮЧИ ЗАСЛУЖЕНОЇ СЛАВИ, НЕ СТАВЛЯТЬ СВОЇ АБО СТАВЛЯТЬ ВИГАДАНІ ПІДПИСИ»

— Які прекрасні промови! — захоплювався худорлявий балакун. — Які гнівні інвективи проголошувалися сьогодні з високої зеленої трибуни! Та всіх перевершив ваш знайомий. Красномовно, розкриваючи суть цього безперечно сміливого і надзвичайно потрібного законопроекту, він нещадно викрив… — Худорлявий озирнувся і по-змовницьки прошепотів: — Викрив! Ви розумієте, викрив всю шкідливість поправки цапестів — нашої поправки. Так, так, я сам цапест, але істина дорожча! Ви тільки уявіть, ми запропонували, щоб Зворот «виявляють виразну схильність» замінити зворотом «виявляють виразну тенденцію». Причому це мотивувалося тим, що слова «виразну схильність» можуть образити високі почуття схильників Безсмертного. Але ж це нонсенс! Нонсенс!

Худорлявий зовсім розпалився. Бігаючи навколо столу, жестикулюючи, він, як справжній артист, перевтілювався то в Хича, то в головуючого, то в оратора. І саме в ту мить, коли він почав було зображувати, як виступав Пехфект, панель з блискучою скрижаллю «ФРАКЦІЯ ЦАПЕСТІВ» зненацька посунулася вбік.

У зал вийшов дуже елегантний, середнього зросту служитель. Він був точнісінько в такому одязі, як і Купхейп, але як цей одяг сидів на ньому! Немов вилитий!

— Це сам Ф’юче Пехфект!.. — прошепотів худорлявий. Купхейп схопився.

— Ваша схильність, — якось невиразно пробелькотав до депутата парламенту недавно такий балакучий і красномовний служитель, — ваша схильність…

Пехфект спинився. Його благородне чоло, що до цієї миті було повите серпанком мудрої задуми, прояснилося:

— Так, так, я вас слухаю… Я слухаю вас…

— Ваша схильність, — голос худорлявого зміцнів, — ці служителі просять вашої аудієнції в справі державного значення.

Худорлявий не знав, звичайно, справи Купхейпа, проте був переконаний, що у таких симпатичних осіб, як його недавні терплячі слухачі, справи можуть бути тільки державними.

— Так, так… Стривайте, я, здається, хотів щось зробити… Щось зробити… — Ф’юче Пехфект потер довгими тонкими пальцями високий лоб. — А… Так, так. Саме так, саме так… — і депутат щактифського парламенту пройшов туди, куди, за свідченням всіх земних істориків, навіть царі ходили пішки.

Купхейп кинувся було за депутатом, але худорлявий авторитетно порадив:

— Вам краще зачекати тут…

Купхейп сів. Іван з цікавістю спостерігав, що ж воно далі буде.

— Е-е… я, здається, розповідав про наш парламент, — трохи помовчавши, знову почав худорлявий. — Так от, наші депутати дуже милі, хоча й надзвичайно зайняті особи. Щодоби, з самого початку пори малого спокою… Ні, ви тільки уявіть: з самого початку… — худорлявий знову приходив до свого нормального стану. Напружено жестикулюючи, він взявся розповідати про дивовижні звички і звичаї щактифських парламентарів.

Купхейп спершу поглядав на панель, за якою зник Ф’юче, а потім зацікавився, ніби й забув про Пехфекта.

— Та невже справді? — дивувався він.— Невже отак їм все з рук сходить? От що значить влада! Щасливі істоти…

Іван знав, що в країні, при безлічі всіляких політичних угруповань, існує дві основні, нібито антагоністичні, організації: партія Цопістів («Передова») і партія Цапестів («Прогресивна» ).

Правда, скільки не вчитувався Бідило в нескінченні газетні матеріали, так і не збагнув, в чому ж ота принципова, ідейна розбіжність, що змушує ці дві партії ворогувати між собою.

Все це було дивовижне. Але худорлявий такі дива дивні розгорнув перед ними, що Іван тільки очима закліпав. Виявилося: як в партії Цопістів, так і в партії Цапестів зовсім не було… членів! Всякий, хто на виборах голосував за кандидата тої чи іншої партії, міг вважати себе її повноправним членом.

До партії вступали і виходили з неї так легко, що навіть політичні діячі плуталися. Часто траплялось: виступить у парламенті цопіст, розгромить цапестів, а ідучи від трибуни, замислиться і поверта не ліворуч, а праворуч, до своїх, так би мовити, ідейних ворогів.

У таких випадках головуючий флегматично погукує:

— Цоп!.. Цоп!.. — а «цоп» — бойовий клич цопістів. Або (то вже залежно від того, до якої партії належить діяч): — Цапе!

Не гукни він отак, не зупини вчасно замисленого партійного лідера, перейде він до своїх ворогів і на наступнім засіданні виступатиме вже як їх лідер.

Отак і сьогодні було. Ф’юче Пехфект — а він один із провідних цопістів — виступив у парламенті проти поправки цапестів. А від трибуни брів, замислився, приблудив якось ненароком до цапестів та так і залишився серед них, на збори їхньої фракції прийшов і щойно обговорював новий план боротьби з цопістами.

Худорлявий говорив і говорив, і не було кінця його балаканині. Купхейп спочатку слухав з цікавістю, потім із ввічливою увагою і нарешті захвилювався, не витримав:

— Е-е… ваша схильність, я все розумію, але я… я змушений… — З цими словами горбань ринувся до кімнати, куди — оце вже, мабуть, з півтоци тому — зайшов Ф’юче Пехфект. Мить — і Купхейп вискочив як опечений:

— Ф’юче зник! Це щось надприродне! — губи горбаня аж сіпались. — Там… там же немає другого виходу! Він пройшов крізь стіну або виліз у вікно й спустився по ринві з двохсотого поверху!..

Та худорлявий був зовсім не такої високої думки про фізичні можливості Ф’юче Пехфекта.

— Ні, він цього не зможе, навіть не додумається до цього. Тут діяла якась таємна соціальна сила. Мені здається… Заждіть, зараз я все з’ясую.

Служитель встав і пішов туди, де так фантастично зник Ф’юче Пехфект.

Купхейп сів, схопився, швидкими кроками зміряв довгий килимок від столу до панелі туалетної і знову підбіг до столу.

— Містика… — бурмотав він, розводячи руками. — Потойбічні сили… Не соціальні, ні, не соціальні…

— Все дуже просто! — виходячи з вбиральні, радісно сповістив служитель. — Дуже просто. Вікно розчинене, на підвіконні сліди чотирикутних каблуків.

— Що просто? При чому тут сліди?

— Досі не зрозуміли? Ну хто носить взуття з такими каблуками? Все дуже просто: тут діяли шeq \o (о;ґ)хти!

— Ні, не розумію… — зітхнув горбань і витер лисину.

— Ви не чули про шохтів? Та це я? діти знають! Шохти від слова «нюхнути», тобто позичити без віддачі. Ось уже скоро десять років, як ці талановиті, висококваліфіковані грабіжники об’єдналися в корпорацію, яку фінансують свідки Сорок дев’ятої ячі. Іменем Безсмертного вони приймають замовлення від…

— Це я давно знаю, — перебив Купхейп. — Але при чому тут Ф’юче Пехфект?

— А от при чому. Лідер партії Пристрасних Ораторів (блок цопістів) перебрався до партії Радикальних Танцюристів (блок цапестів). Ждали-ждали, видно, пристрасні оратори, що й до них приблудиться якийсь лідер, та, мабуть, не діждалися і звернулись до шохтів. Тим паче, що за викрадення політичних лідерів корпорація бере зовсім дешево. Невже й тепер не ясно? Ф’юче викрали шохти.

— А де засідають оті трикляті оратори?

— В залі цопістів. Та ви вже все одно не встигнете: зараз засідання всіх фракцій закінчуються. Ось вам моя порада: ідіть в Одинадцятий зал, це на першому поверсі. Там щодня після засідань зустрічаються всі члени всіх парламентських фракцій, які…

— Конференція? Пленарне засідання? — нетерпляче перебив горбань. — І дійсно всі, чи, може…

— О, я вас розумію! Ви боїтесь знову розминутися з Пехфектом? Не хвилюйтесь, де-де, а в Одинадцятому залі Ф’юче буде обов’язково. Тут він не заблукає…

Купхейп не знав, в якому секторі Великого Кільця шукати отой незвичайний зал, де щоденно зустрічаються представники всіх партій.

«Що ж їх зводить туди?» — думав Іван, поки горбань розпитував дорогу в усіх стрічних.

Колись у старовинному романі з бібліотеки Акиро Бідило вичитав таку сентенцію: в історії, мовляв, бувають моменти, коли представники ворогуючих партій братаються, а іноді навіть зливаються під прапором національного відродження. Іван був іншої думки. Ні під яким національним прапором, — вважав він, — ніколи не зіллються в одне справді антагоністичні класи та їхні партії. Але це стосується справжніх антагоністів. А цопісти і цапести? Які вони ідейні супротивники… Ці, звичайно, можуть побрататися під національним стягом.

Ідучи слідом за охлялим вже горбанем, Іван ясно собі уявляв, як зараз там, за тою смугастою, зеленаво-жовтою панеллю з величезним номером 11, відбувається справжнє братання. Звучать схвильовані промови про матінку Щактиф, про єдину неділиму вітчизну-неньку від полюса до полюса…

І яке ж було його здивування, коли за панеллю 11 у довгому, як коридор, залі він побачив звичайнісіньку, закручену, мов гадюка, чергу. Черга йшла до єдиного, невеличкого віконечка, від якого відходили й відходили політичні діячі Щактиф, перелічуючи щойно отримані гроші…

Мир і сердечна згода панували тут. Ні про яку ідейну чи там іншу ворожнечу ніхто й не думав. Цопісти стояли впереміж із цапестами і тихо, задушевно розмовляли, як добрі браття.

Купхейп з Іваном спинилися і раптом побачили, як від каси слідом за височенним лисим служителем відійшов сам Ф’юче Пехфект.

— Ваша схильність, — чемно вклонившись, звернувся до Пехфекта горбань. — Ваша схильність, маю до вас розмову виняткового державного значення. Оцей феномен…

Пехфект, не зупиняючись, недбало кинув, що державними справами він займається від першого до останнього дзвоника. Останній дзвоник вже продзвенів, і він має право не слухати ні про що. Тупцюючи слідом за депутатом, горбань все-таки намагався хоч на ходу викласти йому суть своєї справи і вже дійшов до того, що його прийняв Сач Кепст, який доводиться йому двоюрідним братом, а Пехфектові — давнім приятелем.

Ф’юче Пехфект, почувши це, зупинився, миттю заховав гроші і знову, як там, у Другому залі, елегантно-задумливо усміхнувся горбаню:

— Ваша схильність глибоко помиляється, я не можу вам влаштувати зустрічі з Хичем Мислячим. Але, — недбало-величним жестом депутат парламенту дістав з кишені зшиток іменних бланків, — я все ж допоможу вам, — черкнув щось, подав Купхейпові. — Ось. Цей документ я прошу вас вручити їх Шістдесят дев’ятій схильності, шефу Легіону Любові. Він вас прийме і обов’язково допоможе. Привіт моєму приятелеві Сачу Кепсту! Ви не обдурили мене? Він справді ваш брат?

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Їх Шістдесят дев’ята схильність. Пронумеровані літератори. «Вен друг, але істина дорожча».

— Ваше повне ім’я?

— Купхейп Х’юп Купеп.

— Ваше?

— Іван Васильович Бідило.

— Покиньте недоречні жарти, таких імен не буває. Ви звідки? Як, як? Космонавт з Землі?

— Я вам все поясню, — Купхейп виступив наперед, але замість пояснення подав носатому хичистові записку Ф’юче Пехфекта.

— О-о! — вирвалося у того. — Так би і сказали! Праворуч, вниз, там — дозвіл на вхід. Я вас чекаю.

Не минуло й п’яти цот, як уже в руках горбаня був великий смугастий бланк. Піднявшись назад у вестибюль, Купхейп недбалим рухом подав його носатому стражу.

— Тут у вас… — розправляючи бланк тоненькими, надиво блідими пальчиками, хичист винувато всміхався. — Тут у вас… У вас тут не вказане ім’я… вашого шановного колеги… Я розумію, воно таке незвичне, але…

— Це не колега. Це — зі мною.

— Прошу, прошу, проходьте, — правою рукою хичист обняв горбаня за талію, лівою показував, куди йти. — Другий поверх, праворуч. А втім, стривайте, краще я сам вас проведу — там черга ну і… всяке таке… Ходімте.

Носатий замкнув вхідну панель і повів горбаня та Івана по сходах на другий поверх.

Бідило в ролі супроводжуючої особи йшов слідом. Ну й настобісіла ж Іванові оця принизлива роль.

Вчора, як тільки повернулися з палацу, зайшов до Орро. Розповідаючи про свої парламентські враження, потайки — легіонери і крізь стіни бачать — паписав на клаптику «Схильника»: «Завтра з Купхейпом будемо у шефа Легіону. Варто скористатися». Орро заперечливо похитав головою, але поговорити з ким треба все ж пообіцяв.

Сьогодні Іван знову завітав до вбогої, пропахлої газетами кімнатки.

Нарешті! На клаптику того ж «Схильника» прочитав Бідило перше доручення несхильницького керівництва: «Взнати прізвища відвідувачів шефа — нових можливих нишпорок і провокаторів. Ніяких активних дій, слухати готове й запам’ятовувать» .

«Будь уважним…» — непевним старечим почерком дописав Орро і, дивлячись Іванові у вічі, проговорив тихо:

— Бажаю вам щастя, ваша схильність…

У білій, світлій приймальній, що своєю чистотою нагадувала передпокій великої лікарні, чекало вже з десяток відвідувачів. За всіма ознаками особи ті були дуже видатні, дуже благородні і водночас дуже демократичні. Відчувалося, що це давні і добрі друзі.

Носатий вів Купхейпа урочисто, з лагідною обережністю підтримував за талію. І таке його ставлення до горбаня справило враження на благородних осіб. Немов по команді, всі вони, крім одного, старенького в окулярах, встали. У крайнього — молодого, жвавого до вертлявості — захват і заздрощі в блискучих очах. Захват і ревнощі…

Бідило це помітив. Проходячи повз молодика, гордо відкопилив губу і з поблажливою зверхністю поплескав його по плечу.

— А в вас щось є…

Молодик аж подавився від несподіваного щастя.

— Я завжди… Ви не помилилися…

Та Іван вже не почув його. Разом з Купхейпом і носатим хичистом він увійшов до кабінету, на вхідній панелі якого яскравою зеленою фарбою намальовано було число 69.

В глибині довгої кімнати з-за велетенського письмового столу із полірованих металевих плит встав маленький, миршавенький служитель з блідим, аж наче прозорим личком.

«Оце і є шеф Легіону Любові? — здивовано подумав Іван. — Отаке вутле…»

За спиною шефа висів величезний портрет Хича Мислячого.

— Ваша Шістдесят дев’ята схильність, — спинившись біля самого порога, шанобливо вклонився носатий, — їх схильність (жест в бік Купхейпа) прийшли до вас з листом від самого Ф’юче Пехфекта.

— Друзі Пехфекта — мої друзі, — хрипкуватим баритоном оголосив блідолиций. — Прошу, прошу, сідайте, — і сам сів у глибоке крісло. Купхейп і Бідило сіли на крісла, що стояли при самому вході.

Чимось незрозуміло тривожним віяло від всієї постаті шефа — від його мініатюрного личка з правильними, навіть красивими рисами, від його білого, надзвичайної свіжості халата, від його тендітних блідих пальчиків з білими нігтиками.

Голос у шефа доброзичливий, м’який, обличчя лагідне, а очі… Очі жили своїм, незалежним життям.

— Мій друг Ф’юче Пехфект, — пильно вдивляючись Купхейпові в лице, шеф ласкаво усміхнувся, — пише в цьому документі, що у вас є державної ваги справа, про яку ви хочете доповісти самому Хичу. Депутат просить влаштувати вам аудієнцію у Хича Мислячого. Розкажіть мені якнайдетальніше, в чому полягає ваша державна справа…

Купхейпа не треба довго просити. Коротко розповівши про свої дослідження, горбань перейшов до найголовнішого.

— Ви тільки збагніть, у цієї істоти на верхніх кінцівках залишки мозолів. Ось подивіться, — вхопивши чіпкими старечими пальцями Іванову руку, Купхейп помахав нею в повітрі. — Ось вони! Класичні! Як у підручнику! Так, так, мозолі! Типова, незмінна ознака шхуфа. І в той же час цей шхуф наділений гнучким, сильним інтелектом!

Іван знав наперед, що буде говоритись далі, і тому пропускав мимо вух всі теревені горбаня. Куди цікавіше було дивитись, як реагує на Купхейпову тріскотню шеф Легіону Любові.

Кожною рискою свого безбарвного обличчя він так і випромінював доброзичливість, ласку, душевне тепло. Але очі… Очі були спокійні, холодні, пильні.

— Отже, я довів, — продовжував Купхейп, — що так звана Іванова душа за всіма вимірами ідентична так званій душі шхуфа-несхильника, стандарт ХЦ-112-к.

— Чим займався і займається ваш батько? Він живий?

— Вмер. Батько був науковцем. Так от, як я вже казав, Іванова душа…

— Де працює ваш син?

— У мене в інституті. До останніх днів він займався разом зі мною дослідженням Іванової душі. Ми певні, що, як я вже казав… — Купхейпа несло мов на хвилях.

Шеф, мило всміхаючись, ледве помітним рухом натиснув на сталевому столі якусь кнопку. На порозі виріс похмурий хичист:

— Слухаю, ваша схильність.

— Дос’є номер 900209.

— Слухаюсь, ваша схильність, — і зник так само безшумно, як і з’явився.

— Ви мене заінтригували, — всміхався шеф. — Ви певні, що зможете перемогти хакахо? Мій друже, це так цікаво! Я вірю кожному вашому слову. Шкода, що ми познайомились так пізно…

На порозі знову з’явився похмурий хичист з товстою чорною папкою. Якимись дивними, пружними кроками йшов він до столу шефа… Ніби пританцьовував. Не знав Іван, що в інших, куди печальніших обставинах знову він побачить таку ж ходу.

Шеф недбало махнув рукою, хичист зник, як тінь.

— Ваша схильність, — говорив далі Купхейп, — мені край необхідно домогтися аудієнції Хича. Це в інтересах держави…

Шеф якимось особливим оцінюючим поглядом зміряв горбаня і розгорнув чорну папку.

— Так, так, я вас уважно слухаю, — сказав він, заглибившись у читання. — Розкажіть мені, дорогий друже, усе спочатку…

Шеф гортав сторінку за сторінкою папери, підшиті у чорній папці:

— Розкажіть мені ще раз, що там ви відкрили ну і… взагалі…

Купхейп слухняно почав спочатку. Говорив він докладно, Зі смаком, не поспішаючи. Прохання шефа розцінив як знак особливої зацікавленості. А коли це так, зовсім не в Купхейпових інтересах стрибати з п’ятого на десяте…

Отже, горбань не поспішав. Він настільки детально викладав суть справи, так заглибився в історію, ба навіть у передісторію вивчення хакахо, що, коли шеф, дочитавши останню сторінку, загорнув чорне дос’є, Купхейп тільки наближався до прильоту Івана Бідила.

— Ну досить, — шеф відсунув папку, — все ясно.

Купхейп здивувався:

— Я ще не закінчив…

— Не треба. Мені все ясно.

— Ваша схильність, так ви влаштуєте зустріч?

— Яку зустріч? А-а… зустріч з Хичем… Ну, якщо вже так кортить, будь ласка!

— Так ви влаштуєте?

Шеф Легіону Любові солодко всміхнувся:

— От що, дорогий друже мій, я вас дуже довго слухав, тепер послухайте мене. Перейдемо до діла. Хич Дев’ятнадцятий Мислячий править повними шлунками. А хто править шлунками, той володіє серцями. Хто ж править серцями — той володіє світом. Хич Мислячий — вірний схильник Безсмертного. Отже, через Хича серцями шхуфів править сам Сонячний Вседержитель. І поки шхуф — вірний схильник, він не криється перед Безсмертним та його слугами. Серце шхуфа — ніс Безсмертного! Але тільки здоровий ніс відчуває найтонші запахи. Хакахо, ця зловісна соціальна пошесть, надовго може притупити святий нюх.

Дуже радий, що знайшов спільника. Я теж борюся з хакахо.

Для того, щоб виявити одного несхильника або ціле їхнє підпільне братство, є у мене тисячі пильних очей і вух.

Для того, щоб вплинути, вирвати несхильницьку душу з лап червоної смерті, є у мене тисячі пристрасних проповідників.

Для того, щоб ізолювати тих, на кого вже не діє слово Безсмертного, для того, щоб допомогти цим найслабшим, а значить, і найулюбленішим братам нашим, є в мене тисячі й тисячі вірних і спритних рук, сотні й сотні Будинків Блаженних Учнів.

Підіб’ємо підсумки: ви шукаєте засоби боротьби з хакахо. Для чого шукать? Я вже знайшов їх.

Так, так, знайшов і, на противагу деяким вашим колегам-винахідникам, не роблю з них секрету. Навіть більше, я закликаю вас взяти ці мої засоби собі на озброєння. Пропоную бойовий союз! Поєднаємо наші зусилля.

— Ваша схильність, ви обіцяли влаштувати мені зустріч З Хичем…

— От далася вам ця зустріч! Давайте так: спершу домовимося про нашу з вами спільну роботу, а потім і про зустріч побалакаємо. Отже, про ваші нові обов’язки. Через кожні п’ять діб на початку пори великого спокою ми з вами будемо зустрічатись. Ви мені розповідатимете, що ви чули-бачили цікавенького, чи не з’явилися серед ваших приятелів підозрілі на хакахо, ну і так далі. А потім, коли…

— Ваша схильність… Ви ж обіцяли… — Купхейп трохи не плакав.

— Фе, ну знаєте, це вже просто банально, — шеф гидливо скривився. — Ви, мабуть, неправильно зрозуміли наше гасло: «Як фот, будьте пильні і мудрі, як фит, смиренні і лагідні»… Запам’ятайте: «смиренні і лагідні», але не сентиментальні. Ну, нічого, ми вас перевиховаємо, не таких виховували. Ось, — висунувши з столу металеву шухляду, шеф дістав паперовий бланк, — ось прочитайте текст договору і внизу, під словами «згоден вічно служити, ваш навіки», поставте свій підпис.

Купхейп, мов сновида, підійшов до столу, взяв бланк і, так і тримаючи його в простягнутій руці, пішов назад до свого крісла, в другий кінець кімнати.

— І не треба вагатися, — ласкаво переконував шеф. — Оті літератори, чи як їх там… оті перодряпи, що прийому мого чекають, третю добу ходять, просять, а вам я сам пропоную.

«Літератори, — відзначив у думках Іван. — Ті, що в приймальній, — літератори. Самі просять… От їх якраз і треба мені! Але як взнати прізвища?»