Коли вмирає Безсмертний

— Ці комбінезони, — пояснив Рейндз, — належали несхильникам з металургійного комбінату. Хлопці за наказом центру переправлені у підпільну лабораторію гроундів. Ви станете на їх місця біля конвейєра. Шеф цеху п’є без просипу і нічого не помітить, а шеф зміни — своя енборра.

— Що таке енборра? — не витримав Іван.

— Енборра? — перепитав Анб. — Ну, це важко пояснити. Скажу коротко. Хичисти й служителі всіх, і себе в тому числі, називають «топо». Це так принизливо — ми ж не тварини, не особні! Ми маємо горді душі, вільний розум, могутні руки. Ми не топо, ми енборра!

— Люди! — здогадався Іван.

Людина… Та невже він вперше вимовив це горде слово на щактифській землі? Енборра… Енборра — значить людина!

Тьмяні кубічні зали, десятки, сотні столиків. За столами — шхуфи. Низенькі, карячконогі роботи з кубічними головами подають страви.

Чого тільки нема на підносах! М’ясо — і смажене, й парене, і запечене — жирне біле киптип’якове м’ясо; і мариновані равлики; і всілякі салати з хифового листя; і паштети із солоних метеликів; і різноманітні синтетичні страви — якісь зелені каші, чорні драглі — все це жирне, Ситне і в необмеженій кількості…

На стінах сяють золотими буквами величезні плакати: «Будь ситим, задоволеним і спокійним — так повелів Безсмертний!», «Шхуф з повним шлунком — найкращий шхуф», «Їж і ні про що не думай!», «Іменем Безсмертного, їж!»

Та шхуфи чомусь майже не їли. Задумливо, знехотя копирсалися виделками у розкішних витончених стравах щактифської кухні. А більшість зовсім поклали виделки і сиділи, обхопивши голови руками. Гнітюче, напружене мовчання панувало в залі. Шхуфи думали…

За столиком у кутку сидів Анб, Бідило і Чакт — біля нього. Чакт ні-ні та й погляне на Івана, погляне й опустить очі. Іван же навіть глянути не може — і не винен, а все одно соромно якось… Нарешті Анб підводиться, за ним Бідило і Чакт.

— Ходімте, друзі, покажу вам ваші спальні.

І знову довгий, тьмяно освітлений коридор, точнісінько такий, як в учбовому комбінаті. Біля панелі з номером 34149 Анб зупинився.

— Оце ваша спальня, — сказав він Чакту. — А це твоя, — і показав Іванові на сусідню панель з номером 34148.

«До Чакта на ви, до мене на ти — як це все-таки образливо для Чакта», — подумав Іван і з щирим жалем подивився на друга.

— Зараз — спати, — м’яко наказав Анб. — Завтра вставати рано. За дві тоци до початку пори малого спокою я зайду за вами. Спать!

Анб повернувся і пішов. Чакт і Бідило залишилися стояти, як і стояли. Кожен мовчав, дивився собі під ноги.

— Чакте, — нарешті не витримав Іван, — ну за що ти на мене гніваєшся? Вірю я тобі, в усьому вірю! Та не міг же я порушувати наказ.

Чакт, не підіймаючи очей, круто повернувся, зник у своїй спальні. Іван кинувся за ним, але панель засунулась.

Похнюплений, похмурий, Бідило пішов до себе. Спальня була теж трикутна, ліжко таке ж, як і в учбовому комбінаті. Подушка, ковдра, простирадло — все це білосніжне і на вигляд зовсім нове. Особливо свіжою здавалась біла, пухка подушка. Та коли Іван уважніше придивився, то посередині на ній помітив вм’ятину, а в ній сіру пляму.

Шат колись розповідав, що білизну в Щактиф не перуть, а на кілька цот скидають у спеціальний басейн. Кислота з’їдає весь бруд. Щактифські синтетичні тканини такі міцні, що їх не то кислота, а й не всякий вогонь бере.

Так що ж то за пляма на подушці? Невже бруд?

Іван уважно придивляється і з полегкістю зітхає — ні, то був не бруд. Вм’ятина від голови, сіра пляма — просто шхуф, який спав на цій подушці, видно, завжди лягав щокою на одне й те ж місце і тканина витерлась. Та чи один шхуф?

На стінах спальні — плакати: «Іменем Безсмертного — спи»! «Думки перешкоджають сну», «Хочеш бути щасливим? Спи і не думай!»

Але Іван думав: скільки ж поколінь металося в тривожному безсонні на цьому білосніжному, вічно свіжому ложі?.. Скільки неприкаяних шхуфських голів, гарячих од бунтарських думок, терлося об цю подушку, поки не з’явилася на ній сіра пляма…

Роздягнувся, ліг і теж поклав свою неспокійну голову прямо у темну вм’ятину.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

«Штучне око» пильнує. Червоний Вогонь. «Вставайте, вамби!»

Чакт розбудив Івана за кілька цот до того, як мав прийти Анб. Розбудив, міцно обняв.

— Іване, прости, вибач!.. — заговорив він гаряче, скоромовкою. — Такий уже я… Аж самому гидко тепер. Служительська пиха заговорила: як же так, мені — й не довіряють!.. Ти можеш вибачити? Ну чого ти мовчиш? Ну хоч вилай… Іван схопився, згріб Чакта в обійми, підняв високо над головою:

— Не прощу! От зараз підкину і не впіймаю. Боїшся? Чакт щасливо сміявся.

Увійшов Анб.

— О, тут уже повний мир! Ну, ходімте, ходімте, нам ще поснідати треба. Гайда.

Анб пішов попереду, Чакт з Бідилом — за ним. На сходах, продираючись крізь натовп трудівників, що теж поспішали до їдальні, Іван помітив шхуфа із штучним оком. «Клята нишпорка! — вилаявся в думках. — Уже в гуртожиток проліз. Чого це він на мене так дивиться?»

На комбінат прибули за півтоци до початку роботи. У довжезному — кінця не видно — коридорі праворуч і ліворуч панелі, панелі, панелі з номерами. Анб відшукав 34149, натиснув кнопку. Затишна кабінка. Глибоке зручне крісло перед довгим — від стіни до стіни — столом. Підійшовши ближче, друзі побачили, що то не стіл, а частина конвейєра.

Анб наказав Чактові сісти і спеціальними пасками прив’язав його до спинки крісла. Тепер Чакт міг ворушити тільки руками.

— Для чого це? — здивувався Іван.

— Під кінець зміни шхуф так стомлюється, що інколи падає з крісла.

На конвейєрі — він поки що не рухався — тьмяно поблискувала велика деталь з двома нагвинтованими штирами. Тут же, біля деталі, лежала гайка.

— Вимагається одне, — пояснював Чактові Анб, — встигнути, поки деталь рухається повз вас, закрутити цю гайку на оцьому штирі, а звідси, — Анб показав на високий ящик, що стояв біля крісла, — взяти ще одну і покласти на конвейєр біля деталі. Якщо впораєтесь швидко, може лишитись з півтоци на відпочинок.

— І все? — здивувався Чакт. — Ну так це зовсім не важко!

— Подивимось на вас після зміни, — всміхнувся Анб. — Ходім, Іване.

В кабіні 34148 було все точнісінько таке, як і в попередній. Робота теж проста: закрутити гайку на другому штирі і покласти на конвейєр якийсь блискучий шворінь — цілий ящик цих залізяк стояв біля крісла.

— Для чого кабіни? — запитав Іван.

— Щоб мислячі організми не спілкувались одне з одним. Сідай мерщій, прив’язуйся. Зараз увімкнуть конвейєр.

Анб вийшов, панель за ним щільно засунулась. Іван сів, посміхаючись: «Така дурниця! Зовсім, мабуть, не важко!» Неквапно почав прив’язуватись і ледве встиг: під ногами загуло, задвигтіло, конвейєр посунувся.

Бідило вхопив гайку, швиденько закрутив її. Вихопив з ящика шворінь — він виявився дуже важким — хотів покласти, як і годилося, біля деталі, але вона вже упливла в сусідню кабінку. Ледве встиг просунути шворінь в щілину між стіною і конвейєром. А на зміну цій деталі вже під’їжджала друга. Сяк-так з цією упорався — третя пливе…

Важкувато довелося Іванові, а Чактові, видно, ще важче. Деталі від нього приходили з ледь-ледь накрученими гайками. Добре хоч другі гайки класти встигав… Наприкінці зміни Іван так стомився, що, якби не паски, й справді упав би з крісла.

Після роботи удвох із Чактом пішли до Анба. Сиділи довго — спочивали, мріяли, вчились вамбської мови. Попливли, посунули дні за днями Іванового шхуфського життя. Дні за днями, як деталі на конвейєрі…

Якось після роботи до Іванової кімнати завітав Анб.

— Ходім.

— Куди?

Анб підійшов впритул і ледве чутно прошепотів, не дивлячись на Івана:

— Сьогодні наші збори. Іван підвівся:

— А Чакт?

— За Чактом зайде інший однодумець. На таємні збори можна ходити лише по двоє.

На околиці, біля величезного розваленого будинку, прогулювались дві гарненькі шхуфки. Одна з них, молодша, щось тихенько мугикала. Іван прислухався. Пісня знайома:

Зоряний шхуф — енборра…

Велетень наш — енборра…

— Хич ехип, красуні! Підете зі мною на Свято Пітьми? — звернувся до них Анб і підморгнув Івану.

— Ехип, красеню! Спасибі, з тобою і без свята темно! — задиркувато всміхнулася молодша і злегка кивнула в бік руїн: проходьте, мовляв, все в порядку.

…Під низьким задимленим склепінням на чорній кам’яній брилі слабо світяться кілька кишенькових ліхтариків. Глибокий морок. Крім цих блідих вогників і частини навислого склепіння, нічого не видно. Що це — кімната, зал?

Напружене мовчання. Пітьма дихає десятками грудей.

— Всі? — десь із глибини запитує глухий бас.

— Ерба і Чакта немає, — відповідає дівочий голос.

— Якого Чакта?

— Новоприбулого. Служителя з Міста-1.

І знову мовчання. Глухі кроки, дівочий голос:

— Всі! Тепер всі.

— Дозорці на місцях?

— Всі на місцях.

— Запалюйте Червоний Вогонь!

Чиїсь руки розібрали ліхтарики, направили на кам’яну брилу, освітили її. З пітьми виступило дві постаті. На камінь з шурхотом лягли оберемки хифових гілляк. Клацнули камінці, посипались іскри. Затлів, зажеврів зірочкою сухий ґнотик. Темний велетень — аж тепер Іван роздивився, що то був Анб, — подув на жаринку, червоно спалахнув язичок полум’я, такий земний, давно не бачений, рідний… Запалений ґнотик Анб поклав під сухе галуззя.

— Однодумці, в коло! — пролунав все той же глухий бас.

— Однодумці, в коло…

— Однодумці, в коло…

— Однодумці…

— Однодумці… — лунко відгукуються в пітьмі хрипкі й співучі голоси. Рух у темряві, шарудіння, кроки — і от уже навкруг брили десятки облич, десятки грудей, плечем до плеча — коло. Тісне, нерозривне коло.

— Всі однодумці в колі?

— Всі в колі… Всі однодумці… Всі… Всі в колі… — лунають голоси.

— Ууммб! — владно гримить бас.

— Ууммб… — відлунює в Івановій серці. Анб, Чакт поруч у сталевому кільці однодумців. Сльози на очах в Івана, сльози щастя — так би і вмерти…

— Ууммб! — глухо і всемогутньо виривається з десятків грудей. Вогник блимає — слабенький, ледве живий, от-от погасне… Ні. не згасне, життям Бідило присягне — не згасне! Однодумці затулять його, захистять. Всі нахиляються — суцільне коло облич, — диханням своїм роздмухують крихітний, полохливий вогник. І він розгоряється, охоплює, живий, сяючий, темне сухе галуззя. Тріск, шерех — і буйне червоне полум’я пожадливо лиже склепіння, рветься в задимлений отвір.

На середину кола до вогнища виходить високий широколобий шхуф.

— Умбренд, керівник організації всього Тринадцятого сектора, — пошепки пояснює Анб.

— Енборра! — звучить глухий бас Умбренда. — Ви вже багато чули про нашого іншопланетного однодумця, про землянина Івана. Ви вже знаєте, що на тій Івановій планеті перемогли шхуфи. Прийде час — ми теж переможемо! Зараз Іван Бідило біля нашого Червоного Вогню.

— Він тут!..

— Він тут!..

Глухий гомін, схвильовані, радісні обличчя…

— Хай вийде!

— Хай вийде до Вогню!..

Умбренд наближається до Івана, просить вийти до вогнища. Іван робить кілька кроків.

Гул, вигуки, десятки рук тягнуться.

— Іван!..

— Ось він! Ось він!

— Земля!..

— Енборра!

Бідило хотів щось сказати, але не міг від хвилювання й слова вимовити і, махнувши рукою, повернувся в коло.

— Пісню! Пісню! — загуло навкруг.

І змовкло. Тріщать гілляки, полум’я шумить у темному отворі… Тихо-тихо виводять печальні дівочі голоси:

Шхуфу не треба думать…

Шхуфу не можна думать…

Суне, суне час-конвейер, —

Ніколи шхуфу думать…

Ніколи глянуть вгору,

Ніяк поглянуть вгору…

Годі! Годі! Встань, енборра!

Встань, подивися вгору.

Вогник у тьмянім небі,

Зірка в туманнім небі —

Сяє, сяє знак червоний

В нашім імлистім небі.

Світлого світу вісник,

Вільного світу вісник…

— Воля! Воля! Прийде воля! —

Ось він — землянин-вісник.

Зоряний шхуф — енборра!

Велетень наш — енборра!

Славен, славен, тричі славен

Син трударя — енборра!

І знову гул, голоси, вигуки…

— Народна пісня… — шепоче Анб Іванові на вухо. — Шхуфи склали про тебе. Вся Вамбія співає…

— Однодумці! — рокоче голос керівника. Навкруги поступово заспокоюються, вигуки мовкнуть. Тиша.

— Однодумці, — задумливо починає Умбренд, — кожен новонароджений — завжди енборра. Він народжується для волі і боротьби. Народжується… І з цієї миті вся наша велетенська держава повстає проти його світлої істоти. Біопедагогіка і контррозвідка, вояччина і розпуста — що тільки не застосовує підла еліта, щоб із маленької, радісної, непокірної енборра виховати тупого й слухняного топо. Всі засоби підхожі для Хича. А скільки їх у нього, тих засобів… Сьогодні поговоримо про один із них. «Не турбуйтеся! Ні в чому не сумнівайтеся!» — читаємо на плакатах ми, шхуфи Щактиф. «Не думайте, за вас мислить Хич Мислячий!» Бояться свідки, що трудівники думати почнуть, а подумавши, зрозуміють, для чого наказано їм усе життя носити на голові оцю штуку.

Умбренд високо підняв звичайний шхуфський шолом. Червоні відблиски затанцювали на його полірованій поверхні. Вогнище розгорялося.

— Як ви знаєте, — продовжував керівник, — скейп — це особлива енергія мозку. Мало того, що свідки привласнюють плоди нашої праці, вони ще й мозок наш вважають своєю власністю. В цьому шоломі вмонтовано складне обладнання, що, будучи настроєним у резонанс скейповим коливанням, вбирає і конденсує цю енергію. А мозок здорового шхуфа, як відомо, за десять діб виробляє стільки скейпу, що його було б цілком досить для двотоцної безперебійної роботи двигуна бойового штейпу. Якби не скейп, свідки давно б уже спробували замінити живих шхуфів новітніми роботами. І вигідніше це для наших хазяїнів, і спокійніше. Та свідки ніколи цього не зроблять. Знищивши шхуфів, з кого вони тоді смоктатимуть енергію? Хто-хто, а свідки знають: кожен шхуф — живий генератор скейпу.

Умбренд говорив неголосно, проте слова його лунко віддавалися під низьким склепінням. Вогнище кидало багряні бліки на зосереджені обличчя однодумців. Бідило напружено вслухався: знайомий голос, — глухий, глибокий, врочистий… Де ж його чув Іван? А чув же, і не десь, а тут, на щактифській землі…

— Не Хич, не парламент, — звучить бас Умбрепда, — не служителі й не хичисти правлять державою і планетою. Світом володарюють свідки. Багато віків тому закінчився аптахетоп. Відтоді й понині тисячами артерій тече скейп до Палацу Безсмертного. Кому потрібно стільки енергії? Три чверті йде на підтримання Золотої Завіси та Головного Прожектора Спокою. Близько чверті споживають свідки.

Свідки дуже старі. Ровесники самої щактифської держави. Від енергетичного живлення давно вже вони переродилися: спершу стали безплідними, а потім і безсмертними. Свідки нічого не їдять, крім іа та самих себе. Інколи, під час так званих «благочестивих змагань во славу Безсмертного», начисто з’їдають вони слабших і переможених. В основному ж свідки живляться нашим скейпом.

Служителі й хичисти шоломів не носять. В їх житлах і службових приміщеннях встановлені спеціальні тетраедри, які і без шоломів можуть вбирати трохи енергії. Але й ту мізерну кількість скейпу еліта майже не віддає, схиляється нерегулярно, і ніхто її по-справжньому не контролює.

Знають свідки: шхуфське хакахо, це так зване «нечестиве соціальне захворювання», аж ніяк не загрожує нашим служителям і хичистам. Щоправда, трапляються і серед них окремі топо, в яких прокидається енборра, але це буває дуже і дуже рідко. Воно й зрозуміло: вільні думки, бунтарські поривання народжуються і живуть тільки у шхуфському трудовому братстві.

Зате наші шоломи легіонери перевіряють. Та скільки не дивляться — досі ще не знайшли в них нічого крамольного. А шоломи у нас, несхильників, незвичайні… Вони так оброблені в потаємних майстернях, що всмоктують і конденсують лише незначну частину енергії. Це зовсім не шкідливо для дорослої енборра. Але й цієї енергії ми не віддаємо свідкам. Ми збираємо її у спеціальних портативних установках і передаємо до підпільних лабораторій гроундів. Це наш скейп, наша сконденсована ненависть гримить над містами і селищами Щактиф! Кожен несхильник скромними своїми енергетичними внесками наближає час визволення голубої Вамбії!

«Своєрідне енергетичне донорство… — подумав Іван. — Цікаво…»

Умбренд замовк. Тиша така — чутно, як дихають десятки грудей.

Бідило напружено згадує: де ж він все-таки чув цей бас…

— Однодумці! — в голосі Умбренда мідь гніву. — Не було, нема й не буде ненависнішого знака, ніж знак зеленого тетраедра! Знак тетраедра на державнім гербі. Знак тетраедра на прапорі Хича. Знак тетраедра на смертному стандартному мішку шхуфа… Геть зелені тетраедри з нашої голубої Вамбії! Геть підлу еліту з блакитної землі батьків!

І враз Бідило все пригадав — то ж він, оцей глибокий глухий бас, рокотав у залах і коридорах академії, коли з’являлося там червоне сяйво гроунда! То ж цей голос, здолавши Зелений Дзвін, гримів над столицею про древню, голубу Вамбію…

Від подиву в Івана аж подих перехопило.

— Запам’ятаймо, вкарбуймо в серця, — рокоче голос Умбренда, — перший ворог — свідки Безсмертного. Другий ворог — підла еліта на чолі з Хичем, покровителем перукарів. Але брехня, недовго вже їм смоктати скейп трудівників планети. Гряде свято грізне і світле! Ууммб, енборра!

І раптом десь угорі, в темряві, рвучко відсунулася вхідна панель. Струнка дівоча постать звелася в отворі.

— Одно-оду-умці! — несамовитим од радості голосом закричала дівчина. — Однодумці! В Еоп… — і захлинулася. — В Еоп — шхуфська революція! Народ заарештовує свідків! Тетраедри висаджено в повітря! Ууммб!

Всі встали.

Встали з мороку, осяяні багровим полум’ям.

— Гімн, — владно наказує Умбренд.

— Гімн… — хитнулося полум’я.

В тиші глибокого підземелля глухо і всемогутньо зринула грізна пісня:

Ууммб!

Ууммб!

Ууммб!..

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а!.. — широко, багатоголосо підхопив хор.

Палає Червоний Вогонь в крові.

Палає Червоний Вогонь в крові.

Ууммб!

Вставайте, вамби!Вставайте, вамби!

На смертний

Бій!

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Біда приходить зненацька. Таємничий вибух. Другий Триєдиний Комплекс у дії. Пробудження.

Друзі йшли безлюдним прямим проспектом. Йшли обнявшись, міцно притиснувшись один до одного. Минала пора великого спокою, і сонна тиша бриніла стамованим дзвоном: Голос Безсмертного ніколи не замовкав.

Ні попереду, де в жовтому серпанку далини звужувався проспект, ні позаду, ні в бічних кільцевих — ані душі. Друзі йшли і тихо-тихо співали.

Ми забули своїх матерів… —

урочисто виводив Чакт.

Ми забули своїх матерів… —

окселентував Бідило і раптом замовк, замислився.

— Про що думаєш?

— Так… Пісню мамину згадав. У дитинстві було дивлюсь у вікно: сонце заходить, сніги синіють… А мати підійде, пригорне і тихесенько так:

Срібний човник, золоте весельце.

Плине Йвасик лісовим озерцем…

А знаєш, яке в нас вечірнє небо? Глибоке, синє — точнісінько як лісове озеро…

— Гарна пісня… — зітхнув Чакт. — Який ти щасливий…

Друзі давно вже йдуть. Далеко позаду лишилася руїна з підземеллям, де палав Червоний Вогонь, уже й гуртожиток свій пройшли — не хочеться додому, на душі ясно, радісно… Коли мішали гуртожиток, Іван знову побачив знайомого вже шпига. «Штучне око» пильно подивився на двох друзів, але за ними не пішов.

— Гарна пісня… — знову зітхнув Чакт. — Ану ще її заспівай…

Іван міцніше обняв друга і раптом — що це? — спинився. Попереду, в далечині, марширують якісь служителі. Тісною шеренгою перегородили проспект, хутко наближаються.

— Легіонери… — розгублено прошепотів Чакт.

— Так, це справді вони, — погодився Іван. — Ну то й що? Звичайний дозор. Слуги Любові бережуть наш спокій. Ходім сюди, краще з ними не мати справи…

Бідило потягнув товариша в бічну кільцеву, але й там назустріч їм сунула шеренга легіонерів.

— Що за причина? — Іван повернув ліворуч, але й там йшли легіонери.

— Стій, Чакте, тут щось не гаразд. — Роздивляючись на всі боки, Бідило напружено міркував: — Ану ходім назад. Це, видно, облава якась…

— Мерщій, мерщій! — хвилювався Чакт.

— Спокійно, друже, не панікуй. Бачиш, попереду путь вільна. Дійдемо до наступної кільцевої, повернемо, а потім…

— Ой! — Чакт міцно притиснувся до Івана. — Дивись! Дивись!

Попереду теж ішли легіонери. Чіткою шеренгою вони щільно перегородили проспект. Останній вихід наглухо перекрито.

«В будинок! Заховатися в будинок!» — майнула блискавична думка. Вхопив за руку Чакта, кинувся до першої вхідної панелі. Та скільки не тиснув на сигнальну кнопку, скільки не гамселив кулаками, панелі, так і не відсунулась. Друзі кинулися до другого будинку, але й там не пустили. До третього — те ж саме.

Чакта трусила нервова лихоманка.

— Пора великого спокою… — бурмотав він. — Всі сплять… Всі сплять…

— Брехня. Он, бачиш, панель відсунута, на порозі хтось стоїть… Ану бігом, встигнемо ще…

Друзі побігли. «Тільки б встигнути… Тільки б вскочити… — Іван напружував усі сили. — А там справа сама покаже… У кожному будинку є входи до загальноміських підземних складів. Тільки б встигнути…»

Пружною, танцюючою ходою з чотирьох боків зближалися слуги Любові. Дуже швидко вони йшли, але друзі бігли ще швидше. Уже ясно видно, хто стоїть на порозі, — в білому, газета в руках, швейцар, напевне. Ось уже близько, зовсім близько… І тут швейцар, який досі з такою цікавістю спостерігав облаву, зрозумів, мабуть: двоє зацькованих шхуфів біжать саме до нього. Служитель з газетою миттю сховався в отворі, вхідна панель хутко засунулась. З усією силою вдарив Іван у панель — і не хитнулася. Що робити?

— Давай удвох! Давай удвох! — метушився Чакт. — Удвох!..

Та було вже пізно. Щільні шеренги легіонерів, відтіснивши Чакта, зімкнулися навколо Бідила.

— Пустіть! Я з ним! Ми вдвох! — несамовито закричав Чакт, продираючись крізь нерухомі ряди слуг Любові. — Ми разом! Пустіть…

Даремно. Вужчало й вужчало жовтаво-біле коло легіонерів. Наперед виступив шпиг із штучним оком. Не встиг Іван отямитись, як одноокий підійшов і поцілував просто в губи. Десятки холодних мокрих ротів притислося до обличчя й рук. Бідило аж застогнав від огиди.

Рвонувся, трусонув плечима: скинути б! Скинути б оцю погань! Дарма… Міцно тримаються, як п’явки…

Руки й ноги як ватяні — сили нема… Що ж це з ним діється?..

Віддалік, просто посеред вулиці, опустився великий штейп. Спритними рухами зв’язували легіонери майже непритомного Бідила. Зв’язавши, потягли в штейп.

Загули, задвигтіли двигуни. Хмарою знялася пилюка… Коли вона розвіялася, на проспекті можна було побачити одну-єдину постать. То був Чакт. Закинувши голову, приклавши долоню до очей, дивився він, як вище й вище підіймається штейп легіонерів. І тут — за бортом… Навіть легіонери не вважають його справжнім несхильником!

А штейп уже набрав висоту, став розвертатися. На металевому череві блиснула проти сонця емблема Легіону: круглясте серце обвиває зелена змійка. Змійка тягнеться голівкою до метелика, що сидить зверху, на серці. Метелик теж тягнеться голівкою до змії. Збійка й метелик цілуються..

В кімнаті просторо, крім ложа — ніяких меблів. Мертва тиша, білий туманний присмерк. Підлога тепла, м’яка, як пружинний матрац. Ледь торкнешся — спалахує світло. Напроти ложа — вхідна панель. Та як же її відсунути? Ні праворуч, ні ліворуч кнопок нема… Постукав по панелі — жодного звуку. Вдарив кулаком — як у подушку, вилаявся і не почув власного голосу.

«Німа кімната…» — згадав Іван. Колись у такому ж приміщенні, в такому ж адамовому костюмі вперше він зустрівся з Купхейпом і Чактом. Тільки та кімната була значно більша.

«Цивілізація… — подумав похмуро. — Навіть тишу перетворили на засіб катування… Висиди в такій глухоті, через три доби збожеволієш…»

Зігнувся, побрів до ложа, а в голові все бриніло й бриніло:

Срібний човник, золоте весельце.

Плине Йвасик лісовим озерцем…

Враз спинився, прислухався: в гнітючому мовчанні виразно почувся Голос Безсмертного.

Дзвін гучнішав, наближався і, нарешті, зазвучав на повну силу. Панель рвучко відсунулась. Двоє дебелих легіонерів, ставши при вході, жестами наказали вийти. Мусив коритися.

Підлога в коридорі ще м’якіша. Ноги грузли в ній, як у болоті. Легіонери підштовхували кулаками в спину. Йти було важко, Іван ледве-ледве дибав, у той час як конвоїри танцюючими пружними кроками йшли зовсім легко.

«Так от чому у легіонерів така дивна хода: звикли вистрибувати по м’якому, і на твердому пританцьовують», — подумав Бідило і трохи не впав.

Саме в цю мить і хитнув підлогу далекий грім. Посипалося зі стелі. Праворуч зі скреготом розкололась стіна. Денне жовтаве світло залило коридор.

Іван інстинктивно рвонувся, кинувся тікати, але одразу ж звалився під ноги легіонерам. Бігти по такій підлозі було неможливо. Вхопивши під руки, легіонери міцно тримали в’язня.

Голос Безсмертного змовк. Знялося гучне торохтіння, ритмічний стукіт, немов незримі барабанщики вдарили у десяток барабанів. Хрипкий металевий баритон лунко забубонів:

— Всіх учнів у сьомий зал. Всіх учнів у сьомий зал. Всіх учнів у сьомий зал.

Легіонери підхопили Івана, потягли по коридору. Поворот, ще поворот… Рвучко відсунулася панель. Удар у спину, і Бідило покотився по сходах. Панель з грюкотом засунулась.

…Помацав голову — наче ціла. На щоці — кров, розбив, мабуть, як падав. Підвівся, став роздивлятися.

Широкий зал. Кругом такі ж голяки, як і він. Ні, не зовсім такі: на грудях у кожного темніє випалений номер, на голові — звичайний шхуфський шолом з білим написом «УЧЕНЬ».

В залі сутінки. Дві товсті тріщини, мов білі блискавки, розгалужуються по жовтому склу стелі. Сонце просвічує крізь неї.

Боліла голова, нила, як побита, спина. «Щось веселе у них починається, може, ще не все загублено. У всякому разі, треба берегти сили», — подумав і ліг, де стояв, просто на м’яку підлогу.

Іван уже не сумнівався, що перебував у Притулку Блаженних Учнів. Он скільки їх у цьому залі — виснажених, ледве живих. Хто походжає, хто сидить, а хто, як і Бідило, лежить, світить ребрами на підлозі.

Час від часу відсуваються вхідні панелі. Легіонери вкидають у зал нових і нових «учнів».

Поруч, спиною до Івана, лежить білявий, страшенно худий підліток.

— Як вас звуть? — питає Іван. В’язень повертається, і Бідило бачить, що то зовсім не підліток, а старий-престарий дід з запалими щоками і ротом, сивими бровами. На грудях чотиризначне число, на голові — шолом…

— Ук, — відповів дід, торкаючись пучками до скронь. — Мене звуть Ук. А вас як?

— Іван.

— Вамб?

— Ні, українець.

— Не знаю такої нації… Звідки ви?

— З Землі. З планети Земля.

— Жартуєте, такої планети нема…

— Є. В сонячній системі.

— Цікаво… Ніколи не чув! Як приємно побалакати з живою істотою… Ми, блаженні учні, не маємо такої можливості. Навіть наглядачам заборонено з нами розмовляти. З учнями мають право говорити тільки «старші брати» — так звуть у нас слідчих. От я сюди потрапив зовсім юним, а й досі ні з ким, крім слідчого, не говорив. Ви — перший.

— Скільки ж вам років? — запитав Іван.

Ук сказав, що точно він не знає, бо давно вже загубив лік, але йому здається, що він зовсім ще молодий. І, поглянувши на Івана, додав:

— Такий, мабуть, як ви…

В Івана стислося серце.

— Розкажіть мені, друже мій, вашу історію, — попросив Ук. — Дуже вже я люблю всякі історії слухати… Розкажіть. Більше такої нагоди не трапиться. Тут ніколи нічого не трапляється…

— А що ж трапилося зараз? Чому всіх зігнали до цього залу?

— Якийсь вибух… Не знаю… А зігнали тому, мабуть, що од вибуху пообвалювалися стіни і учні могли розбігтися. Взагалі ми бачимося тільки на допитах. Туди приводять одразу по кілька учнів. Поки одного допитують, інші слухають, дивляться. На декого уже саме споглядання тортур так впливає, що, коли доходить його черга, він без допиту в усьому зізнається. Отак по запитаннях і відповідях і взнаємо, кого в чому звинувачують.

— А в чому ж звинувачують вас?

— Я донощик.

— Що?

— Я донощик.

— Отаке диво! Та у вас же за це медалями нагороджують! Мабуть, ви щось переплутали…

— Нічого не переплутав. Я справді донощик. Тільки я донощик незвичайний, я переступив державну межу.

— Яку межу?

— Е-е… Бачу, треба вам це докладніше пояснить. Будете слухать?

— Звичайно!

— Так от. Мені став поперек дороги не один якийсь мій ближній, не сотня їх і навіть не тисяча — мені почала заважати вся щактифська держава. А за щактифськими законами всякий донос не повинен переступати державних меж. Я ж усе, що наболіло в мене на ближніх моїх, вирішив викласти у сатиричному художньому творі. Але я не тільки написав цей твір, а ще й примудрився опублікувати його, тобто ПОСЛАВ ДОНОС У МАЙБУТНЄ.

У майбутньому (в цьому, мабуть, і Хич не сумнівається) не буде ненависної Держави Блаженного Спокою, зникнуть свідки і підла еліта. В майбутньому на нашій Вамбії буде інша, справедлива держава…

Отже, як пояснив мені на допиті старший брат, мій донос, переступивши державну межу Щактиф, іде зараз у майбутнє до іншої грядущої держави (книгу встигли розкупить), і за це мене до самого скону будуть вчити. Вчити любові. Любові до старших братів — слідчих, любові до молодших братів — нишпорок, любові до жовтих шхуфів і взагалі до всього жовтого і зеленого.

— Хто такі жовті шхуфи?

— Зрадники свого кола. Підробляють собі потроху… За доноси платять поштучно. Як особливий привілей цим шхуфам дозволено носити жовті комбінезони. Та цур їм! І говорити про них гидко… Трохи помовчали.

— Що це за номери у всіх? — запитав Іван.

Ук здивовано поглянув на Іванові волохаті груди.