Коли вмирає Безсмертний

І знову з великої висоти панорама Брондиба. Грізною хмарою нависли над ним бойові армади Безсмертного. Зарохкало, загриміло, жовті спалахи мигтять на щактифських штейпах.

— Що це?! — стискає Іван Чактову руку.

— Хичисти обстрілюють Брондиб з гравітаційних гармат.

І раптом тисячі широких променів прямовісною зливою впали на житлові квартали. Осідають, розвалюються будинки.

З десяток повстанських штейпів соколами шугнуло в ревучу гущавину карателів. Мов шпаги, схрещуються в чорному небі зелені промені. Ось зайнявся, упав важкий корабель хичистів, ще два хижаки оповилися білим полум’ям.

Та сили повстанців тануть. І от уже останній штейп з червоними трикутниками на боках, палаючи, іде на таран…

А там, де було величезне місто, куриться згарищами чорна нічна пустеля.

Гаснуть зелені промені. Тільки заграви в безпросвітному небі не погасають, не бліднуть — далекі, криваво-багряні, хитаються, хитаються, немов дишуть…

Чакт зігнувся, затулив долонями обличчя, плечі тремтять.

— Не треба, — Іванові в горлі пекучий клубок гніву. — Не треба… — І раптом міцно, як давнього, задушевного однодумця, обняв Чакта.— Не треба, товаришу. Ні, таке в нас, на Землі, не забувають…

— Клянусь! — схопився Чакт. Блідий, урочистий, підвів стиснуті кулаки. — Клянусь! Не забуду! Клянусь!

Екран кейфу давно погас. За вікном строкатою віхолою кружляли незліченні штейпи, туманилось неба, над безмежним містом, — нічого цього Іван не бачив.

Він щось вирішував, і чоло його тьмарилося, він щось пригадував — болюче, давне, на щось велике зважувався, на грізне, безповоротне…

І як рішення, як невблаганний, всім єством усвідомлений висновок, прозвучало глухо:

— Клянусь!..

З тієї хвилини тривожні думки про втечу, про «В-18» відступилися від Івана Бідила.

Почалося нове життя. Ніхто уже нічого не наказував, ніхто не замикав у чотирьох стінах. Офіційно дозволено було навіть ходити по вулицях академічного містечка, що купчилося посеред озера, на невеличкому острівці.

Але яка то була воля!

От хоч би з тими поручнями. Іван часто приходив на набережну і, спинившись біля поручнів, вдивлявся в каламутну воду.

Уже в першу добу він з цікавістю відзначив, що водна фауна Щактиф куди багатша від наземної. Іван виявив і Запам’ятав близько десяти видів якихось рибоподібних істот.

Годинами простоював Бідило, захоплено вивчаючи ці мляві, бліді створіння, і ніхто йому нібито не заважав. Та варто Іванові тільки перехилитися через поручні, як одразу ж невідь звідки з’являлася ввічлива й ласкава особа в жовтувато-білому халаті.

Спершу чемно застерігає — глибоко, мовляв, втопитись можна, а потім, якщо застереження не впливає, просто ввічливо відштовхує: «Одійдіть, ваша схильність, одійдіть! Все одно па той берег не втечете».

А часто й таке траплялося: блукає коридором чи сидить у пустій кімнаті і раптом відчуває: на нього хтось дивиться. Відчуття настільки сильне, що навіть з певністю можна сказати, з якого боку, крізь яку абсолютно непрозору стіну стежать за Іваном пильні очі спостерігача. Як не боровся з собою, як не переконував — моторошне відчуття чиєїсь присутності не залишало його.

«Чи не божеволію я?» — бідкався Іван. Часом йому здавалось — чи здавалось, чи насправді воно так було? — ніби він бачить своїх незримих наглядачів. Спиною, потилицею відчуваючи погляд, Бідило інколи несподівано повертався і За якусь мить на полірованій стіні бачив зникаючий туманний обрис.

Якось Бідило сидів в одній з кімнат академії перед кейфом. Передавали чергове урядове повідомлення з театру воєнних дій. Бої точилися з перемінним успіхом. Щактифська гравітаційна артилерія зруйнувала два робітничих селища. Війська Хича мали незначні втрати: «смертю хоробрих» загинули два генерали і один полк. Деякі еопські свідки із деякими щактифськими свідками продовжують жваву торгівлю зброєю та боєзапасом через деякі нейтральні країни. Декілька сімей тубільних братів свідків перейшли на сторону Щактиф і передали хичистам деякі важливі військові таємниці.

— Собаки… — скривився Іван і раптом відчув, що ззаду на нього знову хтось дивиться. Різко повернувся і від здивування аж очима закліпав: на лискучій жовтій стіні неясною тінню туманилося обличчя Купхейпа. Немов на фотопапері, зануреному в проявник, вимальовувалось спершу неясно, потім все чіткіше й чіткіше лице дослідника Іванової душі.

Погляди зустрілись.

— Здоровенькі були! — вклонився Бідило.

Лице горбаня почало гаснути, даленіти і через мить зникло зовсім.

Ні, Купхейп не забував про свого піддослідного. Двічі, а то й тричі за пору малого спокою кликали Бідила до Тихого залу. Дивні, чудернацькі експерименти робив Купхейп над своїм, таким слухняним тепер, феноменом. То штрикав голкою в литку і наказував думати про щось приємне; то, всадовивши в крісло і надівши шолом, несподівано перевертав Івана разом з кріслом; а то, докладно зі смаком розповідаючи про Свято Пітьми, під час якого всі здорові повнолітні жінки стають матерями, несподівано запитував: скільки буде, якщо сімнадцять помножити на сто тридцять п’ять.

При всіх цих таємничих маніпуляціях на столі стояла незмінна зелена скринька.

Прийде Іван після такого сеансу до Чакта, поділиться враженнями — і посміються, і посумують… Іван подовгу розповідав другові про Соціалістичну Землю. А найбільше — мріяли. Обмірковували свою майбутню боротьбу за волю Щактиф.

Якось, ідучи до Чакта, Бідило знову побачив таємниче багряне сяйво. Червоне марево пропливло через коридор, пройшло крізь стіну, зникло. Та голос, гнівний, громовий, довго ще блукав тьмяними лабіринтами академії:

— Ууммб! Смерть служителям! Вище, вище червоний вогонь!

— Що це за диво? — запитав потім Іван у Чакта.

Той схвильовано застеріг:

— Не здумай ще когось про це розпитувать. Одного такого питання цілком досить, щоб опинитися в Притулку Блаженних Учнів. Гляди, не забувайся! — І вже спокійнішим голосом пояснив: — Це явище у нас всі називають привидом хакахо. Що воно таке — ніхто з наших не знає. Одне ясно: привид — справа рук несхильників. Мабуть, тут щось пов’язано з гравітаційними полями, а втім — хтозна… Красива штука! Служителі бояться її більше смерті…

Чакт був переконаний, що в країні живе й діє революційне підпілля.

«От би з ними зв’язатися…» — зітхали друзі. Але як? Все частіше й частіше навіть урядова преса повідомляла про спалахи хакахо. Шхуфи розбивають тетраедри, не погоджуються віддавати немовлят до педагогічних комбінатів, а то й просто організовуються і не виходять на роботу. Таких шхуфів називають несхильниками. Легіонери їх арештовують і в закритих штейпах відвозять до Притулків Блаженних Учнів.

Іван запитав, що це за притулки, він уже стільки чув про них.

Чакт довго пояснював, але, так і не пояснивши, махнув рукою:

— Про не ніде не пишуть, не говорять, а сам я там поки що не був.

Одне Іван збагнув з Чактової розповіді: притулок — це щось середнє між закритим учбовим закладом з примусовим навчанням і вишукано-модерною в’язницею.

— Хоч би одного служителя, який має зв’язки з несхильниками… — сумовито зітхав Чакт. — Служителя… Чи є такі серед них? От, наприклад, працює на киптип’яковому комбінаті кулінар Пейч. Ніби нічого, добрий, шхуфів не б’є… Та спробуй при ньому заговорити про підпілля — поблідне, злякається. І це найчесніший з моїх знайомих! Нехай їм лихо… Ходім краще погуляємо…

Друзі бредуть хифовими заростями, сідають на лаву. Крізь чагарник жовтіють стіни академії, поблискує якийсь басейн. Пурхають прозорокрилі фит, по стовбурах повзають іскристі равлики. Вітру, як завжди, нема, та брудно-жовті квіти — великі, кожна з полумисок — ритмічно похитуються обабіч стежки, немов танцюють. Іван встиг уже докладно вивчити ці рослини: не простий у них танець. Довгими мокрими пелюстками, як спрути помацками, квіти спритно хапають сяючих золотих мух…

— Розкажи мені, Іване, — просить Чакт, — як там у вас на Землі зараз…

— Та так, як і у вас колись буде.

— Хтозна… — хмуриться Чакт. — От і підпілля у нас, по всьому видно, існує, і несхильників все більшає й більшає (до речі, перші несхильники з’явилися саме отут, на цій щактифській землі), а все ж… Розумієш, сумніви у мене… Дуже вже пригноблені наші шхуфи, пригноблені і пригнічені. Чи зможуть несхильницькі керівники-інтелектуали, — а вони безперечно інтелектуали, — підняти на повстання отаку темну інертну масу…

— Піднімуть, — всміхається Іван. — Та їх і піднімати не треба буде, самі встануть. У нас теж були всякі хичі мислячі і свідки Сонячного Вседержителя. Були, та й слід за ними запав. І у вас так буде.

— Чи буде?

— Буде, обов’язково буде. Он в Еоп уже заворушилося, а там і Щактиф на черзі. Дадуть шхуфи вашим свідкам грішним коліном під святе гузно, еліту розженуть, от і буде у вас так, як на Землі. Гуртом світом володіти станете. Нероби-захребетники тільки у казках залишаться. Щезнуть гнобителі, а з ними й раби, зникне кривда і страх. Вільні й рівні житимете, як побратими… Правда, і до голубих палаців майбутнього спробують знайти дорогу такі, як твій батенько та сестричка. Перекрасяться, перелицюються, їх ньому вчити не треба… Ми, земляни, добре напрактикувались розпізнавати оці мислячі організми — за сто верст по запаху чуємо. Знаєш, що ми з ними робимо? Можу поділитися досвідом, а ти слухай і на вус мотай, бо пригодиться…

У нас так буває: десь в Америці а чи, скажімо, в Антарктиді виявляють підлабузника або — ще гірше — кар’єриста, одне слово, якогось хипіца перелицьованого. Виявлять і одразу ж його, раба божого, в окрему хатку. А кожна така хатка з вічно квітучим садом, альтанками і фонтаном височенною сталевою стіною від соціалістичного світу відгороджена.

Їсть, п’є хипіц що хоче і скільки хоче. Одне лишень цьому особню суворо заборонено — працювати, трудитися. Дуже нудно йому живеться — людей не бачить, прислужують і всю домашню працю виконують догідливі й коректні, але абсолютно німі роботи.

— Ну й як, — поцікавився Чакт, — допомагає?

— А що ти думаєш, багатьох перевиховали. Хоч заднім числом, а людьми стали. Проте на декого і це не впливає. Живе собі такий мислячий організм, аж пухне з безділля, аж говорити розучується, а до людей, до праці — києм не виженеш.

А трудові справжні люди у нас живуть весело. Весело і дружно, як одна велика сім’я. Дарма, що різні континенти й мови не однакові.

Акиро — товариш мій — сам японець, а вивчив німецьку й російську. Тепер Маркса і Леніна в оригіналі читає.

— А хто такі Маркс і Ленін?

— Найбільші вчителі, найближчі друзі трудового люду… — І Бідило довго розповідав Чактові про життя і вчення Маркса і Леніна.

У Чакта аж очі сяяли від захоплення.

Зненацька щось хруснуло, Іван озирнувся, замовк.

— Дивись, — штовхнув Чакта, — дивись… Все чув…

Позад, крізь чагарник — метрів за п’ять від них — темніла чорно-жовта постать. Кремезний шхуф обламував з хифів молоденькі їстівні гілочки…

Постать обернулася — то був Шат.

Минали доба за добою. Пора малого спокою змінювалася порою великого. Та справжнього, щасливого спокою не було в Івановій душі.

— А чи не пора вже нам починати діяти? — все частіше й частіше запитував в свого щактифського друга. — Захопити б десь на даху академії потужний штейп та й перелетіти до еопських повстанців. Га? Як ти гадаєш?

— Ні, — Чакт сумовито похитав головою. — Це самогубство. На цивільному штейпі, який би великий він не був, ми не проб’ємося крізь гравітаційне поле 3олотої Завіси і крізь пояс бур, що оточує Завісу з усіх боків. Тільки надпотужні бойові штейпи можуть подолати ці перешкоди. Ну, ти не журись, із несхильниками ми все-таки зв’яжемося. Це я тобі точно кажу.

Все довше й довше засиджувався Бідило у Чакта. Безліч книжок з найрізноманітніших питань науки і техніки прочитав у його світлій кімнаті.

І чим більше Іван читав, тим сильніше відчував неймовірно різке протиріччя між високим рівнем наукових досягнень і надзвичайно низьким, убогим, спотвореним трохи не до маразму, душевним світом щактифських інтелектуалів. А втім, добре розміркувавши, дуже скоро Іван перестав дивуватися: нічого неприродного в цьому не було. Саме таке становище і повинно скластися в застарілому гнобительському суспільстві. Саме так і було на Землі в останні десятиліття догнивання капіталістичної цивілізації…

Якось, зайшовши до Чакта, Іван застав його в дуже тривожному, сумному настрої: ще б пак, Купхейповими дослідами зацікавився сам генерал Хипіц, а це так, з доброго дива, ніколи не бува. Отже, сьогодні, під час чергових занять у Тихому залі, до них має завітати сам шеф.

— Чи не пронюхав старий служака про апарат «ХА»? — турбувався Чакт. — Коли він дізнається, що батько таємно від академічного командування веде якісь досліди, буде велика біда.

Чактові приятелі — службовці генеральської канцелярії — розповіли по секрету: сьогодні зранку Хипіц замкнувся з трьома членами академічного відділення Легіону Любові й з двома представниками інститутської філії Ліги Прихильників Веселого Настрою. Оце вже третю тоцу вивчають вони особові справи Купхейпа, Чакта і Хетат Ааф.

Друзі не встигли й обговорити цю неприємну новину, як з’явився той же високий хичист, що недавно приносив запрошення Великого Перукаря, і з незграбною ввічливістю запросив Івана до Тихого залу.

В залі уже чекали Купхейп і Хет. Трохи згодом увійшов Чакт. За шафами порався, щось прибираючи, всюдисущий Шат.

Незвичайний, підкреслено урочистий вигляд мав такий знайомий уже Іванові Тихий зал. Все — від жовтого екрану, Задрапованого зеленою матерією, до сліпучо-білого, щойно, мабуть, випрасуваного одягу дослідників — говорило про величність очікуваного моменту…

Нарешті він настав. Не встиг Купхейп надіти Іванові шолома, як тричі спалахнув зелений вогник, і Тихий зал — вперше! — наповнився вібруючим, монотонним дзвоном.

Панель рвучко відсунулась. Карбованим кроком, притискаючи до грудей скриньки з рефлекторами, до залу увійшло З десяток височенних хичистів. Вишикувались вздовж задньої стіни, завмерли, як почесна варта. І тоді через поріг важко переступила товстенька присадкувата особа з випнутим черевом і запалими грудьми.

Іван миттю впізнав того «офіціального представника», на якого він так необачно начхав у перший свій щактифський день.

Ставши наввипинки, генерал викинув убік правицю із стиснутим кулаком.

— Хич ехип!!

— Ехип! — ревнули в один голос з почесною вартою Купхейп, Шат і Хет. Чакт теж вигукнув офіційне вітання.

Горбань почав доповідати про перші наслідки своїх досліджень.

— Вата схильність! — читав з аркушиків блідий Купхейп. — Проблеми боротьби з хакахо зобов’язують нас, вірних служителів, досконало знати етіологію і патогенез цієї нечестивої недуги. Глибоке дослідження душі мислячого організму, знайденого у космічному штейпі, що впав у море недалеко від мису Блаженних Учнів, дало перші цікаві наслідки. Космічна істота — ось вона, перед вами, — називає себе Іван Бі-ди-ло.

Подальші дослідження, — продовжував горбань, — дали змогу встановити цілковиту схожість, ба навіть тотожність Іванової душі і типової душі шхуфа (стандарт ХЦ-112-к), хворого на хакахо другої стадії. В перспективі майбутніх досліджень вимальовується можливість знайти справді всемогутні засоби в боротьбі проти хакахо, що останнім часом все більше й більш…

— Експерт Купхейп!! — рикнув генерал, що досі стояв наввипинки з виряченими очима. Він, здається, так нічого і не зрозумів з цієї наукової балаканини. — Експерт Купхейп! Маю честь вручити вам пакет від Великого Перукаря й Генерального Цензора держави Щактиф! Хич ехип! Я не знаю, якого змісту документ, запечатаний у цьому пакеті. Сподіваюсь, хочу вірити, що ви нічим не прогнівили їх низьку, їх найнижчу схильність… У всякому разі, не надійтесь на моє заступництво — мені відомий кожен ваш крок! Якщо ви вчинили державний злочин, то я, ваш керівник, про це мушу Знати першим. Читайте документ при мені.

Купхейп неслухняними від хвилювання пальцями розірвав цупкий пакет і пробіг очима гербовий, друкований бланк з проставленим угорі прізвищем Купхейпа та підписом Великого Перукаря внизу. Це було друге, на цей раз офіційне, запрошення Хетат Ааф на Свято Пітьми, що мало відбутися незабаром.

Купхейп мовчки подав генералові офіційний бланк.

— О-о! — приємно здивувався Хипіц, переглянувши документ. — Ви зробите кар’єру! Я завжди був найкращої думки про вашу схильність! Мені відомий кожен ваш крок…

Генерал Хипіц був задоволений.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Третє, категоричне запрошення Великого перукаря, план Купхейпа І план Чакта. Свято Пітьми.

—Ні, ти тільки уяви! — весело реготав Чакт. — Він їй торочить: «Ми потомствені інтелектуали! Ми аристократи думки! Твій прадід вдосконалив гравітаційну гармату, твій дід винайшов прожектор спокою, твій батько скоро подарує уряду винахід епохального значення, і ти, ти розділиш ложе своє з перукарем?!» А вона так грайливо-трагічно: «Ах! Я стану жертвою… Я передчуваю своє згасання…» Ну й весело ж було!

— А чому Купхейп не любить перукаря? Адже це не простий — Великий Перукар. Він же і цензор, і лідер партії, навіть генерал Хипіц вважає за високу честь передати його любовну писульку.

— Е, ти не знаєш мого батька! Мій батько — цікава істота… Він до фанатичності відданий всій цій перукарській еліті і в той же час має нехай старомодну, але свою власну гордість.

Інтелектуал! Аристократ думки!

Цілком щиро схиляючись перед урядовцями, він підсвідомо відчуває свою зверхність над ними. Але все — до певної межі. Тільки до певної межі… От послухай:

Всюдисуща, всемогутня

Всесвіт обійматиме можновладна Думка,

Чорні туманності застояного часу

Сліпучим променем протинатиме Мисль,

Веселі вихори швидких комет

По синьому космосу пустить Розум,

Новітні зорі засвітить Мудрість,

Якщо їм це милостиво зробити дозволить

Хич Девятнадцятий,

Хич Мислячий,

Хич-Перукар…

— Ого! Вірші?

— Так… Вчора знічев’я… А що, нічого?

— Для початку нічого. Цілком пристойно для початку… От тільки… не радив би я тобі, чоловіче добрий, так голосно та ще й про Хича. Сам же казав, що у ваших легіонерів, перукарів та їм подібних тисячі вух і очей. Не подобається мені оцей Шат. І потім… Давно вже я хочу спитать у тебе, що це воно за чудасія така… — І Бідило розповів другові про невідступні відчуття чиєїсь присутності, які й досі не давали йому спокою, тільки-но залишався він на самоті. Розповів також про туманні, швидко зникаючі тіні на стінах, про досить виразне, рухливе зображення Купхейпа, що одразу ж розтануло, коли погляди їх зустрілись.— Не знаю, чи я божеволію, чи справді ваша цивілізація так високо сягнула, що вже й крізь стіни навчилися підглядати.

— Можу тебе заспокоїти, ти здоровіший за самого Безсмертного. А підглядати крізь стіни у нас дійсно вміють. І підглядати, і підслухувати. Коли той, хто підглядає, намагається створити на екрані більшу контрастність і переходить певну межу енергетичного режиму, інколи може виникнути так Звана ретроспективна видимість. Себто той, за ким підглядають, може бачити того, хто підглядає. Зараз на замовлення Ліги Прихильників Веселого Настрою, Легіону Любові та ще деяких контррозвідок кілька дослідницьких інститутів вивчає це явище. Дуже воно не до вподоби шпигунам Хича.

— Друже, розкажи мені нарешті про цей таємничий Легіон. Я вже знаю, що з усіх ваших контррозвідок ця організація найбільш активна. І все ж не віриться: невже вона й справді така всемогутня? Про що б не зайшла мова — скрізь Легіон, Легіон…

— Дався тобі той Легіон. Про Легіон говорити — все одно що про смерть думати. Послухай, що я тобі скажу, і ніколи більше про це не питай. Є у нас повір’я: хто про Легіон говорить, сам у Легіоні опиниться. Я не марновірний, але цьому вірю. У нас навіть закляття проти легіонерів є…

— Ясно, — всміхнувся Іван. — Я чув, що логіка як наука у вас заборонена. Це правда?

— Правда. При чому тут логіка?

— А при тому, що про легіонерів у своїй кімнаті ти боїшся розповідати, а вірші проти Хича читаєш. Сам же щойно сказав: у вас і крізь стіни підглядають та підслухують. Отож не ображайся, що вчу тебе, але…

— Вченого навчати — марно час витрачати! — весело перебив Чакт. — Ти думаєш, чому мій батенько так легко вдруге відпустив мене з тобою на прогулянку? В цій кімнаті треба *було зробити обшук. А йди-но сюди. — І Чакт підвів Івана до стіни.

— Бачиш?

Бідило скільки не дивився — так нічого і не помітив. Стіна як стіна.

— А ти уважніше придивись, уважніше…

Іван ще раз пильно оглянув стіну.

— Нічого не бачу…

Чакт від задоволення аж долоні потер.

— Отак і ті, що обшукували, нічого не побачили. Дивись, ось крихітні дірочки… Тепер бачиш?

Тепер Іван і справді побачив. Вся стіна була немов шашелем поточена — вкрита дрібненькими, ледь помітними дірочками. В кожній поблискувало щось металеве, ніби крихітний, з макову зернинку, цвяшок.

— Мій винахід! — похвалився Чакт. — При підгляданні створює завади; на екранах самі розмиті плями вистрибують, а голосів і зовсім не чуть.

— Хто ж обшук робив? Шат, мабуть?

— Який там Шат! Батько і один спіритофізик молодий. Здається, він мені співчуває, може, тому нічого й не помітив. У нас з батьком давня війна. Не любить він мене, не любить і боїться… О, я тобі ще одну штуку покажу. Цікаву. Хочеш зараз мого батька побачити?

— І це ти вважаєш цікавим?

— А от зараз сам пересвідчишся. Сідай сюди, — і Чакт присунув до кейфу глибоке крісло.

— Чи не буде твій татунь виступати по кейфобаченню?

— Мій татунь зараз вдома, і зараз ти його побачиш.

Чакт довго щось налагоджував, порпався в кольорових дротинках численних приладів, що стояли за кейфом на двох металевих столиках. Потім дзенькнув якимись блискучими важельками, попередив:

— Прошу не говорити зайвого і взагалі протягом десяти йот тримати себе в руках, як це і личить лояльному громадянинові Щактиф. Мушу на десять цот вимкнути сітку запобіжників.

Минуло кілька нот, і, знову чимсь дзенькнувши, Чакт промовив:

— Все в порядку. Тепер можеш говорити і робити що забагнеться. Дивись сюди…

Екран кейфу заблимав, засвітився, і перед очима друзів, немов із туману, виступило стурбоване, стомлене обличчя горбаня.

— О, та в тебе й справді незвичайний кейф, — здивувався Іван.

— У мене все незвичайне, — самовдоволено хмикнув Чакт. — П’ятнадцять діб морочив голову, а все ж зробив. У самих легіонерів цієї апаратури нема!

Купхейп щось їв, потім довго ходив по кімнаті, зітхав, розводив руками і, нарешті, сівши на високе ложе, почав роздягатись. Обличчя зосереджене, похмуре…

— Ну й загадав моєму батеньку загадку Великий Перукар, — посміхається Чакт. — Все міркує, як зробити так, щоб і з першим другом Хича не посваритися, і дочку до нього на Свято Пітьми не відпустити… О! Чого це він так злякався?

Горбань підвівся, заблимав очима, похапцем став одягатися. Хтось до нього зайшов — ввічливий, з благородним обличчям, у жовтувато-білому вбранні. Хто ж то? В низькому поклоні незнайомця стільки граціозної гідності…

— Цього тільки не вистачало, — стурбовано шепоче Чакт. — Я так і передчував, накличеш ти своїми запитаннями про легіонерів якусь біду… Ось він, легіонер, можеш милуватися! Ну чого всміхаєшся? Нічого смішного тут нема! Краще от повторюй за мною, — і, затуливши обличчя долонями, Чакт забубонів:

Фі-фе!

Сорок дев’ять

Сто один

Сто один

Фі-фе!

— Що за дивна формула? — запитав Іван.

— Не формула, не формула… — бурмотав уже зовсім переляканий Чакт. — Не формула, закляття від легіонерів. Повторюй, поки не пізно!..

— Ти що, віриш у закляття?

— Повіриш і ти, як довше поживеш отут…

На екрані горбань і посланець Легіону продовжували низько кланятись один одному. І раптом легіонер красивими, натренованими рухами спритно обняв Купхейпа.

— Ну все, — прошепотів Чакт. — Зараз він батька поцілує…

— Ну то й що?

— Що? Запам’ятай, друже, кого легіонер поцілує, не минуть тому Притулку Блаженних Учнів. Поки стоїть Щактиф, ні один із смертних не залишився на волі після цілунку легіонера!

А посланець любові все щільніше й щільніше пригортав обм’якле, зовсім уже безсиле від переляку тіло Купхейпа. Горбань теж, видно, чекав зловісного поцілунку. Та на цей раз доля змилувалася над експертом спіритики. Легіонер розімкнув обійми, Купхейп, майже непритомний, звалився в крісло.

— Улюблений брате мій, — єлейним, добре поставленим баритоном проспівав слуга любові, — даруй нікчемному рабу твоєму оце втручання! Не гнівайся на бідного посланця Легіону, що порушив пречистий спокій твоїх думок…

Купхейп, мов заворожений, не зводив погляду з легіонера.

— Дивина, — зітхнув Чакт, — який він батько мені? Давно ми з ним чужі люди, якщо не більше. А от побачив його у біді — аж серце зайшлося. У вас на Землі буває так?

Іван сумно всміхнувся, поклав важку руку на худеньке плече друга.

— Буває…

— …а значить, і виховання любові — теж наше завдання, — продовжував на екрані у тій же мінорній тональності посланець Легіону. — Улюблений брате! Іменем Безсмертного замкнулося коло твоїх сумнівів. Легіон Товариства по Сприянню Розвитку Любові до Ближнього, керуючись єдиним бажанням — полегшити твою душу бентежну, змучену атавістичними батьківськими почуттями, — радить тобі прийняти з пречистою любов’ю оце третє, категоричне запрошення Великого Перукаря. Легіон Любові радить, — у медовому голосі легіонера забриніла сталь, — категорично радить не перешкоджати здоровій, молодій, прекрасній Хетат Ааф зустріти своє перше Свято Пітьми з благородним другом Хича Мислячого! Хич ехип!

— Ехип… — ледве чутно відповів Купхейп.

— Покличте сюди Хетат! — тоном наказу запропонував легіонер. Не минуло й цоти — Хет у кімнаті. Десь, мабуть, недалеко була, а може, й біля входу підслуховувала.

— Хетат! — виструнчився легіонер. — Хетат Ааф! Експерт спіритики, спіритології та спіритографії Купхейп Х’юп Купеп, що мав честь бути причетним до вашої появи на цей світ, по-батьківськи — даруйте цей нудний архаїзм! — благословляє вас на перше Свято Пітьми, яке ви зустрінете з Великим Перукарем Щактиф! Ось, прийміть! — і легіонер подав схвильованій Хетат зелений сяючий пакет. — Не смію більш заважати вашим світлим радощам з приводу цього останнього, категоричного запрошення. І пам’ятайте: Хетат Ааф мусить зустріти Свято Пітьми в доброму здоров’ї! Хич ехип!

Легіонер вийшов. Кілька цот батько й дочка кожен по-своєму мовчки переживали щойно почуте. Горбань із заплющеними очима напівлежав у кріслі, Хет викручувалась перед великою лінзою якогось приладу, що правила їй за дзеркало.

Раптом Купхейп встав, рвучко схопив за руку Хет і не повів — потягнув її кудись по коридору…

— Що це він замислив? Чи не вбивати збирається свою дочку, щоб зберегти честь? — вголос подумав Іван.

— Ні, такого у нас не буває… Стривай, стривай… Цього вже і я не розумію, куди він потягнув її. До Тихого залу… Чи не збожеволів старий? Для чого він вмикає променеві штори? Цікаво…

— Що цікаво?

— Бачиш, Тихий зал — це єдине, крім моєї кімнатки, приміщення в нашому інституті, де завдяки спіритофізичним пристроям неможливе підглядання та підслухування. Батько щось замислив…

— Виходить, ми теж не зможемо більш нічого побачити?

— Ге-ге! А ця штука для чого? — і Чакт поплескав долонею свою лису голову. — Усе передбачено, друже мій! Дорого б дали легіонери за цей прилад! — Чакт з гордістю показав білу довгасту скриньку.— Моя робота! Ми побачимо все.

…Екран трохи поблимав, потуманився, поки Чакт підключав свій прилад, а потім засяяв іще яскравіше.

Купхейп робив щось зовсім незрозуміле. Дав Хет випити якоїсь рідини, і через кілька цот вона напівлежала в кріслі, розкинувши руки, і зовсім по-земному хропла. Горбань дістав з шафи шматок білої матерії і три прозорих посудини із жовтою, зеленою та білою рідинами. Все це він робив якось похапцем, немов крадькома. Поставив посудини на стіл, кинувся до численних приладів, що гули, поблимуючи білими вогниками.

— Перевіряє надійність променевих штор… — пояснив Чакт. — Мій вірнопідданий батенько замислив щось незаконне…

Купхейп налив у широку колбу жовтої рідини, додав до неї зеленої. Суміш закипіла, вкрилася бульбашками, і раптом, — Чакт аж підвівся від несподіванки, — рідина в посудині стала ясно-багряною. Озираючись, тремтячими руками горбань вмочив у рідину клапоть білої матерії, вийняв, ще раз вмочив…

Матерія взялася рівним червоним кольором. Ввімкнув потужний вентилятор. Тримаючи в струменях теплого повітря, просушив пофарбований клапоть.

Підійшов до сонної Хет, ще раз озирнувся і рвучко накрив їй лице червоною матерією.

Потужні промені рефлекторів били просто в обличчя Хет. Вона здригнулася і раптом гірко, якось зовсім по-дитячому Захлипала, зайшлася плачем.

— Ні, в мого батенька таки державний розум! — Чакт знову сів у крісло. — Ти знаєш, що він надумав?

— Що?

— Червоний колір — надпотужний збудник хакахо… А втім, давай додивимося до кінця.

Купхейп вже закінчував свої таємничі маніпуляції. Почаклував біля невеличкої скриньки, і з неї вихопився зелений язичок вогню, підніс до нього червоний клапоть, спалив його. Попіл вкинув до посудини з червоною рідиною. Розмішав, долив білої. Червоний колір почав рожевіти, бліднути. І через мить в посудині поблискувала іскриста жовта рідина.

Хет уже не плакала, але навіть при значному зменшенні — екран кейфу був невеличкий — видно було, як тривожно спала Купхейпова дочка. Вона то стискала кулаки, і на обличчя її, тепер таке осмислене, людяне, набігала тінь гніву; то глибока скорбота ламала, стискувала недавно жовті, тоненькі, а тепер повні, справжні дівочі уста; то раптом весела усмішка осявала зовсім уже невпізнанне лице Хет.

Ні, це аж ніяк не скидалося на забуття тяжкохворого. Не болісне маячення — природні, молоді тривоги бентежили дівочий сон…

Купхейп по-дослідницьки уважно оглянув наслідки своїх чаклувань, погасив рефлектори, вийшов.