Мазепа

З рудництвом була тісно пов'язана і така важлива для Української козацької держави галузь промисловості, як людвисарство (відливання гармат та дзвонів). Відомо, що Іван Мазепа був знавцем артилерійської справи і протегував ливарникам (наприклад, відомим гарматним майстрам з Глухова братам Йосипові та Карпові Балашевичам, які виготовили чимало гармат та дзвонів, серед них – знаменитий дзвін «Голуб» (1699 рік) зі стилізованим портретним зображенням гетьмана Мазепи та його гербом).

Свідками зацікавленості гетьмана в розвитку паперової галузі дотепер залишаються книги, надруковані в Києво-Печерській, Чернігівській друкарнях на папері з водяним знаком у вигляді герба Івана Мазепи.

Маємо дані й про розвиток текстильної, цегельної промисловості тощо.

Проте активний господарський розвиток Лівобережжя призводив і до негативних наслідків, інколи досить несподіваних. Так, бурхливий розвиток селітроваріння сприяв розкопуванню давніх курганів і поховань, що викликало однозначно негативну реакцію в суспільстві (в 1690 році переяславці скаржилися на свого колишнього полковника Леонтія Полуботка, що той навіть «предков наших на селитру кости хотел варити» – справа в тому, що ґрунт, який містив перегнилі кістки та деревину, найбільше підходив для селітроваріння). Прагнення швидкої наживи, звісно ж, і в ті часи рідко йшло поруч із давніми традиціями та звичаями. Так само зростання кількості та розмірів промислових підприємств, а також їх специфіка шкодили екологічній ситуації в країні. Так, розвиток насамперед млинарства і ґуральництва призводив до обміління та забруднення річок (цьому сприяли млинові загати з гною та ерозія ґрунту по берегах річок, викликана вирубуванням дерев), а також до швидкого зникнення українських лісів. Мазепу, як і деяких його попередників та наступників, українських та російських правителів, це не могло не турбувати. У 1694 році гетьман занепокоєно писав у своєму листі ямпільському дозорцеві Струтинському, закликаючи виявити турботу про збереження лісів на Ямпільщині.

Розділ 4

«Гей, братища, пора знати, що не всім нам панувати!»

Соціальна та кадрова політика гетьмана Ивана Мазепи

Соціальна політика гетьмана Мазепи в чомусь продовжувала політику його попередника – Івана Самойловича, хоча реалізовував її Мазепа іншими темпами, а часом й іншими методами. Ця політика в цілому сприяла кількісному та якісному зростанню козацької старшини, зміцненню її економічної бази, соціального становища та перетворенню її на справжню еліту Української козацької держави. Козацька старшина, являла, собою резерв, з якого воєнізована Українська козацька держава брала кадри для військової та цивільної служби. В ту епоху, коли головну цінність все ще становила земля, замість зарплатні старшина отримувала земельні володіння – села, хутори, млини тощо – та селян, які мешкали на цих землях і мали відбувати певні повинності.

Старшина доби Самойловича та Мазепи активно освоює як вільні (так звані «вільні військові», що давалися на певний строк за службу) і вже не вільні (наприклад, ті, які належали містам) землі. Окремі впливові старшинські родини концентрують у своїх руках значні території. Розширюється загальна площа старшинського землеволодіння, воно поступово перетворюється із звичайного раніше володіння «за службу і на строк служби» на повну власність. Уряд сприяє цим прагненням старшини. У листі до царів Івана та Петра від 11 лютого 1691 року гетьман Мазепа писав: «Бывшие гетманы, а особно Іван Самойлович, имели такое дерзновение, что такие маетности [надані гетьманською владою і затверджені царською грамотою. – Д. Ж.] возвращали по своєму разсмотрению и не токмо по смерти таковых особ женам и дитям их маетностми вла-дети никогда не допускали и грамоты ваши монаршеския у них имали, но некоторым и при животи то чинили, что по каком-нибудь гневу своему от чести отдаляючи, отдаляли и от маетности. Однако, я… для утвержения в Малой России доброго и твердого порядку… не хочу так поступати… но паче к тому есмь желателен, что не толко старшина и полковники, и знатные особы примножние такового деяния имели, но некоторые и сотники из рядовых оказавшиеся знатние войсковые товарищи получили себе деревни или мельницы».

Логічним наслідком цього було поступове злиття старшинського землеволодіння з шляхетським, що подекуди збереглося від польських часів. Існування нехай порівняно нечисленних, але досить значних володінь на звичайному шляхетському праві поруч із набагато більшою кількістю нових володінь, які хоч і були фактично в повному розпорядженні козацької старшини, але ще не стали її законною повною власністю, свідчило про те, що процес станового оформлення старшинської верстви до початку епохи Мазепи не було завершено. Саме за часів Мазепи обидві групи землеволодіння не тільки фактично, але й юридично зливаються в одне, старшинське, яке все більше набуває характеру шляхетського володіння.

У цьому плані дуже цікавий універсал від 13 вересня 1690 року чернігівського полковника Якова Лизогуба (він кілька разів виконував функції наказного гетьмана). У цьому документі Лизогуб, відкидаючи претензії представників старих українських шляхетських родів на відновлення шляхетського права власності на всі земельні володіння, що належали шляхті перед Визвольною війною, встановлює рівність прав на земельні володіння для шляхти і для козацької старшини. Лизогуб наказував, «жебы ровне и спокойне з шляхтою и всякие люде, яких хто може, кождие… в своем ограничению лежачие пустуючие кгрунта посилали, розробляли и к пожиткови своему, без жодних заводов и турбации, приводили, нынешним… власти войсковой служачим правом». Логічним висновком з цього було урівняння в правах шляхетського та старшинського землеволодінь, які відтоді зливаються в одну групу нового старшинського володіння на старому шляхетському праві. Справа в тому, що в Речі Посполитій шляхта ще в XVI столітті домоглася від короля урівняння її з магнатами, що здавна володіли землею на вотчинному праві, а не тимчасово і за службу (тобто на феодальному праві). Тому статус і права шляхтича були такими бажаними для козаків та їхньої старшини.

Джерела збільшення старшинського землеволодіння наприкінці XVII – на початку XVIII століття були різні. Це могла бути спадщина, надання земель за гетьманським (або полковницьким) універсалом, нерідко підтверджене царською владою, «займанщина» (самовільне створення хуторів та слобід, дозволене на початку існування Української козацької держави), купівля, сплати за борги або провини. Ці джерела відомі ще з попередньої епохи, але за часів гетьмана Мазепи кількісне збільшення кожного з них створює яскраву картину зростання старшинського землеволодіння.

Насамперед надзвичайно почастішали випадки надання маєтків старшині та духовенству (здебільшого монастирям) гетьманською владою або полковниками. На жаль, неможливо дати повну статистичну картину, оскільки багато земельних універсалів не збереглося. Однак величезна кількість «земельних» універсалів Мазепи (на сьогодні їх відомо більше тисячі) безперечно свідчить про зростання старшинського землеволодіння. Є цікаві дані по окремих полках. За матеріалами знаменитого джерела з історії козацької України, так званого «Генерального слідства про маєтності» 1729 року, у Чернігівському полку за Мазепи було роздано 48 маєтків, тоді як Самойлович роздав їх там лише 27. Подібна картина була і в інших полках.

Уже в перші дні та місяці свого гетьманування Іван Мазепа видав низку універсалів, які або стверджували старі володіння (це була звичайна процедура при обранні нового гетьмана, і на неї з нетерпінням чекала старшина по всій Україні), або створювали нові з фонду так званих «вільних військових» маєтностей. Ці землі були внесені до спеціального реєстру і складалися з колишніх володінь польського короля та магнатів, конфіскованих урядом Української козацької держави за доби Хмельницького. Подібний резервний земельний фонд перебував у безпосередньому розпорядженні гетьманського уряду. Крім того, новообраний гетьман мав у своєму розпорядженні території, конфісковані у родичів та прибічників Самойловича.

Щедра роздача «земельних» універсалів у перші роки гетьманування Мазепи (1687 – 1689) легко пояснюється тим, що новому гетьманові треба було віддячити прихильникам і забезпечити собі якнайширшу підтримку серед старшини.

Друга хвиля надання земель Мазепою припадає на 1699 – 1701 роки. Вона могла бути пов'язана з подальшим зростанням старшинської еліти, яка мала тепер змогу все наполегливіше висувати перед гетьманським урядом свої соціально-економічні та політичні вимоги, особливо за умов закінчення війни з Туреччиною та Кримом і підготовки до нової війни – зі Швецією.

Нарешті, втретє процес надання маєтків гетьманською владою прискорюється в останні роки правління Мазепи (1706 – 1708), можливо, у зв'язку зі складним політичним та економічним становищем, у якому перебувала тоді Гетьманщина, і з зовнішньою політикою Мазепи. Гетьман намагався забезпечити собі підтримку старшини в переддень подій, вирішальних для Української козацької держави.

Загалом, за підрахунками М. Петровського та О. Оглобліна, за увесь період гетьманування Мазепи старшині, монастирям і частково великому купецтву було надано сотні сіл з кількома десятками тисяч дворів. Лише в Лубенському полку Мазепа надав 79 сіл, де 1729 року було 4252 двори (крім того, було підтверджено володіння 14 селами, де в 1729 році нараховувалося 830 дворів).

Особливо щедро роздавав Мазепа земельні володіння своїм найближчим прибічникам з числа генеральної та полкової старшини. Так, прилуцький полковник Дмитро Горленко майже щороку отримував від гетьмана нові маєтки: в 1694 році він одержав села Сергіївку, Ковтунівку і Яблунівку, в 1699-му – село Білошапки, в 1701-му – Ярошівку, в 1703-му – Мамаївку, в 1705-му – Калюжниці та Попори, в 1706-му – Вечорки і, крім того, ще декілька сіл в різний час. І Горленко не був винятком.

Поширеною за часів гетьманування Мазепи була «скупля» земель старшиною і монастирями. Справа полегшувалася завдяки тому, що в руках старшини були, з одного боку, засоби для цієї «скуплі», а з другого – політична та адміністративна влада, яка давала старшині можливість під виглядом купівлі нерідко всіма правдами і неправдами привласнювати землі селян («посполитих») і козаків. Звичайна формула купчих актів звучала як «продаж вольний, а не примушений» і якраз нерідко свідчить про справжній характер цієї «скуплі». Дійсно, бувало так, що полковник, сотник або «знатний військовий товариш», не говорячи вже про генерального старшину, користуючись своїм багатством і «службовим становищем», мав багато можливостей захопити володіння дрібних власників, прикриваючи це «скуплею». Зростання старшинської «скуплі» мало велике значення ще й тому, що внаслідок подібних дій в руках старшини зосереджувалися великі земельні володіння на праві повної власності, незалежні від гетьманської або полковницької волі («ласки військової»).

Подібне ж значення мали так звані «слободи» (і старшинська «займанщина»). Українські селяни, уникаючи «підданства» (феодальних повинностей), змушені були йти на такі слободи, де вони протягом кількох (звичайно трьох-п'яти) років користувалися значними пільгами у відбуванні «підданських» повинностей. Інколи повинностей не існувало зовсім – для того, аби привабити в такі маєтки нових переселенців. У подібних слободах осідали також вихідці з Правобережної України, Білорусі та Росії, де з 1646 року було запроваджене кріпосне право в повному обсязі. Але коли пільгові роки минали, населення слобід потрапляло в повну юридичну залежність від власника слободи.

Однак утворення слобід відбувалося в умовах активного формування в Україні капіталістичних, ринкових відносин, а отже, і гострої конкурентної боротьби серед самої старшини за робочу силу. Середня старшина не тільки заздрила старшинській верхівці, яка мала можливість створювати слободи. Вона добре розуміла, що утворення нових слобід відбувається завдяки чималому зменшенню її власних «підданих».

Політика українського уряду гетьмана Мазепи щодо слобід була подвійною. З одного боку, влада не могла заважати дальшому поширенню старшинського землеволодіння та зміцненню економічних позицій старшини. Але, даючи дозвіл на створення слобід (він був обов'язковою умовою, хоча на практиці такий порядок часто порушувався), гетьманський уряд добре розумів, що це шкодило старим старшинським володінням.

У зв'язку з цим у гетьманських універсалах «на осадження слобід» маємо звичайне застереження, що слобода може бути заселена лише «зайшлими людьми, нетягли-ми», «людми заграничними, а не тутешними малороссийскими, оседлости свои меючими» (універсал гетьмана Мазепи від 26 квітня 1705 року городницькому сотнику А. Стаховичу).

Але землеволодіння та сільське господарство були не єдиним джерелом нагромадження багатств козацької старшини. Велику увагу вона приділяла різним торговельно-промисловим операціям. Торговельна діяльність була добре відома козацькій старшині і раніше, становлячи для неї одне з основних джерел накопичення «живих грошей» – готівки. Але наприкінці XVII століття створюються більш сприятливі умови для української торгівлі, як зовнішньої, так і внутрішньої. Зокрема, старшина бере активну участь у зовнішній торгівлі, особливо експортній.

Величезні прибутки давали старшині різноманітні фінансові операції, особливо «оренди» – горілчана, тютюнова та дьогтьова. Справа в тому, що населення Української козацької держави (крім козаків) платило певний податок державі за право виготовляти горілку, вирощувати і продавати тютюн, виробляти дьоготь. Держава ж нерідко надавала окремим старшинам «право відкупу» – той чи інший урядовець, який отримав таке право, одразу сплачував до державної скарбниці суму, котру приблизно могли дати податки з вищезгаданих видів діяльності на певній території (село, місто чи ціла сотня або полк). Потім орендар збирав податки на свою користь, причому нерідко робив це безконтрольно, беручи з людей більше, ніж вони мали б заплатити державі. Тому оренда була дуже прибутковою (і ненависною для населення) справою. У цих операціях брала участь генеральна і рядова старшина, чоловіки і навіть жінки. Генеральний обозний І. Ломиков-ський і стародубський полковий обозний Прокіп Силенко тримали стародубську полкову оренду. Дружина генерального писаря Ганна Орлик мала оренду в Гадячі і якось зібрала лише з однієї ґуральні понад 2 тисячі дукатів.

У 1704 році гетьман надав конотопському сотникові Андрієві Кандибі (згодом той стане полковником) і знатним військовим товаришам Юрію Харевичу і Григорію Костенецькому «в арендовое заведывание» шинки, тютюнові і дьогтьові крамниці в Конотопі за 4 тисячі золотих. Займалися орендами і багатіли й представники дрібної старшини. Кролевецькі козаки брати Стожки (один із них пізніше став кролевецьким і батуринським сотником) тримали на початку XVTII століття на оренді «городок Остер» (два роки), а потім були орендарями в місті Красний Ко-лядин (один рік) і «нажилисмо на тих арендах тисяч вусем» золотих, як писав згодом один із братів.

Нарешті, і про це вже йшлося вище, в ті часи старшина, особливо її верхівка, широко розгортає промислове підприємництво (меншою мірою на півдні, де була небезпека від татар, більшою – на півночі Гетьманщини).

Завдяки такій діяльності наприкінці XVII – на початку XVIII століття відбувається процес концентрації великих земельних володінь у руках старшинської верстви.

Чимало представників вищої (і навіть середньої) старшини зосередили в своїх руках великі земельні володіння. Досить згадати імена Михайла Миклашевського, Данила Апостола, Василя Кочубея, Дмитра Горленка, Леонтія та Павла Полуботків, Івана Скоропадського та багатьох інших. Деякі з них, наприклад лубенський полковник Леонтій Свічка, почали з незначних чинів і невеликого маєтку, а пішли з державної служби, маючи величезні володіння.

Від них не відставали і деякі представники середньої, а іноді навіть дрібної старшини. Наприклад, такий собі Семен Вакулович, звичайний козак, почав свою кар'єру мірошником на одному з пирятинських млинів, а завершив її значним землевласником і довголітнім пирятинським сотником (з 1696-го аж до 1718 року). Такі приклади були не поодинокі. Справді, наприкінці XVII століття на Гетьманщині з'являється чимало нових великих землевласників, людей здебільшого без військових заслуг. Саме їх мав на увазі запорозький кошовий отаман Іван Гусак, який писав Мазепі: «Чуємо про таких, в яких і батьки підданих не держали, а вони держать і не знають, що з бідними підданими своїми чинити».

Вивчаючи історію великого землеволодіння на Лівобережній Україні в кінці XVII – на початку XVIII століття, не можна не помітити ще одне дуже цікаве явище – пересування основних центрів землеволодіння і торговельно-промислової діяльності старшинської верхівки з південних полків Гетьманщини у північний регіон. Починаючи з 80-х років XVII століття великі землевласники південного Лівобережжя (Полтавщини, Переяславщини) або цілком переносять свою господарську діяльність на північ, або, залишаючи за собою південні володіння, купують маєтки і на півночі Гетьманщини, особливо в Стародуб-ському полку. Так, з давніх-давен маєтки шляхетсько-старшинської родини Сулимів були в Переяславському і Київському полках. Однак Федір Сулима і його син Іван за гетьманування Самойловича і Мазепи здобули значні володіння ще й у Стародубському полку. Василь Кочубей, володіючи маєтками в Полтавському полку, придбав землі у Ніжинському та Стародубському полках. Так само робив рід Гамаліїв та інші представники вищої старшини.

Що ж приваблювало старшину на північ Гетьманщини? Насамперед те, що північне Лівобережжя, відносно слабко освоєне за часів Речі Посполитої, мало багато різних ресурсів та особливо сприятливі умови для торговельно-промислової діяльності. Сулими, Кочубеї, Гамалії, Ломиковські, Орлики будували там млини, буди, гути, рудні, активно займалися торговельними та фінансовими операціями.

І ще про одну причину господарського інтересу старшини до півночі Лівобережжя. У південних полках завжди було неспокійно: часті татарські напади, військові походи російсько-українського війська кінця XVII століття, нарешті, нерідкі повстання – усе це примушувало старшину звертати особливу увагу на північні – «смирнейшие» полки.

Правовий характер старшинського землеволодіння яскраво визначено, наприклад, в «універсалі» генерального осавула Андрія Гамалії, виданому в 1689 році. У ньому (характерно, що форму державного правового акта вжито в приватноправовому, за своєю суттю, документі) Гамалія, немов маленький гетьман, дозволяє «нашому підданому Івану Стеблівському в нашем же селе Серединой Буде пофундовать греблю его власним коштом», застерігаючи, «абы в обираню мерки [податку з млина. – Д. Ж.] ни жадного не чинил ущербку». Так генеральний осавул ненав'язливо узурпував право давати дозвіл на побудову млина, яке належало гетьманській владі. Цей факт є гарною ілюстрацією того, як економічна міць старшини робила її відносно незалежною від гетьманської влади, що дуже непокоїло далекоглядних гетьманів, таких як Хмельницький, Самойлович і Мазепа.

Адже процес концентрації старшинських маєтків («добр») йшов пліч-о-пліч із концентрацією «урядів» (посад), а отже, і зосередженням політичної влади в руках вищої старшини. Збільшення маєтності, торговельно-промислове та фінансове підприємництво створювали економічну базу для тієї політичної ролі, яку відігравала у цей період старшинська верхівка. Подальший розвиток старшинського землеволодіння вів до зосередження в її руках політичної влади в Українській козацькій державі, зокрема урядів – генеральних, полкових, сотенних, що, в свою чергу, зміцнювало економічні позиції старшини.

Саме в цей період на Лівобережній Україні формується таке явище, як старшинська аристократія. Найважливіші державні посади в центрі та особливо на місцях, зокрема полковницькі «уряди», в цей час довго займають одні й ті ж особи. Так, Данило Апостол був миргородським полковником у 1682 – 1727 роках, Михайло Миклашевський – стародубським у 1689 – 1706 роках, Іван Мирович – переяславським полковником з 1692-го до 1706-го, Дмитро Горленко – прилуцьким полковником з 1692-го до 1708 року. Це було нове, незвичне для Української козацької держави явище.

Іноді полковницька посада фактично передавалася як спадщина від батька до сина. Так було з прилуцьким полковництвом, коли після смерті Лазаря Горленка, вбитого під час бунтів 1687 року, і короткотермінового полковництва І. Стороженка цю посаду дістав син Л. Горленка Дмитро; Яків Лизогуб був чернігівським полковником у 1687 – 1698 роках, а його син Юхим – у 1698 – 1704-му.

Розширилися й повноваження полковника. Колишній обраний головний воєначальник і представник полку, полковник стає тепер нібито спадковим володарем свого полку. В універсалі гадяцькому полковникові М. Бороховичу 21 січня 1688 року гетьман Мазепа наказував, «аби кождый ему, пану Михайлу Бороховичу, чинил всегда, яко старшому своєму, пристойную учтивость и пошанованье и, подлуг давной войсковой обиклости, належитое отдавал послушенство, знаючи тое, же он, пан Мих. Борохович, меет от нас целое и зуполное змицене доброго шановати, а преступного… карать».

Миргородський полковник Данило Апостол писав у 1705 році: «Яко теды пустовские, а иле лежачій добра никому иному в полку нашом належит видати и диспоновати, тылко нам, яко господареви, по милости Божой й рейментарской» [рейментар – гетьман. – Д. Ж.].

Не випадково в цей період зростають цілі полковницькі і навіть сотницькі династії. Подібний процес ще швидше йшов у сусідньому регіоні – Слобідській Україні. Так утворилися полковницькі династії Апостолів у Миргородському полку (1659 – 1736), Горленків у Прилуцькому (1661 – 1708), Лизогубів у Чернігівському (1687 – 1704), Жураковських у Ніжинському (1678 – 1782) тощо. Серед сотницьких династій зустрічаємо й відомі за більш пізніх часів у історії України та Російської імперії прізвища: Забіли – в Борзенській сотні (1654 – 1773); Єсимонтовські – у Мглинській (1669 – 1732); Гамалії – в Лохвицькій (1679 – 1727); Тарновські – у Варвинській сотні (1689 – 1763); Родзянки – в Хорольській (1701 – 1760), Костенецькі – в Конотопській (1707 – 1750).

Особливо характерним у процесі консолідації української старшини наприкінці XVII – на початку XVIII століття було юридичне оформлення такого цікавого прошарку, як «знатне (значне) військове товариство».

Існувало воно в Україні і до часів Мазепи. Окремі представники старшини, які мали заслуги перед державою (Військом Запорозьким), значний вік і цінний досвід або майновий стан чи просто вплив в урядових колах, набували звання знатного (значного) військового товариша. Наприкінці XVII – на початку XVIII століття знатне військове товариство стає юридично оформленим станом, де зосереджувалася чимала частка старшинського багатства та політичного впливу.

Той чи інший «знатний військовий товариш» міг і не обіймати в даний момент якоїсь посади. Проте він завжди був або колишнім вищим урядовцем Гетьманщини, або ж кандидатом на вищі старшинські посади, які здебільшого й не виходять з рук цього доволі вузького та закритого кола. В останні роки XVII століття вже зустрічається поділ знатного військового товариства на дві групи: старші та молодші знатні військові товариші. І перші, і другі супроводжували новообраного гетьмана Мазепу до Москви в 1689 році. «Старші» знатні військові товариші були здебільшого колишніми полковниками або генеральними старшинами, «молодші» ж – переважно дітьми старших знатних військових товаришів або молодшими членами тих же старшинських родин, які не встигли ще здобути посад, що їх уже мала група старших знатних військових товаришів. Проте не варто думати, що соціальне значення і політичний вплив «молодших товаришів» були в тогочасній Україні значно меншими, ніж у «старших». Про це свідчать, наприклад, Коломацькі статті 1687 року, де поруч із «діючою» генеральною старшиною і полковниками стоять також підписи деяких осіб, які не мали на той час жодної посади (наприклад, Семена та Івана Савичів, синів генерального судді Сави Прокоповича).

Саме в добу Мазепи з'являється нова назва, яка визначає цю категорію старшини, – «бунчукове товариство». Це було «знатне військове товариство», звільнене від усяких місцевих (полкових чи сотенних) обов'язків і юрисдикції, яке безпосередньо підлягало гетьманській владі, перебувало «під гетьманським бунчуком і обороною». Цих осіб міг судити тільки Генеральний суд Української козацької держави. «Прийняття під бунчук» бували і раніше (за Самойловича), але лише за часів Мазепи «бунчукове товариство» оформилося як вищий прошарок козацької старшини. Крім представників українського «знатного військового товариства», «під бунчук» іноді приймали і чужоземних шляхтичів. Так, заможний литовсько-білоруський шляхтич Одорський, який переселився на Гетьманщину під час правління Мазепи, служив «при бунчюку гетманском». Подібна гетьманська кадрова політика була досить виправданою – майже всі правителі будь-яких часів, прагнучи зміцнити свою владу, намагалися розставляти на всі провідні посади особисто відданих їм людей, незалежно від походження. Проте це завжди викликало ворожість з боку місцевої еліти, що із заздрістю сприймала швидке просування по службі всіх зайшлих, «чужих», – звідси постійні скарги лівобережної старшини на засилля «поляків» при гетьманському дворі (найчастіше малися на увазі вихідці з Правобережжя, здебільшого українці за походженням, за деяким винятком – наприклад, вже згадуваного Одорського). Важко сказати, наскільки подібні розстановки і взагалі кадрова політика Мазепи виправдали себе – зрештою, гетьманові вдалося сформувати цілком дієздатний адміністративний механізм, що непогано працював за умов миру та війни, але дав фатальний збій у найвирішальніший момент – під час виступу проти політики Петра І. Саме тоді з'ясувалося, що показна лояльність більшості старшини була справді формальною, а ось відданість «зайшлих» старшин – висуванців гетьмана – часто виявлялася міцнішою і надійнішою.

У цей же період у полках з'являється «значкове товариство» (що перебувало «під значком полковим»), незалежне від сотенної влади і безпосередньо підпорядковане полковникові. Ці люди виконували його різноманітні «особливі доручення».

Знатне військове товариство і особливо його верхівка, бунчукове товариство, наприкінці XVII – на початку XVIII століття поступово перетворювалося на справжню старшинську аристократію Гетьманщини, яка концентрувала у своїх руках усю повноту економічної та політичної влади на Лівобережній Україні. Покликана стати надійною опорою гетьманства, ця верхівка все більше і більше плекає невдоволення самовладною політикою «сильних» ватажків і прагне обмежити гетьманську владу (Самойловича, а згодом Мазепи), виношуючи плани змов та переворотів. Це був зворотний бік кадрової («старшинської») політики лівобережних гетьманів, зокрема і Мазепи, в цілому спрямованої на зміцнення сильної політичної еліти держави, яка б стала справжнім виразником інтересів «козацької нації».

Тепер варто розібрати політику гетьмана Мазепи щодо формально основного стану Гетьманщини – козацтва. Становище козацтва, навіть тієї його частини, яка була записана до офіційного козацького реєстру (компуту), наприкінці XVII – на початку XVIII століття було досить важким. Формально козацькі «права й вольності» зберігалися і завжди визнавалися українським і російським урядами, але фактично за Самойловича та Мазепи прискорився процес зубожіння козацької маси та визискування її старшиною, монастирями й багатим купецтвом. Це визнавав і сам гетьманський уряд.

«А если козак, которий по своей старинности держится реестра войскового и пилнует козацкое службы, то такого розными способами кривдят [старшина й монастирі], чинячи такую налогу, жеби албо з козацтва в мужицтво силомоцю его притягнути, албо цале з житя маетности тое прочь витиснути; через що многие козаки, над право водности войсковой, необичнои утерпели тягкости», – писав гетьман Мазепа в 1691 році. «Особы, маетностями владе-ючи, выгодуючие о давних кгрунтах, полях и сеножатех панских, якие за лядское держави при дворцах бывали, а тое першое войны славное памети гетмана Хмельницкого пришли под область козацкую, смеют оние от Козаков отнимати и приворочать под свою владу». Козацтво і в походах, і вдома залежало від своєї старшини, яка мала багато можливостей під виглядом «звиклої послуги» або «датків» (звичайно, збільшуючи їх розміри) визискувати козаків, виснажуючи тим їхнє господарство і нерідко фактично перетворюючи їх на своїх «підданих». 1690 року запорожці дорікали Мазепі, що старшина «не токмо народ посполитой дачами великими обложили, но не мало и Козаков уже всех в подданство себе подвротили и полчан своих ни во что обратили».

Послідовно і з великим успіхом ішов цей процес у монастирських володіннях. Управителі монастирських маєтків крок за кроком обплутували звичайних козаків різними фінансовими зобов'язаннями, вимагали від них «послуги» або «датки», ставили перед вибором – відбувати підданські (фактично селянські) повинності на користь монастиря або йти геть із монастирських володінь. Іноді монастирі перетворювали козаків на своїх слуг. Так, наприклад, було з козаками, які жили в селі Плоському, що належало Києво-Вознесенському жіночому монастиреві. Дійшло до того, що в Київському полку козаки цілої Моровської сотні (130 чоловік), «не могучи знести обид своих» від «приказного чернця» Києво-Софійського кафедрального монастиря і «не хотячи покинути своих домових поселеній, мусили на тое позводитися, же все огулом поддаются в подданство или крестіянство» до Київського митрополита.

Політика українського уряду щодо козацтва за часів гетьманування Мазепи була досить ясна і послідовна. Козацтво Гетьманщини являло собою на той час дуже значну силу і як заможна сільська верхівка, і як головний військовий резерв держави. У його руках опинилися і чималі земельні володіння, і важливі господарські угіддя, млини, ґуральні, інші промислові й торговельні заклади, а головне – права і вольності, здобуті «шаблею козацькою» за часів Богдана Хмельницького.