Мазепа

Д. В. Журавлев

Мазепа

Людина, політик, легенда

Передмова

Поза всяким сумнівом, Іван Степанович Мазепа-Колединський є однією з найяскравіших, найвидатніших і найсуперечливіших постатей української історії. Крім того, що ця постать визначна за своїм масштабом – політичний діяч, військовий, дипломат, меценат, – мало кому в українській історії випала така цікава й непроста доля за життя та після смерті. Іван Мазепа – одна з тих знакових особистостей, чиє життя та вчинки і сьогодні викликають гарячі суперечки як фахових істориків, так і аматорів, а нерідко – і людей, взагалі далеких від історичних перипетій. Характерно, що вже майже триста років, як помер гетьман, а він і сьогодні викликає найрізноманітніші, полемічно загострені, полярні оцінки – «зрадник російського царя», «зрадник і ворог українського народу», «польський шляхтич і таємний католик», «романтичний герой», «видатний патріот України», «непримиренний ворог московського імперіалізму» тощо. Що-що, а забуття (як не пригадати пушкінське, з «Полтавы» – «Забыт Мазепа с давних пор…») гетьманові не загрожуватиме ще дуже довго. Здається, в постаті Івана Мазепи втілився самий дух неспокійної, кипучої, напрочуд колоритної доби, котра недаремно дістала у мистецтвознавців назву «бароко» (від італ. barocco – «дивний», «химерний»). І справді. Приятель царя Петра, один із перших кавалерів найвищого російського ордена Андрія Первозванного – і борець за інтереси Української козацької держави; будівничий величних соборів, що дотепер є окрасою багатьох українських міст, – і «Юда», відлучений від церкви, підданий анафемі, що нерідко виголошувалася з амвонів тих самих соборів; зазвичай неймовірно обережний майстер складних дипломатичних ігор – і людина, що зуміла поставити на карту все і, зрештою, програла найризикованішу й найголовнішу гру свого життя; блискучий світський кавалер розкішного, неповторного XVII століття, улюбленець жіноцтва і чи не єдиний справді обдарований поет і музикант-аматор серед усіх українських гетьманів.

Довгий час Мазепа був справжнім жупелом для залякування вірнопідданих мешканців російської та радянської імперій. Недарма будь-який український рух у XIX столітті найчастіше називали «мазепинством». У XX столітті гетьмана як універсального антигероя дещо витіснили інші українські діячі – Симон Петлюра (біографія котрого вийшла в даній серії в 2004 році) та Степан Бандера. Але і про Мазепу ніколи не забували – надто потрібним виявився гетьман і прихильникам, і супротивникам української ідеї.

А головне – незважаючи на все це, багато важливих фактів навіть суто біографічного характеру стосовно гетьмана залишаються дотепер спірними і недостатньо з'ясованими. Сторінками різних науково-популярних, навчальних і наукових видань кочують різні версії року народження Івана Мазепи, а також найрізноманітніші портрети гетьмана, абсолютна більшість яких створена вже після його смерті людьми, які не мали жодного уявлення про зовнішність свого персонажа.

Здавалося б, після величезної кількості лайливої, хвалебної і більш-менш об'єктивної літератури про Мазепу, що з'явилася в XIX – XX століттях, що нового можна сказати про нашого героя? Виявляється, можна. Це блискуче доводять праці про добу Мазепи, створені навітніми дослідниками. Кількість сучасних публікацій, присвячених гетьманові, вимірюється десятками й сотнями. За останнє десятиліття було віднайдено чимало документів доби Мазепи, але і на цьому тлі справжньою сенсацією виглядає повідомлення російської дослідниці Тетяни Яковлевої (зроблене в рамках міжнародної конференції «Україна і сусідні держави у XVII столітті», що відбулася 27 – 29 травня 2004 року в Санкт-Петербурзі) про те, що в петербурзьких архівах вона натрапила на документи, котрі становлять частину гетьманського архіву Мазепи (який, виявляється, не загинув у Батурині 1708 року, а був вивезений Меншиковим до Петербурга). Зокрема чекають на своїх дослідників десятки листів до українського гетьмана від найвизначніших російських та польських політичних діячів, дві раніше невідомі поеми, написані гетьманом («Старий з тілом веде бесіду» і ще одна, політико-філософського змісту). Ці документи можуть пролити світло на взаємини гетьмана і Росії, особливо стосовно листування Івана Степановича з канцлером Російської держави Головкіним (блок із 114 листів).

Завдання ж, яке ставить перед собою автор цієї книжки, значно простіше й складніше водночас. Фаховий історик не знайде тут нових сенсаційних відкриттів, що стосуються життєвого шляху чи політики Івана Мазепи. Звичайний читач (чи то пак «ласкавий читальник» – як зверталися до своїх читачів автори доби українського бароко), беручи до рук книгу про таку постать як Мазепа, вже заздалегідь має перед собою якийсь (більш-менш «світлий» або «темний») образ гетьмана, і навряд чи книжка значною мірою цей образ змінить. Автор намагається лише створити свій власний варіант образу Мазепи – одного з найколоритніших, найцікавіших українців яскравої доби бароко (назвами більшості розділів книжки є коротенькі цитати з оригінальних творів української барокової поезії в чудовому перекладі В. Шевчука).

Чи не здається тобі, ласкавий читальнику, що сучасним політикам часто-густо відчайдушно бракує колоритності? Що, незважаючи на дбайливо створювані колективами найманих іміджмейкерів образи, більшість сучасних українських і світових «державних мужів» позбавлені тонкого розуму, могутньої сили, внутрішньої краси та справжньої харизми? На тлі титанічних постатей примхливої доби бароко наші сучасні політики дуже схожі на сірих, дрібних «останніх людей, чий рід незнищенний, мов блохи» (здається, так говорив Заратустра-Ніцше), занепокоєних власною (часто примарною) величчю, мізерними пристрастями та інтересами. Що їхні досягнення і втрати важливі лише для них самих, і в них не відчувається того холодного, залізного подиху невблаганної Долі, котрим позначені величні перемоги і жорстокі поразки, ба навіть злочини, великих людей тієї епохи, коли жив герой цієї книжки…

Книга створювалася для широкого читацького кола, і тому автор вирішив відмовитися від посилань та складного бібліографічного апарату, що використовується в науковій літературі. Але наприкінці видання наш ласкавий читальник, якщо він всерйоз зацікавиться темою, знайде список основних джерел, а також наукових і науково-популярних праць, використаних автором.

При створенні Додатка автор керувався бажанням подати не надто відомі широкій читацькій аудиторії джерельні матеріали стосовно свого персонажа. Особливу цінність для розуміння багатьох рис Мазепи – людини і політика – становить великий лист найближчого соратника гетьмана Пилипа Орлика до митрополита Стефана Яворського, написаний в 1721 році. Вперше опублікований у відомому журналі «Киевская старина» в 1862 році, він дотепер не втратив своєї цінності і неодноразово друкувався дослідниками епохи Мазепи. Проте широкому читачеві він і сьогодні не досить добре відомий, адже публікувався переважно в суто наукових виданнях, що виходили невеликим накладом. Щоправда, наш ласкавий читальник має зважити на одну важливу особливість цього твору – фактично це покаянний лист, написаний у хвилину відчаю, звідси вельми тенденційні моменти, які впадають в око при уважному прочитанні.

Розділ 1

Блиск золотої булави

Іван Мазепа до гетьманства

Гетьман Іван Степанович Мазепа походив з українського шляхетського роду Мазеп-Колединських (інший варіант написання – Колодинських) православного віросповідання. Невідомий автор «Літопису Самовидця» твердив, що Мазепа зі «старожитної шляхти української і у Війську Запорозькому значної», а інший відомий український літописець кінця XVII – початку XVIII століття, Самійло Величко, називає гетьмана «значним козако-руським шляхтичем». На жаль, історики й сьогодні не мають точних даних, звідки походив рід Мазеп-Кол единських. Олександр Оглоблін у своєму класичному дослідженні, присвяченому гетьманові Мазепі та його добі, згадує про версії волинського та подільського походження роду. На користь останньої говорить і той факт, що в XVII столітті на Поділлі (у Барському старостві) проживав рід Мазеп-Васютинських, які, можливо, були далекими родичами Мазеп-Колединських. Загалом же прізвище «Мазепа» було не таким уже й рідкісним на Правобережжі і до, і після гетьманування Івана Степановича, причому як у написанні «Mazepa» (саме таким чином завжди писав своє прізвище гетьман), так і «Mazeppa» або навіть «Maziepa». Люди з таким прізвищем фігурують у документах XVIII – XIX століть, а в XX столітті Ісаак Мазепа – відомий український політик (не родич гетьмана) – навіть встиг побути прем'єр-міністром УНР доби Директорії, залишивши цікаві мемуари «Україна в огні і бурі революції».

У XIX столітті існувала версія про спорідненість роду Мазеп і відомого українського князівського роду Курцевичів (нащадків литовського князя Коріата Гедиміновича). Ґрунтувалася вона здебільшого на тому факті, що Мазепи і Курцевичі користувалися фактично однаковим (або принаймні дуже схожим) гербом – знаком «Курч» (на червоному тлі срібний перехрещений посередині вилоподібний хрест, що стоїть на такому ж бруску із загнутими догори кінцями, з правого боку від нього зірка, ліворуч – півмісяць, повернутий праворуч). Проте відомо, що в Речі Посполитій сотні, а інколи й тисячі шляхтичів (які становили до 10 відсотків населення, тоді як у будь-якій іншій тогочасній країні Європи дворянство становило не більше 0,5 – 1 відсотка) могли користуватися фактично тим самим гербом (або його варіаціями – так званою odmiena), навіть не будучи спорідненими між собою, а просто перебуваючи на службі у аристократа – носія герба. Цілком можливо, що десь у першій половині XVI століття котрийсь із князів Курцевичів, які проживали на Білоцерківщині, прийняв предка гетьмана Мазепи до свого родового герба «Курч». На думку М. Костомарова (що посилається на не зовсім перевірені дані графа де Броель-Платера, котрий у XIX столітті був власником сімейного архіву князів Вишневецьких, споріднених з Курцевичами), до згаданої вище зміни герба родовим герба Мазеп був «Бонч» («Бойча») – срібний одноріг на блакитному тлі. Загалом зміна герба не була в ті часи чимось винятковим для шляхтича на степових кордонах. Так, Богдан Хмельницький, що завжди любив згадувати про своє шляхетне походження, окрім розрекламованого останнім часом завдяки пиву «Славутич» знака «Абданк», користувався і своїм старим гербом «Масальський», і гербом «Сирокомля».

Але так чи інакше, першим Мазепою на Білоцерківщині, про якого є згадка в історичних джерелах, є, очевидно, Микола Мазепа – прадід гетьмана, який 1572 року дістав від польського короля Сигізмунда II Августа привілей на хутір (згодом дістане назву Мазепинці) на річці Камениці, за який він мав відбувати військову службу при білоцерківському старості. Привілей підтвердив король Стефан Баторій в 1578 році. Згадують про Миколу Мазепу й укладачі люстрацій (описів маєтків шляхти) Білоцерківського повіту Київського воєводства під 1616 та 1622 роками.

Зовсім мало нам відомо про діда Івана Мазепи – Михайла (ім'я це в історичних джерелах узагалі не зустрічається, відомо лише, що батько гетьмана – Степан-Адам Мазепа був Михайловичем). Тому навіть свого часу побутувала думка, що Микола Мазепа був не прадідом, а дідом гетьмана і мав друге ім'я – Михайло (так само, як батько гетьмана Мазепи був Степаном-Адамом, а Хмельницький – Богданом-Зиновієм). Олександр Оглоблін обережно припускав, що Михайло Мазепа міг загинути в котромусь із козацьких повстань у першій половині XVII століття або в битві під Цецорою в 1620 році. Не зрозуміло, ким доводився гетьманові Федір Мазепа, якого невідомий автор знаменитої «Історії Русів» називає полковим суддею і сподвижником С. Наливайка. Щоправда, «Історія Русів» славиться своїми перекрученими, а то й вигаданими відомостями. Все ж цілком можливо, що котрийсь із Мазеп – дрібних православних шляхтичів – займався «козакуванням» ще наприкінці XVI – на початку XVII століття і, можливо, навіть брав участь у козацьких повстаннях.

Знаменитий реєстр Війська Запорозького 1649 року фіксує на Білоцерківщині такого собі Мирона Мазепу – невідомо, чи був він родичем Мазеп-Колединських з Мазепинців.

Значно більше інформації є в дослідників щодо батьків гетьмана. Доля Степана-Адама Мазепи склалася досить цікаво і драматично: людина з бурхливим темпераментом, він добре пам'ятав, для чого при боці висить шабля – в 1637 році Степан-Адам убив у поєдинку шляхтича Яна Зеленського і був засуджений сеймом на баніцію (позбавлення шляхетського стану), інфамію (знеславлення і обмеження громадянських прав) і смертну кару. І знову напрошується паралель з Хмельницьким – батько Богдана, Михайло, теж, схоже, свого часу побував «банітою». Але Степанові-Адаму пощастило – він зумів домогтися відкладення вироку, а тим часом домовився з родичами загиблого Зеленського про солідну компенсацію. У1645 році він зумів дістати глейт – королівський документ, що поновлював його в усіх шляхетських правах. Проте згаданий прикрий випадок, мабуть, позначився на кар'єрі Степана-Адама і міг стати причиною того, що 1648 року він, схоже, приєднався до війська Богдана Хмельницького, як і багато інших дрібних українських православних шляхтичів. У цьому була своя логіка – українська шляхта, незадоволена магнатським засиллям, шукала кращого місця під сонцем, зокрема підтримавши козацькі виступи. Документ 1654 року згадує про Степана-Адама Мазепу як про білоцерківського козацького отамана. Саме тоді Степан-Адам зближується з майбутнім гетьманом Іваном Виговським, беручи участь у переговорах, що їх вів Виговський (на той час ще генеральний писар Богдана Хмельницького) з відомим російським дипломатом В. Бутурліним. Після смерті Хмельницького Степан-Адам Мазепа підтримуватиме Виговського і його спробу створити Велике князівство Руське в складі триєдиної Речі Посполитої, виконуватиме різноманітні доручення гетьмана. Так само непогані стосунки були в Степана-Адама Мазепи і з наступником Виговського на Правобережжі – гетьманом пропольської орієнтації, схильним до політичних авантюр, Павлом Тетерею. В останні роки свого життя Степан-Адам їздив на сейм до Варшави, здобув грамоти на володіння селом Будищі (Богуславське староство) та селом Триліси (поблизу Білої Церкви). Останнє відоме в історії України тим, що саме в цьому селі наприкінці грудня 1825 року декабристи – члени «Південного товариства» підняли повстання Чернігівського полку. Помер батько майбутнього гетьмана Мазепи наприкінці 1665 року.

Не менш цікавою постаттю була і мати Івана Степановича – Марина Мокієвська, представниця українського православного шляхетського роду Мокієвських, що теж підтримав свого часу Богдана Хмельницького. Батько Марини (дід гетьмана Мазепи), схоже, загинув у бою під Чортковом, а брат – у знаменитому «Дрижипільському бою» під містечком Охматовим узимку 1655 року. Ця битва відбулася в жахливі морози, і лише мужність козацьких полків Хмельницького врятувала об'єднану українсько-російську армію від поразки. Сам гетьман Мазепа добре знав героїчну історію своїх родичів з материного боку і нерідко згадував про них у приватних бесідах (зокрема про долю діда та дядька він говорив в 1697 році з російським послом).

Марина Мокієвська-Мазепина прожила довге і непросте життя, народила й виховала двох дітей – сина Івана та доньку Олександру, а після смерті чоловіка вступила до знаменитого Луцького Хрестовоздвиженського братства, присвятивши себе церковним та громадським справам. Згодом вона стала черницею та ігуменею одразу двох відомих жіночих монастирів – Києво-Печорського Вознесенського (1686 – 1707) та Глухівського (1688 – 1707). Але навіть ставши ігуменею, Марина Мазепина (в чернецтві Марія-Магдалина) не залишила важливих справ і в 1688 та 1702 роках їздила до Москви, добиваючись жалуваних грамот від Московського патріарха. Вона продовжувала і словом, і ділом підтримувати своїх уже дорослих дітей – зокрема, допомагала синові-гетьманові розв'язати справу з доносами на нього, виступала доброю порадницею для доньки, нещасливої в особистому житті. Померла ігуменя Марія-Магдалина в дуже поважному віці (їй, певно, було не менше дев'яноста років) десь наприкінці 1707-го, на щастя, не побачивши трагічного кінця блискучої кар'єри свого сина.

Нелегко склалося життя молодшої сестри гетьмана – Олександри (дата народження невідома). Близько 1675 року вона одружилася з українським шляхтичем Павлом Обідовським, від якого мала сина Івана (1676 – 1701). У 1695 – 1701 роках він був ніжинським полковником і вважався потенційним спадкоємцем свого дядька-гетьмана, але помер дуже молодим. Після смерті чоловіка Олександра вийшла заміж за шляхтича Витуславського (теж незабаром помер), від якого мала доньку Мар'яну (в чернецтві Марфа, жила при Києво-Печерському Вознесенському монастирі, де ігуменею була її бабуся – Марія-Магдалина; в 1712 році заарештована як племінниця Івана Мазепи і вислана до Горицького Воскресенського монастиря на півночі Росії). Третій шлюб Олександра уклала 1687 року з польським шляхтичем з Волині, вдівцем Яном Войнаровським (який займав у 1681 році посаду підстарости володимирського). Цей шлюб був досить невдалим – за свідченням літописця Самійла Величка, Войнаровський, палкий католик, часто сварився з дружиною на релігійному ґрунті, і Олександра була змушена залишити чоловіка. Близько 1695 року вона, забравши п'ятирічного сина Андрія-Станіслава (майбутній блискучий небіж гетьмана Мазепи, герой майже детективних пригод, що супроводжуватиме дядька в еміграції, буде викрадений російськими таємними агентами в Гамбурзі 1716 року і засланий до Якутії, де і помре в 1740 році) та двох доньок Войнаровського від першого шлюбу (!), втекла до все того ж Києво-Печерського Вознесенського монастиря, де, вже хвора, прийняла постриг. В літописі Величка вміщено цікавий лист Яна Войнаровського до Івана Мазепи, в якому він прохає гетьмана вмовити Олександру повернутися. Войнаровський, схоже, чудово знав про дуже теплі родинні стосунки між братом і сестрою – недаремно сам гетьман писав у листі до Москви: «У меня в целом свете нет другого родства, кроме сестры, и мы друг к другу сердечною разжигаемся любовью; притом она исповедания восточного и желает почаще поклоняться киевской святыне». Проте Олександра так і не повернулася до чоловіка – серйозно хвора, вона провела останні тижні свого життя в монастирі, де й померла наприкінці того ж 1695 року. Виховання маленького Андрія-Станіслава взяв на себе дядько – гетьман Іван Мазепа.

Дата і рік народження головного героя цієї книжки – Івана Степановича Мазепи – дотепер залишаються предметом суперечок істориків, які наводять надзвичайно різні роки, взяті з цілком гідних довіри джерел. І якщо місяць та день народження гетьмана (20 березня), віднайдені в XIX столітті відомим польсько-українським поетом-романтиком Тимофієм (Тимком) Падурою, у більшості істориків особливих заперечень не викликають, то ось із роком далеко не все зрозуміло (до речі, та ж ситуація з Богданом Хмельницьким – 1595-й лише приблизно вважають роком народження Богдана-Зиновія). Перелічимо найрозповсюдженіші версії: 1629 рік (де Броель-Платер, М. Костомаров), 1632 рік (Т. Падура), 1639 рік. Часто приймають як найбільш вірогідну саме цю дату, бо в одному з листів найближчого соратника Мазепи Пилипа Орлика від 1741 року гетьман-вигнанець пише про те, що зараз йому сімдесят років – стільки, «скільки було небіжчикові Мазепі в Бендерах» (тобто на момент смерті Мазепі було 70 років). Проте є свої прихильники і в інших варіантів: 1640 (М. Грушевський, І. Борщак) або навіть 1644 рік (А. Стороженко, В. Модзалевський). Схоже, гетьманові на 1708 – 1709 рік дійсно було близько 70 років, бо на користь цього свідчать і шведські офіцери, які особисто бачили Мазепу і спілкувалися з ним.

Натомість ми точно знаємо місце народження Івана Степановича – хутір (потім село) Мазепинці (Каменець) Білоцерківського повіту Київського воєводства. Дитинство майбутнього гетьмана пройшло в батьківському маєтку. Очевидно, саме тут маленький Іван навчився необхідних шляхтичеві вмінь – їздити верхи, володіти шаблею і рушницею.

Шляхетське виховання не передбачало надто глибокого інтелектуального чи духовного життя, проте ми знаємо, що Іван Степанович добре грав на торбані (різновид кобзи), мав тонкий смак – а все це, зрозуміло, закладається в дитинстві. Батьки майбутнього гетьмана, добре освічені люди з широкими культурними інтересами, намагалися дати синові найкращу освіту – ми маємо чітку вказівку на те, що Іван Степанович навчався в Києво-Могилянській колегії (що стане академією і набуде найбільшого розквіту саме під час його гетьманування), а згодом у котрійсь із єзуїтських колегій Польщі (скоріш за все, у Варшавській, хоча є одна згадка про навчання молодого Мазепи в Полоцьку). Єзуїтські колегії, очолювані вимогливими і талановитими педагогами з числа отців-єзуїтів, давали найкращу освіту і були най престижніш йми тогочасними навчальними закладами на території Східної Європи (найосвіченіші українські діячі цього періоду навчалися саме у єзуїтів – згадаймо знов-таки засновника Української козацької держави).

Саме в цей час Іван Мазепа отримав глибокі знання з латинської мови, а про те, що він знав її досконало, вільно читав римських класиків і принагідно їх цитував, є чимало згадок. Наприклад, французький дипломат Жан де Бал юз, що приїздив до Росії та України в 1704 році із таємною місією до Петра І та Мазепи, сподіваючись на допомогу у боротьбі проти Священної Римської імперії, захоплено писав: «Загально кажучи, він [Мазепа] дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами, а щодо перфектного і досконалого знання цієї мови може посперечатися з найкращими нашими отцями-єзуїтами. Його мова взагалі добірна і чепурна; правда, коли розмовляє, то більше любить мовчати та слухати інших. При його дворі – два лікарі-німці, з якими Мазепа розмовляв їхньою мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька у гетьманській резиденції, говорив італійською мовою. Я розмовляв з господарем України польською та латинською мовами, бо він запевнив мене, що не добре володіє французькою, хоч у молодих літах відвідав Париж і Південну Францію, був на прийомі в Дуврі, коли святкували Піренейський мир (1659 рік). Не знаю тільки, чи в цьому твердженні нема якоїсь особливої причини, бо сам бачив у нього газети французькі і голландські». Додамо, що самого Бал юза Мазепа привітав цитатою з Горація «Eheu, fugaces labuntur anni» – «Гай-гай, як швидко спливають роки!» Трохи раніше за Балюза ще один французький дипломат, Фуа де ля Невіль, який познайомився з Мазепою під час перебування останнього в Москві, писав: «Цей принц – не звичайна собі людина, але дуже відома особа, він досконало говорить латинською мовою. Сам він із козацького роду». З цих та інших повідомлень видно, що Іван Степанович дуже добре знав латину та польську, володів німецькою, французькою (бо газети французькі справді читав і за перипетіями європейської політики слідкував дуже уважно), італійською, голландською і, за висловом П. Орлика, «досить міцно татарською».

Справа в тому, що після закінчення колегії юнак за протекцією знайомих свого батька (зокрема князів Вишневецьких) потрапив до польського королівського двору, де став пажем, а згодом покойовим короля Яна-Казимира. Приблизно в 1656 – 1659 роках він разом із двома іншими молодими шляхтичами побував за кордоном для завершення своєї освіти. Він відвідав не тільки Францію (див. вище), але й Італію та Німеччину (звідси знання мов) – згідно з листом П. Орлика до сина Григора. Сьогодні точно доведено (українським істориком Т. Мацьковим), що Мазепа побував у Нідерландах, у місті Девентер, разом із майбутнім краківським каштеляном Мартіном Концьким, у спогадах котрого є згадка про спільне навчання з Мазепою в цій країні. В місті Девентер зберігся реєстр студентів, у якому є підпис Мазепи: «Йоханнес Коледінскі, нобілес полонус» (тобто вказано державну, а не національну приналежність; так само багато українських студентів у закордонних університетах писали себе пишно і архаїчно: «полонус», «літуанус», «борусус» чи навіть «сарматус» – поляк, литовець, борус чи сармат). У Девентері в 1657 році Іван Мазепа навчався відливанню та використанню гармат при майстерні Віллема Вегеваарда.

Саме під час свого трирічного турне європейськими країнами майбутній гетьман вивчив мови, набув досвіду європейського політичного та культурного життя. Повернувшися до Варшави, Іван Мазепа продовжує не тільки виконувати звичайні функції покойового при королі, але йому також доручають доволі важливі місії. Так, 1659 року він їздить з королівськими листами до гетьмана Івана Виговського, наступного року – до Юрія Хмельницького, а 1663-го відвозить клейноди до Павла Тетері. Кар'єра молодого шляхтича йшла по висхідній лінії, незважаючи на непрості для Речі Посполитої в цілому часи. Перебування при королівському дворі стало для нього чудовою школою інтриг (щоправда, ремарка М. Костомарова про те, що саме це сприяло формуванню «хитрого і підступного характеру» гетьмана, який виріс при дворі, «де панувало лицемірство і нещире ставлення до людей», видається дещо наївною – політика дотепер є справою не надто щирою і відвертою, а ставлення до людей при польському королівському дворі було таким, як і при будь-якому іншому). Саме тоді Іван Степанович завів цінні зв'язки з польськими владними колами (згодом у Росії гетьман недаремно вважатиметься фахівцем у польських справах).

І саме тоді сформувалася інша, дуже важлива складова міфу про Івана Мазепу – легенда про нього як про романтичного героя-коханця. Якщо для російського, а нерідко і для українського читача, навіть далекого від історії, ім'я гетьмана так чи інакше асоціюється з політикою, Північною війною, епохою Петра І, то для західного європейця, обізнаного з літературою, Мазепа – такий собі український аналог Казанови чи Дон Жуана. Саме такий образ Мазепи популяризували Джордж Гордон Байрон і Віктор Гюго, Богдан Залеський і Бертольд Брехт, Ференц Ліст, Теодор Жеріко, Ежен Делакруа, Орас Верне тощо (про ці твори і образ Мазепи у них ласкавий читальник зможе дістати деяку інформацію в останніх розділах нашої книжки). Як і кожен історичний міф, цей являє собою складне переплетіння правди, напівправди і чистої вигадки. Далі ми спробуємо розібратися в цьому цікавому лабіринті.

Не викликає жодного сумніву той факт, що Іван Степанович Мазепа замолоду вмів приваблювати до себе представниць прекрасної половини людства. Недарма 1707 року дружина белзького воєводи Сенявського говорила французькому дипломатові де Бонаку: «гетьман Мазепа, поза іншими своїми прикметами, приваблює легко до себе своїми чарами жінок, як хоче цього» (в оригіналі вжито французьке слово «charme»). Наприкінці XIX століття відомий київський дослідник Іван Каманін віднайшов цікаві документи, датовані 1663 роком, що стосуються справи про розлучення такої собі Олени Загоровської з чоловіком. Ян Загоровський (значно старший за дружину) висував проти неї звинувачення в подружній зраді, посилаючись на наявність у своєї молодої дружини великої кількості подарунків та листів від Мазепи. Більше того – в одному з листів майбутній гетьман, немов у справжньому пригодницькому романі, намовляв пані Олену (стаття Каманіна так і називається – «Мазепа и его прекрасная Елена») поїхати з чоловіком до сусіднього села Ревушки. По дорозі він обіцяв зробити засідку і вбити пана Яна. Цей план не було реалізовано, і ми навіть не знаємо закінчення всієї цієї історії (адже кінець справи про розлучення втрачено).

Цікаво, що Мазепу ніхто не викликав у цій справі до суду. Ще менше ми знаємо про ймовірний роман Івана Степановича із дружиною Михайла Концького. Але найбільшого розголосу набула не справжня, а, схоже, цілком вигадана історія про кохання майбутнього гетьмана до пані Фальбовської та «покарання Мазепи».

Вигадав цю історію (повністю чи частково – серед сучасних істориків немає єдиної думки) відомий мемуарист, великий вигадник (хоча термін «брехун», застосований відомим російським дослідником Олександром Брікнером, є точніший) і особистий ворог Мазепи Ян Хризостом Пасек (1636 – 1701). Вона вміщена в його популярних свого часу мемуарах поряд із такими ж химерними історіями (наприклад, про спеціально навчену свиню пана Пасека, що приносила своєму господареві підстрелену на полюванні дичину). Короткий зміст її такий.

Пасек служив пажем при дворі Яна-Казимира разом із Мазепою. У 1661 році він був причетний до змови проти короля, яку викрив Янові-Казимиру не хто інший, як Мазепа. Пасек завдяки добре підвішеному язику викрутився на судовому процесі з цих неприємностей і заприсягся помститися своєму кривдникові, записавши і розповсюдивши при дворі історію трагікомічного роману останнього з пані Фальбовською, дружиною шляхтича з Волині Станіслава Фальбовського (з часів Байрона кохану Мазепи найчастіше називали Терезою). Мовляв, коли ревнивий пан Станіслав довідався про все, що сталося, він обманом заманив Мазепу до себе додому, наказав слугам роздягнути нещасного коханця, прив'язати до спини коня і відпустити того. Кінь гасав степом та лісовими нетрями кілька годин, аж поки дістався маєтку Мазепи, де слуги нарешті врятували свого пораненого й подряпаного колючками пана. Згодом цю пригоду (у ще більш скороченому вигляді, без імен і назв) умістив знаменитий французький філософ-просвітитель Вольтер, який також був досить відомим істориком-аматором і збирачем пліток, у своїй «Історії Карла XII». Саме з легкої руки Вольтера історія «покарання Мазепи» набула всеєвропейського розголосу (абсолютна більшість згаданих вище творів літератури та живопису – саме на цей сюжет). Поширилася думка, що саме так – на спині дикого коня – потрапив Мазепа до далекої і таємничої для європейців «країни козаків», де завдяки своїм талантам став гетьманом і князем. Для романтиків XIX століття Мазепа навіть уособлював бунтівний, принижений людський дух, який стає незламним за найнесприятливі-ших обставин і на якого чекає велике майбутнє. На жаль (чи на щастя) для репутації знаменитого українця, вищезгадана історія належить до типового «чорного PR» XVII століття (так вважають і українські, і польські дослідники біографії Мазепи – наприклад, X. Пеленська, О. Бєльовський). Можна лише зазначити, що, якби Пасек міг зазирнути у майбутнє і дізнатися про несподівано широку славу, котру принесе його ворогові-українцеві ця вигадка, він, можливо, утримався б від її поширення.

Так чи інакше, але внаслідок якихось точно не відомих нам подій в 1663 році молодий Іван Мазепа залишає королівський двір і їде до Мазепинців, де допомагає вже старенькому батькові. У 1665-му, після смерті Степана-Адама, Іван Степанович навіть дістав титул чернігівського підчашого (титул номінальний, бо Чернігівщина перебувала під владою лівобережних гетьманів, не підвладних Речі Посполитій). Остаточно контакти Мазепи з польським двором перервалися, як слушно вважає Олександр Оглоблін, після смерті королеви Марії-Людвіки (1667 рік) та зречення короля Яна-Казимира (1668 рік).