Мазепа

Д. В. Журавлев

Мазепа

Людина, політик, легенда

Передмова

Поза всяким сумнівом, Іван Степанович Мазепа-Колединський є однією з найяскравіших, найвидатніших і найсуперечливіших постатей української історії. Крім того, що ця постать визначна за своїм масштабом – політичний діяч, військовий, дипломат, меценат, – мало кому в українській історії випала така цікава й непроста доля за життя та після смерті. Іван Мазепа – одна з тих знакових особистостей, чиє життя та вчинки і сьогодні викликають гарячі суперечки як фахових істориків, так і аматорів, а нерідко – і людей, взагалі далеких від історичних перипетій. Характерно, що вже майже триста років, як помер гетьман, а він і сьогодні викликає найрізноманітніші, полемічно загострені, полярні оцінки – «зрадник російського царя», «зрадник і ворог українського народу», «польський шляхтич і таємний католик», «романтичний герой», «видатний патріот України», «непримиренний ворог московського імперіалізму» тощо. Що-що, а забуття (як не пригадати пушкінське, з «Полтавы» – «Забыт Мазепа с давних пор…») гетьманові не загрожуватиме ще дуже довго. Здається, в постаті Івана Мазепи втілився самий дух неспокійної, кипучої, напрочуд колоритної доби, котра недаремно дістала у мистецтвознавців назву «бароко» (від італ. barocco – «дивний», «химерний»). І справді. Приятель царя Петра, один із перших кавалерів найвищого російського ордена Андрія Первозванного – і борець за інтереси Української козацької держави; будівничий величних соборів, що дотепер є окрасою багатьох українських міст, – і «Юда», відлучений від церкви, підданий анафемі, що нерідко виголошувалася з амвонів тих самих соборів; зазвичай неймовірно обережний майстер складних дипломатичних ігор – і людина, що зуміла поставити на карту все і, зрештою, програла найризикованішу й найголовнішу гру свого життя; блискучий світський кавалер розкішного, неповторного XVII століття, улюбленець жіноцтва і чи не єдиний справді обдарований поет і музикант-аматор серед усіх українських гетьманів.

Довгий час Мазепа був справжнім жупелом для залякування вірнопідданих мешканців російської та радянської імперій. Недарма будь-який український рух у XIX столітті найчастіше називали «мазепинством». У XX столітті гетьмана як універсального антигероя дещо витіснили інші українські діячі – Симон Петлюра (біографія котрого вийшла в даній серії в 2004 році) та Степан Бандера. Але і про Мазепу ніколи не забували – надто потрібним виявився гетьман і прихильникам, і супротивникам української ідеї.

А головне – незважаючи на все це, багато важливих фактів навіть суто біографічного характеру стосовно гетьмана залишаються дотепер спірними і недостатньо з'ясованими. Сторінками різних науково-популярних, навчальних і наукових видань кочують різні версії року народження Івана Мазепи, а також найрізноманітніші портрети гетьмана, абсолютна більшість яких створена вже після його смерті людьми, які не мали жодного уявлення про зовнішність свого персонажа.

Здавалося б, після величезної кількості лайливої, хвалебної і більш-менш об'єктивної літератури про Мазепу, що з'явилася в XIX – XX століттях, що нового можна сказати про нашого героя? Виявляється, можна. Це блискуче доводять праці про добу Мазепи, створені навітніми дослідниками. Кількість сучасних публікацій, присвячених гетьманові, вимірюється десятками й сотнями. За останнє десятиліття було віднайдено чимало документів доби Мазепи, але і на цьому тлі справжньою сенсацією виглядає повідомлення російської дослідниці Тетяни Яковлевої (зроблене в рамках міжнародної конференції «Україна і сусідні держави у XVII столітті», що відбулася 27 – 29 травня 2004 року в Санкт-Петербурзі) про те, що в петербурзьких архівах вона натрапила на документи, котрі становлять частину гетьманського архіву Мазепи (який, виявляється, не загинув у Батурині 1708 року, а був вивезений Меншиковим до Петербурга). Зокрема чекають на своїх дослідників десятки листів до українського гетьмана від найвизначніших російських та польських політичних діячів, дві раніше невідомі поеми, написані гетьманом («Старий з тілом веде бесіду» і ще одна, політико-філософського змісту). Ці документи можуть пролити світло на взаємини гетьмана і Росії, особливо стосовно листування Івана Степановича з канцлером Російської держави Головкіним (блок із 114 листів).

Завдання ж, яке ставить перед собою автор цієї книжки, значно простіше й складніше водночас. Фаховий історик не знайде тут нових сенсаційних відкриттів, що стосуються життєвого шляху чи політики Івана Мазепи. Звичайний читач (чи то пак «ласкавий читальник» – як зверталися до своїх читачів автори доби українського бароко), беручи до рук книгу про таку постать як Мазепа, вже заздалегідь має перед собою якийсь (більш-менш «світлий» або «темний») образ гетьмана, і навряд чи книжка значною мірою цей образ змінить. Автор намагається лише створити свій власний варіант образу Мазепи – одного з найколоритніших, найцікавіших українців яскравої доби бароко (назвами більшості розділів книжки є коротенькі цитати з оригінальних творів української барокової поезії в чудовому перекладі В. Шевчука).

Чи не здається тобі, ласкавий читальнику, що сучасним політикам часто-густо відчайдушно бракує колоритності? Що, незважаючи на дбайливо створювані колективами найманих іміджмейкерів образи, більшість сучасних українських і світових «державних мужів» позбавлені тонкого розуму, могутньої сили, внутрішньої краси та справжньої харизми? На тлі титанічних постатей примхливої доби бароко наші сучасні політики дуже схожі на сірих, дрібних «останніх людей, чий рід незнищенний, мов блохи» (здається, так говорив Заратустра-Ніцше), занепокоєних власною (часто примарною) величчю, мізерними пристрастями та інтересами. Що їхні досягнення і втрати важливі лише для них самих, і в них не відчувається того холодного, залізного подиху невблаганної Долі, котрим позначені величні перемоги і жорстокі поразки, ба навіть злочини, великих людей тієї епохи, коли жив герой цієї книжки…

Книга створювалася для широкого читацького кола, і тому автор вирішив відмовитися від посилань та складного бібліографічного апарату, що використовується в науковій літературі. Але наприкінці видання наш ласкавий читальник, якщо він всерйоз зацікавиться темою, знайде список основних джерел, а також наукових і науково-популярних праць, використаних автором.

При створенні Додатка автор керувався бажанням подати не надто відомі широкій читацькій аудиторії джерельні матеріали стосовно свого персонажа. Особливу цінність для розуміння багатьох рис Мазепи – людини і політика – становить великий лист найближчого соратника гетьмана Пилипа Орлика до митрополита Стефана Яворського, написаний в 1721 році. Вперше опублікований у відомому журналі «Киевская старина» в 1862 році, він дотепер не втратив своєї цінності і неодноразово друкувався дослідниками епохи Мазепи. Проте широкому читачеві він і сьогодні не досить добре відомий, адже публікувався переважно в суто наукових виданнях, що виходили невеликим накладом. Щоправда, наш ласкавий читальник має зважити на одну важливу особливість цього твору – фактично це покаянний лист, написаний у хвилину відчаю, звідси вельми тенденційні моменти, які впадають в око при уважному прочитанні.

Розділ 1

Блиск золотої булави

Іван Мазепа до гетьманства

Гетьман Іван Степанович Мазепа походив з українського шляхетського роду Мазеп-Колединських (інший варіант написання – Колодинських) православного віросповідання. Невідомий автор «Літопису Самовидця» твердив, що Мазепа зі «старожитної шляхти української і у Війську Запорозькому значної», а інший відомий український літописець кінця XVII – початку XVIII століття, Самійло Величко, називає гетьмана «значним козако-руським шляхтичем». На жаль, історики й сьогодні не мають точних даних, звідки походив рід Мазеп-Кол единських. Олександр Оглоблін у своєму класичному дослідженні, присвяченому гетьманові Мазепі та його добі, згадує про версії волинського та подільського походження роду. На користь останньої говорить і той факт, що в XVII столітті на Поділлі (у Барському старостві) проживав рід Мазеп-Васютинських, які, можливо, були далекими родичами Мазеп-Колединських. Загалом же прізвище «Мазепа» було не таким уже й рідкісним на Правобережжі і до, і після гетьманування Івана Степановича, причому як у написанні «Mazepa» (саме таким чином завжди писав своє прізвище гетьман), так і «Mazeppa» або навіть «Maziepa». Люди з таким прізвищем фігурують у документах XVIII – XIX століть, а в XX столітті Ісаак Мазепа – відомий український політик (не родич гетьмана) – навіть встиг побути прем'єр-міністром УНР доби Директорії, залишивши цікаві мемуари «Україна в огні і бурі революції».

У XIX столітті існувала версія про спорідненість роду Мазеп і відомого українського князівського роду Курцевичів (нащадків литовського князя Коріата Гедиміновича). Ґрунтувалася вона здебільшого на тому факті, що Мазепи і Курцевичі користувалися фактично однаковим (або принаймні дуже схожим) гербом – знаком «Курч» (на червоному тлі срібний перехрещений посередині вилоподібний хрест, що стоїть на такому ж бруску із загнутими догори кінцями, з правого боку від нього зірка, ліворуч – півмісяць, повернутий праворуч). Проте відомо, що в Речі Посполитій сотні, а інколи й тисячі шляхтичів (які становили до 10 відсотків населення, тоді як у будь-якій іншій тогочасній країні Європи дворянство становило не більше 0,5 – 1 відсотка) могли користуватися фактично тим самим гербом (або його варіаціями – так званою odmiena), навіть не будучи спорідненими між собою, а просто перебуваючи на службі у аристократа – носія герба. Цілком можливо, що десь у першій половині XVI століття котрийсь із князів Курцевичів, які проживали на Білоцерківщині, прийняв предка гетьмана Мазепи до свого родового герба «Курч». На думку М. Костомарова (що посилається на не зовсім перевірені дані графа де Броель-Платера, котрий у XIX столітті був власником сімейного архіву князів Вишневецьких, споріднених з Курцевичами), до згаданої вище зміни герба родовим герба Мазеп був «Бонч» («Бойча») – срібний одноріг на блакитному тлі. Загалом зміна герба не була в ті часи чимось винятковим для шляхтича на степових кордонах. Так, Богдан Хмельницький, що завжди любив згадувати про своє шляхетне походження, окрім розрекламованого останнім часом завдяки пиву «Славутич» знака «Абданк», користувався і своїм старим гербом «Масальський», і гербом «Сирокомля».

Але так чи інакше, першим Мазепою на Білоцерківщині, про якого є згадка в історичних джерелах, є, очевидно, Микола Мазепа – прадід гетьмана, який 1572 року дістав від польського короля Сигізмунда II Августа привілей на хутір (згодом дістане назву Мазепинці) на річці Камениці, за який він мав відбувати військову службу при білоцерківському старості. Привілей підтвердив король Стефан Баторій в 1578 році. Згадують про Миколу Мазепу й укладачі люстрацій (описів маєтків шляхти) Білоцерківського повіту Київського воєводства під 1616 та 1622 роками.

Зовсім мало нам відомо про діда Івана Мазепи – Михайла (ім'я це в історичних джерелах узагалі не зустрічається, відомо лише, що батько гетьмана – Степан-Адам Мазепа був Михайловичем). Тому навіть свого часу побутувала думка, що Микола Мазепа був не прадідом, а дідом гетьмана і мав друге ім'я – Михайло (так само, як батько гетьмана Мазепи був Степаном-Адамом, а Хмельницький – Богданом-Зиновієм). Олександр Оглоблін обережно припускав, що Михайло Мазепа міг загинути в котромусь із козацьких повстань у першій половині XVII століття або в битві під Цецорою в 1620 році. Не зрозуміло, ким доводився гетьманові Федір Мазепа, якого невідомий автор знаменитої «Історії Русів» називає полковим суддею і сподвижником С. Наливайка. Щоправда, «Історія Русів» славиться своїми перекрученими, а то й вигаданими відомостями. Все ж цілком можливо, що котрийсь із Мазеп – дрібних православних шляхтичів – займався «козакуванням» ще наприкінці XVI – на початку XVII століття і, можливо, навіть брав участь у козацьких повстаннях.

Знаменитий реєстр Війська Запорозького 1649 року фіксує на Білоцерківщині такого собі Мирона Мазепу – невідомо, чи був він родичем Мазеп-Колединських з Мазепинців.

Значно більше інформації є в дослідників щодо батьків гетьмана. Доля Степана-Адама Мазепи склалася досить цікаво і драматично: людина з бурхливим темпераментом, він добре пам'ятав, для чого при боці висить шабля – в 1637 році Степан-Адам убив у поєдинку шляхтича Яна Зеленського і був засуджений сеймом на баніцію (позбавлення шляхетського стану), інфамію (знеславлення і обмеження громадянських прав) і смертну кару. І знову напрошується паралель з Хмельницьким – батько Богдана, Михайло, теж, схоже, свого часу побував «банітою». Але Степанові-Адаму пощастило – він зумів домогтися відкладення вироку, а тим часом домовився з родичами загиблого Зеленського про солідну компенсацію. У1645 році він зумів дістати глейт – королівський документ, що поновлював його в усіх шляхетських правах. Проте згаданий прикрий випадок, мабуть, позначився на кар'єрі Степана-Адама і міг стати причиною того, що 1648 року він, схоже, приєднався до війська Богдана Хмельницького, як і багато інших дрібних українських православних шляхтичів. У цьому була своя логіка – українська шляхта, незадоволена магнатським засиллям, шукала кращого місця під сонцем, зокрема підтримавши козацькі виступи. Документ 1654 року згадує про Степана-Адама Мазепу як про білоцерківського козацького отамана. Саме тоді Степан-Адам зближується з майбутнім гетьманом Іваном Виговським, беручи участь у переговорах, що їх вів Виговський (на той час ще генеральний писар Богдана Хмельницького) з відомим російським дипломатом В. Бутурліним. Після смерті Хмельницького Степан-Адам Мазепа підтримуватиме Виговського і його спробу створити Велике князівство Руське в складі триєдиної Речі Посполитої, виконуватиме різноманітні доручення гетьмана. Так само непогані стосунки були в Степана-Адама Мазепи і з наступником Виговського на Правобережжі – гетьманом пропольської орієнтації, схильним до політичних авантюр, Павлом Тетерею. В останні роки свого життя Степан-Адам їздив на сейм до Варшави, здобув грамоти на володіння селом Будищі (Богуславське староство) та селом Триліси (поблизу Білої Церкви). Останнє відоме в історії України тим, що саме в цьому селі наприкінці грудня 1825 року декабристи – члени «Південного товариства» підняли повстання Чернігівського полку. Помер батько майбутнього гетьмана Мазепи наприкінці 1665 року.

Не менш цікавою постаттю була і мати Івана Степановича – Марина Мокієвська, представниця українського православного шляхетського роду Мокієвських, що теж підтримав свого часу Богдана Хмельницького. Батько Марини (дід гетьмана Мазепи), схоже, загинув у бою під Чортковом, а брат – у знаменитому «Дрижипільському бою» під містечком Охматовим узимку 1655 року. Ця битва відбулася в жахливі морози, і лише мужність козацьких полків Хмельницького врятувала об'єднану українсько-російську армію від поразки. Сам гетьман Мазепа добре знав героїчну історію своїх родичів з материного боку і нерідко згадував про них у приватних бесідах (зокрема про долю діда та дядька він говорив в 1697 році з російським послом).

Марина Мокієвська-Мазепина прожила довге і непросте життя, народила й виховала двох дітей – сина Івана та доньку Олександру, а після смерті чоловіка вступила до знаменитого Луцького Хрестовоздвиженського братства, присвятивши себе церковним та громадським справам. Згодом вона стала черницею та ігуменею одразу двох відомих жіночих монастирів – Києво-Печорського Вознесенського (1686 – 1707) та Глухівського (1688 – 1707). Але навіть ставши ігуменею, Марина Мазепина (в чернецтві Марія-Магдалина) не залишила важливих справ і в 1688 та 1702 роках їздила до Москви, добиваючись жалуваних грамот від Московського патріарха. Вона продовжувала і словом, і ділом підтримувати своїх уже дорослих дітей – зокрема, допомагала синові-гетьманові розв'язати справу з доносами на нього, виступала доброю порадницею для доньки, нещасливої в особистому житті. Померла ігуменя Марія-Магдалина в дуже поважному віці (їй, певно, було не менше дев'яноста років) десь наприкінці 1707-го, на щастя, не побачивши трагічного кінця блискучої кар'єри свого сина.

Нелегко склалося життя молодшої сестри гетьмана – Олександри (дата народження невідома). Близько 1675 року вона одружилася з українським шляхтичем Павлом Обідовським, від якого мала сина Івана (1676 – 1701). У 1695 – 1701 роках він був ніжинським полковником і вважався потенційним спадкоємцем свого дядька-гетьмана, але помер дуже молодим. Після смерті чоловіка Олександра вийшла заміж за шляхтича Витуславського (теж незабаром помер), від якого мала доньку Мар'яну (в чернецтві Марфа, жила при Києво-Печерському Вознесенському монастирі, де ігуменею була її бабуся – Марія-Магдалина; в 1712 році заарештована як племінниця Івана Мазепи і вислана до Горицького Воскресенського монастиря на півночі Росії). Третій шлюб Олександра уклала 1687 року з польським шляхтичем з Волині, вдівцем Яном Войнаровським (який займав у 1681 році посаду підстарости володимирського). Цей шлюб був досить невдалим – за свідченням літописця Самійла Величка, Войнаровський, палкий католик, часто сварився з дружиною на релігійному ґрунті, і Олександра була змушена залишити чоловіка. Близько 1695 року вона, забравши п'ятирічного сина Андрія-Станіслава (майбутній блискучий небіж гетьмана Мазепи, герой майже детективних пригод, що супроводжуватиме дядька в еміграції, буде викрадений російськими таємними агентами в Гамбурзі 1716 року і засланий до Якутії, де і помре в 1740 році) та двох доньок Войнаровського від першого шлюбу (!), втекла до все того ж Києво-Печерського Вознесенського монастиря, де, вже хвора, прийняла постриг. В літописі Величка вміщено цікавий лист Яна Войнаровського до Івана Мазепи, в якому він прохає гетьмана вмовити Олександру повернутися. Войнаровський, схоже, чудово знав про дуже теплі родинні стосунки між братом і сестрою – недаремно сам гетьман писав у листі до Москви: «У меня в целом свете нет другого родства, кроме сестры, и мы друг к другу сердечною разжигаемся любовью; притом она исповедания восточного и желает почаще поклоняться киевской святыне». Проте Олександра так і не повернулася до чоловіка – серйозно хвора, вона провела останні тижні свого життя в монастирі, де й померла наприкінці того ж 1695 року. Виховання маленького Андрія-Станіслава взяв на себе дядько – гетьман Іван Мазепа.

Дата і рік народження головного героя цієї книжки – Івана Степановича Мазепи – дотепер залишаються предметом суперечок істориків, які наводять надзвичайно різні роки, взяті з цілком гідних довіри джерел. І якщо місяць та день народження гетьмана (20 березня), віднайдені в XIX столітті відомим польсько-українським поетом-романтиком Тимофієм (Тимком) Падурою, у більшості істориків особливих заперечень не викликають, то ось із роком далеко не все зрозуміло (до речі, та ж ситуація з Богданом Хмельницьким – 1595-й лише приблизно вважають роком народження Богдана-Зиновія). Перелічимо найрозповсюдженіші версії: 1629 рік (де Броель-Платер, М. Костомаров), 1632 рік (Т. Падура), 1639 рік. Часто приймають як найбільш вірогідну саме цю дату, бо в одному з листів найближчого соратника Мазепи Пилипа Орлика від 1741 року гетьман-вигнанець пише про те, що зараз йому сімдесят років – стільки, «скільки було небіжчикові Мазепі в Бендерах» (тобто на момент смерті Мазепі було 70 років). Проте є свої прихильники і в інших варіантів: 1640 (М. Грушевський, І. Борщак) або навіть 1644 рік (А. Стороженко, В. Модзалевський). Схоже, гетьманові на 1708 – 1709 рік дійсно було близько 70 років, бо на користь цього свідчать і шведські офіцери, які особисто бачили Мазепу і спілкувалися з ним.

Натомість ми точно знаємо місце народження Івана Степановича – хутір (потім село) Мазепинці (Каменець) Білоцерківського повіту Київського воєводства. Дитинство майбутнього гетьмана пройшло в батьківському маєтку. Очевидно, саме тут маленький Іван навчився необхідних шляхтичеві вмінь – їздити верхи, володіти шаблею і рушницею.

Шляхетське виховання не передбачало надто глибокого інтелектуального чи духовного життя, проте ми знаємо, що Іван Степанович добре грав на торбані (різновид кобзи), мав тонкий смак – а все це, зрозуміло, закладається в дитинстві. Батьки майбутнього гетьмана, добре освічені люди з широкими культурними інтересами, намагалися дати синові найкращу освіту – ми маємо чітку вказівку на те, що Іван Степанович навчався в Києво-Могилянській колегії (що стане академією і набуде найбільшого розквіту саме під час його гетьманування), а згодом у котрійсь із єзуїтських колегій Польщі (скоріш за все, у Варшавській, хоча є одна згадка про навчання молодого Мазепи в Полоцьку). Єзуїтські колегії, очолювані вимогливими і талановитими педагогами з числа отців-єзуїтів, давали найкращу освіту і були най престижніш йми тогочасними навчальними закладами на території Східної Європи (найосвіченіші українські діячі цього періоду навчалися саме у єзуїтів – згадаймо знов-таки засновника Української козацької держави).

Саме в цей час Іван Мазепа отримав глибокі знання з латинської мови, а про те, що він знав її досконало, вільно читав римських класиків і принагідно їх цитував, є чимало згадок. Наприклад, французький дипломат Жан де Бал юз, що приїздив до Росії та України в 1704 році із таємною місією до Петра І та Мазепи, сподіваючись на допомогу у боротьбі проти Священної Римської імперії, захоплено писав: «Загально кажучи, він [Мазепа] дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами, а щодо перфектного і досконалого знання цієї мови може посперечатися з найкращими нашими отцями-єзуїтами. Його мова взагалі добірна і чепурна; правда, коли розмовляє, то більше любить мовчати та слухати інших. При його дворі – два лікарі-німці, з якими Мазепа розмовляв їхньою мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька у гетьманській резиденції, говорив італійською мовою. Я розмовляв з господарем України польською та латинською мовами, бо він запевнив мене, що не добре володіє французькою, хоч у молодих літах відвідав Париж і Південну Францію, був на прийомі в Дуврі, коли святкували Піренейський мир (1659 рік). Не знаю тільки, чи в цьому твердженні нема якоїсь особливої причини, бо сам бачив у нього газети французькі і голландські». Додамо, що самого Бал юза Мазепа привітав цитатою з Горація «Eheu, fugaces labuntur anni» – «Гай-гай, як швидко спливають роки!» Трохи раніше за Балюза ще один французький дипломат, Фуа де ля Невіль, який познайомився з Мазепою під час перебування останнього в Москві, писав: «Цей принц – не звичайна собі людина, але дуже відома особа, він досконало говорить латинською мовою. Сам він із козацького роду». З цих та інших повідомлень видно, що Іван Степанович дуже добре знав латину та польську, володів німецькою, французькою (бо газети французькі справді читав і за перипетіями європейської політики слідкував дуже уважно), італійською, голландською і, за висловом П. Орлика, «досить міцно татарською».

Справа в тому, що після закінчення колегії юнак за протекцією знайомих свого батька (зокрема князів Вишневецьких) потрапив до польського королівського двору, де став пажем, а згодом покойовим короля Яна-Казимира. Приблизно в 1656 – 1659 роках він разом із двома іншими молодими шляхтичами побував за кордоном для завершення своєї освіти. Він відвідав не тільки Францію (див. вище), але й Італію та Німеччину (звідси знання мов) – згідно з листом П. Орлика до сина Григора. Сьогодні точно доведено (українським істориком Т. Мацьковим), що Мазепа побував у Нідерландах, у місті Девентер, разом із майбутнім краківським каштеляном Мартіном Концьким, у спогадах котрого є згадка про спільне навчання з Мазепою в цій країні. В місті Девентер зберігся реєстр студентів, у якому є підпис Мазепи: «Йоханнес Коледінскі, нобілес полонус» (тобто вказано державну, а не національну приналежність; так само багато українських студентів у закордонних університетах писали себе пишно і архаїчно: «полонус», «літуанус», «борусус» чи навіть «сарматус» – поляк, литовець, борус чи сармат). У Девентері в 1657 році Іван Мазепа навчався відливанню та використанню гармат при майстерні Віллема Вегеваарда.

Саме під час свого трирічного турне європейськими країнами майбутній гетьман вивчив мови, набув досвіду європейського політичного та культурного життя. Повернувшися до Варшави, Іван Мазепа продовжує не тільки виконувати звичайні функції покойового при королі, але йому також доручають доволі важливі місії. Так, 1659 року він їздить з королівськими листами до гетьмана Івана Виговського, наступного року – до Юрія Хмельницького, а 1663-го відвозить клейноди до Павла Тетері. Кар'єра молодого шляхтича йшла по висхідній лінії, незважаючи на непрості для Речі Посполитої в цілому часи. Перебування при королівському дворі стало для нього чудовою школою інтриг (щоправда, ремарка М. Костомарова про те, що саме це сприяло формуванню «хитрого і підступного характеру» гетьмана, який виріс при дворі, «де панувало лицемірство і нещире ставлення до людей», видається дещо наївною – політика дотепер є справою не надто щирою і відвертою, а ставлення до людей при польському королівському дворі було таким, як і при будь-якому іншому). Саме тоді Іван Степанович завів цінні зв'язки з польськими владними колами (згодом у Росії гетьман недаремно вважатиметься фахівцем у польських справах).

І саме тоді сформувалася інша, дуже важлива складова міфу про Івана Мазепу – легенда про нього як про романтичного героя-коханця. Якщо для російського, а нерідко і для українського читача, навіть далекого від історії, ім'я гетьмана так чи інакше асоціюється з політикою, Північною війною, епохою Петра І, то для західного європейця, обізнаного з літературою, Мазепа – такий собі український аналог Казанови чи Дон Жуана. Саме такий образ Мазепи популяризували Джордж Гордон Байрон і Віктор Гюго, Богдан Залеський і Бертольд Брехт, Ференц Ліст, Теодор Жеріко, Ежен Делакруа, Орас Верне тощо (про ці твори і образ Мазепи у них ласкавий читальник зможе дістати деяку інформацію в останніх розділах нашої книжки). Як і кожен історичний міф, цей являє собою складне переплетіння правди, напівправди і чистої вигадки. Далі ми спробуємо розібратися в цьому цікавому лабіринті.

Не викликає жодного сумніву той факт, що Іван Степанович Мазепа замолоду вмів приваблювати до себе представниць прекрасної половини людства. Недарма 1707 року дружина белзького воєводи Сенявського говорила французькому дипломатові де Бонаку: «гетьман Мазепа, поза іншими своїми прикметами, приваблює легко до себе своїми чарами жінок, як хоче цього» (в оригіналі вжито французьке слово «charme»). Наприкінці XIX століття відомий київський дослідник Іван Каманін віднайшов цікаві документи, датовані 1663 роком, що стосуються справи про розлучення такої собі Олени Загоровської з чоловіком. Ян Загоровський (значно старший за дружину) висував проти неї звинувачення в подружній зраді, посилаючись на наявність у своєї молодої дружини великої кількості подарунків та листів від Мазепи. Більше того – в одному з листів майбутній гетьман, немов у справжньому пригодницькому романі, намовляв пані Олену (стаття Каманіна так і називається – «Мазепа и его прекрасная Елена») поїхати з чоловіком до сусіднього села Ревушки. По дорозі він обіцяв зробити засідку і вбити пана Яна. Цей план не було реалізовано, і ми навіть не знаємо закінчення всієї цієї історії (адже кінець справи про розлучення втрачено).

Цікаво, що Мазепу ніхто не викликав у цій справі до суду. Ще менше ми знаємо про ймовірний роман Івана Степановича із дружиною Михайла Концького. Але найбільшого розголосу набула не справжня, а, схоже, цілком вигадана історія про кохання майбутнього гетьмана до пані Фальбовської та «покарання Мазепи».

Вигадав цю історію (повністю чи частково – серед сучасних істориків немає єдиної думки) відомий мемуарист, великий вигадник (хоча термін «брехун», застосований відомим російським дослідником Олександром Брікнером, є точніший) і особистий ворог Мазепи Ян Хризостом Пасек (1636 – 1701). Вона вміщена в його популярних свого часу мемуарах поряд із такими ж химерними історіями (наприклад, про спеціально навчену свиню пана Пасека, що приносила своєму господареві підстрелену на полюванні дичину). Короткий зміст її такий.

Пасек служив пажем при дворі Яна-Казимира разом із Мазепою. У 1661 році він був причетний до змови проти короля, яку викрив Янові-Казимиру не хто інший, як Мазепа. Пасек завдяки добре підвішеному язику викрутився на судовому процесі з цих неприємностей і заприсягся помститися своєму кривдникові, записавши і розповсюдивши при дворі історію трагікомічного роману останнього з пані Фальбовською, дружиною шляхтича з Волині Станіслава Фальбовського (з часів Байрона кохану Мазепи найчастіше називали Терезою). Мовляв, коли ревнивий пан Станіслав довідався про все, що сталося, він обманом заманив Мазепу до себе додому, наказав слугам роздягнути нещасного коханця, прив'язати до спини коня і відпустити того. Кінь гасав степом та лісовими нетрями кілька годин, аж поки дістався маєтку Мазепи, де слуги нарешті врятували свого пораненого й подряпаного колючками пана. Згодом цю пригоду (у ще більш скороченому вигляді, без імен і назв) умістив знаменитий французький філософ-просвітитель Вольтер, який також був досить відомим істориком-аматором і збирачем пліток, у своїй «Історії Карла XII». Саме з легкої руки Вольтера історія «покарання Мазепи» набула всеєвропейського розголосу (абсолютна більшість згаданих вище творів літератури та живопису – саме на цей сюжет). Поширилася думка, що саме так – на спині дикого коня – потрапив Мазепа до далекої і таємничої для європейців «країни козаків», де завдяки своїм талантам став гетьманом і князем. Для романтиків XIX століття Мазепа навіть уособлював бунтівний, принижений людський дух, який стає незламним за найнесприятливі-ших обставин і на якого чекає велике майбутнє. На жаль (чи на щастя) для репутації знаменитого українця, вищезгадана історія належить до типового «чорного PR» XVII століття (так вважають і українські, і польські дослідники біографії Мазепи – наприклад, X. Пеленська, О. Бєльовський). Можна лише зазначити, що, якби Пасек міг зазирнути у майбутнє і дізнатися про несподівано широку славу, котру принесе його ворогові-українцеві ця вигадка, він, можливо, утримався б від її поширення.

Так чи інакше, але внаслідок якихось точно не відомих нам подій в 1663 році молодий Іван Мазепа залишає королівський двір і їде до Мазепинців, де допомагає вже старенькому батькові. У 1665-му, після смерті Степана-Адама, Іван Степанович навіть дістав титул чернігівського підчашого (титул номінальний, бо Чернігівщина перебувала під владою лівобережних гетьманів, не підвладних Речі Посполитій). Остаточно контакти Мазепи з польським двором перервалися, як слушно вважає Олександр Оглоблін, після смерті королеви Марії-Людвіки (1667 рік) та зречення короля Яна-Казимира (1668 рік).

У 1669 році в житті Івана Мазепи настав переломний момент – він пов'язав свою подальшу кар'єру з діяльністю видатного українського політика, блискучого полководця гетьмана Петра Дорошенка. В особі Дорошенка тогочасна українська еліта вбачала потенційно сильного володаря гетьманської булави, котрий всупереч ворожому ставленню сусідніх держав і деяких старшинських угруповань зможе об'єднати українські землі Правобережжя та Лівобережжя. Найважливіше, що Дорошенко висунув концепцію «неутральства» («нейтралітету», незалежності Української козацької держави від будь-яких «протекцій», що завжди рано чи пізно виявлялися для України згубними). Найкраще виклав цю концепцію в поетичній формі у своїй славнозвісній «Думі» саме герой цієї книги (про що йтиметься згодом). У 1669 році зоря Дорошенка («Сонця доби Руїни») все ще стояла в зеніті, і сподівання щодо об'єднання України ще не потонули в морі сліз і крові. Лише п'ять років прослужив Іван Мазепа правобережному гетьманові, але ці роки були дуже важливими для його формування як людини і політика. Спочатку молодий, блискучий шляхтич командував гетьманським гвардійським кінним підрозділом (ротмістр надвірної корогви), згодом, у 70-ті роки XVII століття, став генеральним осавулом (посада, тісно пов'язана з військовою справою, розвідкою, контррозвідкою). Молодому старшині не раз і не двічі довелося брати участь у боях: так, у 1672 році у складі війська Дорошенка – у війні проти Польщі (в союзі з Туреччиною). Проте ненадійність турецьких і татарських союзників Дорошенка була очевидною – татари, офіційно визнаючи останнього гетьманом, підтримували власного кандидата на булаву, Суховія. Крім того, між союзниками траплялися й «непорозуміння», викликані намаганням татар захопити здобич. Того ж року Іван Мазепа на чолі невеликого загону сердюків боронив Крехівський монастир від татар і турецького загону, «и сам… з ручницы много трупом тур-ков положил», як пише про ці події Чернігівський літопис. Очевидно, батьківські уроки володіння шаблею та влучної стрільби не минули для нашого героя даремно.

Розповсюджена колись здогадка, нібито Іван Мазепа обіймав посаду генерального писаря при гетьманові Дорошенку, у наш час спростована Д. Дорошенком та О. Оглобліним. Проте вплив молодого старшини в Чигирині поступово зростав. Він не раз їздив із дорученнями до Криму (де й вивчив татарську мову), виконував інші важливі місії. Тоді ж (десь у 1668 – 1669 роках) в особистому житті Івана Мазепи сталася значна подія – він одружився з трохи старшою за себе вдовою білоцерківського полковника Самійла Фридрикевича – Ганною. Якщо здогадка українського дослідника І. Токаржевського-Карашевича вірна, цей Самійло (інший варіант імені – Кузьма) Фридрикевич був поєднаний родинними зв'язками з відомою українською шляхетською родиною Корничів, представників котрої за відчайдушну хоробрість називали «бісами». їхнім гербовим гаслом було: «Благослови, Господи!» Покійний Фридрикевич був близьким приятелем Дорошенка, і одруження з його вдовою означало, що Іван Мазепа потрапляв до вузького кола найближчих до гетьмана осіб. Варто врахувати також те, що Ганна походила з відомого українського старшинського роду Половців, що виводили себе від половецького хана Шаруканя.

Як це не дивно, ми дуже мало знаємо про те, чи були в Івана Мазепи діти. За одними даними, у подружжя народилися донька Варвара та син Іван, які померли в ранньому дитинстві. Принаймні про доньку гетьмана в 1704 році писав гамбурзький тижневик «Historische Remarks» (не слід недооцінювати обізнаності тогочасної європейської преси в українських справах). Ганна Фридрикевич-Мазепина не втручалася в політичні справи свого чоловіка ні за часів гетьманування Дорошенка, ні тоді, коли Іван Степанович сам став гетьманом. Вона займалася господарством у власних маєтках та численних володіннях чоловіка, ми нічого не знаємо і про її меценатську чи громадську діяльність. Щоправда, деякі її родичі (Дмитро Зеленський, Степан Трощинський) отримали за гетьманування Мазепи полковницькі посади, а її син від Фридрикевича, Криштоф, став сотником. Померла Ганна Мазепина в 1702 році.

На Правобережжі Іван Мазепа намагався втілювати в життя політичний курс гетьмана Дорошенка, але і йому, і більшості старшин ставало дедалі зрозуміліше, що цей курс не має шансів на майбутнє. Непопулярний союз Дорошенка з Туреччиною та Кримським ханством, загострення громадянської війни серед козаків, військове втручання Москви й Польщі майже вичерпали ресурси Правобережжя. Надовго приєднати Лівобережну Україну (не настільки спустошену війною) не вдалося – там булавою заволодів колишній соратник Дорошенка Дем'ян Многогрішний (гетьманував у 1668 – 1672 роках), а згодом – Іван Самойлович. Правобережжя лежало в руїнах, старшина і звичайні українці все більше і більше розчаровувалися в своєму гетьманові. Багато хто зі старшини (Лизогуби, Кандиби, Ханенки, Гамалії) подумував про перехід на Лівобережжя до Самойловича, якого підтримувала Москва. Був серед них і Василь Кочубей – майбутній генеральний суддя за часів Мазепи, друг і ворог гетьмана.

Проте кар'єру Івана Мазепи в Чигирині обірвав Його Величність Випадок. У березні 1674 року Мазепа, уповноважений Дорошенком, вів переговори з російськими представниками та лівобережною старшиною про можливе об'єднання України і зречення Дорошенка. У червні того ж року Іван Степанович очолив загін татар та козаків Дорошенка, які мали відвезти до Криму листи та п'ятнадцять полонених українців з Лівобережжя у дарунок ханові. Такою була жорстока політична реальність тих часів – український гетьман платив кримському ханові за допомогу українськими ж рабами. Проте ні полоненим, ні Мазепі не судилося дістатися Криму. Десь поблизу річки Інгул 11 червня загін потрапив у засідку, влаштовану запорожцями – тогочасний кошовий отаман, славнозвісний Іван Сірко, виступав проти українсько-турецького союзу, завдаючи дошкульних ударів по Кримському ханству і руйнуючи плани Дорошенка. Розлютовані запорожці, схоже, не церемонилися з татарами та людьми Дорошенка, але Мазепу залишили живим – за легендою, переказаною літописцем Самійлом Величком, Івана Степановича врятував особисто Сірко, нібито зауваживши, що ця людина ще знадобиться Україні. Таке «пророцтво» здається дуже схожим на пізнішу легенду, але фактом є те, що Сірко не хотів віддавати Мазепу (таланти якого, вочевидь, оцінив) гетьманові Самойловичу. Той, дізнавшись, що генеральний осавул Дорошенка потрапив у полон до запорожців, вимагав його видачі. Лише дипломатичний тиск Москви, з якою Січ у цей момент не бажала псувати відносини, допоміг Сіркові відправити свого бранця до Батурина – столиці лівобережних гетьманів. Сталося це в липні 1674 року.

Так Іван Мазепа був змушений втретє починати свою кар'єру майже з нуля. Проте чому з нуля? Адже він чудово вмів привертати до себе надзвичайно різних людей. Опинившись у новій, спочатку навіть загрозливій обстановці, Мазепа зумів швидко зорієнтуватися. Йому вдалося здобути довіру Самойловича, взагалі не дуже схильного комусь довіряти (так, він підозрював власного сина Григорія у намірах відібрати в нього гетьманську булаву). Але Мазепу (його дружина Ганна була далекою родичкою гетьманової племінниці Марії Самойлович через Горленків) Самойлович невдовзі робить «гетьманським дворянином». Літопис Величка так змальовує службу Мазепи у Самойловича: «А в Самойловича… усе виконував вірно, охоче і справно, як людина розумна і вдатна в усіляких ділах, і, отак служачи, скоро дослужився його ласки й пошани, тож спершу став гетьманським дворянином, а потім був учинений від Самойловича генеральним військовим осавулом». Зауважимо, що літописець Величко – людина, наближена до родини Кочубеїв, – у цілому негативно ставиться до постаті гетьмана Мазепи, але й він віддає належне «розтропності й цікавості» Івана Степановича.

Як наближена до гетьмана людина, Мазепа був у курсі всієї політики Самойловича, і його вплив на формування цієї політики в 70-ті, а особливо у 80-ті роки XVII століття був значним. Мазепа як генеральний військовий осавул бере участь у Чигиринських походах козацького війська 1677 та 1678 років, коли об'єднані армії Самойловича та російського боярина Г. Ромодановського боронили Чигирин від турецької навали.

Та плани Самойловича утримати за собою Правобережжя (адже після зречення Дорошенка в 1674 році Самойлович став номінально гетьманом «обох боків Дніпра») були перекреслені Бахчисарайським миром Росії з Туреччиною і Кримом (1681 рік), за яким ця територія залишалася під владою Османської імперії. Після такої відчутної невдачі Самойлович спробував поширити свою владу на нещодавно виниклий і заселений переважно українцями з Правобережжя регіон – Слобідську Україну. Саме Іванові Мазепі та своєму небожеві, Михайлу Самойловичу, доручив гетьман ведення переговорів у Москві про статус Слобожанщини (відбувалися вони наприкінці 1680 – у 1681 році), але російський уряд категорично відмовився передати слобідські полки під контроль гетьмана Лівобережної України, залишивши їх у прямій залежності від бєлгородського воєводи. У січні 1686 року Мазепа (вже як генеральний осавул – ним він став у 1682 році) разом із сином Івана Самойловича Григорієм передає російському урядові українські застереження і побажання у зв'язку з горезвісним «Вічним миром» Росії та Польщі (який став черговим порушенням Росією Березневих статей Б. Хмельницького – адже в них йшлося про відвоювання у поляків усієї козацької України, Вічний же мир фіксував поділ України між Москвою та Варшавою по Дніпру та передбачав російсько-польський союз проти Туреччини). У Івана Степановича з'являються зв'язки у колах російської знаті. Так, він знайомиться з фаворитом цариці-регентки Софії – князем Василем Голіциним, людиною добре освіченою на європейський кшталт, розумною, але надзвичайно амбітною, користолюбною, до того ж поганим воєначальником. Але найголовніше – майбутній гетьман здобув ґрунтовне знання того, як робиться політика в Москві, добре вивчив тамтешню «владну кухню», що й допомогло йому втриматися в своєму кріслі довше за будь-якого попередника.

Слід зауважити, що в цей період свого життя Іван Мазепа, крім дипломатичних місій до Москви, бере участь і в суто українських справах – наприклад, у виборах Київського митрополита, котрим став ще один родич Самойловича Луцький єпископ князь Гедеон Святополк-Четвертинський (1685 рік). Ця подія знаменувала собою початок підпорядкування Української православної церкви не Константинопольському, а Московському патріархатові. Займається Мазепа й родинними справами Самойловичів – наприклад, у березні 1685 року він їздив до Києва, аби довідатися про стан здоров'я доньки Самойловича (дружини боярина П. Шереметева).

З небагатого «гетьманського дворянина» Іван Степанович поступово стає на Лівобережжі поважною людиною зі значними маєтностями (володіння на Правобережжі були розорені війною і втрачені для Мазепи). Ми знаємо, що йому надано село Малий Самбір (Прилуцького полку), згодом Мазепа купив хутір Поросючку та село Кочурівку (Ніжинський полк). Належало йому й село Ядлівка (Переяславський полк).

У цілому ж цей період у житті Івана Мазепи став своєрідною підготовкою, «школою політичного життя», часом формування «володаря України». Непростим і нелегким був шлях Мазепи від пажа польського короля до володаря гетьманської булави, адже безліч труднощів і небезпек чатували на нього, щедро відміряла йому доля і ворогів, як це завжди буває з визначними політиками. Але ця справді незвичайна людина мала великий талант приваблювати до себе досить різних особистостей, могла говорити з кожним його мовою, як захоплено відзначав український дослідник-емігрант Ілько Борщак. «Ніхто бо, – писав Пилип Орлик в одному зі своїх листів, – не міг краще обробити людину, привабити її до себе. Не осягнувши з першого разу своєї мети, він не складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не робив своєю». Освічений, розумний і ерудований, зі знанням мов, тактовний і спритний, Іван Мазепа, на думку його англійського біографа Кларенса Меннінга, був справжнім «gentleman of the Renaissance», людиною, схожою на багатогранних політиків-аристократів доби Ренесансу. При всіх своїх блискучих, сильних рисах такий зразок мав і слабкі сторони – наприклад, схильність до авторитарності.

Але роки до початку гетьманування були не лише часом становлення Івана Мазепи як особистості, безперечно, яскравої, але й періодом формування свого бачення української політики, як внутрішньої, так і зовнішньої. Ми мало що знаємо про цей складний процес. Ще б пак: хоча Іван Степанович і вмів чудово вести розмову, але, будучи розумним державним діячем, частіше «любив мовчати і слухати інших» (Ж. Балюз), бо «коли свого часу треба висловлювати гарно свою думку, то не раз буває краще зовсім мовчати» (П. Орлик).

Навряд чи мають рацію ті надпатріотичні українські історики, які твердять, що Мазепа буквально «з дитинства мріяв про сильну самостійну соборну Українську державу». Так само помилкою було б вважати його «прихильником устрою шляхетської Польщі» (відомий вислів радянських вчених). Недаремно ж у розмові з уже згаданим нами Жаном Балюзом, сином приятеля Мазепи Антуана Балюза (тобто у відносно невимушеній обстановці), гетьман говорив, що Річ Посполита, подібно до Давнього Риму, хилиться до занепаду. Єдиним документом, який проливає деяке світло на погляди Мазепи щодо загального політичного становища України того часу, є його славнозвісна «Дума», складена для себе і колись відома лише найближчому оточенню Івана Степановича. Тому фактові, що вірш зберігся до сьогодні, маємо завдячувати Василю Кочубею: це у його відомому доносі Петру I і вміщено «Думу» (з приміткою, що твір написано Мазепою не пізніше 1698 року – вочевидь, цим Кочубей намагався підкреслити, наскільки давно Мазепа плекав «зрадницькі думки»). Професор Кларенс Меннінг уважав, що «Дума» створена взагалі ще під час перебування Мазепи на службі в Дорошенка, але О. Оглоблін вагомо заперечує цей факт, виступаючи за 1698 рік як час написання твору. Так чи інакше, в «Думі» просто й образно змальовано ситуацію в Україні другої половини XVII століття, після розпаду козацької держави Хмельницького (і особливо після вже згаданого нами Бахчисарайського миру, – це видно з самого тексту), і навіть злегка накреслено можливий шлях порятунку. Наводимо повний текст (котрий уперше опублікував Д. Бантиш-Каменський в 1822 році):

ДУМА, або ПІСНЯ

Всі покою щиро прагнуть,

А не в еден гуж, всі тягнуть,

Той направо, той наліво,

А все браття, тото диво!

Не маш люб ви, не маш згоди

Од Жовтої взявши Води,

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоювали.

«Єй, братища, пора знати,

Що не всім нам пановати,

Не всім дано всеє знати

І речами керовати.

На корабель поглядімо,

Много людей полічимо!

Однак стирник сам керує,

Весь корабель управу є.

Пчулка бідна матку має

І оної послухає».

Жалься, Боже, України,

Що не вкупі має сини!

Єден живе із погани,

Кличе: «Сюди, Отамани!

Ідім Матки ратовати,

Не даймо єй погибати!»

Другий Ляхам за грош служить,

По Вкраїні і той тужить:

«Мати моя старенькая,

Чом ти вельми слабенькая?

Розно тебе розшарпали,

Гди аж по Дніпр Туркам дали.

Все то фортель, щоб слабіла

І аж вкінець сил не мілаї»

Третій Москві юж голдує

І єй вірно услугує.

Той на Матку нарікає

І недолю проклинає:

«Ліпше було не родити,

Ніжли в таких бідах жити!»

Од всіх сторон ворогують,

Огнем-мечем руїнують,

Од всіх не маш зичливости,

Ані слушної учтивости:

Мужиками називають,

А подданством дорікають.

«Чом ти братов не учила,

Чом од себе їх пустила?

Ліпше було пробувати

Вкупі лихо одбувати!»

Я сам, бідний, не здолаю,

Хіба тільки заволаю:

«Ей, Панове Єнерали,

Чому ж єсьте так оспалі!

І ви, Панство Полковники,

Без жадної політики,

Озмітеся всі за руки,

Не допустіть горкой муки

Матці своїй больш терпіти!

Нуте врагов, нуте бити!

Самопали набивайте,

Остр их шабель добувайте,

А за віру хоч умріте

І вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава,

Же през шаблі маєм права!»

Чи винна в тому «одвічна українська ментальність» (на яку вже звикли списувати наслідки своїх недолугих дій пройдисвіти й крутії всіх мастей в українському політикумі минулого й сьогодення), чи щось інше, але слова Івана Степановича Мазепи звучать на диво актуально й сьогодні – як і триста років тому. Мазепа вбачав основну біду українського суспільства у розбраті, недостатній внутрішньонаціональній солідарності. Наслідком цього було виникнення так званих «орієнтацій» доби Руїни – турецько-татарської, польської, московської. Докладніше про політику та геополітику ми поговоримо в наступному розділі, а тут варто зауважити одне: ослаблена зсередини Україна не мала і не має жодних шансів стати суб'єктом, геополітичним «гравцем», і будь-які зовнішньополітичні контакти, «інтеграція» чи «братерська любов» не зарадять цьому, а лише погіршать ситуацію, адже в об'єкта не питають про його інтереси. Саме тому так швидко була, пошматована козацька Україна між «радими допомогти» «союзниками» і «захисниками».

Як видно з тексту «Думи», Іван Мазепа вважав будь-яку «орієнтацію» потенційно згубною для української справи. Консолідація власних сил плюс те, що Лев Гумільов називав пасіонарністю – так перекладається сучасною мовою рецепт порятунку, висловлений у завершальних рядках «Думи». На жаль, цього забракло українцям XVIII століття, бракує й сьогодні.

Ще кілька слів про окремі фрагменти. Уважного читача, можливо, здивує згадка в негативному контексті про Жовті Води («не маш любви, не маш згоди од Жовтої взявши Води…»). Справа навіть не в засудженні Мазепою українсько-польського конфлікту (в дусі нещодавніх висловлювань на кіноекрані та поза ним Єжі Гофмана). Автор «Думи» глибоко зрозумів: перемога суто козацької моделі побудови держави за доби Хмельниччини (чи то пак «національної революції») означала відштовхування певної частини української шляхти і всієї аристократії (далеко не так сполонізованої і денаціоналізованої, як хотілося б українським історикам-народникам XIX століття та їхнім марксистським послідовникам у столітті двадцятому) в табір суто польський, коли десятки найвизначніших українських родин стали «красою й гордістю» вже навіть не Речі Посполитої, а власне Польщі. Справді, «не маш любви, не маш згоди»!

Цікавим є порівняння держави з кораблем та бджолиним роєм, а керівника – з керманичем («стирником») та бджолиною маткою. Вони наводять на думку про знайомство автора з творами Арістотеля (далася взнаки класична освіта Івана Степановича), що полюбляв такі порівняння. Не може не зворушити розпачливий зойк-заклик: «Я сам, бідний, не здолаю…» і горде, абсолютно вірне і на всі часи справедливе: «Нехай вічна буде слава, Же през шаблі маєм права!»

Наскільки міцно тримали українці в руках шаблі, показала чергова війна: після «Вічного миру» Росія, Українська козацька держава та Річ Посполита увійшли до грандіозної антитурецької коаліції (Священної Ліги). В рамках коаліції росіяни та українці мали здійснити великий сухопутний похід на Кримське ханство. Цей Перший Кримський похід 150-тисячної об'єднаної армії В. Голіцина та І. Самойловича, широко розрекламований ще до його початку, завершився нічим – влітку 1687 року українсько-російські війська, зазнавши великих втрат від спраги, хвороб та в ході бойових дій, повернулися ні з чим, навіть не діставшись Перекопу. Причинами цього були невдало обраний час та стратегія походу, а також обмежені військові таланти головнокомандувача – князя Василя Голіцина. Аби якось підсолодити гіркоту поразки, закохана у князя Василя регентка – царівна Софія – навіть надіслала привітання зі щасливим поверненням додому. Але Голіцин шукав цапа-відбувайла за бездарно проведений похід. Ідеальною фігурою на таку роль став український гетьман Іван Самойлович, який ще до початку та під час походу нарікав на дії князя та російських воєвод.

Було задіяно механізм складної інтриги, до якої долучилися як російські бояри, так і українська козацька старшина, невдоволена грошолюбством, зарозумілістю, грубістю та династійними планами Самойловича (на думку О. Оглобліна, він бачив своїм наступником старшого сина Григорія). У таборі об'єднаного війська на річці Коломак було складено донос, який 7 липня подали Голіцину. В доносі йшлося про змову Самойловича з татарами (котрі підпалили степ, аби ускладнити просування російсько-українського війська, – нібито за порадою Самойловича, мовби татари не застосовували подібний прийом споконвіку). Важливими були пункти про самовладне правління Самойловича, котрий систематично порушував права старшини, та його династійні плани. Голіцин відправив донос до Москви, звідки 21 липня прийшов наказ заарештувати гетьмана. 23 липня Самойловича схопили і згодом разом із сином Яковом заслали до Сибіру. Старшому ж синові колишнього гетьмана, Григорію Самойловичу, 11 листопада того ж року відрубали голову в Севську (вочевидь, його вважали небезпечним і спроможним помститися за батька). Участь генерального осавула Івана Мазепи у змові проти Самойловича переконливо не доведена дотепер. Під доносом стоять підписи таких значних старшин, як генеральний обозний Дунін-Борковський, генеральний суддя Вуяхевич, генеральний писар Прокопович, полковники та старшини Лизогуб, Гамалія, Кочубей (той самий, Василь Леонтійович, який згодом напише ще одного, значно згубнішого для своєї долі доносу), Дмитрашка-Райча, Солонина, Войца-Сербина тощо. Підпис Мазепи ніде не фігурує. Проте в 1693 році гетьман говорив московському посланцеві Вініусу: «Хотя де мы, будучи тогда в уряде воинском, и с протчею старшиною… на него [Самойловича] били челом, о единой его от гетманства отставки, для ево суровости и что очьми уж худо видел». Іван Степанович тут, можливо, дещо злукавив – Самойлович дійсно страждав на хворобу очей, але це не заважало йому виконувати свої функції. Так чи інакше, Мазепа, очевидно, знав про змову (хоча вважати його організатором – явне перебільшення) і не повідомив Самойловича про неї, адже вона могла розчистити йому шлях до влади. Самійло Величко, а за ним і чимало російських та українських істориків згадують про 10 тисяч червінців, якими Мазепа підкупив Голіцина, аби забезпечити собі підтримку Москви на виборах нового гетьмана, що відбулися в тому ж козацькому таборі на річці Коломак 25 липня 1687 року. Цей сюжет особливо полюбляли українські історики XIX століття та радянські дослідники, що ставили за мету довести виняткову хитрість, ницість та моральну зіпсованість «злодея Мазепы». Насправді ж подібні «подарунки» – цілком звичне явище тогочасної політичної сфери, і обов'язковим пунктом у підготовці посольств, що вирушали з Москви за кордон, було підготувати гроші та соболів «на дачю некоторую знатную» іноземним достойникам. Щоправда, така ж практика побутувала і в країнах Західної Європи, що сьогодні так активно «борються з корупцією». Не варто приписувати тим міфічним чи реальним червінцям вирішальну роль в обранні Мазепи на гетьманство – об'єктивно він був тією кандидатурою, яка влаштовувала як більшість старшини, так і Росію. Тому решта потенційних кандидатів у гетьмани (серед них вже згаданий Василь Дунін-Борковський та полковник Прокіп Левенець) особливих шансів на успіх не мали.

Самі вибори відбулися о десятій ранку 25 липня 1687 року. На козацькій раді були присутні кілька тисяч (найчастіше фігурує цифра дві тисячі) козаків, уся генеральна та значна частина полкової старшини. Нашому сучасникові ця рада навряд чи здалася б аж надто демократичною – гетьмана обирали далеким від ідеалу методом «прямої демократії», вигукуючи прізвище свого кандидата прямо з місця. У випадку наявності кількох кандидатур і небажання кандидатів забирати їх могла спалахнути серйозна сутичка (як на знаменитій Чорній раді під Ніжином в 1663 році, коли було обрано І. Брюховецького). Проте цього разу процедура пройшла відносно спокійно – старшина і козаки висловилися за Івана Мазепу. До військової каплички віднесли гетьманські клейноди (булаву і бунчук), які й вручили новообраному гетьманові. Іван Мазепа склав присягу на Євангелії і змушений був разом зі старшиною підписати заздалегідь підготовані документи – Коломацькі статті (про них – див. наступний розділ). Ми не знаємо і ніколи не дізнаємося, що відчував у цей момент син небагатого шляхтича з Білоцерківщини, колишній паж Яна-Казимира і соратник Петра Дорошенка, який тепер сам став рівним гетьманам, князям та боярам. Можливо, він згадував свій нелегкий, тернистий шлях до булави, який торував сам, не без певної допомоги такої примхливої пані Фортуни…

Розділ 2

«Нащо, Беллоно, мечем впоясалась…»

Зовнішня політика гетьмана Івана Мазепи до початку Північної війни

Події липня 1687 року на річці Коломак завершилися пограбуванням рядовими козаками частини майна Самойловича і побиттям або навіть убивствами ними деяких особливо ненависних старшин, розподілом усіх основних посад між старшинами і підписанням так званих Коломацьких договірних статей. Ці статті являли собою угоду з 22 пунктів, що укладалася між Росією та Українською козацькою державою нібито «на підтвердження» знаменитих Березневих статей Богдана Хмельницького. Насправді ж кожні нові статті, що їх підписували з Москвою українські гетьмани, отримуючи булаву, містили різні пункти, які відбивали тогочасний політичний status quo. Як правило, це були все нові й нові пункти, спрямовані на обмеження прав української сторони і все більшу інтеграцію козацької державності до складу Росії.

Коломацькі статті, як вважає О. Оглоблін, були складені на основі Глухівських статей гетьмана Д. Многогрішного (1669 рік) і мали насамперед забезпечити політичні та економічні інтереси Москви в Україні. При докладному розгляді деякі пункти статей виявляються надзвичайно цікавими, тому приділимо їм певну увагу – адже саме на основі, закладеній цими статтями, гетьман Мазепа мав будувати свою подальшу політику.

У контексті відносин України з Російською державою та іншими країнами особливий інтерес становить група статей з першої по сьому, статті 16, 17, 19 та 20. Перш за все документ регламентує статус України у складі Російської держави, доволі демагогічно підтверджуючи «права і вольності народу малоросійського», встановлюються місця перебування російських гарнізонів в Україні (в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині та Острі) та порядок дипломатичних зносин Москви і Батурина – через посланців та листування. Для контролю за гетьманом у гетьманській столиці розміщувався полк російських стрільців. Цей пункт деякі українські дослідники XIX століття (Костомаров) та радянські вчені (Тарле) трактували як «охорону Мазепи російськими військами від народу, що ненавидів свого гетьмана». Наївність і політична заангажованість цього твердження цілком очевидна. Цікаво, що українську старшину в Коломацьких статтях прямо-таки заохочували доносити на свого гетьмана і один на одного у разі, якщо є ймовірність «зради» українців московському цареві. Тому не варто дивуватися тій лавині доносів, про які йтиметься далі. Надзвичайно промовистою і абсолютно новою була стаття 19, яка зобов'язує гетьмана і старшину, «служа великим государям… народ Малороссийский всякими мерами и способами с Великороссийским народом соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением, чтоб были под одною их Царского Пресветлого Величества державою обще, яко единой Христианской веры, и никто б голосов таких не испущал, что Малороссийской край Гетманского регименту, а отзывались бы везде единогласно: Их Царского Пресветлого Величества самодержавной державы Гетман и старшина, народ Малороссийской обще с Великороссийским народом, и вольной переход жителем из Малороссийских городов в Великороссийские городы имети». Фактично культурна асиміляція українців (зокрема через шлюби) проголошувалася основою державних українсько-російських зносин! Щоправда, випадки одруження українських старшин з росіянками і навпаки наприкінці XVII – у першій половині XVIII століття так і не стали загальнопоширеним явищем (парадоксально, але в одному з доносів на Івана Мазепу початку XVIII століття в цьому звинувачували саме гетьмана, який, мовляв, не дозволяє своїм наближеним укладати мішані шлюби. Вочевидь невідомий донощик намагався нагадати про цей пункт Коломацьких угод).

Важливо й те, що російський уряд фактично заперечив у цьому пункті самий факт існування «Гетьманського регіменту» (Української козацької держави) як автономного державного утворення.

Велика увага була приділена актуальним проблемам зовнішньої політики. Лінію поведінки гетьмана щодо сусідніх держав намагалися визначити статті 7 та 20. У праві листування з «іноземними государями» відмовлено ще Юрію Хмельницькому в 1659 році, і з тих часів щоразу в договірних статтях цей пункт наполегливо повторювався московською стороною. Листи з-за кордону український гетьман мав пересилати, не читаючи і не даючи жодних відповідей на них, до приказу Малої Росії в Москві. Україна повинна була чітко дотримуватися вбивчих для неї умов «Вічного миру» Росії з Річчю Посполитою, на підписання якого навіть не запросили українських дипломатів і котрий закріпив розподіл українських земель між Польщею та Росією. Мова йшла перш за все про участь у діяльності Священної Ліги – антитурецької коаліції у складі Росії, України, Речі Посполитої, Венеції та Священної Римської імперії. Українські та російські війська мали «чинити промисел над Казикерменом, Очаковом і ходити… для запертя самого Криму», а також будувати укріплення проти татар по річках Орелі, Самарі, Берестовій та Орчику, заселяючи їх «малоросійськими жителями». Основне знаряддя здійснення вищезгаданої активної зовнішньої політики – козацьке військо – мало, згідно з Коломацькими статтями, складатися з ЗО тисяч реєстрових козаків і кількох охотницьких (найманих) полків. Місцем перебування «військової» (генеральної) артилерії (а вона нараховувала на початку XVIII століття стараннями гетьмана Мазепи не менше сорока гармат) планувалася гетьманська резиденція – Батурин.

Вже згаданий 19-й пункт статей передбачав покарання (аж до смертної кари) для тих українців, які відмовлялися приймати за грошову одиницю так звані «севські чехи» (російські дрібні «срібні» монети, що карбувалися в Севську неподалік українсько-російського кордону. Насправді їх виготовляли з міді з невеликою домішкою срібла, тож населення і України, і Росії небезпідставно ставилося до цієї нової витівки уряду як до спроби ошукати власних громадян). 1689 року російський уряд був змушений припинити нав'язування неповноцінної монети, і цей пункт статей втратив силу.

Оцінюючи Коломацькі статті в цілому, навряд чи можна назвати їх якимось успіхом або невдачею нового українського керівництва. Це ті умови, за яких взагалі був можливий прихід Івана Мазепи (чи будь-якого іншого старшини) до влади. Так, Коломацькі статті дійсно «суперечили автономії українських земель» (вислів О. Суб-тельного) і ускладнювали ведення гетьманом більш вигідної для його держави зовнішньої та внутрішньої політики. Але водночас не варто і переоцінювати їхнє значення, адже багато з положень цих статей завдяки вмілим діям Мазепи в подальшому фактично залишилися нереалізованими.

Набагато більше значення мали тогочасні політичні реалії. А вони були вельми непростими для молодої, не до кінця сформованої Української козацької держави. На час приходу Івана Мазепи до влади вона являла собою своєрідну васально залежну автономію у складі Російської держави; разом з останньою підтримувала союзницькі відносини з Річчю Посполитою та рештою країн – учасниць антитурецької Священної Ліги. Тому уряд Мазепи одразу ж мав приділяти багато уваги міжнародним питанням тогочасної Східної Європи, зокрема так званій «чорноморській проблемі». Суть її полягала в тому, хто пануватиме в цьому ключовому регіоні. Загалом, як зазначає більшість дослідників доби Мазепи, в українській політиці кінця XVII – початку XVIII століття існували дві основні концепції інтересів України в Чорноморському (або Чорноморсько-Балтійському) регіоні і взаємин з країнами, які були тут розташовані.

Перша – концепція часів Богдана Хмельницького і Петра Дорошенка, що базувалася на принципі рівноваги сил у Причорномор'ї. Вона спиралася на порозуміння України з Туреччиною і Кримським ханством заради використання їхнього військового потенціалу проти Польщі (Хмельницький), Росії (Виговський) або обох цих держав (Дорошенко). Ця концепція була досить популярною серед частини запорожців (яких приваблювала нормалізація відносин із Кримом, особливо торговельних) і на півдні Гетьманщини (найбільше від татарських нападів страждав саме цей регіон, зокрема Полтавський полк). Загалом Мазепа як колишній «дорошенківець» міг би співчувати подібній лінії на мирне розв'язання чорноморської проблеми.

Але наприкінці XVIII століття поступово зростає і зміцнюється також інша концепція зовнішньої політики України, яка передбачала радикальне розв'язання чорноморської проблеми, вимагаючи активної політики Гетьманщини в цьому регіоні. Ця концепція ще не була надто популярною в Україні, бо потребувала від неї великого напруження сил, ресурсів та жертв. Але й вона мала свою українську традицію і зміст, не будучи чимось абсолютно чужим, – то була ідея об'єднання всіх християнських сил у даному регіоні задля повалення османської могутності і відвоювання Причорномор'я.

Звісно, обидві концепції мали свої сильні й слабкі сторони. Перевагою першої була її спрямованість проти держав, що поділили між собою Україну ще в Андрусові (1667 рік) та підписали угоду про «Вічний мир», вступивши у союзницькі відносини. Вище вже говорилося і про те, що така політика мала й своїх прихильників. Але існувало кілька чинників, що робили надзвичайно проблематичним проведення гетьманом Мазепою зовнішньополітичної діяльності в «південному» напрямку. Йдеться навіть не про цілком негативне ставлення більшості населення України до «бусурман» і про сумнівну надійність кримських татар як союзників (причина цього полягала у відносній слабкості Кримського ханства і його постійних намаганнях грати на суперечностях між сильнішими сусідами, не допускаючи їхнього об'єднання). Турецько-татарська «орієнтація» робила неможливими приєднання до України степового Півдня та остаточне підпорядкування Запорожжя (воно теж вело свою політику, часто врозріз із політичною лінією українських гетьманів Лівобережжя). Але головне – концепція «південного вектора» гетьманської політики не враховувала б реального співвідношення сил у тогочасному світі. Як зазначає знаменитий англійський філософ історії Арнольд Тойнбі, «після безуспішної облоги Відня почався безповоротний відплив османської хвилі… До поразки в 1683 році османи у своїх зносинах із західними державами завжди могли розраховувати на просте застосування сили. Тепер їм треба було домовлятися за столом переговорів із державами, яким вони більше не могли завдати поразки на полі битви». Туреччина в другій половині XVII століття ще могла певний час чинити спротив своїм численним ворогам завдяки надзвичайному напруженню сил (зокрема завдяки реформам, проведеним великими візирями з талановитої династії Кепрюлю, останнього з яких, Кара-Мустафу, було страчено султаном за поразку під Віднем). Проте вона вже безповоротно вступала на той шлях, що врешті-решт приведе її до становища «хворої людини Європи» наприкінці XVIII століття.

Залишалася друга можлива українська лінія зовнішньої політики – союз із Росією (і Польщею) з метою відвоювання Півдня. Але це було рівноцінне відмові від Правобережжя. Крім того, васальне становище Гетьманщини відносно Росії означало на практиці те, що війна вестиметься великою мірою за рахунок першої, яка стане тилом діючої армії (з усіма наслідками), а результатом, у разі успіху, стане, зокрема, значне посилення позицій Росії у Причорномор'ї (що, врешті, і сталося наприкінці XVIII століття). Недарма такий розвиток подій турбував запорожців (у зв'язку з побудовою росіянами у 80-х роках XVII століття Новобогородицької та Кам'янозатонської фортець).

Є підстави твердити, що гетьман Мазепа з самого початку свого правління усвідомлював усі плюси і мінуси подібної концепції (про це свідчать його роздуми про долю України у вищезгаданій «Думі», див. розділ 1). Але на той час Україні вже не вистачало лише власних сил, і гетьман Мазепа, вважаючи російську зверхність за найменше лихо для своєї країни, вирішив іти у руслі російської політики – принаймні поки союз із Росією хоч чимось корисний для Гетьманщини. За влучним висловом О. Оглобліна: «Мазепа не був у засаді ні москвофілом, ні ворогом Москви… Він проводив двоторову політику… доки це було можливо. Такою була реальна дійсність, що він її одержав у спадщину від своїх попередників».

Лише беручи до уваги усе вищезгадане, слід розглядати зовнішньополітичну діяльність Івана Мазепи до початку Північної війни. Особливо це стосується політики відносно сюзерена Гетьманщини – Російської держави. Є підстави твердити, що основною метою «російського вектора» політики Мазепи було все ж досягти якомога меншого втручання царської влади в українські справи (тобто зробити можливим проведення власного внутрішньополітичного курсу), а також використати зовнішній чинник для приборкання схильної до інтриг частини старшини, яка негативно ставилася до ідеї сильної гетьманської влади, дбаючи лише про власні інтереси. До речі, старшина також активно використовувала Москву в своїй боротьбі проти «сильних гетьманів» (пишучи доноси тощо), тож перемога чекала на того, хто виявиться спритнішим. В основному з цих міркувань (що, звісно, не виключає і мотивів цілком здорового й навіть необхідного для будь-якого політичного діяча честолюбства) і заводив Мазепа «цінні знайомства» в Москві, підтримував дружні відносини з Голіциним та Шереметєвим, Шафіровим і Головкіним. Ми вже говорили про особливий талант гетьмана привертати до себе зовсім різних людей (або, як пише загалом неприхильний до героя своєї монографії М. Костомаров, «умение влезать всем в душу»). Це вміння не раз допомагало гетьманові, зокрема і в спілкуванні з російською політичною елітою.

Перший візит козацького гетьмана до Москви (серпень-вересень 1689 року, з великим супроводом у триста чоловік), що мав на меті засвідчити пошану царівні-регентці Софії та князю Василю Голіцину, давньому знайомому гетьмана і фактичному правителю Росії, відбувся за вкрай несприятливих умов (державний переворот у Москві, заслання Софії до монастиря, Голіцина – до Сибіру і перемога прибічників молодого царя Петра І). Однак цей візит із потенційної катастрофи для Мазепи (якого європейська преса вже поспішила оголосити «заарештованим» чи навіть «страченим разом із Голіциним та Софією» – «Gazette de France» від 1 листопада 1689 року) перетворився на його тріумф. Успішна аудієнція, обмін дарами поклали початок багаторічним приязним відносинам царя і гетьмана. У зв'язку з цим зазначимо: вплив гетьмана на царя був максимальним саме в 1689 – 1700 роках, коли освічений, з чималим політичним досвідом гетьман мав справу з молодим, без досвіду, царем, який конче потребував вірних і проникливих порадників (серед них на цьому етапі важливу роль відігравали гетьман Мазепа та відомий шотландець на російській службі генерал Патрік Гордон). Ставлення молодого Петра І до Мазепи зрозуміле, але ось відношення у цей період гетьмана до царя досі викликає суперечки: багатьох дослідників дивує «ультралояльність» гетьмана протягом майже всього його правління і така, здавалося б, раптова зміна курсу наприкінці. Сьогодні ясно: лояльність гетьмана щодо Петра І була явищем тимчасовим, таким собі елементом політичних комбінацій (що цілком нормально для політика-реаліста, який на перше місце ставить майбутнє своєї держави, а не інтереси союзника або зверхника). Але, можливо, на адресу Мазепи можна зробити інший закид: чи не була ця лояльність аж занадто сильною і довготривалою? Безсумнівно, при відповіді на це питання слід враховувати ту надзвичайно складну обстановку, за якої був змушений діяти гетьман як голова Української козацької держави, твердо усвідомлюючи принципи поведінки будь-якого вельможі при дворі тирана, сформульовані великим флорентійським філософом доби Відродження Ніколо Макіавеллі (гетьман, здобувши чудову освіту і володіючи значним зібранням книг, без сумніву, знав найвідоміші твори італійського філософа – «Государ» та «Роздуми над першою декадою Тіта Лівія»; недаремно літописець Величко називав Мазепу «Махієвелем»).

Макіавеллі писав: «Варто дотримуватися однієї з двох крайнощів, тобто або зблизитися з государем, або віддалитися від нього… але якщо для відкритої боротьби сил бракує, треба всіляко намагатися здобути ласку государя. Хто чинить інакше, той має жити в постійному страху, хоча б він і відзначався великими чеснотами». Останнє Мазепа знав дуже добре – адже кілька гетьманів уже поплатилися за свою, як здалося Москві, недостатню лояльність щодо неї. Тому головним було діяти дуже обережно (і у внутрішньо-, і в зовнішньополітичних справах), чекати на позитивні зміни в майбутньому, а головне – вміти відповідно на них реагувати.

А поки що цар і гетьман кілька разів зустрічалися особисто, обговорюючи важливі військові та політичні питання. До початку Північної війни таких зустрічей було принаймні три, не рахуючи візиту 1689 року: влітку 1696-го – в Острогозьку, взимку 1698 – 1699-го – у Воронежі і в січні 1700-го – у Москві, під час останньої гетьман став другим у Росії кавалером ордена Святого Андрія Первозванного. У Москві гетьмана приймали з великими почестями у Посольському дворі, для нього побудували «особый гетманский двор» (самі палати в сучасному московському районі Маросейка, зрозуміло, не збереглися). Усе це, а також різко негативна реакція Мазепи на антиросійські настрої в українському суспільстві не додавали йому популярності серед простого народу, але вважати саме цей чинник основною причиною поразки політичних планів гетьмана було б перебільшенням.

Розглядаючи відносини Івана Мазепи і царського уряду, слід докладніше зупинитися на ключовому моменті зовнішньої політики гетьмана до початку Північної війни – практичному втіленні концепції радикального вирішення «чорноморського питання», а отже, – на перипетіях збройної боротьби українських і російських військ з метою повалення турецько-татарського панування в Причорномор'ї.

Перш за все постає питання: які військові сили були у розпорядженні гетьмана Мазепи в останній чверті XVII століття? Саме в цей період козацька Україна переживала останній злет її збройних сил. Як писав Є. Маланюк про гетьмана Мазепу, «це був досвідчений державний муж, зручний політик, а головне, – старий, з величезною практикою воєначальник і полководець, який умів мислити стратегічно і стратегічно передбачати…Мазепа знав, що таке Війна і Військо, що таке військова сила».

Основу козацького війська цього часу складали, як і раніше, городові (або реєстрові) козаки: за реєстром їх мало бути 30 тисяч чоловік, а разом із «підпомічниками» нараховувалося до 50 тисяч. Підпомічники рідко ходили в походи, вони мали допомагати родинам реєстровців фінансово та по господарству, аби ті могли своєчасно виставити добре спорядженого та навченого козака. Причому для даного періоду характерне зростання ролі козацької кінноти. Дослідникам добре відомо, що саме за гетьманування Івана Степановича традиційна козацька система десяти реєстрових (городових) полків Лівобережжя здобула повноцінне доповнення у вигляді численного найманого війська, чиї професійні якості стояли на належній висоті, – адже ці вояки займалися, на відміну від козаків-реєстровців, виключно військовою справою. За часів Мазепи кількісно та якісно зросла ця друга складова українського війська – наймані сердюцькі (піхотні) та компанійські (кінні) полки, які ще за Самойловича та Дорошенка виконували не лише «поліцейські» функції, але й стали важливим компонентом війська. За гетьманування Івана Мазепи збільшилася кількість найманих полків, а також окремих «компаній» і «ватаг» (у 1700 році – вісім полків). Це віддане особисто гетьманові військо (фактично гвардія), яке становило близько десяти відсотків збройних сил козацької України, було цінне своїми бойовими якостями і досить високим вишколом.

Мала Гетьманщина й артилерію – «армату військовую», що поділялася на генеральну, полкову і сотенну (причому кожна сотня мала 1 – 2 гармати). Слід зауважити, що гетьман Мазепа, побувавши у молоді роки в Нідерландах і добре знаючи гарматну справу, надавав великого значення людвисарству – відливанню гармат. У Батурині було засновано майстерню з виготовлення гармат, де працювали такі відомі фахівці своєї справи, як брати Балашевичі (виготовили чимало гармат, а також відомий дзвін «Голуб» з портретним зображенням Мазепи). Мова йшла про кілька десятків гармат у складі генеральної артилерії та про значно більшу кількість – на озброєнні полків, сотень та окремих міст Лівобережжя. Артилерія перебувала у віданні генерального обозного та спеціального гарматного осавула (з початку 1700-х років ним був саксонець Фрідріх Кенігсек). Генеральна артилерія Гетьманщини дислокувалася у місті Короп. Тут випасалися коні-ваговози, яких запрягали у вози з гарматами, а «пушкарів та гармашів» мали забезпечувати всім необхідним мешканці сіл та містечок Риботина, Сохачева, Райгородка та Лукнова. Гетьман і генеральний гарматний осавул опікувалися ливарнями, пороховими і кінними заводами.

Окремо слід згадати про оборонну систему Української козацької держави, що складалася зі служби попередження, розвідки, служби зв'язку і власне оборонних ліній – укріплень, фортець, ретраншементів тощо. Місця дислокації козацьких пікетів (патрулів у степу, дозорцями в складі котрих були козаки як реєстрових, так і компанійських полків) визначалися гетьманом. Зазвичай це була лінія Коломак – Оріль – Ворскла – Дніпро. У випадку появи татарських загонів, виявлених пікетами, починала діяти козацька служба сповіщення – естафета. Коли напад здійснювали порівняно невеликі татарські сили, то проти них, як правило, зосереджувалися козаки прикордонних Полтавського та Миргородського, а також найманих полків. Якщо ж ворог проривався в глиб Гетьманщини (як це сталося в 1695 році), на бій із ним вирушали основні сили козацького війська. Система охорони кордонів Гетьманщини діяла, як і раніше, в тісній співпраці з Військом Запорозьким Низовим, але тепер більш значну роль, ніж раніше, відігравала власне розвідка Гетьманщини – наприклад, взяттям «язиків» тепер часто займалися не лише запорожці, але й невеликі кінні «спецзагони» з числа компанійців; напади на турецькі міста-фортеці в Нижньому Подніпров'ї та Північному Причорномор'ї (про що далі) наприкінці XVII століття здійснювали вже не тільки нечисленні загони січовиків, а й значні підрозділи реєстровців та компанійців.

Гетьман Іван Мазепа відіграв значну роль у створенні згаданої оборонної системи, розбудові козацьких збройних сил – піхоти, кінноти та артилерії. Окрім цього, він цікавився інженерними та військово-топографічними аспектами – відомо, що гетьман зміцнив укріплення багатьох міст своєї держави, зокрема Батурина, а також керував створенням докладного опису Дніпрових порогів та навколишньої місцевості в 1698 році. Цього року полтавський полковник Іскра склав дуже докладний «реєстр» усіх географічних об'єктів від мису Ми шурин Ріг (де колись, за доби Хмельницького, розташовувалася Запорозька Січ) і до гирла Бугу і міста Очаків, яке перекривало (разом із фортецею Кінбурн) вихід з Дніпро-Бузького лиману в Чорне море.

Тому можна твердити, що збройні сили Української козацької держави, які разом із військами Росії в останній чверті XVII століття повели рішучий наступ на турецькі позиції на півдні України, були непогано підготовані до подібних бойових дій, їх очолював досвідчений і мудрий воєначальник.

Першою великою військовою операцією, в якій взяли участь козацькі підрозділи під особистим проводом гетьмана Мазепи, став Кримський похід 1689 року. Йому передували значні приготування оборонного характеру: з березня по серпень 1688-го українське військо будувало на річці Самарі Новобогородицьку фортецю, що мала прикривати Полтавський полк від татарських набігів та слугувати базою для майбутнього великого походу на Крим. Окрім того, протягом 1688 року кіннота реєстрових полків та компанійці відбили кілька нападів татар на села та міста Полтавського полку, а восени того ж року компанійці полку І. Новицького і частина Переяславського полку зробили серйозну спробу захопити Очаків – щоправда, не досить вдалу (було спалено передмістя, і полки повернулися додому). Отже, почалася активна наступальна боротьба проти турецьких володінь у південній Україні, яку мав дещо полегшити той факт, що основні сили турків та татар у цей час воювали проти союзників Росії по Священній Лізі – Польщі та Австрії.

У вересні 1688 року з указом про підготовку до походу і для розробки спільного оперативного плану в Батурин до Івана Мазепи прибув царський посланець Федір Шакловитий. План було розроблено, причому гетьман порадив розпочинати похід ранньої весни, аби мати вдосталь фуражу і води та не допустити підпалення степу татарами (як це сталося під час походу 1687 року). Того ж місяця Іван Мазепа розіслав реєстровим та охотницьким полкам інструкції про підготовку до походу. У середині лютого 1689-го російська армія воевод В. Голіцина, Я. Долгорукова, Л. Неплюєва та ін. зібралася у призначених місцях, на початку березня у Севську відбулася нарада командирів з приводу плану дій, на якій були присутні і гетьман зі старшиною. Відкинувши поради Івана Мазепи і пропозицію генерала Патріка Гордона вести наступ поступово, будувати в міру просування укріплення і забезпечити фланги, захопивши турецькі фортеці в пониззі Дніпра, головнокомандувач князь Голіцин, як виявилося згодом, прирік свою 112-тисячну армію і 40-тисячне козацьке військо на невдачу. Величезна об'єднана армія витримала кілька важких боїв з татарами, в тому числі у Зеленій та Чорній долинах (15 – 16 травня 1689 року), коли лише вчасно кинуті в бій гетьманом Мазепою сердюцькі сотні своїм рушничним вогнем врятували від цілковитого винищення Сумський та Охтирський полки. Під час походу виявилося, що ні російська, ні українська реєстрова кіннота не можуть гідно протистояти татарам, і лише масований вогонь піхоти та артилерії (російської та полкової козацької) спроможні завдати татарам поразки. 20 травня знесилене військо дісталося Перекопу, але за браком амуніції, через загальну втому і відсутність води похід було припинено, і полки з великими втратами повернулись додому (є дані, що лише російське військо втратило до 20 тисяч убитими й померлими і 15 тисяч – полоненими). Основна мета – захоплення Криму – залишилася нездійсненною, хоча похід і допоміг союзникам Росії, відтягнувши на якийсь час із Балкан та Угорщини значні татарські сили.

Наступний, 1690 рік пройшов відносно спокійно для України, але вже в 1691-му сталася подія, що суттєво вплинула на реалізацію гетьманом Мазепою політики, спрямованої на боротьбу проти турецько-татарського панування на півдні України, – так зване «повстання Петрика». Олександр Оглоблін характеризує колишнього дрібного гетьманського урядовця (військового канцеляриста) Петра Іваненка (Петрика) як «людину неабияку, енергійну і завзяту, сміливу і заміристу… з глибоким розумінням політичної ситуації… вогненним патріотизмом». Петрик, можливо, пов'язаний родинними зв'язками з тодішнім генеральним писарем Василем Кочубеєм, 1691 року втік на Січ, а згодом із ватагою у кількасот запорожців (гетьман Мазепа через своїх агентів – Горбаченка і переволочанського дозорця Рутковського – зумів запобігти переходу основної маси запорожців, невдоволених Москвою, на бік Петрика) відбув до Криму, де був проголошений «гетьманом України з ханського боку». Він уклав з кримським ханом дуже цікавий договір (26 травня 1692 року), в якому Україна проголошувалася вільною державою і татари зобов'язувалися допомогти визволити її з-під влади Москви та Речі Посполитої. Петрик обіцяв скасувати в Україні ненависні оренди та інші обтяжливі для простого люду податки. Спочатку Петрика і татар підтримала частина населення містечок по річці Орелі (зокрема сотенні містечка Царичанка та Китайгород), але загроза наступу швидко зібраних гетьманом Мазепою Ніжинського, Лубенського і кількох охотницьких полків змусила Петрика і татарських мурз відступити. Пропаганда «ханського гетьмана» (універсали Петрика та «відповіді» на них Мазепи подає літописець Величко) не мала в Гетьманщині особливого успіху – населення надто вже втомилося від постійних військових дій, і у справи Петрика було небагато шансів на успіх. Нові руйнівні походи Петра Іваненка і татар у 1693 і 1696 роках на Лівобережжя та Слобідську Україну виявилися невдалими (оперативно працювала гетьманська розвідка, вчасно захоплювалися татарські «язики»), і невдовзі Петрик зійшов з політичної арени. Сьогодні відомо, що він не загинув від руки козака Вечорки у 90-ті роки XVTI століття, як колись вважав Микола Костомаров, і жив ще на початку наступного. Цікаво, що антиросіиська агітація Петрика за стилем дуже схожа на подібну ж пропаганду самого Мазепи зразка 1708 – 1709 років та прокламації Пилипа Орлика. Оглоблін (який найдетальніше розглянув постать «ханського гетьмана») навіть вважав за можливу співпрацю Орлика і Петрика після 1709 року в Бендерах, але жодних вагомих доказів на користь цього не надав.

Та для дослідника дипломатичної діяльності гетьмана Мазепи значний інтерес становить питання, чи був Петрик якось пов'язаний з гетьманом і його планами (адже саме інспірацію Петрика на повстання закидає гетьманові С. Величко; щоправда, деякі запорожці вважали, що Петрик просто втік від сварливої дружини – родички Василя Кочубея). Оглоблін, довівши значну вірогідність зв'язків Петрика з діячами так званої «старшинської опозиції» (Іскри, Жученки, Кочубей, Полуботки, Святополк-Четвертинський), водночас проаналізував практично всі факти, що можуть свідчити на користь причетності самого Мазепи до цієї справи (наприклад, матеріали допитів колишніх спільників Петрика, які інколи згадували про листи від Мазепи, що нібито були у «ханського гетьмана», а потім зрікалися своїх свідчень). Тому за непевністю доказів ми навряд чи можемо прийняти навіть гіпотезу самого ж Оглобліна про «опосередкований вплив» Мазепи на початку «справи Петрика», адже жодного прямого доказу на користь причетності Мазепи до планів Петрика дотепер не виявлено. Тому, вважаючи Івана Мазепу за цілковитого реаліста в політиці, мабуть, не варто шукати в усій (напівавантюрній все-таки) «справі Петрика» слідів впливу гетьмана. Не варто забувати також, що зв'язки Петрика зі «старшинською опозицією» і її планами принаймні дискредитувати гетьмана Мазепу в очах Москви є цілком вірогідними. Більш важливим є твердження О. Оглобліна про те, що політична програма Петрика ідейно заперечувала Переяслав та саму ідею союзу з Росією або Польщею – тобто державами, яким було найбільш вигідне розчленування українських територій у цей період. Парадоксально, але програма Петрика продиктована тією ж невблаганною геополітичною логікою, яка згодом змусить головного опонента «ханського гетьмана» – Івана Мазепу – піти на союз із «третьою силою», однаково ворожою Москві та Варшаві, аби надати козацькій Україні шанс вижити як політичному організмові.

Як ми вже згадували, Самійло Величко у своєму літописі наводить цікавий універсал Івана Мазепи, спрямований проти Петрика. Цей документ становить інтерес і як зразок політичної пропаганди XVII століття (з помітними елементами демагогії), і просто як цікавий твір красного письменства, написаний хай і не самим гетьманом, але, вочевидь, із його стилістичними правками (адже недаремно Пилип Орлик твердив, що Мазепа завжди читав і виправляв усі папери, котрі мав підписати). Ось його текст.

«Їхньої Царської Пресвітлої Величності Запорозьких військ обох боків Дніпра гетьман Іван Мазепа.

Усьому православному християнському народові, як духовного, так і світського станів, що перебувають у всіх городах, містах та селах свого полку, зичачи доброго здоров'я і щасливого та мирного прожиття від Господа Бога, ознаймовуємо, що дійшло до слуху нашого: декотрі з-поміж вас, нинішні обивателі, прочувши поголоски про зрадника та облудника Петрика, що він, щенюк, утік до ворогів і взяв своїм негідництвом собі в братерство татарів, одні починають сумніватися, а інші боятися, кажучи, начебто той його, злого сина, зачин зашкодить нашим порядкам, які є в Малій Росії. З цього знати, що такі люди не шанують своєї повинності, а вони повинні дотримати заприсяженої вірності православним своїм монархам і повинні лишитись у постійності та міцно стояти за православну віру, за Божі церкви, за Вітчизну і за цілість домів своїх та свого добра. Ми, отож, гетьман, виказуючи дбання з тієї оказії та горливе старання щодо цілості усього малоросійського краю, спільної для всіх Вітчизни, і щодо добробуту Божих святинь, а над те щодо мирного всіх вас життя при належній вірності до великих государів, засвідчуємо кожному з вас, що є справді пожиточне всьому народові, а що шкідливе. Так усьому народові буває пожиточно й корисно тоді, коли всякого чину люди, не слухаючи жодних бунтівничих зваб та заколотних оман, тримаються постійно одного свого старшого, віддають йому своє щире послушенство і неодмінно дотримуються існуючих порядків. І кожен з вас самих зауважив уже, що коли (а це вже двадцять з лишком років) живете ви під високодержавною їхньої Царської Пресвітлої Величності рукою статечно, то не тільки доступилися милого й пожаданого спокою, але й на все добро збагатилися, оскільки маєте в господарствах своїх досить усякого здобутого статку, маєте вдосталь хліба, чого всього нехай Господь Бог вам удесятеро збільшить. А згадайте-но тільки оті минулі колотнечі й замішання, внесені в наш народ через легковажних людей, коли належному володарю та своєму рейментарю чинилося противенство від багатьох неуважливих людей, а від заколотників уносилося поміж народ розрізнення та внутрішнє замішання. Яке тоді учинялося знищення і на хліб нестача, про те жахливо й казати! Але ми про те просторо свого слова не розпоширюємо, бо самі ви знаєте, через кого і в який спосіб це діялося. Приводим вам, однак, у пам'ять свіжіші події на тому боці Дніпра, що справили і який пожиток учинили народові оті горливі владолюбці: полковник Сірко, який приніс колотнечу в Умань та в інші міста, багатьох людей довів до смерті і подав на грабунок безліч худоби, а потім, не можучи утриматися у такому неґрунтовному житті, пішов звідти геть і змушений був шукати слобід. Тоді ж і Сулимко, назбиравши своїм бунтом більше як 20 тисяч чесним для себе соромом, а потім десь загинув та й помічників своїх допровадив до ганебної згуби. Суховій, котрий двічі виправляв у міста на людську шкоду потужні орди, чого досяг? Тільки завів колотнечу поміж народом, а в людських набутках страту, а для себе лишив вічну ганьбу. Також і Ханенко, взявши нечинно й непорядно гетьманський титул, вніс поміж народ розрізнення, був спершу притиснений в Умані облогою, а потім під Стебловом, хоч мав при собі й немало орд з мурзою Батирчею, втратив гармати й був упень розбитий та розпорошений тодішнім гетьманом Дорошенком. Ті названі й неназвані особи, яких тут не згадуємо, котрі бігали за владою, не тільки самі на собі й на помічниках своїх дізнали нещастя й занепаду, але за той учинок їхній немало потерпіла й Вітчизна-Україна, край тогобічний, бо коли люд за такими побудками хилявся туди чи сюди і не хотів заспокоїтися при своєму порядку, то всілякі війська, котрі переходили чи на поміч, чи для їхнього заспокоєння, не лише нищили той край, але й до решти розорили. І де бували міста людні, оздоблені

Божими святинями, там тепер за гріхи наші пустеля і віднайшлося житло звірям. Від того не тільки кожен зичливий син своєї Вітчизни мусить точити з очей своїх сльози, але обійме жаль і кожного доброго християнина. Хто ж бо віджалує оту, всього нашого народу, невіджаловану утрату? А коли був би той народ у такому багатовидному множе-стві і в ті часи дотримувався статечності та, відповідно до постановленого у себе порядку, тримався богохранимої держави їхньої Царської Пресвітлої Величності, не слухаючи жодних заколотних оман, певне, й досі б тогобічна сторона Дніпра була б у власній повноті ціла і неумалена в своїх оздобах. Коли ж згадані особи, які й заслуги мали у війську, так непорядно чинячи, нічого доброго тоді не справили своїй Вітчизні, а тільки зашкодили їй, цей один блазень своїм глупством не що інше справить, а напевне принесе людям шкоду, а собі загибель. Згадуючи тут про все це, прикладаємо вам усім таку нашу зичливу реймен-тарську пораду й нагадування: по-перше, щоб ваші милості усі, як старші, так і менші, чули в собі християнську повинність боронити, як зіницю очей своїх, святу віру й цілість Божих церков тут-таки, у Вітчизні своїй, Україні; по-друге, щоб ви, ваші милості, пам'ятаючи свою присягу на вірне й вічне підданство, виконану їхній Царській Пресвітлій Величності, постійно поставали за тією присягою за достойність їхнього монаршого, пресвітлого престолу і то не тільки всілякими способами й усіма своїми силами, але й голови свої покладали; по-третє, щоб ви, ваші милості, лишались у своєму послушенстві нам, гетьманові, і заховували в себе порядок, який постановлено від нас, згідно з давнім звичаєм. На останок, щоб ви зважили на свою цілість і в майбутньому житті, отож повинні запобігати тому, щоб вас ворожа неприязна омана і зваба не привела до розорення й викорінення. Не страхаючись відтак ворожих бусурманських народів, які вам ніколи не бували страшні, і не кладучи сумніву на бунтівливий учинок щенюка Петрика, який приведе його до швидкої загибелі, лишайтеся статечно при своєму чині й повинності. А коли ті противенці обішлють вас своїми звабами чи самі наблизяться до вас своїм наскоком, давайте їм на їхню ганебну мову жорстоку й сувору відповідь, а на їхній ворожий наступ приготуйте при Божій помочі сміливий та охочий бій на відсіч. Отак виконаєте ви вище перечислені свої повинності з огляду на святу віру, з огляду на православних царів і з огляду на охорону цілості своєї Вітчизни. А коли хто з вас зважає, що при тому ошуканці і щенюку орди в'яжуться, то чи багато може він доказати у тому своєму лихому зачині? А хто похилиться до його зваб, то чи буде він безпечний? Отож хай кожному буде відомо, що богохранимі й непоборні сили їхньої Царської Пресвітлої Величності, як і багаті на хоробре рицарство, гармати та воєнні порядки, так будуть міцні вони і в перемогах. Вони такі великі і сильні, що можуть стояти не тільки супроти самих бусурманських татарських військ і супроти других, коли б були, лядських, та ж бо на тому боці спільно із Запорозьким Військом одночасно заводили бій і вигравали битву супроти турецького вейзира та кримського хана з їхніми великими бусурманськими потугами. Надія отож наша на Господа Бога, що за покровою Пресвятої Діви Богородиці справить нам оте всемогутньою своєю поміччю. Коли ми, гетьман із військом, будемо в поготовності до відсічі і коли рушать усі великоросійські сили, понесуть оті вороги-бусурмани відсіч і незабаром марно загине збуджена на людську шкоду ота проява. В цей час ми, гетьман, вимагатимемо всенародної малоросійської постійності й нерушної зичливості; особливо вам, усім обивателям, поіменно про те нагадуємо. А що злий син, той щенюк, наносить огуду, начебто нашому малоросійському народові чиняться від православного Російського царства якісь утиски, то всі теє знаєте, що наш малоросійський народ дізнає превеликої монаршої милості, а не якихось утисків. Жодної він, ошуканець, не може знайти причини, від чого народ наш мав би відійти від міцної їхньої Царської Пресвітлої Величності оборони і премилостивої держави! Докладаємо наостанок ще й те, що коли б хто, завзятий, приводив через безбожний і душепагубний зачин народ посполитий до того, щоб дався він звабити себе й ошукати тому погибельному синові та ошуканцю Петрику, то всі те знайте, що той провідник вестиме до конечного знищення і до останньої загибелі. Коли ж таких відступників та зводників порядку не помилують монарші сили, то й ми, гетьман, не захочемо помилувати їх у жодний спосіб. Отож цим нагадувальним нашим універсалом і обсилаємо вас, бажаючи завжди бачити вас у статечності та постійності й тішитися з доброго вашого життя та поводження. І наказуємо пильно, щоб ви всі, статечні люди, стерегли поміж себе облудників та заколотників, а хто такий з'явиться, брали б до міцного ув'язнення і присилали до нас, гетьмана, щоб через таких лихих людей не наносилася на вас усіх нечесть та небезпека. Нагадавши про це таким нашим ласкавим словом, по-рейментарському та по-батьківському повторно й по-десятично всім вашим милостям, старшим і меншим, старим і молодим, зичимо знову-таки доброго здоров'я і щасливого всім буття.

Дано в таборі під Гадячем, 28 липня 1692 року.Вищеназваний гетьман рукою власною».

Та в будь-якому разі виступ Петрика тоді, в 1690-х, здавався лише епізодом у напруженій боротьбі, яку вели Росія і Україна за вихід до Чорного моря, за відвоювання Півдня. На початку березня 1694 року відбувся похід об'єднаних сил фастівського полковника Семена Палія, лубенського – Леонтія Свічки і кількох охотницьких полків під найбільшу з турецьких фортечок у пониззі Дніпра – Казикермен. Мазепа сповіщав царя про те, що козаки спалили «долішній посад» міста, розгромили частину гарнізону, яка зважилася на вилазку, і навіть протягом одного дня обстрілювали місто з гармат (саме цей факт наводить на думку, що то була спроба заволодіти містом-фортецею, а не просто пограбувати околиці; українське командування зрозуміло, що нижньодніпровські фортеці слід захопити для того, аби мати змогу продовжувати бойові дії у нижньому Подніпров'ї).

Того ж року Палій і військо наказного гетьмана Якова Лизогуба (Прилуцький, Переяславський і два компанійських полки) – за даними Величка, до 8 тисяч козаків – спустошили Буджак (місцевість між Дунаєм і Дністром, де кочувала найбільш агресивна Буджацька татарська орда).

То був останній спільний похід правобережного полковника Палія і гетьманських полків (хоча ім'я Палія ще не раз з'являтиметься на сторінках цієї книжки).

1695 року склалася ситуація, вельми сприятлива для нового великого походу українських і російських військ на південь: основна частина турецьких сил і багато татар були спрямовані новим султаном Мустафою II до Угорщини і Хорватії проти австрійців. У травні цього року війська Бориса Шереметева (майбутнього першого російського фельдмаршала) та Івана Мазепи виступили в похід, що мав за мету оволодіти чотирма нижньодніпровськими фортецями (Казикерменом, Іслам-Керменом, Мустріт-Керменом та Мубарек-Кермєном, що перекривали вільний вихід козакам по Дніпру в Чорне море; сьогодні це район міст Каховка та Берислав Херсонської області) і, окрім того, відволікти увагу татар від головного походу царя Петра І з відбірним 30-тисячним військом на фортецю Азов. Число вояків об'єднаної армії Шереметева і Мазепи, схоже, переважало військо Петра І, адже у турків мало скластися враження, що саме дніпровський напрямок походу – головний (хоча цифра у 120 тисяч росіян і козаків викликає значні сумніви). Наприкінці липня 1695 року об'єднане військо прибуло суходолом під Казикермен, сюди ж Дніпром припливла запорозька флотилія. Почалася облога, об'єктом якої стали дві більші фортеці – Казикермен і Мустріт-Кермен (або Таванськ, розташована на острові посеред Дніпра). Проти двох менших фортечок облога не велася. Маючи значну перевагу в артилерії, гетьман і воєвода застосували також кілька видів земляних робіт, аби якомога швидше і з меншими втратами взяти невеликий, але з досить міцними стінами Казикермен. З ініціативи гетьмана козаки «котили земляний вал…, щоб ним можна було засипати рів і, порівнявшись зі стінами, легко вломитись у місто». Ці земляні укріплення споруджували відповідно до відомої формули знаменитого французького військового інженера маркіза де Вобана «побільше поту, поменше крові». Саме вони разом із російським підкопом, що зруйнував одну з веж Казикермена, і приступом, який почався 30 липня, після шаленого артобстрілу міста, спричинили капітуляцію Казикермена, а згодом – і Мустріт-Кермена за тиждень після початку облоги. У взятому Казикермені гетьман залишив гарнізон – сердюцький полк і кількасот російських ратних людей і запорожців, Шереметев же залишив у Мустріт-Кермені полк російських стрільців. Невеликі і не надто цінні у військовому відношенні Іслам-Кермен та Мубарек-Кермен, залишені мешканцями та гарнізонами (які втекли до Криму), були зруйновані. Таким чином, «допоміжний» похід Мазепи і Шереметева виявився значно вдалішим за основний, Азовський, Петра І, адже Азов через невдалу організацію облоги і відсутність у росіян флоту, який блокував би місто з моря, царю здобути не вдалося.

Але вже наступного, 1696 року в результаті Другого Азовського походу війська Петра І за дуже активної допомоги п'ятнадцатитисячного козацького війська наказного гетьмана Якова Лизогуба (куди входили запорожці та реєстрові козаки), які разом із донцями відбили спробу турецьких транспортів прорватися до міста і першими оволоділи ворожим бастіоном, взяли місто-фортецю Азов. Основна ж частина козацького війська на чолі з гетьманом Мазепою разом із військами Шереметева стояла табором на річці Берестовій, охороняючи кордон від можливого несподіваного набігу татар.

Новий великий похід козацьких та російських військ, у підготовці та проведенні котрого найактивнішу участь узяв гетьман Мазепа, відбувся влітку 1697 року. Це мав бути «перший і досі ще небувалий водний похід Дніпром у Чорне море для військового промислу над турками» (Величко). Схоже, саме завдяки Мазепі похід підготували у справді небачених масштабах – будувалося до ста великих морських «стругів» (виготовити встигли лише сімдесят) і шістсот річкових човнів. Частина російсько-українського війська йшла суходолом, частина – Дніпром, причому флотилія пройшла грізні пороги (по високій воді, не без втрат, але загалом завдяки заздалегідь проведеним вимірам та розвідці – успішно). 25 липня військо стояло вже під Казикерменом, де компанійці витримали кілька боїв з татарами, а основна частина війська була зайнята будівництвом на острові Таванському нової, більшої і краще укріпленої фортеці. Проте похід не мав свого логічного продовження – захопити турків зненацька не вдалося (ще на початку червня гетьман одержав звістку про те, що під Казикермен невдовзі має прибути Дніпром сильна турецька ескадра, яка справді з'явилася у гирлі Дніпра на початку серпня). Невдовзі на лівому березі Дніпра з'явився з ордою сам кримський хан, а разом з ним – і загроза того, що українсько-російська армія буде невдовзі відрізана від баз і оточена. Тому цілком розумним і виваженим видається рішення Івана Мазепи і воєводи Якова Долгорукова відступити вгору Дніпром, попередньо посиливши гарнізон Таванська і Казикермена шістьма тисячами козаків і ратних людей. Поблизу острова Томаківка військо залишило судна, які передали запорожцям, і суходолом попрямувало додому, прикриваючи водночас кордон від татар. Такий, здавалося б, не надто славний кінець походу і поведінка його керівників – гетьмана Мазепи і бєлгородського воєводи Долгорукова – викликали нарікання і з боку тогочасних джерел, і пізніших дослідників. Але у світлі наступних подій (особливо прибуття до Таванська 22 турецьких каторг – великих галер, які, за словами молдавського перебіжчика, мали на озброєнні до двохсот гармат, зокрема. 36-фунтових, і транспортів-фуркатів з п'ятдесятьма тисячами вояків) рішення Мазепи і Долгорукова, можливо, врятувало об'єднане військо від розгрому на воді, втрати флотилії і довгого, виснажливого відступу суходолом під ударами татарської кінноти. Ризик надто великий, і відмова від продовження походу була рішенням досвідчених, обережних полководців, а не боягузтвом.

Не слід також забувати, що цей не зовсім вдалий похід зробив можливою п'ятитижневу героїчну оборону Таванська і Казикермена від сильного турецько-татарського війська (активну участь у ній взяв сердюцький полк Дмитра Чечеля – майбутнього оборонця Батурина в 1708 році), яке, зазнавши важких втрат, було змушене у жовтні 1697-го зняти облогу і відступити.

Останній великий похід російсько-української армії проти османів відбувся влітку 1698 року. Йому також передувала серйозна підготовка, зокрема й військово-топографічна (за дорученням гетьмана полковник Іван Іскра склав «реєстр прикмет» усіх важливих географічних об'єктів від мису Мишурин Ріг до гирла Південного Бугу і міста Очаків). Однак через брак води і продовольства похід десятьох козацьких полків і війська Якова Долгорукова на Перекоп було перервано, і єдиним досягненням союзників стало відновлення укріплень Казикермена, що стояв у руїнах з 1695 року.

Підбиваючи підсумок огляду бойових дій, у яких брав участь гетьман Іван Мазепа у цей період, слід підкреслити кілька моментів. Гетьман Мазепа краще за багатьох своїх попередників був підготований до того, щоб узяти на себе обов'язки головнокомандувача військом козацької України – мав досить непогану військову освіту (чималу роль відіграло навчання у Голландії) і значний військовий досвід, здобутий ще ротмістром у надвірній корогві Петра Дорошенка, а потім – генеральним осавулом при Самойловичі у бурхливі часи Руїни. Тож слід відкинути як необгрунтовані твердження деяких авторів про те, що Мазепа взагалі не був людиною військовою, а лише «хитрим інтриганом і боягузом, і сам не ходив у походи» (А. Єнсен). Окрім справді видатних дипломатичних здібностей, гетьман мав і дуже солідний досвід ведення війни, що, як відомо з часів Карпа Клаузевіца, є «продовженням політики, але вже іншими засобами». Цей досвід цінував і Петро І, який наказував своїм полководцям, що діяли разом із козацьким військом, постійно радитися з гетьманом, і сам прислухався до його порад. Як полководцеві, Мазепі були притаманні обережність, виваженість, реальна оцінка своїх і ворожих сил. Велику увагу гетьман приділяв розвідці і збиранню інформації. Він посилав у степ спеціальні загони для захоплення «язиків», намагався добувати відомості через купців і агентів у Молдавії, Криму тощо.

Невдачі ж Другого Кримського походу (1689 рік) та частково Дніпровських походів (1697, 1698 роки) були спричинені не стільки суб'єктивними (особисті якості Голіцина, Долгорукова чи Мазепи), скільки об'єктивними чинниками – незначною рухомістю об'єднаного українсько-російського війська, обтяженого величезним обозом, важкими умовами степу, відсутністю кінноти, яка могла б на рівних змагатися з легкою татарською кіннотою. Це відчують на собі і російське військо Петра І, яке зазнає катастрофічної Прутської поразки, і армія Російської імперії під час російсько-турецької війни 1735 – 1739 років.

Отже, бачимо, що уряд І. С. Мазепи провадив таку політичну лінію у чорноморському питанні, яка була спрямована на відвоювання Півдня і Криму, і доклав дуже багато зусиль для досягнення мети.

У цьому контексті слід розглядати і досить активні контакти гетьмана Мазепи (як і Петра І) з Молдавією і Валахією, завдяки чому були відновлені торговельні зносини Гетьманщини і Валахії (що засвідчує лист господаря Іо Константина Дуки до Мазепи від 1693 року). Волоська знать навіть запевняла українського гетьмана, що військо князівства приєднається до козаків, коли Священна Ліга «ослабить ворога достатньою мірою» і Мазепа візьме при-дунайські міста Аккерман і Кілію. З Молдавії та Валахії гетьман отримував важливу інформацію про воєнні дії, плани турків (подібні секретні відомості надходили через спеціальних гетьманських агентів у вигляді «циферних» – зашифрованих цифровим кодом – листів). Гетьман Мазепа і граф Федір Головін в 1698 році вели переговори з молдавським та волоським послами з привода питання про прийняття князівств у російське підданство. Гетьман був добре обізнаний у молдавських та волоських справах – це засвідчують його звіти царському урядові. Наводимо уривки з двох із них, вміщені Самійлом Величком у своєму літописі.

Перший датовано 20 жовтня 1693 року.

«Коли мені було принесено Ваш, Вашої Царської Пресвітлої Величності, милостивий указ у поважній Вашій монаршій грамоті, щоб я учинив особливу посилку до волоського та мултянського володарів для вивідання про польського посла: з ким і про що, і де трактує він свої польські справи, і щоб вони, згадані володарі, за дбанням про благочестиву східну християнську віру були схильні до Вашого, великих государів, боку, – я дбав про те найретельніше, щоб виконати Вашу монаршу волю, тим більше, що волоський господар кількаразово відзивався з тим, щоб грецькі купці ходили зі своїми куплями з цих малоросійських країв простим давнім шляхом на Ясси, з доброю надією на свою повну цілість. То я розміркував, що з огляду на польських комендантів, котрі перебувають у Не-мирові й Сороці і котрі стежать за всілякими діями, посилати мені й писати явно до тих володарів не можна. Тож я наказав нашому військовому ексакторові Саві Олеферо-ву, щоб він відшукав з-поміж ніжинських торгових людей здібного чоловіка, якого можна було б послати у Волоську землю як купця, і звелів йому, Саві, писати від себе до ексактора Волоської землі з вимогою запоруки: чи можна грецьким купцям, які хочуть проходити звідси в Турецьку область, сподіватися в тій дорозі, яка лежить на Ясси, своєї цілості? Як тільки він, Сава, віднайшов такого чоловіка, а саме Михайла Степанова, то я в той-таки час звелів послати його з Ніжина в Батурин і дав йому словесну науку, щоб, прибувши в Ясси під виглядом того купецтва, всіляко намагався вивідувати про всілякі тамтешні події й відомості; а осібно на малому листку паперу написав я таємно до волоського володаря без підпису імені мого, просячи його, щоб звістив мені про поведінку бусурманських військ, як вони воюють із німецькими військами, де тепер польський посол і яким ділом він тепер зайнятий. Налягав я й на те, щоб він, волоський володар з мултян-ським володарем спільно, за своїм християнським сумлінням до православної віри, дбав виказати Вам, великим государям, свою дбалість, аби задля миротворства тамтешній турецький бік зробився схильніший до боку Вашої Царської Пресвітлої Величності, і звелів я того короткого написаного таємного листа віддати до рук самого волоського господаря. А до мултянського володаря не писав я нічого, знаючи, що його нема вдома.

І ось той посильний, бувши в Яссах, віддав мого вищеописаного листа до рук самому володареві, і він, володар, прочитавши його, говорив словесне для донесення мені, гетьману, що турецький вейзир і кримський хан зі своїми військами дійшли під Белиград, мали з німецькими військами бій і, осиливши їх, той Белиград звільнили з облоги, бо німецькі війська були в невеликій силі – було їх мало що більше десяти тисяч… І турецький бік, каже, бажає миру, а німецький від того відрікається. Посол же Ревуський напевне виправлений до бусурман, щоб постановити мир.

З таким, тільки словесним, звіщенням він, волоський господар, відпустив того згаданого носильника до мене і прислав через нього запечатаний склад слів, писаний цифрами, з якого я зрозумів, що він, володар, бажає мати зі мною пересилки і не простим письмом, а щоб списуватися з ним тими цифрами. Про це я за повинністю моєю підданською, чинячи належне Вам, великим государям, донесення, посилаю того посланця Михайла до Вашої Царської Пресвітлої Величності, а також і той склад цифер. Пересилаю також через нього в приказ Малої Росії і листа Семена Палія. А чи мені з ним, волоським господарем, чинити обсилання і чи списуватися через таке цифрове письмо, прошу покірно про те у Вас, великих государів, милостивого монаршого указу і при слання того циферного складу до мене. І те покірно докладаю, що я, прагнучи прислужитися Вам, великим государям, премилостивим монархам, маю дбале старання виправити невдовзі спеціальну людину до мултянського володаря, оскільки сподівався, що той знає про всілякі події й наміри».

Другий звіт – від 26 листопада 1696 року.

«Покірно доношу Вам, великому государю, Вашій Царській Пресвітлій Величності, що мій посланець на ймення Петро Волошин, котрого я десь із рік тому відправив для вивідання вістей до волоського господаря Константина Дуки, разом з його, господаря, чоловіком Савою повернувся тепер у Батурин до мене, гетьмана, і так про себе оповідав, що з тією моєю посилкою натрапив на той час, коли тому господареві Константину настала переміна. Через таке утруднення він, Петро, був затриманий у ханського гетьмана, Стецикового брата, і відданий зі своїм челядником бусурманам-татарам у руки, звідки він сам, Петро, утік до Ясс, волоської столиці, а його челядника продано в турецьку неволю. Відтак новий володар волоський відпустив його, Петра, з Ясс до мене, гетьмана, без жодних листів, і прибув разом з ним, Петром, значний тамтешній чоловік на ім'я Іван Драгинич, котрий у минулому часі кільканадцять років тому був намісником господаря Дуки на тому боці Дніпра в місті Немирові, бо в ту пору володар володів цією стороною від турецького султана. Отож той Іван Драгинич, як і мій посланий чоловік, такі оповідали відомості, що того минулого літа турецький султан сам був зі своїми військами під Білоградом на війні супроти німецьких військ, тільки не встояв перед наступом тих німецьких військ, утік з того поля, покинувши і свої обози, котрими німці оволодівши, багатьох турків поклали трупом, через що перемога лишилася при німцях. Однак турецький султан, готуючись на подальшу війну, наказав з усіх племен збирати й записувати яничарів, бажаючи конечно мати їх сорок тисяч, і вже начебто багато їх записано. Іще про те оповідають, що в Яссах, у волоського володаря, є певна відомість, що кримський хан наказав усім кримським та білогородським ордам, усякому готуватися й приспособлятись у теперішній військовий похід на нинішню зиму у Вашу, Царської Пресвітлої Величності, богохраниму державу Малу Росію, про що просторіше оповіджено в записі їхніх речей, і я той запис посилаю при цьому листі в приказ Малої Росії для донесення Вам, великому государеві, через Дмитра Нестеренка, батуринського сотника, при якому і згаданого Петра Волошина виправляю для просторішого словесного про все те вище описаного донесення в царське велике місто Москву, а згаданого Івана Драгинича залишаємо при собі в Батурині, бо він бажає жити тут, у Малій Росії, хочучи забрати сюди з Волоської землі свою жону й дітей, про що покірно прошу милостивого Вашої Царської Пресвітлої Величності указу. Ще є тут у нас чоловік, котрий прибув з ними-таки, Петром Волошиним та Іваном Драгиничем, породи малоросійської, котрий має там, у Яссах, жону і діти, якого волоський господар спеціально виправив з ними, наказавши, щоб той чоловік подав циферну азбуку того володаря, якою він, володар, бажає чинити зі мною таємні обсилки, і того чоловіка я біля себе затримаю до монаршої Вашої, Царської Пресвітлої Величності, волі, про що прошу покірно милостивого Вашої Царської Пресвітлої Величності указу, чи мені з тим волоським господарем зсилатися для відомостей, чи те посилкове діло непотрібне. А ту циферну азбуку послав я в той-таки Вашої Царської Пресвітлої Величності малоросійський приказ».

Насамкінець розділу слід розглянути також західний, «польський», напрямок зовнішньої політики українського гетьмана у даний період (до початку Північної війни, яка принесла чималі зміни). І цікаво: всупереч доносам до Москви ворогів Мазепи, які виставляли його великим прихильником Речі Посполитої, він у цей час вів стосовно Польщі політику, обумовлену «Вічним миром» 1686 року між Росією та Річчю Посполитою: військовий союз у рамках Священної Ліги проти Туреччини, збереження територіального status quo на Правобережній Україні (яка, за винятком Києва, належала полякам).

Польська сторона також намагалася перетягти українського гетьмана на свій бік, але ні спроби шляхтича Доморацького, ні таємна місія французького дипломата Фуа де ля Невіля в 1689 році не досягли мети – добитися розриву Мазепи з Москвою і його переходу на бік короля польського Я на III Собеського. Взаємини гетьмана з польськими владними колами залишалися підкреслено-офіційними, проте Мазепа не поривав дружніх контактів із багатьма представниками польського істеблішменту, які згодом, з початком зміни зовнішньополітичного курсу його держави, стали йому в пригоді.

Через умови «Вічного миру» і необхідність враховувати позицію Росії гетьман просто не міг узяти Правобережжя під своє покровительство, як не раз пропонував герой правобережної козаччини фастівський полковник Семен Палій. Мазепа з відома Петра І допомагав правобережним козакам амуніцією та провіантом, гетьманські й охотницькі (наймані) полки спільно ходили на турецькі і татарські укріплення, але, наприклад, план Мазепи переселити козаків Палія на територію лівобережного Переяславського полку російський уряд не прийняв як занадто небезпечний щодо перспектив російсько-польських відносин. Проте уважний читальник, можливо, захоче знати, звідки на понищеному війнами доби Руїни та відданому полякам Правобережжі взялася козаччина і вищезгаданий Палій?

Справа в тому, що досвід важкої війни з Туреччиною довів польському урядові доцільність відновлення козацтва як дійового способу військової самоорганізації місцевого українського населення прикордонного краю. Ще гостріше постало це питання у законодавчому плані після вступу Речі Посполитої до антитурецької коаліції і поновлення активних бойових дій проти Туреччини та Кримського ханства: останнє так само продовжило спустошливі набіги на Правобережну Україну, котра тільки-но почала заново заселятися. Крім того, як ми вже зазначали, польський уряд не припиняв будувати далекосяжні плани щодо повернення Лівобережжя та Києва, і в цих планах, як і за доби Руїни, правобережне козацтво під контролем польського уряду могло відіграти важливу роль. Останнім «офіційним» правобережним гетьманом доби Руїни, що визнавався польським урядом, був Остап Гоголь (предок Миколи Васильовича, котрий добре знав історію свого роду і, як вважають сучасні українські історики, використав деякі риси характеру та фрагменти біографії свого предка при творенні образу найвідомішого українського козака всіх часів – Тараса Бульби). Він помер в 1679 році. Залишки правобережного козацького війська в цей час перетворилися на те, чим колись були реєстровці до 1648 року, – невелике наймане військо на службі Речі Посполитої. Кількасот козаків у 1682 році були розквартировані на Київщині і отримували всього тисячу злотих платні на рік, перебуваючи в розпорядженні польської адміністрації Київського воєводства. На чолі цього загону стояв козацький полковник Мирон і польський комісар – шляхтич Урбанович. Проте на спустошеному, перетвореному знову на «дике поле» Правобережжі (сучасники не шкодували і більш гучних назв – «аравійська пустеля», наприклад) знову-таки почали з'являтися ватаги уходників, зокрема з числа запорожців, лівобережних козаків, міщан тощо. Ці представники добре знаної кожному, хто знайомий з історією виникнення українського козацтва, вольниці, за словами літописця Григорія Граб'янки, «без усякого указу, своєю охотою, ради защищенія от нападенія бесурманского християн и границ обороняючи, по диких степах кормячися от диких зверей мясом и криючися, татарские загони, с Полщи и з Россіи з людми набранними, в Крим и в Белоградщину в неволю проваженними розбивали и користей – з конми и оружием – татарських доставши, употребляли». У 1683 році сейм Речі Посполитої офіційно відновив наймане козацьке військо – його центром стало містечко Немирів, а гетьманами – спочатку український шляхтич Степан Куницький (невдовзі розгромлений татарами), а згодом – Андрій Могила та якийсь невідомий нам на прізвище Григорій (Гришко). Гетьман Мазепа, який уважно спостерігав за відродженням правобережного козацтва, зауважив з приводу здібностей вищезгаданих ватажків у тому дусі, що Куницький програв через пиятику, а Могила взагалі «не тилко пяний, але и тверезий розуму не маєть». Польський уряд пішов навіть на те, аби відновити територіальний козацький устрій на спустошеному Правобережжі. З його дозволу в 1684 – 1685 роках у межах Київського та Брацлавського воєводств виникли військово-адміністративні одиниці – козацькі полки – на чолі із полковниками Іскрою (Корсунський), Самусем (Богуславський), Абазином (Брацлавський), Палієм (Фастівський, після опанування козаками Білої Церкви почне називатися Білоцерківським). Найпомітнішою постаттю серед правобережних полковників був Семен Гурко (Палій), «полковник його королівської милості Війська Запорозького Український, Фастівський, стражник Український і Поліський».

Семен Палій, за найбільш розповсюдженою версією, народився у Борзні Ніжинського полку незадовго до початку Хмельниччини. Схоже, він здобув непогану освіту у Київському колегіумі. Тривалий час був звичайним реєстровим козаком Ніжинського полку, одружився, мав доньку Параскеву. Овдовівши і видавши доньку заміж за полковника правобережних козаків-найманців Антона Танського, Палій вирушив козакувати на Січ, де згодом прославився своїм військовим хистом (за легендою, саме тут Семен Гурко отримав прізвисько Палій – мовляв, за те, що випадково підпалив курінь). Можливо, загін Палія був серед перших козацьких формувань, узаконених вищезгаданою сеймовою постановою. Семен Палій фактично здійснив те саме, що й Іван Мазепа, тільки гетьман переселився на більш перспективне для свого політичного майбутнього Лівобережжя, а фастівський полковник – навпаки, з лівого на правий берег Славутича. У пошуках військової слави і здобичі Палій іде на службу до короля-лицаря Яна Собеського, який збирав військо на допомогу Священній Лізі. Є непідтверджені дані, що разом зі своїми козаками він міг брати участь навіть в епохальній битві християнського та мусульманського військ під Віднем в 1683 році. Полковником Палія вперше називають документи 1684 року, а наступного року спеціальна сеймова постанова дозволила українським козакам засновувати на Правобережжі свої полки. Семен Палій оселився разом із соратниками в околицях міста Фастова, укріпив свою «столицю» і згодом став таким собі українським козацьким магнатом, одним із найсильніших на Правобережжі. Формально він міг розпоряджатися всіма володіннями (окрім шляхетських маєтків) лише на території свого полку, але фактично територія «Паліївщини» увесь час розширювалася, охоплюючи землі від Полісся до Дніпра. В дещо меншому масштабі повторювалася історія 1648 року – знову цілі села покозачувалися і переходили «під захист» популярного полковника.

Відродження Правобережжя було надзвичайно швидким і вражаючим – у пустелі, вкритій попелом, щедро всипаній кістками, з'являлися десятки сіл та міст, відновлювалися потужні козацькі підрозділи. З одного боку, це сприяло захисту Речі Посполитої від татар, а з другого – перекреслювало умови того ж «Вічного миру» з Росією, за яким міста на Правобережжі вздовж Дніпра не могли відбудовуватися, і тут мала залишатися доволі широка територія «спаленої землі», фактично така собі «нейтральна смуга». Серце етнічної української території мало бути вічною пустелею на догоду державам-сусідам… Але український етнос, а зокрема ті його представники, що жили в XVII столітті, попри «милу» схильність до перегризання одне одному горлянок на радість «братам» і «друзям», завжди мали одну незбагненну рису – здатність надзвичайно швидко відновлювати свої сили після жахливих зовнішніх вторгнень і погромів та міжусобних воєн. Ця здатність всерйоз непокоїла кабінетних політиків Москви, Варшави та Стамбула, які мріяли про більш-менш спокійне володіння спустошеними українськими землями – скривавленими трофеями доби Руїни. В світлі цього стає зрозуміло, чому, наприклад, відомий російський воєвода Неплюєв так пишався результатами здійснюваного ним (з допомогою Самойловича) «згону» населення Правобережжя на лівий, підвладний Москві і Батурину, берег Дніпра. Проте переселенці продовжували стікатися на Правобережжя з Поділля, Галичини, Полісся, Волині, навіть з лівобережних полків. Селян і козаків приваблювали вільні землі, можливість утворення слобід і вільного господарювання на своїй землі, тому вони йшли на будь-який ризик, аби лише дістатися «обітованого краю» з його родючими чорноземами і відносно слабким визиском у вигляді поборів на користь козацького війська Палія.

Справа в тому, що на території «Паліївщини» майже одразу почали встановлюватися козацькі порядки, схожі на ті, які існували в державі Хмельницького на початку її існування. Практично повністю зникло шляхетське землеволодіння, шляхту витіснили зі своїх маєтків, прибутки ж від пасік, шинків, ґуралень, інших промислів та торгівлі йшли до козацької скарбниці. Польська та українська шляхта в 1688 році скаржилася коронному гетьманові Речі Посполитої Станіславу-Яну Яблоновському: «Не можна вимовити того, якої великої руїни зазнає через тих козаків наше воєводство, адже ж не тільки вони, повертаючись з походу, не хочуть протягом шести й більше тижнів розквартируватися, але сотнями переходять з місця на місце і зганяють один одного «з кращого хліба», людей б'ють і розганяють, а самі в клунях і хатах їхніх хазяйнують. Мало того – вони роблять собі границю по річці Случ з боку Волині і ріку Ушу з боку Князівства Литовського; вони позбавляють панів і підстарост підданського послушенства, підбурюють тутешніх селян до бунтів, розбійничають по лісах та великих шляхах». Польські командувачі (регімен-тарі) і комісари в козацьких справах на Правобережжі Станіслав Дружкевич і Бальцер Вільга нічим не могли зарадити в цій справі, адже не мали достатньо сил, щоб придушити «козацьке свавілля». Яблоновський писав довгі грізні листи Палієві та іншим козацьким ватажкам з вимогами припинити «бешкети», але це так само не мало жодного ефекту. Частина шляхти Київського воєводства побоювалася рішуче діяти проти козаків, пам'ятаючи грізні часи Хмельниччини. Але деякі шляхтичі й особливо магнати нападали на «Паліївщину», перетворюючи села на згарища, вбиваючи та забираючи з собою селян. Один із представників українсько-польської магнатської родини Замойських писав Палієві, аби той викинув із своєї буйної голови думку про «удільне князівство Фастівське», яка, мовляв, зародилася там під впливом горілки. У відповідь восени 1689-го енергійний полковник напав на Немирів, де була резиденція його суперника – пропольського гетьмана Гришка, потрапив до полону, звідки наступного року втік.

Із боротьби проти польських магнатів і згодом польської влади Палій виніс цінний досвід – він зрозумів, що перемогу можна здобути лише в союзі з козацтвом Гетьманщини. Де, коли і за яких обставин уперше перетнулися непрості життєві шляхи Івана Мазепи та Семена Палія, – сказати важко. У 90-ті роки XVII століття обидва видатних українці кілька разів зустрічалися (Палій приїздив до Батурина, зокрема, в 1698 році з приводу весілля гетьманського небожа Обидовського). Лідер правобережного козацтва прохав військової допомоги у Мазепи та російської влади, пропонуючи натомість прийняти у підданство мешканців підконтрольної йому території. Але якою б привабливою не здавалася цареві та лівобережному гетьманові така пропозиція, вона йшла всупереч загальному політичному курсу на союз із Річчю Посполитою в рамках анти-турецької коаліції, і Палій отримував лише обмежену таємну допомогу від Мазепи (порохом, боєприпасами, зброєю тощо). У результаті він вирішив боронитися проти будь-яких польських спроб витіснити його з земель і почав спішно зміцнювати свій Фастів.

Якою ж була політика гетьмана Мазепи стосовно Правобережжя до початку Північної війни? Ми можемо впевнено твердити, що гетьман як колишній «дорошенківець» головною метою своєї політики вважав об'єднання двох історичних частин держави Хмельницького в одне політичне ціле. Цю політику навряд чи варто, модернізуючи, називати «соборницькою», адже мова не йшла про реальне об'єднання всіх етнічних українських земель. Ті території, де не існувало козацтва (наприклад, Галичина), мали небагато шансів утриматися в складі Української козацької держави. Але об'єктивно така політика Мазепи була єдино вірною для тогочасної України – тільки об'єднання матеріальних та людських ресурсів Ліво– і Правобережжя могло дати козацькій Україні шанс вистояти проти численних супротивників, що переважали її і за потенціалом, і за рівнем та темпами політичного розвитку. Саме тому гетьмана не могла не приваблювати ідея включення великої частини Правобережжя (Фастівщини та Білоцерківщи-ни) з готовим козацьким устроєм до складу Української козацької держави. Крім того, «Паліївщина» могла зіграти важливу роль у антитурецькій політиці лівобережних гетьманів, зокрема у справі просування на південь, до берегів Чорного моря. У зв'язку з цим гетьман не міг не звертати уваги на неодноразові спроби кримського хана переманити Палія на свій бік. У 1693 році фастівський полковник навіть час від часу говорив про звернення по допомогу до татар проти поляків, і Мазепа писав до Москви, що Палієві слід допомогти, аби не допустити татарського втручання в цю небезпечну справу. Щоправда, коли Семен Палій спробував порозумітися з польською стороною, лівобережний гетьман проінформував Москву про його ненадійність. Але серйозно допомогти Палієві Мазепа не міг, зважаючи на офіційну російську позицію. Він міг лише всіляко умовляти царський уряд активно втрутитися в розвиток подій на Правобережжі, аби потім спробувати всупереч умовам «Вічного миру» приєднати цю територію до Гетьманщини. Але до початку Північної війни ці спроби не мали великого успіху. Річ Посполита продовжувала свою не надто продуману подвійну політику щодо правобережного козацтва, Палій разом з українськими селянами, міщанами та козаками готував велике повстання, мріючи повторити успіх Богдана Хмельницького, Росія вичікувала, намагаючись водночас відвоювати в союзі з Річчю Посполитою певні території у Криму та Османській імперії, а у лівобережного гетьмана були «зв'язані руки» в цьому життєво важливому для його держави питанні.

Він міг тільки збирати інформацію та писати до Москви листи, подібні до того, який наводить Самійло Величко (від 9 грудня 1692 року): «Прислав до мене Семен Палій, охотницький полковник, свого обозного і писав через нього свій лист, а потім услід за тим обозним прислав через пошту повторного листа, в яких обох з'являє свої власні потреби й нестатки і ознаймовує, що з польського війська почали наступати на Полісся польські хоругви і стали витискати та виганяти зі становиськ людей його, Палієвого, полку, від чого він сподівається ворожого наступу і на себе у Хвастів та усильно просить, щоб йому вчинити допомогу й оборону, а найперше, щоб я вислав у містечко Білогородку, що відстоїть од Києва на три милі, на той бік Дніпра воєнних людей, з чого поляки, взявши пострах, не сміли б на нього наступати. По-друге, просить він пороху і свинцю, якого потребуватиме, щоб давати відсіч, що на те йому з Києва був, либонь, і Вашої Царської Пресвітлої Величності указ, однак досі нічого не було здійснено через усілякі перепони. По-третє, просить грошей, докладаючи, що ті гроші, які дано йому на полк за милостивим Вашим монаршим указом, роздав він на піхоту, а тепер йому є пильна потреба дістати ще стільки ж на. задоволення кінних. У тих листах висловлено, либонь, досить дбале і гаряче прохання про ті потреби, які й словесно його посланець старанно переповів, однак я без Вашого монаршого указу не смію його задовольняти, а саме послати на назване місце людей мого рейменту йому в допомогу, розмірковуючи, що це наступають на нього війська з того боку Дніпра, з якими Ви, великі государі, Ваша Царська Пресвітла Величносте, маєте договори «Вічного миру» і цих договорів Ви, великі государі, не вказали порушувати анінайменшими причинами, про що багаторазово писалося у Ваших монарших грамотах до мене, підданого. Через це посилаю Вам, великим государям, якнайшвидше нарошного щодо того гінця Самійла Васильовича, близького мого слугу, і прошу якнайпокірніше про швидкий Ваш милостивий монарший указ, як мені чинити щодо тих його, Семена Палія, прохань. А оскільки є народне прислів'я, що тонучий і бритви хопиться, і часто те бувало, що люди з відчаю до неподобних удавалися речей, то я зважити мушу: коли б йому, Семенові Палію, з богохранимої Вашої держави не було подано допомоги й оборони, то щоб він, бувши в такому вогні, не вдався до помочі бусурманського боку. А коли так станеться, то від нього християнству більше учиниться шкоди, ніж від Сте-цика і проклятого Петрика, оскільки він, Палій, між воєнних людей має честь і багато людей ходить під його проводом. Хоч є про те милостиве Ваше монарше зволення, щоб він сам, без своїх полчан, був прийнятий під високо-державну Вашої Пресвітлої Величності руку, однак він тим не задовольняється, бажаючи захистити при собі й тих людей, які перебувають при ньому, як воєнних, так і пожильців, яких у містечку Хвастові поселилося на три тисячі хат, а надто бажає він затримати при собі й те місто Хвастів, яке під його началом (як сам про те пише) дуже добре зараз укріплене. А коли на нього підуть наступом польські війська, а звідси вже не сподіватиметься він допомоги й оборони, то дай Боже, щоб не вдався він до згаданої супротивної сторони. Він виказує до того наміру нахил, бо дуже шкодує за одним тлумачем Алієм, який, бувши посланий до нього у Хвастів з Білогородщини від Яли Агаси з невільниками, відпущеними на відкуп, був тими-таки невільниками забитий, від чого він, Палій, запалав крайнім гнівом, переслідує тих невільників і бере їх у кріпосне ув'язнення, знати, мабуть, щось та мало бути таємне у того тлумача до нього від бусурман. Таку підозру мушу мати і від того, що він, Палій, побачивши, що той тлумач до нього не доїхав, послав від себе в той бусурманський край свого тлумача й козака, каже, що це для відомостей до Стецика, але виявляється з його мови, що будуть ті його посланці і в того Яли Агаси білогородського. І хоч я знаю, що годі тому вступати в раду, кого не покликали, однак я, вірний підданий Вашої Царської Пресвітлої Величності, зважуюся за своєю вірною і старанно дбалою службою запропонувати це, бажаючи богохранимим Вашим, Царської Пресвітлої Величності, державам розширення й слави, щоб за монаршим Вашим, великих государів, указом сказано було про ті Палієві утруднення польському резидентові, щоб він зрозумів своїм розумом і доніс королівській величності, яка то буде завада і шкода християнству, коли той Палій через відчай буде відігнаний у ворожий бік. Виходячи з цього, добре було б прийняти його з людьми, які є при ньому, під великодержавну Вашої Царської Пресвітлої Величності руку, за що польській стороні не треба мати жодної претензії. А кладу я це підданське моє слово для того, що з цим в'яжеться потреба найперше малоросійського краю, адже Семен Палій, бувши тутешнім уродженцем, увійшов уже серед товариства у велику значність, і коли його, як вище було сказано, відігнати через відчай на ворожий бік, то від нього учиниться замішання найперше малоросійським порядкам, бо на злий намір і на таку сваволю, яке приноситиме здобич і користь, він потягне звідси до себе багатьох людей і в майбутньому часі засіє тут між народом неспокій. Оце утруднення я покірно доручаю на розгляд Превисокому Вашому, від Бога добробудівничому премудрому оправленню, і при найнижчому чолобитті прошу про швидкий, милостивий Ваш, монарший, про те указ, а також про незабарний відпуск із тим оцього мого гінця. А які він, Семен Палій, писав мені листи, то їх я посилаю для відома Вам, великим государям, у приказ Малої Росії і докладаю покірно те, що люди з того-таки польського війська почали ставати й поблизу річки Дніпра, а саме в Димері, що за п'ять миль від Києва, на Дніпровій горі – дві хоругви і на інших місцях стало їх по частині. Доношу покірно і про те, що Ваших, Царської Пресвітлої Величності, посланців, посланих на Запорожжя із милостивим жалуванням, дворянина й воєводу Зеленого і піддячого (…) [прізвище не проставлене. – Д. Ж.] я виправив у належну їм дорогу в останніх числах листопада, і послав я з ними своїх людей, королівського сотника Тихона Довгелю і товариша Батуринської сотні Сидора Горбаченка. І писав я через них до Низового війська нагадувального листа, щоб вони лишались у належній своїй вірності до Вас, великих государів, і подячно прийняли те Ваше милостиве жалування і щоб служили Вам, великим государям, завжди в непорушній вірності та дбанні. Список мого листа посилаю у приказ Малої Росії».

Загалом, підбиваючи підсумок огляду першого етапу дипломатичної та військової діяльності Івана Мазепи, можна твердити, що за своїми конкретними досягненнями період цей був не надто результативним: Гетьманщина залишалася васалом Російської держави, в якій саме розпочинався процес докорінних петровських перетворень, союз Москви і Варшави робив неможливим (до певного часу) розв'язання болісного питання про приєднання Правобережної України – колиски козацтва, ціла низка об'єктивних та суб'єктивних чинників стала на заваді вирішенню чорноморської проблеми. Адже за Константинопольським миром 1700 року Росія отримала Азов із прилеглою територією, зруйновані ж нижньодніпровські фортеці було повернуто Туреччині – усе це явно не виправдовувало колосальних збитків, що їх зазнала насамперед Гетьманщина в ході воєнних дій. Але принаймні на цьому етапі зовнішньополітичні інтереси васала (Української козацької держави) і сюзерена (Росії) хоча б частково збігалися. Проте така ситуація існувала лише до початку нового великого європейського конфлікту – Північної війни (1700 – 1721 роки).

Розділ 3

«Всі спокою щиро прагнуть…»

Гетьман і економіка

На відміну від зовнішньополітичних перипетій і таємної дипломатії гетьмана, питання, пов'язані з внутрішньою політикою уряду Івана Мазепи рідко привертали увагу дослідників. Винятком тут є хіба що відносно добре досліджена меценатська діяльність Мазепи в сфері культури. Тому читачі, яких цікавлять битви і брязкіт козацької зброї, далекі походи, хитросплетіння дипломатичних інтриг або шедеври українського бароко мазепинської доби, можуть сміливо пропустити два наступних розділи.

Проте слід мати на увазі – саме з початком доби Мазепи історики говорять про кінець тривалої, затяжної епохи, що недаремно дістала в історії України зловісну назву «Руїна». Руїна була позначена не лише постійними спалахами жорстокої громадянської війни між українськими козаками та інтервенції сусідніх держав, але й руйнуванням самих засад ще недобудованої української державності, занепадом сільського господарства, торгівлі та ремесел. Парадоксально, але хоча гетьманування Мазепи теж не було мирним, спокійним періодом (за підрахунками О. Оглобліна, з цих 22-х років суто мирним був один місяць), саме цей час чимало дослідників вважають «срібним віком» (чи то пак – «золотою осінню») Української козацької держави. Справа в тому, що гетьманові Мазепі вдалося зміцнити державу зсередини, дещо нормалізувати загострені соціальні відносини, покращити стан економіки, не забуваючи сприяти розвиткові культури і мистецтва.

Згідно з Андрусівським перемир'ям 1667 року, Бахчисарайським (1681-го) та «Вічним миром» (1686 року) Дніпро-Славутич став рікою, що мала роз'єднати єдинокровних братів-українців на догоду політичним інтересам Росії, Речі Посполитої та навіть Туреччини, яка аж до кінця XVII століття володіла Поділлям і значною частиною Правобережжя. В останній чверті XVII століття козацька державність на Правобережжі остаточно занепала і загинула, хоча спроби відродити її час від часу робилися. Регіон лише відновлювався після страхітливого спустошення доби Руїни.

Лівобережна ж Гетьманщина (що фактично була вцілілим уламком значно більшої за територією та населенням Української козацької держави Б. Хмельницького; саме гетьманом Лівобережжя став у 1687 році Іван Мазепа) в останній чверті XVII століття розвивалася під впливом досить своєрідної комбінації сприятливих і несприятливих чинників. Відомо, що Лівобережна Україна не зазнала такого жахливого спустошення в роки Руїни, як це було з Правобережжям – серцем колишньої козацької держави Хмельницького. Спочатку досить периферійний регіон, десять лівобережних козацьких полків (Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський) почали активно розвиватися економічно і соціально, зокрема й завдяки чималій кількості переселенців з Правобережжя (одним із них був і сам головний персонаж цієї книги). Самійло Величко писав про характер переселення українців на лівий берег Дніпра – під владу гетьманів Брюховецького, Многогрішного, Самойловича, а згодом Мазепи: «Остаток народа в городах и поветах тамошних на сюю Днепра сторону перебирался и где улюбя, по разных сегобочных [лівобережних, бо сам Величко – з Полтавщини. – Д. Ж.] полках украинно-малороссийских для жития своего избирал и заседал месца… и вся сегобочная Украина, пред тем малолюдствовавшая, от того времени тогобочными людми украинскими наполнилася и умножилася». Це переселення не завжди бувало добровільним – за часів Самойловича російські війська та лівобережні козаки навіть провели так званий «великий згін» мешканців Правобережжя на лівий берег Дніпра, аби позбавити Дорошенка підтримки людей. У результаті всього цього населення Гетьманщини на межі XVII – XVIII століть становило вже 1 – 1,5 млн чоловік.

Значним негативом для соціально-економічного розвитку Лівобережжя були постійні війни, часті неврожаї та епідемії, котрі нерідко спустошували край, особливо в останні двадцять років буремного для України XVII століття. У 1688 та 1690 роках Україна вперше зазнала лиха небувалих масштабів – урожай знищила сарана (колоритний опис цього стихійного лиха міститься в літописі Величка). Але навіть попри все це, економіка Лівобережжя переживає за доби Самойловича та Мазепи справжнє піднесення.

Очевидно, гетьман був знайомий із західноєвропейськими досягненнями економічної теорії, зокрема – із вченням французьких вчених-меркантилістів. Він ніколи не обминав важливих економічних справ ні в своїх (чималих у цей час) маєтностях, ні в державі у цілому. Ми маємо цікаві гетьманські універсали та листи до Москви, що містять інформацію про господарські питання, інструкції місцевим старостам і дозорцям гетьманських маєтків. Усе це цілком логічно вкладається в образ дбайливого й пильного господаря, який серйозно займається різними справами. 1691 року, наприклад, гетьман писав почепівському старості Іванові Білозерецькому, аби його люди належно заплатили якимось найманим робітникам за їхню працю, а також боронили села навколо Почепа від зазіхань ігумена місцевого монастиря: той намагався прибрати їх до рук.

Предметом особливої уваги Мазепи була зовнішня і внутрішня торгівля, що давала чималий прибуток гетьманській скарбниці. Українська козацька держава традиційно торгувала з європейськими країнами, Росією, Кримом та землями донських козаків сільськогосподарською сировиною (зерном, горілкою, тютюном, поташем, прядивом, шкірами, воском, салом, худобою), а також селітрою, виробами з вовни, скла тощо. Імпортувалися ж здебільшого предмети розкоші (вина, коштовні тканини, дорога зброя, прикраси), промислові товари тощо. Основним торговельним маршрутом для операцій із європейськими купцями залишався шлях через Польщу, порти Данціг (Гданськ), Ригу та Кенігсберг і Балтійське море, який активно використовувався в останній третині XVII століття, але був фактично перекритий для українських купців з початком Північної війни Росії зі Швецією, коли великі території в Польщі та Прибалтиці контролювали шведські війська. Українським купцям не треба було «прорубувати вікно до Європи» – вони вже давно торгували з нею, використовуючи згаданий маршрут, і спроби Петра І (1701 рік) запровадити обов'язкове вивезення деяких товарів (наприклад, прядива) лише через далекий і незручний і для українців, і для більшості російських торговців Архангельськ вели тільки до економічних збитків та незадоволення в середовищі купецтва. Ще один, південний, маршрут використовувався для торгівлі з Молдавією, Валахією, Кримом та Туреччиною в періоди між війнами. Він став активніше використовуватися українськими та російськими купцями після підписання Константинопольського миру Росії з Османською імперією в 1700 році.

Важливе місце в балансі козацької України посідала торгівля з Росією. Слід нагадати, що в цей період між двома державами, попри васальний, залежний статус України, існували митні кордони, і російський уряд бачив в українських товарах небажану конкуруючу продукцію, перешкоджаючи реалізації якісної і недорогої української горілки і тютюну на російському ринку. Гетьмани Самойлович і Мазепа робили все, аби усунути ці перешкоди (зокрема і шляхом підкупу російських чиновників, як і польських магнатів або членів магістрату Данціга), але остаточно здійснити це їм не вдалося. Проте українська продукція все ж знаходила свої ринки збуту, зокрема і в Росії. Важливим було встановлення і зміцнення торговельних контактів Гетьманщини з різними українськими землями – Правобережжям, новозаселеною Слобідською Україною, Галичиною тощо.

Зрозуміло, в XVII – XVIII століттях Українська козацька держава ще не мала свого «міністра» промисловості чи сільського господарства (слід зважати й на те, що держава Богдана Хмельницького з самого початку будувалася як військова, її керівництво, за критичним висловом М. Грушевського, «так і не вилізло з функцій штабу армії»). Але люди, що відповідали за розвиток цих важливих аспектів життя, були.

І призначав їх гетьман. Щоправда, за доби Мазепи ще не існувало посади генерального підскарбія, який займався б фінансами держави, і персональний гетьманський скарб, за середньовічною традицією, не відділявся від державного (тому варто пам'ятати, що накопичення українськими гетьманами, зокрема й Мазепою, великих багатств мало на меті не лише підвищення особистого добробуту, але й поповнення державної скарбниці). Вперше розмежування державної скарбниці та власне гетьманської буде зафіксоване лише в «Конституції» Пилипа Орлика у зв'язку з тим, що небіж Мазепи, Андрій Войнаровський, претендуватиме на всю спадщину покійного дядька, тим самим залишаючи новообраного гетьмана Орлика без грошей у державній скарбниці (та ще й за важких умов еміграції).

Проте вже за часів гетьмана Мазепи справами господарчого характеру займалися деякі представники генеральної козацької старшини (наприклад, генеральний обозний І. Ломиковський, або деякі довірені особи гетьмана – В. Кочубей, Д. Максимович, П. Орлик). Важливі економічні функції та доручення гетьмана в різні часи виконували також Іван Лисиця (колишній полковник брацлавський), Юрій Харевич (знатний військовий товариш і гетьманський дворянин, «дозорця конотопських млинів» гетьмана), Тимофій Радич (знатний військовий товариш, теж конотопський старшина), Олексій Туранський (випускник Києво-Могилянської академії, який навіть писав вірші латиною, – глухівський сотник, згодом генеральний суддя). Окремі господарські доручення гетьмана виконували також великі купці: українські (Максим Васильківський, Спиридон Ширай) та іноземні (Сава Владиславич-Рагузький, боснієць з міста Рагуза (сучасний Дубровник у Хорватії), який тримав у своїх руках значну частину української зовнішньої торгівлі поташем, а також був фінансовим агентом гетьмана Мазепи та Петра І на Балканах. У 1720 році він заснував першу в Україні полотняну мануфактуру, де виготовляли вітрила для кораблів російського флоту).

Дбайливо добирав гетьман Мазепа і різноманітних дрібних чиновників – «господарів», старост, дозорців, шафарів (збирачів мита) тощо. Чимало цих людей – багатьох гетьман знав ще з часів проживання на Правобережжі – згодом зайняли важливі державні посади. О. Оглоблін відзначає серед них Василя Чуйкевича (господар гадяцького замку, потім генеральний суддя), Степана Трощинського (також господар гадяцького замку, згодом гадяцький полковник), Михайла Турковського (дозорця міста Почеп, згодом генерального писаря) та інших. Були серед них свояки та родичі гетьмана, такі як Іван Бистрицький (староста шептаківський, свояк Івана Мазепи через Яна Войнаровського, – згодом він піде за гетьманом Орликом на еміграцію до Швеції), Федір Топольницький. Значний практичний досвід і довіра з боку гетьмана давали цим людям можливість брати участь у важливих дипломатичних місіях. Переволочанський дозорця гетьманських маєтностей Іван Рутковський виконував таємні політичні доручення Мазепи в часи повстання Петрика; Бистрицький, добре знаючи латину, двічі їздив до Карла XII восени 1708 року, незадовго до укладення українсько-шведського союзу.

Вміння Івана Мазепи знаходити талановитих і потрібних державі людей у зовсім різних сферах не може не викликати поваги. Так, 1704 року гетьман взяв під свій «захист і протекцію» слюсаря Олексія Лопату. В універсалі з цього приводу Мазепа писав: «…берем его под нашу гетманскую оборону, защищаючи, абы, кроме двору Нашого, не до кого з старшины полковой, сотенной и городовой не належал и никому, кроме нас, не отдавал повинности и тяглости. Также в приключающихся справах у Суду Войсковом Снералном росправлялся, а не перед иншим яким урядом» – остання фраза говорить про дарування звичайному слюсареві т. зв. судового імунітету, тобто його міг судити лише Генеральний суд (найвищий в Українській козацькій державі).

Увага і протекція гетьмана мали чимале значення для успішного розвитку української промисловості, що активно розвивається на Лівобережжі. Це піднесення кінця XVII – початку XVIII століття буде перерване воєнними діями в 1708 – 1709 роках у ході Північної війни. З'являються все нові й нові тартаки, крупорушки, порохові та звичайні млини, папірні, ливарні майстерні, гути (майстерні з виробництва скла та виробів з нього), буди (своєрідні «комбінати» з виготовлення поташу), селітроварні, ґуральні тощо. Навколо цих підприємств, де все частіше використовується вільнонаймана праця, з'являються нові поселення – іде процес урбанізації. Українська старшина і сам гетьман сприяють розвиткові вільного промислового підприємництва, заохочуючи його ініціаторів різноманітними економіко-правовими пільгами.

Найпопулярнішою і найприбутковішою галуззю промисловості була харчова, а саме млинарство і ґуральництво. Заснування водяних млинів і ґуралень (невеликих підприємств із виготовлення горілки) не могло відбуватися без спеціального дозволу з боку гетьманського уряду, подібні дозволи отримувала і старшина, і звичайні козаки, міщани, селяни. Неоподатковуване виробництво горілки для власних потреб було давнім привілеєм козаків, а ось представники інших верств мали платити податок до державної скарбниці (те ж стосується млинарства). Разом із збільшенням кількості ґуралень зростали їхні розміри, обсяг випущеної продукції, що значною мірою йшла на експорт, зокрема до Росії та інших країн.

Важливою галуззю промисловості було селітроваріння. Виготовлена селітра йшла, перш за все, на виробництво пороху і вважалася важливим стратегічним товаром. 1700 року Петро І встановив штучну низьку ціну на селітру для українських виробників і зобов'язав їх продавати всю видобуту сировину державі. Це викликало активні протести і нарікання з боку українських селітроварів, які неодноразово і безрезультатно просили відновити старі ціни на селітру, «пребывая в оскорблении, полагая себе малую цену за великую обиду и убыток». Селітроварінням займалася старшина та звичайні козаки і міщани (чому всіляко сприяв гетьман Мазепа – про це свідчать, наприклад, його універсали, що дозволяли видобуток селітри полтавському старшині Жученкові та прилуцькому полковникові Горленку).

Прибуток давало й виробництво поташу (карбонату калію, що використовувався при виробництві скла та мила – будництво). Гетьман сам активно займався буд-ництвом, чималі кошти від нього отримувала і державна скарбниця. При цьому діяла так звана відкупна система, коли заможний купець або промисловець одразу платив державі велику суму грошей, отримуючи право розпоряджатися всіма прибутками з підприємства протягом певного часу. Численні поташні підприємства належали вже згаданому боснійцеві Саві Владиславичу, Новгород-сіверському війтові Костю Пригарі, а також компанії у складі стародубського полковника Михайла Миклашевського, генерального осавула Андрія Гамалії та стародубського війта Спиридона Ширая. Тож зосередження в одних руках функцій державного чиновника та підприємця-олігарха не є винаходом сьогодення, щоправда, за тих часів це не вважалося чимось злочинним.

Особливо цікавили гетьмана Мазепу дві молоді галузі промисловості – гутництво (див. вище) і рудництво (видобуток та обробка залізної руди), що розвинулися на півночі його держави, в районах, де були поклади болотяних залізних руд та якісного піску. Гутнями та руднями володіли і сам гетьман, і старшина, козаки, купці та монастирі. Відомими власниками гут і рудень були Кочубеї, Миклашевські, Полуботки, Ломиковський. 1708 року збудував рудню в Стародубському полку і генеральний писар Пилип Орлик. Існувало й державне замовлення на продукцію рудень. Так, Леонтій Полуботок (батько Павла, скарби якого дотепер шукають ентузіасти) мав постачати державі залізо за фіксованою ціною «для войсковых потреб».

Можна твердити, що гетьман Мазепа не забував і про, як тепер говорять, «представників малого та середнього бізнесу». Серед власників гут і рудень нерідко зустрічалися дрібні старшини, козаки, міщани. Дозволяючи займатися промислами та підприємництвом на державних (рангових, гетьманських) землях, гетьман як голова держави укладав із підприємцями угоди, «почему мает з той гуті на год до шкатули гетманской давати» (з договору між гетьманом Мазепою та гутником Василем Скобичевським від 1704 року).

З рудництвом була тісно пов'язана і така важлива для Української козацької держави галузь промисловості, як людвисарство (відливання гармат та дзвонів). Відомо, що Іван Мазепа був знавцем артилерійської справи і протегував ливарникам (наприклад, відомим гарматним майстрам з Глухова братам Йосипові та Карпові Балашевичам, які виготовили чимало гармат та дзвонів, серед них – знаменитий дзвін «Голуб» (1699 рік) зі стилізованим портретним зображенням гетьмана Мазепи та його гербом).

Свідками зацікавленості гетьмана в розвитку паперової галузі дотепер залишаються книги, надруковані в Києво-Печерській, Чернігівській друкарнях на папері з водяним знаком у вигляді герба Івана Мазепи.

Маємо дані й про розвиток текстильної, цегельної промисловості тощо.

Проте активний господарський розвиток Лівобережжя призводив і до негативних наслідків, інколи досить несподіваних. Так, бурхливий розвиток селітроваріння сприяв розкопуванню давніх курганів і поховань, що викликало однозначно негативну реакцію в суспільстві (в 1690 році переяславці скаржилися на свого колишнього полковника Леонтія Полуботка, що той навіть «предков наших на селитру кости хотел варити» – справа в тому, що ґрунт, який містив перегнилі кістки та деревину, найбільше підходив для селітроваріння). Прагнення швидкої наживи, звісно ж, і в ті часи рідко йшло поруч із давніми традиціями та звичаями. Так само зростання кількості та розмірів промислових підприємств, а також їх специфіка шкодили екологічній ситуації в країні. Так, розвиток насамперед млинарства і ґуральництва призводив до обміління та забруднення річок (цьому сприяли млинові загати з гною та ерозія ґрунту по берегах річок, викликана вирубуванням дерев), а також до швидкого зникнення українських лісів. Мазепу, як і деяких його попередників та наступників, українських та російських правителів, це не могло не турбувати. У 1694 році гетьман занепокоєно писав у своєму листі ямпільському дозорцеві Струтинському, закликаючи виявити турботу про збереження лісів на Ямпільщині.

Розділ 4

«Гей, братища, пора знати, що не всім нам панувати!»

Соціальна та кадрова політика гетьмана Ивана Мазепи

Соціальна політика гетьмана Мазепи в чомусь продовжувала політику його попередника – Івана Самойловича, хоча реалізовував її Мазепа іншими темпами, а часом й іншими методами. Ця політика в цілому сприяла кількісному та якісному зростанню козацької старшини, зміцненню її економічної бази, соціального становища та перетворенню її на справжню еліту Української козацької держави. Козацька старшина, являла, собою резерв, з якого воєнізована Українська козацька держава брала кадри для військової та цивільної служби. В ту епоху, коли головну цінність все ще становила земля, замість зарплатні старшина отримувала земельні володіння – села, хутори, млини тощо – та селян, які мешкали на цих землях і мали відбувати певні повинності.

Старшина доби Самойловича та Мазепи активно освоює як вільні (так звані «вільні військові», що давалися на певний строк за службу) і вже не вільні (наприклад, ті, які належали містам) землі. Окремі впливові старшинські родини концентрують у своїх руках значні території. Розширюється загальна площа старшинського землеволодіння, воно поступово перетворюється із звичайного раніше володіння «за службу і на строк служби» на повну власність. Уряд сприяє цим прагненням старшини. У листі до царів Івана та Петра від 11 лютого 1691 року гетьман Мазепа писав: «Бывшие гетманы, а особно Іван Самойлович, имели такое дерзновение, что такие маетности [надані гетьманською владою і затверджені царською грамотою. – Д. Ж.] возвращали по своєму разсмотрению и не токмо по смерти таковых особ женам и дитям их маетностми вла-дети никогда не допускали и грамоты ваши монаршеския у них имали, но некоторым и при животи то чинили, что по каком-нибудь гневу своему от чести отдаляючи, отдаляли и от маетности. Однако, я… для утвержения в Малой России доброго и твердого порядку… не хочу так поступати… но паче к тому есмь желателен, что не толко старшина и полковники, и знатные особы примножние такового деяния имели, но некоторые и сотники из рядовых оказавшиеся знатние войсковые товарищи получили себе деревни или мельницы».

Логічним наслідком цього було поступове злиття старшинського землеволодіння з шляхетським, що подекуди збереглося від польських часів. Існування нехай порівняно нечисленних, але досить значних володінь на звичайному шляхетському праві поруч із набагато більшою кількістю нових володінь, які хоч і були фактично в повному розпорядженні козацької старшини, але ще не стали її законною повною власністю, свідчило про те, що процес станового оформлення старшинської верстви до початку епохи Мазепи не було завершено. Саме за часів Мазепи обидві групи землеволодіння не тільки фактично, але й юридично зливаються в одне, старшинське, яке все більше набуває характеру шляхетського володіння.

У цьому плані дуже цікавий універсал від 13 вересня 1690 року чернігівського полковника Якова Лизогуба (він кілька разів виконував функції наказного гетьмана). У цьому документі Лизогуб, відкидаючи претензії представників старих українських шляхетських родів на відновлення шляхетського права власності на всі земельні володіння, що належали шляхті перед Визвольною війною, встановлює рівність прав на земельні володіння для шляхти і для козацької старшини. Лизогуб наказував, «жебы ровне и спокойне з шляхтою и всякие люде, яких хто може, кождие… в своем ограничению лежачие пустуючие кгрунта посилали, розробляли и к пожиткови своему, без жодних заводов и турбации, приводили, нынешним… власти войсковой служачим правом». Логічним висновком з цього було урівняння в правах шляхетського та старшинського землеволодінь, які відтоді зливаються в одну групу нового старшинського володіння на старому шляхетському праві. Справа в тому, що в Речі Посполитій шляхта ще в XVI столітті домоглася від короля урівняння її з магнатами, що здавна володіли землею на вотчинному праві, а не тимчасово і за службу (тобто на феодальному праві). Тому статус і права шляхтича були такими бажаними для козаків та їхньої старшини.

Джерела збільшення старшинського землеволодіння наприкінці XVII – на початку XVIII століття були різні. Це могла бути спадщина, надання земель за гетьманським (або полковницьким) універсалом, нерідко підтверджене царською владою, «займанщина» (самовільне створення хуторів та слобід, дозволене на початку існування Української козацької держави), купівля, сплати за борги або провини. Ці джерела відомі ще з попередньої епохи, але за часів гетьмана Мазепи кількісне збільшення кожного з них створює яскраву картину зростання старшинського землеволодіння.

Насамперед надзвичайно почастішали випадки надання маєтків старшині та духовенству (здебільшого монастирям) гетьманською владою або полковниками. На жаль, неможливо дати повну статистичну картину, оскільки багато земельних універсалів не збереглося. Однак величезна кількість «земельних» універсалів Мазепи (на сьогодні їх відомо більше тисячі) безперечно свідчить про зростання старшинського землеволодіння. Є цікаві дані по окремих полках. За матеріалами знаменитого джерела з історії козацької України, так званого «Генерального слідства про маєтності» 1729 року, у Чернігівському полку за Мазепи було роздано 48 маєтків, тоді як Самойлович роздав їх там лише 27. Подібна картина була і в інших полках.

Уже в перші дні та місяці свого гетьманування Іван Мазепа видав низку універсалів, які або стверджували старі володіння (це була звичайна процедура при обранні нового гетьмана, і на неї з нетерпінням чекала старшина по всій Україні), або створювали нові з фонду так званих «вільних військових» маєтностей. Ці землі були внесені до спеціального реєстру і складалися з колишніх володінь польського короля та магнатів, конфіскованих урядом Української козацької держави за доби Хмельницького. Подібний резервний земельний фонд перебував у безпосередньому розпорядженні гетьманського уряду. Крім того, новообраний гетьман мав у своєму розпорядженні території, конфісковані у родичів та прибічників Самойловича.

Щедра роздача «земельних» універсалів у перші роки гетьманування Мазепи (1687 – 1689) легко пояснюється тим, що новому гетьманові треба було віддячити прихильникам і забезпечити собі якнайширшу підтримку серед старшини.

Друга хвиля надання земель Мазепою припадає на 1699 – 1701 роки. Вона могла бути пов'язана з подальшим зростанням старшинської еліти, яка мала тепер змогу все наполегливіше висувати перед гетьманським урядом свої соціально-економічні та політичні вимоги, особливо за умов закінчення війни з Туреччиною та Кримом і підготовки до нової війни – зі Швецією.

Нарешті, втретє процес надання маєтків гетьманською владою прискорюється в останні роки правління Мазепи (1706 – 1708), можливо, у зв'язку зі складним політичним та економічним становищем, у якому перебувала тоді Гетьманщина, і з зовнішньою політикою Мазепи. Гетьман намагався забезпечити собі підтримку старшини в переддень подій, вирішальних для Української козацької держави.

Загалом, за підрахунками М. Петровського та О. Оглобліна, за увесь період гетьманування Мазепи старшині, монастирям і частково великому купецтву було надано сотні сіл з кількома десятками тисяч дворів. Лише в Лубенському полку Мазепа надав 79 сіл, де 1729 року було 4252 двори (крім того, було підтверджено володіння 14 селами, де в 1729 році нараховувалося 830 дворів).

Особливо щедро роздавав Мазепа земельні володіння своїм найближчим прибічникам з числа генеральної та полкової старшини. Так, прилуцький полковник Дмитро Горленко майже щороку отримував від гетьмана нові маєтки: в 1694 році він одержав села Сергіївку, Ковтунівку і Яблунівку, в 1699-му – село Білошапки, в 1701-му – Ярошівку, в 1703-му – Мамаївку, в 1705-му – Калюжниці та Попори, в 1706-му – Вечорки і, крім того, ще декілька сіл в різний час. І Горленко не був винятком.

Поширеною за часів гетьманування Мазепи була «скупля» земель старшиною і монастирями. Справа полегшувалася завдяки тому, що в руках старшини були, з одного боку, засоби для цієї «скуплі», а з другого – політична та адміністративна влада, яка давала старшині можливість під виглядом купівлі нерідко всіма правдами і неправдами привласнювати землі селян («посполитих») і козаків. Звичайна формула купчих актів звучала як «продаж вольний, а не примушений» і якраз нерідко свідчить про справжній характер цієї «скуплі». Дійсно, бувало так, що полковник, сотник або «знатний військовий товариш», не говорячи вже про генерального старшину, користуючись своїм багатством і «службовим становищем», мав багато можливостей захопити володіння дрібних власників, прикриваючи це «скуплею». Зростання старшинської «скуплі» мало велике значення ще й тому, що внаслідок подібних дій в руках старшини зосереджувалися великі земельні володіння на праві повної власності, незалежні від гетьманської або полковницької волі («ласки військової»).

Подібне ж значення мали так звані «слободи» (і старшинська «займанщина»). Українські селяни, уникаючи «підданства» (феодальних повинностей), змушені були йти на такі слободи, де вони протягом кількох (звичайно трьох-п'яти) років користувалися значними пільгами у відбуванні «підданських» повинностей. Інколи повинностей не існувало зовсім – для того, аби привабити в такі маєтки нових переселенців. У подібних слободах осідали також вихідці з Правобережної України, Білорусі та Росії, де з 1646 року було запроваджене кріпосне право в повному обсязі. Але коли пільгові роки минали, населення слобід потрапляло в повну юридичну залежність від власника слободи.

Однак утворення слобід відбувалося в умовах активного формування в Україні капіталістичних, ринкових відносин, а отже, і гострої конкурентної боротьби серед самої старшини за робочу силу. Середня старшина не тільки заздрила старшинській верхівці, яка мала можливість створювати слободи. Вона добре розуміла, що утворення нових слобід відбувається завдяки чималому зменшенню її власних «підданих».

Політика українського уряду гетьмана Мазепи щодо слобід була подвійною. З одного боку, влада не могла заважати дальшому поширенню старшинського землеволодіння та зміцненню економічних позицій старшини. Але, даючи дозвіл на створення слобід (він був обов'язковою умовою, хоча на практиці такий порядок часто порушувався), гетьманський уряд добре розумів, що це шкодило старим старшинським володінням.

У зв'язку з цим у гетьманських універсалах «на осадження слобід» маємо звичайне застереження, що слобода може бути заселена лише «зайшлими людьми, нетягли-ми», «людми заграничними, а не тутешними малороссийскими, оседлости свои меючими» (універсал гетьмана Мазепи від 26 квітня 1705 року городницькому сотнику А. Стаховичу).

Але землеволодіння та сільське господарство були не єдиним джерелом нагромадження багатств козацької старшини. Велику увагу вона приділяла різним торговельно-промисловим операціям. Торговельна діяльність була добре відома козацькій старшині і раніше, становлячи для неї одне з основних джерел накопичення «живих грошей» – готівки. Але наприкінці XVII століття створюються більш сприятливі умови для української торгівлі, як зовнішньої, так і внутрішньої. Зокрема, старшина бере активну участь у зовнішній торгівлі, особливо експортній.

Величезні прибутки давали старшині різноманітні фінансові операції, особливо «оренди» – горілчана, тютюнова та дьогтьова. Справа в тому, що населення Української козацької держави (крім козаків) платило певний податок державі за право виготовляти горілку, вирощувати і продавати тютюн, виробляти дьоготь. Держава ж нерідко надавала окремим старшинам «право відкупу» – той чи інший урядовець, який отримав таке право, одразу сплачував до державної скарбниці суму, котру приблизно могли дати податки з вищезгаданих видів діяльності на певній території (село, місто чи ціла сотня або полк). Потім орендар збирав податки на свою користь, причому нерідко робив це безконтрольно, беручи з людей більше, ніж вони мали б заплатити державі. Тому оренда була дуже прибутковою (і ненависною для населення) справою. У цих операціях брала участь генеральна і рядова старшина, чоловіки і навіть жінки. Генеральний обозний І. Ломиков-ський і стародубський полковий обозний Прокіп Силенко тримали стародубську полкову оренду. Дружина генерального писаря Ганна Орлик мала оренду в Гадячі і якось зібрала лише з однієї ґуральні понад 2 тисячі дукатів.

У 1704 році гетьман надав конотопському сотникові Андрієві Кандибі (згодом той стане полковником) і знатним військовим товаришам Юрію Харевичу і Григорію Костенецькому «в арендовое заведывание» шинки, тютюнові і дьогтьові крамниці в Конотопі за 4 тисячі золотих. Займалися орендами і багатіли й представники дрібної старшини. Кролевецькі козаки брати Стожки (один із них пізніше став кролевецьким і батуринським сотником) тримали на початку XVTII століття на оренді «городок Остер» (два роки), а потім були орендарями в місті Красний Ко-лядин (один рік) і «нажилисмо на тих арендах тисяч вусем» золотих, як писав згодом один із братів.

Нарешті, і про це вже йшлося вище, в ті часи старшина, особливо її верхівка, широко розгортає промислове підприємництво (меншою мірою на півдні, де була небезпека від татар, більшою – на півночі Гетьманщини).

Завдяки такій діяльності наприкінці XVII – на початку XVIII століття відбувається процес концентрації великих земельних володінь у руках старшинської верстви.

Чимало представників вищої (і навіть середньої) старшини зосередили в своїх руках великі земельні володіння. Досить згадати імена Михайла Миклашевського, Данила Апостола, Василя Кочубея, Дмитра Горленка, Леонтія та Павла Полуботків, Івана Скоропадського та багатьох інших. Деякі з них, наприклад лубенський полковник Леонтій Свічка, почали з незначних чинів і невеликого маєтку, а пішли з державної служби, маючи величезні володіння.

Від них не відставали і деякі представники середньої, а іноді навіть дрібної старшини. Наприклад, такий собі Семен Вакулович, звичайний козак, почав свою кар'єру мірошником на одному з пирятинських млинів, а завершив її значним землевласником і довголітнім пирятинським сотником (з 1696-го аж до 1718 року). Такі приклади були не поодинокі. Справді, наприкінці XVII століття на Гетьманщині з'являється чимало нових великих землевласників, людей здебільшого без військових заслуг. Саме їх мав на увазі запорозький кошовий отаман Іван Гусак, який писав Мазепі: «Чуємо про таких, в яких і батьки підданих не держали, а вони держать і не знають, що з бідними підданими своїми чинити».

Вивчаючи історію великого землеволодіння на Лівобережній Україні в кінці XVII – на початку XVIII століття, не можна не помітити ще одне дуже цікаве явище – пересування основних центрів землеволодіння і торговельно-промислової діяльності старшинської верхівки з південних полків Гетьманщини у північний регіон. Починаючи з 80-х років XVII століття великі землевласники південного Лівобережжя (Полтавщини, Переяславщини) або цілком переносять свою господарську діяльність на північ, або, залишаючи за собою південні володіння, купують маєтки і на півночі Гетьманщини, особливо в Стародуб-ському полку. Так, з давніх-давен маєтки шляхетсько-старшинської родини Сулимів були в Переяславському і Київському полках. Однак Федір Сулима і його син Іван за гетьманування Самойловича і Мазепи здобули значні володіння ще й у Стародубському полку. Василь Кочубей, володіючи маєтками в Полтавському полку, придбав землі у Ніжинському та Стародубському полках. Так само робив рід Гамаліїв та інші представники вищої старшини.

Що ж приваблювало старшину на північ Гетьманщини? Насамперед те, що північне Лівобережжя, відносно слабко освоєне за часів Речі Посполитої, мало багато різних ресурсів та особливо сприятливі умови для торговельно-промислової діяльності. Сулими, Кочубеї, Гамалії, Ломиковські, Орлики будували там млини, буди, гути, рудні, активно займалися торговельними та фінансовими операціями.

І ще про одну причину господарського інтересу старшини до півночі Лівобережжя. У південних полках завжди було неспокійно: часті татарські напади, військові походи російсько-українського війська кінця XVII століття, нарешті, нерідкі повстання – усе це примушувало старшину звертати особливу увагу на північні – «смирнейшие» полки.

Правовий характер старшинського землеволодіння яскраво визначено, наприклад, в «універсалі» генерального осавула Андрія Гамалії, виданому в 1689 році. У ньому (характерно, що форму державного правового акта вжито в приватноправовому, за своєю суттю, документі) Гамалія, немов маленький гетьман, дозволяє «нашому підданому Івану Стеблівському в нашем же селе Серединой Буде пофундовать греблю его власним коштом», застерігаючи, «абы в обираню мерки [податку з млина. – Д. Ж.] ни жадного не чинил ущербку». Так генеральний осавул ненав'язливо узурпував право давати дозвіл на побудову млина, яке належало гетьманській владі. Цей факт є гарною ілюстрацією того, як економічна міць старшини робила її відносно незалежною від гетьманської влади, що дуже непокоїло далекоглядних гетьманів, таких як Хмельницький, Самойлович і Мазепа.

Адже процес концентрації старшинських маєтків («добр») йшов пліч-о-пліч із концентрацією «урядів» (посад), а отже, і зосередженням політичної влади в руках вищої старшини. Збільшення маєтності, торговельно-промислове та фінансове підприємництво створювали економічну базу для тієї політичної ролі, яку відігравала у цей період старшинська верхівка. Подальший розвиток старшинського землеволодіння вів до зосередження в її руках політичної влади в Українській козацькій державі, зокрема урядів – генеральних, полкових, сотенних, що, в свою чергу, зміцнювало економічні позиції старшини.

Саме в цей період на Лівобережній Україні формується таке явище, як старшинська аристократія. Найважливіші державні посади в центрі та особливо на місцях, зокрема полковницькі «уряди», в цей час довго займають одні й ті ж особи. Так, Данило Апостол був миргородським полковником у 1682 – 1727 роках, Михайло Миклашевський – стародубським у 1689 – 1706 роках, Іван Мирович – переяславським полковником з 1692-го до 1706-го, Дмитро Горленко – прилуцьким полковником з 1692-го до 1708 року. Це було нове, незвичне для Української козацької держави явище.

Іноді полковницька посада фактично передавалася як спадщина від батька до сина. Так було з прилуцьким полковництвом, коли після смерті Лазаря Горленка, вбитого під час бунтів 1687 року, і короткотермінового полковництва І. Стороженка цю посаду дістав син Л. Горленка Дмитро; Яків Лизогуб був чернігівським полковником у 1687 – 1698 роках, а його син Юхим – у 1698 – 1704-му.

Розширилися й повноваження полковника. Колишній обраний головний воєначальник і представник полку, полковник стає тепер нібито спадковим володарем свого полку. В універсалі гадяцькому полковникові М. Бороховичу 21 січня 1688 року гетьман Мазепа наказував, «аби кождый ему, пану Михайлу Бороховичу, чинил всегда, яко старшому своєму, пристойную учтивость и пошанованье и, подлуг давной войсковой обиклости, належитое отдавал послушенство, знаючи тое, же он, пан Мих. Борохович, меет от нас целое и зуполное змицене доброго шановати, а преступного… карать».

Миргородський полковник Данило Апостол писав у 1705 році: «Яко теды пустовские, а иле лежачій добра никому иному в полку нашом належит видати и диспоновати, тылко нам, яко господареви, по милости Божой й рейментарской» [рейментар – гетьман. – Д. Ж.].

Не випадково в цей період зростають цілі полковницькі і навіть сотницькі династії. Подібний процес ще швидше йшов у сусідньому регіоні – Слобідській Україні. Так утворилися полковницькі династії Апостолів у Миргородському полку (1659 – 1736), Горленків у Прилуцькому (1661 – 1708), Лизогубів у Чернігівському (1687 – 1704), Жураковських у Ніжинському (1678 – 1782) тощо. Серед сотницьких династій зустрічаємо й відомі за більш пізніх часів у історії України та Російської імперії прізвища: Забіли – в Борзенській сотні (1654 – 1773); Єсимонтовські – у Мглинській (1669 – 1732); Гамалії – в Лохвицькій (1679 – 1727); Тарновські – у Варвинській сотні (1689 – 1763); Родзянки – в Хорольській (1701 – 1760), Костенецькі – в Конотопській (1707 – 1750).

Особливо характерним у процесі консолідації української старшини наприкінці XVII – на початку XVIII століття було юридичне оформлення такого цікавого прошарку, як «знатне (значне) військове товариство».

Існувало воно в Україні і до часів Мазепи. Окремі представники старшини, які мали заслуги перед державою (Військом Запорозьким), значний вік і цінний досвід або майновий стан чи просто вплив в урядових колах, набували звання знатного (значного) військового товариша. Наприкінці XVII – на початку XVIII століття знатне військове товариство стає юридично оформленим станом, де зосереджувалася чимала частка старшинського багатства та політичного впливу.

Той чи інший «знатний військовий товариш» міг і не обіймати в даний момент якоїсь посади. Проте він завжди був або колишнім вищим урядовцем Гетьманщини, або ж кандидатом на вищі старшинські посади, які здебільшого й не виходять з рук цього доволі вузького та закритого кола. В останні роки XVII століття вже зустрічається поділ знатного військового товариства на дві групи: старші та молодші знатні військові товариші. І перші, і другі супроводжували новообраного гетьмана Мазепу до Москви в 1689 році. «Старші» знатні військові товариші були здебільшого колишніми полковниками або генеральними старшинами, «молодші» ж – переважно дітьми старших знатних військових товаришів або молодшими членами тих же старшинських родин, які не встигли ще здобути посад, що їх уже мала група старших знатних військових товаришів. Проте не варто думати, що соціальне значення і політичний вплив «молодших товаришів» були в тогочасній Україні значно меншими, ніж у «старших». Про це свідчать, наприклад, Коломацькі статті 1687 року, де поруч із «діючою» генеральною старшиною і полковниками стоять також підписи деяких осіб, які не мали на той час жодної посади (наприклад, Семена та Івана Савичів, синів генерального судді Сави Прокоповича).

Саме в добу Мазепи з'являється нова назва, яка визначає цю категорію старшини, – «бунчукове товариство». Це було «знатне військове товариство», звільнене від усяких місцевих (полкових чи сотенних) обов'язків і юрисдикції, яке безпосередньо підлягало гетьманській владі, перебувало «під гетьманським бунчуком і обороною». Цих осіб міг судити тільки Генеральний суд Української козацької держави. «Прийняття під бунчук» бували і раніше (за Самойловича), але лише за часів Мазепи «бунчукове товариство» оформилося як вищий прошарок козацької старшини. Крім представників українського «знатного військового товариства», «під бунчук» іноді приймали і чужоземних шляхтичів. Так, заможний литовсько-білоруський шляхтич Одорський, який переселився на Гетьманщину під час правління Мазепи, служив «при бунчюку гетманском». Подібна гетьманська кадрова політика була досить виправданою – майже всі правителі будь-яких часів, прагнучи зміцнити свою владу, намагалися розставляти на всі провідні посади особисто відданих їм людей, незалежно від походження. Проте це завжди викликало ворожість з боку місцевої еліти, що із заздрістю сприймала швидке просування по службі всіх зайшлих, «чужих», – звідси постійні скарги лівобережної старшини на засилля «поляків» при гетьманському дворі (найчастіше малися на увазі вихідці з Правобережжя, здебільшого українці за походженням, за деяким винятком – наприклад, вже згадуваного Одорського). Важко сказати, наскільки подібні розстановки і взагалі кадрова політика Мазепи виправдали себе – зрештою, гетьманові вдалося сформувати цілком дієздатний адміністративний механізм, що непогано працював за умов миру та війни, але дав фатальний збій у найвирішальніший момент – під час виступу проти політики Петра І. Саме тоді з'ясувалося, що показна лояльність більшості старшини була справді формальною, а ось відданість «зайшлих» старшин – висуванців гетьмана – часто виявлялася міцнішою і надійнішою.

У цей же період у полках з'являється «значкове товариство» (що перебувало «під значком полковим»), незалежне від сотенної влади і безпосередньо підпорядковане полковникові. Ці люди виконували його різноманітні «особливі доручення».

Знатне військове товариство і особливо його верхівка, бунчукове товариство, наприкінці XVII – на початку XVIII століття поступово перетворювалося на справжню старшинську аристократію Гетьманщини, яка концентрувала у своїх руках усю повноту економічної та політичної влади на Лівобережній Україні. Покликана стати надійною опорою гетьманства, ця верхівка все більше і більше плекає невдоволення самовладною політикою «сильних» ватажків і прагне обмежити гетьманську владу (Самойловича, а згодом Мазепи), виношуючи плани змов та переворотів. Це був зворотний бік кадрової («старшинської») політики лівобережних гетьманів, зокрема і Мазепи, в цілому спрямованої на зміцнення сильної політичної еліти держави, яка б стала справжнім виразником інтересів «козацької нації».

Тепер варто розібрати політику гетьмана Мазепи щодо формально основного стану Гетьманщини – козацтва. Становище козацтва, навіть тієї його частини, яка була записана до офіційного козацького реєстру (компуту), наприкінці XVII – на початку XVIII століття було досить важким. Формально козацькі «права й вольності» зберігалися і завжди визнавалися українським і російським урядами, але фактично за Самойловича та Мазепи прискорився процес зубожіння козацької маси та визискування її старшиною, монастирями й багатим купецтвом. Це визнавав і сам гетьманський уряд.

«А если козак, которий по своей старинности держится реестра войскового и пилнует козацкое службы, то такого розными способами кривдят [старшина й монастирі], чинячи такую налогу, жеби албо з козацтва в мужицтво силомоцю его притягнути, албо цале з житя маетности тое прочь витиснути; через що многие козаки, над право водности войсковой, необичнои утерпели тягкости», – писав гетьман Мазепа в 1691 році. «Особы, маетностями владе-ючи, выгодуючие о давних кгрунтах, полях и сеножатех панских, якие за лядское держави при дворцах бывали, а тое першое войны славное памети гетмана Хмельницкого пришли под область козацкую, смеют оние от Козаков отнимати и приворочать под свою владу». Козацтво і в походах, і вдома залежало від своєї старшини, яка мала багато можливостей під виглядом «звиклої послуги» або «датків» (звичайно, збільшуючи їх розміри) визискувати козаків, виснажуючи тим їхнє господарство і нерідко фактично перетворюючи їх на своїх «підданих». 1690 року запорожці дорікали Мазепі, що старшина «не токмо народ посполитой дачами великими обложили, но не мало и Козаков уже всех в подданство себе подвротили и полчан своих ни во что обратили».

Послідовно і з великим успіхом ішов цей процес у монастирських володіннях. Управителі монастирських маєтків крок за кроком обплутували звичайних козаків різними фінансовими зобов'язаннями, вимагали від них «послуги» або «датки», ставили перед вибором – відбувати підданські (фактично селянські) повинності на користь монастиря або йти геть із монастирських володінь. Іноді монастирі перетворювали козаків на своїх слуг. Так, наприклад, було з козаками, які жили в селі Плоському, що належало Києво-Вознесенському жіночому монастиреві. Дійшло до того, що в Київському полку козаки цілої Моровської сотні (130 чоловік), «не могучи знести обид своих» від «приказного чернця» Києво-Софійського кафедрального монастиря і «не хотячи покинути своих домових поселеній, мусили на тое позводитися, же все огулом поддаются в подданство или крестіянство» до Київського митрополита.

Політика українського уряду щодо козацтва за часів гетьманування Мазепи була досить ясна і послідовна. Козацтво Гетьманщини являло собою на той час дуже значну силу і як заможна сільська верхівка, і як головний військовий резерв держави. У його руках опинилися і чималі земельні володіння, і важливі господарські угіддя, млини, ґуральні, інші промислові й торговельні заклади, а головне – права і вольності, здобуті «шаблею козацькою» за часів Богдана Хмельницького. Щоправда, за тридцять років «від Богдана до Івана» козацтво вже втратило багато прав, а разом з тим і свої земельні володіння, промисли тощо. Адже процес економічної диференціації чимраз більше зачіпав козацьке «товариство», козацьку «чернь», як її офіційно називали гетьманські універсали середини та другої половини XVII століття. Проте недарма і гетьманські та полковницькі універсали, і царські жалувані грамоти старшині, монастирям та багатим купцям на різні промисли, торгівлю тощо застерігали, що з усіх цих надань виключаються козаки («опроч Козаков»). Втім, старшина мала можливість, безсоромно користуючись своїм службовим становищем, збільшувати визиск рядових козаків, але економічна сила козацтва, особливо заможної його частини, ще не була зломлена.

Неабияке значення мало і те, що козацтво являло собою основну військову силу країни, головний озброєний резерв її не тільки за воєнного, але й за мирного часу. В умовах важкої і тривалої війни з Туреччиною та Кримом козацьке військо відігравало особливо велику роль. Козацтво ще дуже добре пам'ятало часи «першое войни славное памети гетмана Хмельницкого», коли «отвагою рыцерства Войска Запорозкого» здобуло свої козацькі «права» – безмитну торгівлю, заняття промислами, вільне від повинностей землеволодіння за умови військової служби. Живі були й чимало учасників героїчної епопеї Хмельниччини або їхні найближчі нащадки. Козацтво не раз і не два грізно нагадувало про свої права і вольності, зокрема під час бунтів та повстань на Гетьманщині. Була ще одна обставина, яка зміцнювала позиції козацтва. Не кажучи вже про Запорожжя, яке завжди виступало оборонцем традиційних козацьких прав, на правому березі Дніпра утворилася під проводом Семена Палія правобережна козаччина, що грізною силою повстала проти польського панування на Правобережній Україні і, як побачимо далі, доволі міцно була пов'язана з Лівобережжям.

Усі ці обставини і визначали політику Івана Мазепи щодо козацтва. Основні принципи цієї політики О. Оглоблін сформулював так:

1) оборона традиційних прав козацтва проти старшинських та інших зазіхань;

2) закріплення відокремлення козацтва від селянства;

3) сприяння заможнішим шарам козацтва оформитися як «виборним козакам», а іноді й просунутися в ряди нижчої старшини.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.