Пульс всесвiту (на украинском языке)

      - Вночi проти недiлi в конструкторському залi пролунав жахливий вибух. Манго та Ван-Гоот прибiгли туди i побачили в стелi дiрку, як вiд снаряда...
      - Я це вiдчував!.. Непередбачене екранування... - прошепотiв я. На мить у мене потьмарилось в очах, до горла пiдкотилась нудота. Голос Столярова лунав десь здалеку.
      - Навряд... Спочатку ми теж так думали. Але всi предмети були на мiсцях. Стелю пробило в пiвденному крилi зали, зовсiм не там, де ми могли сподiватись.
      Знову в мене запаморочилась голова: я вiдчував, що майже втрачаю свiдомiсть.
      - Я це припускав... Портфель... - насилу сказав я i, схаменувшись, рвучко махнув рукою: - їдьмо!
      - От тепер я вас упiзнаю, професоре! - засмiявся з полегкiстю Столяров. - "Хто бореться з чортом, той не боїться рогiв i копит!" - так, здається, ви казали?
      Ми пiдiйшли до машини, яка стояла бiля пiд'їзду. В неї не було колiс, але це мене не здивувало. Цiлком пiдсвiдомо я зафiксував, що це - остання модель лiтаючого автомобiля; хотiв щось запитати у Столярова з цього приводу, але одразу ж забув, що саме.
      Коли заспiвали турбiни i лiтаючий автомобiль легенько, як пiр'їнка, пiднявся в повiтря, я запитав байдуже:
      - Куди ми iдемо?
      - На аеродром! - вiдповiв Столяров.- Чи у вас ще е справи в Москвi?
      Я заперечливо похитав головою: нiяких справ у Москвi в мене не було i не могло бути.
      Осяяне сонцем мiсто зникало за обрiєм. Пiд нами нескiнченною сiрою стрiчкою пливла автомагiстраль; обабiч неї пролiтали заснiженi ялини.
      Ми обидва мовчали. Столяров усю свою увагу зосередив на керуваннi машиною, а я поринув у неспокiйнi, хаотичнi думки. З часом мене подолала втома. Я заснув i прокинувся тiльки на аеродромi.
      - Зупинимось у Празi, щоб ви попрощалися з сiм'єю, чи полетимо прямо? - запитав Столяров.
      - Краще прямо, - вiдповiв я збентежено. Мене лякала навiть думка про зустрiч з чужою дружиною та дiтьми. Любов вiдрiзнить фальшиву монету вiд справжньої; хоч як я скидаюсь на того професора, його дружина одразу ж розпiзнає, що я тiльки двiйник її чоловiка... А що буде, коли я зустрiнуся з справжнiм професором?
      Прогулянка
      у невiдоме
      Ракетоплан нацiлявся своїм гострим носом просто в центр Сонця, як магнiтна стрiлка на полюс. Крiзь протилежне вiкно з темного небосхилу до кабiни зазирав блiдий Мiсяць.
      Незвичайнiсть обстановки не хвилювала мене. Я байдуже поглядав на хвилястi смуги хмар глибоко внизу; одноманiтне гудiння двигунiв заколисувало.
      - А все ж яка чудова штука життя! - несподiвано пролунав у тишi хриплуватий голос Столярова. - Ми - стара гвардiя, професоре, i зазнали чимало. А наша молодь навiть не усвiдомлює, якою цiною забезпечено мир i добробут, їм здається, що iнакше й не може бути... Ви не уявляєте, як я обурююсь... А коли бачу, як мої дiти задля забавки щось руйнують i це тiльки тому, що всього вдосталь, - я просто шаленiю...
      - А чи не виннi ви самi в цьому? - запитав я зловтiшно. - Дiтей не можна балувати. Я знаю кiлька родин, де батьки ладнi гопки скакати, аби догодити дiтям, а що з того? Коли не навчати людину в дитинствi шанувати чужу й свою працю, то навряд чи вона цiнитиме щось i будучи дорослою... А втiм, це загальнi мiркування. Я не педагог i не маю досвiду виховної роботи.
      - А як же вашi Петро та Михайло? - сердечно засмiявся Столяров. - Вашi хлоп'ята - чудовi. Через кiлька рокiв вони нас залишать позад себе.
      "Петро та Михайло... Петро та Михайло - рiднi, близькi iмена! Чиї це сини - мої чи того невiдомого професора?.. Та нi ж, я вiдчуваю дотик їхнiх рук, чую їхнi голоси... Чи, може, це менi колись примарилося?"
      - Погляньте, професоре... - Столяров по-своєму витлумачив мою мовчанку i вирiшив перевести розмову на iнше. - Не вперше я лiтаю цiєю трасою, але кожного разу по-новому захоплююсь тим, що бачу внизу. Власне, не бачу, а уявляю, - засмiявся вiн. - Коли б не хмари, ми пiвгодини тому милувалися б головними спорудами каналу, що з'єднує Чорне море з Каспiйським... А зараз - греблями на Нiлi, обводненою Сахарою... Стривайте, я ввiмкну телеекран!
      Столяров клацнув вимикачем. Перед нами раптом нiби розвiялися хмари, вималювалась блакитна стрiчка Нiлу. Промайнули всесвiтньовiдомi пiрамiди на його березi, а за ними потяглися нескiнченнi смуги пальмових гаїв.
      - Якi прекраснi цi творiння людських рук! - задумливо промовив Столяров.- Ще так недавно в цих пiсках брели виснаженi спрагою каравани, i пальмовi гаї з'являлися перед ними тiльки як марево... Ми дивимось зараз на чудо, про яке ранiше могли хiба читати у фантастичних романах...
      Столяров спiвав таку натхненну оду величним справам людини, що незабаром захопив i мене. Адже наш лiтак пливе над Африкою, над континентом моєї мрiї! Скiльки разiв я думкою залiтав сюди; скiльки разiв, схилившись над книжкою, жив пригодами великої таємничої країни. Жюль Берн i Цвейг, Паржизек, Ганзелка та Зiкмунд - це були тi чарiвники, якi в дитинствi вели мене чорним континентом за магiчними звуками тамтама...
      Ракетоплан почав знижуватись. Вiн прорвав запону хмар, i пiд нами замерехтiли джунглi, поля та селища. Нарештi колеса лiтака побiгли по стартовiй дорiжцi, що простяглась уздовж великого озера.
      Ще гуркотiли двигуни, а до нас уже бiгли зустрiчаючi. Не встиг я вийти на драбинку, як мене пiдхопив велетень негр i поставив на бетонований майданчик.
      - А ми вже побоювалися, що з вами щось трапилось, професоре! - весело блискав вiн бiлими зубами. - Це я пiдняв галас на всю Європу, щоб вас розшукали... Все одно знайшли б, навiть у надрах Землi!
      - Ви на це здатнi, Манго! - засмiявся Столяров. - Як ви дiзналися, що ми прилетимо саме сьогоднi?
      - Тихо! Це - таємниця джунглiв! - пожартував Манго.
      Ми сiли у вiдкриту машину i помчали екзотичним краєм у невiдоме, розмова зайшла про поточнi справи, загалом не вартi того, щоб описувати їх зараз. Можу тiльки сказати, що я уникав говорити, потай вивчаючи своїх "колег".
      Чи знаю я цих людей? Менi здається, що так. їхнi обличчя й iмена дедалi настирливiше шукають своїх вiдповiдникiв у моїй пам'ятi. Ось-ось упаде якась запона, що закриває вiд мене видатнi подiї недавнього, i стане цiлком виразним сьогоднiшнє й минуле, я усвiдомлю, зрештою, хто я такий.
      У пошуках
      власного "я"
      Коли ми пiд'їжджали до пальмового гайка над великою водоймою, неспокiй, що охопив мене, сягав своєї межi. Я вiдчував, що десь тут мета нашої подорожi.
      Промчавши зеленим тунелем, створеним кронами тропiчних рослин, ми виїхали у двiр великої будови, зробленої в формi пiдкови. Я впiзнав його, цей будинок! Мiг намалювати його з заплющеними очима!.. Запона починала спадати з моєї пам'ятi.
      "Ти справдi професор, за якого тебе вважають! - доводило менi моє друге, досвiдчене "я". - А це -науково-дослiдний iнститут гравiтацiї та антиречовини, який ти будував спiльно з своїми друзями... Пригадай: у центрi будови, там, де великi вiкна, мiститься монтажний зал, а посеред нього стоїть нещодавно побудований антигравiплан... Ти живеш отам, край джунглiв, у котеджi, разом з Манго. А косоокий Ханг наштовхнув тебе на думку оволодiти гравiтацiєю за допомогою антиречовини".
      Моє перше, обережнiше "я" заперечувало:
      "Не звiряйся на самонавiяння! Ти - журналiст, редактор журналу. Ще позавчора на летучцi планувався номер, присвячений близькому майбутньому... Все, що ти бачиш i вiдчуваєш,- тiльки плiд хворобливої уяви".
      I все ж, тiльки-но я вийшов з машини, в менi перемiг професор. Куди й подiлись усi мої сумнiви! Навiть пригоди, пов'язанi з Пегасом, одразу ж зблiдли, стали майже нереальними. Я прекрасно розумiв усе довкола, сприймав оточуюче, як звичайне й звичне. Усмiхнений Манго, дбайливий Ханг, наполегливий австралiєць Ван-Гоот, войовничий iсландець Греттi та практичний американець Баррел - це ж мої вiрнi друзi, з якими ми виграли й програли не одну жорстоку битву на науковiй нивi... Так, я справдi професор. А ота людина, що йде назустрiч нам,- академiк Орлов. Без вагань я поспiшаю до нього, тисну йому руку:
      - Ну, то що ж поробляє наша "нечиста сила"?
      - А хiба вам Манго ще не розповiв? - дивується Орлов. - У таємницi не було нiчого таємничого: на однiй батареї з антиречовиною зрадили болти з новодюралю. Дошка, яку вони тримали, перебувала в затiненому гравiтацiйному полi. А коли болти трiснули, вона пiд впливом вiдцентрової сили помчала у простiр, як снаряд... Чому не просто вгору, а похило через весь зал? А тому, що на неї водночас впливали два поля: гравiтацiйне та антигравiтацiйне...
      Все це здавалося цiлком логiчним, але я не був задоволений таким тлумаченням. Щось схоже на передчуття пiдказувало менi, що випадок з неслухняною дошкою - застережний сигнал. На нього треба звернути найсерйознiшу увагу, бо iнакше весь наш грандiозний експеримент може опинитися пiд загрозою.
      I знову я подумав про свiй портфель. Ось-ось пригадаю, що було в ньому, де я його лишив... Але раптом мою голову пронизав страшенний бiль. Майже нiчого не усвiдомлюючи, я сiв у крiсло, тремтячими руками тер скронi.
      - Що з вами, Гонзику? - кинувся до мене зляканий Орлов.
      Манго торкнувся мого спiтнiлого чола:
      - У вас температура. Треба негайно викликати лiкаря.
      Як тiльки мене поклали на лiжко, я перестав бути професором. Бiль у головi швидко минув. Лишилось отупiння. Думка працювала мляво; я не сперечався сам з собою, а тiльки констатував те, що видавалося менi абсолютно зрозумiлим.
      Я - редактор журналу. Три днi тому ми зустрiлися з Євою на Карловiм мосту, потiм я вiдвiдав Пегаса. Вiн оглушив мене у пiдземнiй лабораторiї, а отямившись, я почав сприймати свiт у спотвореному виглядi... Я потрапив у майбутнє, вважаю себе за iншого... Ще хвилину тому вiдчував себе професором; знав стан справ у iнститутi, мiг провадити наукову дискусiю. А зараз усе це менi далеке й чуже...
      Мабуть, пiд впливом снотворного я поступово заспокоювався i незабаром заснув.
      Наступного ранку, тiльки-но я прокинувся, до мене зайшов Манго.
      - Як ся маєте, професоре? - запитав вiн з погано прихованою тривогою.
      - Що було зi мною вчора? - моя голова ще не зовсiм прояснилася, говорити було важко.
      - Вчора вам у лабораторiї стало погано. Пiдвищилась температура, i ви навiть заявили, що не знаєте мене. Спочатку я сприймав це за жарт, але коли ви серйозно почали доводити, що ви - редактор i що зараз - тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомий рiк, я занепокоївся. Лiкар спочатку припустив сонячний удар, але пiсля детального дослiдження дiйшов висновку, що у вас був нервовий шок... А все це тому, що ви не бережете себе... Я дуже шкодую, що урвав вашу вiдпустку. Отож, як тiльки вам стане краще, їдьте додому та вiдпочиньте. Так наказав Орлов. Генеральне випробування проведемо пiзнiше, аж коли ви цiлком видужаєте... Дружина й дiти з нетерпiнням чекають на вас.
      - Не вiдчуваю себе хворим i вiдпустки не потребую! - рiшуче заперечив я, лякаючись зустрiчi з невiдомою для мене сiм'єю.
      Манго тiльки посмiхнувся у вiдповiдь.
      - До речi, - сказав вiн так, нiби не чув моїх заперечень. - Бенко привiз ваш портфель. Ви не загубили його, вiн лежав у вас на письмовому столi.
      Я схопив портфель, розкрив його. Там не було майже нiчого, якщо не брати до уваги кiлькох фотографiй та дбайливо згорнутого плану Малої-Страни в Празi... I ото через це я стiльки мучився?.. Чого ж менi хотiлося за всяку цiну дiстати цей портфель?
      Манго взяв у руки одну фотографiю, посмiхнувся доброзичливо:
      - А вашi хлопцi були чудовi навiть немовлятами!.. Самi фотографували?
      Я ствердно кивнув головою. Навiщо ускладнювати ситуацiю запереченням? Хлоп'ята справдi чудовi, але ж чиї вони?
      "Та твої ж, твої! - шепотiло менi оте друге "я". - Невже ти забув, якими вони були десять рокiв тому?!"
      ***
      Я знову почав входити у роль професора. Правда, Манго не пускав мене до лабораторiї i всiляко дбав, аби нiщо не нагадувало менi про справи, але я мислив як учений; розв'язував такi завдання, про якi, здавалося б, не мiг навiть мати уявлення. I все ж я почував себе не гаразд. Це помiчали i Манго, i решта моїх друзiв. Вони розумiли, що менi треба негайно виїхати з Букави. I ось одного дня Манго, за наказом академiка Орлова, посадив мене у ракетоплан, i не встиг я отямитись, як опинився в Празi.
      - На вас сьогоднi ще не чекають, - посмiхнувся Манго. - Я навмисне повiдомив, що ми прилетимо тiльки завтра.
      I ось ми пiднiмаємось знайомими сходами, що ведуть до моєї квартири. До моєї квартири!.. Але ж вона - не тут... I я ще не старий i неодружений... На мене чекає Єва, моя Єва... Навiщо менi чиясь дружина?
      - Заховайтесь, а я подзвоню! - по-змовницькому пiдморгнув Манго, зупинившись бiля якихось дверей. - Давайте зробимо їй сюрприз!
      Вiн подзвонив. Дверi вiдчинились... i я зойкнув вiд несподiванки.
      Передi мною стояла Єва. Єва-архiтектор, яка хто знає, скiльки чекала на мене бiля будинку Пегаса...
      Ми кинулись одне до одного в обiйми i довго не могли вимовити анi слова. Манго щось промимрив i делiкатно вийшов.
      - Ти навiть не уявляєш, як я боялася за тебе! - заговорила нарештi Єва, ведучи мене до вiтальнi.
      Ми сiли на канапу. Єва обхопила мою голову руками i довго, допитливо дивилася в очi.
      - Тобi вже краще? - запитала вона турботливо.
      Аж тепер я звернув увагу на те, що Єва теж постарiла. Правда, вона все ще була красива, але це вже не та дiвчина, з якою я зустрiвся на Карловiм мосту, її чорне волосся переткали срiбнi пасма сивини...
      Маска
      смертi
      Цiлий мiсяць мiй щоденник лежав у шухлядi, i я вже не гадав, що знову вiзьму його в руки. Того дня, коли я описував на його сторiнках несподiвану зустрiч з Євою, перед нашим антигравiпланом з'явилась жахлива маска смертi, оповита довжелезним примарним саваном. Вона випливла зовсiм несподiвано з-за великої, химерно забарвленої туманностi в сузiр'ї Стрiльця. А може, вона просто ховалась вiд наших очей i стала видимою, аж коли ми пiдлетiли досить близько.
      Фiалково-багрянi хмари з горохово-зеленими краями створювали цiлковиту подобу людського черепа, запнутого весiльним серпанком. У темних орбiтах сяяли кiлька яскравих зiрок, - так, нiби сама смерть дивилася на нас пронизливим, гострим поглядом.
      Маска збiльшувалась щогодини, i ми неймовiрно швидко мчали просто на неї.
      Схожiсть з черепом зрештою дрiбниця. Нас лякало те, що ця туманнiсть розжарена, а ми - безпораднi. Ми змушенi чекати, доки неприборканий корабель шпурне нас у те горно. За розрахунками це має статись не пiзнiше як через мiсяць.
      I все ж ми не припинили роботи. Вивчаємо склад туманностi, її рух. Густина матерiї, з якої вона складається, мiзерна, але при нашiй неймовiрнiй швидкостi стане нездоланною. Наш корабель спалахне в нiй, як метеор.
      Манго знов i знов перевiряє розрахунки напрямку i швидкостi нашого руху. Електронно-обчислювальна машина вперто повторює числа, якi абсолютно не вмiщуються в рамках iснуючих нинi знань.
      "Мертва голова", як ми назвали цю туманнiсть, безперервно виростала, аж доки закрила перед нами все поле зору. З наближенням вона поступово втрачала свiй кошмарний вигляд... Маска смертi розпливлась. Лишились тiльки двi темнi плями - "очнi орбiти".
      ***
      Доки людина вiдчуває грунт пiд ногами - хай навiть пiдлогу космiчного корабля, жалюгiдної порошинки, що мчить безмежно величним Космосом,- надiю на порятунок ще не втрачено. Можна звикнути до всього; навiть неминучу загибель ми почали сприймати, як щось дуже далеке. Весь свiй час - а його було аж надто багато - ми присвятили науковим спостереженням.
      - На нашу долю випало велике щастя безпосередньо зазирнути туманностi в зуби! - жартував Василь Орлов. - Кому ще, крiм нас, вдасться це зробити?
      Вiн смiявся, а в голосi бринiв розпач. Нi, ми цього не чули. Ми не хотiли чути. Навпаки, всi жартували, намагаючись пiдтримати один одного навiть надмiрним оптимiзмом. А Манго, як i ранiше, надсилав на Землю зведення про результати наших дослiджень, хоч ми вже давно втратили всяку надiю, що нас колись почують.
      Критичний мiсяць кiнчається. Апаратура зафiксувала нову дiйснiсть: за "Мертвою головою" ховається величезне темне тiло. Це зареєстрували незалежно один вiд одного всi гравiметри.
      Годину тому з апаратної вискочив Манго.
      - Ми врятованi! - кричав вiн у нестямi. - Наш корабель потрапив у сферу притягання темної зорi... Ми ухилилися вiд прямої лiнiї i летимо просто в центр темної плями "Мертвої голови"! Пролетимо крiзь "очну яму"! повторював вiн, нiби ми не розумiли, в чому справа.
      Так, ми проминули туманнiсть щасливо! Це була захоплююча мить, заради якої варто було жити!
      Коли нас стиснула фосфоресцiюючи iмла, розбурхана, як хмара пiд час урагану, фiалково-темний небокрай почав поступово червонiти. Майже проти нас одна по однiй згасали зорi, i утворився великий темний круг - невидима зоря. За розрахунками ми мали пройти повз неї на вiдстанi однiєї астрономiчної одиницi.
      Екран астротелевiзора показав, що ми зустрiлись iз згасаючим сонцем. Немов шлак на розтопленiй сталi, на його поверхнi плавала темна кора. Крiзь її численнi трiщини виблискувало розжарене ядро.
      Навколо мертвої зорi оберталися двi великi планети. Може, колись i на них вирувало життя, але тепер вони були напередоднi загибелi. Рухаючись по спiралi, планети швидко наближались до центрального свiтила. Перша впала тодi, коли ми вже проминули дивовижну зорю. Це була грандiозна картина: два темнi тiла злились; потiм блиснуло неймовiрне сяйво вибуху, i в усi боки полетiли пасма вогню.
      Нестримно мчала до своєї загибелi й друга планета. Вона дедалi швидше оберталася навколо своєї гробницi i нарештi теж спалахнула.
      Пiсля цього зоря кiлька разiв розширювалась i стискалася так, нiби в нiй пульсувало велетенське серце. I раптом блиснуло величезне сяйво, якому немає порiвняння.
      Зоря розiрвалась. Розжаренi шматки речовини, виверженої пiд час вибуху, з швидкiстю кiлькасот кiлометрiв на секунду помчали у рiзнi боки, заповнюючи весь простiр.
      - Коли свiтло цiєї зорi долетить до нашої Землi, астрономи зафiксують появу "нової"... - задумливо сказав Василь Орлов. - I не знатимуть вони, що ми були свiдками цього явища... А коли б дiзналися, безперечно, позаздрили б нам...
      - Нам справдi пощастило, - сказав я лише для того, щоб розвiяти сумний настрiй, що охопив нас при згадцi про Землю.
      - I навiть подвiйно пощастило! - приєднався Манго, змушуючи себе посмiхнутись. - Уявiть собi, що зоря влаштувала феєрверк тодi, коли ми були в межах її впливу. Не знаю, як ви, а я волiю дослiджувати полум'я спектроскопом, анiж власною рукою...
      У науцi новi факти викликають новi гiпотези, новi припущення, а тi, в свою чергу, вимагають подальших дослiджень. Ми теж намагалися пояснити катастрофу мертвої зорi. Кiлька днiв жили в завзятих суперечках, але зрештою визнали гiпотезу Василя Орлова.
      Вiн твердив, що Всесвiт пульсує. Величезнi розжаренi тiла - зорi чи сонця - викидають у простiр речовину, з якої утворюються планети та iншi тiла сонячних систем. Через певний час, на основi ще не встановлених законiв, вивержена речовина знову повертається до материнської зорi. Це спричиняється до нестiйкостi. Термоядерний процес переходить критичну точку. Вiдбувається новий вибух, а отже, i утворення нових планет.
      - А чи не трапляється так i у великих масштабах? - несподiвано запитав Манго. - Можливо, так пульсує вся Галактика?.. Хто знає, може, мiльярди зiрок нашої системи з часом зберуться у розжарене серце Галактики...
      Буде новий вибух... Виникнуть новi зорi з новими свiтами... А потiм знову i знову... Одним словом, пульс Всесвiту... Ой, яке величезне, яке грандiозне завдання постало перед нами! То давайте ж перевiримо цю гiпотезу, друзi! Нiхто до нас ще не мав такої можливостi. Ми - першi!
      Поразка
      Пегаса
      Василева гiпотеза про основний закон Всесвiту тимчасово примусила нас забути повсякденнi турботи i навiть те, що ми з неймовiрною швидкiстю летимо геть вiд рiдної Землi i немає в нас анi найменшої надiї на повернення. Ми думаємо тепер тiльки про наукову працю. Вимiрюємо рух зiрок, дослiджуємо походження та склад туманностей, центр Галактики, все ще закритий непроникною запоною.
      Тiльки в хвилини спочинку, над сторiнками щоденника, я думаю про нашу нещасливу долю. Мене все ще мучить думка, що я знаю причини помилки, яка шпурнула нас проти нашої волi в безмежнiсть Космосу.
      Я вже натрапив на слiд. Перечитуючи написане, усвiдомлюю, що недарма так прагнув дiстати портфель. В ньому нiчого не було, крiм фотографiй моїх дiтей та плачу Малої-Страни. Але ж десь у глибинах пiдсвiдомостi раз у раз виникає i негайно розпливається видiння: я щось записую олiвцем на зворотному боцi фотографiї. Просто в мене пiд рукою не було паперу.
      Що ж, власне, я написав? Якi розрахунки, якi формули?.. I чому там, у Африцi, я не глянув на зворотний бiк знiмкiв?!
      Не лишається нiчого iншого, як знову повернутись до минулого i терпляче, крок за кроком, розмотувати клубок подiй... На чому ж я зупинився?
      Так, уже пригадав. З Африки мене послали до Єви - вiдпочити, полiкуватись.
      Я дивився на кохану i нiяк не мiг збагнути, коли я з нею розлучився тиждень тому чи десятки рокiв., П колишнiй образ, образ юної дiвчини на Карловiм мосту, даленiв i розпливався, а разом з тим сучасне набирало дедалi бiльшої реальностi. Я вже почав соромитися своїх маячiнь.
      - Скажи менi, люба, я редактор чи таки професор? - запитав я з удаваною недбалiстю.
      - Я цього завжди боялась... - злякано сказала Єва. - I чого тобi заманулось пiти до того будинку?! Це, звiсно, була Петрова iдея. Вiн дiстав за цю витiвку добрячого прочухана!
      Єва говорила, а перед моїми очима поступово розпливалась iмла. Я вже знав, куди та чого я йшов!
      - Петро аж нiяк не винний! - захищав я сина. - Я пiдсвiдоме йшов до Пегаса, щоб повернути пам'ять, яку вiн украв у мене. Адже ти знаєш, як я жорстоко страждав усi цi роки! Я був людиною без дитинства, без минулого. Все моє життя до п'ятдесят сьомого року було суцiльною бiлою плямою... I все ж я навiть не припускав, що Пегас, повернувши менi моє минуле, вкраде сучасне... Я майже втратив сам себе... Як мало потрiбно було, щоб я знову не впiзнав тебе, як не впiзнав тодi, коли йшов вiд Пегаса вперше!
      - Я цього завжди боялась! - повторила Єва. - Не можеш уявити, що я пережила, коли наляканi хлопцi примчали i заявили, що ти кудись зник. З мене було досить i колишнього нещастя, i раптом, через стiльки рокiв, на тому ж мiсцi - iнше. I таке ж загадкове...
      - Далi, далi... - моя немiцна ще пам'ять вимагала бодай найслабкiшого поштовху, щоб вiдновити минуле.
      - Власне, все трапилося з моєї вини... Пам'ятаєш, я часто розповiдала хлопцям про свою роботу в заповiднику Малої-Страни... Нещодавно нашi працiвники доповiли менi, що в одному з будинкiв на Ностицевiй вулицi провалився пiдвал i вiдкрив хiд до невiдомого пiдземного коридора. Було встановлено, що його колись побудував славетний зодчий Динценгофер, але недалеко вiд мiсця провалу прохiд було замуровано уже пiзнiше, рокiв сорок тому,
      Це трапилось у будинку, в який ти колись зайшов цiлком здоровий, а вийшов з пошкодженою пам'яттю. Зараз я вже можу тобi сказати: доктора Кржижека, або Пегаса, як ти його називав, я запiдозрила ще тодi, коли вiн вивiв тебе з будинку, бiля якого я чекала понад двi години. Вiн стурбовано заявив, що в тебе, мабуть, якесь психiчне захворювання: мовляв, ти пiд час бесiди з ним знепритомнiв, а отямившись, почав запитувати, де перебуваєш. Це було справдi так, бо й на мене ти дивився, як на незнайому, i весь час повторював: "Власне, хто я такий?.. Хто я такий?".
      Я просила органи безпеки розслiдувати, що зробив з тобою Пегас. Не було виявлено нiчого пiдозрiлого. Лiкарi не могли визначити причину захворювання. Вони просто порекомендували послати тебе до санаторiю.
      Ти повернувся звiдти здоровим, але пам'ять про минуле в тебе так i не вiдновилась. Мої несмiливi спроби нагадати тобi про журналiстику, про редагований тобою журнал ти сприймав цiлком байдуже. Зате наполегливо взявся за фiзику i просто-таки блискавично написав наукову працю, що одразу ж висунула тебе в ряди найвидатнiших учених свiту...
      - Пам'ятаю, пам'ятаю! - перебив я збуджено. - Мю-ефект у антигравiтацiйному полi!.. Ну, далi, далi!
      - Пам'ять на сучасне в тебе була бездоганна. Ти без усяких зусиль вивчив кiлька мов. Був веселий i життєрадiсний, нiяких хворобливих явищ з боку психiки я не помiчала, тому й забула з часом про Пегаса i про нещастя, яке трапилось у його квартирi.
      Я згадала про Пегаса лише тодi, коли було знайдено Динценгоферiв коридор. Мала нещастя розповiсти хлопцям про цей потайний хiд. Ну, а тi знаєш якi? Точнiсiнька копiя - тато: разом з ним нишком органiзували експедицiю вiдважних та й чкурнули до Ностицевої вулицi. Спустились по мотузянiй драбинцi в коридор, продовбали перегородку i опинились у якiйсь лабораторiї, де побачили мертву людину в скляному саркофазi...
      Я ковтав кожне Євине слово, як цiлющi лiки. Та це й справдi було так, бо до мене поверталась пам'ять, поверталась повнiстю.
      - Так, так, пригадую! - вигукнув я радiсно.- Мертвяк у пiдземеллi нас таки добряче налякав. Поруч його ложа я знайшов запечатаний лист. На конвертi зазначалось: "Не вiдкривати до 1975 року". Через те що цей термiн давно минув, я обережно розрiзав конверт i швидко перебiг очима кiлька рядкiв. Невiдомий писав, що пiсля багатьох розчарувань здiйснює останнiй вiдважний експеримент: заподiює собi штучну клiнiчну смерть у досконалому захисному оточеннi. Заведений апарат сповiльненої дiї має привести його до пам'ятi.
      Далi я не читав. Правда, апаратура зрадила, але, можливо, людину ще вдасться оживити.
      - Про всяк випадок я лишусь тут, - сказав я хлопцям, - а ви бiжiть та викличте швидку допомогу.
      Хлопцi подались, а я тим часом почав оглядати дивну лабораторiю.
      Т раптом усе довкола почало менi здаватися дивно знайомим. Ось-ось пригадаю, коли я тут був... Мабуть, я напружив усю свою волю. Щось штрикнуло менi в голову - i я знепритомнiв.
      Певно, тiльки завдяки цьому нервовому шоку до мене повернулася втрачена пам'ять. Коли я опритомнiв, то зразу ж пригадав, що саме тут Пегас оглушив мене електричним зарядом. Менi навiть здалося, що це трапилось щойно: новий шок вiдiбрав у мене усвiдомлення сучасностi. Всi тi прекраснi роки, якi ми прожили з тобою пiсля першого нещастя, зникли для мене.
      Я одразу ж впiзнав у мертвому доктора Пегаса. Сам того не усвiдомлюючи, я вдруге реагував однаково на приголомшуюче вiдкриття; знову прагнув урятувати нещасного. Тепер я розумiю, чому не побачив Пегаса, коли повернувся до пiдземелля пiсля короткої вiдсутностi. Поки я марно шукав лiкаря, Пегаса забрала швидка допомога.
      - А хлопцi мчали додому, щоб розповiсти про знахiдку в пiдземеллi, додала Єва. - Я негайно вирушила до Ностицевої вулицi, та було вже пiзно. Спочатку я припустила, що ти поїхав до лiкарнi. Звiдти вiдповiли, що тебе не бачили, однак запрошують негайно прибути... Можеш собi уявити, як я злякалась!
      Головний лiкар провiв мене до операцiйного залу, де над трупом схилилося кiлька лiкарiв, i запитав, чи знаю я цю людину. Звичайно, я його впiзнала.
      - Це - доктор Кржижек, який жартома називав себе Пегасом! - сказала я впевнено.
      - Отже, лист правдивий! - промовив головний лiкар, звертаючись до колег, i тут же знову повернувся до мене. - А чи знаєте ви, що ця людина колись важко розладнала нервову систему вашого чоловiка.
      - Пiдозрювала, - стримано вiдповiла я.
      - Тож прочитайте! - вiн мовчки подав менi лист, про який ти вже згадував.
      Єва пiдвелась i вийняла з письмового стола блокнот.
      - Я переписала сповiдь Пегаса. Ось вона.
      Точного тексту я вже не пам'ятаю. Вiн був надто плутаний, багатослiвний i тiльки про одне свiдчив безперечно: всi фантастичнi плани нещасного манiяка не справдились. У дослiдженнi гравiтацiї вiн анi на крок не випередив сучасну науку. А те, що вважав за таємничi променi, здатнi впливати на мислення людей, виявилося радiохвилями особливої форми.
      У своєму листi Пегас вiдповiдав i на питання, навiщо та як вiдбулося втручання у мою нервову систему. Насамперед вiн злякався, що я зраджу його схованку. А потiм вирiшив дослiдити, чи справдi можливо за допомогою таємничих променiв стерти в мозку людини пам'ять про минуле. Це йому вдалось, але жорстоким, варварським способом: електричним струмом, яким користувались тодi при лiкуваннi шизофренiї, вiн майже паралiзував мiй мозок.
      Коли всi плани Пегаса розвiялись, його охопив панiчний страх перед вiйною. Вирiшивши, що вiйнi не запобiгти нiякими фантастичними апаратами, вiн настiльки втратив глузд, що умертвив себе, аби переспати небезпеку, якої так панiчно боявся.
      - Чи вдалося його оживити? - запитав я, дочитавши цей трагiчний документ.
      - Нi, - похитала головою Єва.- I останнiй його дослiд закiнчився невдачею. На думку лiкарiв, вiн помер через кiлька годин пiсля того, як штучно приспав себе.
      Ми довго мовчали. А потiм я сказав задумливо:
      - Хто знає, можливо, завдяки Пегасовi я працюю тепер над величною проблемою антигравiтацiї.
      - Треба тiльки, щоб усе скiнчилось благополучно... - сказала, зiтхнувши, Єва. Мене дивує, як вона завжди вiдчувала наближення небезпеки, коли ще не було й натяку на неї.
      "Бумеранг"
      повертається
      Близькi, яких ми тимчасово втрачаємо, а потiм знаходимо знову, стають нам дорожчими вдвiчi. Те саме можна сказати й про речi та про умови життя.
      Скiльки незабутнiх, прекрасних днiв ми прожили з Євою та двома невгамовно допитливими хлопчиками пiсля мого приїзду з Букави! Ми лишились у Празi на час вiдпустки, щоб перед польотом у Всесвiт я мiг "набрати повнi груди рiдного повiтря", як висловилась Єва.
      Тiльки в останнi днi вiдпустки наше ясне небо затягнуло хмарками: Єва почала умовляти, щоб я вiдмовився вiд участi в дослiдженнi антигравiплана. Вона доводила, що я вже й так попрацював на суспiльство i що тепер на мене мають право дружина та дiти.
      Єва знала, що всякi умовляння - марнi: я був головним конструктором корабля i не мiг перекласти риск дослiджень на iнших.