Пульс всесвiту (на украинском языке)

      Вiн мав рацiю: лабораторiю Пегаса я не забуду нiколи.
      "Напишу про це. Обов'язково напишу. Але не оповiдання, а чисту правду",- думав я в той час, коли вiн пiдводив мене до невеликого стола, на якому виднiлись кiлька маленьких екранiв.
      Пегас крутнув вимикач. Спалахнули сигнальнi вiчка. Почулось неголосне гудiння трансформаторiв.
      - Звичайне виробниче телебачення, - пояснював Пегас. - Дивiться уважно! Перший екран лiворуч - видно Малтезьку площу. Невеликий телевiзiйний передавач я встановив у вiкнi горища Ностицевого палацу. На другому екранi - загальний вигляд Ностицевої вулицi. Третiй екран - вид на тротуар проти нашого будинку... Цiкаво, правда?.. Погляньте, з Малтезької площi до нашої вулицi iде юнак. Ота он дiвчина в темному закутку вулицi, мабуть, на нього чекає. А тепер, любий редакторе, будьте уважнi! - голос Пегаса бринiв переможно. - Я примушу цього юнака виконати кiлька вправ. Вiн пiдкорятиметься менi так само, як пiдкоряється Ферда!
      Доктор клацнув якимсь важельком, покрутив ручки. Дзижчання над нашими головами посилилось. I коли на одному екранi з'явилось перехоплене телеоб'єктивом обличчя юнака, Пегас поклав менi руку на плече:
      - Запевняю вас, що коли юнак пiдiйде до нашого будинку, вiн схопиться за голову, розгублено озирнеться i допитливо подивиться вгору. Злякана дiвчина пiдбiжить до нього i раптом зробить йому реверанс...
      Все вiдбулося саме так, як намалював доктор. Я засмiявся:
      - Як це вам вдається зробити?
      Пегас глибоко зiтхнув, а потiм набундючився, щоб пiдкреслити серйознiсть хвилини:
      - Я можу з вiдстанi впливати на мозок людини! Звiсно, це тiльки початкова стадiя вiдкриття, але шлях до нього вже знайдено.
      - А що в кiнцi того шляху? В iм'я чого ви над цим працюєте? Хочете нав'язувати людям свої думки? - запитав я.
      - Не зовсiм так... Хочу навiювати людям спосiб мислення... тiльки не свiй...
      Пегас хотiв продовжувати свої пояснення, але я перебив:
      - Коли ви менi вже розкрили так багато, то чи не можете пояснити, як ви впливаєте на людський мозок?
      - I цю таємницю розкрию. Знаєте оцей апарат? - показав вiн у куток лабораторiї.
      - Напевно, це звичайний енцефалограф, - сказав я, глянувши на схематичний рисунок мозку, що свiтився на екранi приладу.
      - Чудово! Отже, ви розумiєте, в чому суть. Мiй апарат, звiсно, не енцефалограф. Вiн не тiльки прослiджує бiоелектричнi струми в корi головного мозку, але водночас допомагає менi читати думки. Хочете випробувати на собi?
      Я кивнув головою на знак згоди. Пегас надiв на мене якийсь шолом з безлiччю електродiв i вимкнув свiтло. Рисунок мозку на екранi засяяв дужче.
      - Думайте напружено!.. Зосередьтесь на чомусь цiлком певному... - весь час повторював доктор.
      "Перпетуум-мобiле... перпетуум-мобiле..." - повторював я в думцi. Рисунок мозку сяяв дедалi iнтенсивнiше. А Пегас перебiгав гарячковим поглядом з екрана на екран.
      - Гадаєте, що я божевiльний? - сказав вiн докiрливо.
      - Звичайно, нi! - похитав я заперечливо головою. - Я вважаю, що ви генiй!
      - Можливо... - невпевнено сказав Пегас. - Вiд божевiлля до генiальностi один крок. I навпаки... Але мiй апарат показує, що ви говорите неправду.
      Барвистi вiдблиски на рисунку мозку справдi застрибали по складнiй, переплутанiй лiнiї.
      - Дарую вам це! - сказав Пегас прихильно. - Радий, що переконав вас у своїй правотi... Мiй енцефалограф показує не тiльки дiлянку мозку, яка працює найiнтенсивнiше, але й приблизний змiст думок... Ну, що ж, дослiди закiнчено! - додав вiн суворо i, знявши з мене шолом, увiмкнув свiтло.
      Я дуже зрадiв, що експеримент обмежився тiльки цим.
      - Скажiть,- звернувся я до Пегаса,- який все-таки зв'язок має ваш енцефалограф з дослiдами на перехожих?.. Мiж iншим, чи знаєте ви, що такi експерименти протизаконнi?
      - Любий редакторе, я не такий наївний, як вам здається. Хiба марно я тримаю все в абсолютнiй таємницi?! А щодо мого енцефалографа... Я дослiджую закони бiоелектричних струмiв мозку та можливiсть впливу на нього зовнi. Як бачите, менi це вдається.
      - Пробачте, - сказав я схвильовано. - Але я мушу повернутись до основного питання: з якою метою ви все це робите? Невже ви хочете стати необмеженим володарем свiту?
      - Ваш пострiл не влучив, любий редакторе! Коли менi пощастить успiшно закiнчити свою працю, я вийду зi сховища i скромно признаюсь у звершеннi великого подвигу!
      - Що ви маєте на увазi пiд великим подвигом? Чому ви хочете насилувати людський мозок? Я не вiрю, звичайно, що вам це вдасться зробити, але хотiв би знати, який сенс бачите в оцьому неосяжному за своїми перспективами злочинi, який ви замислили? Пробачте, але iнакше розцiнювати я не можу.
      Пронизуючи поглядом, Пегас не зводив з мене очей.
      - Не будьте необачнi, редакторе! Навiщо такi гучнi вислови? Я хочу бути корисним людству, хочу захистити його. От i все.
      - Але вiд чого захистити, скажiть, прошу?
      - Од вiйни. Вiд жахливої, смертельної вiйни... Дивлячись палаючим поглядом кудись удалину крiзь бетоннi стiни, Пегас важко дихав i говорив безперервно. Я досi пам'ятаю кожне його слово, кожну iнтонацiю.
      - Вас, певно, цiкавить, як я хочу цього досягти. Я вiдкрив особливий вид гравiтацiйних хвиль, їх можна передавати на яку завгодно вiдстань. Ними можна впливати на бiоелектричнi процеси мозку; iнакше кажучи - на мислення людини. В цьому й полягає суть мого найголовнiшого вiдкриття. - Пегас зробив паузу i витер пiт з лоба.- Вперше усвiдомивши досягнуте, я спочатку розгубився, навiть злякався можливих наслiдкiв. I раптом мене осяяла блискуча думка: а що, коли абсолютно i назавжди стерти з людського мозку думку про вiйну? I не тiльки думку, але й пам'ять про неї, сховану десь в iмлi пiдсвiдомостi.
      - А чи зачеплять вашi таємничi променi саме цю частину пам'ятi? перебив я його нарештi.
      - В усякому разi, я цього прагну. Але, на жаль, дослiди з живими людьми пов'язанi з великими ускладненнями.
      - Невже ви проводите такi дослiди на людях?!
      - Поки що нi. Але незабаром на це зважусь. Незабаром. Можете менi повiрити.
      Гаряча хвиля пробiгла у мене по тiлу. З'явилось вiдчуття, яке виникає у альпiнiстiв на запаморочливiй висотi гострого гiрського гребеня над проваллями,- i не розпач, не лють, а щось таке, що змушує пружнiшати м'язи, загострює волю. Я насилу стримався, щоб не вибухнути, i сказав хрипло:
      - А чим ви хочете заповнити порожнi мiсця, якi виникнуть у пам'ятi?..
      - Розумiю ваше хвилювання,- розсудливо вiдповiв Пегас.- I я спочатку переживав щось подiбне. Але нiчого, це минеться. Бачу, що ви починаєте мене розумiти. Про порожнi мiсця я теж думав i вирiшив заповнити їх найпрекраснiшим з того, що могло створити людство досi. Я запишу в людський мозок вмiст бiблiотеки, якою ви там, нагорi, так захоплювались. Коли над свiтом помчать благодiйнi хвилi, кожен якоюсь мiрою стане Аристотелем, Платоном, Декартом, Шопенгауером, Гете, Достоєвським. У кожного фiлософа та класика я вiзьму найкраще, найвеличнiше...
      Вiн говорив, i я вiдчував, що поступово знову заспокоююсь.
      - Невже ви не розумiєте, що створите у головах людей плутанину? урвав я його. - А чи переконанi ви, що зумiєте вибрати з культурної спадщини людства справдi найкраще?
      - Моя всебiчна освiта така широка, що можете не сумнiватись у цьому! самовпевнено заявив Пегас. - Певен, що зумiю розiбратися без радникiв.
      Ця вiдповiдь ще бiльше переконала мене в тому, що я говорю з людиною, яка вже давно втратила вiдчуття реальностi. Та все ж я ще сподiвався отверезити його.
      - Як видно з усього, ваше вiдкриття має величезне значення для людства. Але чому ж у такому разi ви не вiддасте його в розпорядження суспiльства? Чому таку важливу справу здiйснюєте один, у пiдземеллi? Навряд щоб вам пощастило побудувати такий передавач, який вплинув би на всю земну кулю, а з своїми хвилями вам доведеться звертатись таки далеченько: у нас вiйна нiкого не приваблює.
      Пегас судорожно вчепився в стiл з екранами.
      - Доки я не доведу свiй план до кiнця, вiдкриття з рук не випущу!.. Ви уявляєте, що трапиться, якщо комусь заманеться зловживати ним? Або ж його вкрадуть - вкрадуть, а потiм нiхто й не згадає про мене... Чи, може, скажете, мало було викрадено великих винаходiв?.. Справдi, передавач завдає менi багато клопоту. I все одно в мене є надiя. За попереднiми розрахунками, гравiтацiйний передавач потребуватиме такої ж кiлькостi енергiї, як звичайна радiостанцiя.
      - А чи не зрадить вас велика витрата електрики? - запитав я.
      - Нi, енергiю я беру безпосередньо з мережi, без лiчильника. Звiсно, в iнтересах людства,- хихикнув Пегас.
      - Дивно! - сказав я з iронiєю. - Боїтесь, що хтось украде ваше вiдкриття, а самi, м'яко кажучи, на кожному кроцi обкрадаєте людське суспiльство, правда запевняючи, що це - в його iнтересах... Але хто може поручитись, що ви не зловживатимете вашим вiдкриттям, не використаєте його проти людства?
      М'ясисте обличчя Пегаса заграло всiма барвами.
      - Ви забiгаєте, редакторе, надто далеко! Адже я - порядна людина i не плекаю потаємних думок!
      Я хотiв заперечити, що чесна людина не краде, але побоявся бурхливої сутички. А тепер шкодую, що не пiдтяв цього, щонайменше сказати, дивного вченого.
      - Мир не можна захистити нiякими таємничими променями, - сказав я з удаваним спокоєм. - Людство вже прокинулось, i я твердо переконаний, що остання свiтова вiйна була справдi останньою. Зараз не час для вiйн. Перший радянський супутник, сигнали якого ви самi перехопили, скерував погляди людства в протилежному напрямку - нагору, до Всесвiту. Тож не чiпайте людський мозок, бо це небезпечно, та й потреби в цьому немає. Мозок - надто чутливий орган. Це вам не кiбернетичний Ферда, з яким ви можете робити все, що заманеться!
      Я замовк, Пегас також мовчав. Я тодi подумав, що своїми полум'яними словами вплинув на нього. Але мої iлюзiї розлетiлися, як сухе листя пiд вiтром.
      - Хоч ви й говорите красиво, та все ж недооцiнюєте небезпеку загрози вiйни. Менi здається, що ми не розумiємо один одного. Ви - редактор i письменник, а я - розсудливий учений. Я знаю, що роблю. Я не можу допустити, щоб голем1, якого воскресили наука i технiка, пiд час свого походу розчавив мешканцiв нашої планети. Вiн уже зiп'явся на ноги i руйнує все, що трапляється йому на шляху. Я крокую поруч i чекаю слушного моменту, щоб перетворити його знову на мертву глину.
      - На жаль, я не цiлком вас зрозумiв. Що ви маєте на увазi пiд словом "голем"?
      Пегас примружився так, нiби йому в очi потрапив дим.
      - I пiсля цього ви називаєте себе письменником-фантастом?! Цей голем сучасна технiка, а точнiше - атомна енергiя. Вона вислизнула з рук людини, вона знищить свого вiдкривача!
      - Ваш голем може з таким же успiхом опалювати будинки й заводи. Навiщо ж його знищувати? - заперечив я.
      Замiсть вiдповiдi Пегас вийняв з кишенi годинник-цибулину.
      - Я бачу, ми не домовимось. Ваш час минув. Година пройшла.
      - I ви не боїтесь мене випустити? Я аж нiяк не вiдчуваю себе зобов'язаним зберiгати вашу таємницю.
      - Я не знаю, що таке страх. При здiйсненнi цього величного завдання вiн шкодив би менi! - сказав Пегас крижаним тоном. Потiм несподiвано обернувся i схопився за один з важелiв пульта керування.
      Спалахнуло якесь слiпуче свiтло.
      Я втратив свiдомiсть.
      Зачароване
      мiсто
      Ми - найнещаснiшi невдахи, якi будь-коли народжувались на нашiй планетi. Яким прекрасним було життя Робiнзона порiвняно з нашим! Над його головою спiвали птахи; об береги його острова плюскотiло чарiвне, вiчно мiнливе море... Слово честi, завивання урагану чи скиглення хуртовини здавалися б менi тепер казковою музикою! Звичайнiсiнька пилюка, прибита дощем, була б тут дорожча за найкоштовнiшi перли в золотому пiску... Та тiльки що ж - нiчого цього немає... Трапилась катастрофа... Катастрофа в нескiнченному крижаному Космосi...
      Нi, ми не зазнали аварiї. Ми - шаленi вершники крилатого Пегаса, що одним стрибком перескочив Галактику i мчить невiдомо куди. Ми мандрiвники, про яких людство навiть не мрiяло. I зараз нiхто не знає про наш стрибок у нiщо. Коли б була хоч надiя, що хтось узнає про це, бодай через столiття!
      Тиждень тому не витримав Манго - найстiйкiший з членiв екiпажу. Вiн обчислив траєкторiю нашого польоту i дiйшов до фантастичного висновку: десятикратна швидкiсть свiтла! Не довiряючи власним очам, вiн кiлька разiв перевiряв електронно-обчислювальну машину, але помилки не було.
      - Я збожеволiв... Звичайно, я збожеволiв... - сказав вiн пiдупалим голосом. - Така швидкiсть неможлива взагалi!
      Ми заспокоювали нещасного Манго, як могли.
      - Африка! Краю мiй рiдний! - закричав вiн раптом, показуючи на туманнiсть, що скидалась формою на Африку. А потiм вбачав Африку в кожнiй туманностi, мимо якої ми пролiтали, нарештi в кожному скупченнi зiрок. Тепер вiн марить. Його вигуки збурюють мої спогади. Не можу зосередитись; не знаю, чи варто взагалi продовжувати... Але як же iнакше я знайду оту трагiчну помилку?
      Манго заснув. Користуючись хвилиною тишi, я повертаюсь думкою на Землю, в пiдземну лабораторiю Пегаса.
      Що там вiдбувалось?.. Пегас мене оглушив?.. Ну, а далi...
      Поступово пригадую все.
      ***
      Я повiльно приходив до свiдомостi... Пам'ятаю, всiм тiлом перебiгали гарячi хвилi; шалено стукало серце, а я нiяк не мiг збагнути, де опинився. Чому лежу горiлиць на пiдлозi? I чому тут так темно?... Чи, може, я ослiп?..
      Пiдлога нестерпно холодна, а десь там у полях невгамовно щебечуть горобцi та сюрчить цiлий оркестр коникiв.
      Обмацую все довкола себе. Голова така важка, як бетон пiдо мною.
      - Гей, хто-небудь є тут? - насилу видавив я. Але ж це не мiй голос!.. I звiдки це глухе вiдлуння?
      Проклятущi коники начебто затихли на мить.
      Намагаюся пiдвестись, але зробити це дуже важко. Менi здається, що я засуваю голову в розжарену пiч.
      Ледве зiгнув ноги, зачепив якусь скриньку. З неї вихопився конус промiння, яке невисоко надi мною намалювало блiдо-зелену пляму. I знову чую нез'ясовне вiдлуння, що продиралось крiзь обтяжливу, хворобливу iмлу. Конус свiтла перетворився на мить у кратер вулкана...
      А голова болить так нестерпно...
      Де ж я? I чому тут лежу?
      Коники та горобцi пострибали кудись, їх монотоннi пiснi долiтають здалеку. Не бачу нiчого, крiм лiхтарика з цiвкою тьмяного свiтла.
      Голова даремно наказує рукам оволодiти лiхтариком, єдиною ознакою реальностi оточуючого.
      Нi, це не сон, це дiйснiсть, я вже переконуюсь у цьому,- мiцно стискаю пальцями лiхтарик. Вiн заслiплює мене, але я не зводжу з нього очей.
      Кров стукає у скронях. Насилу обертаю лiхтарик. Очi з великим зусиллям сприймають тремтячi образи.
      Стiл з цiлим рядом екранiв...
      Де ж я бачив оцей стiл?.. Ага, вже знаю - в Пегаса! Я в пiдземному лiгвi Пегаса...
      Як з котушки магнiтофона потяглися, змотуючись, спогади.
      Бiля цього стола я стояв, коли Пегас оглушив мене електричною iскрою.
      Може, вiн хотiв мене вбити, щоб я не виказав таємницю? Або вирiшив ув'язнити?.. Лишить помирати вiд голоду та спраги чи годуватиме з ласки, як в'язня?
      Я затремтiв вiд цих думок. Краще б убив одразу!
      Єва, мабуть, хвилюється, чекаючи на мене. Коли б їй спало на думку звернутися до органiв державної безпеки! Пегас буде змушений признатись.
      Не знаю, скiльки часу я лежав на пiдлозi у зацiпенiннi, напружено обмiрковуючи своє становище. Нарештi сили до мене повернулись настiльки, що я сяк-так пiдвiвся i почав оглядати свою в'язницю.
      Як i слiд було сподiватися, дверi до пiдземного коридора були замкненi. Я поповз уздовж стiни, аж доки не наткнувся на другi дверi, яких ранiше не помiчав: вони були прихованi високим щитом з безлiччю електричних реле. Пiсля кiлькох безрезультатних спроб я нарештi ухопився за мiдну ручку. Чудово, рухається! Псi ас, мабуть, забув про них - вiдчинилися!
      За дверима повисла густа блакитна iмла: здавалося, весь простiр був сповнений дрiбних осяйних часточок. Лiхтарик незабаром допомiг менi зрозумiти, що я потрапив до невеликого примiщення, обладнаного так, як i сусiдня лабораторiя. З однiєї в'язницi я просто перейшов до iншої. Моя отупiла думка не хотiла цього збагнути. "Геть, геть звiдси!"- наказувала вона менi вперто.
      Я знову обрав шлях понад стiною, в смертельнiй тривозi обминаючи чуднi конструкцiї та розподiльчi щити. Я боявся кожного контакта i кожної дротини, - хто його знає, де чекає на мене нова пастка! Менi було моторошно i часом починало ввижатися, що з усього цього хаосу котушок, панелей та конденсаторiв зловiсно посмiхається до мене Пегасова примара - голем.
      У кутку затхлої камери я несподiвано наткнувся на скляну перегородку. Пiдсвiдомо вiдсахнувся, потiм обережно дослiдив перепону. Раптом руки мої заклякли, серце стислось. За склом при свiтлi лiхтарика я побачив Пегаса. Вiн лежав горiлиць на якомусь незвичайному, нiби операцiйному столi. Його руки були складенi на грудях, очi заплющенi, здавалося, нiби вiн замислився.
      Як не дивно, але у мене в головi раптом прояснилось. Лють охопила i, мов розжарена iскра, промчала втомленим тiлом. Вiдчуваючи, як до мене повертаються сили, я почав шалено стукати в перегородку:
      - Вставайте, докторе Пегас! Не час вiдпочивати! Я все ще тут i живу. Живу, чуєте?!
      Смертельно блiде обличчя не поворухнулось. Пiд ногами в мене дзенькнула металева рiч. Не довго думаючи, я одним ударом розбив скляну стiну, засипавши себе склом, наче снiгом.
      Нахилившись над Пегасом, я побачив, що вiн посмiхається тiєю ж презирливою посмiшкою, яка так мiцно в'їлась менi в пам'ять.
      Я схопив його за руки, щоб струснути, i зупинився. вражений. Це були не руки; це були скорiше гiпсовi злiпки,- холоднi й важкi. Квапливо приклавши вухо до грудей, я уважно прислухався. Вiн не дихав. I тiльки тепер я збагнув: передi мною лежить мертвяк!
      Приголомшений, я сiв просто на всiяну скалками пiдлогу. Пережите видавалось менi нереальним. Як я потрапив у таку жахливу ситуацiю? Хто вбив Пегаса? Скiльки часу я сидiв в цьому пiдземеллi? I чи не я, будучи в нестямi, став убивцею Пегаса?
      "Може, вiн ще не вмер. Може, ще є надiя на порятунок,- заспокоював я сам себе.- Треба негайно щось робити".
      Пiд час гарячкового огляду примiщення за одним з апаратiв я побачив у стiнi дiрку, яка, здавалося, була пробита зовсiм недавно. Хто сюди добирався? Чого? Але на роздуми не було часу.
      Я рiшуче полiз у отвiр i опинився в Динценгоферовому коридорi. На мене вiйнуло знайомим запахом цвiлi; як i тодi, задзвенiв метроном водяних краплинок.
      За поворотом стiни я спiткнувся об купу камiння та цегли. Над нею угорi зяяла друга дiрка, в неї хтось просунув мотузяну драбинку, кiнець якої, завдовжки метрiв з пiвтора, висiв над завалом. Смикнувши двiчi, щоб перевiрити її мiцнiсть, я швидко пiднявся нагору i потрапив у коридор звичайнiсiнького старочеського пiдвалу. Як кiбернетична миша, настирливо i без будь-якого плану я заглядав у кожний закапелок, аж доки не вибрався на сходи, що вивели мене до головного коридора будинку. Постукав у першi ж дверi. Нiхто не вiдповiв. Не вiдгукнулись i в другiй квартирi. В наступну я зайшов без стуку. На мiй великий подив, жоднi дверi не були замкненi. В квартирi не було нiкого; в сусiднiх - так само.
      I я зрозумiв, що люди покинули будинок. Мабуть, вони дуже поспiшали, бо нiхто не взяв нiяких речей.
      Що ж трапилось?
      Я вибiг надвiр i, перебiгши Ностицеву вулицю, на розi Малтезької площi зайшов до першого ж пiд'їзду.
      I цей будинок був безлюдний. На вулицях - анi душi. Хто ж менi порадить, де знайти лiкаря?
      Через хвiртку в дерев'яних воротах я потрапив у внутрiшнiй двiр.
      - Гей, чи є тут хто живий?
      Сiрi стiни з кiлькома рядами зачинених вiкон вiдповiли менi глухим вiдлунням. Зграя наляканих горобцiв пурхнула з даху.
      - Люди! Люди, вiдгукнiться, менi потрiбна допомога, я шукаю лiкаря! кричав я захриплим голосом.
      Старовиннi будинки мовчали як зачарованi. А небо привiтно посмiхалося великими блакитними очима з вiями бiлих хмарок.
      Куди ж усi подiлись? Куди ви зникли, мешканцi цього тихого закутка старенької Праги? Чи, може, вас приспав хтось, як у казцi про Сплячу Красуню?
      Мiсто мовчало.
      Огляд будинку з воротами в романському стилi закiнчився так само, як i ранiше; всi квартири незамкненi, безлюднi, i годинники скрiзь зупинились.
      Все здається менi таким неймовiрним... Може, я переживаю важкий сон, якого позбудусь вранцi? А може, i Пегас - тiльки плiд хворобливої фантазiї?
      А голова нестерпно болить...
      "Треба повернутися до Пегаса. Треба пересвiдчитися, що це не обман хворої уяви. Треба прокинутись вiд маячiння або ж якось допомогти нещасному винахiдниковi власними силами. Можливо, вiн ще не мертвий, як менi видалось у першу страшну мить..." - такi думки проносились у мене в головi, коли я повертався до будинку "двох горлиць".
      Глянувши на сходи, я подумав, що можу потрапити до лабораторiї через квартиру Пегаса тим же шляхом, як i першого разу. Можливо, менi вдасться зробити це без допомоги доктора.
      Кiбернетичний Ферда знову iгнорував мої прохання, але в них не було потреби: виявилось, що дверi вiдiмкнемо, як i в усiх iнших квартирах.
      Стальнi дверцята над камiном теж вiдчинилися без Ферди, зарипiвши пiд моїми руками. I тут я остовпiв: отвiр замуровано, та ще й заштукатурено; все поснувало павутиння так, нiби сюди нiхто не зазирав десятки рокiв!
      Я нiчого не мiг зрозумiти. Марно вивчав дверi й стiни бiля камiна: потаємного важелька, за допомогою якого можна було б усунути перешкоду, знайти не мiг.
      Ще раз вирiшив звернутися до невидимого служника.
      - Фердо, пусти мене в лабораторiю, чуєш?! Менi треба в лабораторiю! Твiй хазяїн у смертельнiй небезпецi! - по-дитячому благав я його, нiби це була мисляча iстота.
      Ферда мовчав i, певно, десь у глибинi своїх реле глузував з мене. А може, й вiн разом з усiма покинув цей мертвий будинок?
      Я облишив свої марнi спроби, пригадавши, що можу потрапити до пiдземелля через пiдвал.
      Цього разу дорогу назад я знайшов без усяких ускладнень. Крiзь дiрку в стiнi пролiз до затхлої камери i обережно пробрався помiж апаратами до Пегасового ложа.
      В променях лiхтарика заблищали скалки - об'єктивнi свiдки моєї атаки на небезпечного винахiдника.
      Але Пегасове ложе було пусте!
      Я затремтiв з жаху; на лобi виступив холодний пiт. Я погасив лiхтарик, знову ввiмкнув. Пегаса справдi не було... А чи був вiн взагалi коли-небудь?
      Був, безперечно був. Тут лежала його кутаста голова; на цьому мiсцi були його широкi груди, стиснутi холодними руками.
      Може, Пегас тiльки симулював смерть. Мабуть, я несподiвано застукав його, i вiн прикинувся мертвим... А коли я пiшов з лабораторiї, вiн утiк i тепер десь ховається. Пантрує на мене, щоб назавжди позбутися небезпечного свiдка, щоб докiнчити свою диявольську справу...
      Я погасив лiхтарик i скорчився в кутку. Тут до мене нiхто не пiдiйде ззаду, i в разi нападу буде добре видно всю кiмнату.
      В кiмнатi було не зовсiм темно. Очi незабаром призвичаїлись до тьмяного, ледве помiтного свiтла, яке виходило з невiдомого джерела i заповнювало все примiщення.
      Час минав, я напружено прислухався, проклинаючи стривожене серце. В скронях гарячковим ритмом пульсувала кров; голова моя скоро перетворилась на повний дзижчання вулик. Холод проймав до кiсток.
      Нарештi я отямився. Не буду боязко чекати. З невидимим ворогом погано воювати; я повинен пробитися до денного свiтла.
      Ранiше нiж дiйти цього рiшення, я побачив, що лiхтарик у мене горить i я мiцно стискаю тремтячою рукою металевий прут, яким двi години тому знищив захисну скляну стiну Пегасового ложа.
      Я рiшуче пiшов до виходу з лiгва. В лабiринтi ходiв та пiдвальних закуткiв мене лякав найменший шурхiт, який я сам i створював.
      Ще кiлька поквапливих крокiв - i я пiрнув у надвечiрнє тепле повiтря; почуття пригнiченостi миттю зникло.
      Менi хотiлося торжествувати, i здавалося, що навiть кам'янi горлицi на гербi бiля входу миролюбно затуркотiли. Я вiдчув щось схоже на пережите багато рокiв тому, коли я був звiльнений з концентрацiйного табору.
      Однак я скоро потверезiшав.
      "Пегас може переслiдувати мене й на вулицi,- подумав я.- Допомоги чекати немає звiдки, бо мiсто безлюдне. Але чому ж? Куди подiлися мешканцi Малої-Страни? Що трапилось? Адже не вимерла вся Прага?" - мiркував я по дорозi до редакцiї. Тiльки там я мiг одержати вiдповiдь на всi цi загадки.
      Я поспiшав Ностицевою вулицею i весь час озирався, боячись переслiдування Пегаса. У спустiлому мiстi людинi таки моторошно.
      Може, вся Прага евакуйована? Ця думка мене так приголомшила, що бiля Ностицевого палацу я навiть зупинився.
      Звiдкись почувся дитячий спiв. Чи це менi тiльки здалося?
      Нi, справдi, десь недалеко наспiвує дитина.
      На сходах, що вели до аркади, я помiтив трирiчну дiвчинку.
      - Два камiнцi - камiнець... три камiнцi - вогник... - спiвала вона, мабуть, тiльки що складену пiсеньку. Маля дбайливо розкладало камiнцi, витягаючи їх з кишенi фартушка.
      - Дядю, йди зi мною гратись! - покликала дiвчинка, побачивши мене.
      "Нарештi жива iстота! - зрадiв я.- Раз тут дитина, значить, близько й матiр..."
      - Дiвчинко, а де твоя мама?
      - - Я не дiвчинка, а Єва!- заперечила вона.
      - Ну, гаразд, Євочко...- засмiявся я з полегкiстю.- Ти тут живеш?
      - Що ви! - проспiвала дiвчинка.- Я живу там!- показала вона кудись у простiр.
      - Десь тут напроти? - вивiдував я.
      - Що ви! Там далеко, за мостом!
      - За мостом через Влтаву?
      - Так, за Карловим мостом.
      - А де твоя мама? Пiшла до магазину?
      - Що ви! - покрутила вона голiвкою.- Мамуся дома.
      - Ти тут сама? Хто тебе привiв сюди?
      - Я втекла! - похвалилася Єва.- Тiльки ти не кажи нiкому!
      - Отже, ти втекла... Так, так... I далеченько... Ходiмо, я проведу тебе додому. Мама, певно, турбується,
      - Ти знаєш, де я живу?-здивувалась дiвчинка.- Я тепер сама не знаю, як iти.
      - Я теж не знаю, але якось знайдемо її. Вона охоче поклала своє рученятко в мою долоню, i ми вийшли на залитий сонцем майдан,
      Раптом я почув незвичне гудiння. Зупинився i прислухався. Гудiння голоснiшало й наближалось.
      - Не бiйся, дядю, це лiтаки! - втiшила мене Євочка, побачивши моє занепокоєне обличчя.
      Справдi, над Мiкулашським храмом високо в небi заблищав перший лiтак, за ним ще i ще,- швидкi, якiсь незвичайнi лiтаки.
      Кiлька секунд я дивився на них у зацiпенiннi. Це були скорiше не лiтаки, а балiстичнi ракети - гостроносi, куцо-крилi... I прямували вони просто на нас!
      - Вiйна! - прошепотiв я з жахом. - Атомна атака... Тому евакуйовано Прагу!
      На якусь мить ноги зрадили мене. Грiзна примара вогняної смертi та жахливих страждань пригнули мене до землi. Серце i горло стиснули палючi клiщi страху.
      Євочка дивилася на мене своїми великими очима i тихо схлипувала. Вона не розумiла, що трапилось.
      її погляд примусив мене отямитись. Я схопив дiвчинку на руки i помчав до найближчого будинку. Пробiгши темним коридором до маленького дворика, куди лише iнколи зазирало сонце, я швидко оглянувся. В кутку пiд балконом темнiли старовиннi, окутi залiзом, дверi. Я рiшуче вiдчинив їх i шугнув у пiдвал.
      - Я боюсь!.. Хочу додому, до мамусi! - кричала дiвчинка, але менi не було коли втiшати її.
      Я заповз у найвiддаленiший куток i, сiвши спиною до виходу, схилився над безпорадним тiльцем, готовий собою захистити дiвчинку вiд радiоактивного випромiнювання.
      Це були найкошмарнiшi хвилини мого повного пригод життя. Я чекав кожної секунди на вибух i тому намагався нi про що не думати.
      Отак хвилина по хвилинi збiгав час. Євочка все ще тремтiла i тихо схлипувала, хоч i не розумiла, яка небезпека нам загрожує. Я притиснув її до грудей. Що менi, - я вже пiдвiв баланс своєму життю. Але яка провина оцiєї нещасної довiрливої дитини? Чи подумали про неї ви, безумцi у фраках?!
      Пригадав Єву, свою Єву, але швидко вiдiгнав тi спогади. Моє пошматоване серце палало, наче розжарений метал.
      Часом менi здавалося, що я божеволiю. I ця думка не лякала. Навпаки, хотiлось якнайшвидше втратити свiдомiсть.
      Сердечко, що колотилося пiд фартушком, незабаром повернуло мене до життя i надiй.
      "Минуло вже стiльки часу, а й досi нiчого не трапилось; хвиля лiтакiв тiльки перекотилась через Прагу,- втiшав я себе.- Летять, мабуть, кудись iнде, щоб сiяти смерть i лихо. Почалась остання вiйна людства..."
      Мене нудило, наморочилась голова. Євочка перестала схлипувати.
      - Чому ти так боїшся? Навiщо ти мене занiс сюди? - зашепотiла вона.
      - Ти цього не зрозумiєш. Ти не знаєш, що таке вiйна...- вiдповiв я теж пошепки.
      Запитання дитини мене заспокоїло настiльки, що я знову почав мiркувати розсудливо.
      - Зачекай на мене тут, Євочко, я подивлюсь, що дiється надворi,запропонував я.- Лiхтарик хай горить, щоб не було страшно. А я зараз повернусь.
      Дiвчинка судорожне вчепилася менi в рукав:
      - Нi! Нi! Я не лишусь, я пiду з тобою!- кричала вона розпачливо.
      Я розгубився. Як їй пояснити, що навiть коли бомби вибухнули десь аж за Прагою, радiоактивний порох отруїть атмосферу й тут? Хiба зрозумiє дитина, що я хочу пiддати себе риску, аби зберегти її?
      Я перевiв розмову на iнше, щоб повторити спробу пiзнiше, але Євочка не вiдпускала мене. Через пiвгодини я нарештi вирiшив: пiдемо разом.
      Я загорнув дiвчинку в свою куртку i понiс вологими кам'яними сходами. Бiля вхiдних дверей нерiшуче зупинився. Вiдчиняти чи нi?
      "Так, треба вiдчинити,- вирiшив пiсля довгого вагання.- В пiдвалi ми все одно загинемо вiд голоду й спраги".
      Дворик мовчав як могила i тiльки несмiливо повторював звуки моїх крокiв.
      Малтезька площа, як i ранiше, була безлюдною. Небо потьмянiло. Годинник на баштi Мiкулашського храму саме вiдбивав дев'яту. Я побiг до Карлового мосту, але так захекався, що тут же мусив зупинитись. Перебування в пiдземеллi Пегаса та жах перед атомною вiйною остаточно пiдiрвали мої сили. Тiльки тепер я усвiдомив, що вже давно нiчого не їв i не пив.