Пульс всесвiту (на украинском языке)

      - Навiщо ти мене носиш, дядю? Адже я вмiю ходити сама! Ось постав мене на землю - i побачиш! - щебетала Євочка, забувши про тяжкi хвилини, пережитi в пiдвалi.
      - Гаразд,- погодився я.- Але куртку лиши на собi. Ти вмiєш бiгати?
      - Ще й як! А куртку весь час треба тримати на головi?- запитала вона, хитро посмiхаючись.
      - Так, треба. А тепер бiжи, щоб швидше побачити маму.
      Ми побiгли по Велкопржеворськiй площi, але на мiсточку через Чертовку я змушений був знову спочити.
      - Дядю, пiднiми мене, я хочу подивитись на воду! - попросила Євочка.
      - Нi, нi! Нам треба поспiшати!
      Схвильоване серце i змучений мозок не давали менi довго вiдпочивати. "Якомога швидше до людей! - наказували вони.- Тiльки люди можуть врятувати нас вiд загибелi".
      Незважаючи на протести маленької людини, я помчав далi. Ще один коротенький перепочинок - i ми вже бiля Кардового мосту. Нiде анi найменшої ознаки життя. Шум води на греблi пiдкреслював мертву тишу мiста.
      Маленька Євочка була змучена i скаржилась, що в неї болять ноги та коле в боцi. I раптом з Карлової вулицi до нас долетiв смiх; радiсний, справжнiй людський смiх.
      На розi з'явилась група хлопцiв i дiвчат. Вони жартували, безтурботно смiялись. Я дивився на них, як на божевiльних. Хто ще може отак по-дурному смiятись, коли почалась найстрашнiша вiйна в iсторiї людства?!
      Невже ця легковажна молодь не усвiдомлює небезпеки так само, як не усвiдомлює її i маленька Єва?
      Нi, цього не може бути! Мабуть, я збожеволiв!
      Весела група швидко наближалась до нас. Я вже хотiв вiдкрити рота, щоб запитати, чому евакуйовано Малу-Страну, i взагалi, що вiдбувається, але в останню хвилину передумав. Молодь пройшла мимо, не звернувши на нас уваги.
      Ця зустрiч ще дужче посилила моє замiшання. Я нiчого не мiг збагнути. Але найголовнiше чекало на мене попереду.
      У вузеньких вулицях Старого-Мєста ми почали все частiше зустрiчати перехожих. Даремно я шукав пояснення, чому на лiвому березi Влтави все вимерло, тодi як на правому триває цiлком нормальне життя.
      На Старомєстськiй площi Євочка була ще спокiйна, а побачивши Прашну башту, радiсно закричала:
      - Дядю, а я вже вдома! Я живу отам!.. До побачення!- вона кокетливо помахала ручкою i побiгла.
      - До побачення! - повторив я задумливо. Менi шкода було розлучатися з нею. Важкi хвилини, проведенi разом на Малiй-Странi зблизили нас. Я прив'язався до оцiєї синьоокої любої дитини.
      Чужинцем
      вдома
      Я пройшов пiд стрiлчастою аркою Прашної башти i остовпiв. Те, що я побачив, перевершувало найбiльшу фантазiю в моїх оповiданнях. Холодно-тверезий будинок банку зник. На його мiсцi стояла вишукана будова незвичайного стилю, прикрашена фресками та статуями. Над входом сяяв неоновий напис: "Метро".
      Будинок Слов'янського Дому змiнив свiй вигляд. Чи можливо це? Адже палаци будують за одну нiч лише в казках!
      Тiльки тепер я помiтив, що люди на вулицях якось чудно вдягненi. Такий самiсiнький одяг i на менi. Звiдки? Чому? Як трапилось, що я досi не звернув на це уваги?
      Може, мiй пошкоджений Пегасом мозок створює примарнi видiння? Може, цього немає, а менi просто ввижається?
      - Даруйте, чи я справдi у Празi? - розгублено запитав я перехожого.
      - Так, ви в Празi! - вiдповiв той спокiйно. Його навiть не здивувало моє дурне запитання!
      - Дякую...
      Тепер я пригадую тi далекi днi, i менi смiшно, а тодi я, мабуть, справдi здавався диваком. Я озирався розгублено, абсолютно нiчого не розумiючи: все довкола змiнилось до невпiзнання.
      Куди подiлися трамваї? Навiть рейки зникли без слiду... А люди стоять на тротуарах i водночас рухаються в рiзних напрямках. Новi будинки, новi машини, незвичайний одяг. Чи це менi сниться?
      Страх, подив i занепокоєння поступалися цiкавостi. Якщо це i сон, то хай би ще снився!
      Тягар поступово спадав, i я навiть засмiявся. Пригадалася нiч у студентському гуртожитку. Сидячи бiля вiдчиненого вiкна, я при слабкому свiтлi нiчника писав гумореску. Менi уявилась настiльки кумедна ситуацiя, що к голосно засмiявся. Друзi прокинулись, i я в мить перетворився на мiшень для подушок та черевикiв. Це розсмiшило мене ще дужче, я зареготав, як шалений. Мене знову розбирав смiх. Ось i тепер: стрибнувши на рухомий тротуар, я ледве-ледве не зареготав. Це явно була реакцiя на пережите.
      На Вацлавськiй площi я перейшов на iнший тротуар i поплив, як човен, по неймовiрно змiненому мiсту.
      - Здрастуйте, професоре! - привiтався до мене хтось з тротуару, що рухався назустрiч.
      Я розгублено озирнувся, але група людей, од яких почулося привiтання, вже вiдпливла, як хвиля вiд морського берега. Хтось, мабуть, помилився.
      "Хороший журналiст навiть увi снi не повинен втрачати почуття самовладання",- подумав я, вирiшивши не дивуватись нi з чого. I справдi, приголомшливу дiйснiсть - Вацлавську площу, перетворено на прекрасний квiтучий сад,- я сприйняв досить спокiйно. Одне менi здавалося тривожним i нез'ясовним: коли я вийшов з Малої-Страни,- сутенiло, а тепер знову почало свiтати На сходi все вище зводилась яскрава заграва ранку. Я не встиг розмiркувати, чому це так: з тротуару до мене замахала рукою якась дiвчина i в ту ж мить опинилась бiля мене на рухомiй стрiчцi.
      - Добридень, професоре! Як ся маєте? - посмiхнулась вона привiтно.
      - Я не професор... - затинаючись, промимрив я. Спантеличена дiвчина замовкла i допитливо подивилась на мене.
      - Ви жартуєте, професоре! Адже я ваша учениця, Марта Горничкова.
      - А я, мабуть, двiйник вашого професора,- вiдповiв я збентежено.
      - Двiйник?- протягнула вона здивовано. - Тодi пробачте!.. - дiвчина стрибнула з рухомого тротуару i довго озиралась.
      "Пригоди репортера в уявному свiтi тривають... Ну, що ж, чудово! подумав я, коли студентка зникла.- Буду професором. Певно, я схожий на нього як двi краплини води. Отже, професор - видатна особа!" - зробив я висновок, коли незабаром пiсля того до мене привiтались ще два новопражанини (а як же iнакше назвеш мешканцiв дивовижної Праги?)". Але тепер я вже, наче справжнiй професор, ввiчливо вiдповiв на привiтання
      В горiшнiй частинi майдану зi мною трапилось таке, чого я не мiг сподiватись навiть як газетяр. Власнi ноги перестали менi скорятись. Не порадившись зi мною, вони скочили з рухомого тротуару на нерухомий, забравши разом з тiлом i мою здивовану голову.
      "Чому я, власне, тут зупинився? - подумав я. Однак, коли з одчинених дверей найближчого будинку на мене вiйнуло запахом страв, я вмить знайшов наукове обгрунтування свого пiдсвiдомого вчинку. Умовний рефлекс, друже!"
      Справдi, вiд духмяних пахощiв у животi в мене заграло. Захотiлося пити. Отже, зупинка як на замовлення. Але чи є в мене грошi?
      Я зайшов у темний закуток i старанно обшукав усi кишенi. Крiм маленького лiхтарика з Пегасового лiгва та коробочки з невiдомою менi машинкою, я нiчого не знайшов, але знову звернув увагу на те, що хтось одягнув мене в особливого крою легкий костюм.
      Можливо, Пегас зробив це, коли я лежав непритомний? А може, вся моя пригода - тiльки злий жарт його смертоносних апаратiв?
      Хай буде як буде,- я таки реально переживаю дiйснiсть, i в цьому мене болiсно переконує порожнiй шлунок.
      Голод надав менi хоробростi, i до примiщення, повного приємних запахiв, я зайшов без грошей. З заздрiстю поглядав на вiдвiдувачiв, якi бенкетували, сидячи за низенькими столиками. Перед кожним стояло кiлька тарiлочок. Нiколи досi я не бачив такого вибору найрiзноманiтнiших та найвишуканiших страв. I головне - нi буфету, нi офiцiантiв...
      Почав нишком стежити за одним вiдвiдувачем. Той зупинився посеред їдальнi, уважно подивився довкола. I тут я помiтив свiтловi написи на стiнах. Меню! Бiля назви кожної страви сяє номер.
      Чоловiк пiдiйшов до стiни, натиснув на кiлька кнопок i зачекав з хвилинку. В стiнi з'явився отвiр; на дверцята, що лягли горизонтально, виїхав пiднос з кiлькома тарiлочками. Далi вже було все просто: чоловiк понiс тарiлочки з стравами до столика i почав вечеряти.
      Може, вiн непомiтно вкинув грошi в щiлину якогось автомата? Нi, я не бачив нiчого схожого.
      Переконавшись, що й iншi вiдвiдувачi одержують страви безкоштовно, я зрозумiв, що потрапив до якоїсь спецiалiзованої їдальнi. Дуже прикро було зловживати довiрою до вiдвiдувачiв; аж пекла думка про крадiжку, але голод таки штовхнув мене на одчайдушний крок. З завмираючим серцем я навмання натиснув на кiлька кнопок, I передi мною з'явилась їжа. Не довго думаючи, я тут же взявся за неї. Далебi, не пам'ятаю навiть, що їв,- менi було не до того.
      Не затримуючись в їдальнi, я вийшов на площу i попрямував до парку. Бiля пам'ятника святому Вацлаву на хвилинку зупинився, глибоко вражений тим, що пам'ятник лишився таким же, яким я його знав ще в дитинствi.
      На протилежному кiнцi парку широкi мармуровi сходи привели мене на високо розташований майданчик. Не встиг я роздивитись, як бiля майданчика зупинився елегантний вагон.
      "Монорейкова дорога! - майнула думка.- Ми надрукували статтю про неї в позаминулому номерi журналу... Але стривайте: йшлося про майбутнє... Нiчого не розумiю!"
      Таки й справдi були пiдстави втратити глузд! Все переплуталось: минуле й майбутнє, фантазiя й реальнiсть. Мене рятував тiльки невичерпний оптимiзм журналiста.
      - Ну, що ж, коли їхати, так їхати! - сказав я сам собi, прямуючи до вагона. Тiльки-но я сiв у крiсло, як вагон рушив, набираючи швидкостi.
      Притиснувши обличчя до вiкна, я дивився на мiсто, що пробiгало пiдо мною. Над Нусельською долиною ми промчали на великiй висотi. Проплив мiст, що з'єднує Виногради з Панкрацем. З парку назустрiч нам виросла велика нова будова з написом: "Телебачення - Прага". Вагон повiтряного метро на хвилинку зупинився, а потiм знову помчав до пiвденних околиць мiста.
      Ще кiлька зупинок у прекрасному зеленому мiстi, i ми опинились далеко за Модржанами.
      Я вийшов на майдан i схопився за голову: зовсiм недалеко сяяли схили довколишнiх гiр, нiби посипанi цукром. Зима! Снiг! На схилах катаються дiти на санчатах. I це серед лiта!..
      Я побiг до узгiр'я. В обличчя менi вдарив крижаний вiтер. Пiдбiгши до схилiв, я занурив руки у пухкий снiг. Так, це справжнiй снiг! На моїх теплих долонях заблищали краплинки води,
      ***
      До центру мiста я повертався пiшки. Менi треба було трохи освiжити палаючу голову. А зимовий пейзаж з кожним кроком змiнювався, поступово переходячи спочатку у весняний, а потiм лiтнiй.
      За всяку цiну я повинен добратися додому або принаймнi до редакцiї. Там, можливо, я прокинусь вiд цього дивного сну...
      Я попрямував до Влтави, щоб краще орiєнтуватись, бо в такому змiненому мiстi мiг би й заблукати.
      Гладiнь рiки, виблискувала в променях призахiдного сонця. До мiста повертались пароплави та моторки, що везли людей з замiських прогулянок. Десь у центрi парку грала музика.
      Часом менi здавалось, що всi оцi змiненi до невпiзнання мiсця я звiдкись знаю, що я тут уже проходив багато разiв. За оцим рогом мусить бути палац з терасами та балконами.
      I яке було моє здивування, коли я справдi вийшов до палацу, хоч досi його нiколи не бачив.
      "Я захворiв на тяжку психiчну хворобу! - майнула страшна думка.- Оцю дивно змiнену Прагу я знаю, але звiдки? Чому вона мене не дивує?! I коли, зрештою, настане нiч?"
      Я глянув на небо. Що трапилось? В зенiтi сяє нове, слiпуче сонце,маленьке, надзвичайно яскраве.
      - Могли б з ним почекати ще трохи! - порушив мої думки дiдусь, що зупинився якраз навпроти мене.- Як бачу, вам це штучне сонце теж не до вподоби. За моєї молодостi не було нiчого такого, i я не вiдчував у цьому потреби. Тепер через оцей атомний лiхтар i не посмеркуєш; вiчно свiтить...
      Я з полегкiстю засмiявся i, швидко входячи в роль професора, сказав розсудливо:
      - Прогрес є прогрес, дiдусю! Коли ви були молодi, люди ходили пiшки через усю Прагу або давились у переповнених трамваях. А тепер ви їздите на рухомих тротуарах та в повiтряному метро.
      Дiдусь махнув рукою:
      - Ану їх, отi новини! Не знаю, куди ця молодь поспiшає?! Атомним поїздом будете у Братiславi за годину, а що з того? В них немає часу навiть погомонiти в дорозi А оцi рухомi тротуари? Та я б нiзащо не став на них, ще ноги собi поламаєш. До того ж тi тротуари не завжди й працюють. Люди ще не доросли, щоб цiнувати такi речi. Ну, бувайте здоровi! - попрощався зi мною дiдусь i пiшов своєю дорогою.
      В ролi
      професора
      Будинок, в якому я живу, мiститься на протилежному кiнцi Праги. До центру було ще далеко, а я вже втомився. Отож знову довелося скористатися з послуг монорейкової дороги.
      Несподiванки тривали: я нiяк не мiг знайти своєї домiвки. Вздовж i впоперек обiйшов увесь район, аж доки зовсiм випадково не натрапив на наш будинок. Я насилу його впiзнав: оштукатурений, освiтлений променями штучного сонця, вiн видавався щойно купленою iграшкою новорiчної ялинки.
      I всерединi було багато змiн. Сходи й стiни оздоблено красивою пружною пластмасою; у вiльнiм просторi помiж сходами вмонтовано новiтнiй лiфт. Усе це добре, але незабаром я помiтив ще одну, вже аж нiяк не бажану змiну: на дверях моєї квартири була прикрiплена табличка з написом: "КАРЛ ЯНОВСЬКИЙстудент фiзик".
      От тобi й маєш!.. Я почухав потилицю, ще раз глянув на табличку. Сумнiву не було: хтось скористався з мого нещастя i за час моєї вiдсутностi захопив мою квартиру!
      Я рiшуче почав стукати у дверi. Але студента вдома не було. Я розлютився. Потiм заспокоївся: адже все це тiльки сон! Та пiдсвiдома тривога не зникала: втрата власної квартири - надто твереза дiйснiсть; важко помiстити її у фантастичний сон.
      "Пiду до редакцiї,- вирiшив я.- Дiзнаюсь у чергового, що зi мною дiється".
      У центрi мiста на мене чекало нове приголомшення: старенький особняк нашого видавництва я взагалi не знайшов, на його мiсцi стояв новий будинок, а навпроти на пишно прикрашеному павiльйонi з високими колонами палахкотiв напис: "МIЖНАРОДНИЙ ВОКЗАЛ".
      - Нiчого не розумiю! - промимрив я у вiдчаї.
      Становище в мене справдi було жахливе. Нi житла, нi знайомих,- один у дивно змiненому свiтi. Я не мав навiть змоги визначити, дiйснiсть це чи маячення, кошмарний сон чи твереза реальнiсть. I найголовнiше, десь у пiдсвiдомостi, не згасаючи анi на мить, перебiгали якiсь невиразнi, неоформленi спогади, натяки на щось давно минуле й iлюзорне, а я не мiг їх ухопити, зробити чiткiшими.
      "Квартири немає, а спати менi хочеться й увi снi,- мiркував я, щоб вiдвернути свою увагу.- Без паспорта i без грошей до готелю не поткнешся. Отже, треба переспати на вокзалi, а завтра вже якось там буде".
      Обравши таке рiшення, я попростував до павiльйону. Пiд колонадою до мене пiдбiг лiтнiй чоловiк. Його обличчя сяяло дружньою посмiшкою.
      - Вiтаю вас! Вiтаю вас, колего, з великим успiхом!.. Наш iнститут пишається вами!.. Коли ж намiчається старт?
      Неконтрольованi спогади в моєму мозку помчали ще прудкiше. Уривки фраз. Обличчя. Апарати. I все це переплуталося в страшенно складнiй мiшанинi. Самi собою вирвались слова:
      - Ще не знаю. Ще не все готово.
      - А куди ж це ви зараз прямуєте?.. Я чув, що перед польотом ви одержали вiдпустку?
      - До Лондона... - я вже схаменувся i сказав перше, що спало на думку, аби швидше розлучитись з незнайомим.
      Той аж нiяк не здивувався з моєї вiдповiдi:
      - Ну, то щасти вам! Попутного вiтру вiтрилам вашого антигравiплана! ,
      На якусь мить перед моїми очима з'явився антигравiплан. Моє дiтище, моя мрiя!.. Я ухопився за оцей рятiвний спогад, але вiн одразу ж потьмянiв, побляк i розплився... Так, так... Я збирався написати статтю про зорянi кораблi майбутнього; той силует, що промайнув передi мною, тiльки витвiр моєї уяви...
      Чоловiк, який стояв проти мене, все говорив i говорив; вiн розповiдав, що вiдбулось за останнiй час у iнститутi, де ми нiбито з ним колись працювали, а я тiльки мовчки кивав головою на знак згоди, аби не зрадити себе.
      Нарештi "колега" подивився на годинник:
      - О, вам треба поспiшати! Поїзд вирушає через десять хвилин!.. Ну, то ще раз - щасливої дороги!
      Я з полегкiстю помахав услiд незнайомому знайомцю i попрямував до вокзалу.
      "У Лондон, так у Лондон!.. - мiркував я з дивним спокоєм. - Хiба не все одно куди, якщо сам не усвiдомлюєш, хто ти такий i де опинився".
      Ескалатор занiс мене глибоко пiд землю на прекрасно обладнаний перон. Нечисленнi групи пасажирiв поспiшали до вагонiв,- мабуть, поїзд мав незабаром рушити.
      Знову проклятущi спогади!.. Де я бачив оцi велетенськi двоповерховi вагони та зализаний атомний локомотив?.. На сторiнках редагованого мною журналу?.. Нi, не те, не там... То де ж?
      Мої неспокiйнi роздуми урвала гарненька дiвчина в синiй формi:
      - Заходьте, прошу, поїзд зараз рушає!
      Я хотiв заперечити, що не маю квитка, але не сказав цього i мовчки зайшов до вагона. Зразу ж по тому дверi за мною зачинились, i поїзд тихо рушив.
      - Дозвольте, я проведу вас до вашого купе, - сказала менi дiвчина.
      Я покiрливо пiшов услiд за нею. Ми пройшли довгим коридором i вузькими сходами пiднялись на другий поверх. Дiвчина вiдчинила дверi з номером "42" i з милою посмiшкою запросила мене.
      Ой леле! Та хiба ж це купе поїзда?! Це скорiше розкiшний люкс готелю? Велика кiмната. Письмовий стiл. На столi телефон з екраном-вiдеофоном. У кутку - новiтнiй телевiзор.
      Коли дiвчина пiшла, я з цiкавiстю зазирнув у всi дверi кiмнати. Першi вели до ванни, другi - до холодильника, повного напоїв та продуктiв, третi - до невеличкого салону з кiлькома крiслами навколо низенького столика... Квiти, простi меблi, шафи в стiнах, постiль - ну, просто королiвське ложе!
      Не роздягаючись, я впав на ту постiль.
      "Хай буде як буде... - мiркував я, засинаючи. - Можливо, я прокинусь уже в нормальному життi".
      Мої сподiвання були марнi. Коли я раптово прокинувся, в очi било свiтло, що проникало крiзь нещiльно прикритi запони вiкон вагона.
      "Куди я їду?..- мiркував я, намагаючись пригадати вчорашнiй день.- Як я тут опинився?"
      Я пiдняв завiсу i зацiкавлено почав дивитись у вiкно. А думки весь час кружляли навколо того ж запитання, що зi мною сталося?
      Кiлька днiв тому я вiдвiдав таємничого Пегаса, який приглушив мене у своїй лабораторiї. Мабуть, вiн щось зробив з моїм мозком: отямившись, я потрапив у незвичайний, чудний свiт... Безлюдна Мала-Страна... До невпiзнання змiнена Прага... Професор... Антигравiплан... А тепер сиджу в казковому атомному поїздi, що мчить до Лондона...
      Свiт, в якому я нинi живу, непогано продуманий. Шкода тiльки, що я потрапив сюди непроханим гостем i втрачу його назавжди, як тiльки опритомнiю. Отож я повинен використати кожну хвилину перебування в майбутньому, щоб докладнiше познайомитися з ним. Треба почати хоча б з атомного локомотива...
      Я зайшов до ванної, щоб змити з себе пилюку недавнього минулого i насамперед грязюку з барлога Пегаса.
      Крутнувши кран з теплою водою, я обернувся до великого дзеркала i... що це? На мене дивився якийсь зовсiм незнайомий пiдстаркуватий чоловiк. Очi в нього були виряченi з подиву, рот - розкритий... Сивувата борода... Сивi скронi... Зморшки на обличчi...
      Я пiдiйшов ближче. Торкнувся рукою холодної блискучої площини. Те саме зробив i незнайомий.
      Я справдi стою бiля дзеркала. Але ж це не я! Це справжнiй старик!.. Тепер менi зрозумiло, чому мене переплутали з якимось професором!
      Боже, як я постарiв за кiлька днiв! Проклятий Пегас!..
      До свого комфортабельного купе я звик дуже швидко. В ньому була навiть шафа з запасним одягом для мандрiвникiв. Переодягнувшись у парадний костюм, я попрямував оглядати поїзд. Зазирнув до локомотива i вузла зв'язку, кiлька хвилин посидiв у кiнозалi, де саме демонструвався художнiй фiльм. Чомусь мене нiчого не дивувало; все було знайомим, нiби баченим багато разiв, але коли - невiдомо.
      В салонi поїзда мене перестрiла та сама дiвчина, що запрошувала до купе.
      - Пробачте, - звернулась вона ввiчливо. - Ви - професор Груда?
      - Так, я Груда, - ствердив я насторожено. - Але не професор.
      - Це не має значення, - посмiхнулась дiвчина. - Я знаю, що ви зробили велике вiдкриття... Так от, дзвонили з Праги, з академiї, i просили вас зiйти в Москвi. Там вас зустрiне товариш Столяров. У нього до вас важлива справа.
      - А хiба наш поїзд прямує не в Лондон? - запитав я вражено.
      - Ви хотiли їхати до Лондона? - злякалася дiвчина. - Та ви ж сiли не на той поїзд!
      - Нiчого, нiчого, - заспокоїв я її. - У мене, власне, вiдпустка, так що я можу їхати куди завгодно... А у Москвi я востаннє був аж у п'ятдесят п'ятому роцi, тому з великою радiстю подивлюсь на славетне мiсто перших супутникiв.
      Дiвчина посмiхнулась недовiрливо.
      - Ну, коли ви були там так давно, вам доведеться знайомитися з Москвою заново... Тож не забудьте, прошу: на вас там чекатиме товариш Столяров.
      Вона попрощалася та й пiшла. А я лишився вiч-на-вiч з своїми роздумами. Далебi, я не знав нiякого Столярова i не мiг навiть припустити, чого йому вiд мене треба.
      За моєю спиною задзвонив вiдеофон. Цiлком автоматично я натиснув на бiлу кнопку, i одразу ж на екранi з'явилось давно знане i водночас нiколи не бачене обличчя.
      - Радий привiтати вас, професоре! - щиро сказав чоловiк на екранi. Ми вас розшукуємо вже два днi. Що це вам заманулось мандрувати? Куди так поспiшаєте, що навiть не попрощалися з сiм'єю?.. Але не буду нескромним. Головне- ви живi й здоровi...- чоловiк зробив паузу i зiтхнув.- Я дуже шкодую, що змушений зiпсувати вам вiдпустку, але ваша присутнiсть конче потрiбна в Букавi...
      - Що-небудь сталося? - зiрвалося з моїх вуст так, нiби за мене сказав хтось iнший.
      - Нiчого страшного. Столяров вам усе розповiсть.
      - Портфель... Я забув у Празi портфель... - знову сказав хтось за мене моїм голосом.
      - Там щось важливе?.. Де ви його лишили?.. Я привезу його вам у Букаву.
      - Не знаю... Не можу пригадати... - прошепотiв я розгублено.
      - Коли пригадаєте, подзвонiть менi. А зараз пробачте, я мушу з вами попрощатись, бо перед польотом у мене багато клопоту... Вашiй дружинi та дiтям подзвоню одразу ж, щоб вони не хвилювались.
      Обличчя зникло з екрана, вiдеофон замовк. А я довго ще дивився у простiр i мiркував, навiщо я вигадав отой портфель. Коли я йшов з Євою до Пегаса, у мене в руках нiчого не було... А може, я помиляюсь?
      Портфель... У тому жовтому портфелi, - я на мить навiть побачив його перед собою,- було щось надзвичайно важливе, страшенно важливе... Не можу пригадати, коли i де я його загубив?.. Усе так переплуталось... Бенко говорив про дружину та дiтей. Але ж я не одружений... I чи справдi того чоловiка звуть Бенко?.. Звiдки я взяв це iм'я?
      Ану його к бiсу! Здається, надто вже ввiйшов у роль професора, за якого мене вважають!
      Щоб позбутися нав'язливих думок, я пiшов до салону i сiв у затишному куточку перед телевiзором. Несамохiть прислухався до розмов гамiрливої, веселої компанiї, що розташувалась недалеко вiд мене, смiявся нишком з їхнiх жартiв... i тiльки аж перед Москвою раптом усвiдомив, що мої супутники розмовляли англiйською мовою, а я їх розумiв... Як це могло статись?.. Англiйська мова для мене завжди була китайською грамотою, як же я вивчив її? Коли?.. Я вiдчував себе, як отой казковий непослух-кухар, що покуштував м'ясо чарiвного змiя i з тих пiр почав розумiти мову мух.
      Такий же сюрприз чекав на мене i в Москвi. Я знав тiльки росiйську азбуку та ще сяк-так мiг би прочитати газету. Але коли на московському вокзалi хтось раптом запитав мене, як потрапити на проспект Миру, я одразу ж, без роздумiв, вiдповiв росiйською мовою, що нетутешнiй.
      "Може, Пегас якось вплинув на мiй мозок? - блиснула думка. - Що ж, проти такого втручання не можна заперечувати. Але ж нi, нi, все це дурниця!.. - до мене одразу повернувся холодний розум стороннього спостерiгача. - Ось я броджу вокзалом, чекаю на якогось Столярова... Що я скажу йому, коли зустрiну?.. Як зiграю роль професора?.. I нащо менi ця гра?"
      Пегас, мабуть, роздiлив мене на двi особи: на полохливе зайченя, що лякається всього нового, i на старого пройду, для якого всяка несподiванка видається природною i давно знаною... Що саме зробив зi мною Пегас - я не знаю, i це - жахливо!
      Столяров усе не приходив, однак це мене радувало. Зачекавши для годиться навiть бiльше анiж треба, я вийшов з вокзалу з полегкiстю на душi.
      Москва купалась у сяйвi весняного дня. Як це може бути? Вся країна запорошена снiгом, а тут цвiтуть квiти...
      "Дурнику, все це дуже просто, - говорило друге, бiльш досвiдчене "я". - Всi мiста опалюються атомною енергiєю. Хiба ти не бачив характерних силуетiв атомних електростанцiй, коли їхав сюди?"
      "Дякую за пояснення! - iронiчно похвалив я сам себе.- Але хiба атомну електростанцiю побудуєш за один день?"
      Моє друге "я" промовчало, певно вважаючи зайвим вiдповiдати на таке запитання.
      Я йшов навмання людними вулицями великого мiста. Нарештi мою увагу привернув напис: "СВIТ НА ДОЛОНI". Цiкавiсть перемогла, i я зайшов до того будинку.
      В маленькому затишному салонi менi привiтно посмiхнулася блондинка з ямочками на щоках.
      - Що ви хочете подивитись? - запитала вона.
      - А що ви можете показати? - ухильно вiдповiв я.
      - Мабуть, ви давно не були в Москвi, - посерйознiшала дiвчина. - Наша студiя - телевiзiйнi передачi за бажанням - iснує вже два роки... Досить тiльки сказати, яке мiсце на Землi або на Мiсяцi ви хочете побачити - i через кiлька секунд воно з'явиться перед вами на екранi.
      - Навiть на Мiсяцi? - перепитав я недовiрливо.
      - А чому ж? Зараз у нас з Мiсяцем цiлком пристойний зв'язок.
      - А мiг би я побачити, що тепер вiдбувається, скажiмо, в Празi?
      - Нема нiчого простiшого. Побачити Злату Прагу хочуть багато з наших вiдвiдувачiв... Вам показати загальний вигляд чи певний район?
      - Мене цiкавить, як зараз виглядає Мала-Страна. Цю частину Праги я люблю найбiльше.
      Дiвчина завела мене до кабiни, де були екран та кiлька крiсел. Щойно ми сiли, як вона до когось звернулась:
      - Колю, прошу Прагу... Малу-Страну... Дякую!.. Цей район Праги я теж люблю...- сказала дiвчина.- Це було дуже мудре рiшення: зробити з найкрасивiшого району Праги заповiдник... Коли я потрапляю туди, менi завжди здається, нiби я повернулась на багато рокiв назад у минуле. На жаль, деякi мiста в перiод навального розвитку будiвництва втратили своє колишнє обличчя. В Празi це питання було вирiшено мудро: нове мiсто побудували на околицях, а старе лишилось неушкодженим.
      На екранi вже з'явились вулички Малої-Страни, а дiвчина все ще розповiдала. Менi здавалось, що її голос лунає здалеку, в головi гуло, як у вулику.
      - Отже, Мала-Страна - заповiдник... - мiркував я вголос. - А там хтось живе чи ця частина Праги закрита?
      - В будинках, правда, нiхто не живе, i обставленi вони в стилi першої половини цього столiття, але оглянути весь район, за деяким винятком, можете коли завгодно... Я бувала там i на власнi очi бачила, як непрактично i нерозумно жили тодi люди. I якi були жахливi умови! Все мiсто задихалося в диму та пилюцi... - говорила дiвчина. - Уявiть собi: коли люди хотiли опалити квартиру, вони мусили йти до пiдвалу по вугiлля!
      - Але ж будинки, мабуть, швидко попсуються та поруйнуються... зауважив я.
      - Чому? Вони автоматично провiтрюються, просушуються. Всерединi пiдтримується певна температура. Про все це дбають працiвники заповiдника. Ви не повiрите, з якою любов'ю вони ставляться до цього великого, єдиного в своєму родi музею.
      "Дивний сон...- мiркував я.- Все в ньому аж надто злагоджено. Цiлком логiчно пояснюється, чому вчора Мала-Страна здавалась менi мертвим мiстом.
      А звiдки там узявся Пегас?.. До цього сну вiн аж нiяк не пасує..."
      I знов у мене переплуталось минуле з майбутнiм. Виникло i поступово наростало почуття страху, прагнення залiзти в якийсь глухий закуток, щоб на самотi обмiркувати все.
      - Чи не знаєте ви часом, коли йде найближчий поїзд до Праги? - запитав я.
      - Бачу, Прага вас таки зачарувала! - посмiхнулась дiвчина, розкриваючи довiдник. - Ви повиннi поспiшати: експрес на Прагу вирушає через двi години.
      - Дякую. Гадаю, що встигну, - сказав я, прощаючись.
      Нi, я не пiшов на вокзал. Моє бажання самотностi погнало мене вулицями. Потiм я сiв у метро i вийшов десь аж на околицi мiста. Тiльки там я усвiдомив, що мною керувало якесь дивне, майже iнстинктивне прагнення. Комплекс будинкiв, бiля яких я зупинився, був чимось рiдний i близький менi. Виявилося, що я не просто блукав мiстом, а їхав саме сюди.
      Тручи лоба, я розгублено озирався довкола. Раптом з пiд'їзду найближчого будинку вибiг i попрямував до мене широкоплечий засмаглий чоловiк.
      - Пробачте, пробачте, професоре! - кричав вiн ще здалеку. - Ви гадаєте, я не хотiв вас зустрiти?.. Зовсiм вилетiло з голови, коли отой бiсiв поїзд... Зараз пригадав i мчу як шалений, щоб вас привiтати!.. - Вiн пiдбiг до мене, мiцно потиснув менi руку. - Чи пригадали ви, де лишили портфель?.. Бенко дзвонив менi з цього приводу... Там щось важливе?..
      Столяров усе ще почував себе нiяково, тому безперервно говорив.
      - Шкодую, що вам доведеться урвати вiдпустку, - ми повиннi негайно повернутись до Африки. Ви вже знаєте про нещастя?.. Правда, обiйшлося без жертв, але все одно прикро... Пропав i мiй намiр вiдвiдати з дiтьми Гаванськi острови...
      - Про яке нещастя ви говорите? Я нiчого не знаю! - сказав я наче ввi снi.
      - Якiсь помилки в розрахунках або, може, знову ота нечиста сила, що накаверзувала нам уже чимало... Згадайте хоча б смерч, який розкидав геть усю лабораторiю.
      Я чомусь засмiявся таким дивним смiхом, що Столяров урвав свою розповiдь:
      - Ви погано себе почуваєте?.. У вас якось дивно блищать очi...
      - Нi, нi, розповiдайте, будь ласка. Що ж, власне, трапилось у Букавi?