«Он вони, — сказав таксист, криво посміхаючись. — Забарикадувалися від нас. Мабуть, досі в штани вже наклали од страху, еге?» Він повернув до мене голову і по-змовницькому підморгнув: «От і кінець їм приходить!»

У Києві не треба довго пояснювати, хто такі «вони», а хто — «ми». «Вони» сидять у своїх фортецях, в урядових та президентських адміністративних будівлях на пагорбах у центрі міста. «Вони» перепиняють рух транспорту, щоб мчати через місто на шаленій швидкості кавалькадами чорних ВМW та шестисотих «Мерседесів», а «нас» трактують як багно під ногами — чи, точніше, як дешеву робочу силу, що дає «їм» змогу продавати за кордон «їхню» сталь за супервигідними цінами, з якнайбільшим для себе зиском. «Вони» тримають собі до послуги міліцію, яка лупцює маніфестантів на демонстраціях, національні телеканали, які вивалюють на «нас» гори брехні, і податкову службу, яка викачує з «нас» гроші «їм» на потреби, роздягаючи «нас» до нитки. (Тиждень тому, приміром, мій видавець отримав від місцевої податкової вимогу негайно, як грім з ясного неба, сплатити ще 44 тис. гривень, себто близько 7 тис. євро, і вельми з того втішився, зробивши логічний висновок, що «вони, видать, до решти вичерпали виділені на виборчу кампанію кошти і тепер панічно силкуються нашкребти по засіках де скільки вдасться.) Простіше мовивши, «вони» — це влада: найбільш масово ненавиджена влада в Україні від радянських часів. А «ми» — це народ.

І це правда, ми дійсно ним є. Ніколи ще досі — навіть тринадцять років тому, коли розпадався Радянський Союз, — не знала Україна такого могутнього сплеску національної солідарности. Люди, які раніше завжди лишалися політичне індиферентними і в жодних попередніх виборах участи не брали, роздавали на вулицях і в підземних переходах власноруч видрукувані з Інтернету листівки (самвидав повернувся; будь-яку інформацію буквально рвали з рук, як голодні хлібину!) та записувалися на виборчих дільницях спостерігачами від опозиційного кандидата Віктора Ющенка. На базарі продавець спершу питав вас, за кого будете голосувати: правильна відповідь (з якою можна було розраховувати на щедру знижку!) була «за Ющенка», тоді як прибічників нинішнього прем'єр-міністра Віктора Януковича часто-густо просто відмовлялись обслуговувати. На дитячих майданчиках малюки гралися в «Ющенка проти Януковича». Як заявила моя семирічна сусідка, «у нас в класі одна тільки Ірка за Януковича, так з нею ніхто гратися не хоче.» Популярне гасло, яке скандували на демонстраціях протесту студенти, звучить так: «Ми разом! Багато! І нас не подолати!»

І те, наскільки «нас» справді багато, можна неозброєним оком бачити на вулицях. У ці дні Київ, як і інші великі міста України, викличне демонструє свої політичні симпатії, вбравшись у помаранчеве — колір кампанії опозиційного кандидата Ющенка.

З'явився у вжитку навіть спеціальний термін — «Помаранчева революція». Схоже, люди повигрібали з шаф усі відтінки помаранчевого, від ясно-жовтого до червінькового, та начепили їх на себе всі водночас: куртки й светри, шарфи й сумочки, плащі й парасольки. Помаранчеві стрічки майорять усюди — на деревах і парканах, ліхтарях і таксівках. Водії обмінюються життєрадісними гудками, і перехожі (вкупі з дорожньою інспекцією, до речі!) вітають їх усмішками й піднятими кулаками. Враження таке, мов тримільйонна столиця перетворилася на море братньої любови. Вітрини крамниць рясно оздоблені помаранчевими предметами. Найбільше мені сподобалась вигадка кав'ярні неподалік од мого дому: її вікна здалеку сяють ретельно викладеними пірамідками апельсинів!

Багато що тут може здатися дітвацтвом. Але дехто називає це пробудженням нації. Та й власті дітвацтвом це теж аж ніяк не вважають. Щоночі кримінальні злочинці, навезені до Києва спеціальними потягами для провокування бешкетів, ріжуть шини на автомобілях з помаранчевими стрічками. А суботнього вечора, у переддень учорашнього другого туру голосування, почалися напади вже й на вбраних у помаранчеве людей. Мого товариша, який мав стрічку на пальті, було збито з ніг у темному провулку двома ударами — по голові й по нирках. Чи не більше, однак, його приголомшило те, що бандити обізвали його, по-російськи, «жидовской мордой» (мій товариш єврей, і по ньому це легко впізнати) — словами, які за тринадцять років української Незалежності, здавалось, давно відійшли були в непам'ять. «Як щурі, — прокоментував він опісля: — Налетіли, збили — й накивали п'ятами, не збираючись зі мною битись: просто розчинилися в темряві».

Так воно й відбувається: дні належать «нам», ночі — «їм». При світлі дня 31 жовтня ми прийшли на виборчі дільниці й проголосували в цих президентських виборах перший раз, — тобто, ті з нас, хто зумів пробитися крізь усі загадкові «помилки» та «неточності» у виборчих списках, через які близько трьох мільйонів українців виявилися позбавленими права голосу. Для нації, що прагне демократичного розвитку, це стало непоганим уроком. Вчора, вже за другим разом, ми з'явилися на виборчі дільниці далеко ліпше приготованими боронити свої права при світлі дня. На той час, коли голосувала я, по всій країні телефони гарячих ліній розривалися від дзвінків, і виборцями було вже зафіксовано сотні найрізноманітніших «помилок» та «неточностей» (як-от повні автобуси людей із відкріпними талонами, що курсують від дільниці до дільниці для поновного голосування, або спіймані на гарячому особи зі стосами виборчих бюлетенів, наперед позначених «за Януковича», або випадки стрілянини та підпалів на виборчих дільницях тощо). Мені довелося вистояти по свій бюлетень чималеньку чергу: людей було як оселедців у бочці, але тиша при тому стояла неймовірна, і в повітрі Зависла просто-таки фізично відчутна напруга. Всі розуміють, що бюлетені будуть рахуватися вночі — і що, відтак, «наша» участь у виборах вкиданням бюлетеня до скриньки ще далеко не вичерпується.

Тут хотілось би уточнити один важливий момент. Розповсюджене кліше, яким часто послуговуються західні журналісти, описуючи основну колізію наших драматичних виборів, — це, що кандидат від влади Віктор Янукович є, мовляв, «проросійським», а кандидат від опозиції Віктор Ющенко — «прозахідним». З почуттями пересічного українського виборця ця версія має стільки ж спільного, скільки з почуттями учасників Троянської війни. Пан Янукович сприймається не стільки «проросійським», скільки, насамперед, «про-кримінальним» — таким собі українським Аль Капоне, за чиїми плечима два терміни ув'язнення за грабунок і розбій, а в публічному вжитку — кримінальне арго, порівняно з яким мужикувата балачка президента Кучми, що йде на спочинок, видається цнотливою, наче шкільний підручник. Колишній губернатор Донецька, пан Янукович репрезентує у владі так званих «донецьких братків» — бізнесовий клан зі скандально відвертим кримінальним минулим. Те, що цей клан тісно пов'язаний із подібними мафіозними кланами Росії, не виключено, слугує найближчим поясненням передвиборчого вибуху палкого кохання між російським та українським лідерами — кохання, дитям якого й був призначений стати, на обопільну втіху, «президент Янукович».

Сумніваюся, чи ми коли-небудь достеменно взнаємо, скільки мільйонів російських нафто-доларів було витрачено на цей проект, але відсампочатку в ньому була закладена одна фатальна помилка. Він абсолютно не брав під увагу тої обставини, що народ України може продемонструвати свій власний волевияв. Це проблема всіх авторитарних правителів. По певному часі вони втрачають всякий контакт зі своїм народом і ніколи насправді не знають, ким вони правлять.

Президентство Леоніда Кучми було вкрай непопулярним. Упродовж останнього року він заледве набирав у країні 10% підтримки. Те, що він обрав своїм «наступником» прем'єр-міністра з кримінальною біографією та п'ятнадцятьма орфографічними помилками в анкеті, — а на додачу ще й розпаношена пропагандистська кампанія в національних мас-медіях, — сприйнято було в суспільстві як цинічний поглум, як акт національної наруги, якої несила стерпіти: знак, що «безсоромність» корумпованої верхівки дійшла краю. Вперше цей vox populi (глас народу), що клекотав непідробним гнівом, я почула десь із місяць тому від своєї перукарки — російськомовної уродженки Росії. «Та за кого ж вони нас мають? — волала вона цілий час, поки мене стригла. — Що вони собі дозволяють, як вони сміють? Що я скажу своєму синові, якщо цей бандит стане президентом, — вперед, синку, грабуй, крадь, ґвалтуй, і коли-небудь зможеш стати президентом своєї країни?»

З мільйонами обурених матерів жарти кепські. Нація з такою глибоко враженою гідністю складає силу, якої не випадає зневажати. Це засвідчив уже перший тур. Вчинена тоді фальсифікація була, либонь, одною з наймасштабніших і найпродуманіших у новітній історії. А одначе жодні шахрайські технології, що були застосовані, так і не потрапили забезпечити панові Януковичу прямої перемоги. Якими були справжні показники першого туру, нам уже не дізнатися. Офіційний результат, що мав на меті показати країну буцімто «розколотою» надвоє, тільки роздратував народ іще дужче. Коли взяти під увагу, що з близько дванадцяти мільйонів офіційно визнаних у першому турі прихильників Ющенка принаймні десять мільйонів ніколи не мали змоги побачити його по телебаченню інакше, ніж об'єктом щонайбрутальніших і найбрудніших інсинуацій, розроблених за відверто сталінськими (чи геббельсівськими) пропагандистськими стандартами, то неважко уявити, до якої міри українська влада втратили в нації кредит довіри. Значною мірою тут спрацювала логіка — «раз вони так ненавидять цього чоловіка, значить, правда на його боці», — і саме ця логіка й забарвила українську революцію в помаранчевий колір.

«Жорсткий сценарій», застосований властями в другому турі, не лишає особливих надій на те, що вибори будуть чесними. Тиждень тому, удовгосподіваних теледебатах між «двома Вікторами» у прямому ефірі, Янукович звернувся до Ющенка із заявою, що пролунала як неприхована погроза: «Нова влада вже прийшла (!), і ви нас не видавите!» І, схоже, «нова влада» справді так вважає, на тім стоїть і ні перед чим зупинятись не збирається. Сам лише передвиборчий тиждень міг би постачити матеріалу для десятків «романів жахів» (а також для понад 15 тис. судових справ про порушення виборчого законодавства — саме стільки скарг було передано до суду!). Вечірні новини звучать як вісті з завойованої країни, плюндрованої окупаційним режимом: арешти й затримання громадських активістів (понад 200 душ ув'язнених), сльозогінний газ та кийки, якими розганяють мирні демонстрації (з міліцейською при тому обіцянкою, що «наступного разу будуть кулі»!), шантаж і напади (зокрема і з кулями!) на представників опозиційного кандидата, заміна адміністраторів у «проющенківських» регіонах на «слухняних», котрі, без сорома казка, навпростець обіцяють (як у селі на Сумщині), що «всіх, хто проголосує за Ющенка, міліція буде розстрілювати», та багато-багато інших речей, що дедалі більше наводять на гадку про Німеччину 1933-го року.

Є, втім, одна істотна відмінність. Ті «баварські братки» з-перед сімдесяти років мали були на озброєнні ще й ідеологію, котра, при всій її порочності, адресувалася, як-не-як, усе-таки «народові». Сьогоднішні «донецькі братки», крім грошей, мають до диспозиції вже тільки й виключно зброю. А як відомо, долю будь-якої війни вирішує не зброя, а люди.

Цієї осени історія перетворила Україну на унікальне грище, де має з'ясуватися, чи ця істина все ще чинна в нашім «новім пречудовім світі». Тридцять п'ять тисяч громадян зголосилося в штаби опозиції добровольцями — вартувати на виборчих дільницях у ніч підрахунку голосів. Інших, надійніших гарантій, що оголошені результати анонімного екзит-полу (за Ющенка — 58%, за Януковича — 39%) не перевернуться до ранку навспак, з усього судячи, не існує.

Такий «громадський контроль» виявився досить ефективною стратегією в першому турі. Там, де «з незрозумілих причин» зненацька пропадала електрика, люди вмикали фари своїх автомобілів, освітлюючи дільницю, щоб виборча комісія могла продовжити підрахунок. І погромники в чорних масках не ризикували з'являтися на ясно освітлених, велелюдних дільницях, при спалахах фотобліців. Наразі «вони» воліють триматися темряви — хоч би як палко прагнули з неї вийти й запанувати відкрито, серед білого дня, в понеділок уранці.

Поки я пишу ці рядки, мій бойфренд пакує наплечника, готуючись вирушати в ніч. Крекери, шоколад, вода, термос із кавою. Фотокамера, набір батарейок. Свічки, сірники. Ліхтарик.

Ми триматимемо свою країну освітленою. Вона прекрасна, наша країна. Ніколи досі ми сповна не здавали собі справи з того, як, виявляється, любили її всі ці роки. І якою болісно грізною, помаранчево-розжареною міццю може обернутись ображена любов.

Переклад з англійської

У вівторок увечері українці почули перші тривожні вісті про російський спецназ, розташований у будинку президентської адміністрації в центрі Києва. Перебрані в українську форму спецчастини належали до тих, що прославилися бойовими діями в Чечні.

У середу звідусюди продовжували надходити повідомлення, що в українських аеропортах сідають російські військові літаки. Невже пан Путін вирішив скористатись останнім козирем, щоб таки здобути для свого облюбованого протеже пана Януковича «перемогу на виборах», — виборах, котрі насправді стали псевдонімом війни (наразі ще «холодної»!), провадженої проти народу України її маріонетковим урядом за відвертої й неприхованої підтримки Кремля?

Майже рік на Україну тривало масове нашестя російських політтехнологів: щодень вони прибували до Києва десятками чартерних рейсів, аби стругати тут у неміряній кількості свої сценарії для передвиборчої кампанії Януковича — і для здійснення широкомасштабної фальсифікації що в першому, що в другому турі (найбезневиннішим з-поміж сотень використаних шахрайських прийомів були кулькові ручки з чорнилом, яке по п'яти хвилинах безслідно зникає з паперу: у такий спосіб голосування закінчується повними урнами порожніх бюлетенів, що їх відтак можна заповняти як собі схочеш, тільки тепер уже справжнім чорнилом). Одначе всі ті рецепти, для Росії цілком дієві (чимало з них викликають у всякого, хто знайомий із добрими старими кагебівськими методами, воістину запаморочливе відчуття дежа вю), в Україні зазнали повного краху.

Чим дужче зростав на українців у ході президентської кампанії інформаційний та адміністративний тиск (від круто замішаних міфів про доброго Януковича й злого Ющенка, трансльованих по 24 години на добу всіма проурядовими ЗМІ, і до погроз місцевих властей у дусі «проголосуєш за Ющенка — спалим хату!»), тим запекліше й нездоланніше накипало в результаті народне обурення. 1 тим більше люди сповнювались рішучости боронити свої, так брутально споневажені, людські права. На час другого туру ця холодна війна вже вигартувала з нас щось на кшталт добре організованої партизанської армії, яку за менш драматичних обставин годилося б назвати просто: громадянським суспільством.

Тож усі зусилля й кошти, вкладені Кремлем у перемогу Януковича, пішли намарне: у неділю виграв Ющенко — з усього судячи, з вагомою перевагою, хоча дійсні результати голосування, як і в першому турі, назавжди залишаться невідомими.

Гадаю, вже тільки з цього європейські ЗМІ мали б здогадатися (якби, розуміється, з належною увагою стежили за українськими подіями), що інформувати про нинішню Українську драму на підставі російських джерел — то приблизно те саме, що описувати Рух Опору за протоколами гестапо. Дуже шкода, що західна преса майже повністю проґавила два перші акти драми — президентську кампанію та фальсифікацію в першому турі. Нині, коли в центрі столиці півторамільйонний натовп скандує «Ю-щен-ко!» (і по багатьох інших містах країни те саме роблять ще десятки тисяч демонстрантів!), далебі, просто серце крається на вид збитих з плигу західних кореспондентів, що блукають у юрбі з камерами, як Сократи з ліхтарями, у намаганні відловити не надто, треба сказати, охочі до спілкування групки «прибічників другої сторони». Прибувши на виставу в розпалі третього акту, гості не знають п'єси, і їм явно важко в ній зорієнтуватися — зокрема через принаймні два цілковито хибні засновки, з якими прибули.

По— перше, вони довірливо взяли були за добру монету буцімто «рівні» результати першого туру і, відтак, найсерйознішим чином сподівалися вгледіти країну на межі громадянської війни, розколоту на два непримиренно ворожі стани -«російськомовний схід» за Януковича та «україномовний захід» за Ющенка. Це мусила бути таки добряча несподіванка — виявити, що нічого такого й близько не спостерігається. І довідатися, приміром, що в найбільш «східному» й майже всуціль російськомовному Харкові (75% за Януковича, згідно з офіційними даними!) зібрався стотисячний мітинг на підтримку Ющенка, після чого Харківська міська рада визнала вибори сфальсифікованими, а Ющенка президентом. 1 куди ж, спитати б, подівся такий потужний числом електорат Януковича — де його протести?

За цим криється друга неув'язка, якої теж із нальоту не похопиш. Впродовж цілої кампанії так і не помічено було жодного разу, щоб який-небудь мітинг «за Януковича» зібрався самочинно, з ініціативи громадян. Зазвичай на такі «мітинги» людей припроваджувано з роботи, цілими трудовими колективами під наглядом керівництва, як то бувало за радянських часів. У кращому випадку вони отримували платню: відомо, що під час виборчої кампанії такса для студентів за присутність на поп-концертах «на підтримку Януковича» виносила 15 гривень — близько 3 євро, — і всього тільки на порядок більше (денні видатки, плюс безплатна водка) дістають ті шахтарі й сталевари, яких нині звозять до Києва десятками автобусів із печального Донбасу, довший час очолюваної паном Януковичем «виправної зони України», — либонь, на те, аби присутність у країні «табору Януковича» виглядала достатньо наочною для застрашування закордонних ЗМІ примарою громадянської війни.

Я зовсім не хочу цим сказати, ніби пан Янукович не має за собою ніякого реального електорату, окрім як по тюрмах та психіатричних лікарнях (100% голосів за Януковича в обох категоріях!). Він, безумовно, його має — особливо на сході та півдні країни, де людей тривалий час було ізольовано від будь-якої інформації, опріч тої, що надавалась проурядовим та російським телебаченням, особливо ж серед виборців похилого віку, які продовжують існувати у своєму віртуальному СРСР. Але цим людям і в сні б не приснилося добровільно виходити на вулиці за свого президента, якщо тільки їм не оголосять мобілізацію: сама ідея ініціативи, похідної від них, а не спущеної «згори», залишається для них цілковито інопланетянською.

І в цьому, власне, суть проблеми. Україна, без сумніву, по-своєму «розколота», але зовсім не за географічною, лінгвістичною а чи релігійною ознакою, як намагаються переконати Україну й решту світу (як бачимо, небезуспішно) політтехнологи Януковичевої кампанії. Насправді цей розкол куди важче окреслити, бо проходить він, сказати б, не «в просторі», а «в часі». По одній стороні тут — новонароджене й повнокровне громадянське суспільство, яке жодним чином не погодиться визнати результати сфальсифікованих виборів (що вже отримали влучну назву «зґвалтування нації») і клекоче обуренням на саму думку отримати президента з двома судимостями, чиї судові справи зберігаються в московських архівах КҐБ. По другій стороні, натомість, перебувають люди, які з різних причин були «експатрійованими» в радянське тоталітарне минуле (хай навіть змаліле до розмірів занепадаючої шахти) і яким і Досі невідомо, що владі можна протистояти якось інакше, аніж тихцем її лаючи. Для багатьох таких аутсайдерів історії примусові виправи за межі своєї «виправної зони» в ролі «прибічників Януковича» виявились унікальним пізнавальним досвідом і вперше в житті відкрили їм очі на реальність, про існування якої вони раніше й не підозрювали.

Тож розкол насправді пролягає між сьогоденням — і днем минулим. І вся реальна сила в країні лежить по стороні першого, а не останнього. Щоб дійти до цього, нам знадобилося тринадцять років.

Просто кажучи, за 13 років Незалежності українське суспільство стало досить дорослим, щоб нарешті перерости правлячий «пострадянський» режим, верхівку якого складали колишні комуністичні секретарі та кагебівські сексоти, що в міжчасі обернулися на зграю звичайнісіньких бандитів. У неділю режим луснув по швах, як на переросткові зношений тісний костюмчик, і українська політична нація вийшла з нього на світ — нага, переможна й прекрасна, як Свобода на полотнах романтиків.

Перебування в ці дні на вулицях Києва дає ні з чим не зрівнянну наснагу. Засніжене місто наскрізь перейняте атмосферою тепла, братерства й солідарности, немов у щасливій родині. Свобода, як відомо, — мати прекрасного: істина, яку особливо наочно ілюструють визволені народи. Опинитись у вирі відразу сотень тисяч прекрасних, розсміяних облич і сяючих очей (досі я ні разу не занюшила в повітрі хоч би найслабшого подуву алкоголю, і це незважаючи на мороз!), — переживання унікальне й незабутнє. Вдень і вночі юні панянки й старші пані розливають уздовж Хрещатика безкоштовну гарячу каву. Люди, що принесли в наметове містечко харчі й теплий одяг, утворюють цілодобову чергу. Кав'ярні працюють без перерви, поки їм стає запасів, таксисти, підвозячи вас до Майдану Незалежності, не беруть грошей, і всі машини в центрі міста без упину ентузіастично сигналять. Поп— та рок-співаки окупували сцену у центрі майдану, і час від часу ціла велелюдна площа підхоплює пісню, зливаючись у єдиний хор. Численні міліцейські та військові частини, в паніці стягнені, було, до Києва властями з усієї країни, одна по одній переходять на бік народу, в'яжучи собі на уніформи помаранчеві стрічки. Тимчасом на під'їздах до міста селяни блокують шлях прибуваючим військовим підрозділам, танкам і бетеерам і закликають їх приєднуватися до всенародної громадянської непокори. Кажуть, це дає свої наслідки.

Наші польські гості кажуть, що це їм нагадує Польщу 1980-го. Чехи згадують Прагу в 1989-му. Тепер наша черга.

Це наша армія. Наша міліція. Наша країна. І ми не дозволимо жменьці застуканих на гарячому злочинців затягнути її назад у минуле. «Народ не подолати!» — одне з часто скандованих у ці дні гасел. 1 відчуття, справді, саме таке — попри всі соціальні, мовні, релігійні та культурні відмінності, котрих із подостатком набирається в кра'іні з чи не найбільш буремно-драматичною історією в Європі (між іншим, саме ця неоднорідність не раз виявлялася для України якраз вельми корисною, хоч би тільки в культурній сфері). Тепер, уперше за цілу новітню історію, ми відчуваємо, що ми справді єдині як нація. Несамовито.

Колись за радянських часів, дівчинкою, я заздрила російським інтелектуалам, які заявляли, приміром, після радянського вторгнення в Афганістан, що їм соромно за свою країну. Як українка, я не могла поділяти цього почуття, бо «їхня» країна — Радянський Союз — не була «моєю», і за її дії я не відчувала жодної моральної відповідальности (переживати сором за свою країну — то, як-не-як, один із привілеїв істинного громадянства!). Тоді я мріяла мати хоч би таку свою державу, за яку могло б бути соромно, — ситуація все-таки краща, ніж не мати ніякої.

За іронією, невдовзі після 1991-го року безславне правління Леоніда Кучми зробило цю мрію дійсністю. Наступних десять років я мріяла вже про таку батьківщину, якою можна було б пишатися. Тепер, уперше в житті, можу нарешті щиросерде заявити, як багато моїх земляків заявляють у ці дні: я пишаюся моєю країною — від 21 листопада більше не Україною Кучми чи Януковича, а Україною народу, мільйони синів і доньок якого захищають сьогодні на вулицях свій так трудно відвойований вибір власного майбутнього.

Яка зараз ситуація на вулицях Києва?

Кількість демонстрантів уже сягнула півтора мільйона й продовжує зростати, бо люди й далі прибувають до столиці з усіх усюд країни, готові стояти на лютому морозі доти, доки Віктора Ющенка не буде офіційно визнано президентом. Перші два дні дорожня міліція ще якось намагалася заблокувати в'їзд у місто, але це не допомогло, бо, щойно ця новина з'явилась в Інтернеті, кияни розгорнули власну імпровізовану «службу перевезень» — за ніч власними автами поперевозивши на Майдан Незалежності всіх, чиї транспорти було затримано на міліцейських постах. Це лише один невеличкий приклад того, як розгортаються події: те, що відбувається зараз на вулицях, можна назвати зразком громадянського суспільства в дії.

Вдень і вночі люди несуть харчі для тих, хто живе в наметовому містечку, кав'ярні в центрі працюють цілодобово, на вулицях безкоштовно розливають гарячу каву, десятки тисяч киян дають новоприбулим притулок у своїх домівках… Панує атмосфера загального піднесення — любові й братерства, і ціле місто гримить переможними сурмами, хоровим скандуванням та сигналами машин. Комітет національного порятунку, очолюваний Віктором Ющенком, двічі на день з'являється на Майдан Незалежності, щоб розповісти про перебіг подій (у міжчасі сцену займають провідні українські музиканти, співаки, актори, поети, які допомагають натовпу не замерзнути).

Західна преса багато писала про «розгніваних демонстрантів», з чого в уяві вимальовується щось на кшталт бунту з биттям вітрин. Це зовсім не так. Це просто грандіозна акція громадянської непокори, і шириться вона зараз по всій країні зі швидкістю лісової пожежі. Люди виходять на вулиці, щоб захистити своє основне конституційне право — мати ту владу, яку самі собі обрали. І вороття назад нема.

Чи, на Вашу думку, опозиція зуміє втримати протест своїх прихильників у мирних рамках? Чи існує загроза кривавих сутичок зі спецвійськами та прихильниками офіційного кандидата?

Справа в тому, що це вже не є протест опозиції. Розстановка сил тут інша: з одного боку — нація, з другого — купка злочинців, яка минулої неділі вчинила спробу перевороту під прикриттям президентських виборів. Реальних сил на їхній стороні вже, схоже, не лишається — щодень на Майдані лунають нові й нові заяви вищого міліцейського й військового офіцерства про вірність народові. Тисячі людей у формі вже приєдналися до демонстрантів. Серед гасел, що найчастіше скандуються на вулицях, — «Міліція з народом!» та «Наші брати, опустіть щити!». Дівчата втикають гвоздики в щити спецназівських кордонів і, забравшись на військові вантажівки й бетеери, танцюють із солдатами.

Втім, небезпека таки існує, тільки походить вона від зовсім інших потенційних войовників (хай нас Бог боронить!). Річ у тому, що Захід, здається, сприйняв за добру монету офіційний «рівний результат» першого туру, згідно з яким «два Віктори» буцімто йдуть у виборчих перегонах пліч-о-пліч. А це не зовсім так, бо масова фальсифікація (делікатно пойменована в доповіді ОБСЄ «порушеннями»), хоч і не така кричуща, мала місце і в першому турі, і як насправді проголосували в ньому українці, ми, найправдоподібніше, ніколи не взнаємо. Певна річ, якась частка населення справді підтримує «кандидата від влади», особливо на сході та на півдні країни, в тих регіонах, що були закриті для будь-якої інформації, за винятком офіційної або ж російської. Але вони навряд чи належать до людей, котрі виходять на вулиці боротися за свої права, — хоч би з тої причини, що нічого про них не знають. Впродовж цілої чотиримісячної кампанії жоден мітинг «за Януковича» не збирався самочинно, — як колись у радянські часи, на такі шоу людей доставляли з роботи цілими трудовими колективами під наглядом керівництва, а єдиним «пострадянським» нововведенням стала плата за присутність.

Відповідно, сотні наповнених «прибічниками Януковича» автобусів, нині стягуваних властями до Києва з Донбасу — свого часу керованого паном Януковичем «виправно-трудового табору України», — поділяються, згрубша беручи, на дві категорії. Першу складають «кріпаки» — вбогі робітники й шахтарі, пригнані служити масовкою в організованому властями шоу, люди, які часто-густо й не в курсі, що тут відбувається. Після одного-двох днів вільних вуличних дискусій дехто з них почав приєднуватися до лав демонстрантів.

Друга категорія, натомість, становить уже поважнішу загрозу — це кримінальні злочинці, привезені навмисне з метою провокувати бешкети. По київських масивах ночами вже розгулюють зграї п'яних скінхедів, і, як стало відомо, принаймні тридцять автобусів прибули навпростець із місць позбавлення волі. Наразі лишається хіба гадати, чи і як саме заміряються злочинці з урядових будівель нацьковувати на людський здвиг у центрі міста своїх, соціальне куди менш «благополучних», колег.

І нарешті, є справді тривожні новини. Вчора на Майдані Незалежності група генералів Служби Безпеки зробила заяву про вірність народові, у якій нинішніх узурпаторів влади названо було «найманцями іноземної держави». Генерали вочевидь знають більше, ніж кажуть, — і вже з певністю більше, ніж ми, пересічні громадяни. У вівторок з'явилися повідомлення про наявність у будинку президенської адміністрації російського спецназу — зокрема частин, відомих бойовими діями в Чечні (нібито перевдягнених в українську уніформу). Більше наразі нічого не відомо, однак дуже схоже, що в шухляді пана Путі-на лежить напоготові для Києва-2004 сценарій Праги-1968. Ось це на сьогодні — найбільш реальна загроза.

Перед виборами Ви писали в статті до « S u ddeutsch Zeitung» [Мається на увазі мій «Лист із Києва після „ночі довгих ножів"», надрукований у « Suddeutsch Zeitung» 29 жовтня 2004 р. під заголовком «Останні дні свободи».], що Україна може перетворитися на страхітливу диктатуру. Чи не справджується зараз Ваше передбачення? А чи, може, є надія на мирну «трояндову революцію, як це було в Грузії? Ющенко говорить про загрозу громадянської війни.

Я була б куди радніша помилитися в своїх кассандрівських пророцтвах, але саме через цю лиховісну перспективу мільйони українців і знаходяться зараз на вулицях.