Let my people go

Тобто у свідомості освіченого українця словосполучення «російська мова» зараз асоціюється з блатним жарґоном, а через нього — з ненависною пострадянською системою?

Сама собою мова — ні, звичайно, абсолютна більшість українців нею прекрасно володіє, а майже третині населення вона взагалі рідна… А от російська як мова української влади — безперечно! І от коли на цю дотепну метафору безневинної групи провінційних літераторів з ґвалтом і криком насипалась уся російська пропагандистська машина, і вони подибали по другому-третьому-четвертому колу витлумачуватися й виправдовуватися, — отут мене вже взяв справжній жах, відчуття наповзаючої оруелівської тьми. І було дуже соромно й гірко за деяких славних діячів російської культури, які підхопили все це «політтехнологічне» біснування, особливо ж боляче за автора з дитинства обожнюваних фільмів, котрі колись, у радянські часи, якраз і допомагали випростатися — і не йти туди, куди жене строєм конвой за покриком п'яного начальства.

Ці люди не розуміють, що в даному випадку якраз немудровані в публічних жестах прикарпатські хлоп'яки виступили на захист саме російської мови й російської культури — тобто тих цінностей, які й зробили її світовою! Але чому той-таки Ноам Хомський чи Жерар Депардьє можуть без особливого труда розібратися в українських подіях, а Марк Захаров виступає рядовим службовцем орвелівського «міністерства правди»? Що взагалі коїться з російською інтелігенцією — де її листи до нас у ці дні?

Атож, сердечне спасибі Юрієві Шевчуку, який приїхав і заспівав на Майдані, спасибі московським хлопцям, які стояли там із російським триколором, і багатьом-багатьом росіянам, які писали й телефонували до Києва з тим самим, із чим звертався до нас у ці тижні весь світ: тримайтеся, ми з вами! Але російські письменники, інтелектуали, режисери, актори — чому ми їх не чуємо? Невже хамські вигуки російської гастрольної попси та ще знуджені личка пацанят із «Фабрики звьозд», привезених у Київ для масовки на безглузду й провальну «альтернативну» акцію, — «от і все, що залишиться нам», як співав на Майдані Ю. Шевчук?

Запитання: Єлєна Марінічева

У ПОШУКАХ НАРАТИВУ

ІНТЕРВ'Ю УНІАН

2 лютого 2005 р.

Що, на Вашу думку, спричинило Помаранчеву революцію?

На глибинному рівні — цивілізаційний розрив між народом і владою: упродовж 13 років український народ еволюціонував (з'явився середній клас, зачатки громадянського суспільства, зросла масова політична культура і т. д.), а т. зв. «пострадянська» (чи, точніше — екс-радянська) влада, навпаки, деградувала — аж доки не вернулася до того джерела, звідки, історично, і вийшла: до «блатного» закону в чистому вигляді (перечитайте Буніна «Окаянные дни» -Жовтневий переворот був якраз відкритим тріумфом кримінального елемента, отаких самих п'яних «братків» у чекістських шкірянках, яких ми мали змогу спостерігати в 2004-му вже не на тачанках, а в спецавтобусах). З президентськими виборами і продемонстрованим на них народові дійсним ликом «екс-радянської» влади розрив дійшов тої точки, коли дальше їх співіснування зробилося неможливим.

Що найбільше запам'яталося під час революції?

Найбільше завжди запам'ятовується початок — те, як увечері 21-го листопада гарячково правила по мейлу з редактором “Wall Street Journal Еvrope” коректуру своєї статті на 22-ге, — стаття закінчувалась тим, що ми не здамося, «зуміємо ввімкнути світло у своїй країні», — а тимчасом телефони розривалися (всі «по-фронтовому» передзвонювалися з новинами!), вибило 8-му, і домашні з криком вдерлися в кабінет: на 5 каналі робив заяву командир Київського «Беркута»! В усіх нас на очах сльози, а тут знов телефонує мій бритієць із якоюсь правкою, і я на радощах волаю в трубку, мов на цілий світ: «Почалося!» Ось у ту хвилину воно для мене й «почалося»…

А від Майдану найсильніше враження -люди: мільйон облич, і серед них жодного негарного! (Разючий візуальний контраст із «біло-голубими», які просто не пережили того, що пережили учасники революції, кожен зосібна, перш ніж вийти на вулицю: момент духовного ривка «над собою», звільнення від усіх страхів і примусів, — у такому пориві свободи людина завжди різко гарнішає, але коли це відбувається одночасно з мільйонами людей — це фантастично!)

Як, по-Вашому, Помаранчева революція вплине на подальший розвиток України?

Якнайкраще — якщо тільки приведені нею в рух творчі сили народу не підуть у пісок, а продовжуватимуть далі працювати на демократичне реформування країни! Адже наразі між народом і новою владою сильного «зворотнього зв'язку» ще нема: ні реальних політичних партій, ні «четвертої влади» (незалежної преси, яка вміла б не лише спускати інформацію «згори вниз», а й подавати «знизу нагору», представляючи українське суспільство таким, яким воно є насправді), — все це ще треба створювати, і працювати над цим має не лише уряд, а ми всі, всією громадою — повсякдень і повсякчас. Тож, послуговуючись уже класичною метафорою, — тримаймо помаранчі наколотими!

Запитання: Олена Мартиненко

З ІНТЕРВ'Ю УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПОРТАЛУ

12 грудня 2004 р.

Какие книги, прочитанные в этом, году Вам запомнились? (Хорошие и плохие.)

«…»Дуже багато дав для розуміння сьогоднішніх наших суспільних процесів “Нічний щоденник” Г. Герлинґа-Ґрудзіньского — мемуари, які обов’язково треба у нас перекласти, приголомшлива панорама останньої третини ХХ сторіччя очима “поляка на Заході”, людини, однаково близько знайомої і з так званою “вільною Європою”, і з комунізмом (досить сказати, що ще в розпалі “постберлиньскої” ейфорії 1989-го автор висловив блискуче точний прогноз: посткомуністичне суспільство може бути тільки мафіозним, іншого шляху від “совка” до демократії не існує! — читаючи таке в 2оо4-му, почуваєшься просто окраденою від того, що ця книжка не потрапила до рук років на 10 раніше…)

А взагалі, майже цілий рік (за винятком місяця революції, звичайно!) я займалася якраз “перечитуванням” — Лесі Українки (моя давно обіцяна читачам книжка про неї “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, вийшла б друком до кінця цього року, якби не вибори). Ось там і знайдете до-о-овжелезний перелік моїх “книжок року” — в неї ішлося про ранньохристиянські жіночі єресі, про середньовічне лицарство, легенду про Грааля, гностицизм і маніхейство, українську традицію лицарських орденів та інші несамовито цікаві речі, якими я впродовж року рятувалася від сьогоденної реальності, — аж доки та сама нахабно не вперлася у вікна і двері…

Какие запомнились литературные и окололитературные интриги и события 2004?

«…» Найбільшою “інтригою” для всієї нашої літератури виявилась таки “Помаранчева революція”. І я досі не певна, чи це велике випробування на суспільну адекватність українська література витримала… Поясню докладніше. Такого надпотужного вибуху “революційної творчості мас” не знало жодне з нині сущих в Україні поколінь — від жартів, анекдотів, стихійно самозароджуваних гасел до майданних плакатів, геппенінгів, дадзибао — ціла окрема субкультура! Те, що, як усяка інша, ця революція потребувала своєї мови — своїх «Марсельєз», своїх, хай художньо не найдосконаліших, але щирих поетичних текстів, які просто дали б негайне вираження тим океанічної сили почуттям, які об'єднували в ці дні мільйони людей, — це було ясно ще задовго до 22 листопада, і такі анонімні тексти, між іншим, ще з жовтня пробивалися в Інтернеті (пригадую, як мало не розревілася, прочитавши тоді на якомусь інтернет-форумі безпретензійні й пронизливі рядки невідомого киянина — «Ты сказала мне: „Здравствуй, милый", — Вся в оранжевое одета»…). Ось це й називається в історії літератури «прямим соціальним замовленням» — так завжди буває в епохи масових рухів: «Нам треба голосу Тараса», і далі за текстом (до речі: на власні вуха чула, ще перед другим туром, як на Майдані якийсь дядечко декламував Шевченка, а гурт із 100-150 душ стояв і слухав!). Маяковський із ЛЕФом справді був голосом російської революції, як Тичина з «Золотим гомоном» — української 1918-го… А що маємо тепер?

Так, це прекрасно (і високошляхетно!), що масові високі почуття зрештою знайшли собі вихід у колективному виконанні національного гімну; це чудово, що на висоті виявився український гіп-гоп, який перетворив початковий студентський слоґан на молодіжний гімн Майдану; і можна тільки порадіти за київських художників і театральних діячів, які в революційній стихії стрепенулися й ожили, як риба в воді, — але де, питається, були цієї країни поети, байдуже, знані чи незнані (молоді насамперед)? Адже таки жодного вірша не народилося, який пішов би гуляти з уст в уста, відбиваючи бодай частинку загального настрою, — а всі «старі» тексти (крім Шевченка!), коли їх пробували озвучувати зі сцени, до цієї температури явно «не дотягували», Ви помітили? Чи це в нашої поезії повна атрофія соціального нерва, така собі «кесонна хвороба» (коли зі стиснутого простору малотиражних тусовок, та відразу на широкий простір «агори», то голівонька наморочиться!), — а чи, може, просто був занадто сильний культурний шок, який згодом пересядеться, і свій «Золотий гомін-2004» ще буде написаний, — побачимо… (Я, принаймні, трохи підбадьорилася, вгледівши на харківському «Майдані» Сергія Жадана комендантом наметового містечка, — «…» подумала: ага, значить безпосередніх «рядових революції» серед письменників таки маємо, а значить, цей досвід колись таки неминуче стане літературою…). Взагалі-то, за всіма історичними аналогіями, слід тепер сподіватися до кінця десятиліття великого літературного вибуху — як грому після блискавки… Словом, це Вам «літературна інтрига» не на один рік — і, гадаю, навіть не на одне десятиліття.

Запитання: Анатолій Ульянов

ПУБЛІЧНИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛ В УКРАЇНІ

Виступ на семінарі Фундації Фулбрайта 15 лютого 2005 р.

Дуже характерно, що з-поміж усієї неймовірної кількости круглих столів та різножанрових інтелігентських зібрань, якими в ці пореволюційні місяці клекоче Київ, тему ролі в українському суспільстві т. зв. публічного інтелектуала виносить на обговорення Фулбрайтівська Фундація (за що їй належиться щира дяка й шана!), — а не, приміром, який-небудь із національних університетів, як було б логічно сподіватися. Схоже, українським інтелектуалам, які вперто не бажають «зрікатися сану», ще довго не обійтися без славнозвісних «американських валянок». Упродовж останніх років усе наше публічне життя зробилося настільки відверто АНТИ інтелектуальним, що саме словосполучення «публічний інтелектуал» звучить сьогодні оксюмороном, як «гарячий лід». Поодинокі винятки — ті, хто примудрявся в ці роки лишатися на плаву публічності, як-от Вадим Скуратівський, і вперто вишукувати кожну шпаринку, в яку можна втиснутися бодай би тільки півголосом і півнатяком, — тільки підтверджують загальну тенденцію «вбивства професії»: це все поспіль представники старшого покоління, ще з радянських часів звиклого працювати в умовах тотальної несвободи і шифрувати свої думки езопівською мовою з розрахунку на публіку, яка вміє «читати між рядків». Молодша генерація наших інтелектуалів, таким умінням уже не наділена, в міжчасі остаточно змарґіналізувалась і перейшла в «режим самозадоволення» — розлізшись по глухих закапелках малотиражних «тусовочних» видань, де сама собі всі ці роки слугувала і речником, і публікою.

Тимчасом ширша інтелігентна публіка, спрагла скільки-небудь притомного осмислення й аналізу біжучих суспільних процесів (не тільки політичних подій!), плавом попливла задовольняти свій інтелектуальний голод в Інтернеті. На тлі всіх політичних потрясінь минулого року, які завершилися Помаранчевою революцією, досі непоміченою залишається інша, скромніша революція — інформаційна, в ході якої український Інтернет здійснив надпотужний кількісний і якісний ривок, — перебравши на себе функції друкованих ЗМІ і перетворившись із забавки для тінейджерів на справжній Гайд-парк для середнього класу. Кожному, хто під час виборчої інформаційної блокади місяцями «висів» у мережі, не могло не впасти в око, що за своїм інтелектуальним рівнем провідні українські інтернет-форуми («УП», «Дзеркало тижня») часто-густо переважали розділ журналістських інтернет-публікацій. Навіч вийшов на яв кричущий розрив між інтелектуальним попитом і інтелектуальною пропозицією — коли «публіка» у віртуальній «залі» виявляється і освіченішою, й аналітичне продуктивнішою од тих, хто «на кафедрі».

Цей розрив бачиться мені чи не більш драматичним наслідком нашого загального духовного «деґрадансу» останньої декади, аніж наявність на вищих державних постах «проффесорів» через два «ф». Супроти «проффесорів» принаймні існує Майдан — а от відповідного інформаційного простору, в якому та частина нації, котра ще не втратила здатності до інтелектуальної рефлексії, могла б артикулювати свої ідеї, впливаючи таким чином на громадську думку, ніяким Майданом водномить не створити. Ані притомної «інтелігентської» («товстої» і «напівтовстої») періодики, чий наклад вимірювався б бодай п'ятизначною цифрою і поширювався б по всій країні, від Ужгорода до Донецька, ні потрібної «критичної маси» професійних журналістів, чиї уявлення про демократичні ЗМІ хоч трохи виходили б за межі дитинячого «казати все, що хочеш, і тобі нічого за це не буде», — нічого того, що складає базову структуру інтелектуальної «публічности» і без чого вона засадничо неможлива, не створити «з нічого», особливо якщо перед тим воно не творилось, а навпаки, — послідовно витоптувалось усіма приступними авторитарній владі способами, аж доки країна не залишилася, в черговий раз, «окраденою» — з «Бульваром» у руках і, нон-стопом, Нестором Шуфричем — Наталею Вітренко — Тарасом Чорноволом у ролі, страх сказати, політичних аналітиків — на всіх телеканалах без продиху. Коли 10 років тому я нарікала у своєму есеї на «культурну непритомність нації», мені, звісно, й на гадку не могло спасти, що то, як у відомому анекдоті, була ще «світла смуга» — що за 10 років мій есей не тільки не втратить актуальности, а буде передруковуватися, перевидаватися й по-піратському вивішуватися в Інтернеті (разом із повним текстом збірки «Хроніки від Фортінбраса») як найсвіжіший проблиск української думки, — а я в цей час змушена буду осмислювати українські проблеми вже чужою, англійською мовою, на сторінках Wall Street Journal», «Globe and Mail», «Spiegel», «Suddeutsch Zeitung» тощо, бо в себе в країні, «на нашому, на данському грунті», жодної скільки-небудь впливової трибуни для виступу, щоб бути почутою «тепер і тут», у мене вже елементарно не залишиться.

Для себе особисто я абсолютно точно можу визначити той переломовий момент, коли я перестала бути в Україні «публічним інтелектуалом». Це кінець грудня 2000 року — вибух «кучмагейту», яким можна датувати початок розмежування українських ЗМІ на «провладні» та «опозиційні» і подальше стрімке заникання, під пресом політичної цензури, всякого простору для вільної, незаангажованої думки. Перед тим упродовж цілого 2000 року я провадила була авторську рубрику в газеті «Столичные новости». Коли газета несподівано вихлюпнула з приводу плівок Мельниченка ту малопристойну, в старій радянській «контрпропагандистській» стилістиці витриману реакцію, яка відтак дуже швидко зробилася «темниковою» нормою для всіх провладних ЗМІ (а в усій своїй красі розкрилася в антиющенківській кампанії 2004-го), то я, оговтавшись від першого шоку, потелефонувала в редакцію і просто відкликала свій черговий матеріал: вчинок цілком недемонстративний, відруховий — як покинути приміщення, у якому мирна вечірка зненацька переходить у п'яне неподобство. Одначе тоді, чотири роки тому, «публічний інтелектуал» ще був у нас наділений чітко окресленим суспільним статусом, і раптове зникнення моєї рубрики зі шпальт «СН» було однозначно витлумачене громадськістю як політична демонстрація, — за рік-два-три якогось подібного жесту зі сторони публічної особи, яка не є політиком, припускаю, вже просто б не помітили, а якби й помітили, то не стали б укладати в нього жодного суспільно значущого «месіджу». Але тоді я ще одержала десятки відгуків з усієї України з подякою за «громадянську мужність» (останній такий відгук «догнав» мене вже аж цієї осенs в Харкові, куди я їздила на прохання штабу Ющенка на передвиборчу зустріч з міською інтелігенцією!), — і саме така реакція публіки, реакція київської інтелігенції, яка вразила мене якимось ґенетично запрограмованим порогом страху перед владою, — всі ті таємні рукостискання на прийняттях і фуршетах, багатозначно нашептані тихцем у кулуарах слова підтримки, що до болю нагадували спогади радянських дисидентів про добу ранньої щербиччини, — куди більше, ніж редакційна політика однієї газети, показали мені, що в Україні розпочалося повернення back in USSR, і що від 1991 року українські інтелектуали так і не склалися на самостійну суспільну силу, яка могла б цьому процесові бодай якось протистояти. Стало ясно, що надалі єдиним морально прийнятним форматом мого спілкування з національною аудиторією (якщо не рахувати «мікромайдану» під Кабміном 4 лютого 2004-го! [4 лютого 2004 р. українські видавці й літератори провели під Кабінетом Міністрів громадсько-політичну акцію «Рукописи горять», на якій мені вперше випало публічно заявити про те, що українська влада дискредитувала себе як, із засади, антикультурна.]) має залишатися книжковий — при всій його безнадійній марґінальності в країні, де своя книжка посідає, за найоптимістичнішими підрахунками, щонайбільше 5% національного ринку (зрештою, тут я все одно була в привілейованому становищі, як «комерційне найуспішніший» український автор, чия кожна чергова книжка й так безпрограшно знайде свого читача, — я могла собі дозволити, принаймні часткову, «внутрішню еміграцію», як це називалося в недоброї пам'яті 1970-ті, тож тим гіркіше співчуваю всім своїм колегам, які такої розкоші собі дозволити не могли). Це окрема тема — наскільки дезінтелектуалізація українського публічного простору за цю другу каденцію Кучми (точніше, у запропонованій мною хронології, від 2001-го по 2004-й), пов'язана із згортанням публічности в широкому сенсі, тобто свободи слова, а наскільки — із втратою нами статусу книжкової нації й катастрофічним падінням рівня освіти. Зрозуміло, що публічний інтелектуал як явище неможливий при авторитарному чи навіть тільки напівавторитарному режимі, але чи можливий він у країні, яка от уже котрий рік поспіль видає в середньому 0,3 книжки на рік на душу населення, — це теж питання з розряду риторичних. Коли мене садовлять у студії поруч із народним депутатом і я йому, покликаючись для авторитетности на В. Липинського, доводжу доконечність у всякому суспільстві, для нормального поступу, прошарку людей вільних професій, а депутат мене перебиває словами: «Оцей-о, що ви сказали (це про Липинського. — О.3.), так я з ним не згоден, проститутка — це ж теж вільна професія!» — то це не просто кінець діалогу, це смерть мови. Мова вмирає тоді, коли в суспільстві відсутній понятійний консенсус, домовленість про єдине, загальноприйняте значення публічно вживаних слів і термінів. А такий консенсус на хоч трохи абстрактному, непобутовому рівні (там, де вже не тицьнеш пальцем: оце — стіл, а оце — чашка) в принципі не може скластися без розвиненої книжкової культури. Коли на одиниці, яких називаємо інтелектуалами, з тих статистичних 0,3 припадає, скажімо, 70 — 80 прочитаних українських книжок на рік (і ще вдвічі більше іншими мовами!), а на потенційну тих одиниць аудиторію — нуль з нескінченно довгим дробом, то інтелектуал приречений жити в ситуації постійного комунікаційного розриву — публіка, яка спроможна його розуміти, рік до року постійно скорочуватиметься, так що врешті він опиниться в повній ізоляції, в кращому разі — на тій самій старій добрій «інтелігентській кухні» радянських часів, яку в нас дипломатичне перейменовано на «тусовку». Саме цю тенденцію ми в Україні й спостерігаємо.

І, на закінчення, трохи мажору. Так, це правда, що Помаранчева революція виявила катастрофічний дефіцит у національному інформаційному просторі публічних інтелектуалів — історичної, психологічної, культурологічної, та й серйозної політологічної аналітики в медіях бракувало, як повітря, натомість повним ходом ішло «мозкове опромінення Нестором Шуфричем» — навіть після т. зв. зняття інформаційної блокади. Інтелектуальний попит так і залишився незадоволеним — але цей попит таки був, і, хоч який «окрадений», український споживач всіляко силкувався його задовольнити. Мені, наприклад, надзвичайно приємно було, вже перед третім туром, у кінці грудня, надибати в нашому Інтернеті посилання на свої слова, що українські вибори 2004-го означають нарешті остаточний і неформальний, цивілізаційний розпад СРСР. Я це сказала 20 жовтня, в інтерв'ю віденській «5Іапсіагс1», — інтерв'ю (як і більшість моїх західних публікацій) було перекладено російською на іnomi.ru (Україна, до речі, не має навіть власної інформаційної служби для моніторингу зарубіжної преси!), — і вже звідти, описавши коло через Відень і Москву, тобто, чисто як у приказці, «через піч на Київ», по двох місяцях думка вернулася назад до себе на батьківщину. «В Україну ідіть, діти», як писав класик… Залишається додати, що всі ці два місяці я безвиїздно провела не в Кос-Аральській пустелі, а таки ж в Україні — тільки от спілкувалася тут, часом у режимі геть надсадної інтенсивности, майже виключно з західними медіа.

Тимчасом, беру на себе сміливість посвідчити — інтелектуальний Київ аж ніяк не вимер. Вся та психологічна, історична, культурологічна рефлексія над біжучими подіями, якої так жадібно шукали (і переважно не знаходили!) в Інтернеті 6 млн. українських користувачів — саме настільки підскочило їх число за минулу осінь! — у жовтні-листопаді відбувалася в усному жанрі: на київських кухнях і в нескінченних розмовах по розжарених телефонах. Здається, ніколи ми не розмовляли між собою так багато, впоєно й ненаситно, до 3-4-ї години ранку, як у ці місяці інформаційної блокади. Деякі з народжених у тих розмовах ідей після Майдану стали загальниками, деякі, можливо, ще будуть оприлюднені, деякі «погасли», не отримавши вчасного концептуального оформлення — хоча б у форматі газетної статті, — але з певністю можна ствердити, що майже ніщо не дістало своєчасного громадського розголосу! Інтелектуальний попит і інтелектуальна пропозиція так і не зустрілися. Але головне, що показала революція, — вони ще є в нашому суспільстві, попри всю тривалу лоботомізацію, якій його було піддано. Сьогодні ще є — а от завтра вже може бути пізно.

ЛІТЕРАТУРА І ВЛАДА

Виступ на Першому Всесвітньому Фестивалі Письменників, Нью-Йорк, 17 квітня 2005 р.

Коли я вперше прочитала назву нашої дискусії — «Література і влада», — у пам'яті мені зараз же зринув епізод із останнього дня української Помаранчевої революції. Ті з вас, хто стежив за тодішніми телерепортажами з Києва, можуть без труда уявити собі мізансцену: пізній вечір у центрі міста на сімнадцятий день повстання, море людей — близько двох мільйонів, — хоч і змучених, але впоєних ейфорією перемоги (результати фальсифікованих виборів скасовано, призначено переголосування), — і з тимчасової сцени в центрі майдану Юлія Тимошенко, нині прем'єр-міністр країни, зі сльозами на очах звертається до натовпу з прощальною промовою: дні революції будуть назавжди вписані в національну історію, пам'ять про них збережеться в наших серцях, — і зненацька, ні сіло ні впало, приголомшлива фраза — «Ми зробимо про це книгу» (знак оклику!).

Заява, як для політика, треба сказати, доволі дивна. Яку таку книгу? Хто її буде писати? І, зрештою, що це за новина така? Революція невдовзі породить на світ десятки, коли не сотні книжок різних жанрів, — яка ж рація виокремлювати з-посеред них якусь одну, чим таким особливим вона має бути прикметна? А проте «месідж» пані Тимошенко тої миті був цілком ясним: цими словами вона обіцяла людям не що інше, як перетворити їхній сімнадцятиденний особистий досвід, персональне переживання любові й віри, — на історію, оповідь, сюжет: на наратив, призначений на те, аби його пам'ятали й переказувати, — бажано ще й не одне покоління.

Добрий політик завжди каже людям акурат те, що вони хочуть почути. Справді, яку більшу винагороду можна запропонувати тому, на кого чигали найгрізніші небезпеки і хто щасливо їх всі здолав, аніж — зробити з його досвіду історію? Люди хочуть, щоб їхнє життя складало історію, гідну оповіді. Кожна людська істота в нашій культурі має таку потребу, бодай на те, аби твердо знати: моє життя немарне, в ньому є сенс. З незапам'ятних часів, задовго до появи писемності, переказувана з уст в уста історія сприймалася як незаперечний доказ того, що події, про які в ній ідеться, таки варто було пережити. «Я зроблю з вашого життя оповідь, що надасть вам сенсу,» — це спокуса, котра, надто для нерелігійного ума, дорівнює мало не обітниці спасіння.

Сам raison d’etre літератури полягає в її здатності задовольняти цю найглибиннішу, екзистенційну людську потребу, і власне ця здатність і робить літературу необхідною, незамінною й незаступальною жодним іншим видом людської діяльности. Коли вийшов друком мій перший роман «Польові дослідження з українського сексу», — історія-сповідь про пережиту інтелектуалкою любовну драму й кризу тожсамости, подія, що стала найбільшим скандалом в українській літературі за всю пострадянську добу, то найдужче мене були потрясли (на межі культурного шоку!) зовсім не критики, котрі проголосили мене відьмою, яку годилось би спалити, якби не наш цивілізований час, — а юрми захоплених читачок, віком від двадцяти до шістдесяти. Всі вони реагували в однакових виразах: «Це про мене!», «Це моя історія!», «У мене таке відчуття, наче це я написала!», «Таке враження, ніби Ви сиділи в мене на кухні і я Вам сповідалася!», і т. д. Чогось подібного я аж ніяк не сподівалася й не могла передбачити — хоч би тому, що історія головної героїні була якраз абсолютно нетиповою. Рідною й близькою, впізнаваною для багатьох її зробили тільки й виключно почуття. Et voila. Ось у чім полягає справжня, й досі неперевершена і нездоланна влада літератури, ось що робить літературу незамінною — навіть у наш вік візуального тоталітаризму.

Тут спрацьовує щось на кшталт механізму «buy one, get one free» — купивши одну штуку товару, другу дістаєш безкоштовно. «Купивши» зображені в книжці почуття за «свої», ти потрапляєш у пастку. Ти ввіряєшся авторові, котрий обдарував тебе безцінним свідченням твоєї несамотности в цьому світі. Ти впускаєш цього автора у свій внутрішній світ, ти приймаєш його бачення як «своє», питоме. І, сам того не помічаючи, «безкоштовно», «в одній упаковці», заодно переймаєш від нього й готові форми для своїх почуттів — слова, думки, дольові колізії, повороти сюжету, що їх підсвідомо привласнюєш собі як ті модельні взірці, за якими надалі старатимешся кшталтувати власне життя, так, щоб воно теж було «вартим оповіді», — найглибша потаємна амбіція кожного індивіда.

Зрештою, в остаточному підсумку всі ми саме для того й читаємо, щоб упізнати в чиїйсь історії, байдуже, дійсній чи вигаданій, щось безпосередньо дотичне до нашого внутрішнього життя, щоб позичити ці впізнавані «цеглинки» на розбудову свого власного життя до рівня історії, вартої переказу, — хай би тільки у власних очах.

І ось у цьому-то пункті влада літератури вступає в колізію з політичною владою. Політиків цікавлять маси, котрі б почували — і, відповідно, голосували — однаково. (Звідсіля й наївне уявлення пані Тимошенко, буцімто одна-єдина Книга, що документально зафіксує події, стане за наратив для сотень тисяч індивідів, що були тим подіям учасниками.) Письменників, натомість, цікавлять — чи, принаймні, мають цікавити — індивіди, особистості: співрозмовці, здатні збагнути думки й почуття іншої людини, В усьому, що стосується почуттів, компетенція будь-якої політичної влади — навіть у такій екстремальній її версії, як абсолютистська, — обмежується здатністю вмовити людям, ніби вони відчувають те, чого насправді не відчувають. Мета ця в принципі цілком досяжна, як знаємо аж надто добре і з історії двадцятого сторіччя, і з нашого сьогодення. Вклавши мільярди в медіа-індустрію, можна вселити в людей страх і тривогу, можна змусити їх повірити, ніби їхнє життя не буде повним, доки вони не куплять «Феррарі», або ж цілковито зійде на пси, якщо вони не проголосують за пана Такого-то (не згадуючи вже про далеко похмуріші, ба й моторошніші приклади). Чого, однак, жодним побитом не дасться в такий спосіб досягти — це дати людині відчуття, що вона є автором свого життя, головним героєм своєї власної історії, вартої того, щоб поділитись нею з іншими.

В одній перській казці падишах звертається до чужоземного гостя з інтригуючою вимогою: «Я даю тобі рік, щоб ти розповів мені свою історію, але маєш розказувати тільки те, що відбувалося з тобою особисто, якщо ж розкажеш те, що чув від інших, я відрубаю тобі голову.» По-моєму, це просто розкішна умова, воістину царський дарунок, про який усякому смертному можна хіба мріяти. Ніхто з нас не має в запасі цілого року, щоб перетворити всеньке своє життя на зв'язно розказану історію (додаткова проблема з історіями полягає в тому, що неможливо проживати їх і розповідати одночасно, — писати, то, за визначенням, випадати з життя), і не існує на світі такого відданого слухача, навіть серед наших найближчих, який би погодився згаяти стільки часу, допомагаючи нам добути сенс із усього, нами прожитого. Я б сказала, що ця казка являє собою найдосконалішу — принаймні з тих, що мені відомі, — притчу про доброчинну Ідеальну Владу з точки зору людської одиниці, — ось вона, земна верховна влада, така, як має бути: правитель, що не просто дозволяє, а так-таки прямим чином велить тобі, під загрозою смертної кари, бути своїм власним автором-літописцем. (Правитель, що виступає, можна сказати, замінником Бога.)