Горить свiча

– А ти… хто?

Це здивувало його.

– Як – хто? Я – Добриня… – Він підвівся, сів на ліжку і, раптом здогадавшись, чому Янка не признала його, усміхнувся. – А-а, ось чому ти сумніваєшся… Що я без бороди та вусів? Правда? Так це ж ваш Василакій, гречин, зробив таке чудо, що я й сам себе не впізнав! А я таки справді Добриня! Їй-богу, я!

Янка все ще пильно приглядалася до нього, ніби сумнівалася – вірити чи не вірити. Потім поставила тацю на стіл і тихо сказала:

– Ось – матінка прислала тобі вечерю… Їж!.. І поправляйся!.. Ти захистив мене, врятував від поранення або й смерті… Я вдячна тобі, а особливо – тато та мама… Аж страшно подумати, що б з ними було, коли б мене не стало… А я тебе справді спочатку не впізнала – аж сторопіла, побачивши зовсім чужого чоловіка. А тепер бачу: ніс і очі – ті ж…

– Добре, що хоч по носу впізнала.

– Ледве впізнала – так ти змінився! То був старий смерд, а тепер – ніби молодий боярин або й князь!

– Ото! – усміхнувся Добриня. – Які в тебе крайнощі! То був старий – тепер став молодим. Був раб, смерд – тепер боярин або й князь… Так, чого доброго, я ще й справді високо носа задеру!

– Ну, не дуже задирай! – фиркнула Янка. – Смерд завжди залишиться смердом, хоч би його нарядити і в князівський чи боярський одяг!

Вона навіть вередливо притупнула ногою.

– А я й не ряджусь в їхній одяг, – серйозно відповів на те Добриня, зачеплений за живе. – Куди мені! Аби лиш трохи загоїлася рана, так і полечу в свій Калиновий Кут! Якщо мунгали не дійшли туди, то я буду найщасливішою людиною на світі! І нехай тоді князь чи боярин зрівняється щастям зі мною!

– Я бачу, ти сердишся, – примирливо сказала юна бояришня. – Не сердься! Я ж прийшла не для того, щоб дратувати тебе, а принесла вечерю своєму рятівникові… Їж – і поправляйся, бо без цього не доїдеш ти до свого Калинового Кута! – І вона, крутнувшись на одній нозі, вибігла прудко з хоромини.

3

Страшна тривога, що охопила було киян при появі Менгу-хана, поволі улягалася. Татари так же хутко зникли, як і з’явилися, і це несподіване зникнення одні приписували висоті і неприступності київських справді могутніх, може, наймогутніших на Русі, валів, а інші – заступництву Господа Бога. Але і ті, й інші поволі почали вірити в те, що небезпека минула, вогняним смерчем опаливши лише навколишні села. Знову відчинилися ворота міста, завирували міські торговища, запрацювали і на Горі, і на Подолі ремісники, весело забелемкали дзвони церков, скликаючи прихожан до утрені, обідні та вечерні. А коли Дмитро послав гінців аж до Переяслава та до Росі і ті, повернувшись, сповістили, що ворога ніде не зустріли, кияни і зовсім полегшено зітхнули:

– Слава Богу, пронесло!

В один із таких днів за обіднім столом зібралася вся боярська родина. Вийшли і обидва поранені – боярин Микола Дмитрович та Добриня. У боярина ще боліла рука, і вона лежала у нього на грудях, підв’язана через плече рушником, а Добриня почував себе вже зовсім дужим. Неглибока рана швидко затягнулася і нагадувала про себе лиш зрідка ледь помітною сверблячкою. Він надумав завтра вирушити до Калинового Кута і хотів після обіду сказати про це бояринові Дмитру, але той випередив його. Закінчивши обід і витерши рушником рота, він поклав свою правицю на плече Добрині.

– Ну, парубче, знудьгувався, бачу, ти тут? Рвешся додому?

– Рвуся, боярине.

– Завтра поїдеш… Для тебе вже все приготовлено в дорогу. І кінь стоїть під сідлом – це тобі подарунок від мене і нас усіх.

– Дякую, боярине, – вклонився Добриня. – Вік пам’ятатиму всіх вас!

– Не поспішай дякувати… Я сказав не все…

– Я слухаю, боярине.

– Бачиш, Київ залишився сиротою: князь наш утік, забравши з собою військо. А я не думаю, що Батий обмежиться однією розвідкою. Раз була розвідка, то рано чи пізно і вся орда прийде сюди. А у нас – обмаль зброї. Потрібна криця, щоб кувати мечі, наконечники для стріл та списів, пластини для лат, дріт для кольчуг. А де її взяти? Криці потрібно, багато криці! Отож я й подумав, що ти з батьком та братами, якщо живі, витопиш її і привезеш до Києва, прямо мені, бо думати про все місто, поки немає князя, мушу я. А я вже тут подбаю, щоб зброярі зробили з неї те, що нам потрібно… Зрозумів?

– Зрозумів, боярине. Якщо батько та брати живі, я скажу їм, і ми вже постараємося!

– Друже мій, якщо, не дай Боже, нікого з твоїх немає в живих, бо ж минуло аж п’ять років, як ти розстався з ними, то збирай сільських умільців, копай руду і витоплюй крицю сам. Без неї Києву – як без рук!

– Розумію, боярине, і зроблю все, що зможу, – запевнив Добриня.

Другого дня після сніданку він вийшов з гостинного боярського дому. Ще тільки-тільки піднімався на сході край неба, розганяючи імлисті ранкові сутінки, а на дворі вже поралися боярські челядники, біля стайні бив копитом осідланий кінь, а поряд з ним бовваніла невеличка жіноча постать.

– Янка? Ти що тут робиш? – здивувався Добриня, підійшовши ближче і впізнавши бояришню.

Дівчина зніяковіла. Пальці її змерзли, і вона ніяк не могла прив’язати невеличку торбинку до саквів, приторочених до сідла.

– Та… – і замовкла в нерішучості. – Подарунок…

– Що там?

– Приїдеш додому – побачиш… Не питай, а допоможи мені! Пальці покоцюбли – нічого не можу вдіяти…

– То давай сюди, – і Добриня запхнув торбинку собі за пазуху, думаючи, що там сніданок, яким він поласує, коли доїде до Білгорода. – Дякую, що принесла, бояришне, і будь щаслива та долі мила!

Не відповівши, Янка потупотіла до ґанку і зникла в хоромах, грюкнувши дверима.

Добриня вивів коня за ворота, скочив у сідло і помчав до Білгородських воріт – на виїзд. Поминувши їх і не дуже поспішаючи, поїхав униз, до Либідської долини.

Тим часом зійшло сонце – і над засніженою землею зарожевів ясний морозний світанок. З-за київських гір блиснули червонясті промені і освітили все довкола. І тоді, не так з голоду, як з цікавості Добриня вийняв з-за пазухи торбинку і, розв’язавши, витягнув з неї якийсь тугий білий сувій. Розгорнув – і остовпів. Гаряча хвиля раптово вдарила в серце: у руках він тримав гарно вишиту шовковою заполоччю лляну сорочку. Подарунок юної бояришні!.. Так ось воно що! Янка! Напевне ж, сама вишивала й шила? І кому? Смердові, упослідженому рабові! Невже, невже це тільки дяка за порятунок?

Лице його спаленіло. Серце забилося частіше. Він не знав, що думати. Невже Янка, оте вередливе дівчисько, що тільки-но стає дорослою дівчиною, невже вона знайшла в ньому щось таке, що зворухнуло її ще напівдитячу душу? Та ні, не може такого бути, відгонив він від себе подібні думки. Щоб дочка воєводи, боярина, тисяцького, другої після князя особи в місті, раптом проявила якісь почуття до смерда, колишнього полоненика? Ні, ні, кинь про це думати, хлопче! Адже вона відверто і не раз говорила, що ти – раб, смерд!.. Правда, в її очах іноді спалахували якісь вогники зацікавленості, щось у них жило таке, що не раз змушувало його задумуватись і хвилюватись. Особливо це було помітно в останні дні, коли вона, замість челядниці, приносила сніданок, обід та вечерю, ставила на стіл і, зашарівшись, поспішно виходила з хоромини. Та разом з тим він добре пам’ятав її слова «смерд», «раб», що не раз зривалися з її уст і болюче, мов батогом, стьобали по серцю.

Він обережно згорнув сорочку, засунув у торбинку і заховав за пазуху. Відчувши неувагу вершника, кінь з рисі перейшов на помірну ходу, та Добриня не помітив цього. Перед очима все стояла Янка. То він уявляв, якою вона була, коли вони вперше зустрілися за боярським столом, – жвавою, пустотливою отроковицею, у якої часто проривалася якась наївна, мила дитинність, то пригадав вираз подиву і страху на її обличчі, коли він, захищаючи на валу від стріл, зненацька схопив її за плечі і притиснув до грудей, то, нарешті, спливло перед очима її розгублене личко, коли вона в поспіху прив’язувала до саквів свою торбинку.

Коли б хто-небудь міг у цю мить побачити його збоку, то помітив би на його обличчі задумливу усмішку, яка то з’являлася і ясніла, то поволі вкривалася холодною тінню, але не зникала зовсім. Янка стояла перед ним, мов жива, і він бачив її темні, з іскринками, очі, пушисті коси, чув її дзвінкий голос, що саме, як і у хлопців, ламався і іноді ставав грудним, мелодійним.

Врешті він струснув головою, мов хотів відігнати від себе набридливе марево, і вдарив коня ногами.

– Но-о!

Від Києва до Білгорода двадцять верстов, і цей шлях Добриня подолав якось непомітно і швидко, бо був він добре вторований монгольською кіннотою та ногами полонеників. Подекуди край дороги лежали трупи тих, хто пристав і кого нападники добили своїми дерев’яними довбешками-шокпарами. Коли він наближався, від трупів нехотя піднімалося в небо вороння.

На серці ставало важко. Як і чим зустріне його Калиновий Кут?

Ще здалеку, їдучи полем, почув, як у Білгороді дзвонили до обідні, побачив золоті хрести церков, високі земляні вали і потемнілі дубові заборола по ньому. Ворота були зачинені. Нажахані несподіваним нападом монголів, білгородці стояли на надбрамній вежі і мовчки дивилися на одинокого вершника.

– Хто такий? Звідки і куди їдеш? – запитали його, коли він наблизився. – Що чути про монголів? Ворота відчиняти?

Заїздити в Білгород Добриня наміру не мав: хотів якомога швидше добратися додому. Повідомивши білгородців, що у Києві тихо, що Менгу-хан відійшов зі своїми туменами за Дніпро, запитав:

– Куди досягли мунгали? Калиновий Кут спалили чи ні?

Білгородці не знали цього.

– Полонеників з того краю вели, та хтозна, з яких сіл, бо їх же там багато – і Некраші, і Мутижир, і Ясногород, і Музичі, і Княжичі, і Жорнівка, і Калиновий Кут, і Личанка, і Звенигород[45]… Побачиш сам!

Білгород – на половині путі від Києва до Калинового Кута, але друга половина здалася Добрині значно довшою, хоча він тепер і підганяв притомленого коня.

Ще не доїжджаючи до Жорнівки і Княжичів, побачив, що вони спалені. Вітер порозносив попіл, і довкола лежали чорні сніги. Пахло гаром. Над згарищами кружляло вороння.

Добриня аж сп’янів від того смороду-чаду і їхав сам не свій. Чим ближче було додому, тим важчий тягар налягав йому на серце. Коли б не присипаний снігом бір, він давно уже побачив би Калиновий Кут, бо ж від нього до Жорнівки лише дві чи три верстви. Та ліс стояв довкола, мов стіна, – не проглянути.

Ще з лісової дороги йому в вічі сяйнули позолочені хрести Лисівського монастиря. Серце забилося частіше. Швидше, конику, швидше! А коли виїхав з лісу на широку поляну, що високим пагорбом обривалася над Ірпенем, з грудей вирвався радісний стогін-клекіт: на тому боці, за широкою, приметеною снігом ірпінською заплавою, темніли знайомі хатини, з димарів піднімалися в небо сизо-бурі передвечірні дими. Калиновий Кут стояв цілий-цілісінький і варив вечерю!

Добриня зупинив коня. Перед ним як на долоні лежало рідне село! Скільки разів у безсонні зимові ночі уявлялося воно йому, як рвалася до нього його душа! І тепер він – вдома! Вдома! Швидше ж туди! Швидше!

В монастир не заїхав – поминув. Поспішав. Накатана санна дорога через Ірпінь та луг вивела його на Широкий Берег, а звідти – до Рокитного озера, де на льоду, біля ополонки, якась жінка прала хустя. Біля неї вешталося невеличке хлоп’я у кудлатій овечій шапці, насунутій на самі очі.

Жінка підвела на мить закутану вовняною хусткою голову, глянула на вершника, що наближався до неї, і знову схилилася над ополонкою.

– Добрий вечір, – привітався Добриня, спинивши коня. – Чия будеш, молодице? Як тебе звати?

Почувши його голос, жінка враз стрепенулася, випросталася. Мокра сорочка вислизнула з її рук.

– Ой! – вихопився у неї з грудей дивний вигук – чи то зачудування, чи радощів, чи болю.

– Ну, чого злякалася? Я Добриня із роду Сичів. Чула? А ти чия?

Жінка схопилася за серце, ще раз зойкнула і поволі почала осідати на темний, залитий водою лід. З її зблідних уст раптом зірвався болісний зойк:

– Добрине! Добрику!

Той голос змусив Добриню птахом злетіти з коня і підхопити майже знепритомнілу жінку.

– Милано, ти?

Він підняв її, повернув обличчям до світла. Дивився на неї, страшенно вражений.

– Я, Добрику! Я! – жіночий голос здригнувся і затих, з очей бризнули сльози.

Він притиснув її до грудей.

– Милано, сама доля звела нас сьогодні! Хіба це не добре знамення?

– Ой Добрику, не на добро ся зустріч!

– Як? Ти не рада, що я живий?

Милана раптом заридала, забилася у нього на грудях.

– Добрику! Добрику! Де ж ти пропадав стільки літ? Адже ж ти нічого не знаєш! – вигукнула вона з відчаєм у голосі.

– А що ж трапилося? Що?

Милана заридала ще голосніше.

– Добрику! Любий мій! Де ж ти подівся? Ми всі гадали, що тебе вже і на світі немає!

Добринин погляд раптом упав на хлоп’я, що злякано зирило на нього, і страшний здогад пронизав його мозок.

– І ти…

– І я вийшла заміж, Добрику! – зойкнула знову Милана. – Вийшла заміж…

– За кого? Милано! – Йому здалося, що він гукнув на весь Калиновий Кут, але помертвілі уста ледве вимовили ті слова.

– За Василя.

– Якого Василя?

Милана провела рукою по лицю, мовби хотіла пересвідчитися, що вона не спить, і тихо, ніби сама до себе, промовила:

– Боже! Він таки нічого не знає! – І похилила голову. – За твого брата Василя, Добрику. За твого брата…

– За мого брата! – Ця звістка ще дужче вразила і приголомшила Добриню. Він довго не міг вимовити жодного слова і оніміло, безтямно дивився у зелені Миланині очі. Потім тихо запитав: – Як же це сталося? Ти покохала його? І він тебе?

Милана схлипнула, губи її скривилися.

– Яке там кохання!.. Я ждала тебе, Добрику, ждала! А ти не вернувся. І ніхто не знав, де ти подівся. Усі були впевнені, що ти загинув, бо саме тоді по нашому краї шастали половці… Твої батьки навіть заупокійну службу відправили за твою загиблу душу… Я скніла душею цілий рік. А потім Василь заслав до мене сватів…

– Васильку! Брате! – з болем вигукнув Добриня. – Хто б міг подумати! Ми ж були з ним не тільки братами, а й друзями!

Милана вивільнилася з його рук, витерла хусткою сльози.

– Ти, здається, звинувачуєш його? Даремно! Він тебе любив – і досі згадує, і досі сумує за тобою… Він хороший, Василь…

У Миланиному голосі забринів осуд.

Добриня зніяковів. Справді, чому він повинен щось мати супроти брата? Хіба Василь винен, що так сталося? І хіба було б легше на серці, коли б Милану взяв хтось чужий?

Він глянув на хлоп’я.

– Це твій синок?

– Мій і Василів, – відповіла Милана.

Добриня підійшов до хлоп’яти.

– Як тебе звати, малий?

– Я Доблиня, Доблик, – і хлоп’я шморгнуло посинілим носиком.

Вражений Добриня підняв його перед собою, оглянувся на Милану.

– Ти назвала його Добринею?

– І я, і Василь… А як би інакше ми мали його назвати після того, що сталося в нашому житті?

Сум’яття, викликане в душі несподіваною зустріччю з Миланою і ще більше тим, що Милана стала жоною брата Василя, поволі почало пригасати, улягатися на дні серця. Добриня відчув, що знову починає мислити тверезо.

Що, власне, сталося? Життя не стоїть на місці – воно невпинно пливе, рухається, змінюється щодня, щогодини, і було б дивно, коли б за минулі п’ять років, що він не був дома, тут нічого не змінилося. Тим більше, що він для всіх зник, загинув, пропав безвісти. Хіба завинили в чомусь Милана, чи брат Василь, чи оце маля, його племінник і тезка? Винні половці, винен він сам, що не зумів утекти, врятуватися, а більше звинувачувати нікого!

Він поцілував племінника в бліду щічку, опустив на лід і підійшов до Милани.

– Як дома? Усі живі-здорові?

– Слава Богу, усі живі й здорові.

– Я так боявся, що мунгали і до Калинового Кута дійшли і всіх тут перебили…

– Бог милував: до нас не дійшли.

– Це велике щастя! Ходімо ж тоді швидше додому! Хочу всіх бачити!

– Іди сам. А я доперу – і незабаром теж прийду.

Милана дивилася на нього якось винувато, благально, і Добриня зрозумів, що їй не хотілося повертатися додому разом з ним.

– Гаразд. Мабуть, справді буде краще, коли я сам заявлюся, але скажу, що бачив тебе на озері і розмовляв з тобою.

Він скочив у сідло і торкнув коня ногами.

4

Калиновий Кут дрімав серед білих снігів тихо і мирно. Над приземкуватими хатинами звивалися в небо сизі дими – то господині топили печі, варили вечерю.

Низьке зимове сонце, що заходило за ліс, забарвлювало все довкола в синьо-червонясті кольори, а морозний вітерець, що подував зі сходу, з Києва, доносив запах диму з коминів та смаженої цибулі з олією.

Стомлений кінь ішов поволі, і Добриня не підганяв його, а, забувши враз про все, навіть про несподівану зустріч з Миланою, жадібним зором окидав знайомі з дитинства місця.

Калиновий Кут лежав на низькому мисі, оточеному з трьох боків річками, а з четвертого – Рокитним озером. На південь від нього протікав спокійний ясноводий Ірпінь, що звивисто петляв по широкому лузі, прозваному Широким Берегом. З заходу його відділяла від Княжичів невеличка заболочена річечка Олешня, а з півночі – від лісу – глибока Рудка з багатьма джерелами та озерцями, де копали болотяну руду і витоплювали крицю. Понад берегом тих річок, а також над озерами стояли гіллясті кущі калини, що й дала назву селу.

Ось і рідна хатина під очеретяною стріхою. Посеред двору – стара гілляста груша-дичка, на городі – батьківська кузня. Добриня ударив коня – швидше, швидше! На подвір’ї птахом злетів з нього, прочинив двері – і вступив до темних сіней, а там навпомацки, по пам’яті, знайшов двері – шарпнув на себе і вступив до низької напівтемної хатини.

Все тут було таким, ніби вчора вийшов звідси. Праворуч – піч, у якій гоготав веселий вогонь, ліворуч, попід стіною, широка лава, в кутку – стіл, над ним, на покуті, дві потемнілі ікони, а за піччю – піл для спання. Під стелею, на вишмульганій до блиску ворині висить одяг.

В хатині було гамірно, але, як тільки скрипнули двері, гомін стих, і всі враз повернулися до незнайомця у незвичному для села міському одязі.

Його не впізнавали, і він стояв біля порога мовчки, не в силі вимовити жодного слова. До того ж після сонячного світла очі ніяк не хотіли призвичаїтися до жовтавої напівтемряви, що стояла в хатині.

Тоді він зняв шапку і низько вклонився. І в ту ж мить від печі метнулася до нього мати, припала йому до грудей і голосно зойкнула таким рідним і таким далеким голосом:

– Добрику! Добрику-у! Синочку мій!

На її крик до нього кинулися всі: батько, брати Василь та Іванко, сестриця Ганночка, яку він ледве впізнав у вродливій чорнявій дівчині, що повисла у нього на плечі, якась молодиця, мабуть, братовa, з малюком, що тримався за спідницю і спідлоба зиркав на незнайомого пришельця.

Він відчував, що ось-ось розплачеться, бо так раптом щось боляче заклекотало в грудях, так міцно перехопило подих!.. Нарешті він вдома! Серед найрідніших, найдорожчих людей! Невже це не сон? Невже доля зберегла і його, і їх усіх, аби вони гуртом зазнали нині такого несподіваного, неймовірного щастя, яке й не снилося йому ніколи?

– Добрику, Добрику! – тихо жебоніла крізь сльози щаслива мати, припадаючи головою до його грудей.

– Добрику, братику! – вторувала їй радісно Ганночка.

Вони всі гуртом обступили його, обнімали, цілували, гладили плечі, голову, руки, мовби хотіли пересвідчитися, що це справді він. А він теж усіх обнімав, цілував і, врешті, не втримавшись, на радощах таки заплакав. І всі заплакали разом з ним.

А потім вони не знали, куди його посадити, ніби це було зараз найголовніше. А посадивши, дивувалися з його несподіваної з’яви, з його не сільського, не смердівського одягу і з його голеного обличчя, що було таким незвичним для його віку – безвусим, безбородим, ніби він все ще був отроком, як і багато літ тому. А найдужче дивувалися і раділи з того, що ось він тут, серед них, живий-живісінький, бо давно звиклися з думкою, що його вже й на світі немає, і поховали його в своїх серцях.

Коли перші почуття уляглися, Добриня роздягнувся, попросив батька:

– Там, на вулиці, мій кінь, тату, заведіть його в стайню та напійте і нагодуйте, бо промчав він сорок верстов – аж із Києва!

Поки батько порав коня, а мати з Ганночкою готували вечерю, Добриня сидів з братами біля столу.

Василь, рудуватий, з краплинками ластовиння на носі, сидів навпроти, червонів, пітнів і винувато бликав на старшого брата, мабуть, натужно думаючи, як сповістити йому, що його колишня наречена стала жоною середульшого з братів. Він не знав, що Добриня вже розмовляв з Миланою і все йому відомо, і мучився від думки – що йому сказати?

Розуміючи, що Василеві зараз нелегко, Добриня, хоч і сам почувався незручно, прийшов йому на допомогу.

– Гарний у тебе синок, Василю, – сказав він. – Дякую, що Добринею назвав…

– Ти бачив Милану? – Василь підняв очі і ще сильніше почервонів.

– Бачив. На озері, біля ополонки…

– Ну, й що?..

– Я радий, що ви побралися.

– Справді? А я думав… – Василь запнувся. – Що ти…

Добриня знову виручив його.

– А мені… Мені не судилося… Не всі тії та вінчаються, що любляться та кохаються, брате.

– І ти не маєш жалю на мене? І на Милану?

– Я вам бажаю щастя!

Василь полегшено зітхнув, очі його заясніли. Видно було, що з його душі спав тягар.

– Дякую, брате. У тебе добре серце.

Щоб змінити цю нелегку для обох розмову, Добриня перевів погляд на молодичку, що годувала малого кашею. Підморгнув Іванкові:

– А це твоя?

– Моя, – відповів юний, ще безвусий Іванко. – Агафія… А по-простому – Гапка, або Гафійка.

– Із якого роду?

– Із роду Лебедичів, Корнія Лебедича дочка…

– Гарна молодиця… А наслідника як назвали?

– Теж Добриком… Добринею… – Чорнявий Іванко усміхнувся широко, приязно і своїм ясним поглядом приголубив жону і сина.

Добриня крякнув, здивовано розвів руками.

– І цього в мою честь?

– І цього на згадку про тебе, брате.

– Мабуть, довго житиму, коли ви всі мене так любите.

– Живи, брате, всім на радість, – відповів Іванко.

В хату зайшла Милана з Добриком. Поставила біля порога цеберце з білизною, роздяглася сама, розкутала Добрика – і той відразу побіг до двоюрідного братика. Милана була бліда, дивилася сторожко, напружено, ніби виважувала, що тут трапилося без неї і як їй триматися на людях. Тепер, коли вона роздяглася і залишилася у полотняній вишитій сорочці і сукняній плахті, Добриня побачив колишню свою наречену, молоду і гарну, ніби і не минуло тих проклятих п’ять років, що розлучили їх. Туга русява коса золотисто-срібною короною обрамляла її голову, а сама вона була струнка і гнучка, як молода очеретина.

Добриня відчув, як знову заскніло-заскімлило серце, а в душі почала підніматися важка хвиля жалю. Розум казав: «Змирися! Що втратив, того не повернеш!» А серце кричало-волало: «Не хочу, не можу змиритися, бо втрачено найдорожче – щастя».

Він сидів мовчки, закам’яніло. Помітивши, як глипнула на нього від печі Ганночка, подав їй ледь помітний знак очима, щоб мовчала, та сестра або не зрозуміла, або ж навмисне не захотіла зрозуміти і запитала голосно:

– Милано, чому не вітаєшся з гостем? Хіба не впізнала?

Милана зашарілася.

– Впізнала відразу… Ще там, на озері… Коли Добриня їхав додому…

– Ну й що?

– А нічого! – твердо відповіла молодиця. – Привіталися, та й по всьому! А тобі що?

– Мені? – здвигнула плечима Ганночка. – Мені теж нічого!

– Ну то й мовчи! – відрізала Милана сердито.

Зайшов батько – і сварка, що назрівала, припинилася.

Мати подала вечерю. Їли мовчки, як здавна було заведено в їхній сім’ї та й повсюдно на селах. Спочатку з великої череп’яної миски сьорбали дерев’яними ложками запашний, з олією та цибулею, пшоняний куліш, заїдаючи його житнім хлібом, а потім на закуску були пироги з сиром та калиною. Запивали їх холодним молоком, Добриня весь час переводив погляд з одного обличчя на інше.

Мати за ці роки постаріла, змарніла. У косах заіскрилася сивина, а в кутиках вуст з’явилися якісь нові, гіркі рисочки – зморщечки. Чи не його раптове і негадане зникнення наклало цей відбиток на її колись моложаве і гарне обличчя?

Батько і раніше був сивий, а тепер побілів ще дужче, хоча чуприну мав густу, буйну. Темне від постійного вогню і чаду в кузні обличчя ще дужче потемніло, виразнішими стали опіки на ньому від бризок розжареної окалини, що з силою розлітається на всі боки з-під молота. І очі примеркли, вицвіли. Тільки руки залишилися ті ж, що й раніше, міцні, дужі, загрубілі, мов витягнуті з води дубові корчаги.

Брати споважніли, роздалися в плечах, запустили бороди й вуси, але різнилися між собою: Василь, ясноокий, русявий, скидався рисами обличчя на матір, а Іванко, темночубий, кароокий, – на батька. Та все ж зміни в їхній зовнішності були незначні.

Одна Ганночка змінилася невпізнанно: виросла, розквітла. Коли б зустрів не дома, а десь-інде, то й не впізнав би. Тугі щоки пашіли здоров’ям, ясно-карі, як і в нього, очі випромінювали якесь тепле, ніби сонячне світло, а чорна лискуча коса, заквітчана голубим кісником, важко спадала по спині до самого пояса!

Гарна! Дівчина на виданні!

Після вечері вони довго розмовляли. Спочатку Добриня розпитав, що нового в селі, як вони жили ці роки, хто із односельчан та родичів помер, хто одружився, вийшов заміж, а потім розповів про себе – як потрапив у полон до половців хана Котяна, як завезли вони його в Половецьку землю і як він там гибів від голоду, холоду, знущань та рабської роботи. А тепер нове лихо – татари.

Він розповів про все, що з ним трапилося за останні роки.

Мати схлипувала і витирала сльози, Ганночка зіщулилася, мов пташина, коли над нею завис кібець, Милана і Агафія попритискували до себе дітей, і в їхніх очах застиг жах, а чоловіки, поклавши на стіл кулаки, сиділи нахмурені й суворі.

– Що ж це за плем’я таке люте йде на нас, сину? Невже Бог послав його за гріхи наші? Скільки городів наших уже впало, скільки люду вибито – і ніхто не зупинить його, не заверне назад? Чому? – спитав батько. – Невже наші князі розучилися воювати? Невже витязі перевелися на нашій землі? Скажи мені… Тільки чудо врятувало Калиновий Кут, коли бузувіри палили Княжичі та Жорнівку…

– Це ваше щастя, що вони не дісталися сюди, – похитав головою Добриня. – А то б…

– Невже вони повернуться? Як ти гадаєш, Добрине? – спитав Іванко, з сумом глянувши на Агафію та синка. – Невже і до нас дістануть? А може, пронесе? Може, їм уже вистачить тієї крові, що пролили на нашій землі?

– Не вистачить, – похмуро відповів Добриня. – Ой, боюся, не вистачить… Як пригадаю, з якою жадобою дивився хан Менгу на Київ, то аж моторошно стає. Чує моє серце, повернуться – сумніву не маю!

Всі пригнічено мовчали. Одні діти, не звертаючи уваги на старших, бавилися нехитрими іграшками, весело цвірінчали, а то й тузалися, не поділивши щось між собою.

– Що ж нам робити? – спитав батько. – Ждати смерті, як віл обуха, чи тікати світ за очі?

Добриня підпер щоку рукою, замислився. Ну що тут порадиш? Правда, рік, проведений у стані ворога, багато чого навчив. Не раз він бачив неймовірну жорстокість завойовників: людей – і старих, і малих – витинали до ноги, добро грабували, а оселі спалювали. Іноді ж, особливо на селах, лише грабували, ґвалтували, але не вбивали і не палили – щадили майбутніх данників. Рятувалися також ті, хто заздалегідь тікав у недоступні місця, де їх ніхто не міг знайти, – в глухі ліси, в болота, яри, печери. А коли навала котилася далі, поверталися додому… Та хто може поручитися, що найгірше лихо обмине стороною Калиновий Кут?

– Кияни, звичайно, будуть оборонятися, – тихо, з роздумом промовив він. – Хоча князь Михайло залишив їх, ніхто і думки не має піддатися ворогові без бою. Воєвода Дмитро просив мене, не барячись, привезти йому криці, щоб київські ковалі мали з чого накувати мечів та наконечників для списів та стріл. Я пообіцяв. Тож уже з завтрашнього дня треба нам ставати до роботи…

– Криці ми заготовимо, – сказав батько. – Вона допоможе киянам. А як же нам? Хто порятує Калиновий Кут?

– Самим треба рятуватися!

– Таж як?

– Передусім у лісі, на горах, на найвищому дереві, а може, й на кількох деревах влаштуємо виту, щоб стежити за дорогами. Якщо вчасно помітимо нападників, то зможемо втекти з села в ліси, заховатися в непролазних нетрях, у хащах, у ямах та криївках, які зробимо заздалегідь. Когось, звичайно, знайдуть. Але ж не всіх! Комусь пощастить врятуватись…

– Ну, якщо татари нападуть зимою, то по наших слідах у снігу швидко знайдуть нас і переловлять, мов куріпок, – зітхнув Василь.

– Цьому можна зарадити, – заперечив Добриня. – Після кожного снігопаду треба буде наробити в усі кінці безліч слідів – пройти пішки, проїхати верхи чи на санях. Це зіб’є татар з пантелику… До того ж вони самі, коли оточуватимуть село, залишать після себе ще більше слідів…

Але ж вони можуть напасти не взимку, а весною, літом чи восени. Тоді легше буде заховатися… Знаю, не всім пощастить, але ж не всіх і знайдуть – хтось і врятується… А що можна ще зробити?

– Будемо битися! – вигукнув Іванко запально. – Жінок і дітей відправимо в ліс, а самі – за луки, за списи, за сокири та й станемо на супостата!

– І що-бо ти кажеш! – безнадійно махнув рукою батько. – Половина Русі не вистояла, а ти хочеш, щоб Калиновий Кут зупинив таку страшну силу! Марна надія!

– Чому марна, батьку? – на підтримку брата став Добриня. – Я згоден з Іванком… Сила у Батия справді страшна, велика, але ж і вона не безконечна! Коли б кожне наше місто, кожне село, б’ючись із ворогом так, як билися козельці, переяславці або чернігівці, відривали від тієї сили тільки по сто татарських багатурів, то колись їй, тій силі, неминуче прийшов би кінець. Хіба не так?.. Я бачив, скільки їх полягло під Переяславом та Черніговом, і скажу вам – не мало! Не сто і не двісті, а десять раз по сто і по двісті! І коли б так усюди… Їх так само вражає стріла, меч і спис, як і нас, то чому, справді, не стати в Калиновому Куті на прю з ними, чому хоч трохи не підрізати, не присмалити їм тут крила!