Горить свiча

Володимир Малик

Горить свiча

Чорна рілля заорана, кістьми густо засіяна, білим тілом зволочена ікровію сполощена.

Народна пісня

Замість прологу

В літо 6746 (1237). Окаянні татарове зимували коло Чорного лісу і звідти прийшли тайкома лісами на Рязанську землю на чолі з царем їхнім Батиєм… І обложили Рязань, і огородили її острогами у місяці грудні, в шістнадцятий день… Князь же Юрій Рязанський заперся в місті з мешканцями, а князь Роман відступив до Коломни зі своїми людьми. І взяли татари приступом місто двадцять першого грудня, убили князя Юрія Інгваровича та його княгиню, а людей умертвили – одних вогнем, а інших мечем – чоловіків, і жінок, і дітей, і ченців, і черниць, і священиків. І було безчестя черницям, і попадям, і добрим жонам, і дівицям перед матерями та сестрами. Тільки єпископа уберіг Бог: він виїхав перед тим, як татари почали оточувати місто. І, перебивши людей, а інших забравши в полон, вони підпалили його…

І був се по літочисленню язичників-мунгалів тапику-іль, себто рік Куриці.

В літо 6747 (1238). А татари пішли і захопили Москву, а князя Володимира, сина великого князя Юрія, взяли в полон. І пішли незліченною силою, проливаючи кров християнську, до Володимира, і… взяли місто, і підпалили його. Побачили князі, і єпископ, і княгині, що місто горить і люди вмирають у вогні, а інших рубають мечами, і побігли – князі в Середнє місто, а єпископ і княгиня з невістками, і з дочкою, княжною Феодорою, і з онучатами, і з іншими княгинями, і бояринями, і многими людьми – в церкву Святої Богородиці і зачинилися на хорах. А татари взяли Середнє місто, вибили двері церкви і, зібравши багато дров, обклали церкву і підпалили. І всі, хто був там, задихнулися – і так віддали душі свої в руки Господа. А інших князів і людей татари порубали. І звідти вони розсіялися по всій землі Володимирській… І полонили всі міста по Волзі до самого Галича Мерського… А інші пішли до Юр’єва, і до Переяславля, і до Дмитрова і взяли ті міста. А ще інші пішли і взяли Твер і вбили в ній сина Ярославового. І всі міста захопили в Ростовській та Суздальській землях за один місяць лютий, і немає такого міста аж до Торжка, де б вони не побували.

Звідти Батий пішов до Козельська. Був у Козельську князь великий юний по імені Василій. Мешканці Козельська, порадившись між собою, вирішили самі не здаватися поганим, а скласти свої голови за християнську віру. Татари ж прийшли і обложили Козельськ, як і інші міста, і почали бити з пороків[1]. І, вибивши стіну, піднялися на вал. І зав’язалося тут жорстоке побоїще, так що городяни різалися з татарами на ножах, а інші вийшли з воріт і напали на татарські полки так, що перебили чотири тисячі татар. Коли Батий узяв місто, він перебив усіх, навіть дітей. А що сталося з князем Василієм, невідомо. Кажуть, у крові втопився… І звелів Батий з тих пір називати Козельськ не Козельськом, а Злим містом. Адже тут загинуло три сини темників[2], і не знайшли їх серед безлічі трупів.

Звідти пішов Батий у Поле, в Половецьку землю.

Із книги італійця Джіованні дель Плано Карпіні «Історія монголів»: «У Команії (землі половців) ми знайшли незчисленні голови і кістяки мертвих людей, що лежали на землі, мов гній… Ті люди були язичники. Вони не обробляли землю, а харчувалися скотом, не будували хат, а жили в шатрах. Їх винищили татари і поселилися в їхній країні, а тих, хто залишився, перетворили на рабів».

І був то нокай-іль, тобто рік Собаки.

В літо 6748 (1239). Взяли татари Переяслав-Руський[3] 3 березня, і єпископа Симеона вбили, і людей побили, і град спалили вогнем, і людського полону багато взяли, а навколишні міста і села вогнем попалили.

А восени в силі великій оточили Чернігів, і лютий був бій біля Чернігова. І переможений був Мстислав Глібович, онук Святослава Ольговича, і множество війська його було перебито, а сам він ледве втік.

І впав Чернігів 18 жовтня.

І був то кака-іль, тобто рік Свині.

Розділ І

Харманкібе[4]

1

Погромивши Чернігів і сплюндрувавши південну і східну Сіверщину, Менгу-каан[5], син Толуя, онук Чінгісхана, двоюрідний брат Батия, спустився зі своїми значно поріділими після безперервних боїв туменами[6] понад Сеймом та Десною до Києва і третього дня місяця січня 1240 року, по-монгольському кулкун-іля, тобто року Миші, зупинився на низинному березі Дніпра, біля городка Пісочена.

Стояв сонячний морозний день. Шлях орді перегородила вкрита торосистою кригою та приметена снігом широка ріка. А небо над нею було чисте і голубе, як очі орусутської дитини.

Каан виїхав на невисокий пагорб і там зупинив свого вороного коня. Звідти довго дивився на стрімкий протилежний берег, де височіли могутні вали і потемнілі від часу та негоди дерев’яні заборола великого міста. Такого великого і пишного, якого каан ще й не бачив ніде. Скільки там церков і яким щирим золотом сяє позолота їхніх куполів та хрестів! А на заборолах – тисячі завмерлих від жаху городян, і над ними тривожно лине навкіл нестихаюче калатання дзвонів на сполох – бем, бем, бем!

Все це не тільки здивувало, зачудувало Менгу, а й потрясло його. Яка велич і краса! Яка могуть! Місто на горах, мов велетенський корабель, здавалося, пливло в блакиті над зеленими борами, а під ним, унизу, над самою рікою, розкинулося ще одне таке ж велике місто, що з верхнім складало, власне, єдине ціле, бо було обнесене спільним валом, хоча й нижчим. То був Поділ.

Каан довго, мов заворожений, споглядав це диво. Потім хрипко вигукнув:

– Харманкібе! Харманкібе! Киюв! Прадавня столиця землі орусутів! Я прийшов, щоб підкорити тебе! Я, Мунке, прийшов!

Йому було років сорок. Безбороде вилицювате обличчя, маленький кирпатий ніс та невисокий зріст не виділяли його з-поміж нойонів[7], що трималися позад нього на деякій відстані. Але в голосі вчувалася сила і звичка повелівати людьми.

Кінь під ним раптом нетерпляче забив копитом, ніби збирався перестрибнути через ріку, і це нетерпіння передалося вершнику. Менгу підняв камчу[8] і, ткнувши нею прямо поперед себе, владно вигукнув:

– Ми повинні взяти це місто!

Нойони та баатури[9] враз наблизились до нього. Нойон Ахмил на правах родича, бо тримав ханську сестру, поправив на круглій голові оторочений лисячим хутром малиновий борик і, вклонившись, заперечив:

– Нині не візьмемо, каане.

– Чому?

– Сил малувато. Багато хоробрих баатурів полягло під Черніговом, у самому Чернігові та й по всій Сіверській землі.

– Я не кажу брати силою. Спробуємо взяти спокусою! І хитрістю!.. Ще вчора, з дороги, я послав до Киюва одного орусута. Він буде там моїми очима і вухами!

– А якщо обдурить?

– Не обдурить! У нас у полоні вся його сім’я – жона, діти, старі батьки… Я пообіцяв йому за вірну службу забезпечити їм тепле і ситне життя, до якого вони всі звикли, бо той орусут був князівським тіуном[10]. Він повзав переді мною, мов черв’як, і клявся, що зробить усе, що я накажу. Він винюхає там усе, що нам треба знати!

– Ойє, ойє[11]! Це добре!

– А зараз пошлемо, як ми це всюди робимо, послів, щоб умовити мешканців Харманкібе і їхнього коназа Микаїла піддатися нам по добрій волі. Після падіння Переяслава та Чернігова кияни он як нажахані нашою несподіваною з’явою тут! – і він показав на київські вали, усіяні тисячами людей. – Тож коли пообіцяємо їм життя, вони з радістю відчинять нам свої Золоті ворота!

– Ойє, ойє! А потім що?

– Потім?.. Нам би тільки виманити їх із міста, а тоді ми зробимо з ними те, що робили повсюди, – хитро примружився каан. – Майстрових – у неволю, дівчат та молодиць – воїнам на потіху, а старих, малих і, особливо людей визначних, багатих та книжників – під сокиру та соїл![12]

– Ойє, ойє! Мудрі слова мовиш, каане! Послати послів! А може, рибка якраз і клюне!.. Тільки – кого послати?

Менгу замислився, обвів поглядом присутніх. Ніхто не опустив очей: кожному хотілося стати послом, бо, окрім слави, ця небезпечна, але почесна місія при щасливому її завершенні може принести велике багатство – рабів, золото, срібло, одяг, зброю. Хто ж не хоче відразу розбагатіти?

– Старшим послом піде сотник Жокте, – сказав після довгої мовчанки каан і ткнув нагайкою до суворого на вигляд баатура, що сидів на коні міцно, мов дуб, і пожирав каана вузькими чорними очима.

– Жокте? Простий баатур з аратів[13]? – пролунало розчароване зітхання.

– Він заслужив цієї честі: перший зі своєю сотнею ввірвався в Чернігів, і там, де ступила його нога, не залишилося нічого, крім попелу та трупів! Я люблю хоробрих і безжальних людей! Поїде Жокте і візьме з собою чотирьох – кого сам захоче. А також – терджумана[14] Шарапа.

Жокте задоволено ошкірнувся, сплигнув з коня і по звичаю, запровадженому Чінгісханом, упав перед кааном ниць, простягнув наперед руки і між ними поцілував мерзлий дніпровський пісок, перемішаний кінськими копитами з снігом.

– О всемогутній каане! Дякую за ласку й довіру!.. Тільки Шарапа ніяк мені взяти – прокляті орусути проткнули тому кипчакові[15] списом груди.

– А був ще один кипчак – Осавлук. Здається, він теж знає мову орусутів?

– Той дістав стрілу в ногу і тепер зализує рану.

– Тоді візьми когось іншого, хто знає нашу мову і орусутську або хоча б кипчацьку і орусутську. Гадаю, знайдеться такий?

– Серед боголів[16] мого молодшого брата десятника Жадігера є один молодий орусут, що був полонеником у кипчаків, а торік разом з ними потрапив у наш полон, – він по-кипчацьки лопоче, як справжній кипчак, та й по-нашому вже добре навчився. То, може, його?

– Приведи до мене – подивлюся, поговорю з ним.

Жокте кивнув братові Жадігеру, такому ж жилавому, похмурому баатурові, що виглядав через голови нойонів, і той миттю помчав до коша[17]. За якусь хвилину привів і кинув до ніг каанові раба-орусута, обірваного, брудного, знеможеного, з кангою[18] на шиї.

– Ось він! – буркнув коротко і відступив назад.

– Встань! – наказав Менгу. – Як тебе звати?

Раб підвівся, обтрусив з колін сніг, зняв з кудлатої голови стару кипчацьку шапку з облізлого заячого хутра і без страху глянув у вічі можновладному монголові, перед яким тремтіли не тільки підкорені племена, а й уся орда, бо Менгу був жорстокий та безпощадний.

– Я Добриня… Правда, піп назвав мене при хрещенні Костянтином, але для батьків це ім’я було чуже, незвичне, і вони відразу прозвали мене по-старовинному – Добринею. Так що я Добриня.

Менгу пильно вдивлявся в орусута. Одягнений він був у пошарпаний, заяложений кипчацький чапан[19] і взутий у розбиті гутули[20]. На його густо зарослому, як і в усіх орусутів, обличчі ясніли голубі, як небо, очі. Менгу ніяк не міг звикнути до такого кольору очей. У тій частині Всесвіту, що вже був завойований монголами, люди мають чорні або карі очі, а тут, в землі орусутів, найчастіше – голубі або сірі. А це – колір Вічного Неба, а на небі – пристановище Тенгрі-хана, якому моляться монголи. І дивиться цей богол прямо тобі в зіниці – і від того на душі стає незатишно. А чуб і борода – русяві. А шкіра – біла-біла… Дивно. Дивно…

– Скільки тобі літ?

– Двадцять і п’ять, хане.

«Гм, він слово «каан» вимовляє по-своєму – хан», – подумав Менгу, а вголос спитав:

– Місто Харманкібе, тобто, по-вашому, Киюв, знаєш?

– Ще б пак! Я ж народився і виріс поблизу Києва!

– Ой-бой! – задоволено вигукнув Менгу. – Це добре!.. Чим же ти займався до полону?

– Я з батьком та братами копав болотну руду і витоплював з неї крицю, сиріч залізо, і возив до Києва на продаж… А також орав землю, сіяв і збирав хліб…

– О, кліб, кліб – це добре! І залізо – добре! Такі умільці, як ти, нам потрібні! Дзе-дзе! – Менгу розплився в усмішці. – Але хоч і дуже потрібні, я відпущу тебе на волю…

– Дякую, хане.

– Рано дякувати. Спочатку треба заробити волю!

– Заради волі я ладен на все! – вигукнув Добриня. – Що я маю зробити?

Менгу прижмурив очі, так що вони стали такі вузенькі, ніби прорізані осокою.

– Я хочу взяти Киюв і посилаю туди послів, щоб умовили киян піддатися мені по добрій волі, без спротиву. Ти підеш з ними – товмачем… Від тебе у великій мірі залежатиме – відчинять кияни мені ворота чи ні. Якщо умовиш їх відчинити, не проливши крові, вважай, що з тієї хвилини ти вільний і можеш, мов птах, летіти на всі чотири сторони світу! Захочеш залишитися в Киюві – будеш моїм баскаком[21]. Захочеш повернутися додому – вільному воля… Ти мене зрозумів?

– Як не зрозуміти?.. – схилив у низькому поклоні чубату голову полоненик.

– Отже, підеш?

– Піду, хане, – і Добриня опустив очі, щоб Менгу не помітив радісного блиску і не передумав.

– Ойє! От і добре! Зараз тобі принесуть пристойний одяг, що личить послові каана, і ти з сотником Жокте вирушиш до золотоверхої столиці орусутів… Іди!

2

З тривожно-гнітючим і одночасно тривожно-радісним почуттям у серці ступав невільник Добриня услід за своїм господарем, десятником Жадігером, що мав приготувати майбутньому посольському товмачеві все необхідне для виконання його важливої місії.

«Воля! Воля! – бухала в його голову збурена кров. – Неждано! Негадано! Неймовірно! Я можу стати вільним! Вільним! І ніхто вже не періщитиме камчею по спині, не штурлятиме, щоб швидше повертався, не кидатиме, мов собаці, шмат протухлої конини чи баранячий маслак… Невже це буде? Невже це не сон?»

Але тут же серце стислося від іншої думки: «Зачекай! Чого радієш? Чи ти гаразд уторопав, за віщо хан обіцяє тобі волю? Чи ти подумав, що станеться з Києвом та киянами, якщо допоможеш йому в цьому чорному ділі? Адже за рік мунгальського полону, що виявився незрівнянно тяжчим за половецький, ти надивився на кров, на пожежі, на смертовбивства та погроми, ти знаєш, що чекає тих, хто обороняється, і тих, хто піддається по добрій волі, – для всіх один кінець: смерть, полон, насильство, довічне рабство!»

Із важких роздумів його вивів різкий окрик Жадігера:

– Боголе, чекай мене тут! Я хутко вернуся… Ось теплий прогній, – і, зареготавши, монгол показав на паруюче плесо чистої води, – можеш покупатися, якщо не боїшся холоду! А потім одягнешся в нове… От тільки не сказав каан, у який одяг тебе нарядити, – у монгольський, кипчацький чи орусутський?

– Давай орусутський – у ньому я почуватиму себе зручніше. Та й у моїх земляків до мене буде більше довіри.

– Мабуть, я так і зроблю, – погодився Жадігер. – Орусутського одягу у нас зараз хоч відбавляй! Ой-бой!

Десятник був веселий, балакучий і поблажливий до раба, бо завдяки йому став раптом відомий самому каанові, а це означало дуже багато – може, навіть прямий шлях до вищих щаблів у війську… Він підморгнув боголові, на якому раніш і ока не зупиняв, круто повернувся на міцних розкарякуватих ногах і, коливаючись, швидко подався до своєї сотні.

Добриня якийсь час постояв, заглиблений у розтривожені почуття, потім зиркнув униз, на паруюче плесо, де, мабуть, у глибині били теплі джерела, і йому раптом шугнула в голову хлоп’яча думка: а й справді, чому б не скупатися? Він швидко нарвав у кущах сухого зілля, скрутив з нього чималий віхоть, роздягнувся і, щулячись від морозного вітерцю, стрибнув у воду.

Крижана вода опекла його, як вогнем, але він пересилив себе і пірнув глибше – з головою.

Тепер стало тепліше. А коли віхтем та піщаним мулом розтер тіло, що враз запашіло, розчервонілося, відчув навіть приємність від незвичайного купання.

Він довго хлюпався, бовтався у студеній воді, пірнаючи з головою. Арати, що зібралися на березі, щоб подивитися на дивака-орусута, весело реготали.

Нарешті прийшов Жадігер з оберемком одягу та взуття.

– Вилазь, хлопче, та вибирай, що тобі підійде! – гукнув з берега і кинув свою ношу на сніг.

Добриня витерся якоюсь лахманиною, натягнув на себе чиєсь пристойне вбрання, одягнув кожуха, взув чоботи. Жадігер задоволено зацмокав язиком:

– Дзе-дзе! Тепер каанові не соромно буде послати тебе з посольством. Ходімо зі мною! Брат Жокте чекає… А я з його сотнею супроводжуватиму вас на той бік!

Сотник Жокте та ще чотири посли в новому вбранні стояли перед Менгу. Каан повчав його:

– Жокте, в Киюві прикинься лагідним телятком чи навіть ягнятком і не скупися на ласкаві та облесливі слова – вони все одно нічого не варті! Обіцяй орусутам життя, захист від кипчаків, які майже два століття пускали їм кров. Обіцяй їм усі блага – земні й небесні! Обіцяй усе, що на думку спаде, аби лиш повірили і відчинили ворота… А коли не повірять, не піддадуться на лестощі та вмовляння, тоді пригадай, що ти йєка-монгол[22], гордий степовий орел, і скажи їм, що тисячі міст і сіл уже впали до ніг Потрясателя Всесвіту та його онука Бату-каана – впаде і Киюв! Він буде дотла спалений, а головами його непокірних мешканців я перегачу їхню ріку Озі, яку вони називають Дніпром! А щоб вони уявили собі свій кінець і повірили, що я слів на вітер не кидаю, візьми з собою п’ятьох боголів-чернігівців – забий їм роти ганчір’ям, на голови накинь лантухи і в останню хвилину перемов потрощи їм черепи шокпарами[23]. Покажи киянам, що їх жде, якщо не піддадуться по добрій волі! А після того можеш вертатися назад. Тоді я розмовлятиму з киянами іншою мовою! Ти мене зрозумів?

Жокте зблід, нижня його губа відвисла.

– Але ж орусути поб’ють нас після цього, каане!

О аруах![24]

– Ти мене зрозумів? – підвищив голос Менгу.

– Ойє, ойє! Увага і покора! – пролепетав Жокте і схилився в низькому поклоні. – Зроблю все так, як велить великий каан!

– Тоді – рушайте!

3

Київський берег – пустельний. Жодна жива душа не зустріла на ньому посольство Менгу. Зате на валах Гори і Подолу – Верхнього і Нижнього міста – стояли тисячі киян і з жахом дивилися на загін вершників, що перебрався через Дніпро і тепер крутою доріжкою піднімався до Хрещатого яру. І було чого жахатися. Кривава слава линула попереду їхніх витривалих коней. Вони вже погромили і поневолили Заліську Русь, підкорили половців, що кочували між Волгою і Дніпром, сплюндрували Переяслав та Чернігів, а нині добралися до Києва. Було чого тремтіти!

На всіх дзвіницях міста били на сполох. Гучна луна котилася на далекі околиці – і на Дніпро, і на Десну, і на Либідь.

І серця людей стискалися від смертельної туги. Перед Лядськими[25] ворітьми, з яких шляхи вели до Кловського монастиря, до Берестового, до Печерського монастиря та Звіринця, Жокте сказав Добрині:

– Веди нас до Золотих воріт – головних воріт Киюва! Бо не личить нам, послам джихангіра[26], вступати до столиці орусутів через якісь бічні, другорядні.

Добриня повів монголів поза валом на гору.

Ось і Золоті ворота! Перед ними – просторий майдан, що поступово переходить у вулицю. Всюди тут, на узвишші, розкинулося велике передмістя, де купичилися хатини та землянки майстрового люду. Звідси пролягав битий шлях на Васильків та Поросся. А там, далі на захід, через яр Кудрявець, видніється Копирів кінець[27], велике передмістя, обнесене такими ж високими валами, як і Київ, тут стояли дерев’яні будинки купців, багатих ремісників та людей прийшлих – іудеїв, греків, німців, скандінавів, що колись давно лише наїздили до Києва з товарами, а згодом поселилися тут. Особливо багато було іудеїв: купці та ремісники мали двори на Копиревому кінці, а єврейська біднота заселила обидва узбіччя Бєлгородського шляху, що виходив із Білгородських, або Західних, воріт Копиревого кінця і вів до Білгорода на Ірпені і далі – в Болохівське князівство та Галичину. З Києвом Копирів кінець з’єднувався Іудейськими ворітьми. Ця ділянка київського валу була неприступна для ворогів.

Золоті ворота вражали величчю і красою кожного, хто вперше бачив їх. Збудовані Ярославом Мудрим у 1037 році, на природному узвишші, ворота високо підносилися над пагорбами, ярами та широкою долиною Либеді. Здалеку – з півдня і заходу – виднілася золота баня церкви Благовіщення, що стояла на кам’яних стінах воріт, і від того назвали їх Золотими.

Добрині перехопило дух. Які знайомі, рідні місця! Скільки разів проїздив він з батьком та братами через Білгородські і через Золоті ворота, везучи в Київ крицю, збіжжя, дрова! Пізніше, коли йому звернуло з сімнадцяти, і сам їздив сюди. А потім, здавши вантаж купцям чи ремісникам, бродив гамірливими вулицями та майданами міста, розглядаючи, як диво, величні собори, боярські тереми, ошатно одягнутих людей.

Які були далекі і щасливі роки! Здавалося, так триватиме довго-довго – все життя. Та ба! Чоловік думає-гадає, а Бог по-своєму повертає… Одного дня йому дуже не пощастило. І коли? Саме напередодні весілля…

Думка блискавично сягнула на п’ять років назад.

Йому було двадцять, Милані йшов сімнадцятий рік. І була вона найкращою, як йому здавалося, дівчиною в Калиновому Куті – білолицьою, русокосою, зеленоокою і чистою, ніби викупаною в любистку. Коли вони зустрічалися наодинці у лісі за Ірпенем, неподалік Лисівського монастиря, чи в Рудці за селом, чи в порослій ліщиною долині Кунянці, над маленькою і тихенькою річечкою Олешнею, то він не зводив з неї очей, називав її зіронькою ясною і пересипав у руках її шовковисте волосся, що пахло сонцем. Як він кохав її, як ждав того дня, коли вони обвінчаються і по закону він зможе назвати її своєю! Ждав, та не діждався! Перед самим весіллям поїхав до Києва, щоб купити ще дещо, про що згадалося в передостанній день, а коли повертався додому, то біля Біл-города дорогу йому раптом перетнули половці хана Котяна, що шастали по селах у пошуках легкої здобичі. Забрали все: коней, воза, подарунки Милані, матері та сестричці Ганночці, а самого зв’язали желею[28], приторочили до воза і потягнули в Половеччину…

Ніби вчора це було, а минуло п’ять довгих невільницьких літ, що здалися йому вдвічі довшими. І ось він неждано-негадано повернувся на батьківщину. Та як! Невільним мунгальським рабом, полонеником, якого мунгали, стократ жорстокіші за половців, не вбили тільки тому, що він умів ходити за кіньми, за худобою, шив кожухи та чоботи, валяв повсть для юрт і валянок, знаходив у болотах руду і витоплював з неї крицю, кував ножі. А ще, мабуть, за те, що шпарко балакав по-половецькому, а згодом навчився і по-мунгальському. Він став їм потрібен. Такими умільцями, хоча і тримали їх у чорному тілі, вони дорожили.

А тепер? Що чекає його тепер? Утекти в Києві? А чи зуміє він обхитрити досвідчених мунгальських послів?

Його роздуми обірвав різкий голос Жокте:

– Оце Золоті ворота?

– Ойє, це вони, – відповів Добриня.

Жокте зупинив коня посеред майдану за один перестріл[29] до міста і почав розглядати і ворота, і високий вал, і рів перед ним, і потемнілі від часу й негоди заборола, тобто дерев’яні стіни, на яких товпилися кияни.

– І ніякі вони не золоті! – з розчаруванням промовив Жокте. – Лише баня церковці та хрест позолочені. Та що з того! Хіба їх візьмеш з собою?

Не злазячи з коня, він задер голову – аж замалим не впав з неї лисячий малахай – і примружив очі на киян, що мовчки дивилися на невиданих досі чужинців.

– Ген їх скільки висипало! Скажи їм, терджумане, щоб відчинили ворота послам джихангіра Мунке! Та хай не гаються!

Добриня виїхав наперед, приклав долоні до рота – голосно загукав:

– Кияни! До вас прибуло посольство від мунгальського хана Менгу, двоюрідного брата Батиєвого. Відчиніть ворота!

Кияни, що стояли на надбрамній вежі, почали перешіптуватися. Потім один перегнувся через забороло і гукнув у відповідь:

– Дуже велике посольство! Більше ста чоловік! Як же його впускати?

Голос його був владний, а одяг добротний – видно, боярин якийсь.

Жокте пожував сухими губами, подумав.

– У місто ввійде лише п’ять послів з товмачем та полонениками. Вам боятися нічого!

– А чого посли хочуть? Можна і так перемовитись! – не піддався боярин.

Жокте нетерпляче вдарив ручкою нагайки по луці сідла.

– Ну, які перемови, коли ви вгорі, а ми внизу?

Кияни знову почали радитися, довго не могли прийти до згоди. Нарешті пролунав той же голос:

– Гаразд, ми впустимо вас. Але військо хай залишається на місці.

Жокте оскірнувся, в його вузьких очицях спалахнули радісні вогники.

– Вай-пай! – поплямкав задоволено губами. – Видно, наша слава мчить попереду наших коней! Нам відчиняють ворота!.. Якщо мешканці Киюва відчинять їх і перед Мунке-кааном, то це буде найбільша і зовсім безкровна для нас перемога в цьому поході! А ми повернемося додому багатіями! Вай-пай!

Він був задоволений початком своєї посольської діяльності і не приховував цього перед підлеглими. Ті теж плямкали губами:

– Вай-пай!

Тим часом забрязкотіли ланцюги – і через рів було перекинуто підйомний міст. Розчинилися окуті залізом дубові ворота, з грюкотом піднялися важкі залізні ґрати. Шлях до Києва був вільний.

4

Щоб терджуман не втік, Жокте помістив його між послами і п’ятьма невільниками-чернігівцями, що із зв’язаними руками і накинутими на голови лантухами брели посередині. За ними пильно пантрували дебелі баатури, у кожного з них – шабля при боці та на зап’ясті правої руки на міцному ремінці – замашний дубовий шокпар.

Посли йшли не поспішаючи. Жокте на викривлених ногах, як гусак, коливався попереду, приглядався уважно до чужого міста – до валу, до будівель, до вулиць та людей, бо знав, що каан обов’язково розпитуватиме про все це.

Приглядався і Добриня, і серце його мліло, що знову побачив Київ і руських людей, але й гірко робилося, що прийшов сюди вісником великого нещастя.

Іде він Золотоворітською вулицею – прямо до Софії – і думає. От би кинутися стрімголов у натовп, що запрудив вулиці й майдани, пірнути у нього, зникнути, заховатися, розчинитися, як розчиняється дрібка солі в воді, забути і про Менгу, і про Жокте, і про господаря Жадігера, і про всі злигодні, незгоди, муки та страхіття, яких довелося зазнати в неволі, та й податися додому – в Калиновий Кут. Та щоб по дорозі не зустрілися йому ні половці, ні татари…

Калиновий Кут! Такий він близький! Всього тридцять чи сорок верстов. Уночі був би вдома!

Уява переносить його в рідне сільце. Розташоване воно на видовженому півострові. З півдня тече Ірпінь, зі сходу – Олешня, з півночі – Рудка. Лише на заході півострів сполучається з материком, і на цьому перешийку – Рокитне озеро, а на його березі – батьківська хижа, де він народився і зріс. І всюди, куди не глянь – зарості калини! Навесні сільце потопає в білому її цвіту, восени – червоне від ягід. За Ірпенем, на узвишші – Лисівський монастир, а довкола – ліси, ліси, ліси… Калиновий Кут! Чи ж побачить він його коли-небудь? Чи ж зайде до рідної хатини, чи зустрінеться з батьком, матір’ю, з братами Василем та Іваном, з сестричкою Ганночкою? А Милана? Що з нею? Яка вона? Минуло ж п’ять літ! Жива? Чекає на нього? Чи давно замужем?

Туди, туди, у рідний край рветься його серце! Хоч би одним оком поглянути на нього, дихнути його живлющим повітрям, настояним на запахах зеленого бору, пожовтілого лугу та кисло-терпкої калини, дізнатися, що там, вдома, розпитати про Милану – жде вона його чи, може, давно забула?

Він підводить очі – і вдалині бачить Софію. Під холодним зимовим сонцем сяють золотом її хрести на банях, і думки його повертають в інший бік.

Нещасний! Як ти можеш зараз думати про Калиновий Кут, про батька й матір, про Милану, коли перед тобою Київ і ти йдеш, щоб допомогти ворогові поневолити його або й знищити? Що робити? Що робити? Втекти? Ніяк! Відмовитись перекладати? Жокте зніме голову. Умовляти киян здатися? Та як же можна! Що станеться з Києвом, з цими пишними храмами, князівськими та боярськими теремами, з будинками киян? Усе згорить у вогні, все розвіється прахом!..

Застерегти киян, щоб не піддавалися? Та як? І чи послухаються вони його?

Думки билися в голові, як пташки у клітці, а відповіді на них він не знаходив. Ішов мовчки між чужими людьми, спотикався на нерівній дорозі і знову поринав у думки і ціпенів душею від важкого передчуття та розпуки.

Нарешті їх привели на майдан перед Софією. Довкола коливалося людське море, над яким не вгавав шум голосів. На паперті, якраз перед входом до собору, стояв у оточенні бояр і ліпших мужів немолодий уже чоловік, мабуть, той, що вів перемови з Золотих воріт. Він був одягнутий у теплий кожух, на ногах мав м’які – і теж на хутрі – жовті чоботи, а вкрита сріблястим інеєм боброва шапка пасувала до його невеликої, з проблисками сивизни бороди.

Послів поставили перед ним, і він довго розглядав їх. Потім промовив:

– Я київський тисяцький Дмитро, боярин Дмитро. А ви хто? До кого ви прийшли і чого хочете?

Добриня перетлумачив його слова послам.

Жокте притис руку до грудей – низько вклонився.

– Я Жокте, посол Мунке-каана до киювського князя Микаїла, а прибув сюди, щоб вести з ним розмову про мир.

Тисяцький Дмитро перевів очі на Добриню.

– А ти хто, хлопче? Бачу, ти наш, не мунгал. Як же ти опинився серед них?

Добриня розповів про себе, про свої поневіряння у полоні, а потім, ступивши крок наперед, понизив голос до шепоту:

– Боярине, хан Менгу прислав послів, щоб умовити киян здатися без бою. Але ти не вір їм! Не вір! Жодному слову не вір нехристям!

Він хотів ще щось сказати, але тут над майданом пролунали різкі окрики:

– Розступіться! Розступіться! Дорогу князеві!

Натовп, що замкнув у тісному колі монгольське посольство, розступився – і на майдан ввігналося десятків два верхівців. Попереду на білому коні їхав невисокий сивобородий вершник у червоному корзні, накинутому поверх кожуха, та чорній соболиній шапці.

– Князь Михайло! Князь Михайло Всеволодович[30]! – прошелестіло над майданом.

Князь спішився. Його враз оточили бояри і гридні[31]. Тепер було видно, що він середнього зросту, сивобородий, голубоокий, і було йому далеко за п’ятдесят. Життя вже проклало на його обличчі помітні сліди, пригнуло плечі, але вогню в очах ще не погасило!

– Підведіть послів, – звелів він.

Посли підступили ближче. Жокте зробив від них ще крок наперед.

– Коназ Микаїло, мій повелитель Мунке-каан прислав мене до тебе послом. Я сотник Жокте.

– А то що за люди з тобою, що голови їм позакривано міхами?

– То подарунки, але їх я вручу тобі пізніше.

– Чого ж хоче Менгу-хан?

– Мунке-каан прислав сказати, що він не хоче проливати ні вашої, ні нашої крові, а тому наказує тобі відчинити ворота Киюва і визнати над собою владу Бату-каана, онука великого Чінгісхана.

Михайло Всеволодович почав бліднути. Під оком у нього затіпалася жилка – вірна ознака страшного збудження. Але він стримався від вибуху гніву і знову запитав:

– Що ще велів тобі сказати Менгу-хан?

Жокте розплився в улесливій усмішці.

– Він сказав, що коназ Микаїло – розумний чоловік і не захоче, щоб столиця орусутів, така велика і гарна, була взята приступом, як Переяслав чи Чернігів, зруйнована, пограбована і спалена, а її мешканці щоб своїми тілами угноїли киювську землю. Тому він сподівається, що завтра вранці кияни відчинять ворота і вийдуть з міста, щоб нукери[32] каана могли без перешкод перелічити їх для визначення податків, які вони сплачуватимуть щороку нашим баскакам. Каан запевняє, що у тих, хто проявить покірність, жодна волосина не впаде з голови. Навпаки, він їм обіцяє життя і свободу!

– Чого ж хоче Менгу-хан?

– Мунке-каан прислав сказати, що він не хоче проливати ні вашої, ні нашої крові, а тому наказує тобі відчинити ворота Киюва і визнати над собою владу Бату-каана, онука великого Чінгісхана.

Князь завмер, ніби йому відібрало мову. Стояв непорушно і, здавалося, не дихав. Лише було видно, як розширювалися зіниці його очей та з лиця поволі стікали залишки рум’янців і воно ставало жовто-восковим.

Завмерли і бояри у нього за спиною. І гридні, і городяни, що темною стіною товпилися довкола, теж притихли. Що відповість князь?

А Михайло Всеволодович все мовчав.

Вагався? Чи був такий приголомшений, що втратив дар мови? Чи роздумував, як відповісти?

Мовчанка затягувалася. Добрині навіть здалося, що князь схитнувся і ось-ось упаде. Як йому допомогти – підхопити, підтримати?

Та тут із князівського почту виступив і став поруч з князем високий худий чоловік. Одягнутий він був скромно – в баранячий кожух та кудлату баранячу шапку. З-під шапки виступав гострий посинілий ніс. На тонкій зморшкуватій шиї висів на шнурку, вибившись із-під рідкої цапиної бороди, срібний хрест.

– Княже, не погоджуйся! – вигукнув він. – Це обман! Не відчиняй воріт клятим моавитянам!

Князь від того вигуку аж здригнувся, ніби пробудився від сну.

– Радиш, Федоре, не піддаватися? А що ж тоді? Чи не буде нам гірше?

Боярин Федір з молодих літ був найближчим другом і порадником князя і мав на нього великий вплив. Глибоко віруючий фанатик-аскет, він разом з княжим духівником отцем Іваном заронив у душу неміцного тілом і податливого духом князя безмежну віру в триєдиного Бога, любов і прив’язаність до православних обрядів, а разом з тим став порадником і в мирських ділах.

– Хай і гірше буде, але ми повинні оборонятись!

– Але ж їх багато! Чи ж зуміємо відбитись?

Федір задумався. І тоді в розмову вступив тисяцький Дмитро.

– Їх не так багато, княже. Втікачі з Чернігова кажуть, що їх тут не більше одного тумена. А киян – п’ятдесят тисяч! – він швидко глянув на Добриню і кинув: – Про це, хлопче, послам – ні слова!

Добриня на знак того, що зрозумів, опустив повіки, а князь здивувався.

– Так це ж усіх – з жінками, дітьми та старими!

Але Дмитро стояв на своєму:

– Воями стануть усі чоловіки, княже! Допомагатимуть жінки й отроки! Киян буде не менше, ніж татар! Окрім того, нас захищатимуть могутні київські вали та заборола – вистоїмо, княже!

– Та й Бог нам допоможе! – вигукнув Федір, і його великі очі, звернуті до неба, блиснули дивним сяйвом.

Князь оживився, щоки його зарожевіли.

– Справді, Бог нам допоможе. Не може він допустити, щоб поганий Батий узяв гору над християнами! – Голос його зміцнів, плечі розпросталися, і він уперше прямо глянув на Добриню, що мовчки слухав цю розмову. – Як тебе звати, парубче? Ти, бачу, наш чоловік? Перекажи послам…

– Його звати Добринею, княже, – підказав тисяцький Дмитро. – Мені здається, йому можна вірити…

– Добриня? Гарне ім’я… Перекажи послам, Добрине, хай вертаються з Богом назад. Воріт ми не відчинимо!

Не встиг Добриня розкрити рота, як із натовпу вискочив невідомий і кинувся перед князем на коліна.

– Княже! Княже! Дозволь слово мовити!

Він здер з голови заячу шапку і труснув чорною чуприною. Все його вузьке обличчя заросло густою бородою, теж чорною, як і чуб, і на ньому видно було лише хрящуватий прямий ніс та маленькі, вузько посаджені чорні, як вуглинки, очиці, що знизу вгору свердлили князя, мов буравчики.

Князь від несподіванки оторопів.

– Ти хто?

– Хіба не впізнаєш, княже? – незнайомець підвівся. – Я ж колишній твій тіун з Путивля… Доман.

Князь пильніше заглянув у його обличчя.

– Доман?.. А й справді Доман… Пригадую. Як ти опинився тут?

Доман скривився, сплеснув руками.

– Княже, батечку наш, коли б ти тільки бачив, що зробили погані з Путивлем! Ми вирішили було, як оце і ви зараз, оборонятися. Думали – вистоїмо! Заборола міцні, високі, люду збіглося з околиць немало… Та де там! Хіба проти сили вистоїш? Татари-мунгали полізли на нас зі всіх боків, як сарана! Закидали із пращ камінням, розтрощили ворота пороками, будівлі підпалили – і ввірвалися в город, мов стадо лютих зубрів! Що вони робили! Вбивали, різали, в’язали, знущалися з жінок та дівчат! Не знаю, що з моїми – загинули чи в неволі. А мені вночі пощастило втекти – і ось я тут уже другий день. І прошу тебе, княже, благаю – врятуй Київ і всіх нас! Не допусти, щоб з Києвом зробили те ж, що з Черніговом та Путивлем! Погодься на вимогу Менгу-хана, бо іншого шляху до порятунку немає! Або підкоритися – і жити, або загинути! Я знаю – ті села і городища на Сіверщині, які не чинили опору, Менгу пощадив, а ті, що виступили проти нього збройно, висік упень! Невже ти хочеш і собі такої долі, своїм ближнім і всім киянам?

– Що ж нам робити? – знову засумнівався-завагався князь.

– Піти на угоду з Менгу-ханом! – гаряче почав переконувати його Доман. – Дати відкупного! Погодитися виплачувати данину. Тільки так ми врятуємося!

– Відкупного? – про данину князь ніби недочув, а ухопився за думку про відкуп. – Коли б же погодився, можна було б назбирати щось і відкупитися. Чи як ти гадаєш, Федоре?

Було ясно, що Михайло Всеволодович хоче миром уладнати діло з Менгу-ханом. Надія була хистка, непевна, та вона вже полонила його.

І боярин Федір, і боярин Дмитро мовчали. Мабуть, не могли ще до кінця збагнути всього того, що наговорив тут Доман. А той витягнув до князя своє вузьке обличчя і ще гарячковитіше зашепотів:

– Княже, невже ти хочеш, щоб тебе на старості літ тягнули на аркані, як упослідженого раба, а дочок та невісток твоїх, онук твоїх поганин узяв собі на потіху? Подумай! Я даю тобі добру пораду. Ти врятуєш себе, сім’ю свою, Київ і всіх киян! Княже!

Добриня відчув, як у серці закипає гнів. На що підбиває князя цей чоловік? На самогубство! На добровільну смерть князівської родини, на загибель Києва! А сам на що сподівається? Що виживе? Але ж він нещодавно втратив усю родину – чого ж тоді так дбає про себе?

– Княже! – несподівано голосно вигукнув Добриня. – Не вір цьому чоловікові! Не знаю чому, але він підмовляє тебе на лихе діло! Я цілий рік провів серед мунгалів і на власні очі бачив, як вони ставляться і до тих, кого завоювали силою, і до тих, кого підманули улесливими обіцянками здатися їм добровільно. Однаково! Передусім вони вбивають ліпших людей – князів, бояр, книжників, а також малих та старих, що нездужають працювати на них. А всіх інших обертають на рабів! То невже ж кияни погодяться самі підставити шию під ніж кочовика? Невже власними руками відчинять ворогові ворота до свого міста? Так знай же, княже: доля киян буде однакова – чи стануть вони на вал зі зброєю в руках, чи здадуть Київ Менгу-ханові. Як тільки Менгу в’їде в місто, усім тут буде смерть або неволя! То вже ж ліпше загинути вільними людьми, як переяславці та чернігівці, ніж самим всунути голову в пащу кривавому звірові!

Останні слова Добриня вигукнув так голосно, що почув весь майдан, і кияни враз заворушилися, замахали руками, закричали:

– Княже, не піддавайся! Будемо оборонятися! Київ вистоїть! А якщо судилося загинути, то загинемо в бою, та ще й ворогів немало прихопимо з собою! Не піддавайся, княже! Цей муж добру пораду подає!

Жокте спочатку спокійно вслухався у перемови князя зі своїми підлеглими, вважаючи, що так і мусить бути, – така важлива справа, як здача міста, не вирішується без суперечок. Але коли заґвалтували прості люди, він захвилювався.

– Чого вони кричать?

– Не дозволяють відчиняти воріт, – відповів Добриня.

– А коназ що каже?

– Думає і вагається. Не знає, що робити.

– Вагається! – обурився Жокте. – Чого йому вагатися? Хіба він не знає, що півсвіту вже впало до ніг Чінгісхана та йога джихангірів, а друга половина ось-ось упаде! Сила наша безмежна, і ми скоро підкоримо весь світ!

Михайло Всеволодович вислухав і відповів:

– Скажи йому, що нам потрібен час для роздумів – день, два або й три…

– Три!.. – сердито вигукнув Жокте. – Та завтра вранці Мунке-каан повинен в’їхати в Киюв! Які там два чи три дні!

Тут закричав тисяцький Дмитро:

– Цього не буде! Чуєте, посли, цього не буде! Ми не здамо Києва ні завтра, ні післязавтра! – І повернувся до князя. – Ми будемо оборонятися, княже! Це воля всіх киян!

– Так, так! Ми будемо оборонятися! – Майдан загув, загаласував: – Геть послів! Бийте на сполох! Давайте людям зброю!

Народ почав напирати з усіх боків. Гридні ледве стримували його.

Князь повернувся до боярина Федора.

– Що робити, боярине?

– Глас народу – глас Божий, – відповів той. – Відправ послів, княже, і готуйся до оборони! І хай буде те, що має бути! Все в руці Божій!

Князь подумав і сказав:

– Гаразд, так і зробимо! Бо сором нам буде, якщо здамо ворогові Київ без бою!

Доман, що стояв весь цей час мовчки, раптом упав перед князем на коліна, схопив його руку, заблагав:

– Княже, не поспішай! Подумай ще! Бо погубиш і себе, і Київ, і всіх нас! І не вір оцьому зайді, – він оглянувся на Добриню, – оцьому хитрому підступному змієві, що підмовляє тебе на зло! Одумайся!

Але його голос потонув у реві розлютованої юрби.

– Що це за один? Звідки він узявся? Чому підбиває князя видати нас мунгалам? У поруб[33] його!

– Геть песиголовця! Геть собаку! Смерть йому! Смерть!

– У поруб! У поруб!

Доман зіщулився, втягнув голову у плечі, злякано озирався. Він знав, що натовп не любить жартувати. Досить найменшої іскри – і спалахне полум’я. І загасити його буде неможливо.

Князь оглянувся на Федора, шукаючи поради. Той підкликав гриднів.

– Візьміть цього чоловіка – посадіть у поруб! Хай не баламутить людей!

Домана схопили – потягли. Він запручався, закричав:

– Княже! Несправедливість чиниш! Кого в поруб – мене? Я ж служив тобі вірою і правдою! І зараз хочу добра!

Та князь махнув рукою:

– Ведіть!

Доман люто глипнув на нього, зашипів щось у бороду, але його штурхнули в спину і потягли на княжий двір.

Натовп поволі вгамувався, і князь, переконавшись, що кияни мають твердий намір оборонятися, окріплим голосом звернувся до Добрині:

– Перекажи послам, хлопче, що Києва ми не здамо! Хай так і скажуть Менгу-ханові: не здамо! Будемо битися до останнього!

Жокте сплеснув руками, голос його затремтів.

– О небо! О золоте сонце! Що він мовить! Мангуси[34] скаламутили розум коназу Микаїлові! Нічим іншим не можу я пояснити його необдуманого вчинку. Тепер мені доведеться виконати наказ джихангіра! О аруах!

– Про що він каже? Я не розумію його, – здивовано уп’ялився в посла князь.

Жокте зблід, стиснув кулаки, обличчя його потемніло, стало хижим, твердим, а очі звузилися, як у рисі, що готується до стрибка на здобич.

– Зараз зрозумієш, коназ! Зараз зрозумієш! Ти не уявляєш, на що прирік себе, своїх близьких і всіх киян, а тому я покажу тобі, що тебе очікує! Дивись!

Жокте дав знак. Нукери силоміць поставили на коліна полонеників, зірвали з їхніх голів міхи. І тут кияни побачили перед собою п’ятьох немолодих уже чоловіків з забитими ганчір’ям ротами, вибалушеними від недостачі повітря очима, сповненими жаху. Вони задихалися, але нічим не могли допомогти собі, бо їхні руки були зв’язані за спинами.

– Боже мій! – вигукнув князь, упізнавши в полонениках чернігівських бояр. – Що з вами зробили!

Він подався до них, але не встиг і кроку ступити, як нукери підняли шокпари і блискавично опустили їх зі всієї сили на голови нещасних. Обливаючись кров’ю, полоненики мовчки попадали в сніг.

Це сталося так несподівано для всіх, що в першу мить ніхто й слова не зміг вимовити! Над майданом запала зловісна тиша. Князь смертельно зблід і затулив обличчя руками.

І серед цієї тиші пролунав скрипучий голос Жокте.

– Дивіться, орусути, – так буде з кожним, хто не підкориться нам, хто виступить супроти монголів! Так буде і з вами, кияни, якщо ви не відчините нам воріт вашого міста і не вийдете з нього з шапками в руках і поясами на шиях[35] – і не поклонитеся славному Мунке-каанові! Тепер я сказав усе!

Поки Добриня перекладав ці жорстокі слова, вимовляючи їх голосно, щоб чули всі в найдальших закутках майдану, натовп мовчав, приголомшений тим, що сталося. А як закінчив, тиша враз лопнула, вибухнула несамовитим криком, ревом, що громовицею покотилася по всьому Києву.

– Смерть убивцям! Смерть! Не посли це, а нелюди! Смерть їм!

Темна розбурхана хвиля зі всіх боків ринула на посольство. Палаючі гнівом очі, широко розкриті, перекошені від лютого крику роти, затиснуті корчуваті кулаки були страшні і безпощадні.

Монголи збилися докупи, ухопилися за зброю. Добриня опинився серед них, даремно намагаючись вирватися з їхнього кола. Йому допомогла чиясь рука – в останню мить вирвала із приреченої на смерть купки чужинців, які тільки тепер, здається, зрозуміли, що самі натворили, і швиргонула в тісний натовп бояр та гриднів.

– Стій тут, хлопче, бо загинеш ні за що! – почувся голос тисяцького Дмитра.

Князь кинувся було насупроти натовпу з криком:

– Люди! Що ви робите! Зупиніться! Це ж посли таки!

Та його слабкий голос загубився, як піщинка у вихорі. Це й справді був живий вихор, смерч, що налетів на монголів зі всіх боків, раптово закрутив, завихрів – у криках, галасі, стогонах, тупоті ніг і жахливому хряскоті, що доносився десь знизу, з-під ніг, і потім, утративши силу, затих, розтав, щез, ніби його й не було, полишивши після себе на закривавленому снігу стоптані сотнями ніг, розтерзані сотнями рук знівечені тіла баатурів, що полягли поряд з тілами чернігівських бояр.

Коли страшна хвиля людської ненависті трохи відхлинула, князь схопився за голову.

– О Боже! Люди! Що ви натворили! Побили послів!

У відповідь почулося зле:

– Які то посли? Скажені пси! Убивці! Скільки міст наших розорили, скільки люду винищили – не злічити! Собакам – собача смерть!

Поволі галас затих – і на майдані запала тиша.

Князь безпорадно оглянувся на бояр.

– Ну, що будемо тепера робити?

Наперед виступив тисяцький Дмитро. Очі суворі, над ними – круті злами кострубатих брів.

– А що робити? Послів не воскресиш. Залишається одно – готуватися до оборони!.. Хоча, якщо правду сказати, ми все одно оборонялися б!

– Мабуть, що так, – погодився Михайло Всеволодович. – Куди ж подіти трупи?

– Викинути за ворота – мунгали підберуть.

– Гаразд. Накажи гридням – хай викинуть! Та починай, боярине, готувати людей до облоги – завтра Менгу-хан підступить до Києва. А я розпоряджуся видати зброю із князівських запасів…

5

Як тільки князь з почтом поїхав до Володимирового города, де протягом двох з половиною століть у кам’яних хоромах жили великі князі київські, боярин Дмитро запитав Добриню:

– У тебе яке-небудь пристановище в місті є? Переспати де є?

– Немає, – відповів той.

– Тоді тримайся мене! Я хочу тебе про дещо розпитати… Але спочатку – діло. Треба приготуватися до завтрашнього дня.

Він тут же, на Софійському майдані, розпорядився викинути за ворота тіла монгольських послів, наказав оповістити мешканців Печерського монастиря, Берестового, Звіринця, Клова, Дорогожичів, Мишоловки та інших околиць, щоб негайно тікали до міста, під захист валів; виділив людей, які мали поїхати до князя і взяти у нього зброю для ополчення, поговорив майже з усіма сотниками та десятниками і виділив кожному ділянку валу для оборони, вислав до міських воріт і на вали нічну сторожу.

У клопотах минуло коротке зимове надвечір’я. Коли стемніло і всі почали розходитися, боярин підійшов до Добрині.

– От, здається, і все. Що могли, те зробили. Гадаю, Менгу не посміє вночі переходити Дніпро, тож гайда додому! Уже давно і обід прочах, і вечеря чекає на нас!

Йти було недалеко – у бічну вулицю неподалік Софійського собору. Дмитро йшов попереду, бо вже стемніло, Добриня поспішав за ним. Поскрипував під ногами сніг – бралося на мороз. Розбурханий Київ не спав та й не лагодився спати. Ворота багатьох дворів були ще розчинені: когось там чекали, хтось заходив, хтось виходив, звідусюди доносився людський гомін. Відчуваючи тривогу, валували собаки. Київ гув, як роздратований бджолиний рій.

Тисяцького ждали теж. Хвіртка – настіж, на подвір’ї палав смолоскип, там стояв гурточок людей, із стаєнь чулося кінське іржання.

– Не сплять мої, – сказав боярин. – Та й кому до сну тепер?

Йому назустріч кинулися дві жіночі постаті.

– Дмитре! Ладоньку мій! – вигукнула старша жінка, повна, але рухлива, одягнута в мережаний вишивкою білий кожушок. – Як ти довго! Що там? Невже нас чекає доля Переяслава та Чернігова? Невже всьому кінець? Боже! Боже!

Дмитро обняв її за плечі.

– Анастасіє, боярине моя, навіщо так думати? – Вони підійшли до гурту. – Який же це кінець? Київ не так просто взяти. Немає на Русі – та й по всіх українах[36] – вищих і міцніших валів, як наші! Та й людей тут більше, ніж будь-де! Є кому захищатися!

До нього пригорнулася менша.

– Татоньку, я стану разом з тобою, з Миколою та Степаном на заборолі! Я вмію стріляти з лука! Ти візьмеш мене? Я не хочу живою потрапити до рук чужинцям!

При світлі смолоскипа Добриня побачив ніжне дівоче обличчя, засмучені темні очі, в яких спалахували чи то зірки, чи іскорки від вогню, чистий лоб під хутряною шапкою та розльотисті, мов крильця ластівки, чорні бровенята.

Дмитро нахмурився.

– Янко! Люба моя! Тобі, отроковиці, не місце на валу.

– А я вже не отроковиця, тату, – вередливо заперечила дівчина. – Мені пішов шістнадцятий рочок! Як засватати за осоружного Домажирича – так не мала, а як на вал – так мала!

Її бровенята затріпотіли, насупилися.

Дмитро усміхнувся, поцілував дочку в лоба.

– Витязю мій дорогий! Я знаю, ти змалечку була забіякувата, як хлопчисько. Але одно діло – показувати свій норов перед батьком-матір’ю та братами, які тебе люблять, а зовсім інше – з луком та мечем вийти на вал, під ворожі стріли. Ні, не жіноче це діло – війна! Тобі треба думати про заміжжя і щоб порадувати свого батька онуками, а ти…

– Таточку! – ще вередливіше скрикнула Янка. – Ось не заїкайся мені про заміжжя! Ні за кого я не піду! Тим більше за Домажирича! Дуже треба! Та й взагалі ще не народився той хлопець, якого я вподобаю! А Домажирича – ніколи! Чуєте? Ніколи! Як за нього, то краще на вал!

– Ну, що-бо ти говориш, Янко! – сплеснула руками бояриня.

Всі засміялися. Тут ще стояли двоє молодиків та дві жінки. Добриня лише глянув на них і відразу зрозумів, що то сини боярина Дмитра, – настільки схожі були на батька. Поряд з ними – їхні жони.

Дмитро потиснув синам руки, обняв кожного.

– Миколо! Степане! Давно прибули? Як же ви не потрапили в руки мунгалам?

– Перед самим смерком прибули, тату, – відповів той, якого назвав Миколою, міцний плечистий молодик. – А від мунгалів Бог милував. Ми їх не бачили. – в’їхали через Білгородські ворота, куди вони не дісталися.

– Що там у наших селах за Ірпенем? Обмолотилися вже?

– У Музичах обмолотилися, а в Личанці скоро закінчать.

– Збіжжя привезли?

– І валку збіжжя, і дров, і меду дві діжки, і дьогтю, і сіна, і трьох бичків на м’ясо привели…

– А де ж люди? Чому я їх не бачу? Де тіуни?

– Як почули про татар, то і слухати не захотіли, щоб переночувати, – втрутився у розмову Степан. – Розвантажили вози, вхопили по шматку хліба та сала – і додому!

– В темну ніч?

– Ніч не страшна, татари страшні!

– Добре, що ви проскочили, бо завтра було б пізно… Ну, що ж – ходімо вечеряти. Та послухаємо оцього парубка Добриню, який прибув у Київ з мунгальськими послами від самого Менгу-хана.

Тепер усі поглянули на незнайомця, що скромно стояв осторонь. Микола навіть присвітив смолоскипом, щоб краще роздивитися.

– Та він ніякий не мунгал! Наш чоловік!

– Наш, наш, не лякайтеся, – усміхнувся у вуса Дмитро. – Ходімте ж! Бо ми добряче намерзлися!

У просторій горниці, куди зайшли всі, було тепло: від обкладеної кахлями груби пашіло приємним духом. У бронзових підсвічниках горіли свічки. А край довгого столу, заставленого мисками, кухлями, жбанами, сиділа підстаркувата служниця і годувала трьох діток – двох дівчаток і хлопчика.

Замурзані молочною кашею малята, як тільки уздріли боярина, покидали ложки і кинулися до нього.

– Дідусю! Дідусю!

Дмитро схопив їх жужмом, підняв поперед себе, залоскотав бородою. Малята заверещали від утіхи, пообхоплювали дідуся рученятами за шию і притулилися щічками до його лиця.

– Ой, який холодний!

Потім гуртом закричали:

– Погуцикай нас, дідусю! Погуцикай!

Дмитро підкинув їх кілька разів угору – аж їм дух захопило – і передав няні.

– Візьми їх, Горпино, та веди спати, а ми сядемо до столу.

Видно, тут кожен мав за столом своє постійне місце. На покуті, під образами, сіли боярин з бояринею. Дмитро показав Добрині, щоб сів по праву руку від нього. Насупроти Добрині, по ліву руку від матері, – Янка, далі – Микола з жоною, а Степан сів з жоною на лаві поруч з Добринею.

Поки чашник наповнював келихи і кубки, всі мовчали. Потім теж не поспішали братися за ложки – ждали, поки голова родини подасть знак розпочинати трапезу. Та Дмитро задумався і сидів мовчки.

Добриня відчував себе у незвичній обстановці незатишно, сидів скуто, закам’яніло і тихцем розглядав горницю та людей, з якими звела його доля. Але раптом помітив, що і його розглядають теж. І не тихцем, а відверто. В нього втупилися очима і бояриня Анастасія, і Микола, і Степан, і Янка.

Він трохи було зніяковів, та потім подумав, що немає чого знічуватися. Сьогодні він сидить з ними в боярських хоромах, а завтра тут про нього забудуть, та й він сам буде хтозна-де. До того ж життя протягом багатьох літ терло його і м’яло так, що він уже звик до всього. Чого ж йому ніяковіти під поглядами цих бояр та боярчуків?

І він підвів очі.

Насупроти нього сиділа Янка. Була вона тендітна, ніби підліток. Червоне платно, вишите сріблом, щільно облягало її ставну постать і ледь помітні груди, що лише недавно почали наливатися дівочою принадністю. На білій шийці червонів разок дрібних коралів, а густе чорне волосся, що пухкою короною огортало її голівку, спадало за спину тугою косою.

Боже, яке гарне створіння!

Вона нагадала йому Милану, якою та була п’ять чи шість років тому назад. Але образ Милани вже розплився в просторі часу, утратив чіткість і свіжість, а це дівча було зовсім близько, таке чисте, по-дитячому ніжне і разом з тим загадкове, що в нього здригнулося серце і на мить затуманилася голова.

Він спіймав її погляд і був вражений, бо помітив у ньому щось таке, що змусило його підвести на неї очі ще й ще раз. На вигляд вона здавалася отроковицею, а погляд її був не по-дитячому осмислений, глибокий, зрілий, ніби належав дорослій, життям умудреній жінці. У ньому вже не було й краплини того вередування, з яким вона зверталася до батька, а навпаки, світилася якась неприхована заглибленість і цікавість.

В наступну хвилину, коли він удруге зиркнув на неї, той погляд був уже зовсім інший – у ньому раптом заблискотіли якісь лукаві іскринки, ніби вона уздріла в ньому щось чудне і смішне.

А потім, коли зиркнув утретє, – ще інший. На цей раз йому здалося, що дівчина просто зневажливо, навіть з огидою розглядає його розпатланого, хтозна-відколи не стриженого чуба, що важкою гривою спадає на плечі, таку ж буйну бороду. Та й одяг з чужого плеча був недоладний.

Він злегка почервонів. А як би вона дивилася на нього, якби зустріла таким, яким він був ще сьогодні вранці, – брудним обірванцем? Та ще коли б почула нестерпно смердючий дух затхлих маслаків, якими його годували, кінського та власного поту, що ніколи не полишав його, коли б побачила те дрантя, що звалося його одягом… Добре, що він скупався і переодягся, а то б не залишалося нічого іншого, як під тим поглядом провалитися крізь землю.

Він ще раз зиркнув на неї. На цей раз її темні очі були смутні й глибокі, як серпнева ніч. Де й поділося оте загадкове, сміхотливе та пустотливе, що так його збентежило! Він хотів глибше розібратися в цьому новому для нього погляді, але тут його думки перервав боярин Дмитро, який, зітхнувши, сказав:

– Рідні мої! Дорогі мої! Два літа жили ми в передчутті близької біди, яка вже прокотилася вогненним смерчем по добрій половині нашої землі, і ось діждалися: вона стоїть уже на нашому порозі! Наступають для Києва і Київської землі судні дні – прийшли дикі і люті племена – гоги й магоги, безбожні моавитяни, мунгали-татарове. Раніше ми чули про них лише від утікачів-біженців, а нині побачили самі… Та не будемо загодя лякатися! Не будемо загодя ховати себе! Київ – город великий, люду у нас багато, з нами князь Михайло Всеволодович з дружиною, вистоїмо! Тож будемо сподіватися на краще!.. А зараз – до трапези! І хай вона буде не останньою в нашому житті!

Він перехрестився і почав їсти. Це ж саме зробили всі інші.

Добриня був страшенно голодний. Упродовж п’яти років він не пригадує дня, коли був ситий. А сьогодні взагалі не мав і ріски в роті. Щоб не привертати до себе уваги боярина та його домочадців, він намагався стримуватися – їв поволі. Та скоро забув про це. На столі – свіжий хліб, якого він не тільки не їв п’ять років, а й не бачив; гречана каша з гусятиною, солоні огірки та квашена капуста, налисники, перекладені сиром і запечені в сметані. Все це дратувало, аж дух забивало. Його молода плоть озвіріла від безконечного голодування, від недоїдків половецьких та мунгальських. А тут раптом – така своя, звична з дитинства смачна їжа! І він мимоволі забував про все і про всіх. Міцні зуби з хрумкотом кусали присмажену шкоринку хліба, з вовчою пожадливістю рвали гусячу печеню, хрускали соковитими огірками та капустою, змащеною запашною рижієвою олією.

В одну таку мить, коли він, забувши про все, запихався за обидві щоки, його погляд упав на Янку.

І тут він завмер. Недожований кусень застряв йому в горлі: дівчина тримала перед собою дерев’яну ложку з кашею, але не їла, а поверх неї дивилася через стіл на нього, і знову в її очах було щось таке, що змусило його густо почервоніти.

«Мабуть, я їй здаюся бридким чудовиськом, – подумав він з досадою. – Ще б пак! Патли і борода – як у попа, а пожадливість – як у вовка! Є з чого чудуватися!»

Йому було ніяково, соромно, і він відклав ложку.

Боярин Дмитро помітив це і теж витер вуста рушником.

– Не поспішаймо… Вечір довгий, а все, що в мисках, наше… Поговоримо… Я хочу розпитати про дещо нашого гостя.

– Питай, боярине, – тихо промовив Добриня.

– Бачиш, парубче, якщо ти потрапив до нашої господи, то розкажи, хто ти і звідки, як жилося тобі в неволі. Все розкажи! Все нам цікаво знати!

Добриня сумно усміхнувся.

– Якщо все пригадати, то й ночі не вистачить для розповіді.

– Всього не треба. Спочатку – хто ти, звідки, як потрапив у неволю?

– Ну, це найлегше… Родом я з Калинового Кута, що над Ірпенем. Якраз насупроти Лисівського монастиря – через річку…

– Знаю, – кивнув головою Дмитро. – Це недалеко від наших вотчин – Личанки та Музич. Я бував там з хлопцями на ловах у приірпінських лісах та плавнях. Гарні місця! Розкішні!

– Ліпших і не зіськати! Сходив я і нашу землю, і Половецьку, а такої розкоші, як там, не бачив! Калиновий Кут недарма назвали так. Село наше розташоване в самому куті, утвореному річками Ірпенем та Олешнею, а з третього боку – Рудкою, золотистою, багнистою долиною, де навіть узимку не замерзають криниці-джерела та прогної. Рудка багата на залізну руду, і ми витоплювали з неї добру крицю, яку привозили в Київ на продаж… З четвертого боку, від заходу сонця, Калиновий Кут відділявся від наших сільських угідь озером Рокитним, на березі якого і стояли хата та кузня мого батька… Гарно там було влітку, ох, як гарно! Всюди понад берегами, тобто навколо всього села, росли зарості калини. Ось чому Кут і назвали Калиновим. Навесні як зацвіте – мов у молоці село купається! А восени забагряніє листям та достиглими кетягами ягід – ніби дівчина пишається у вінку!.. Земля у нас така, що встроми в неї прута – виросте дерево, а в лісах, ріках, на болотах звіра, риби, птиці – не злічити!.. Та не тільки цим славен Калиновий Кут, а умільцями, що постачають залізо всій окрузі – від Києва до Василькова і від Мутижира до Витичева. Всюди там ножі, чересла, мечі – з нашої криці! І я з батьком та братами витоплював її та возив ковалям на продаж.

– Ну, а в неволю ж як потрапив?

– Розповім… Ішов мені вісімнадцятий рік, і я був найстарший у нашій сім’ї Сичів – так прозивався наш рід, бо ще були роди Вовків, Зайців, Орлів, Перепелів, Синиць. За мною йшли брати Василь та Іван, що були погодками, а сестриця Ганночка мала лише одинадцять літ. Нестарими ще були батько Пилип та мати Марія.

– Так, ніби про нашу сім’ю розповідаєш, – замислено промовив Дмитро.

– Жили ми дружно. Як тільки спиналися на ноги, бралися до роботи – допомагали батькам. Село наше монастирське, і ми повинні були сплачувати десятину Лисівському монастиреві: і десятий сніп, і десятого вола, і десяту дуплянку бджіл, і навіть десятий пуд криці. Життя було нелегке, і наша поміч була не зайва. В чотирнадцять літ я вже вмів усе: і орати, і сіяти, і молотити, і крицю варити, і косу та серпа в кузні викувати, і навіть читати та писати, бо кілька зим батько посилав мене у Лисівку прислуговувати ченцям, а ті, гадаючи зробити з мене послушника[37], навчали мене книжній премудрості.

Добриня ненароком зиркнув на Янку і побачив, якими розширеними з цікавості і подиву очима дивиться на нього юна бояришня. Де й поділося презирство, що ще зовсім недавно струмувало з них. Що ж її так вразило?

Однак ця думка не завадила його подальшій розповіді.

– За мною підростали брати, – вів він далі, – і з нас батькові була добра поміч. А мати сумувала: Ганночка ще мала, допомоги від неї майже ніякої, отож і почала мені казати: оженися, Добрине, та оженися! Приведи мені роботящу невісточку!.. Спочатку я сміявся, віджартовувався, але тихцем почав приглядатися до дівчат, аж поки наглядів одну – Милану. Була вона на рік чи на два молодша за мене і лицем красна – русява, зеленоока, як русалка, а норовом лагідна, мов домашня киця. Чи покохав я її, не знаю, але мені вечорами хотілося йти на її куток, дивитися на неї і слухати, як вона виспівує з дівчатами на колодках та насміхається з хлопців, які зачіпали її. Лише з мене не насміхалася, а ніби ненароком зиркала в мій бік і червоніла, коли ловила мій погляд. Так минуло півроку чи й рік, і я сказав їй, що хочу побратися з нею.

Він знову глянув на Янку. Вона, здається, й не дихала – вся напружилася, перетворилася на увагу, оченята горіли, але в них причаївся страх. Чому б то?

Уважно слухали й інші – боярин та бояриня, їхні сини та невістки. Тепер, як йому здалося, його розповідь зацікавила і їх. Ніхто не зводив з нього очей.

– Ми домовилися повінчатися. Вже й день був визначений, вже й у монастирській церкві домовлено було, та, на лихо, за два чи три дні до весілля я поїхав до Києва ще дещо купити. Накупив – і, радий, повертаюся додому. Шлях битий – з Києва до Білгорода, з Білгорода до Лисівки, а там через річку – і вдома. Лежу на возі, дивлюся на небо – думаю. Притомлені коні тюпають помалу, віз поскрипує, а думки пливуть і пливуть, як хмарки над головою… Та раптом почув я кінський тупіт. Підвівся, глянув – половці! Сотня, а може, й дві. То був, як я дізнався пізніше, навороп[38] хана Котяна, що рискав по наших селах у пошуках здобичі. Я ударив коней. Та хіба втечеш возом від верхівця? Наздогнали, коней, воза і все, що було на возі, забрали, а мене потягли в неволю… Так я став полонеником половецьким.

Важко було: худобу пас і коней доглядав, повсть валяв, кобилиць доїв та кумис робив, паливо заготовляв, а коли господарі дізналися, що руду вмію знаходити та крицю з неї варити, то й зовсім зле стало. Хан Котян наказав стерегти мене пильно, щоб не втік, – і кував я шаблі, наконечники стріл та списів, кличі[39], вісі для кибиток, стремена, броню для шоломів та панцирів…

Та неждано нахлинули на Половецьку землю орди Батиєві. Що там робилося! Спочатку татарове напали на диких половців, що кочували по Сіверському Дінцю, Осколу та Сосні, і пройшли карнами по всій половецькій землі.

– Карнами? – перепитав Дмитро.

– Щоб ніхто не втік, вони, мов гузирем, охоплювали яку-небудь місцевість зі всіх боків, стягували туго цю петлю і всіх, хто потрапляв у неї, нещадно вирубували. Особливу ненависть мали до половецької знаті – до ханів, беїв, баянів. Їх висікали впень – чоловіків, жінок, дітей. Всі степи були сполощені половецькою кров’ю. Трупів ніхто не ховав – нікому було. Так і лежали в траві, аж поки звірі та птахи не обгризали м’ясо, не розносили кості.

– Боже! Боже! – прошептала, сплеснувши руками, бояриня Анастасія. – Який жах! Це ж і нам таке буде!

– Помовч! Не накликай біду! – промовив Дмитро. – Розповідай далі, хлопче!

– Потім узялися за донських половців. Налетіли, мов буря, вирубали ханів з роду Кончака та простих кочовиків, які не здавалися, а інших погнали в полон, за ріку Волгу.

– Як же ти врятувався?

– Половецьких невільників мунгали зробили своїми рабами. Мене теж. Коли вони з Дінця накинулися на придніпровських половців хана Котяна, ті рішуче оборонялися, але були розбиті. Тоді Котян, покидавши стада й отари, табуни і полонеників, забрав жон своїх, дітей та онуків і пішов з тридцятитисячною ордою в Угорську землю шукати захисту і притулку у короля Бели[40], свого племінника… Отак я став, як і багато інших, рабом ще лютіших завойовників, ніж половці. Тепер я зазнав ще гіршого лиха! Не раз бував битий, а голодував щодня, не раз дивився смерті в вічі, а про те, що потраплю в Київ і сидітиму в господі самого боярина Дмитра, і в гадці не мав… А от пощастило!

Добриня замовк. Усі теж похмуро мовчали. Бояриня Анастасія плакала і, не ховаючись, витирала сльози рушником, а Янка відвернулася і тихцем витирала сльози рукою.

Боярин сидів насуплений, і Добриня, дещо розгублений, подумав, що сказав щось не так, і вже пригадував, що ж саме в його розповіді могло так вразити всіх і довести до плачу.

Його стан помітив боярин і, важко зітхнувши, сказав:

– Бачиш, парубче, розтривожив ти нас, роз’ятрив рану нашу незагойну… Болючу, бо пече в саме серце!

Добриня потерп. Яку рану? Чому в саме серце?

– Я не хотів цього, боярине. Пробач, якщо сказав щось не так…

– Ні, ні, ти не винен… Сам того не відаючи, ти нагадав нам про сина нашого – Іллю…

– У вас був ще один син?

– Отож-бо що був… Та нема… Спіткала його така ж, мабуть, доля, як і тебе, якщо не гірша… Ще три роки тому великий князь Володимир Рюрикович, – ти його знаєш, бо він довго князював у Києві, – послав його у Володимир до князя Юрія Всеволодовича з посланням. Поїхав Ілля з гриднями – та мов у воду впав… Ні слуху ні духу!.. Потім ми дізналися, що якраз потрапив під Батиїв погром… Чи загинув, чи в неволі – хто теє знає… Одно ясно: якби був живий і не в полоні, то досі б заявився… Отже, або згинув, або в полоні у нечестивців…

Так ось воно що! Тепер Добриня зрозумів, що то його останні слова про нестерпний татарський полон нагадали всій боярській сім’ї про нещасного сина і брата і завдали глибокого суму всім. Таж хіба він знав?

– Все могло бути, – сказав тихо. – Однак будемо сподіватися, що він живий – у полоні. А з полону, як відомо, рано чи пізно повертаються… Якщо пощастить, звичайно… Я ж ось повернувся, як бачите.

Він підбадьорював засмучену родину, піддавав надії, хоча в душі сам був далеко не впевнений, що юному бояринові Іллі пощастило вижити в тій смертельній круговерті, в яку він несподівано для себе потрапив. Швидше всього загинув, як загинули тисячі і тисячі інших.

Та людина влаштована так, що щире слово розради, малесенька крихітка надії оживляє померклу душу, відроджує віру, без якої неможливо жити далі.

Німими благальними поглядами вони просили його – кажи, кажи! Ми слухаємо тебе!

Янка витягнула шийку, і в її темно-оксамитових очах, злегка прикритих довгими віями, вже не було, як раніш, ні подиву, ні посміху, ні прихованої зневаги, а лише світилося сподівання. Сподівання? На що – на чудо?

Але він мовчав, не знаючи, що ще їм сказати, як утішити, отоді боярин торкнувся його рукава.

– Скажи мені, друже, ти ж бачив, татарове не всіх русів убивають? Багатьох беруть у полон?

– Багатьох.

– Отже, і Іллю могли не вбити, а взяти в полон?

– Могли.

– І ти бачив таких полонених?

– Я один з них.

– Ти не такий. Ти був полонеником у половців – і мунгали взяли тебе, як річ, що належала переможеним, як військову здобич. Ти не воював проти них. А ось таких, як Ілля, що воювали, ти зустрічав?

– Ще й скількох!

Через стіл перехилилася бояриня Анастасія. В її темних, як і в дочки, очах пробилася, як стеблинка рясту з-під снігу, боязка надія.

– То, може, й Іллю ти там зустрічав?

– Може, й зустрічав. Та хіба ж я міг знати, що то ваш син?

– Його не важко помітити і запам’ятати – у нього така постава, таке лице, такі очі, що коли хто раз його побачить, то навіки запам’ятає. Він найкращий, незвичайний…

Дмитро нахмурив чоло:

– Анастасіє! Ну хіба ж можна так? Кожній матері своя дитина – найкраща…

Та бояриня відмахнулася від його слів.

– Ілля таки найкращий! Схожий на Ісуса Христа… На такого, як малюють на іконах, – високочолого, ясноокого… Святого!

– Анастасіє! – знову не втримався Дмитро. – Ну що бо ти мовиш!

Бояриня ніби не почула чоловікового голосу – з надією дивилася на гостя, чекаючи, мов чуда, ствердної відповіді.

Ну що їй відповісти? Як не вразити материнського серця? Обманути? Сказати, що зустрічав подібного? Що, може, то він? Вдихнути в її душу надію? Вона, мабуть, повірить, бо хоче вірити. Але ж обман помітять інші – боярин, його сини, Янка, невістки. Їм так само боляче, як і їй, і видимий обман лише сильніше дошкулить їм. Ні, так не годиться!

І Добриня заперечно похитав головою:

– Ні, не зустрічав… На жаль, не зустрічав.

Дмитро вимушено усміхнувся, відкинувся на спинку стільця.

– Звичайно, звичайно… Світ широкий, орда многолюдна, а чоловік у ній – мов галузка в безмежному морі! Де вже там його зустріти! Якщо Ілля живий, то десь поневіряється. – І щоб перемінити розмову, запитав: – Завтра Менгу обступить Київ, захоче взяти його – як він це робить?

Добриня зрадів, бо це запитання відвертало увагу від болючих спогадів про Іллю.

– Я був під Переяславом, під Черніговом, під Путивлем. Усюди мунгали спочатку обступають місто, потім довго умовляють його мешканців піддатися їм без бою, а якщо ті відмовляються, знаходять найслабше або найзручніше для приступу місце, підвозять туди пороки і б’ють ними доти, доки проломлять ворота або вал. А тим часом засипають місто стрілами – простими або співучими, закидають з катапульт камінням та китатським[41] вогнем. А тоді вже, коли проломлять ворота або вал, пруть напролом, незважаючи на втрати.

– Отже, втрати у них неминучі?

– Безперечно. Хоча справжні мунгали зазнають їх небагато.

– Чому?

– Бачте, їх у Батия, як я пересвідчився, всього один з десяти. Решта – то збірні дружини підкорених народів і племен. Їх силоміць узяли до війська і змушують іти попереду.

– Але ж вони можуть не йти?

– Такого не буває, бо над усіма тяжіє закон Чінгісхана – якщо один з десятка кинувся вперед, за ним повинні йти у бій інші! А хто не пішов, тому тут же відрубують голову! Якщо десятника ворог візьме в полон, а підлеглі не визволять його, тоді всіх їх теж очікує смерть! Якщо ж під час бою хтось один із десятка без наказу відступить або кинеться тікати, всьому десяткові ламають хребет! Страх перед жорстокою розправою змушує їх слідкувати один за одним і безвідмовно виконувати накази старших. Той же страх змушує їх лізти у вогонь і в пекло – і перемагати! Та ще – прагнення здобичі, бо під час походу живуть вони виключно тим, що захоплюють у переможених.

– Отже, втрат вони зазнають… – підсумував Дмитро. – І немалих! Тож, треба думати, що коли-небудь настане час, коли йти далі Батий не зможе… Скільки ж воїнів у нього?

– Хто те знає! Хіба що сам Батий… Та й збирається воно докупи лише тоді, коли, виставивши перед своєю золотою юртою чорне знамено війни, Батий сам виступає в похід. Такий великий похід відбувся позаторік на Заліську Русь – джихангір, кажуть, вів тоді з собою дванадцять туменів, але частіше він посилає царевичів – своїх рідних та двоюрідних братів – і дає їм один або два, рідше три тумени.

– Скільки ж зараз війська у Менгу?

– Коли йшов на Чернігів, то мав два тумени. А зараз, може, трохи більше половини залишилося. Частина воїнів загинула у битві з Мстиславом Глібовичем під Черніговом, багато полягло під час взяття самого міста, немало розгубилося по всій Сіверській землі. Ще більше було поранених, яких разом із здобиччю та полоненими було відправлено в Орду під наглядом сторожі.

Дмитро підвів очі на синів.

– Чуєте? Їх зовсім небагато… А Чернігів усе ж упав! Чому? Мабуть, річ не в тім, що їх багато, а в тім, що нас кожного разу виявляється при зустрічі з ними менше, ніж їх. Ось де наша біда! У нас усяк за себе: Рязань сама оборонялась, Володимир теж сам. А візьміть Торжок, Козельськ, Переяслав, Чернігів, Путивль – усі покладалися тільки на власні сили. Поки князі воювали один з одним, то в цьому був смисл, бо нападаючих було не більше за тих, що оборонялися. Тепер – зовсім інше. У Батия в п’ять, у десять разів більше війська, ніж у будь-якого нашого князя, – ось він і громить нас поодинці. Жодного разу наші князі не стягнули сили в один кулак та не вдарили Батия так міцно, щоб йому не захотілося більше потикатися до нас, щоб покотився він назад, до Волги та Хвалинського моря. Отож і виходить, що не він нас перемагав, а ми самі себе губимо.

– Невже і нас не обмине ця біда? – спитав Микола.

– Те ж саме чекає і нас. Київ залишився сам, і ніхто не допоможе йому. Не приведе сюди дружин ні князь смоленський, ні галицький, ні волинський. Розпалася Русь, розлетілася в різні боки, як розв’язаний куль соломи на вітрі, і ніяка сила вже не збере її докупи! О Господи! Що сталося з нами! Що сталося!

Дмитро заплющив очі і приклав руку до чола, ніби йому враз стало недобре. Бояриня Анастасія кинулась до нього.

– Дмитрику, ну що ж це ти? Ти ж казав, що Менгу не зуміє взяти Києва, що йому не по зубах він! А тепер… Невже ти гадаєш, що Менгу переможе нас?

Дмитро важко підвів голову, відкинув назад довгі пасма темно-русого волосся, зітхнув:

– Менгу не візьме! Але що буде, коли сюди прийде Батий?

– Не думай про це. Адже у нас є князь Михайло – хай він думає. А ми будемо довечерювати.

Боярин знову взяв ложку – дістав шмат гусятини з кашею.

– А й справді, давайте довечерювати та відпочивати, бо хтозна, що готує нам наступний ранок.

6

Прокинувся Добриня від грюкоту в двері. «Заспав», – подумав з досадою, схоплюючись з ліжка і швидко одягаючись.

Грюкіт розлігся ще дужчий. Одночасно почувся голос:

– Боярине! Боярине, вставай! Швидше!

У Добрині обірвалося серце. Менгу оточує Київ!

На ходу застібаючи кожуха, він вийшов у сіни. Там уже стояв зі свічкою в руках боярин Дмитро і відчиняв двері. Від притоку морозяного повітря свічка заблимала, в її мерехтливому світлі вималювалася вкрита інеєм висока постать у кожусі та волохатій шапці.

То був двірський Никодим.

– Що сталося? Татари? Чи горимо? – з тривогою в голосі спитав Дмитро.

– Ні, боярине, і не татари, і не горимо, – спроквола відповів двірський. – Нарочний від князя… Жде тебе біля воріт.

– Треба їхати з ним? Так рано? Ніч же! І чому?

– Князь виїздить із Києва!

Дмитро охнув. Це була приголомшлива новина.

– Як виїздить? Куди?..

– Залишає Київ… Велів тобі негайно прибути.

– Як же так? У таку хвилину, коли татари під містом!

В сінях з’явилися Микола та Степан, заспані, у довгих білих сорочках.

– Що тут? Хто грюкав?

– Одягайтеся хутко – поїдемо до князя! – кинув їм Дмитро, а Никодимові звелів сідлати трьох коней.

– Дозволь і мені з тобою, боярине, – обізвався Добриня.

Дмитро погодився.

– Іди з Никодимом – допоможеш осідлати коней. І швидше!

Невдовзі четверо верхівців виїхали з воріт і разом з княжим нарочним поскакали до Володимирового города.

Там, на майдані, між князівськими хоромами і Десятинною церквою, при світлі смолоскипів лаштувалася в дорогу кінна князівська дружина. Попереду стояло кілька закритих саней з домочадцями князя – княгинею Оленою, дочками та онуками. З хоромів виносили клунки з припасами. Князь, одягнутий по-дорожньому в чорний кожух с широким коміром та взутий у биті валянки, стояв у товаристві боярина Федора та духівника Івана і тихо розмовляв з ними.

Дмитро сплигнув з коня – віддав поводи Добрині.

– Доброго ранку, княже. Що сталося?

Михайло Всеволодович обняв тисяцького за плечі.

– Дмитре, я покликав тебе, щоб повідомити про свій від’їзд і попрощатися. Я вирішив залишити Київ…

– Залишити Київ? З дружиною? Як же можна! В такий час! – не втримався від вигуку Дмитро.

– От саме тому, що такий час, – князь з притиском вимовив слово «такий», – я і від’їжджаю. Ти спитаєш – чому? Відповім. Вранці довкола Києва стане Менгу, а в мене дружини – жменька одна. Навіть півтисячі не набереться. Як з нею відстоювати столицю? От я і вирішив поїхати у Володимир та в Галич до князя Данила просити підмогу, а якщо там не знайду, то подамся в Угорщину, до короля Бели. Там мій син Ростислав – сватається до його дочки Анни, то, гадаю, Бела не відмовить прислати військо на поміч.

– А як же ми, княже?

– Я покликав тебе не тільки для того, щоб попрощатися, а й для того, щоб наділити тебе військовою владою над киянами. Озброюй їх – захищай місто, поки сил стане. Будеш відтепер не тільки тисяцьким, а й воєводою! І хай допомагає тобі Бог!

Дмитро схилив голову. Княжі слова не втішили його, не зняли з душі тривогу.

– Дякую за ласку, княже… Але без князя… В такий час!.. Що скажуть люди?

Михайло Всеволодович нічого не відповів на ці гіркі слова, а рвучко обняв воєводу, тричі перехрестив.

– Прощай, Дмитре! Хай береже тебе Бог!.. А мені – пора!

Він поспішно сів у криті сани – торкнув візника:

– Рушай!

Тайкома від киян, без почестей, без хвали чи хули покинув князь Михайло Київ у тяжку годину. Дмитро вивів його за Білгородські ворота і довго стояв мовчки, вдивляючись, як валка саней і вершників швидко розтає в нічній імлі. Тоді зірвав з голови шапку і спересердя ударив нею об землю.

– Прокляття! Утік князь! Залишив нас напризволяще! Дбає про себе, а не про Київ! Нещасне місто! Нещасний народ наш! Нема до кого тобі прихилитися, нема у кого допомоги просити!

Добриня зіскочив з коня – підняв шапку.

– Візьми, воєводо, простудишся!

7

Хоча князь Михайло намагався тайкома виїхати з Києва, чутка про його від’їзд швидко поширилася по всьому місту, і воно загуло, завирувало. Стривожені кияни вибігали на вулиці.

– Це правда, що князь утік?

– Кажуть, утік.

– О Боже, що ж тепер з нами буде?

– Ви чули?

Новина обростала здогадами та вигадками.

– Всі бояри теж повтікали.

– Та невже?

– А на Подолі, на Житньому ринку, кажуть, учора бігала собака з двома головами! Одна гавкала по-собачому, а друга нявкала по-котячому! О!

– Ой лишенько! Не на добро се!

– Татари-мунгали перейшли Дніпро і вже облягають Київ!

– Свят, свят, свят! Ой людоньки!

Страх розповзався по Києву, як вогонь по сухому дереву. Всяк чинив, як умів. Один брав лука та меча і біг на міський вал, другий хапався за лопату, копав у потаємному місці ямку і приховував до кращих часів свої скарби, а третій запрягав коней у сани, забирав домочадців і мчав геть із міста, подалі від нього – в далекі села, в ліси, в занесені снігом хащі та вертепи.

Дізнавшись про це, Дмитро звелів зачинити всі ворота і нікого не випускати. Тільки впускати! Щоб кожен, хто хоче, знайшов за валами захисток. А потім розіслав глашатаїв у всі кінці, щоб заспокоїти людей і закликати зі зброєю на заборола.

Коли зійшло сонце, Дмитро з синами та Добринею поїхали до Мстиславового города[42] і піднялися на вал. Унизу білів приметений снігом Дніпро, вдалині темніли Дарницькі бори, а з-за них поволі випливало денне світило, забарвлюючи всю східну частину голубого неба в холодний малиновий колір.

Дмитро приклав руку козирком до лоба.

– Дивіться, хлопці! Не видно? Дивіться!

Всі розуміли, що воєводу цікавить військо Менгу, і пильно вдивлялися в далину.

– Ідуть! – вигукнув раптом Степан. – Погляньте – йдуть!

– Де?

– Ген там, вирушають!

Тепер усі побачили рухомі темні цятки на білій рівнині Дніпра. Монголо-татари почали переправу через замерзлу річку, пішки, ведучи коней за поводи, щоб не провалити кригу. Вони розпорошилися на широкому просторі і швидко наближалися до київського берега.

– Боже, яка сила! – прошепотів Дмитро. – Лізуть, мов комашня!

Дозорці, що сиділи на дзвіницях, теж помітили ворога і вдарили на сполох. Їх підтримали подільські церкви – і густе, тривожне калатання дзвонів підняло на ноги весь Київ. Люди вибігали на вулиці, мчали до своїх сотень і займали місця на валу.

Тим часом ординці вже досягли київського берега, гуртувалися в загони і, розділившись на дві частини, почали охоплювати Київ – одні через Дорогожичі і Глибочицю з півночі, а другі – Перевісищем та Хрещатицьким яром, мимо Лядських воріт, з півдня. Зімкнутися вони мали десь біля Золотих воріт.

– Поїдемо туди, – сказав, спускаючись вниз, воєвода. – Щоб обступити весь Київ, сил у Менгу малувато. Тут нам нічого робити. Тут він на нас не нападе. Якщо буде приступ, то лише на Золоті, Лядські або Білгородські ворота. Їдьмо! Швидше!

На Золотих воротях і на валах люди напружено чекали. Вже три роки монголо-татари плюндрували Русь, і кияни знали, який це страшний і безпощадний ворог. Знали – і готувалися до найгіршого.

Дмитро у супроводі синів та Добрині по скрипучих дубових сходах піднявся на вал і зупинився на оглядовому майданчику над Золотими ворітьми. Тут уже стояло кілька бояр та ліпших мужів.

– Ну, що? Не видно ще?

– Не видно, але вже чути, як стугонить під кінськими копитами мерзла земля, – відповів один із бояр, огрядний чоловік з великим, сизим від морозу носом.

– Отже, скоро будуть тут, Домажире. Та ось і вони! – Дмитро перехилився через забороло надбрамної вежі і глянув у бік Хрещатої долини. – Надійшла і наша черга! Наш час, друзі!

З яру почали виринати передові сотні монголів. Вони швидко вихопилися нагору і з глухим, грізним квоктанням – кху-кху! – ринули до Золотих воріт. Майже одночасно від Кудрявця, розлогого яру, порослого густим чорноліссям, долинули такі ж самі вигуки. Київ був оточений з півдня і з півночі. Монголів прибувало все більше і більше. Кожен загін ставав під своїм бунчуком на широкому засніженому майдані і завмирав.

Мовчать київські вали, мовчить і Золота брама. Кияни пильно і не без страху розглядають чужинців, що міцно, мов улиті, сидять на кошлатих, але, видно, витривалих конях і хижо зирять на киян. Всі вони одягнуті в чудернацькі кожухи вовною назовні (кияни ще не знали, що вони подвійні і що спідня овчина повернута вовною до тіла), на головах – хутряні шапки, при боці – крива шабля та булава, за спиною – сагайдак з луком та стрілами, а ззаду, біля сідла, – туго скручений жель та шкіряний хурджун – торба для здобичі.

Перед військо, у коло, утворене передньою сотнею, що стояла якраз насупроти воріт, в’їхали кілька вершників, перед якими всі розступилися, і, піднявши голови, почали роздивлятися вал і киян на ньому.

– Менгу-хан, – прошепотів Добриня. – Це він!

– Котрий? – спитав Дмитро.

– Отой, що на вороному коні.

Менгу, ніби відчувши, що про нього йде мова, раптом підняв руку і посварився.

– Кияни, ви побили моїх послів, і я прийшов щоб покарати вас!

Якийсь половець відразу ж переклав його слова.

– Але я прощу всіх, якщо ви відчините ворота і зустрінете мене за вашим звичаєм з хлібом-сіллю!

– Ми не відчинимо воріт! – гукнув Дмитро.

– Ти хто? Мені вже відомо, що ваш князь утік. А ти хто?

– Я воєвода Дмитро.

– Ти великий зухвалець, воєводо! Я зараз помчу по свіжих слідах князя Михайла, наздожену його – і він відчинить ворота міста. І тоді я тебе першого повішу на цій брамі! Це буде завтра або післязавтра. Отже, у тебе є час одуматися. Здача Киюва – життя, відмова – смерть!

З цими словами, не ждучи відповіді, Менгу здибив коня і помчав геть – до Білгородського шляху, по якому поїхав князь Михайло. За ним рушили, дотримуючись суворого порядку, його сотні. Спочатку поволі, а потім усе швидше і швидше, мов підстьобуване невидимим батогом, помчало все військо хана Менгу з гори в долину, до Либеді, де пролягала бита дорога на захід.

Вражені кияни ще довго стояли на валах, аж поки останній вершник зник за далекими засніженими горбами, і не знали – радіти з того чи ждати ще більшої біди.

8

У боярських хоромах було натоплено, пахло свіжим хлібом і смаженою на олії цибулею. Правда, час для обіду давно минув, – сонце вже опускалося за далекі приірпінські бори, але стіл стояв накритий.

Біля столу сиділа лише жіноча половина сім’ї.

Коли Дмитро ввійшов до покою, бояриня кинулася йому назустріч і, заплакавши, припала до плеча.

– Ну, що там? Кажуть, Менгу взяв Білгород?.. Люди бачили, як у тому краї щось горіло… Та ще кажуть, що спіймали князя. Невже це правда?

– Не вір бабським чуткам, – відповів боярин, одною рукою пригортаючи жону, а другою показуючи хлопцям, що йшли вслід за ним, щоб сідали до столу. – Менгу справді погнався за князем, але не думаю, щоб він наздогнав його, а тим більше взяв Білгород.

Він сів на своє місце і відрізав собі шмат вареної телятини.

До нього нахилилася Янка.

– А якщо Менгу таки полонив князя і змусить його відчинити ворота Києва? Що тоді? Невже нам усім кінець? Я не хочу помирати!

Вона вимовила останні слова зовсім тихо, але з таким болем і відчаєм у голосі, що всі враз перестали жувати. Це ж уперше тут була висловлена думка про смерть, і тому, що вона належала веселій, непосидючій, життєрадісній Янці, до того ж наймолодшій серед присутніх, якій ще жити б та й жити, болюче вразила кожного.

Добрині шмат застряв у горлі. Йому уявилася ця тендітна дівчина з мотузком або кангою на шиї у засніженому степу, уявив, як тягне її який-небудь бузувір-баатур до своєї кибитки чи до юрти, а там – кидає на смердючу кошму, зриває з неї одяг, заломлює білі руки і, прикрившись зверху шкарубким, пропахлим кінським потом і гірким димом кожухом, накидається на неї, як звір… Бр-р-р!

Скільки разів бачив він таке!

А хіба всі тягли полонянок до кибитки чи до юрти? Хіба не глумилися над дівочою та жіночою честю тут же, серед пожарищ і трупів, на очах у старих матерів та малих дітей?

Він зціпив зуби і зблід, бо уявляв ці жахи краще, ніж будь-хто інший. Однак промовчав, щоб не завдавати страху і смутку Янці та всім присутнім.

А Дмитро почав утішати дочку. Простягнувши руку, погладив її по голові.

– Не бійся, голубонько, я не дозволю відчинити ворота, хоч би князь благав зробити це. Він залишив нас у таку важку годину – тож хай сам тепер дбає про себе! А ми будемо захищатися скільки сил наших стане і, дасть Бог, відіб’ємося від песиголовців!

– А якщо не відіб’єтесь?.. Я живою в руки не дамся – кинуся з валу або з дзвіниці вниз головою! Краще зразу смерть, ніж мунгальський полон, ніж довічна наруга і неволя!

Всі знову заніміли, вражені ще сильнішим вибухом почуттів дівчини. Потім схлипнула бояриня, обняла дочку і притиснула її голову собі до грудей. Заголосили невістки, похнюпилися Микола та Степан.

Дмитро нахмурився ще більше – гримнув:

– Ну, годі вам! Годі! До того далеко! Не ховайте себе загодя! Київ – не Рязань, не Переяслав і навіть не Чернігів! Вали тут вищі, заборола міцніші, ворота обковані залізом, а мужності киянам не позичати! Відіб’ємося! – І повернувся до Добрині. – А ти як гадаєш? Ти багато бачив, знаєш – скажи!

Щоб заспокоїти жінок, Добриня відповів твердо:

– Вистоїмо! Ворога в Київ не пустимо! Та й навряд чи Менгу наважиться брати приступом місто: замало в нього сил. А якщо так, то, гадаю, і не затримається він довго під Києвом… А от довколишнім селам – біда! Там зараз ллється кров, умирають люди, горять хижі та повіті. І нікому захистити нещасних, нікому допомогти.

Він згадав своє село, своїх рідних – і замовк. Гіркий клубок підкотився до горла – перехопив дихання, а на очах мимоволі закаламутилися сльози… Адже Калиновий Кут лежав на шляху Менгу.

…Десь опівночі Добриня прокинувся від того, що його хтось легенько термосив за плече.

– Хто тут? Уже ранок? – спитав голосно, підводячись на лікоть.

– Тс-с-с! Не кричи! Який там ранок! – почувся голос Янки. – Це я! Прийшла поговорити з тобою, бо завтра може бути пізно.

Украй здивований, він підвівся і сів на ліжку.

– Що сталося?

– Бачиш, я прийшла, щоб попросити тебе… – Янка завагалася і сіла теж.

– Про що?

– Страшно мені. Лягла спати – не спиться. Перед очима постають жахи – один страшніший іншого. Все ввижається, як мунгали вриваються в Київ – палять, хапають, убивають… Словом, я зрозуміла, що треба готуватися до найгіршого – до смерті. А я не впевнена, що зможу накласти на себе руки. Уявила, як я кидаюся з дзвіниці вниз, як рязанська княгиня Євпраксія, і відчула, що не зможу зважитись на таке. Тож я і прийшла до тебе…

– Ну?

– Якщо будеш живий, допоможи мені в останню хвилину розпрощатися з життям! Щоб я не потрапила в полон! У наругу до поганина!

Добриня вигукнув:

– Ти збожеволіла, бояришне! Про віщо мовиш? Як же я наважуся укоротити тобі віку? І чому обрала мене для цього?

– Ну, не просити ж батька чи братів… Хто ж із них погодиться?

– А я?

– Ти чужий. І я для тебе чужа. Тобі зробити це простіше.

– Чужий! То й що з того, що чужий? Та швидше я сам загину, швидше сам накладу на себе руки, ніж підніму на тебе… на таку… на таку…

– Яку?

Добрині раптом забракло слів і мужності, ніби йому було не двадцять п’ять літ, а п’ятнадцять. Язик задерев’янів, думки в голові сплуталися. Ну, навіщо він бовкнув – «на таку»? Справді, такої, як Янка, такої чистої, ніжної, гарної і разом з тим своєвільної і недоступної дівчини він ніколи в житті не зустрічав. Та що з того? Для нього вона – як зоря на небі:

прекрасна, але недосяжна! Ну, навіщо він бовкнув оте дурне слово – «на таку»?

Він мовчав. А вона знову – з притиском – запитала:

– Ну ж – яку?

Він опустив руку на ліжко і при цьому не помітив, бо був схвильований, як його рука лягла на її руку, прикриту складками ковдри.

– Ну, на таку… гарну, ніжну… таку юну… таку незвичайну! – Він говорив тихо, хрипко, уривчасто і, розуміючи, що говорить не те, що треба, швидко замовк.

Янка відсахнулась. Навіть у темряві було видно, як злякано і гнівно блиснули її очі.

– Боже, що мовить сей смерд! – вигукнула вона і раптом, вирвавши свою руку з-під його руки, навідліг ударила його долонею по щоці. – Що ти говориш? Як посмів сказати мені таке? Як міг подумати про мене так? Я бояришня! Боярська дочка! Я прийшла попросити тебе, щоб уберіг мене від ганьби, неслави і мук, а ти…

Вона схопилася на ноги.

Добриня сторопів.

– Янко, за що ж ти мене так?.. – І потер щоку, терпнучи від думки, що дівчина здійме крик і хто-небудь сюди зайде.

Але вона не крикнула, а гордо відрубала:

– Щоб знав своє місце! Я бачила за столом, як ти зиркав на мене. Ти – смерд, холоп, половецький конюх, мунгальський раб!.. Ти – старий дідуган! Ось ти хто!

Останні її слова про старого дідугана розсмішили Добриню. Так по-дитячому могла сказати тільки зовсім юна і чиста Янка. Однак відповів він серйозно:

– Янко, ти даремно мене ображаєш. Я знаю своє місце. Я знаю, що я смерд, а не боярин, що я був половецьким невільником, мунгальським рабом. І я ніколи не забуваю про це… Але мені дивно, що ти вважаєш мене за старого дідугана. Я зовсім не дід! І маю очі, щоб відрізнити гарне від бридкого, молоде від старого, чисте від брудного. Чим же я завинив перед тобою? Чи тобі було б приємніше, коли б я сказав, що ти бридка та потворна?

– Ти насміхаєшся з мене!

– Та ні ж – не насміхаюся! Ти ще дитина, Янко! Неврівноважена, примхлива дитина, якій у цьому домі все дозволяється і все прощається!

– Ти знову ображаєш мене!

– Ну, як би я смів?.. Я безмежно вдячний твоєму батькові, бояринові Дмитру, за те, що надав мені, смердові, мунгальському конюхові, притулок у своїй господі. Він і всі його домочадці – то святі для мене люди! Як би я посмів насміхатися з кого-небудь чи ображати будь-кого?

– І все ж ти відмовляєшся допомогти мені розпрощатися з білим світом, якщо для всіх нас прийде край?

– Відмовляюся! – відрізав Добриня. – На тебе рук я не здійму!

Янка помовчала трохи, потім зітхнула.

– Всі ви боягузи! Ти теж боягуз!.. Один князь рязанський Федір Юрійович був сміливцем! Один він…

– Федір Юрійович? Я не чув про такого.

– Про нього вже вся Русь знає… А ти – не чув…

– Русь знає, а я був серед половців та мунгалів, тому й не чув… Чим же прославився князь Федір, чим вразив тебе? Розкажи – знатиму і я.

– Ти хочеш знати?

– Хочу.

– Тоді слухай… Два роки тому рушив безбожний Батий з багатьма воїнами своїми на Заліську Русь і став на річці Воронежі, поблизу землі Рязанської. І прислав послів до великого князя рязанського Юрія Інгваровича, щоб той дав йому десятину всього: і князів, і людей, і добра всякого. Почув це князь Юрій і зразу ж послав гінців у Володимир до великого князя Юрія Всеволодовича, щоб допоміг відбити Батия. Але той допомоги не дав – задумав сам зійтися в бою з Батиєм. Почув таку відповідь Юрій Інгварович і закликав собі на допомогу своїх братів – князів Давида Муромського, Гліба Коломенського, Олега Красного, Всеволода Пронського, а сина свого, князя Федора Юрійовича, послав з дарами до безбожного Батия… І прибув князь Федір Юрійович до Батия, дари йому приніс і просив не йти війною на землю Рязанську. А той дари прийняв і став, брехливий і безбожний, у рязанських князів дочок і сестер собі на ложе просити. А хтось із вельмож рязанських по заздрості доніс Батиєві, що має князь Федір Юрійович жону-княгиню із царського візантійського роду – ліпотою і тілом красна бе зело, краща за всіх. Лукавий і немилостивий Батий розпалився в похоті своїй і сказав князю Федору: «Дай мені, княже, звідати красу жони твоєї, тоді не піду я на Рязань!» А князь Федір засміявся в лице Батиєві і відповів: «Не годиться нам, князям руським, водити до тебе, нечестивого, жон своїх на блуд. Коли нас одолієш, тоді і жонами нашими володітимеш!» Безбожний Батий розлютився і зразу ж повелів убити князя Федора Юрійовича, а тіло його кинути на розтерзання звірам і птицям. Інших воїнів ліпших теж повбивав. Врятувався лише один отрок, улюбленець князя Федора, по імені Апониця. Заховався він і гірко плакав, дивлячись на свого мертвого господаря. А вночі, побачивши, що ніхто його не стереже, таємно поховав його і поспішив у Рязань до княгині Євпраксії і розповів, як і за що нечестивий цар Батий убив її мужа, благовірного князя Федора. Княгиня Євпраксія стояла в цей час у високому теремі з любим чадом своїм – князем Іваном Федоровичем. Почувши ці смертоносні слова, сповнені туги, вона притьмом кинулась з превисокого терема разом із сином, князем Іваном, прямо на землю і розбилась на смерть… – Янка зітхнула ще важче і, трохи помовчавши, тихим голосом закінчила свою оповідь: – Так розповідали втікачі… Таким був князь Федір Юрійович, ось так учинила княгиня Євпраксія… Чому ж я не можу вчинити так само? Хіба я слабша за неї?

У її голосі прозвучав відчай, і тільки тепер Добриня швидше відчув серцем, ніж осягнув розумом, яка глибока розпука гнітить душу цієї отроковиці. Видно, втікачі з далекої Рязані розповіли їй про Батиїв погром північної Русі, вона уявила всі ті жахи, які творили там завойовники, і тепер не може позбутися їх. Несподіваний прихід Менгу під Київ приголомшив усіх мешканців міста, а її вразливу душу – особливо, і дівчина шукає виходу із безвихідного, на її думку, становища, в якому опинилися всі кияни. Справді, що її, як і всіх, чекає? Життя? В це вона не вірить. Неволя? Її вона боїться дужче за смерть. Отже, залишається смерть. Та як померти, якщо ворог не вб’є, а захоче взяти в полон? Накласти на себе руки? На це не кожен зважиться…

Ну, що їй відповісти?

– Янко, чому ти думаєш, що маєш вчинити так, як вчинила княгиня Євпраксія? Може, до цього взагалі не дійде! Я вірю, що Менгу не візьме Києва, бо не ті в нього сили, щоб узяти.

– А якщо візьме?

– Тоді я буду поблизу тебе.

– І зробиш те, про що я прошу?..

– Не знаю. Я захищатиму тебе.

– Ну, і за це дякую… А про нашу розмову – нікому ні слова!

Вона швидко вислизнула з кімнати і тихо причинила за собою двері.

9

Наступного дня, перед вечором, раптом забили на сполох дзвони усіх київських церков. Крізь їхнє холодно-басовите гучання проривалися далекі тривожні голоси:

– Мунгали! Мунгали!

– До зброї, кияни! На заборола!

Янка накинула на плечі покритий зеленим єдвабом кожушок, натягла на голову хутряну шапочку з червоною оксамитовою оторочкою, схопила лука та тул зі стрілами і стрімголов кинулася до воріт.

– Куди-и?.. – вибігла на ґанок бояриня Анастасія.

Та дівчина навіть не оглянулась – хряпнула хвірткою і на вулиці пірнула в гамірливий натовп, що враз завертів, закрутив і поніс до Золотих воріт.

На вал вели старі скрипучі сходи. Янка поспішила нагору, на надбрамну вежу, де, як вона знала, мав бути батько.

Тут її помітив Добриня.

– Янко! Ти? Сиділа б краще вдома, бояришне! Ще не настав той час, коли й жінкам треба бути на валу!

– Хто зна – той чи не той, – огризнулась дівчина. – Та й ти мені не вказ!

Добриня знизав плечима. Зарозуміле дівчисько! І на вмову не здається! Що ж – хай іде. У неї батько, брати – нехай і говорять з нею! А твоє, смерде, яке діло?

Однак і він пішов услід за нею, ближче до гурту бояр, що з воєводою Дмитром вдивлялися в далечінь, на Білгородський шлях, по якому наближалися до Києва загони мунгалів та валки бранців.

Уздрівши дочку, Дмитро насупився.

– Янко! Ти чого тут? Та ще й з луком! Тебе тут тільки й не вистачало! Ану, киш мені додому!

Янка притупнула чобітком.

– Не піду! Хоч убий – не піду! Усім можна, а мені зась? З чого б то?

Бояри засміялися.

– А в тебе, Дмитре, дівка з перцем!

– За словом у кишеню не лізе!

– Ще й лука притягла з собою! Чи то ж натягне?

– І гарна достобіса!

Янка почервоніла, оченята її гнівно блиснули.

– Гарна, та не про вас! Пащекуєте тут, як перекупки на Бабиному торжку[43]! А ще боярами називаєтесь!

Бояри зареготали ще дужче.

– Оце дівчина! І стриже, і бриє!

Тут подав голос Домажир, один з найбагатших київських бояр.

– Годі вам! Справді розпащекувалися! – гримнув він. – Я не дозволю насміхатися з моєї майбутньої невісточки!

Всі затихли. Жартує боярин чи правду каже? І запитально поглянули на Дмитра, але той зніяковіло мовчав.

А Янка, що від тих слів здригнулася, як від ляпаса, раптом випросталася, гордо витягнула вгору до високого носатого боярина тонку дівочу шийку і кинула йому в обличчя:

– Хай ваш Івор не милиться, бо не буде бритися!

Від несподіваного одкоша Домажир поперхнувся, закашлявся і почав на виду буряковіти. Гострі слова дівчини зачепили його за живе. До того ж по гурту бояр прошелестів смішок, а дехто відверто глузливо пирхнув.

– Тобто… Як це розуміти?.. Янко!.. Дмитре!.. Ми ж, здається, домовилися? Га?

– Тільки не зі мною! – відрізала Янка.

– Ну, так, так, не з тобою, звичайно. Я мав бесіду з твоїми батьками, – промимрив Домажир. – Але якщо треба і з тобою, то ми з Івором прийдемо – погуторимо… Чого ж…

У Янки на вустах уже тріпотіла відповідь, щоб злетіти, але тут пролунав голосний крик:

– Дивіться, дивіться, татари завертають прямо сюди!

Про Янку і Домажира всі враз забули і глянули на дорогу.

Монголи з Либідської долини вже вибралися на гору і темною звивистою гадюкою підповзали до Києва. Попереду, в оточенні нойонів і баатурів, похитувався на вороному коні Менгу. За ним розтяглося кілька сотень війська, а в прогалинах між загонами брели полоненики, оточені кінною вартою. Пов’язані по десятку чоловіки – в кангах, що незугарно погойдувалися на шиях; жінки та підлітки – під наглядом кінних дозорців, що довгими гарапниками підганяли тих, хто відставав чи збочував з дороги. А ще далі – валки саней з награбованим добром, табуни коней та гурти худоби… І знову – військо.

Над Києвом запала моторошна тиша. Лише хтось один не стримався і з болем і ненавистю вигукнув:

– Ох, окаянні!

І знову – тиша. У багатьох зробилося млосно у грудях, стиснулося серце, а під черепом забилася болісна думка: «Невже і зі мною таке буде? Невже і мою жону з дітьми гнатимуть отак, мов отару овець, у чужий далекий край – на страждання, на смерть?»

Вибравшись на гору, до Васильківського шляху, Менгу з двома сотнями баатурів та сотнею полонеників раптом повернув ліворуч, до Золотих воріт, і зупинився на майдані, а інших полонених і здобич сторожа повела вниз, до Хрещатої долини, а звідти – на Печерське, до Звіринця і далі, через Дніпро, на схід. Туди ж рушило і все монгольське військо.

Менгу підвів голову, довго вдивлявся у мовчазних киян, що застигли на високих стінах міста, а потім гукнув:

– Кияни! Ваш князь утік, як останній боягуз! Я зневажаю його! Не заїхав навіть у Білгород, щоб поснідати, а дременув далі, залишивши і вас, і всю свою землю напризволяще. Тепер ви самі господарі своєї долі, і я ще раз раджу вам помиритися зі мною і визнати владу Бату-хана над Києвом. Обіцяю вам мир і життя, а також прощаю вам вашу провину – побиття моїх послів. Ну? Що ви на це скажете?

Дмитро вислухав його і, не задумуючись, твердо відповів:

– Ні! Ми вільні люди і нічиєї зверхності не потерпимо і не визнаємо!

Менгу підскочив у сідлі, посварився на киян камчею.

– Нерозумні! Зараз ви остаточно прирекли себе на смерть! Дивіться, що з вами буде! Дивіться, кияни!

Він махнув рукою – баатури накинулися на пов’язаних мотуззям полонеників. Блиснули шаблі, бойові сокири та шокпари – пролунав болісний зойк беззахисних людей, що падали, обливаючись кров’ю, на білий сніг.

– Та стріляйте ж у них! Стріляйте! – вигукнула Янка, підводячи вгору лука. – Чого ж ви стоїте? Стріляйте!

Тятива її тонко бренькнула, просвистіла стріла. Ще кілька десятків стріл шугнули з валу вниз – на убивць. Але жодна не досягла цілі – всі впали за якихось двадцять чи тридцять кроків від вершників.

Менгу зареготав і знову подав знак рукою.

Одним стрибком Добриня блискавично метнувся до неї і, притиснувши дівчину до грудей, затулив її собою. В ту ж мить цвьохнули довгі монгольські стріли, і тупий удар у спину змусив його скрикнути.

Підкоряючись його волі, баатури миттю підняли свої луки і, наклавши на них стріли, завмерли, чекаючи наказу стріляти.

Добриня застережно гукнув:

– Пригніться! Та швидше! Вони влучать у нас!

Багато хто, скоряючись його голосові, миттю пригнувся, але були й такі, хто не почув чи злегковажив порадою. Вони безпечно спостерігали, як воїни Менгу готуються до стрільби. Янка теж відкрито стояла на заборолі, витягала з тула нову стрілу.

Дівчисько! Нерозумне дівчисько!

Одним стрибком Добриня блискавично метнувся до неї і, притиснувши дівчину до грудей, затулив її собою. В ту ж мить цвьохнули довгі монгольські стріли, і тупий удар у спину змусив його скрикнути. Поряд пролунали такі ж болісні скрики. Хтось упав.

Янка випручалася з міцних парубоцьких обіймів і гнівно глянула на хлопця. Вона ще не розуміла, що сталося. Губи її тремтіли від образи, а невеличкі кулачки часто затарабанили йому в груди. Як він посмів! Та ще й на виду у всього Києва! Мерзенний смерд, раб, половецький конюх! Та тут раптом уздріла в його спині стрілу. По ній стікала і капала на зачовганий дощаний поміст яскраво-червона кров.

– Ой, що ж це? – Ноги її підкосилися. – Мій Боже!

До неї підскочив воєвода – підтримав.

– Ти не поранена, донечко?

– Я – ні! А ось він… Рятуючи мене…

– Я все бачив. Тепер ти розумієш, як необачно вчинила, прийшовши сюди? – суворо проказав Дмитро і додав різко: – Зараз же геть мені додому! Якого горя могла завдати нам! Якого горя!

Янка слухняно подріботіла вниз, а Дмитро роззирнувся довкола. Окрім Добрині, було поранено ще кілька чоловік, серед них Миколу – у передпліччя. Микола смикав стрілу, щоб витягти з рани. Степан допомагав йому, але невміло, і стріла зламалася.

– Нічого тут не робіть – ідіть додому! – наказав Дмитро. – А я візьму Добриню і зразу ж за вами!

Він підвів очі на парубка.

– Болить дуже?

– Терпіти можна.

– Зараз я знайду підводу і відвезу тебе додому, а там уже будемо рятувати.

– Я сам дійду, – відповів Добриня. – Рана, здається, не глибока: стріла влучила в лопатку.

– Ну, якщо так, то слава Богу! Просто дивно, що наші стріли не долетіли до татар, а їхні на такій же відстані поранили стількох наших!

– У них тугіші, далекобійніші луки, і їхні стріли летять далі, ніж наші, – відповів Добриня.

– Тепер будемо знати, – гірко сказав Дмитро. – Але якою ціною здобувається наука! А Менгу це знав!

– Він може скористатися цим знанням ще раз. Скажи, воєводо, нашим людям, щоб не висовували без потреби носа із-за заборола, – тихо промовив Добриня, кривлячись від болю.

Дмитро обережно виглянув крізь вузький отвір бійниці і вигукнув:

– Ні, Менгу вже не скористається новою нагодою послати в наших безпечних киян ще одну сотню стріл, він тікає! Він облишив намір обложити місто! Ми врятовані! Боже, невже це правда?

На його слова всі кинулись до заборола і, перевісившись через нього, глянули на широкий передбрамний майдан, де темніли тіла побитих полонеників, і на засніжений посад обабіч Васильківського шляху. І полегшене зітхання вирвалося з багатьох грудей.

Так, Менгу справді відступився від думки взяти Київ. Від Золотих воріт він протореною дорогою спускався вниз, поспішаючи навздогін за своїм військом, що, мов обжертий полоз, поволі виповзало з Хрещатого яру на гору, до Печерського монастиря, і десь там зникало в імлистій безвісті далини.

Розділ II

Калиновий кут

1

Скрипнули двері – і Добриня розплющив очі. До покою зайшов воєвода Дмитро у супроводі невисокого, плечистого чоловіка з широкою смолистою бородою. У незнайомця все було темне: і борода, і чуб, і очі, і одяг. Тільки зуби блиснули сніговою білизною, коли він розкрив рота, щоб привітатись.

Воєвода підійшов до ліжка.

– Ну, як ся маєш, хлопче? Болить?

– Болить.

– Я привів тобі лікаря. Це гречин Василакій, він подивиться твою рану і зробить, що треба. Ти вже потерпи, голубе, трохи! Микола щойно теж терпів.

– Потерплю, – тихо відповів Добриня і підвів голову. – А як там Менгу? Не повернувся?

– Слава Богу, щез, клятий! З Дарниці пішов прямо на Бориспіль… Не по зубах йому наш Київ! Може, обмине нас це лихо?

Краєм ока спостерігаючи, як гречин виймає із дерев’яної скриньки різне лікарське причандалля, Добриня заперечив.

– Ні, не обмине! Ти, воєводо, не знаєш тих людей. Вони хижі і заздрісні… Вони вже побачили Київ, дізналися про його багатства і не заспокояться доти, доки не візьмуть його на щит, не пограбують та не сплюндрують дотла!

– Отже, ти вважаєш, що Менгу лише розвідував підступи до Києва?

– Тільки так… Правда, він покладав деякі надії на своїх послів, які повинні були умовити киян піддатися йому по добрій волі, та коли це не вийшло, обмежився тим, що пошарпав околиці міста, роздивився все, що міг, і повернувся назад, до Батия…

– Невже сюди прийде сам Батий? Коли ж?

– От сього не знаю. Може, скоро, а може, влітку чи восени… Це вже як йому заманеться.

Воєвода замислився. На його крутому лобі туго зійшлися до перенісся густі брови, утворюючи глибоку прямовисну зморшку.

– А може, й не прийде? Все ж може трапитися – до весни правець його схопить або якась інша болячка задушить. От і не прийде!

Добриня ворухнувся, бажаючи заперечити, але тут же скривився від болю.

– Ну, сподіватися на таку випадковість не слід. Батий ще не такий старий і не хворий. А якщо й задушить його яка-небудь болячка, то на його місце стане Менгу або хтось інший з Чінгісханових нащадків. Може, ще безпощадніший!

Підійшов лікар – і їхня розмова припинилася.

Гречин присів на ліжко, поклав пораненому долоню на лоба.

– Повернись-но, хлопче, до мене спиною – я подивлюся, що там у тебе.

Добриня обережно перевернувся і тут же засичав: несподіваним ривком лікар висмикнув із тіла наконечник стріли, що вже встиг вкипіти в рану.

– Ой!

Василакій притримав його за плече.

– Тихо! Тихо! Нехай трохи поболить! Зате з рани витече зіпсована кров! Тобі пощастило: стріла наприкінці польоту втратила пробивну силу і застряла в лопатці, але кістки не роздробила. – І несподівано запитав: – Жону маєш?

– Ні, не маю.

– Ну, то до свадьби загоїться! Але тиждень чи два доведеться полежати тут, голубе! – Василакій відрізав шмат чистого полотна, намазав якоюсь маззю, приклав до рани і туго перев’язав довгим тонким рушником. – Відпочивай! А я завтра навідаюсь…

Зібравши свої речі, він безшумно вийшов.

– Тиждень чи два! – вигукнув Добриня, коли двері зачинилися. – Ніяк мені лежати тут тиждень чи два!

– Чому? Хіба тобі тут погано? – нахмурився боярин.

– Не погано. Та душа рветься в Калиновий Кут. Чи живі там мої? А може, порубані-постріляні? Чи верстають важкий шлях у татарську неволю?

– Я розумію тебе. Але не поспішай – видужай спочатку! Якщо твої родичі живі-здорові, то й через тиждень чи два побачиш їх, а якщо ні – то ні сьогодні, ні через тиждень уже нічим їм не зарадиш, – сказав Дмитро і, несподівано сівши на ліжко, нагнувся і поцілував Добриню в чоло. – Дякую, друже мій, за Янку, за доньку мою любу. Ти врятував її! Я довічний твій боржник. Довічний!..

Добриня зніяковів.

– Я радий, що Янка жива й неушкоджена. Їй не варто було йти на вал. Я казав їй про це. Та що поробиш, коли вона така неслухняна.

– Ніде правди діти, – погодився боярин. – Найменшенька вона у нас – от і розбалували. Особливо прив’язалися до неї ми з бояринею, коли зник Ілько… От ми всю любов нашу перенесли на Янку… Коли б трапилося з нею, не дай Боже, нещастя, то не знаю, що б з нами було! Ось так, друже мій… А тепер – лежи і видужуй! Може, тобі щось треба – кажи! Все тобі буде – їжа, одяг, кінь, зброя! Все буде!

– Дякую, боярине, за щедрість… Але зараз мені нічого не треба. Хіба що одну дрібницю – ножиці і дзеркальце, щоб підстригти свої патли, що виросли, як у попа, та бороду й вуса підправити або й зовсім обстригти.

Дмитро усміхнувся.

– Тільки й того?.. Я зараз пришлю Василакія. Він не тільки умілий, знаючий лікар, а й добрий цирульник. Як скажеш, так і зробить… Цей гречин – на всі руки майстер.

Гречин не забарився. На цей раз він приніс з собою не чорну скриньку, а велику дерев’яну тацю, на якій стояв глек з окропом, лежали ножиці, грецька бритва з тонкою ручкою із баранячого рога, бронзове дзеркало, мило, гребінець.

– Хочеш стати гарним, юначе?

– Хочу стати молодим.

– Молодість та здоров’я – то і є краса… Помаленьку підводься і сідай на стілець – я почаклую біля тебе. Ось так! – Василакій узяв до рук гребінця і ножиці. – Але спочатку поглянь на себе. Бачиш?

Добриня заглянув у піднесене гречином добре відполіроване жовтувате дзеркало і побачив у ньому незнайомого, зовсім чужого чоловіка з патлатою кучмою на голові і густою скуйовдженою бородою.

Господи! Невже це я? Таке страховисько! Недарма Янка з такою огидою на мене дивилася!

Він уперше так зблизька і так пильно розглядав себе, бо раніше міг робити це, лише дивлячись у воду, і був здивований і збентежений тим, що побачив.

– Боже, яким страшним я, мабуть, здаюся для всіх! – не втримався від зітхання Добриня, повертаючи дзеркало лікареві.

Василакій блиснув зубами.

– Ось що таке молодість! Жадоба життя! Потяг до краси!.. А в мої літа цього вже не відчуваєш!

– Скільки ж вам?

– З півсотні звернуло… – і Василакій почав ножицями чикрижити густого Добрининого чуба.

– Ви служите у боярина?

– Я служу, юначе, кожному, хто потребує моєї допомоги. В тім числі і воєводі Дмитру та його домочадцям. Двері багатьох київських вельмож широко і гостинно розчиняються переді мною. Навіть князівські. Бо хвороба нікого не минає.

– І давно ви вже в Києві?

– Та вже встиг стати справжнім киянином, бо приїхав на Русь за п’ять літ до того, як помер князь Рюрик[44], батько князя Володимира Рюриковича.

– Ого, тридцять літ! А додому не тягне?

– Ще й як тягне! Як згадаю свої Салоніки, то, здається, на крилах пролетів би, аби хоч раз глянути на рідні місця, на голубе море, на дикі гори, на дорогі серцю могили матері та батька… Батьківщиною, мій юначе, завжди є та земля, де ти прожив перші двадцять літ, а потім проживи ти в іншому, навіть кращому, місці і сорок, і шістдесят, а тебе все тягтиме на землю твого дитинства і твоєї юності, бо дитячі та юнацькі почуття і враження, свіжі, чисті, найсильніші, залишаються в серці назавжди. А ще коли та земля – прекрасна Еллада…

Василакій поклацав ножицями і надовго замовк, задумливо задивившись у вікно.

– То чому ж вам не повернутися додому, лікарю? Що вас тут тримає?

Гречин знову заклацав ножицями – заходився стригти бороду.

– Не так це все просто, голубе… Більшу частину життя я прожив тут, у Києві, тут одружився, завів дітей, збудував будинок, маю добрий зарібок. Поки був молодий, повен сили, то не так часто згадував домівку, а тепер, коли постарів, все частіше в серце навідуються спогади про батьківщину, мою милу Елладу, все дужче хочеться туди… Та як поїдеш? Дружина-русинка не пускає – боїться, що помру в дорозі чи половці в полон потягнуть, сини та дочки теж відмовляють. Ну, а внуків, моїх маленьких горобенят, сам не в силі залишити… Дома навряд чи застану я кого-небудь живого із своїх: батьки ще при мені померли, брати та сестри, – а я був наймолодший, – теж, мабуть, досі Богові душі повіддавали. Кого я там зустріну, хто мене привітає – племінники та племінниці? Я не знаю, чи вони взагалі є у мене, а якщо є, то не дуже зрадіють дядькові, якого носило по світах аж цілих тридцять літ!

Розмова не заважала Василакієві працювати. Довкола на підлозі вже лежали купи обкарнаного з Добрининої голови та бороди волосся. Вправні рухливі пальці швидко вмокнули тугу волосяну щіточку в окріп, збили в невеличкій мисочці мильне шумовиння, обмастили ним усе Добринине обличчя, аж тому стало лячно, і спритно вхопили невеличку бритву, що скидалася на вузький ножик з прямою кістяною колодочкою.

Шкребучи Добринину щоку, Василакій вів далі:

– Київ став для мене другою батьківщиною. Отож одна живе нині направду переді мною, перед моїми очима – Русь, а друга, Еллада, – в моєму серці. Як спомин… Я вже змирився з думкою, що ніколи більше не побачу своєї коханої Греції, ніколи не вдихну на повні груди неповторного запаху лавра та магнолії, не почую плескоту хвиль найласкавішого в світі моря – Егейського. Тут уже і помиратиму…

– Ну, що ви, лікарю! Навіщо такі сумні думки?

– Е-е, голубе, ми короткочасні гості на цьому світі. Не встигаєш надивитися на золоте сонце та голубе небо, як вічність уже стукає до тебе в двері – виходь!.. Добре, що Менгу-ханові не захотілося мерзнути під валами Києва. А коли б трапилося навпаки? От і був би кінець! Може, не всім, та багатьом. Бо я не вірю, що Київ витримає облогу. Адже Переяслав і Чернігів не витримали, а захисники там не менш мужні, ніж наші! – Василакій намочив у гарячій воді рушничок і витер ним залишки мила на Добрининому обличчі. – Ну, парубче, тепер видно, що ти й справді парубок, а не старий дід! Поглянь у дзеркало! Впізнаєш себе? Це, братику, мистецтво – змінювати людську натуру! Ви, руси, до цього не додумалися, а ми, греки, здавна це робимо…

– Однак у вас борода!

Василакій усміхнувся.

– З ким поведешся, у того і наберешся! – і подав дзеркало.

Добриня глянув – і обімлів.

– Ой! Невже це я?

На нього дивилося чиєсь чуже, незнайоме обличчя: худі, обсмалені морозом щоки блищали, як вичинена шкіра. Тепер, коли раптом не стало вусів і бороди, виразніше виділялися брови і особливо очі, що напружено слідкували за кожним його порухом, а чуб, добре прополосканий дніпровською водою, а нині підрізаний над чолом і поза вухами, лежав темною пухкою копицею на крупній довгастій голові.

Щоб краще себе розгледіти, Добриня повернувся до вікна. Та різкий біль у спині пронизав його тіло наскрізь. Він схитнувся, випустив дзеркало.

– Ти забув, хлопче, що нині одержав гостинця від Менгу-хана, – пробурчав Василакій, підхоплюючи його попід руки. – Лягай, сину, лягай – і не ворушися!

І допоміг йому добратися до ліжка.

2

Поки Василакій, прибираючи, шаргав ногами, брязкав ножицями та бритвою, Добриня, пересилюючи біль, тихо лежав на лівому боці, обличчям до вікна, і дивився крізь вузькі шибки на ясне голубе небо. Лежав, думав про те, що сталося з ним за останні два дні, і не вірив сам собі. Мов крізь марево, ввижалося жовте, з рідкими вусами і такою ж рідкою бородою обличчя Менгу, купання у дніпровському прогної, сперечання Жокте з киянами і вбивство послів, а сьогодні – вбивство у відповідь цілої сотні полонеників… Невже це не сон? Невже він сам був учасником цих страшних подій?

Так, був. Бо ще вчора носив на плечах дрантя монгольського богола, а нині лежить у чистій постелі київського тисяцького, ще вчора за своє життя, яке кожної миті могла обірвати чужинська шабля, не дав би й ногати, а сьогодні він вільний і тим – щасливий.

Яке це щастя – бути вільним! Не бути рабом!

Він не почув, як вийшов з хоромини гречин, як причинилися за ним двері. Біль поволі затихав, приємне тепло огорнуло його зі всіх боків, і, сам того не помічаючи, він склепив повіки…

Прокинувся від того, що відчув на собі чийсь пильний погляд. Розплющив очі – і побачив посеред хоромини Янку з великою дерев’яною тацею в руках. Він ще не зовсім прийшов до тями, ще не струснув з себе залишки дрімоти, а тому подумав, що побачив її вві сні. Вразив його погляд дівчини і вираз її обличчя: на ньому вимальовувався крайній подив. Йому навіть здалося, що вона аж злякалася і ось-ось випустить з рук тацю, на якій принесла йому вечерю.

Ця думка остаточно вивела його із сонного заціпеніння – і він підняв голову.

– Янко, ти?

Дівчина злякано відступила на крок.

– А ти… хто?

Це здивувало його.

– Як – хто? Я – Добриня… – Він підвівся, сів на ліжку і, раптом здогадавшись, чому Янка не признала його, усміхнувся. – А-а, ось чому ти сумніваєшся… Що я без бороди та вусів? Правда? Так це ж ваш Василакій, гречин, зробив таке чудо, що я й сам себе не впізнав! А я таки справді Добриня! Їй-богу, я!

Янка все ще пильно приглядалася до нього, ніби сумнівалася – вірити чи не вірити. Потім поставила тацю на стіл і тихо сказала:

– Ось – матінка прислала тобі вечерю… Їж!.. І поправляйся!.. Ти захистив мене, врятував від поранення або й смерті… Я вдячна тобі, а особливо – тато та мама… Аж страшно подумати, що б з ними було, коли б мене не стало… А я тебе справді спочатку не впізнала – аж сторопіла, побачивши зовсім чужого чоловіка. А тепер бачу: ніс і очі – ті ж…

– Добре, що хоч по носу впізнала.

– Ледве впізнала – так ти змінився! То був старий смерд, а тепер – ніби молодий боярин або й князь!

– Ото! – усміхнувся Добриня. – Які в тебе крайнощі! То був старий – тепер став молодим. Був раб, смерд – тепер боярин або й князь… Так, чого доброго, я ще й справді високо носа задеру!

– Ну, не дуже задирай! – фиркнула Янка. – Смерд завжди залишиться смердом, хоч би його нарядити і в князівський чи боярський одяг!

Вона навіть вередливо притупнула ногою.

– А я й не ряджусь в їхній одяг, – серйозно відповів на те Добриня, зачеплений за живе. – Куди мені! Аби лиш трохи загоїлася рана, так і полечу в свій Калиновий Кут! Якщо мунгали не дійшли туди, то я буду найщасливішою людиною на світі! І нехай тоді князь чи боярин зрівняється щастям зі мною!

– Я бачу, ти сердишся, – примирливо сказала юна бояришня. – Не сердься! Я ж прийшла не для того, щоб дратувати тебе, а принесла вечерю своєму рятівникові… Їж – і поправляйся, бо без цього не доїдеш ти до свого Калинового Кута! – І вона, крутнувшись на одній нозі, вибігла прудко з хоромини.

3

Страшна тривога, що охопила було киян при появі Менгу-хана, поволі улягалася. Татари так же хутко зникли, як і з’явилися, і це несподіване зникнення одні приписували висоті і неприступності київських справді могутніх, може, наймогутніших на Русі, валів, а інші – заступництву Господа Бога. Але і ті, й інші поволі почали вірити в те, що небезпека минула, вогняним смерчем опаливши лише навколишні села. Знову відчинилися ворота міста, завирували міські торговища, запрацювали і на Горі, і на Подолі ремісники, весело забелемкали дзвони церков, скликаючи прихожан до утрені, обідні та вечерні. А коли Дмитро послав гінців аж до Переяслава та до Росі і ті, повернувшись, сповістили, що ворога ніде не зустріли, кияни і зовсім полегшено зітхнули:

– Слава Богу, пронесло!

В один із таких днів за обіднім столом зібралася вся боярська родина. Вийшли і обидва поранені – боярин Микола Дмитрович та Добриня. У боярина ще боліла рука, і вона лежала у нього на грудях, підв’язана через плече рушником, а Добриня почував себе вже зовсім дужим. Неглибока рана швидко затягнулася і нагадувала про себе лиш зрідка ледь помітною сверблячкою. Він надумав завтра вирушити до Калинового Кута і хотів після обіду сказати про це бояринові Дмитру, але той випередив його. Закінчивши обід і витерши рушником рота, він поклав свою правицю на плече Добрині.

– Ну, парубче, знудьгувався, бачу, ти тут? Рвешся додому?

– Рвуся, боярине.

– Завтра поїдеш… Для тебе вже все приготовлено в дорогу. І кінь стоїть під сідлом – це тобі подарунок від мене і нас усіх.

– Дякую, боярине, – вклонився Добриня. – Вік пам’ятатиму всіх вас!

– Не поспішай дякувати… Я сказав не все…

– Я слухаю, боярине.

– Бачиш, Київ залишився сиротою: князь наш утік, забравши з собою військо. А я не думаю, що Батий обмежиться однією розвідкою. Раз була розвідка, то рано чи пізно і вся орда прийде сюди. А у нас – обмаль зброї. Потрібна криця, щоб кувати мечі, наконечники для стріл та списів, пластини для лат, дріт для кольчуг. А де її взяти? Криці потрібно, багато криці! Отож я й подумав, що ти з батьком та братами, якщо живі, витопиш її і привезеш до Києва, прямо мені, бо думати про все місто, поки немає князя, мушу я. А я вже тут подбаю, щоб зброярі зробили з неї те, що нам потрібно… Зрозумів?

– Зрозумів, боярине. Якщо батько та брати живі, я скажу їм, і ми вже постараємося!

– Друже мій, якщо, не дай Боже, нікого з твоїх немає в живих, бо ж минуло аж п’ять років, як ти розстався з ними, то збирай сільських умільців, копай руду і витоплюй крицю сам. Без неї Києву – як без рук!

– Розумію, боярине, і зроблю все, що зможу, – запевнив Добриня.

Другого дня після сніданку він вийшов з гостинного боярського дому. Ще тільки-тільки піднімався на сході край неба, розганяючи імлисті ранкові сутінки, а на дворі вже поралися боярські челядники, біля стайні бив копитом осідланий кінь, а поряд з ним бовваніла невеличка жіноча постать.

– Янка? Ти що тут робиш? – здивувався Добриня, підійшовши ближче і впізнавши бояришню.

Дівчина зніяковіла. Пальці її змерзли, і вона ніяк не могла прив’язати невеличку торбинку до саквів, приторочених до сідла.

– Та… – і замовкла в нерішучості. – Подарунок…

– Що там?

– Приїдеш додому – побачиш… Не питай, а допоможи мені! Пальці покоцюбли – нічого не можу вдіяти…

– То давай сюди, – і Добриня запхнув торбинку собі за пазуху, думаючи, що там сніданок, яким він поласує, коли доїде до Білгорода. – Дякую, що принесла, бояришне, і будь щаслива та долі мила!

Не відповівши, Янка потупотіла до ґанку і зникла в хоромах, грюкнувши дверима.

Добриня вивів коня за ворота, скочив у сідло і помчав до Білгородських воріт – на виїзд. Поминувши їх і не дуже поспішаючи, поїхав униз, до Либідської долини.

Тим часом зійшло сонце – і над засніженою землею зарожевів ясний морозний світанок. З-за київських гір блиснули червонясті промені і освітили все довкола. І тоді, не так з голоду, як з цікавості Добриня вийняв з-за пазухи торбинку і, розв’язавши, витягнув з неї якийсь тугий білий сувій. Розгорнув – і остовпів. Гаряча хвиля раптово вдарила в серце: у руках він тримав гарно вишиту шовковою заполоччю лляну сорочку. Подарунок юної бояришні!.. Так ось воно що! Янка! Напевне ж, сама вишивала й шила? І кому? Смердові, упослідженому рабові! Невже, невже це тільки дяка за порятунок?

Лице його спаленіло. Серце забилося частіше. Він не знав, що думати. Невже Янка, оте вередливе дівчисько, що тільки-но стає дорослою дівчиною, невже вона знайшла в ньому щось таке, що зворухнуло її ще напівдитячу душу? Та ні, не може такого бути, відгонив він від себе подібні думки. Щоб дочка воєводи, боярина, тисяцького, другої після князя особи в місті, раптом проявила якісь почуття до смерда, колишнього полоненика? Ні, ні, кинь про це думати, хлопче! Адже вона відверто і не раз говорила, що ти – раб, смерд!.. Правда, в її очах іноді спалахували якісь вогники зацікавленості, щось у них жило таке, що не раз змушувало його задумуватись і хвилюватись. Особливо це було помітно в останні дні, коли вона, замість челядниці, приносила сніданок, обід та вечерю, ставила на стіл і, зашарівшись, поспішно виходила з хоромини. Та разом з тим він добре пам’ятав її слова «смерд», «раб», що не раз зривалися з її уст і болюче, мов батогом, стьобали по серцю.

Він обережно згорнув сорочку, засунув у торбинку і заховав за пазуху. Відчувши неувагу вершника, кінь з рисі перейшов на помірну ходу, та Добриня не помітив цього. Перед очима все стояла Янка. То він уявляв, якою вона була, коли вони вперше зустрілися за боярським столом, – жвавою, пустотливою отроковицею, у якої часто проривалася якась наївна, мила дитинність, то пригадав вираз подиву і страху на її обличчі, коли він, захищаючи на валу від стріл, зненацька схопив її за плечі і притиснув до грудей, то, нарешті, спливло перед очима її розгублене личко, коли вона в поспіху прив’язувала до саквів свою торбинку.

Коли б хто-небудь міг у цю мить побачити його збоку, то помітив би на його обличчі задумливу усмішку, яка то з’являлася і ясніла, то поволі вкривалася холодною тінню, але не зникала зовсім. Янка стояла перед ним, мов жива, і він бачив її темні, з іскринками, очі, пушисті коси, чув її дзвінкий голос, що саме, як і у хлопців, ламався і іноді ставав грудним, мелодійним.

Врешті він струснув головою, мов хотів відігнати від себе набридливе марево, і вдарив коня ногами.

– Но-о!

Від Києва до Білгорода двадцять верстов, і цей шлях Добриня подолав якось непомітно і швидко, бо був він добре вторований монгольською кіннотою та ногами полонеників. Подекуди край дороги лежали трупи тих, хто пристав і кого нападники добили своїми дерев’яними довбешками-шокпарами. Коли він наближався, від трупів нехотя піднімалося в небо вороння.

На серці ставало важко. Як і чим зустріне його Калиновий Кут?

Ще здалеку, їдучи полем, почув, як у Білгороді дзвонили до обідні, побачив золоті хрести церков, високі земляні вали і потемнілі дубові заборола по ньому. Ворота були зачинені. Нажахані несподіваним нападом монголів, білгородці стояли на надбрамній вежі і мовчки дивилися на одинокого вершника.

– Хто такий? Звідки і куди їдеш? – запитали його, коли він наблизився. – Що чути про монголів? Ворота відчиняти?

Заїздити в Білгород Добриня наміру не мав: хотів якомога швидше добратися додому. Повідомивши білгородців, що у Києві тихо, що Менгу-хан відійшов зі своїми туменами за Дніпро, запитав:

– Куди досягли мунгали? Калиновий Кут спалили чи ні?

Білгородці не знали цього.

– Полонеників з того краю вели, та хтозна, з яких сіл, бо їх же там багато – і Некраші, і Мутижир, і Ясногород, і Музичі, і Княжичі, і Жорнівка, і Калиновий Кут, і Личанка, і Звенигород[45]… Побачиш сам!

Білгород – на половині путі від Києва до Калинового Кута, але друга половина здалася Добрині значно довшою, хоча він тепер і підганяв притомленого коня.

Ще не доїжджаючи до Жорнівки і Княжичів, побачив, що вони спалені. Вітер порозносив попіл, і довкола лежали чорні сніги. Пахло гаром. Над згарищами кружляло вороння.

Добриня аж сп’янів від того смороду-чаду і їхав сам не свій. Чим ближче було додому, тим важчий тягар налягав йому на серце. Коли б не присипаний снігом бір, він давно уже побачив би Калиновий Кут, бо ж від нього до Жорнівки лише дві чи три верстви. Та ліс стояв довкола, мов стіна, – не проглянути.

Ще з лісової дороги йому в вічі сяйнули позолочені хрести Лисівського монастиря. Серце забилося частіше. Швидше, конику, швидше! А коли виїхав з лісу на широку поляну, що високим пагорбом обривалася над Ірпенем, з грудей вирвався радісний стогін-клекіт: на тому боці, за широкою, приметеною снігом ірпінською заплавою, темніли знайомі хатини, з димарів піднімалися в небо сизо-бурі передвечірні дими. Калиновий Кут стояв цілий-цілісінький і варив вечерю!

Добриня зупинив коня. Перед ним як на долоні лежало рідне село! Скільки разів у безсонні зимові ночі уявлялося воно йому, як рвалася до нього його душа! І тепер він – вдома! Вдома! Швидше ж туди! Швидше!

В монастир не заїхав – поминув. Поспішав. Накатана санна дорога через Ірпінь та луг вивела його на Широкий Берег, а звідти – до Рокитного озера, де на льоду, біля ополонки, якась жінка прала хустя. Біля неї вешталося невеличке хлоп’я у кудлатій овечій шапці, насунутій на самі очі.

Жінка підвела на мить закутану вовняною хусткою голову, глянула на вершника, що наближався до неї, і знову схилилася над ополонкою.

– Добрий вечір, – привітався Добриня, спинивши коня. – Чия будеш, молодице? Як тебе звати?

Почувши його голос, жінка враз стрепенулася, випросталася. Мокра сорочка вислизнула з її рук.

– Ой! – вихопився у неї з грудей дивний вигук – чи то зачудування, чи радощів, чи болю.

– Ну, чого злякалася? Я Добриня із роду Сичів. Чула? А ти чия?

Жінка схопилася за серце, ще раз зойкнула і поволі почала осідати на темний, залитий водою лід. З її зблідних уст раптом зірвався болісний зойк:

– Добрине! Добрику!

Той голос змусив Добриню птахом злетіти з коня і підхопити майже знепритомнілу жінку.

– Милано, ти?

Він підняв її, повернув обличчям до світла. Дивився на неї, страшенно вражений.

– Я, Добрику! Я! – жіночий голос здригнувся і затих, з очей бризнули сльози.

Він притиснув її до грудей.

– Милано, сама доля звела нас сьогодні! Хіба це не добре знамення?

– Ой Добрику, не на добро ся зустріч!

– Як? Ти не рада, що я живий?

Милана раптом заридала, забилася у нього на грудях.

– Добрику! Добрику! Де ж ти пропадав стільки літ? Адже ж ти нічого не знаєш! – вигукнула вона з відчаєм у голосі.

– А що ж трапилося? Що?

Милана заридала ще голосніше.

– Добрику! Любий мій! Де ж ти подівся? Ми всі гадали, що тебе вже і на світі немає!

Добринин погляд раптом упав на хлоп’я, що злякано зирило на нього, і страшний здогад пронизав його мозок.

– І ти…

– І я вийшла заміж, Добрику! – зойкнула знову Милана. – Вийшла заміж…

– За кого? Милано! – Йому здалося, що він гукнув на весь Калиновий Кут, але помертвілі уста ледве вимовили ті слова.

– За Василя.

– Якого Василя?

Милана провела рукою по лицю, мовби хотіла пересвідчитися, що вона не спить, і тихо, ніби сама до себе, промовила:

– Боже! Він таки нічого не знає! – І похилила голову. – За твого брата Василя, Добрику. За твого брата…

– За мого брата! – Ця звістка ще дужче вразила і приголомшила Добриню. Він довго не міг вимовити жодного слова і оніміло, безтямно дивився у зелені Миланині очі. Потім тихо запитав: – Як же це сталося? Ти покохала його? І він тебе?

Милана схлипнула, губи її скривилися.

– Яке там кохання!.. Я ждала тебе, Добрику, ждала! А ти не вернувся. І ніхто не знав, де ти подівся. Усі були впевнені, що ти загинув, бо саме тоді по нашому краї шастали половці… Твої батьки навіть заупокійну службу відправили за твою загиблу душу… Я скніла душею цілий рік. А потім Василь заслав до мене сватів…

– Васильку! Брате! – з болем вигукнув Добриня. – Хто б міг подумати! Ми ж були з ним не тільки братами, а й друзями!

Милана вивільнилася з його рук, витерла хусткою сльози.

– Ти, здається, звинувачуєш його? Даремно! Він тебе любив – і досі згадує, і досі сумує за тобою… Він хороший, Василь…

У Миланиному голосі забринів осуд.

Добриня зніяковів. Справді, чому він повинен щось мати супроти брата? Хіба Василь винен, що так сталося? І хіба було б легше на серці, коли б Милану взяв хтось чужий?

Він глянув на хлоп’я.

– Це твій синок?

– Мій і Василів, – відповіла Милана.

Добриня підійшов до хлоп’яти.

– Як тебе звати, малий?

– Я Доблиня, Доблик, – і хлоп’я шморгнуло посинілим носиком.

Вражений Добриня підняв його перед собою, оглянувся на Милану.

– Ти назвала його Добринею?

– І я, і Василь… А як би інакше ми мали його назвати після того, що сталося в нашому житті?

Сум’яття, викликане в душі несподіваною зустріччю з Миланою і ще більше тим, що Милана стала жоною брата Василя, поволі почало пригасати, улягатися на дні серця. Добриня відчув, що знову починає мислити тверезо.

Що, власне, сталося? Життя не стоїть на місці – воно невпинно пливе, рухається, змінюється щодня, щогодини, і було б дивно, коли б за минулі п’ять років, що він не був дома, тут нічого не змінилося. Тим більше, що він для всіх зник, загинув, пропав безвісти. Хіба завинили в чомусь Милана, чи брат Василь, чи оце маля, його племінник і тезка? Винні половці, винен він сам, що не зумів утекти, врятуватися, а більше звинувачувати нікого!

Він поцілував племінника в бліду щічку, опустив на лід і підійшов до Милани.

– Як дома? Усі живі-здорові?

– Слава Богу, усі живі й здорові.

– Я так боявся, що мунгали і до Калинового Кута дійшли і всіх тут перебили…

– Бог милував: до нас не дійшли.

– Це велике щастя! Ходімо ж тоді швидше додому! Хочу всіх бачити!

– Іди сам. А я доперу – і незабаром теж прийду.

Милана дивилася на нього якось винувато, благально, і Добриня зрозумів, що їй не хотілося повертатися додому разом з ним.

– Гаразд. Мабуть, справді буде краще, коли я сам заявлюся, але скажу, що бачив тебе на озері і розмовляв з тобою.

Він скочив у сідло і торкнув коня ногами.

4

Калиновий Кут дрімав серед білих снігів тихо і мирно. Над приземкуватими хатинами звивалися в небо сизі дими – то господині топили печі, варили вечерю.

Низьке зимове сонце, що заходило за ліс, забарвлювало все довкола в синьо-червонясті кольори, а морозний вітерець, що подував зі сходу, з Києва, доносив запах диму з коминів та смаженої цибулі з олією.

Стомлений кінь ішов поволі, і Добриня не підганяв його, а, забувши враз про все, навіть про несподівану зустріч з Миланою, жадібним зором окидав знайомі з дитинства місця.

Калиновий Кут лежав на низькому мисі, оточеному з трьох боків річками, а з четвертого – Рокитним озером. На південь від нього протікав спокійний ясноводий Ірпінь, що звивисто петляв по широкому лузі, прозваному Широким Берегом. З заходу його відділяла від Княжичів невеличка заболочена річечка Олешня, а з півночі – від лісу – глибока Рудка з багатьма джерелами та озерцями, де копали болотяну руду і витоплювали крицю. Понад берегом тих річок, а також над озерами стояли гіллясті кущі калини, що й дала назву селу.

Ось і рідна хатина під очеретяною стріхою. Посеред двору – стара гілляста груша-дичка, на городі – батьківська кузня. Добриня ударив коня – швидше, швидше! На подвір’ї птахом злетів з нього, прочинив двері – і вступив до темних сіней, а там навпомацки, по пам’яті, знайшов двері – шарпнув на себе і вступив до низької напівтемної хатини.

Все тут було таким, ніби вчора вийшов звідси. Праворуч – піч, у якій гоготав веселий вогонь, ліворуч, попід стіною, широка лава, в кутку – стіл, над ним, на покуті, дві потемнілі ікони, а за піччю – піл для спання. Під стелею, на вишмульганій до блиску ворині висить одяг.

В хатині було гамірно, але, як тільки скрипнули двері, гомін стих, і всі враз повернулися до незнайомця у незвичному для села міському одязі.

Його не впізнавали, і він стояв біля порога мовчки, не в силі вимовити жодного слова. До того ж після сонячного світла очі ніяк не хотіли призвичаїтися до жовтавої напівтемряви, що стояла в хатині.

Тоді він зняв шапку і низько вклонився. І в ту ж мить від печі метнулася до нього мати, припала йому до грудей і голосно зойкнула таким рідним і таким далеким голосом:

– Добрику! Добрику-у! Синочку мій!

На її крик до нього кинулися всі: батько, брати Василь та Іванко, сестриця Ганночка, яку він ледве впізнав у вродливій чорнявій дівчині, що повисла у нього на плечі, якась молодиця, мабуть, братовa, з малюком, що тримався за спідницю і спідлоба зиркав на незнайомого пришельця.

Він відчував, що ось-ось розплачеться, бо так раптом щось боляче заклекотало в грудях, так міцно перехопило подих!.. Нарешті він вдома! Серед найрідніших, найдорожчих людей! Невже це не сон? Невже доля зберегла і його, і їх усіх, аби вони гуртом зазнали нині такого несподіваного, неймовірного щастя, яке й не снилося йому ніколи?

– Добрику, Добрику! – тихо жебоніла крізь сльози щаслива мати, припадаючи головою до його грудей.

– Добрику, братику! – вторувала їй радісно Ганночка.

Вони всі гуртом обступили його, обнімали, цілували, гладили плечі, голову, руки, мовби хотіли пересвідчитися, що це справді він. А він теж усіх обнімав, цілував і, врешті, не втримавшись, на радощах таки заплакав. І всі заплакали разом з ним.

А потім вони не знали, куди його посадити, ніби це було зараз найголовніше. А посадивши, дивувалися з його несподіваної з’яви, з його не сільського, не смердівського одягу і з його голеного обличчя, що було таким незвичним для його віку – безвусим, безбородим, ніби він все ще був отроком, як і багато літ тому. А найдужче дивувалися і раділи з того, що ось він тут, серед них, живий-живісінький, бо давно звиклися з думкою, що його вже й на світі немає, і поховали його в своїх серцях.

Коли перші почуття уляглися, Добриня роздягнувся, попросив батька:

– Там, на вулиці, мій кінь, тату, заведіть його в стайню та напійте і нагодуйте, бо промчав він сорок верстов – аж із Києва!

Поки батько порав коня, а мати з Ганночкою готували вечерю, Добриня сидів з братами біля столу.

Василь, рудуватий, з краплинками ластовиння на носі, сидів навпроти, червонів, пітнів і винувато бликав на старшого брата, мабуть, натужно думаючи, як сповістити йому, що його колишня наречена стала жоною середульшого з братів. Він не знав, що Добриня вже розмовляв з Миланою і все йому відомо, і мучився від думки – що йому сказати?

Розуміючи, що Василеві зараз нелегко, Добриня, хоч і сам почувався незручно, прийшов йому на допомогу.

– Гарний у тебе синок, Василю, – сказав він. – Дякую, що Добринею назвав…

– Ти бачив Милану? – Василь підняв очі і ще сильніше почервонів.

– Бачив. На озері, біля ополонки…

– Ну, й що?..

– Я радий, що ви побралися.

– Справді? А я думав… – Василь запнувся. – Що ти…

Добриня знову виручив його.

– А мені… Мені не судилося… Не всі тії та вінчаються, що любляться та кохаються, брате.

– І ти не маєш жалю на мене? І на Милану?

– Я вам бажаю щастя!

Василь полегшено зітхнув, очі його заясніли. Видно було, що з його душі спав тягар.

– Дякую, брате. У тебе добре серце.

Щоб змінити цю нелегку для обох розмову, Добриня перевів погляд на молодичку, що годувала малого кашею. Підморгнув Іванкові:

– А це твоя?

– Моя, – відповів юний, ще безвусий Іванко. – Агафія… А по-простому – Гапка, або Гафійка.

– Із якого роду?

– Із роду Лебедичів, Корнія Лебедича дочка…

– Гарна молодиця… А наслідника як назвали?

– Теж Добриком… Добринею… – Чорнявий Іванко усміхнувся широко, приязно і своїм ясним поглядом приголубив жону і сина.

Добриня крякнув, здивовано розвів руками.

– І цього в мою честь?

– І цього на згадку про тебе, брате.

– Мабуть, довго житиму, коли ви всі мене так любите.

– Живи, брате, всім на радість, – відповів Іванко.

В хату зайшла Милана з Добриком. Поставила біля порога цеберце з білизною, роздяглася сама, розкутала Добрика – і той відразу побіг до двоюрідного братика. Милана була бліда, дивилася сторожко, напружено, ніби виважувала, що тут трапилося без неї і як їй триматися на людях. Тепер, коли вона роздяглася і залишилася у полотняній вишитій сорочці і сукняній плахті, Добриня побачив колишню свою наречену, молоду і гарну, ніби і не минуло тих проклятих п’ять років, що розлучили їх. Туга русява коса золотисто-срібною короною обрамляла її голову, а сама вона була струнка і гнучка, як молода очеретина.

Добриня відчув, як знову заскніло-заскімлило серце, а в душі почала підніматися важка хвиля жалю. Розум казав: «Змирися! Що втратив, того не повернеш!» А серце кричало-волало: «Не хочу, не можу змиритися, бо втрачено найдорожче – щастя».

Він сидів мовчки, закам’яніло. Помітивши, як глипнула на нього від печі Ганночка, подав їй ледь помітний знак очима, щоб мовчала, та сестра або не зрозуміла, або ж навмисне не захотіла зрозуміти і запитала голосно:

– Милано, чому не вітаєшся з гостем? Хіба не впізнала?

Милана зашарілася.

– Впізнала відразу… Ще там, на озері… Коли Добриня їхав додому…

– Ну й що?

– А нічого! – твердо відповіла молодиця. – Привіталися, та й по всьому! А тобі що?

– Мені? – здвигнула плечима Ганночка. – Мені теж нічого!

– Ну то й мовчи! – відрізала Милана сердито.

Зайшов батько – і сварка, що назрівала, припинилася.

Мати подала вечерю. Їли мовчки, як здавна було заведено в їхній сім’ї та й повсюдно на селах. Спочатку з великої череп’яної миски сьорбали дерев’яними ложками запашний, з олією та цибулею, пшоняний куліш, заїдаючи його житнім хлібом, а потім на закуску були пироги з сиром та калиною. Запивали їх холодним молоком, Добриня весь час переводив погляд з одного обличчя на інше.

Мати за ці роки постаріла, змарніла. У косах заіскрилася сивина, а в кутиках вуст з’явилися якісь нові, гіркі рисочки – зморщечки. Чи не його раптове і негадане зникнення наклало цей відбиток на її колись моложаве і гарне обличчя?

Батько і раніше був сивий, а тепер побілів ще дужче, хоча чуприну мав густу, буйну. Темне від постійного вогню і чаду в кузні обличчя ще дужче потемніло, виразнішими стали опіки на ньому від бризок розжареної окалини, що з силою розлітається на всі боки з-під молота. І очі примеркли, вицвіли. Тільки руки залишилися ті ж, що й раніше, міцні, дужі, загрубілі, мов витягнуті з води дубові корчаги.

Брати споважніли, роздалися в плечах, запустили бороди й вуси, але різнилися між собою: Василь, ясноокий, русявий, скидався рисами обличчя на матір, а Іванко, темночубий, кароокий, – на батька. Та все ж зміни в їхній зовнішності були незначні.

Одна Ганночка змінилася невпізнанно: виросла, розквітла. Коли б зустрів не дома, а десь-інде, то й не впізнав би. Тугі щоки пашіли здоров’ям, ясно-карі, як і в нього, очі випромінювали якесь тепле, ніби сонячне світло, а чорна лискуча коса, заквітчана голубим кісником, важко спадала по спині до самого пояса!

Гарна! Дівчина на виданні!

Після вечері вони довго розмовляли. Спочатку Добриня розпитав, що нового в селі, як вони жили ці роки, хто із односельчан та родичів помер, хто одружився, вийшов заміж, а потім розповів про себе – як потрапив у полон до половців хана Котяна, як завезли вони його в Половецьку землю і як він там гибів від голоду, холоду, знущань та рабської роботи. А тепер нове лихо – татари.

Він розповів про все, що з ним трапилося за останні роки.

Мати схлипувала і витирала сльози, Ганночка зіщулилася, мов пташина, коли над нею завис кібець, Милана і Агафія попритискували до себе дітей, і в їхніх очах застиг жах, а чоловіки, поклавши на стіл кулаки, сиділи нахмурені й суворі.

– Що ж це за плем’я таке люте йде на нас, сину? Невже Бог послав його за гріхи наші? Скільки городів наших уже впало, скільки люду вибито – і ніхто не зупинить його, не заверне назад? Чому? – спитав батько. – Невже наші князі розучилися воювати? Невже витязі перевелися на нашій землі? Скажи мені… Тільки чудо врятувало Калиновий Кут, коли бузувіри палили Княжичі та Жорнівку…

– Це ваше щастя, що вони не дісталися сюди, – похитав головою Добриня. – А то б…

– Невже вони повернуться? Як ти гадаєш, Добрине? – спитав Іванко, з сумом глянувши на Агафію та синка. – Невже і до нас дістануть? А може, пронесе? Може, їм уже вистачить тієї крові, що пролили на нашій землі?

– Не вистачить, – похмуро відповів Добриня. – Ой, боюся, не вистачить… Як пригадаю, з якою жадобою дивився хан Менгу на Київ, то аж моторошно стає. Чує моє серце, повернуться – сумніву не маю!

Всі пригнічено мовчали. Одні діти, не звертаючи уваги на старших, бавилися нехитрими іграшками, весело цвірінчали, а то й тузалися, не поділивши щось між собою.

– Що ж нам робити? – спитав батько. – Ждати смерті, як віл обуха, чи тікати світ за очі?

Добриня підпер щоку рукою, замислився. Ну що тут порадиш? Правда, рік, проведений у стані ворога, багато чого навчив. Не раз він бачив неймовірну жорстокість завойовників: людей – і старих, і малих – витинали до ноги, добро грабували, а оселі спалювали. Іноді ж, особливо на селах, лише грабували, ґвалтували, але не вбивали і не палили – щадили майбутніх данників. Рятувалися також ті, хто заздалегідь тікав у недоступні місця, де їх ніхто не міг знайти, – в глухі ліси, в болота, яри, печери. А коли навала котилася далі, поверталися додому… Та хто може поручитися, що найгірше лихо обмине стороною Калиновий Кут?

– Кияни, звичайно, будуть оборонятися, – тихо, з роздумом промовив він. – Хоча князь Михайло залишив їх, ніхто і думки не має піддатися ворогові без бою. Воєвода Дмитро просив мене, не барячись, привезти йому криці, щоб київські ковалі мали з чого накувати мечів та наконечників для списів та стріл. Я пообіцяв. Тож уже з завтрашнього дня треба нам ставати до роботи…

– Криці ми заготовимо, – сказав батько. – Вона допоможе киянам. А як же нам? Хто порятує Калиновий Кут?

– Самим треба рятуватися!

– Таж як?

– Передусім у лісі, на горах, на найвищому дереві, а може, й на кількох деревах влаштуємо виту, щоб стежити за дорогами. Якщо вчасно помітимо нападників, то зможемо втекти з села в ліси, заховатися в непролазних нетрях, у хащах, у ямах та криївках, які зробимо заздалегідь. Когось, звичайно, знайдуть. Але ж не всіх! Комусь пощастить врятуватись…

– Ну, якщо татари нападуть зимою, то по наших слідах у снігу швидко знайдуть нас і переловлять, мов куріпок, – зітхнув Василь.

– Цьому можна зарадити, – заперечив Добриня. – Після кожного снігопаду треба буде наробити в усі кінці безліч слідів – пройти пішки, проїхати верхи чи на санях. Це зіб’є татар з пантелику… До того ж вони самі, коли оточуватимуть село, залишать після себе ще більше слідів…

Але ж вони можуть напасти не взимку, а весною, літом чи восени. Тоді легше буде заховатися… Знаю, не всім пощастить, але ж не всіх і знайдуть – хтось і врятується… А що можна ще зробити?

– Будемо битися! – вигукнув Іванко запально. – Жінок і дітей відправимо в ліс, а самі – за луки, за списи, за сокири та й станемо на супостата!

– І що-бо ти кажеш! – безнадійно махнув рукою батько. – Половина Русі не вистояла, а ти хочеш, щоб Калиновий Кут зупинив таку страшну силу! Марна надія!

– Чому марна, батьку? – на підтримку брата став Добриня. – Я згоден з Іванком… Сила у Батия справді страшна, велика, але ж і вона не безконечна! Коли б кожне наше місто, кожне село, б’ючись із ворогом так, як билися козельці, переяславці або чернігівці, відривали від тієї сили тільки по сто татарських багатурів, то колись їй, тій силі, неминуче прийшов би кінець. Хіба не так?.. Я бачив, скільки їх полягло під Переяславом та Черніговом, і скажу вам – не мало! Не сто і не двісті, а десять раз по сто і по двісті! І коли б так усюди… Їх так само вражає стріла, меч і спис, як і нас, то чому, справді, не стати в Калиновому Куті на прю з ними, чому хоч трохи не підрізати, не присмалити їм тут крила! Земля наша велика, та шкода – кожен у ній сам по собі! Ех, коли б ми всі зібралися гуртом, у полі, коли б усі наші князі звели свої дружини в одне місце та виставили супроти Батия усю свою силу – що б він тоді сказав? Знаю, Батий хоче завоювати не тільки нас, а й увесь світ – аж до Останнього моря! Та світ великий – у пельку не влізе! Звичайно, якщо самі не всунемо голову, а будемо до смерті битися з ворогом!

У Іванка блиснули очі, Василь теж розпростав плечі, вслухаючись у мову Добрині. Та мати раптом заплакала, обняла внучат і почала приказувати:

– Мої дітоньки-и! Мої голуб’ятонька-а! Мої щебетушечки! Та що ж вас чекає, мої дорогесенькі!

– Цить, Маріє! Завела! – гримнув батько. – І так на душі важко!

– Тобі важко, Пилипе, то помовч! – махнула на нього рукою мати. – А мені легше, як виплачусь!

І заголосила ще дужче.

Молодиці і собі почали схлипувати і пригортати дітей, мовби вже зараз їх потрібно було захистити від видимої смерті.

Гнітючий сум наліг кожному на плечі, на душу і гнув до землі, мов важкий камінь. Всі мовчали. Один батько, висловлюючи спільні почуття, тихо прошепотів:

– Ідуть племена дикі, незнані! Ідуть гоги й магоги! Невірні моавитяни!.. Що ж буде з нами? Що то буде?..

Довго ще, до самих півнів, точилася в хатині важка, некваплива бесіда, перериваючись то моторошними мовчанками, коли кожен думав щось своє, нерадісне, то тихим жіночим схлипуванням, то несподіваним скриком дітей, що вже поснули. І не бриніли в тій бесіді ні радощі, ні веселощі, як це буває при зустрічах рідних людей після багаторічної розлуки, а світилися в очах лише відчай, туга і страх, як у тих, кого жде завтра неминучий судний день.

5

Князь Данило Романович і здивувався вельми, і стурбувався, коли до його хоромини поспішно зайшов двірський Вавило і сповістив, що з Києва з малою дружиною прибув у Галич великий князь київський Михайло Всеволодович.

– Де ж він? – Данило відсунув книжку і легко схопився з ромейського позолоченого дзиґлика, ніби йому було не сорок років, а лише дев’ятнадцять. – Проси!

– Він на Золотому Току, княже, – вклонився Вавило. – З почтом.

– Чому ж мене не попередили раніше? Я б зустрів за містом.

– Князь київський так мчав, що ніякий гонець не міг його обігнати. Всі ледве тримаються на ногах…

– Ось як! Тоді – воєвод у покої, і хай там приготують для них що потрібно, гриднів – у гридницю, а князя проси до мене!

Вавило вклонився і зник за дверима. Князь Данило рвучко заходив по хоромині, міркуючи над тим, яка причина привела київського князя в Галич. Однак ніякої видимої причини не знаходив. Залишилося одно – чекати.

Він накинув на себе червоне князівське корзно і підійшов до великого дзеркала в позолоченій оправі. Ні, не милуватися собою, бо його діяльна, палка натура не залишала йому вільної хвилини для цього жіночого заняття, а лише причесати гребінкою чорнявого непокірного чуба та розправити коротко підстрижену бороду і невеликі вуса.

Був він увесь тугий і міцний, як молодий дуб. Струнка постава, широкі плечі, гордо посаджена голова, високе чоло і ясні очі – все в цій людині свідчило, що природа щедро наділила його і силою і розумом.

Причепурившись, він знову закрокував по просторій хоромині. І зразу ж думкою сягнув на сімнадцять літ назад. Тоді він уперше близько зійшовся в Києві на князівському снемі[46] з Михайлом Всеволодовичем, своїм близьким родичем, бо князь Михайло держав його старшу сестру Олену.

То був грізний рік. Не знати звідки на Половецьку землю прийшло нечувано сильне військо – монголо-татарське. Половці намагалися оборонятися, але були розбиті. Навіть найсильніший їхній хан Юрій Кончакович був убитий, Данило Коб’якович теж. Прибігли половецькі хани – Котян та інші – на Русь і сказали руським князям: «Якщо ви нам не допоможете, то сьогодні ми були побиті, а ви завтра побиті будете».

І зібрали тоді галицький князь Мстислав Мстиславич Удалий та київський князь Мстислав Романович багатьох руських князів на снем і вирішили так: «Краще нам зустріти їх на чужій землі, ніж на своїй». І були тоді на тому снемі, окрім багатьох інших, також Данило Романович та Михайло Всеволодович, і хоча князеві Данилу було тоді лише двадцять два роки, а князеві Михайлу за сорок, вони числилися молодшими князями і не відали між собою неприязні, а були родичами, друзями.

Зібралися руські князі на Дніпрі, на Зарубі, а звідти пішли на низ, до острова Варязького, а потім – до Олешшя, і коли переходили Дніпро вбрід, то від множества людей не видно було води. А бродники галицькі прийшли по Дністру на двох тисячах човнів і піднялися по Дніпру до Хортиці, де також був брід на бистрині. І прибули сюди татарські передові загони, щоб подивитися на руські човни і руських воїнів.

Руські стрільці напали і перемогли їх і йшли за ними вісім днів аж до ріки Калки, поки не зустрілися з татарськими сторожовими загонами. Тоді наказав Мстислав Мстиславич Данилові та іншим молодшим князям атакувати татар. А іншим, найстаршим, князям – Мстиславу Київському та Мстиславу Чернігівському – нічого не сказав, бо між ним і тими князями була давня ворожда. І ті, нічого не знаючи, залишилися стояти на місці.

Так із-за князівських незгод була роз’єднана руська сила. А була вона не мала. Великий князь київський Мстислав Романович наказав полічити всіх воїнів, коли князі зібралися на пониззі Дніпра, і вийшло небувале, неймовірно велике число – сто три тисячі. Відколи стояла під сонцем Руська земля, вона ніколи ще не збирала такої кількості ратних людей. А ще ж половці обіцяли виставити п’ятдесят тисяч вершників!

Зійшлися супротивні полки. І була січа люта. Добре пам’ятає князь Данило, ніби це було вчора, своїх сподвижників, витязів волинських, бо був він тоді князем володимирським, Семена Олюєвича і Василька Гавриловича. Ударили вони втрьох і погнали татар, побиваючи їх. А за Данилом кинулись інші князі – Мстислав Німий, і Олег Курський, і бродники галицькі з боярами Юрієм Домажиричем та Держикраєм Владиславичем. Тут він, Данило, був поранений списом у груди, та, будучи молодим, незвичайно дужим та хоробрим, спочатку не помітив цього. Був поранений також і Василько Гаврилович.

Тим часом підійшли головні сили хана Джучі та Субедей-багагура і вдарили на половців, і ті, рятуючись, кинулися тікати і роз’єднали галицько-волинські полки.

Хмари стріл сипонули на них, так що затьмили сонце. Падали люди, падали коні, придавлюючи собою верхівців, і не стало ніякої змоги пробиватися далі вперед. І з цієї миті почали русичі відступати, а потім і тікати – аж до Дніпра.

Добре пам’ятає князь Данило, що раптом, тікаючи, відчув велику спрагу і слабість у всьому тілі. І нахилився до струмка, щоб напитися, і побачив як із його грудей у воду упали червоні краплини. Тут він зрозумів, що поранений…

Важко, боляче згадувати той день 16 червня 1223 року, чорний день Русі. Лише кожен десятий воїн добрався до Дніпра, а звідти додому. Татари наздоганяли втікачів і нещадно рубали, забираючи коней, зброю та одяг. Потім вогненним смерчем прокотилися по південних окраїнах руських земель, дійшовши мало не до Чернігова.

Ще страшнішою була доля київських та чернігівських полків Мстислава Київського та Мстислава Чернігівського, яких Мстислав Мстиславич Удалий не сповістив про початок битви. Ці полки стояли окремо, на кам’янистому правому березі Калки, і дізналися про початок битви тільки тоді, коли почули вдалині шум, крики, тупіт та іржання коней, брязкіт мечів. Спочатку ніхто нічого не міг зрозуміти. Що сталося?

Хто на кого напав? Татари на русичів чи русичі на татар? Потім від Мстислава Удалого прискакав гонець з проханням прийти на допомогу, бо, мовляв, половці не втрималися, почали відступати і розладнали галицькі та волинські полки. Розгнівався великий князь на Мстислава Удалого і довго вагався – допомагати йому чи не допомагати? Деякі молодші князі і воєводи без дозволу великого князя кинулися на поле бою. Першим серед них був Михайло Всеволодович… Бачачи це, Мстислав Романович нарешті дав наказ перейти Калку і вступити в бій. Та було пізно. Татари вже встигли розгромити половців і зім’яти, розбити полки Мстислава Удалого та Данила Романовича. Почався загальний відступ, що скоро переріс у безладну втечу.

Тепер Мстиславу Романовичу потрібно було думати не про те, як допомогти галичанам, волинянам та половцям, а як урятувати своїх киян та чернігівців. І він відвів свої війська за Калку, на старе місце, і тут поспіхом поставив табір – обніс його камінням та частоколом. Три дні тривала оборона, люди знемагали від ран та спраги, від пекучого сонця. Розуміючи, що довго протриматися не пощастить, великий князь послав до татарських воєвод Черкана та Тешкана, а особливо до воєводи донських бродників Плоскині довірених людей на переговори. Зрадник Плоскиня дав слово, що нікого не уб’ють, а випустять усіх за викуп. Повіривши його облудним словам, русичі вийшли з табору. І тоді кочовики накинулися на них з усіх боків і всіх до одного перебили, а князів та воєвод поклали на землю, покрили дошками і на тому помості бенкетували доти, доки нещасні полоненики там сконали.

Калка[47]! Коротке колюче слово, що буде вічно ятрити серце невгасимим болем. Калка! Невеличка степова річечка, притока Кальміуса! Ти могла б стати місцем нашої звитяги, якби знайшовся сильний і розумний вождь, що зібрав би все військо в один кулак. Могла б! Але не стала – через нерозум, через князівські незгоди та чвари, заздрість та роз’єднання… Натомість стала нашою неславою, нашою мукою і непоправною втратою – спільною могилою для тисяч і тисяч руських витязів…

Хто ж винен? Мстислав Удалий та Мстислав Київський, ворожда між якими привела до роз’єднання війська? Половці, що кинулися тікати від першого натиску татар і розладнали стрій галицько-волинських полків? Чи й він сам та інші молодші князі, які могли сказати своє слово і наполягти на об’єднанні, але не сказали і не наполягли?

Може, коли б вони тоді на Калці винищили військо хана Джучі, – а така можливість була, – то тепер не прийшов би і не погромив Рязанської та Суздальської земель його син Батий, не тікали б звідти в Галичину та на Волинь тисячі втікачів – бояр, ремісників, смердів? Може…

Тут плин його думок перервався: до хоромини зайшов князь Михайло.

Данило викинув наперед руки – пішов йому назустріч.

– Брате! Я радий бачити тебе в Галичі! Мій дім – твій дім! Ти сам! А де ж твоя жона, а моя сестра, Олена? Де твої домочадці?

– Я так поспішав, що залишив їх на півдорозі з дружиною. Вони незабаром прибудуть до тебе. А зі мною лише боярин Федір, мій духівник Іван та невеликий почет.

Вони почоломкалися. Данило запросив князя сідати.

– Спасибі, брате, – розправив сиві вуса Михайло Всеволодович. – Я теж радий, що дістався до тебе. Хоча між нами було всього – і доброго, і злого, я думаю, ти не пам’ятатимеш зла, як і я його не пам’ятаю, і допоможеш нам у нашій біді.

– Що ж трапилося, брате? Кажи!

Михайло Всеволодович підняв стомлені очі, гірко усміхнувся.

– Калка і через багато літ нагадує про себе, бо там ми повелися не мудро…

– Калка? – здивувався Данило Романович, вражений тим, що київський князь мовби прочитав його нинішні думки-спогади про давно відшумілі події. – Яким чином?

– Ми втекли з Києва, брате.

– Втекли з Києва? Чому?

– Мунгали підступили… Ти знаєш, що навесні упав Переяслав, а це хан Менгу сплюндрував Чернігів і підійшов до Києва…

– О Боже! Була битва?

– Битви не було. З якими силами було обороняти Київ? У мене всього жменька дружинників! Тож я, не чекаючи, поки мунгали перекриють всі входи й виходи з міста, вирішив їхати до тебе та до короля угорців Бели, щоб просити допомоги. Поодинці ми нічого не вдіємо – татари поб’ють нас! Пам’ятаєш Калку?

– Ще б пак!

– Я довго думав у той вечір – як бути? Обороняти Київ і вмерти смертю витязя – достойно. Але так ми ніколи не переможемо страшного ворога, який загрожує всім – і нам, і угорцям, і полякам, і німцям… То я й подумав: хто ж об’єднає всі ці сили, якщо я загину в Києві? Я – великий князь, мені і належить це зробити! Ось чому я тут…

– А як же Київ?

– Замість себе я залишив там тисяцького Дмитра. Це хоробрий і розумний боярин…

– Я його знаю. Муж справді достойний.

– Я наказав йому силами городян захищати місто до останку. Але не думаю, що Київ довго протримається. Дуже нерівні сили.

– Шкода столиці нашої…

– Ти гадаєш, брате, що я міг би зробити там більше, ніж зробить Дмитро? Ти мене осуджуєш?

– Ні, не осуджую, хоча кияни, мабуть, осудять. Перед твоїм приходом мені теж пригадалася Калка. Ми там зазнали поразки тому, що були роз’єднані – половці самі по собі, волинські та галицькі полки самі по собі, а князі київський та чернігівський взагалі навіть не знали, що ми розпочали битву… Тому мені зрозумілі твої турботи, брате.

– Я радий чути це.

– Однак мені не зрозуміло, як я можу допомогти Києву? Вести туди свою дружину? Так татари ж оточать її в полі і знищать так же, як колись на Калці…

– Ні, я мислю інакше. До цього кожне наше місто оборонялося самотужки. Звичайно, скількись татар гинуло при цьому теж, але наших значно більше. Тож, мабуть, нам треба просити допомоги у короля угорців Бели, об’єднатися з ним, а може, ще й з поляками – і разом стати супроти Батия. І не оборонятися в містах, а в полі зійтися у відкритому бою.

– Я згоден з тобою, брате, – кивнув головою Данило. – От тільки чи погодиться на такий союз Бела? Дуже вже угорські королі зазіхали на Галичину та навіть і на Волинь. Скільки з-за цього пролилося крові і нашої, і їхньої!

– Я хочу просити у Бели для сина Ростислава руки його доньки… Гадаю, це допоможе і вкласти, і скріпити наш воєнний союз.

– Спробуй, брате. Якщо Київ і Естергом дійдуть згоди, то і я пристану до вашого союзу, та ще й скріплю його шлюбом сина Лева з молодшою донькою Бели. А там будемо думати, як залучити і поляків до нього. Коли б пощастило це зробити, тоді Батий, вірю я, був би нам не страшний. Тоді б і в поле можна було вийти та позмагатися з ним. Отже, як я розумію, ти перепочинеш кілька днів у Галичі і знову – в дорогу?

– Так, брате, і знову в дорогу. Тільки не через кілька днів, а завтра. Час не жде!

– Як хочеш, брате. До твоїх послуг, як повернешся, буде місто Луцьк – для прокорму сім’ї та дружини.

– Дякую, брате. Хоча не завжди ми жили в злагоді, але я бачу, що ти маєш добре серце і не пам’ятаєш образ і зла. Ще раз дякую тобі.

– Нема за що, княже. Ми брати і повинні жити, як брати… А тепер ходімо до трапезної. Уже обідня пора – час і підкріпитися.

6

Зима видалася сніжною, вітряною. Удень трохи прояснялося, затихало, а надвечір з заходу задував вітер, шелестів в очеретяних та солом’яних стріхах, жбурляв снігом, закручував такою віхолою, хурделицею, що вранці вийдеш із хижі – і берися за лопату, бо ні до криниці дійти, ні до кузні, ні до хліва.

Калиновий Кут лежав під снігом, як під білою пуховою ковдрою, відрізаний від усього світу. Що там, далі, за лісами, за борами? Що там діється у тому незнаному великому світі? Чи не наступають знову татари? Чи не виринуть раптом із-за бору або з-за гори та не потягнуть у неволю?

Страшний погром, якого зазнали від Батиєвих орд Переяславщина та Сіверщина, нагнав великого жаху на Київщину, Волинь, Галичину та на інші землі. Всі зі страхом чекали своєї черги – ось-ось прийде біда! Разом з тим кожному хотілося вірити – а може, пронесе? Може ж трапитися так, що Батий зламає собі карк, схопить його трясця, що він уже, нарешті, наситився кров’ю людською і облишив намір завойовувати чужі землі? Це була дуже непевна і хистка надія, але людям притаманно завжди сподіватися на краще, і вони, часто всупереч здоровому глуздові, сподівалися. І хоча тремтіли, сиділи на місці, бо ж куди втечеш від долі та й де шукати захисту?

Калиновий Кут тремтів теж, бо багатьом і досі стоять перед очима чорні згарища сусідніх Княжичів, Музичів, Жорнівки та замерзлі, обгризені хижими звірами та здичавілими собаками трупи побитих людей. Принишк, тремтів – і жив. Навіть іноді веселився.

Напередодні Великого посту наступав масний тиждень – Масляна.

В суботу батько сказав:

– Годі! Напрацювалися! Заготовили криці на дві підводи – аби довезли до Києва. Завтра Масниця! Цей тиждень будемо відпочивати!

– Як годі, то й годі, – відразу погодилися Василь та Іванко. – Руки вже аж гудуть!

Добриня промовчав, але й він був радий відпочинкові, бо, справді, цілий місяць усі працювали від зорі до зорі. П’ятдесят пудів криці далися їм нелегко! Земля замерзла – довбати копаницями руду було так важко, що довелося запрошувати односельчан на поміч. Спасибі – ніхто не відмовив. Коли почули, що залізо потрібне Києву для виготовлення стріл, списів та мечів, кожен день приходило на допомогу по кілька чоловіків. Але ж основний тягар лягав на нього, на братів та батька. Окрім руди, заготовляли вугілля, довбали глину для тиглів, працювали в кузні… Щовечора приходили до хати задимлені, стомлені. Ледве встигали вмитися та повечеряти, як знемагав сон. А рано-вранці – знову роздмухували вогонь у горні. І так щодня…

Почувши про Масницю, Ганночка приступила до Добрині.

– Добрику, братику, зроби на озері крутилку! Хай усеньке село зійдеться на гулі та побачить, який гарний у мене брат!

– І він прийде? – спитав, усміхаючись, Добриня.

– Про кого ти? – не зрозуміла Ганночка.

– Ну, той, хто впав тобі в око.

Ганночка почервоніла.

– Немає такого.

– Не кажи! Я давненько помітив, що з тобою щось діється. З нетерпінням ждеш вечора, наряджаєшся, видивляєшся на себе у відро з водою, – дражнив сестру Добриня. – А це вірна ознака, що закохалася. От тільки не знаю, хто ж буде моїм родичем…

Ганночка спалахнула ще дужче, засміялася.

– Зроби крутилку – отоді й побачиш!

– Та зроблю вже, якщо старе колесо знайдеться.

– Якщо старого не знайдеться, нове з воза знімемо!

Василь та Іван похитали головами, а батько лагідно прогув:

– Ну й коза! Хіба такій відмовиш?

Наступного ранку Добриня знайшов колесо, довгу міцну ворину, дубовий кілок, лом, молот – виніс усе це на озеро. Йому на допомогу вийшли Василь та Іван з дерев’яними лопатами. Спочатку на льоду розчистили від снігу велике коло, посередині ломом пробили в льоду дірку, вставили в неї кілок і молотом забили в дно. На кілок наділи колесо, до нього прив’язали ворину, а з обох кінців її – санчата. Крутилка готова – тільки держись!

Після обіду вся сім’я, окрім батьків, вийшла на озеро.

Ганночка побачила крутилку, що вже добре вмерзла в лід, – сплеснула на радощах руками. Очі її заблищали.

– Братику! Який же ти хороший! – І цмокнула Добриню в щоку. – Покатай!

Вона сіла на одні санчата, Іванко вмостився на другі.

– Ану, братики, понатужтеся!

Добриня з Василем засунули кілки між шпиці колеса і почали крутити. Санчата спочатку заскрипіли, зрушили з місця, потім засковзили по гладенькому льоду все швидше і швидше.

Ганночка запищала, заверещала від утіхи, міцніше вхопилася руками за тичку, щоб не злетіти в сніг. Іванко на другому кінці заухкав від радощів також, розхристав кожуха, виставивши назустріч морозному вітрові почервонілу від холоду шию.

– Швидше! Швидше!

Санчата літали по колу мов птахи. Стугонів лунко лід, заливалася веселим сміхом Ганночка, вигукував щось захмелілий від морозяного вітру Іванко – і голосна луна покотилася понад Рокитним озером до села. Потім каталися Милана з Гафійкою – легко, повільно, бо молодиці тримали маленьких Добриків.

З ближніх хат вигулькнули люди. Спочатку одна постать, потім друга, третя почимчикувала навпростець, по снігу, через городи, до озера. Згодом вістка про крутилку швидко рознеслася по дальніх вулицях – і парубки та дівчата, а за ними і малеча поспішили на це веселе зимове гуляння. Ставали колом, перегукувались, пересміювались, а дітваки шниряли поміж дорослими, штовхалися, гралися в сніжки.

Добриня з Василем відійшли вбік, Милана та Гафійка звільнили санчата для інших, бо кожному ж хотілося зазнати втіхи від швидкої їзди. Дехто не міг утриматися – зривався з санчат і поковзом летів у пухкий сніг, під ноги тим, хто стояв довкола і ждав своєї черги. Тоді його зі сміхом і гамором витягали, ставили на ноги, обтрушували.

Всім було весело. Поприходили також молоді чоловіки з молодицями та дітьми, навіть старі повилазили з хат – причовпли, щоб подивитися, як веселиться молодь. В кожухах, свитках, овечих шапках, чоботях і личаках, жінки – в домотканих хустках з овечої вовни, всі раптом забули про тривоги, які непокоїли їх вдень і вночі, про смертельну небезпеку, що причаїлася десь у далекому полі Половецькому, жартували, сміялися, каталися на крутилці.

Здавалося, весь Калиновий Кут зібрався тут, на льоду Рокитного озера, по берегах якого у тихому сні, під білими снігами, снили гіллясті рокити.

Тільки зараз Добриня до кінця відчув і зрозумів не розумом, а серцем, що він з іншого, чужого світу, яким для нього була половецька та татарська неволя, повернувся в світ звичний і рідний – додому. Багатьох хлопців і дівчат він не впізнавав – виросли, стали дорослими. Інші постаріли, заросли бородами, але його впізнавали, махали вітально руками або підходили, радо поплескували по плечах, тиснули руки. Це ті, з ким він ще не зустрічався. А з тими, хто приходив допомагати в роботі – в рудку чи в кузню, вітався як з добрими друзями.

Десь у гамірливому натовпі загубилася Ганночка, зникли Василь та Іванко, а він стояв одинаком і радів з того, що своєю нехитрою крутилкою приніс землякам радість.

Раптом він відчув на собі чийсь погляд. Підвів очі – і побачив на протилежному боці кола, серед людей, Милану, зустрівся з її поглядом. І такий біль у ньому вичитав, такий смуток і таку любов, що йому перехопило подих. Вона вже, мабуть, довго так дивилася на нього, бо нічого і нікого побіля себе не помічала, була заглиблена в себе, в свої думки і навіть не чула, як пхикав, простягаючи до мами рученята, маленький Добрик.

На її очах стояли сльози.

У Добрині обірвалося щось у душі. Так ось як кохала і кохає його й досі Милана! Довгі роки невідомості, коли всі поклали на ньому хрест, не пригасили її почуттів. Ні заміжжя, ні народження сина, ні приналежність до його роду не змогли вбити в ній того кохання, що спалахнуло в її серці п’ять з лишком років тому, а тепер, коли він несподівано з’явився, розгорілося, видно, ще з більшою силою.

Бідна, бідна Милана! Як же їй важко! Як потрібно стримуватися, щоб у сім’ї не видати себе, своїх почуттів жодним словом, жодним поглядом – перед Василем, перед батьками, перед Іванком та Ганночкою, що має таке пильне око і такий гострий язик, перед ним, зрештою! А тут те почуття прорвалося, і вона з ним нічого не змогла подіяти. Мабуть, дуже вже почувала себе нещасливою у заміжжі, коли не змогла стриматися.

Милана помітила, що він на неї дивиться, і почервоніла, але очей не опустила. Тільки вуста її розкрилися назустріч йому, і з них, здалося Добрині, злетіло одне-єдине слово, що пролунало в його ушах, мов грім: «Добрику-у!»

На одну коротку мить він втратив самовладання і аж подався вперед. Якийсь внутрішній вихор ураз розчахнув його нутро, пекучим вогнем струсонув, опалив серце, ударив у голову і потьмарив свідомість.

Як він утримався, щоб не кинутися до неї, не схопити її на руки і не понести на очах у всього народу геть – хоч і світ за очі! Однак утримався, ніби приріс ногами до землі! Стиснув зуби і серце – і так стояв у страшній душевній напрузі, аж поки не затих той вихор, що збурив почуття, і поки не прояснився розум.

І тут він побачив, як до Милани підійшов Василь, щось сказав їй. Жінка здригнулася, мов зігнала з себе примарний сон, враз зів’яла, оглянулася довкола, узяла маленького Добрика за ручку і, ще раз кинувши якийсь благально-розгублений погляд на Добриню, повернулася і вслід за Василем зникла у натовпі.

У Добрининих грудях важко бухкало серце, а в голові гуло. Він поволі приходив до тями. Що з ним сталося? Яка сила закрутила його, мов тріску, і замалим не затягнула у глибокий вир, з якого годі було б вибратися? Як би він дивився у вічі братові? Батькам? Ні, слава Богу, що вихор, налетівши раптово і на якийсь час збаламутивши його душу, так же раптово і щез, як з’явився.

Минулого не воскресити. Хіба для того повернувся він з далеких доріг до отчого дому, щоб принести в нього розлад і горе?

Потім перед його внутрішнім зором зринуло юне личко київської бояришні, зринуло мимоволі, зовсім несподівано. Інколи, правда, він згадував про неї, навіть приміряв подаровану нею сорочку, але сьогодні про дівчину і думки не було – і раптом в його уяві спливло її личко так зримо, ніби вона сама з’явилася перед ним. Її темні, з іскринками, оченята сумно заглянули йому в душу, ніби кликали до себе, і він гірко усміхнувся. Ну, навіщо ти думаєш про неї? Навіщо згадуєш? Поглянь на небо – високо? Отак і смердові до боярина – ще вище! Янка – бояришня, дочка другої після князя людини в місті! У самому Києві! Схаменися, парубче! Забудь! Викинь з думок!

Він тихо зітхнув і попростував додому. Над озером стояв людський гомін, чувся дівочий сміх, дитячий вереск. Під полозками санчат дзвінко гримів кришталевий лід. А він ішов поволі, мовчки, і серце його скніло від неясної тривоги і невдоволення. І тільки тоді, коли з-за снігових кучугур виглянули темні стріхи батьківської хижі, прискорив ходу.

7

Масниця. Радісне праслов’янське свято проводів зими. Цілий тиждень перед Великим постом над Калиновим Кутом стояв смачний дух свіжоспечених млинців, що разом з димом викочувався з широких, виплетених з лози та обмазаних глиною коминів і розносився по всьому селу. Пекли їх у кожній хатині, перекладали сиром, заливали сметаною – і знову ставили в печі, щоб достигли, розімліли, засмажилися. Пригощали ними гостей, а потім самі йшли в гості, щоб поласувати чужими млинцями, що чомусь здавалися смачнішими, ніж удома.

У середу Ганночка з самого ранку почала чепуритися: лугом та сушеним любистком змила голову, одяглася в чисту сорочку, нову плахту і барвисту корсетку. Кілька разів заглянула в цеберце з водою – чи гарна?

– Ти куди? – здивувався Добриня. – До кого так рано?

– На Широкий Берег – до Лебедів… І тебе запрошували.

– До Лебедів? Хто б же міг там мене запрошувати?

Ганночка грайливо повела очима.

– Є там така. Тільки ти на неї і не глянув, коли вона була на озері, а все не зводив очей з…

– Ганночко! – ледве встиг обірвати сестрину мову Добриня, вражений тим, що його і Миланина таємниця – зовсім не таємниця для цієї спостережливої і проникливої дівчини. – На кого ж я мав дивитися? Я знаю рід Лебедів, але ж там усе були дрібні діти!

– Дрібні! Коли ж то було! А тепер там… – Ганночка спалахнула, як мальва на сонці. – А тепер там…

– Ага, ось воно що! – здогадався Добриня. – Як же його звати?

– Кузьмою… А ти звідки знаєш? – Ганночка була збита з пантелику.

– Кузьма… Кузьма… Я щось не пам’ятаю такого…

– Ну, де б же тобі пам’ятати! Йому було лише п’ятнадцять років, як ти зник з села… А тепер він… Тепер він…

– Гарний хлопець? – не то запитав, не то закінчив обірвану мову сестри Добриня.

– Гарний… – Ганночка зашарілася ще дужче. – А Росиця ще краща!

– Росиця? Хто це?

– Ну, його сестра молодша.

– Та, якої я не запримітив?

– Ти здогадливий.

– І вона запрошувала мене на млинці?

– Казала: приходь з братом.

– Гм, доведеться піти… Тільки ж зачекай, поки і я приберусь.

Він глянув на домашніх, але всі вони були зайняті своїм ділом, одна Милана, видно, слухала їхню розмову, бо раптом підвела голову від гребеня з мичкою – вона пряла пряжу – і пронизала його коротким, але гострим поглядом. Та тут же й опустила очі на прядку, ніби та прядка, що хурчала під її ногою, цікавила її найбільше. Добриня помітив це, але промовчав. Діставши з божниці бритву, яку зробив у кузні сам на зразок Василакієвої, поголився, одягнув Янчину сорочку, що була йому якраз впору, накинув на себе кожуха, шапку і кивнув Ганночці:

– Поїдемо! Я запряжу коня в сани!

У Лебедів хижа велика, простора, але сісти ніде: повно парубків та дівчат. У божниці горить свіча. За столом гамірно, бо там стоїть велика макітра з млинцями, і кожному хочеться підчепити з неї налисника, що пахне маслом та сметаною.

Назустріч Ганночці кинулася невеличка, але гарна, жвава дівчина.

– Ой, яка я рада, що ти прийшла! А ми збираємося кататися на санях! – защебетала вона. Щоки її зарожевіли, очі блищали. Зверталася вона до Ганночки, а зиркала на Добриню, і було ясно, що зраділа вона передусім його приходові. – Кузьмо, Кузьмо, а йди-но сюди, поглянь – хто до нас завітав!

З-за столу, відклавши гуслі, підвівся дебелий чорнявий парубійко. З-під густого чуба на Добриню несподівано глянули по-дитячому добрі очі.

– А-а, Ганночка! Добриня! І справді дорогі гості! Роздягайтеся та сідайте до столу – там, здається, ще дещо залишилося в макітрі! – і Кузьма так стиснув Добринину руку, що той аж засичав, хоча і сам був не із слабеньких.

– Ну й ведмідь! – Добриня потер затерплу руку. – Як тебе вимахало! І коли ти встиг стати таким? Пам’ятаю, безштаньком бігав…

– Го-го-го! Коли те було! – зареготав Кузьма. – А тепер, коли зустріну в лісі ведмедя, то не я від нього втікаю, а він від мене!..

Він сміявся гучно, розгонисто, як це роблять люди вельми дужі, сповнені життєвої сили, впевнені в собі. Довкола всі теж зареготали, а надто Ганночка, яка не спускала закоханих очей з парубка.

Тим часом Кузьма, зблизька розглядаючи Добриню, вів далі.

– А ти, братику, залишився таким, яким я тебе пам’ятаю.

– Яким «таким»? – спитав Добриня.

– Не молодим і не старим, не високим і не низьким, не чорним і не рудим…

– Не занадто мудрим і не дуже дурним, – скориставшись паузою у мові Кузьми, вставив Добриня.

– Ну, я такого не сказав, – знову зареготав Кузьма. – А от що залишився у твої літа парубком, то від цього нікуди не дінешся… Гей, дівчата, ви чуєте – серед нас об’явився старий парубок! Ще й посивіє в парубках! Га?

– Колодки йому на шию! Колодки! – закричали дівчата. – Почепіть йому колодки, щоб не забув, що пора вже й за розум братися!

– Та жону придбати!

– Та діток годувати!

– Де господиня? Де Росиця? Неси сюди колодки! Та які найважчі! Щоб не забув ніколи, як справляв Масницю у Лебедів!

Росиця зашарілася, метнулася в сіни – внесла пару важких шевських колодок, зв’язаних вірьовочкою, і повісила на шию Добрині.

Всі втішно заплескали в долоні.

– До танцю! До танцю! Де гуслярі?

Добриня розвеселів – від щастя, яке не покидало його з часу прибуття в Калиновий Кут, від молодечої сили, що буяла в його тілі, від радісних юних облич, що обступали довкола, від рідного духу, в якому виріс і який знову обгорнув його.

Він ухопив Росицю за тонкий стан і, не ждучи бубна і гуслів, закружляв з нею по хатині, сам собі примовляючи:

Молодий молоду

Посадив на льоду —

уставай, молода,

бо студена вода!

Ой, дід-ладо, молоду,

ой, дід-ладо, на льоду!

Уставай, молода,

бо студена вода!

Сміх, вереск, гам. Він теж сміявся, приспівував і далі танцював з Росицею, згадуючи, що давним-давно ось так же весело приспівував цю пісеньку Милані і танцював з нею. Хтозна-коли, ніби минуло ціле життя. А всього ж п’ять років! Та яких! У якому лихові, у яких бувальцях він побував! І що готує для них новий час, нове майбутнє?

Та зараз не до спогадів. Його з Росицею оточили дівчата, теж співали, сміялися, танцювали до упаду, аж поки вибилися із сил і в знемозі не попадали на ослони. Тоді він зняв з шиї колодки і повісив їх на шию Росиці.

– Хай наша господиня знайде цього року собі господаря! – і закружляв з нею по тісній хатині, аж задвигтіла під його ногами глиняна долівка.

А дівчата тут же защебетали:

Ой дівчино-вутко,

виходь заміж хутко

за отого молодого,

що танцює прудко!

Росиця розчервонілася, була гарна й щаслива. Її очі сяяли дивним вогнем, виразні бровенята зметнулися над ними, як двійко ластовенят, а відкритий рот жеврів малиново, мов жар, відкриваючи свої пелюстки назустріч парубкові.

Добриня не зводив з неї очей – замилувався, залюбувався її молодою красою, її рухливим пругким станом, що тремтів у його руках, мов гнучка берізка, і забув про все на світі – і про те, що колись пережив, і про грізну небезпеку татарську, і про Милану, і про Янку, і про воєводу Дмитра, який чекав-чекав і, мабуть, уже не міг дочекатися від нього криці. Гей, яка радість розпирала йому груди, яка нестримна молода сила буяла в його тілі! Він був у цю мить щасливий, як не бував ніколи!

Врешті Росиця випручалася з його рук, кинула колодки на припічок і показала рукою на заставлений їжею стіл, біля якого поралася мати.

– Вже все прочахло! До столу! До столу!

Розшалілу, розгарячілу молодь двічі запрошувати не довелося: всі були голодні, бо давно минула обідня пора, і з галасом накинулися на млинці, сир та сметану. В одну мить змели все – навіть ложки пооблизували.

– Мало, мало! – загукали парубки. – Поїдемо по селу! Рядженими! Рядженими! Наряджайтесь так, щоб і рідна мати не впізнала!

Знову зчинилася метушня. Парубки вивертали кожухи і шапки, розмальовували обличчя сажею, білою глиною, підперізувалися перевеслами з соломи та сіна. Дівчата не відставали від хлопців – натирали щоки калиною, квасом, а носи сажею, обмінювалися одягом та й той вивертали, коси заквітчували стрічками. Кузьма дістав з комори ведмежу шкуру, заліз у неї – став як справжній господар лісу. Росиця поверх кожушанки натягла материну білу сорочку, на голову причепила куделю зеленої омели, підв’язалася житнім перевеслом – стала ніби польова русалка-мавка, і тепер її справді ніхто не міг пізнати.

Один Добриня не наряджався, вважаючи, що його і так мало хто в селі знає.

– Поїхали по селу! По селу! Надвір! – залунали голоси.

Всі вивалили з хатини на вулицю. Хтось із парубків миттю під’їхав саньми, в які було запряжено пару гнідих. Дівчата зразу ж вплели їм у гриви червоні стрічки. Добрининому коневі – теж. Треті двоконні сани спорядив Кузьма. Коні лякалися його ведмежої шкури – ставали дибки, хропли, але його міцна рука швидко вгамувала їх. Зате коли дівчата й хлопці всілися на сани і Кузьма вйокнув, коні з місця рвонули навскач.

Добриня їхав позаду, в який раз розглядаючи рідне село. Зачувши звуки бубнів і гуслів, галас і співи молоді, з хат виходили люди, схилялися на плетені з верболозу ворота, дивилися на веселе гульбище.

Калиновий Кут складався з багатьох широко розгалужених родів – Вовків, Лебедів, Сичів, Орлів, Журавлів, Ведмедів, Шульгів, або Сульгів, Рябоволів, Бойків та інших, яких Добриня вже й забув, бо вони вивіялися з його пам’яті.

Сам він належав до роду Сичів. Селилися Сичі біля Рокитного озера. Про Лебедів знав менше – вони займали найдальший куток біля Широкого Берега, а Росицю та її брата Кузьму майже не пам’ятав. Підросла молодь, розквітла. Яка красуня Росиця! А Кузьма по-справжньому молодець – гарна пара для Ганночки! Аби ж тільки щастя їм!

Добриня не здивувався, коли побачив, як Ганночка, мов коза, першою стрибнула на сани до Кузьми. Видно, й справді кохаються… А от Росиця, заквітчана зеленою омелою, дарма що молода і що люди могли хтозна-як подумати про неї, не побоялася сісти до нього в сани. Невже він їй так сподобався? І коли вона встигла його запримітити? Невже це його доля, його судьба?

А він? Чи зуміє відповісти їй взаємністю? Чи зуміє забути, вирвати з серця Милану? Мусить! Милана – братова жона, відрізана скиба, про неї треба забути назавжди і навіть не згадувати! Братова жона!.. Але є ще одна істота на світі, про яку він – хочеш не хочеш – та й згадує: Янка! Ось до кого тягнеться його серце! Ось чиї оченята сняться йому в парубоцьких снах!

Янка!

Гм, Янка! Бояришня Янка! Вередливе, пустотливе дівча!

Він гірко усміхнувся своїм думкам.

Ну навіщо ти думаєш про неї, Добрине? Навіщо згадуєш її? Хіба не розумієш, що тобі до неї – як до сонця? Смерд – і бояришня! Монгольський богол – і донька воєводи київського! Хіба ці поняття сумісні? Забудь про неї думати, як і про Милану!

Тим часом ряджені їхали по селу. Зупинялися там, де просила котра-небудь із дівчат. Тоді вона йшла до хати і виносила макітру млинців. Всі оточували її, хапали ті млинці – і знову сміх, галас, веселощі. Гули бубни, гули гуслі. Танцювали ряджені – у вивернутих вовною назовні кожухах, з розмальованими обличчями, схожі на диких звірів, чортів, відьом та русалок.

Потім коні мчали далі, і в їхніх гривах розвівалися на вітрі барвисті стрічки, і над селом лунав дзвінкий дівочий сміх та парубоцький жарт.

Хтось надумав:

– А давайте поїдемо за село! У поле! В ліс!

Інший порадив:

– На Ірпінь! З горбів покатаємося!

Це сподобалося всім.

– Поїдемо! Поїдемо!

До них пристало ще кілька саней – з інших кутків, і чимала валка ряджених вихопилася за коворот[48] – помчала по наїждженій дорозі мимо кладовища до високого пагорба, що круто спускався до річки, а з другого боку – до яру.

Тут хлопці повипрягали коней, повитягали з саней дишлі.

– Сідайте! Хто не боїться перевернутися – до мене!

Добриня теж випряг коня, прив’язав до груші. Сани притягнув на край кручі, сам сів попереду, щоб правувати ними. Біля нього притулилася, принишкла Росиця, а за ними вмостилися хлопці й дівчата. Хтось підштовхнув ззаду – і сани, набираючи швидкості, завихрюючи за собою пухкий сніг, помчали з гори.

Було весело. Швидка їзда захоплювала. Обличчя розпаленіли, з уст зривався сміх і спів. Потім дівчата від страху почали попискувати, тулитися до парубків, та Добриня керував вправно, не перекинувся, не заїхав у замет, а з гуркотом перемахнув по льоду річку і зупинився далеко посеред засніженого лугу.

– Приїхали! А тепер, хлопці, тягніть сани нагору!

Хлопці, мов молоді лошаки, швидко потягнули назад, а Добриня на правах господаря йшов з дівчатами по їхньому сліду і підганяв:

– Но! Соб! Гаття!

Росиця не відставала від нього, і її щасливі очі сяяли радістю. Бо хіба ж багато для щастя треба? Ласкавий погляд коханого – і ти вже на сьомому небі!

Назустріч їм з гори раптом ринуло щось волохате, страшне, все в снігу. Кумельгом покотилося прямо на дівчат.

– Р-р-р!..

Дівчата заверещали, сипонули врозтіч.

– Ой людоньки-и!..

Страховисько підвелося на ноги – з відкинутої назад ведмежої голови висунулася чорна чуприна Кузьми. Він реготав – аж заливався.

Дівчата накинулися на нього з кулаками, почали штовхати під боки, а Кузьма відмахувався, падав у сніг, качався в ньому, як у пухові, рикав, мов роздратований ведмідь, і намагався піймати котру-небудь із них.

Сміх, виск, веселощі…

А Добрині якось стало не по собі. Звідкілясь здалеку, з-за лісу, з-за білих снігів, враз долинув до нього гіркий запах диму, жіночий зойк, дитячий плач, тупіт копит, брязкіт шабель і чужий гортанний вигук: гурракх, гурракх!..

Спогад? Марево?

Так, несподіваний спогад, що жив у його пам’яті і не міг вивіятися з неї, гострим болем пронизав йому серце… Як тихо і гарно навкруги! В якому тихоплинному сні стоїть під снігом зелений бір за Ірпенем! Як ясно сяє в голубому небі золоте сонце! І як весело лунає парубочий сміх, і щастям сяють дівочі очі!

Чи ж надовго все це?

Він зупинився і стояв задуманий, похмурий, заглиблений у свої важкі спогади, аж поки раптом не відчув дотик чиєїсь теплої руки і ніжний голос сестри не вивів його з холодного тупого заціпеніння:

– Добрику, Добрику, що з тобою? Що?

Розділ III

Князі

1

В перший день Великого посту Добриня з братом Іванком вирушили до Києва. На санях у кожного – круглі лозові кошелі з крицею, рептух вівса та чимала в’язка сіна – для коней, полотняна торбина з житнім хлібом та замерзлим салом – для себе.

Виїхали вдосвіта, їхали цілий день, а Білгородські ворота поминули перед самим закриттям, коли вже добре сутеніло. За Софією повернули ліворуч – до садиби тисяцького Дмитра. Та не проїхали й сотні кроків, як із завулка вимчав невеликий загін вершників і зупинився перед ними.

Передній, мабуть, старший, запитав:

– Хто такі?

Добриня натягнув віжки.

– Тпр-р-у-у!.. Веземо крицю до тисяцького Дмитра.

– До тисяцького Дмитра? – перепитав старший, і в його голосі прозвучав подив, замішаний на недоброзичливості чи то навіть на ворожості. – А хіба вам не відомо, що боярин Дмитро вже не тисяцький?

Новина вразила Добриню. Він цього не знав.

– Не тисяцький? Як? Чому?

– Чоловіче, ти що – з неба впав? – вигукнув старший. – Таж до Києва повернувся великий князь Володимир Рюрикович! Чув про такого? Він довгий час був великим князем київським, аж поки Михайло Чернігівський силою не відібрав у нього престольного Києва. Тепер він, слава Богу, знову тут і, замість Дмитра, настановив нового тисяцького – боярина Домажира.

– Це новина для нас, – відповів Добриня. – Але справи вона не міняє. Тоді ми повеземо свій товар до боярина Дмитра.

– Чекай, чекай! – старший підняв руку. – Твій голос мені здається дуже знайомим. Десь я вже чув його! Як тебе звати?

– Добринею.

– Добринею? А ти часом не той Добриня, що разом з татарським посольством прибув до Києва?

Якийсь час старший мовчав. У густій морозяній імлі його обличчя ледве виднілося, але Добриня все ж помітив, як раптом воно здригнулося, а очі блиснули недобрим вогнем.

– Я таки не помилився! Це ти – Добриня! – вигукнув той злорадісно. – А мене ти впізнав?

– Ні.

– А я Доман… Пам’ятаєш? Той, кого ти за груди брав… От ми й зустрілися! Ха-ха! Зустрілися! Ти не сподівався? Аякже! Ти думав, що мене вже й на світі немає, а я, як бачиш, тут! Живий! Та не тільки живий, а ще й на службі у князя Володимира Рюриковича!.. Ану, з саней, смерде, та стань перед боярином! Скинь шапку!

Добриня накинув віжки на рожен і зліз з саней. Його враз охопило почуття небезпеки. Доман! Хіба можна забути це незвичне ім’я – Доман[49]? Хіба можна забути той день і посольство Менгу-каана? А сутичку з Доманом? Його шалені погрози?.. Та він і зараз погрожує. До того ж тепер він має якусь владу, бо ж очолює загін князівської міської сторожі. Мабуть, новий князь випустив його з поруба та ще й приласкав…

Доман під’їхав ближче, майже впритул, запитав суворо:

– Хто то з тобою?

Добрині не хотілося наражати Іванка на небезпеку. Він оглянувся на нього і помітив, що той напружено вслухається в їхню розмову, але, видно, нічого не може второпати. Щоб брат зрозумів, що вони несподівано потрапили в халепу, він голосно відповів:

– Це мій сусід… Ми з ним привезли крицю на продаж.

– А для чого бояринові так багато криці?

– То вже не наше діло… Наше – витопити її з руди і щось на цьому заробити. Не купить боярин – повеземо на Поділ…

– Не поспішай на Поділ! Нікуди ти не поїдеш!

– Як то?

– А так! – Доман повернувся до сторожі. – Візьміть його!

Добриня відсахнувся, але раптом відчув, як у спину уперлося вістря списа. Ні, тут не втечеш і так просто від Домана не відкараскаєшся. Хоч би до Іванка не причепилися та коней не забрали.

– Ти ось що, Іванку, – повернувся він до брата, – прив’яжи моїх коней до своїх саней і простуй до боярина. Людей розпитаєш, де він живе… А дома скажи, щоб за мною не турбувалися. Князь у всьому розбереться і відпустить…

Його штовхнули в спину.

– Іди!

Іванко, все ще, мабуть, не розуміючи, що сталося, залишився остовпіло стояти біля саней, а Добриня, ввібравши голову в плечі, підштовхуваний ззаду міцними стусанами, важко побрів безлюдною вулицею услід за Доманом.

Нічна варта біля Софійських воріт, що вели з Ярославового города до Дитинця, тобто города Володимирового, пропустила Домана без затримки: видно, тут його знали.

Володимирів город! Збудований князем Володимиром Святославичем, він був резиденцією великих князів київських. Високий земляний вал з дубовим заборолом по ньому відокремлював його від Ярославового города і захищав князів не стільки від чужинської загрози, як від власної київської черні.

Центром Володимирового города була Десятинна церква, найстаріша кам’яна споруда Києва. Перед нею простелився Бабин торжок, просторий майдан, посеред якого на високому підмурівку стояла бронзова квадрига – четвірка мідних коней, запряжених у колісницю, привезена Володимиром Святославичем як військовий трофей з Херсонеса Таврійського. Довкола майдану, прикрашаючи князівські хороми, вивищувалися мармурові статуї старогрецьких богів та героїв, що були привезені звідти ж.

Добриня ніколи не бував тут і тепер з цікавістю розглядався довкола. Десятинна церква, темна і похмура, стояла під самим валом, над кручею, що нависла над Подолом. В князівських та боярських хоромах подекуди світилися вікна – там горіли свічки, миготіли неясні тіні, йшло невидиме чуже життя. Князівські господарчі будівлі, хоч там свічки і не світилися, теж було добре видно, бо на майдані сторожа розіклала велике багаття, що освітлювало майже весь Володимирів город.

Він думав, що його ведуть до старшого – до якогось боярина чи й до самого князя, і сподівався, що його зразу ж відпустять, бо не відчував за собою ніякої провини. Та Доман повернув на задвірки, до князівських конюшень. Там, у закутку, темніла присадкувата дерев’яна споруда, зрубана з товстих колод. Замість вікон, у ній виднілися вузесенькі, завширшки в долоню, прорізи, затулені зсередини ганчір’ям.

Добриню обдало холодом.

Поруб! Князівська тюрма! Так ось куди хочуть запроторити його!

Ніби вгадуючи його думки, Доман хижо оскірнувся:

– Так, так! Ти не помилився! Це справді яма! Поруб! Я в ній з ласки князя Михайла, боярина Дмитра та й твоєї, собако, просидів майже всю зиму! А тепера – твоя черга! Ха-ха! – І повернувся до підлеглих. – Киньте його туди! Та швидше!

Два дужі гридні схопили Добриню, втягнули крізь низенькі двері в темне приміщення і штурхонули в спину. Падаючи, він простягнув наперед руки – і це його врятувало, бо зумів ухопитися за якусь перекладину чи верхній брус зруба і, хоча й зірвався, впав у яму не головою вниз, а ногами.

Зверху загуркотіло, грюкнуло, видно, закрили ляду і замкнули двері. В ямі стало зовсім темно.

Якийсь час, ошелешений падінням і пригнічений тим, що з ним сталося, Добриня стояв мовчки, не рухаючись. Потім, тримаючись за стіну зруба і боячись, щоб не впасти у яму для нечистот, обережно ступив два кроки в один бік – стіна, в другий – теж стіна. Не розженешся тут! Справжня домовина!

Важкий розпач поволі, як холодне гаддя, почав заповзати в його серце. Ноги затремтіли, підігнулися, і він, опираючись спиною на слизький запліснявілий зруб, сповз униз, на нерівну дерев’яну підлогу…

2

Їдучи з невеликим почтом до короля Бели, князь Михайло Всеволодович несподівано для себе і своїх супутників зустрів у пушті[50] – угорському степу – половців. У долині, над заболоченою річкою, стояли рядком темні гостроверхі вежі-юрти на возах, перед ними горіли багаття, вешталися жінки, чоловіки, діти, на лузі паслися коні, ремиґала худоба, мекали вівці.

Князь не повірив очам і, вражений, повернувся до боярина Федора.

– Чи мені приверзлося? Чи й справді половці? І де вони тут взялися?

Сонце било прямо в обличчя. Боярин приклав долоню козирком до лоба.

– Половці! Їй-богу, половці! Помітили нас, сідають на коней і скачуть сюди!

Всі зупинилися. Гридні оточили князя – поклали руки на держаки мечів.

Половці наблизилися. Їх було не менше сотні. Передній запитав:

– Хто ви?

– Я київський князь Михайло. А це – мої супутники, – стримано відповів Михайло Всеволодович. – А ви хто? Якого хана піддані?

– Хана Котяна… Я його син Тігак.

Князь зрадів.

– О, яким побитом хан Котян опинився тут? Я ж його знаю! Ми разом з ним билися проти татар на Калці! Я хотів би побачити хана!

Тігак приклав руку до грудей.

– Хан Котян з радістю зустріне великого князя київського. Я проведу вас до нього. Їдьте за мною!

Вони довго їхали весняним степом. Сніг уже зійшов з землі. Було тепло. В голубому небі весело дзвеніли жайворонки. Рання весна пробудила землю від зимового сну – і вона щедро вкривалася молодим зелом, на повні груди дихала його духмяними пахощами, стріляла бростю й бруньками на всі боки.

На видноколі то там, то тут темніли юрти – то виднілися стійбища половецьких родів.

Стійбище хана Котяна виринуло з-за пагорба раптово. У великій затишній долині, над чималим озером курилися дими, стояло багато возів з вежами. Вдалині пастухи пасли отари і стада.

Ханська юрта вирізнялася з-поміж інших більшим розміром, білим кольором та тим, що стояла окремо на крутому березі. Перед юртою горів вогонь, а біля нього на товстій сірій кошмі, застеленій килимом, сидів, підібгавши під себе ноги, сивий старий половець у малиновому чекмені та лисячому тумаку[51] на круглій голові.

Хан Котян! Обличчя його було темне, пооране зморшками, рідкі сиві вуса звисали на рота, але з-під важких повік світився чіпкий, уважний погляд карих очей. Він давно запримітив верхівців, упізнав сина і тепер намагався розпізнати незнайомців, що їхали з ним.

Тігак скочив з коня.

– Великий хане, я привів київського коназа Михайла – він їде в Естергом до короля Бели.

Котян довго вдивлявся в князя. Потім, упізнавши, досить прудко, без видимого зусилля підхопився і розкинув руки для обіймів.

– А й справді князь Михайло! Я радий вітати тебе, княже, у себе дома!

Князь обійняв Котяна.

– Скільки літ, скільки зим, хане!.. Однак мені дивно бачити тебе не в Половецькій землі, а в Угорській.

Котян не відповів, а повернувся до сина.

– Тігаку, сину, пригости киян якнайкраще, а мені з князем хай подадуть обід до юрти! – І відкинув важкий полог. – Прошу, княже!

У юрті стояли сутінки, було тепло і затишно. На завішаних килимами стінах висіла зброя. Долівка теж у килимах, а на них, попід стінами, лежали пухкі барвисті подушки.

Поки хан і князь роздягалися та всідалися, дві молоді половчанки внесли обід – тушковану баранину, тонкі підсмажені коржі, сир, айран та кумис. Поряд поклали вишиті рушники – витирати руки.

Хан запросив до обіду.

– Що, княже, маємо, тим і вітаємо. Зараз ми зовсім збідніли. І ледве вислизнули із Батиєвого зашморга. Ти запитав мене, чому я не в Половецькій землі, а в Угорській…

Котян запив шматок баранини кумисом і подав другу чашку князеві. Вони поволі жували їжу своїми старими, з’їденими зубами і тихо бесідували. Товмач їм був не потрібен: Котян добре розмовляв мовою своїх сусідів.

– Коли б ти був тут сам, хане, або з невеликим почтом, як я, то я подумав би, що ти теж їдеш до короля Бели шукати союзника у війні з Батиєм. Але ж ти тут з цілою ордою. Це мене здивувало, – сказав князь.

– Не дивуйся, княже. Торік усе літо Батиєві тумени гасали по наших степах за нами, У передгір’ях Обезьких[52] гір винищили майже всіх половців, на Кубані – теж. А хто лишився живий, того перетворили на своїх конюхів. Потім пішли на донських та придніпровських половців. Пощади до нас вони не мали. Охоплять кілька родів, зженуть в одне місце – і вирубують. Охоплять інших – і теж шаблями та соїлами по черепку! Увесь степ вкрився половецькими трупами. Галич так розкормилася на дармових харчах, що й злетіти в небо вже не мала сили… Хто міг, той тікав світ за очі – у Крим, за Обезькі гори, на Русь, у Польщу та Литву. По всьому світу розсіявся мій народ. Полонених потягнув Батий на ріку Волгу, а по ній – аж у булгарську землю, на ріку Каму, воювати булгарів… Після багатьох кривавих сутичок з татарами я зрозумів, що не відіб’юся, що загине рід мій, плем’я моє, а з ним і я загину. Тоді я зняв усіх з насиджених місць і повів в Угорську землю. Я сподівався, що король Бела прийме нас, бо ж його мати – половчанка, наша княжна…

– Ну і як він вас прийняв?

– Як родичів. Сам виїхав нам назустріч, на пограниччя, привітав мене, як брата, і надав вільні землі для кочування. Там і відбулася наша розмова, там ми уклали угоду…

– Про що?

Котян обсмоктав кістку, рушником витер вуса і руки.

– Зі мною прийшло сорок тисяч кибиток! Як бачиш, сила не мала! Бела це оцінив і поставив переді мною дві вимоги: прийняти католицьку віру, похрестити всіх, а друге – служити йому військовою силою у домашніх війнах з можновладцями-банами, які самі хочуть стати королями.

– Ну і що?

– Я погодився. А що мав робити? Нам нікуди було діватися… Мене першого похрестили, а потім і народ мій. Тепер я, великий хан, колишній вільний степовий орел, став данником короля Бели. Він дав нам притулок, землю, а за це ми слугуємо йому нашими шаблями… Ось так, княже! А ти? Чого ти тут?

Князь Михайло зітхнув.

– Та того ж, хане, що й ти. Тільки я не став чекати нападу Менгу-хана, а вирішив шукати союзу, щоб спільно із сусідами стати супроти Батия! Передусім – привернути короля Белу до цього союзу, князя Данила, польських князів… Тепер бачу, що й ти будеш з нами… Сила зібралася б не мала! Коли б ми разом стали супроти Батия, то…

– Дай, Боже, нашому теляткові та вовка з’їсти! – зітхнув Котян. – Але створити такий союз – ой як важко!

– Хочу просити у Бели доньку для свого сина Ростислава. Син уже там, а я ось – їду…

– Їдь, княже, їдь!.. А я буду молитися своїм новим і старим богам, щоб твоя поїздка була успішною! Бо від Батия – нам усім смерть!

3

Іванко так і не знайшов подвір’я боярина Дмитра. Стемніло, Києва він не знав, двоє чи троє запізнілих перехожих на його запитання, де живе боярин, непевно махнули кудись рукою – там! Він посмикався туди-сюди по вузьких вулицях, аж поки не опинився в якомусь глухому завулку, де й розвернутися з двома підводами у темряві було ніяк. Постукав в одні ворота – мовчанка, в другі – у відповідь собачий гавкіт. Тоді він заклав у рептухи коням вівса та сіна, сам погриз хліба з салом, тугіше закутався в кожуха, підняв баранячого коміра і заходився бігати довкола саней, щоб зігрітися.

Скрипів під ногами сніг, форкали, здригаючись від холоду, коні, а він усе бігав і ходив, ходив і бігав – усю ніч, аж поки зійшло сонце і на київських вулицях загомонів люд.

Перший же прохожий вивів його з тупика, куди він необачно заїхав у темряві, і показав на простору садибу, обнесену високим частоколом, за яким виднівся боярський терем, якісь інші просторі будівлі, гіллясті груші та яблуні в білому сніговому вбранні.

– Боярина, парубче, шукай там!

Він постукав у важкі дубові ворота. Відчинив молодий гостроносий сторож-челядник. Дізнавшись, що смерд привіз крицю, впустив його з підводами в двір.

– Вези туди, до кузні!

Ковалі, що вже роздували вугілля в горні, допомогли Іванкові розвантажити його поклажу, і він, полегшено зітхнувши, що виконав наказ Добрині, під’їхав до ґанку.

– Чого тобі? – знову спитав челядник.

– Хочу бачити боярина.

– Чоловіче, невже ти гадаєш, що бояринові нічого робити, а тільки розмовляти з кожним смердом, що привозить сюди що-небудь?

Іванко був злий, бо цілу ніч мерз, був голодний, його душили сльози за брата, якого князівські посіпаки хтозна-куди запроторили, тому відповів різко:

– А ти хіба не смерд? Я смерд, але вільний! А ти смерд боярський! Я не поїду звідси, поки не побачу боярина Дмитра!

– Та я тебе витурю зараз у шию – аж засвистиш звідси! – вигукнув той люто і замахнувся кулаком. – Поганець!

Іванко був не з полохливих. Відступивши крок назад, висмикнув з саней рожна.

– Тільки зачепи!

На їхній крик розчинилися двері терема – і на ґанок вийшла дівчина. Побачивши челядника з піднятими кулаками, а незнайомця з рожном у руці, метнулася, як була – без хустки чи шапки, без кожушка, в одному червоному платті – до них.

– Що тут? Ану, припиніть бійку!

Челядник опустив руки, вклонився.

– Бояришне, цей смерд…

Але Янка не дозволила йому закінчити.

– Іди геть, Демко! – І повернулася до зблідлого незнайомця, який в одній руці все ще тримав рожна, а другою цупив з голови шапку.

– Ти хто? Що тобі треба?

– Я Іванко, брат Добрині… Ми привезли бояринові крицю…

Янка аж кинулася.

– Добринин брат? А де ж сам Добриня?

– Його вчора схопили князівські гридні і повели – не знаю куди.

– О Боже!.. Так чого ж ти стоїш? Ходімо мерщій до боярина!

– Я й хотів до боярина, дак цей… Демко…

Янка вже не слухала – потупотіла підкованими чобітками на ґанок. Іванко поколивав за нею.

У просторій горниці, залитій сонячним світлом, сиділа після сніданку вся бояринова сім’я. Янка ввірвалася сюди, як вихор, ще з порога вигукнула:

– Татусю, Добриня з братом Іванком привіз тобі крицю, а князівська варта схопила його вчора, мов татя, і невідомо де поділа! Врятуй його!

Всі повернулися до молодого смерда, що, знявши шапку, низько вклонився.

– Хто схопив Добриню? – спитав Боярин.

– Не відаю, – відповів Іванко. – Вже посутеніло, було темно… Якісь вершники… Старший кричав на Добриню, а потім наказав забрати… Його й потягли…

– Це князівська нічна сторожа – більше нікому! – вигукнула Янка. – Ми повинні його виручити, татусю! Ходімо!

Дівчина була схвильована, щоки її порожевіли, очі блищали.

Бояриня переглянулася з боярином і з синами, підвелася і взяла Янку за руку, намагаючись посадити на стілець.

– Заспокойся, доню, сядь! Я певна, з Добринею нічого лихого не сталося, якщо він теж не вчинив нічого поганого.

Тато поговорить з князем чи з тисяцьким Домажиром – і його випустять…

– А якщо не випустять? Я хочу піти з татусем!

Бояриня почервоніла, підвищила голос:

– Янко! На що це буде схоже? Як пояснити князеві, чому ти заступаєшся за якогось смерда?

Янка висмикнула руку з материної руки, гнівно притупнула ногою.

– Той смерд урятував мене від смерті! Ось що я скажу князеві! Той смерд повівся як лицар, коли застеріг киян від лестощів татарських, хоча добре знав, що важить головою! А ти думаєш, що я… що я…

З її очей бризнули сльози.

Підвівся боярин Дмитро, кивнув боярині, щоб сіла, а сам обняв дочку за плечі, що здригалися від плачу, приголубив.

– Не плач, доню, підемо разом… Іди – вдягайся! – І повернувся до боярині: – Все буде гаразд. Може, це й на краще, що Янка піде зі мною. Справді, вона розумно пояснює, чому вступається за Добриню. Мені навіть було б важче зробити це… А Іванка погодуйте – і хай відпочиває скільки захоче – адже не спав цілу ніч… І дорога йому ще далека…

4

Князь Володимир Рюрикович раптово занедужав. Боліла голова, ломило поперек, холодило ноги. Він лежав на тисовому ліжку, вкритий периною. Від обкладеної світло-зеленими кахлями груби йшов теплий дух. Він пив гаряче молоко з медом, але йому все ж було холодно. Однак він уважно слухав, що говорив тисяцький Домажир, що сидів у дерев’яному кріслі під протилежною стіною.

А той розповідав про важливі речі.

– Вірні люди, княже, доносять, що з Рязані, Володимира, Суздаля, з Москви багато втікачів, рятуючись від татарського насилля, поселяються на Волині та в Галичині. Князь Данило охоче приймає їх, дає землю, луги, ліси, щоб залишалися у нього назавжди…

– Ще б пак! Данило знає, що робить! – промовив, закашлявшись, Володимир Рюрикович. – Більше людей – більша сила держави! А Київ, бач, ті втікачі з Низовських земель[53] обминають, хоча простору у нас більше, ніж у Галичині…

– Налякані люди – бояться, що Батий от-от нападе на Київ… До нас хлинули цілі натовпи половців – просять захисту…

– Хай селяться по Росі між чорними клобуками. Вони ж родичі – з одного кореня пішли. Якщо Батий і вдарить на Київ, то, гадаю, спочатку мусить напасти на поршан[54]. Тож хай половці зміцнюють залоги міст на Пороссі!

– Слухаюсь, княже, так і зроблю…

– А що чути про хана Котяна? Він не загинув?

– Кажуть, забрав своє плем’я і подався до племінника, до короля Бели.

– Боже, залишається Київ сам на сам з Батиєм, – прошепотів князь, заплющуючи в знемозі очі. – Чи ж вистоїть? Та ще й немає згоди серед київського боярства: одні – за мене, другі – за Михайла, треті – за Данила, а четверті згодні закликати Ростислава Мстиславича Смоленського.

– Більшість, княже, за тебе, бо ти – наш князь давній, ще з Калки, де загинув великий князь Мстислав Романович…

– А як боярин Дмитро? Не має серця на мене за те, що я не його, а тебе, поставив тисяцьким? До нього багато хто прислухається…

– За різними клопотами не бачив його, княже… Але маю я одну думку – породичатися з Дмитром. У мене – син Івор, а в нього – дочка Янка…

– Це було б добре, – промовив князь, пригладжуючи на голові рідке сиве волосся. – Поговори з ним…

– Після посту зашлю сватів.

– Довго ждати… Домовитися можна й зараз – це ж не весілля!

– Гаразд, княже.

Тут прочинилися двері, і княжий покладник, просунувши голову, сказав:

– Княже, до тебе проситься боярин Дмитро з дочкою. Що йому відповісти?

Князь переглянувся з Домажиром.

– Проси сюди! – А коли покладник зник, здивовано розвів руками. – Треба ж таке: на ловця і звір біжить! Цікаво, з чим він прийшов?

– Може, мені вийти?

– Сиди! Зараз і про твоє діло поговоримо. Я буду за свата…

До покою зайшли Дмитро з Янкою. Побачивши князя в постелі, Дмитро збентежено вклонився, зніяковів.

– Коли б знав, княже, що ти такий хворий…

– Нічого, нічого, сідай!.. А це твоя донька?

– Анна… Янка…

– Гарна дівчина. Уже на виданні…

– Ще молода, княже.

– Ну, ми ще про Янку поговоримо. А зараз кажи – чого прийшов? Гадаю, Домажир нам не заважатиме?

– Ні, княже. Діло наше просте. Вчора ввечері твоя нічна сторожа схопила мого смерда Добриню, який віз мені з Калинового Кута крицю. Я прийшов просити за нього, щоб випустив.

– А чому з дочкою прийшов?

– Той смерд врятував її від смерті – затулив собою від татарської стріли. Ось чому вона тут. І ми разом просимо відпустити його.

– А може, він у чомусь провинився?

– Його брат, що їхав разом з ним, клянеться, що ні. Та й я того хлопця знаю. Не віриться, щоб він, їдучи до мене, учинив яке-небудь зло. Тут якесь непорозуміння.

Князь рушником витер змарніле обличчя, облизнув сухі губи.

– Мені про нього нічого не відомо. – І глянув на Домажира. – А тобі?

– І я нічого не знаю.

– Але ж, княже!.. – вигукнула Янка, підхоплюючись на ноги. – Як же так? Зникає людина – і нікому нічого не відомо! Треба шукати!

Її запальність розвеселила князя. Переборюючи ломоту в тілі і біль в голові, він усміхнувся і глянув на тисяцького.

– Що, Домажире, гарна дівчина? Я чув, у тебе є парубок. Чом би тобі не породичатися з боярином Дмитром? Я згоден бути посадженим батьком.

Домажир розплився в усмішці і крякнув від задоволення. Як ловко князь повернув розмову!

– Я давно, княже, думав про це і навіть натякав бояринові. Так що все тепер залежить від Дмитра. Як, боярине? Віддаси Янку за мого Івора?

Дмитро ніяк не сподівався такого повороту подій і тепер сидів зовсім збентежений і схвильований. Його й без того рум’яні щоки тепер просто паленіли малиновим жаром, а широкі груди високо здіймалися від прискореного дихання.

Однак він швидко взяв себе в руки.

– Княже, я йшов сюди, на Володимирів двір, щоб розв’язати одну загадку, а ти раптом загадав зовсім іншу. Та ще таку, яку не так просто розв’язати. Потрібна згода боярині Анастасії, а найперше – самої Янки…

– Якщо батьки дійдуть згоди, дівку не питають, – сказав князь.

Тут знову схопилася Янка, притупнула ніжкою.

– Як це – не питають? Та, може, я того Івора і в вічі не хочу бачити! А ви – заміж! Краще я на себе руки накладу, ніж піду за нелюба заміж! Так і знайте!

Домажир перестав усміхатися і розвів руками. Дмитро почав бліднути, почувши, на що наважилася дочка, бо знав її краще, ніж будь-хто інший, і не сумнівався, що її погрози зовсім не пусті слова. Він силоміць змусив її сісти побіля себе, обняв за плечі.

– Янко, заспокойся! Ти ж іще не стаєш під вінець! А говорити можна про все – навіть про твоє весілля. До того ж Івор, син боярина Домажира, гарний хлопець, і кожна дівчина в Києві мала б за честь вийти за нього заміж. Та ще коли великий князь сам бажає бути посадженим батьком…

– А я не бажаю! Чуєш? Не бажаю! А коли я не бажаю, то навіть сам великий князь не змусить мене ні за кого вийти заміж! – Вона знову схопилася і вибігла, грюкнувши дверима, з княжого покою.

Три немолоді чоловіки мовчки переглянулися. Домажир почервонів з досади та сорому, бо ніяк не сподівався, що якесь там дівчисько, хай навіть дочка самого боярина Дмитра, викине такого коника – піднесе його синові, та де там синові – по суті, йому, тисяцькому, гарбуза! Боярин Дмитро розвів руками, намагаючись згладити неприємне враження від вибрику Янки, а князь засміявся, зморщивши носа і витираючи сльози з очей.

Примітки

1

Пороки – стінобитні пристрої.

2

Тьма – монгольський військовий корпус на 10 000 воїнів. Темник – начальник тьми.

3

Переяслав-Руський – тепер Переяслав-Хмельницький.

4

Харманкібе – Київ.

5

Менгу – так називали хана Мунке наші літописи.

6

Тумен – те що й тьма, тобто 10 000 воїнів.

7

Нойони – монгольські феодали.

8

Камча – нагайка.

9

Баатур – визначний воїн, витязь.

10

Тіун – управитель князівського або боярського маєтку.

11

Ойє – так.

12

Соїл – булава, довбешка.

13

Арати – кочовики-простолюдини.

14

Терджуман – перекладач, товмач.

15

Кипчак – половець.

16

Богол – раб.

17

Кіш – стан, місце розташування орди чи загону кочовиків.

18

Канга – дерев’яна колодка на шию.

19

Чапан – верхній одяг.

20

Гутули – чоботи.

21

Баскак – представник хана, що збирав податки.

22

Йєка-монголи – великі монголи.

23

Шокпар – бойова булава з залізними гостряками.

24

О аруах! – О дух предків!

25

Лядські ворота були розташовані у Хрещатому яру. Ляд, лядина – дрібний ліс, кущі, болото.

26

Джихангір – потомок Чінгісхана, принц крові.

27

Копирів кінець був розташований між теперішньою Львівською площею і вулицею Обсерваторною. З Києвом він сполучався Іудейськими ворітьми (на Львівській площі).

28

Желя, жля – волосяний аркан половців, яким в’язали полонеників. Див. у «Слові»: карна і жля. Карна – гузир невода, кут, а переносно – бойовий стрій половців при нападі, оточення.

29

Перестріл – відстань, на яку летить стріла.

30

Михайло Всеволодович Чернігівський – син Всеволода Чермного, онук Святослава Київського, героя «Слова о полку Ігоревім».

31

Гридень – князівський дружинник.

32

Нукер – воїн.

33

Поруб – темниця, яма, тюрма.

34

Мангуси – злі духи.

35

Цей вислів означав каяття і прохання про помилування.

36

Руссю в ті часи називалася Київська земля. Всі інші князівства часто називалися українами – Переяславська, Сіверська, Галицька, Волинська, навіть Заліська. Пізніше це слово стало власною назвою – Україна. Поняття «Росія» з’явилося в XVII ст.

37

Послушник – монастирський прислужник, що готується стати ченцем.

38

Навороп – роз’їзд, передовий загін, розвідка.

39

Клич (тюрк.) – довгий захалявний ніж.

40

Мати Бели IV була половчанкою.

41

Китати (монг.) – китайці, китатським – китайським.

42

Мстиславів город був розташований у районі Володимирської гірки.

43

Бабин торжок – торговий майдан на Горі, у Верхньому Києві, пізніше – центральний майдан перед Десятинною церквою.

44

Князь Рюрик, сучасник «Слова», помер 1215 року.

45

Тепер – село Дзвонкове.

46

Снем – нарада, збори.

47

Калка – тепер р. Кальчик у Донецькій області.

48

Коворот – ворота при виїзді з села, нинішній шлагбаум.

49

Це ім’я наводить у своїх записках Плано Карпіні.

50

Пушта – степ, пуща.

51

Тумак – шапка.

52

Обезьких – Кавказьких, абхазьких.

53

Низовські землі – Володимиро-Суздальські землі.

54

Поршани – ті, що жили по р. Росі.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.