В селі К. згубила себе з романтичного причинений церковна хористка… Ховати її чином церковним тамошній священик позрікся. Люди принесли йому домовину з мерцем на подвір'я, поставили перед вікнами, а самі розійшлися. Ховала поліція.
       (З газетної хроніки)

      Буйне зелення в саду вже осінні золотарі позолотили, а подекуди палає воно, мов огненне.
      Тихо в моїй кімнаті. Вікно в сад стоїть одчинене, і рине в його повітря, чисте й холодне, дише, як вино. Зверху по стіні блукають од далеких хмар рожево-зеленяві тіні.
      Сиджу, зігнувшись над своєю торбою-мандрівницею, похапцем різне паперове шмаття в дорогу переглядаю, читаю давнє дрібне писання,- суворо шелестять у руках папери, ніби псалтир над мертвим.
      Листи, що забув уже од кого, щоденника якогось обірваний шматок… Вірші… зелені, зелені, як рута…
      Все поодцвітало, поопадало, як із дерева посохлий лист восени: спокійно, дрібно - на шмаття - й за вікно, без жалю… Летіть вітрам на забавки, вечори змарновані, а ночі недоспані.
      Жмут пожовклого паперу, давнього, полинялого… якісь конспекти, рисунки, химерні мережива з різних математичних значків… Навіщо він мені, цей школярський мотлох? Нащо я його так довго вожу за собою? Думаю, дивлюся…
      Поміж дрібним лісом цих колючок та дерези, і на полях, і всередині визирають колоски, листочки, рукою задуманою мальовані. Ось вірша початок якогось чи пісні…
      Чи вже ж оце писала колись моя рука? Коли саме? Де?…
      Одразу задзвеніло в ушах, задзвеніло ясно, як тоді колись уночі несподівано у вікно, в мою кімнату:
      «Ви оце не спали іще, книжник і чернець?…»
      І став пожовклий папір оживати. Стиха-стиха, ніби з глибокої води, зринають на йому у віночках із довгих вій блискаві карі очі, вихватилась коса ясна, що повісьмо льону, замаяна синьою стьожкою.
      Дивиться у вікно, сміється:
      «Ви ще не спали?»
      Мене підіймає од мого збіжжя, водигь по кімнаті, поставило коло вікна, мов залізом прикувало; поставило туди очима, де сонце падає. А там все хмари, хмари рожеві, а за ними сині, а за синіми грізні… розцвітають і гаснуть, знову червоним маком полуменіють, одна одну заступають, що тії дими димлять. Поміж ними, ніби в хвилях, вечірнє сонце потопає, борсається, мовби упіймалося в сіті; промінням за хмари хапається палить сіті чаром-золотом.
      Димлять дими, грають, очі одводять, будують диво… І не видно вже хмар на обрії, бачу я: ліс вікодавній стіною зростає, чорний в жалобі велетень ліс… І виступає з лісу того чорного у спокою та у величі процесія мовчазная, сувора… Стяги майорять фіолетові, темні, вихитуються корогви червоно-огненні, а під корогвами у квітках несуть когось… У квітах, у стрічках, у гірляндах хризантемових білих, у вінках золотих…
      Ой… на марах, на марах…
      Оце ж ті юнощі, що з карими очима, попи старі - в їх бороди сиві - несуть, щоб у землю поховати, оце ж ті юнощі… Оце ж вони тії, що були, як іскра, та невпокій-ні, непокірні…
      Що були і свіжі, і білі, як ароматовий, як білий на веснах уночі очеремховий цвіт…
      Вже чую: встає, іде, гуде на мене з тих днів, що минули, хмара-спогаданка…
      Буду стояти, буду, схилившись, аж поки цю хмару мальовану, мовби тую дощовую, тут не перестою.
      Усю - од осіннього жовтого листя до листя…
      І встає перед очима руїна - чорна, як головешка, ніби од печалі пригоріла. Посередині - провалений дах Стріха з одного боку висока, з другого - схилилась мало не до самого долу. Вигнулися наперед трухляві двері, нащось окуті в залізо.
      На дверях - великий заржавілий замок. А бур'яну того кругом, як лісу! Шумить, розкошує він на дозвіллі; не потовпившись у шкільному подвір'ї, вискочив на старий дах, що поріс мохом, темніє вгорі, як повітряний сад.
      Ходжу кругом школи, обдивляюся подвір'я і знову вертаюся до дверей, туди, де хурщик поскладав мої подорожні речі.
      Сонце зайшло; у небі затучилось. Із поля, з того місця, де лисніє в долині рудка якась, що поросла очеретом, дує різкий холодний вітер.
      Насуває темрява, чорна, як воронина; бризнуло дощем.
      Бере нудьга…
      В темряві обізвався незнакомий голос:
      - Зараз одчинимо, зараз.
      Виростає високий силует у кудлатій шапці, що в присмерку скидається на дерев'яне відро.
      - Хто це? - питаю.
      - Свій, сторож… Я, казати правду, нікого вже й не сподівався: Андрій Маркевич казав, що тільки в неділю вернеться, та я вже не думав сьогодні й навідуватись сюди: одному якось, прости господи, аж сумно серед цієї пустині.
      Говорить до мене, ніби давно вже мене знає. Не спитав навіть, чи я той, що вони дожидали.
      Поволі одімкнув двері й через тісненькі сінці увів у якусь кімнату.
      - Отут має бути й ваша квартира,- мовив він, засвітивши маленький каганчик, чорний од кіптю.
      Поламаний стіл, двоє старих стільців, ліжко, абияк, нашвидку з трухлих дощок змайстроване… свіжа на йому солома…
      Стою, задумавшись, над ліжком; стоїть поруч мене дід; милуючись, дивиться старими очима на свою роботу:
      - Таке-сяке зляпав, а все ж буде краще на йому, ніж долі.
      Погомонів про те, про се, збирається йти:
      - Цю ніч я ще переночую вдома - не прихватив із собою нічого з одежини, а ночі вже холодні. Спіть спокійно,- злодійщини у нас не чути.
      Оддав добраніч, пішов..
      Не хочеться чогось ні розташовуватись, ні роздягатись.
      Взяв каганець, пішов дивитись у клас. Ніби щось аж сполохнулося, коли убоге світло хитнуло в класі темрявою. Дмухнуло вогким, холодним льохом. Роздивляюся: стеля схилилась низько, а далі в глибині ще нижче. Посередині, де її можна було досягти рукою, стоять підпірки-стовпи. По боках - манячать ряди нефарбованих парт, побитих та помережаних школярськими ножами. У вікна давить чорна ніч. Надворі тюжить дощ, і через стелю чвіркають десь на парту краплі води. Поставив каганчик на столі, сам сів на стільці, нероздягнутий, як був у дорозі.
      Думаю: «Знову починати, знову привикать, нагрівати собі місце в цьому сумному закутку?… Знову попи, урядники, горілка, гризота, безпораддя?… Ні, ні, не буду тут я довго, сюди - на час. Тільки на який час…»
      І помалу встає передо мною моє радісне, моє тепле, те, що завжди тепер світить і гріє мені,- університет… Все зникає з очей.
      Минає невелика година; ходжу од порога до стіни, мов п'яний спотикаюся на парти.
      І увижається він мені, цей храм юності чарівний, десь далеко-далеко, палацом надхмаряним… Шляхи до його, єдині доступні мені шляхи, юнакові бездипломному, хащами позаростали непролазними… Мурами високими їх перегороджено, глибокими безоднями перекопано, та сміливо й радісно топчу я ті хащі ногами, січу терни, голими руками мури ламаю, мов крилами перелітаю безодні… Лечу…
      Самотньо й лунко одгукується в німих стінах моя помірна хода, ясно палає огонь моїх мрій.
      Загорілось бажання нетерпляче, невпокійне - не стояти без діла на місці, не марнувати часу, в правду, в життя перетворити мрію.
      І мене ніби магнітом потягло до того мого чемоданчика, що на дні в йому поскладані мої підручники та зшитки. Я знаю, що з мене б тепер сміялись, проте не можу втерпіти, щоб хоч не глянути на їх.
      Думаю: «Все одно - ніхто того не буде бачити…» І я швидко біжу по чемодан, несу його в клас.
      Незабаром жужмом летять з його в один бік сорочки, котиться засохлий у дорозі хліб у другий, швидко витягую книжку, що олівцем посередині закладена, і поміж розкиданого збіжжя сідаю з нею до каганця.
      «Я тільки хоч погляну очима»,- умовляю себе. І, розгорнувши книжку, зразу, як у воді, потонув у їй…
      Шмат глини, одвалившись десь у кутку од стелі, гучно ляскає на мостину… Кидаюсь, як зо сну:
      «Де я?»
      Порощить дощ за вікном. Під партою десь одноманітно скрегоче миша, тягаючи сухар. Як червона зірочка з туману, блимає перед очима каганець. Дощ шумить, не вгаває надворі, дедалі рясніший, голосніший. Ніч все темніша стає та глибша…
      А з усіх боків шумлять вікна - плачуть… Так плачуть, так плачуть, обливаються рясними слізьми, гіркими, безнадійними, і стиха причитують, що ніколи вже не буде сонця ані ясних днів.
      В мене грає радість, як вино, і шкода стає того нерозумного жалю дитячого, тих буйних, даремних слів. Так, бувало, колись ми, малі діти, розумом недійшлі, заходилися од марного плачу, коли наша мати до ночі засидиться десь у забарній гостині. Тоді нам, малим, в темряві здавалося, що вже мати ніколи, ніколи не вернеться додому…
      Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце - буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!…
      В дощовому шелесті стало чути, як десь за школою хрипко й сумовито заграли якісь очеретяні дудки: півні найглухішу ніч співали.

      Ранок. Щось стукає в двері.
      - Хто такий?
      За дверима здавлений голос:
      - Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я - тутешній дяк…
      Увіходить: сива шапка, пальто - наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері - гарний…
      Знайомиться:
      - Дяк Запорожець. Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти познакомитись. Вибачте, у нас по-простому…
      Понесло горілкою, разом із тим бачу - в кишені з червоною головкою пляшка казенки… Соромливо заховав її од моїх очей. Посідали, почали розмову. Про одне, про друге… Про попа.
      - Дерій, зажера, заїдливий…
      Питаю:
      - Не в миру з ним?
      - Не любимо й на перехід один одного. Не людина - собака пінява…
      Помовчав.
      - Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас, зарані попередити: якомога дальше од його; тільки путня людина прибуде в село - з'їсть.
      Дяк підсунувся ближче, і передо мною виростають незабаром картини довгої, запеклої ворожнечі попа з дяком.
      Звичайно, піп давно б «з'їв» дяка, коли ж Запорожців дядько - в консисторії, і люди - теж за дяком. Крім того, поблизу - штунда.
      - То й що? - питаю.
      Осміхається. Помовчавши:
      - Бачите, вони давно вже підмовляють мене до себе - вподобали…
      Приглядаюся уважніше: коло губів креска непокірна, уперта.
      Інтимно:
      - Ви знаєте, нема того місяця, щоб не тягли: як не до преосвященного, то в консисторію, а то - в монастир на покуту.
      - І це було? - заохочую.
      - Ще й не раз, недавно два тижні сіяв борошно в монастирі. На тому тижні тільки вернувся…
      - За що?
      - Вийшло маленьке непорозуміння: на Маковія за бороду батю посмикав у церкві. Трошки, - додав він скромно. Зітхнув: - Ех, огидло все це мені до краю.
      - То ви б покинули, якої неволі сидіти в дяках?
      Підвів голову й серйозно подивився на мене:
      - В москалі візьмуть.
      Задумався. Далі стрепенувся, кинув на мене запозирливий, гострий погляд:
      - А ви самі - якого роду?
      Я сказав.
      - Умгу…
      - А що таке?
      - Я - так.
      Заспокоївся.
      Вистукує щось пучками по столу. Стиха почав співати. Голос затремтів юнощами, мрійно і лагідно.
      Далі прояснів, засміявся, енергійно труснув кучерями, й очі засяяли ясно, весело - по-бурсацькому.
      До мене:
      - Ви співаєте?
      - Співаю.
      - Цю знаєте? - І на всю школу несподівано шугнуло:

      Разом із тим він широким рухом вийняв із кишені пляшку, ніби про це вже була в нас мова раніш, вибив пробку, повів очима по кімнаті:
      - У вас тут чарки, або хоч шклянки не буде?
      Я сказав, що горілки не буду пити.
      Він не почув чи не зрозумів:
      - Що?
      - Кажу, що я пити не буду.
      - Чому?
      - Не п'ю.
      Він пильно дивиться мені в вічі, неймовірно:
      - Ви - козак?
      Сміюся:
      - Козак.
      - І не будете? - В очах випливає готовий уже ворожий виблиск.
      Кажу спокійно й рішуче:
      - Ні.
      Довго дивиться в очі, далі помалу, нерішуче заткнув пляшку пробкою, сховав у кишеню, взяв свій кавун, встає.
      - Не треба. Казали - приїде до нас такий і такий, аж бачу: до нашого берега що не запливе…- Він махнув безнадійно рукою, кинув на кучері шапку, пішов.
      У порозі спинився, саркастично зажмурив око:
      - Знаю, звідкіля цей вітер… Певне, вже наговорили… Ну і к чорту - плакати не буду.
      Ляснув дверима, зник.
      Дивлюсь услід.
      Химерна якась людина.

      Андрій Маркевич, старший учитель в школі,- рудий кремезний паруб'яга. Обличчя - червоне, в ластовиннях; у синіх очах, як скеля з-під води, виблискує криця. Ходить у свиті в бобриковій, а штани носить на випуск. На голові - кашкет із оксамитовим околишем, арматурка, кокарда. Здіймає він з голови того кашкета обережно, як архирей митру, і раз у раз здуває порох.
      Людина занадто практична, ретельно акуратна, хитренька, до всього допитливий. Не припав він мені спершу до душі.
      Думав: певне, вертій на зразок сільських юристів.
      До мене він теж поставився зразу, віри не доймаючи: репутація невпокійного учителя, що про неї якось він уже довідався, викликала у його рішучу собі догану.
      Після перших розмов я почав тікати од усякої з ним зустрічі.
      В школі навчання ще не починалось: я сів за свої книжки і сидів за ними часом допізна.
      Став помічати - мій колега спозирає за мною.
      Глянувши якось увечері у вікно, я загледів, як блиснула кокарда…
      Затулив вікно. Став ще далі держати себе од його.
      Коли ж Андрій Маркевич, на моє диво, дедалі стає лагідніший до мене, шукає зустрічі, охотніше стає на розмови. Здаєіься, хоче про щось говорити, тільки не наважиться.
      Одного вечора чую - легенько стукає в двері.
      Увіходить, трохи сконфужений, замутившись якоюсь дрібницею. Далі підходить до столу, нашвидку, пильними очима їсть мої книжки.
      Питає так, ніби між іншим:
      - Певне, читати любите, що так довго огонь у вас горить щовечора?
      - Читаю потроху, - неохоче одказую.
      - Книжки які цікаві маєте? - прихиляється до столу, кидає гострий зір на сторінку розгорнутої книжки.
      - Більше - шкільні підручники.
      - Може, до якогось іспиту готуєтесь?
      Признаватися йому в своїх таємних замірах мені не хочеться, і я одповідаю навмисне якнайсухіше:
      - Так, маю таку думку.
      Беру мовчки з-перед його очей книжку, загортаю.
      Почервонів. Помовчав.
      Проте було помітно: чим непривітніші мої до його слова, тим більше розгорається у його цікавість. Трохи переждавши, несміливо, проте з незламною упертістю він почав знову:
      - Можна спитати вас, до якого саме ви готуєтесь іспиту?
      Брала нудьга - одповідаю з досадою, з ясним бажанням скінчити про це розмову:
      - Маю думку держати екзамен на атестат зрілості…
      - В університет думаєте?
      Мовчу.
      Андрій Маркевич засяяв, і на його обличчі я побачив незвичайну, ніжну до себе почтивість. Погляд очей став ясний, по-дитячому довірчивий.
      - Бачите, чого я так настирливо у вас про це допитуюсь…- Він зашарівся, як дівчина, і винувато осміхнувся: - Я теж маю сміливість… нахабство колись спробувать і собі продертись в університет. Звичайно, мені ще багато треба до цього готуватись, та я роботи не боюсь… привик. Тільки самому тяжко дуже: нема з ким порадитись, нема кого розпитати.
      Слухаю далі і сам собі віри не діймаю: ніколи я не сподівався знайти в цьому селюкові, в цьому на перший погляд грубуватому, практичному в житті парубкові, знайти такої гарячої жаги до науки, такого ніжного суму за нею, такої туги.
      - …Часом глянеш, які нам ставлять мури на тому шляху, то іноді одчай візьме. І хочеться піти туди, стати під брамою університету: кричати, прохати, за поли хапати, щоб впустили туди, а як ні - то краще, не одходячи, об той мур розбити голову…
      Ніби не та людина: здалося, щось тепле, щось рідне почув я у йому.
      Розмова загорілася, як сухий хмиз на огні.
      Щира, гаряча, довга.

      У якесь свято познайомився і з нею, з Тетяною.
      Прийшла до Андрія Марковяча по книжки: десь, певне, прочула, що прибув новий учитель,- прийшла на довідки.
      Іще ні разу її не бачивши, я багато дечого чув про неї. Дівчина вчилась у городській школі… в голові вітер… Співає в церковному хорі. Заводить любощі з регентами і з сільськими писарями. О. Василь бере її собі за помічницю в церковній школі і, коли вірити людям, купує їй рожеві чулочки. Казали, що одного темного вечора матушка ходила з хлудиною до школи заганяти свого батю. Охоча до жартів, до вигадок. Багато дечого говорили, і малював я її собі в думках ясно. Коли ж уперше побачив у кімнаті Андрія Маркевича, я ніяк чомусь не міг пойняти віри, що це вона. Все, що про неї говорили, забулося одразу.
      На мене пильно дивились цікаві очі.
      Великі, довірчиві, карі.
      Ці очі зразу викликали в мене якесь хвилювання і без слів казали, що це та дівчина, що про неї мусять люди говорити.
      Висока, ставна, аж ніби понижчала стеля од неї в кімнаті в Андрія. Коса біляста. Старанно причісана й пригладжена, проте непокірно набухає і в'ється по голові кучерявою березкою… Щось невпокійне на обличчі… Коло губ якась сумовита креска… Щось загадчане… Хто вона? Звідки?
      Я мимоволі притихнув. Дивлюсь, мовчу.
      Андрій тим часом ходив спокійно по кімнаті, розтягуючи якусь нудотну розмову; помітивши, яке враження справила на мене його гостина, він добродушно прикусив у себе на губах осмішку і змовк. Його сині очі під личаними віями засяяли хитро й лагідно.
      Підійшовши мовчки до Тетяни, він моргнув мені оком, поклав їй на плече свою гудзувату руку і жартов-ливо почав:
      - Ну то що ж, Тетяно Гнатівно, будемо й цього року театри грати?
      Тетяну ніби хто з незнаний вколов голкою:
      - Одчепіться з своїм театром…
      Таємничий вигляд, ніби покривало упало з неї, одразу одмінився.
      Соромливо, як селянська дівчина, вона рукавом затулила сполохане лице.
      І стало помітно і шию, степовим сонцем запалену, і стернею подряпані руки.
      Таємні чари розвіялись, як і не було їх.
      Андрій не одводив од неї насмішкуватих очей.
      - Розумієте,- звернувся до мене,- театр - Вавилова клуня, сцена - пара перекинутих саней, грим - уголь та крейда, і вона собі поклала в голову, що у їх справді театр.
      - Дарма,- похмуро, кусаючи губи, кинула Тетяна.
      - Завіса - з драних ряден, дзвонять у битий чавун…
      - Дарма,- горить, як у огні, на місці не всидить…
      - А що найцікавіше, так це музики,- допікає Андрій,- рудий Гаврило дирчить у рубель качалкою, а кривий Микола, як у бубон, вибиває в заслонку.
      Не втерпіла, як вітер, схопилася з місця, ображено, гаряче:
      - Неправда, неправда, ви ж самі знаєте, що це на нас вигадали таке вороги наші…
      Андрій Маркевич зареготався, удоволений. Тетяна засоромилась, далі сама засміялась.
      - Ой, вже мені оцей Андрій Маркевич, може, хто б і не знав, так зразу все викаже.
      - Ехе-хе! - зглибока зітхнув Андрій.
      - Знаєте,- без жарту промовив він до мене і показав очима на Тетяну,- як зробить у «Заступнику мій» оте соло: «тру-у-уд і болізнь»… хрест мене бий - як снігом сипне поза спиною.
      Тетяна вдячно подивилась на Андрія; засоромившись, опустила вії.
      - Е, ви ще не знаєте нашої Тетяни… От хоч би…- Далі живіше, моргнувши оком: - Тетяно Гнатівно, ану ось отієї,- Андрій узявся в боки:
      Ой послала ж мене мати
      Зеленого жита жати…
      Почервоніла:
      Отож пак. Немає чого робити мені, то оце б співати заходилась.
      А сама сміється, очі заблищали: помітно - охоче заспівала б - соромиться.
      - Ось нехай вона освійчається з вами - почуєте. Вона в нас дівчина не горда, товариська… Хіба ото тільки, що книжок боїться,- згодом додав він, і знову насмішкуватий огник заблищав у його в очах,- каже, що од їх з ума сходять.
      Подивився на неї скоса:
      - Взялась була готуватися на вчительку - через тиждень покинула.
      Тетяна винувато зітхнула.
      - Ей, Тетяно, Тетяно, що ви тільки собі думаєте, Гнатівно? - починає стиха жувати її.- Немає кому нагнати вас, то ви зовсім свою науку занедбали, про книжки й забули, на полицю позакидали.
      Нудьга й тоска спливає в Тетяни на виду, одказує стиха, сердито:
      - На чорта вони мені?
      - Як - на чорта? Та ви ж таки колись думаєте держати іспит? Чи, може, вже годі?
      - Нікуди я не піду, ніяких іспитів держати не буду.
      - Будете витинати в ковалевій клуні.- Андрій тихенько заспівав, незграбно пританцьовуючи й кокетуючи губами:
      І хліб пекти,
      Й по теляти йти
      - Буду.
      Упертість закам'яніла на її обличчі.
      - А там і до Явдохи на досвітки підете.
      - І піду.
      Зразу, несподівано, снопами бризнув з її очей сміх; вона хитнула головою. Схопилась, вирівнялась і, взявшись по-дівочому за щоку рукою, навмисне грубо, передражнюючи горлату якусь із досвіток дівку, залящала, як десь на леваді:
      Зеленая ліщинонько,
      Чом не гориш ти, все куришся…
      - Хівря Цимбалівна. Єй-бо, Хівря! - сміявся Андрій. Проте недовго: став слухати. Далі кивнув у її бік головою до мене.- Бачите?
      Я й без цього вже не зводив з неї очей.
      Почавши співати жартома, згодом вона схитнула нетерпляче головою, повела плечима, ніби скинула з себе щось зайве, гордо свінула очима й без жодного вже жарту сміливо зайшлася піснею, виявляючи на диво сильний, чарівного тембру голос.
      Гралася ним, ніби на злість і на заздрість ворогам.
      Взялася в боки, сміливо позирнула на Андрія, моргнула бровою. Андрій суворо опустив очі.
      Не кидаючи співати, Тетяна кивала йому очима, рукою закликаючи до себе.
      Андрій уперто боровся: презирливо одвертався, недбайливо кривився:
      «Та й що буде? Ну, що далі?»
      Потім змовк. Чмише носом. Хмурився, хмурився, і одразу сині очі його закуріли, заясіли, як волошки після дощу. Махнув рукою, засміявся: «От чорт, не дівчина!»
      Почервонів, зірвавсь на рівні ноги, по-парубоцькому обгорнув за стан, став попліч.
      Зразу виявилось: не тільки «апостола» в церкві він уміє гриміти:
      Коло броду беру воду,
      По тім боці мої карі очі.
      Стою зачарований, здивований, не збагну, що це за люди тут… А як перестали співати, Андрій зітхнув і похилив голову. Йому ніби було соромно за той порив. Похитав докірно головою й промовив до мене, винувато осміхаючись. Сумовита нотка забриніла в його голосі:
      - Оце, як бачите… Правду ото кажуть: скільки ти не вчи його, скільки не стружи,- мужик останеться мужиком. Ні-ні-та й покаже себе.-Далі звів очі на Тетяну і знову синьо зацвіли вони у його: - Тетяно, золото! Може, з нас щось вийде, може, з нас люди будуть, давайте учитись.
      Тетяна сиділа задумана, уші палали, як цвіт королевий, а в очах цвіли, як золотий світанок, ті мрії, що впину їм немає.
      - Чуєте, Тетяно?
      Зітхнула:
      - Та чую ж…
      Схилилась на руку, ще глибше загадалась. І знову, як було спочатку, на обличчі в неї випливло щось нерозгадане, знову не можна було одірвати очей од неї, а в грудях чогось починав зростати, як і вперше, якийсь невпокій.

      Після перших ранніх дощів висохло й стояло довго на годині. Люди цього року спізнилися посилати дітей до школи, і з'явилась тривога, що вони зовсім про неї забули. Аж ось упали холодні ночі, наблизилась покрова, і з села, з хуторів, ніби згукнувшись, люди гуртами посунули до школи писати новаків. Новаки приходили з батьками й з матерями, в повному своєму наряді: у великих чоботях, у батьківських жилетках, з пошарпаними букварями під рукою, причесані, вмиті, з червоними носами: перед дверима школи з їх носів старанно видавлювали зайвий сік; увіходили з рішучим виглядом брати ту науку зразу за роги; і тут же під суворим батьківським оком вичитували свої оченаші, демонстрували здібності й знання. Все народ бадьорий, цупкий, з дому наструнчений, і всі, як один,- казали батьки їх - таланти, здібності, великі сподіванки.
      «І не вчив би його, сякого-такого хлопця, коли ж вам таке до всього зарадне, таке беруче - на що не гляне, те й зробить: треба вчить».
      Приходили і без батьків, самі. Слухаєш - шкряботить за дверима. Одчиняєш - спершу нікого не видно, і тільки звівши очі вниз, побачиш над порогом величезні чоботи, як ґринджоли, і над ними кудлату шапку. Сопучи й стукаючи, чоботища перелазять через поріг, помалу, зате енергійно чвалають ближче, простягають для привітання руку, з курячу лапку завбільшки, і хрипким баском заявляють, що він, «Гелман Вашильович» (прозвання забув по дорозі), прийшов писатися в школу. Брало легеньке хвилювання.
      Праця в школі налагодилась. Власної роботи не починали.
      Хоч, правда, Андрій ніколи не забував про свої підручники, і часом на перервах можна було бачити, як він прихватом жадібно горнув очима з книжки, як ложкою з миски.
      Стали сходитися вечорами то в нашій школі, то в Тетяниній. Звичайно, було більше жарту й реготу, ніж того вчення, - найбільш надії ми покладали на літо, коли всі будемо вільні од шкільної роботи.
      Робота була тяжка в школі, все ж жили без суму, навіть весело.
      Розповідає, скажемо, Тетяна про те, як писарчук із волості «по-панському» виявлявся їй в своєму коханні. Андрій з реготу хилиться з стільця, біжить до кухні пити воду і, вернувшись звідти, знову заходиться од реготу. Пересміявшись, він побожно зітхне й докірно похитає головою:
      - Регочемося, дуріємо, а чи маємо ж ми на це право, нещасні недоуки?
      Тетяна, найперша виновниця незаконних сміхів, набирає сумного вигляду, а в її очах знову вже виблискує якийсь новий жарт.
      Бувало, в темну, найтемнішу ніч, коли темрява билася у вікна, як хвилі безмежного моря, під віконню несподівано зчиниться гомін, у шибках процвіте цілий рій цікавих очей - синіх, сірих, карих… Здається, що підпливали вони на чорних хвилях, як черідка цікавих рибок до самітного в морі темряви огника в вікні. Увійдуть в школу - книжки набік, гомін, сміх, співи… З'явиться скрипка - танки…
      Нашумлять, нагомонять і знову в темряву одлинуть. З піснями, з гомоном, мов на човнах кудись одпливають.
      Випаде сніг - зіб'є бучу: їхать на санях; гуртом їдемо в сусіднє село, до старого вчителя в гості. Метелиця, гребні - світу не видно, а з нами мов якась мара весела починає загравати: вигукуємо, сміємось, співаємо, підскакуємо на кожному гребні й, хапаючись один за одного, перекидаємось у сніг. Хурщик, дядько, чухає голову: невпокійна це і клопітна справа - од села до села перевезти в хуртовину хуру реготу.
      Навмисне ми ніколи не шукали собі веселощів, ми їх одкладали надалі, «на колись», на той час, коли будемо мати на те, як каже Андрій, законне право. Проте ті веселощі ніби дражнилися з нами. Вони налітали до нас разом із Тетяною, передчасно. Лізли непрохані у вікна, у двері, робили гармидер, і ставало так тепло й затишно в цьому закуткові, що іноді було шкода міняти їх на ті далекі, непевні сподіванки.
      «А чому б не жити тут завжди?» - миготіла в такі хвилини думка.
      …Різно стоїть у моїх спогадах за ті часи один вечір. Коли саме було теє-не пригадаю: так ніби у сні воно мені снилося. Цвинтар… місяць вповні, ніч ясна, сумовита…
      Бачу - на піску коло брами дві химерні тіні: одна- кошлата, страхітна; друга - скидається на черницю. Іду ближче: о. Василь, коло його, на моє диво, Тетяна. Він якось по-молодечому вихитує гривою, торкає її плечем, щось потаємки говорить. Тетяна задумана, мов якась чужая; слухає мовчки. Побачивши мене, о. Василь хитнув їй головою, пішов, наспівуючи глас, Тетяна осталась. Стояла в тій же задуманій позі.
      - Тетяно Гнатівно!
      Мовчить, тільки плече здригнуло.
      - Ви додому?
      Мовчить.
      - Що вам, Тетяно?
      З тоскою, з довір'ям:
      - Скажіть, бога ради, чого йому треба од мене?
      - А що саме?
      Скривилась, махнула рукою.
      - Ой, який він мені огидний та бридкий, то я вам і сказати не можу… Доведеться, мабуть, покинути свою школу…
      Було це, кажу, як у сні, швидко забулося, і тепер спливло, як нерозгадана колись загадка…
      Село було тихе… Школа стояла за селом, і щовечора було видно, як світились у селі на часинку каганчики, кволі, мутні - блиснуть і швидко гаснуть… Тільки вряди-годи невпокійний дяк зґвалтує темну ніч, з гуком, з брязком розбиваючи папліскою попівські вікна. Погомонять - і знову тихо і темно, а під солом'яними дахами ніби шашелі гризуть.

      Жили осінь, жили й зиму, мов краї невідомі в своїй школі, як у ковчезі, перепливали. Під вікнами мінялися береги. Були вони ясні й смутні, з золотими листопадами, із заходами огняно-червоними, узорами з листу осіннього помережані; далі пливли темними краями в туманах та дощах… Пливли, пливли і на один ранок випливали несподівано на білі, казкові береги. Просвітліло од їх, і тихою радістю засяяло в сумних шкільних стінах. Перший випав сніг… Попливли діамантовими зорями, білими інеями при місяці, під морози співучі. Далі стали: мело, вікна снігом замітало, куріли скрізь гребні, як білі вулкани. Аж ось - знагла все рушило навкруги й загуло. В маленькі дзвіночки вдарили струмки, застугоніли потоки, разом, як по змові, ревнули бескеття, провалля, греблі, розлилися дунаями води. Де що було прибитого, де що снігами та морозами задавленого - все оживало, чепурилося, раділо. Лани, левади, сади зеленими пожарами спалахнули, пирскнули скрізь іскрами першого синьоцвіту… День, другий-і свінули поміж гіллями в саду шлюбні свічки: сніго-рожеві бутони в яблунні та грушовинні. Буйними гриватими кіньми, весільними поїздами посунули в небі заквітчані хмари - бояри. І на золотій зорі вечірній, мов на шлюб споряджаючись, у стрічках вийшла з сіней у гості до ночі дівчина з очима, зіллям-чаром заправленими. А з тих очей крізь нігу і крізь мрію - гей, стережися! - б'ють громи і яскряться грози! Ті пахучі грози під цвітневий вечір, коли хрещаті хмари, на обрії стіну змурувавши, грізні башти збудувавши, на вітання весні молодій грохонуть громами, громами, заблищать мечами, синєосяйними блискавицями, мов птахами огняними, геть-геть зашугають понад садами, огняним цілуванням вітаючись, рожеву смагу на білий цвіт надихаючи. Гей, стережися!…