«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори

Іван Франко

«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори

На висоті, де видно світло…

Є вчені, що знаються не на одній якійсь науці, а мають великі напрацювання у багатьох галузях знань. Є люди, наділені унікальним літературним талантом. Є особистості, що стали знаменитими публіцистами, організаторами преси чи громадськими діячами. Всі ж, без винятку, зазначені характеристики можна докласти до непересічної постаті Івана Яковича Франка. Його обдаровання різностороннє, а знання енциклопедичні. Ще за життя сучасники міркували над феноменом Франкової «універсальності».

У листі до І. Франка Леся Українка згадувала, як під час перебування у Львові дискутувала із знайомими галицькими інтелігентами: «Вони говорили про Вашу «універсальність» і раділи, що у нас є такий талан – белетристичний, науковий, поетичний, публіцистичний, практичний і т. д., все в одній особі. Я ж нарікала, що наше життя вимагає від одної особи стількох цнот заразом…» Тоді, у 1903 р. українська справа, як підкреслила Леся Українка, воістину вимагала титанічних зусиль, а значить і титанічних особистостей. Таких, як І. Франко.

Годі й казати, найбільше видання Франкових творів налічує 50 (!) томів. Але навіть не це вражає, а те, що воно далеко не повне! Адже в радянські часи (саме тоді вийшов п’ятдесятитомник) були заборонені поезії «Розвивайся ти, високий дубе…», «Не пора», «Гей, Січ іде!» та інші твори, в яких на повну силу лунає заклик боронити Україну, повстати за її незалежність, вільний, ніким не скутий розвиток.

Це – головна ідея його життя. Служіння Україні було для І. Франка особистим обов’язком, довічним боргом Батьківщині: «Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього свого життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм – то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі». Це «ярмо», звісно, не раз боляче муляло його плечі, але він ніс його уперто, з гідністю …

І. Франко народився 27 серпня 1856 р. у с. Нагуєвичі Дрогобицького повіту (нині с. Івана Франка на Львівщині) в родині коваля. Змалечку Івась любив спостерігати за батьковою роботою – як вилітає рій огнистих іскор з-під молота, з острахом слухав, як стогне у ковальському міху дика баба, якою жартома його лякали. Бесіди людей, котрі приходили замовити батькові сокиру чи колесо, відкривали хлопчику світ – так він ступав на «перехресні стежки» людських доль.

З любов’ю і шаною згадував Іван Якович і матір, її працьовиті руки та пісні. Ті співи стали безцінним «віном» (весільним посагом), що виніс із батьківської хати.

Тямлю як нині: малим ще хлопчиною

В маминій пісні заслухувавсь я;

Пісні ті стали красою єдиною

Бідного мого, тяжкого життя, –

(«Пісня і праця»)

писав у юнацькі роки.

Цих найрідніших людей І. Франко втратив рано. Батько, Яків Іванович, пішов із життя, коли йому було неповних одинадцять років. Мати вийшла заміж вдруге – за ріпника (робітник у шахті на нафтопромислах) Гриня Гаврилика, котрий став хлопцю добрим вітчимом. Матері не стало у 1872 р. – круглого сироту довчав вітчим.

Батьки мріяли, щоб син вивчився, тож віддали його спочатку до сільської школи в Нагуєвичах, потім у Ясениці Сільній, у Губищах. Із 1864 по 1867 рік І. Франко навчався у нормальній школі при василіянському монастирі у Дрогобичі, а по її завершенні, до 1875 р., у Дрогобицькій гімназії.

Тодішня навчальна «метода» (описана в оповіданнях «Грицева шкільна наука», «Shonshcreiben», «Олівець» та ін.) була вельми специфічною: різки, глум – учителі нерідко поводилися з учнями з жорстокістю панських економів. А шкільна премудрість для певних учнів обмежувалася зазубреними складами на кшталт «а-ба-ба-га-ла-ма-га».

Однак уже в Дрогобицькій гімназії почав формуватися широкий кругозір І. Франка: зачитувався Шевченковим «Кобзарем», польською, німецькою, французькою літературами, зацікавився давньоримською класикою. Влітку 1874 р. він здійснив фольклористичну експедицію по Підкарпаттю (Лолин, Тур’я, Волосенки та ін.) – зробив записи народної творчості з уст тамтешніх мешканців. У гімназії брався вже й до літературної творчості – його перший вірш «Великдень 1871 року» звернений до покійного батька.

У 1875 р., одержавши атестат зрілості у Дрогобицькій гімназії, І. Франко їде до Львова – вступає на філософський факультет університету. Енергійний новоспечений студент знайомиться з М. Павликом та І. Белеєм (згодом відомі культурні та громадські діячі), стає членом «Академічного гуртка». Так називалося товариство однодумців, що обговорювали на своїх засіданнях питання літератури, філософії, політичної економії, соціології тощо. «Академічний гурток» мав друкований орган – часопис «Друг». І. Франко швидко став авторитетним членом редакції. У «Друзі» побачили світ Франкові поезії, переклади, повість «Петрії і Довбущуки» – перший великий прозовий твір. У цей час він взагалі багато пише (збірка «Баляди і розкази» (1876), «бориславський» цикл оповідань та ін.).

Однак активність студентів, пов’язаних з «Академічним гуртком» і його часописом, їхні взаємини з М. Драгомановим не залишилися не поміченими властями – розпочалися арешти. Студентів звинувачували у належності до таємної соціалістичної організації.

Червень 1877 року – перший із трьох Франкових арештів, про який у нього залишилися такі спогади: «Протягом дев’яти місяців, проведених у тюрмі, сидів я переважно у великій камері, де перебувало 18—28 злочинців, де зимою ніколи вікно не зачинялося і де я, слабий на груди, з бідою добився привілею спати під вікном… але зате прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові».

Вийшовши з-під арешту, згадував І. Франко в автобіографії, він продовжив університетські студії, а водночас заробляв на прожиток літературними і публіцистичними працями українською і польською мовами. Ці копійки були йому вкрай необхідні – одержаний «за соціалізм» вирок позбавив його державної стипендії, яку він отримував перед тим протягом двох років.

Але не тільки про хліб насущний думав звільнений І. Франко – він береться до громадсько-політичної роботи в Галичині. Знадобився і здобутий у «Друзі» редакційний досвід – разом із М. Павликом починає видавати журнал «Громадський друг».

Однак поліція зупинила вихід журналу вже після другого числа. Видавці оперативно знайшли вихід – змінили назву журналу на «Дзвін». Саме на сторінках цього видання був опублікований вірш «Каменярі»:

Я бачив дивний сон. Немов передо мною

Безмірна, та пуста, і дика площина,

І я, прикований ланцем залізним стою,

Під височенною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я.

Образ каменярів був настільки потужним, настільки зримо відображав силу трудящого люду, що надовго став асоціюватися з постаттю самого автора – тривалий час, аж доки це не стало певним штампом, І. Франка називали Каменярем.

Останнім числом журналу І. Франка і М. Павлика було четверте, що вийшло під назвою «Молот».

На цьому етапі життя І. Франко переживає зацікавлення соціалістичними та соціал-демократичними ідеями, працями К. Маркса і Ф. Енгельса – навіть перекладає окремі розділи «Капіталу» та «Анти-Дюрінга», плануючи видати їх окремими брошурами, пише до них передмови…

Його критичний розум згодом осмислить і глибоко проаналізує вразливі положення марксизму як вчення: «…Програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій.» З якою потрясаючою точністю підтвердилися Франкові висновки в історії України ХХ ст.! І ці висновки аж ніяк не втратили актуальності, бо й нині є охочі реанімувати в нашій країні побудову «світлого комуністичного майбутнього».

Кінець 70-х рр. ХІХ ст. у Франковій біографії позначений новими здобутками на видавничій і журналістській ниві – він стає редактором газети для львівського робітництва «Praca», починає видавати «Дрібну бібліотеку» – серію «метеликів», тобто невеличких книжечок, що знайомили галицького читача з літературними і науковими творами передовсім зарубіжних авторів. Прагнучи представити землякам інтелектуальну та духовну Європу, сам перекладає твори Г. Гейне, Й. Гете, Дж. Байрона. До слова кажучи, І. Франко знав понад півтора десятки мов…

Березень 1880 року – другий арешт. А було це так: І. Франко прямував до Коломийського повіту. Його заарештували в дорозі і звинуватили у підбурюванні місцевих селян – саме тоді австрійський уряд провадив проти них судовий процес у зв’язку з порушенням «законного порядку». У коломийській тюрмі І. Франко відсидів три місяці. Однак випробування на цьому не закінчилися – у супроводі (фактично під конвоєм) поліцая його відправили до рідних Нагуєвичів; по етапу він, хворий, змучений, потрапив ще й до тюрми Дрогобича. Ось такими є передумови оповідання «На дні» – твору, що постав із вражень від перебування на цьому жахному «дні» суспільства.

У 1881—1882 рр. із великими фінансовими та організаційними труднощами він видавав журнал «Світ». На його плечі лягла величезна редакторська робота. Крім того, дошкуляв брак матеріалів – тож половину публікацій у журналі склали власні твори редактора (серед них поезії, що згодом увійшли до збірки «З вершин і низин», повість «Борислав сміється», стаття «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка»). Нестатки відчувало не лише видання, а й І. Франко особисто, тому, працюючи у «Світі», продовжував підробляти в польській газеті «Praca», а після закриття журналу дописував до видань «Діло» та «Зоря».

Як бачимо, І. Франко залишив величезний слід не лише в літературі, а й в історії української журналістики. Щоправда, як сам він писав, доводилося йому десять років (1887—1897 рр.) пробувати «в наймах у сусідів» – працювати у польській і німецькій пресі, бо «своя» сторонилася його то як чоловіка інших поглядів, то як (через конфлікти з владою) «небезпечного».

Після припинення «Світу» в І. Франка з’явилися нові ідеї і напрацювання. Прагнучи заснувати власний журнал, І. Франко двічі їздив до Києва (1885, 1886 pp.) – переконувати київську «Громаду» матеріально допомогти йому в таких намірах. Однак обіцяні гроші відійшли не йому, а журналу «Зоря». Проте ці поїздки мали інші, власне особисті наслідки: по-перше, він мав змогу дружньо поспілкуватися з М. Лисенком, М. Старицьким та іншими відомими культурними та громадськими діячами; а по-друге, в Києві 1886 р. І. Франко одружився з вихованкою Інституту шляхетних дівчат, Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською. У ній був розум, виховання, смак, уміння бути однодумцем і помічницею.

Молоде подружжя приїздить до Львова – тут його чекає скрута. І. Франко шукає будь-яку роботу, врешті-решт влаштовується у польську газету «Kurјer Lwowski», згодом співпрацює з народовською «Правдою». Як газетний репортер, він постійно відвідував судові засідання, що давало йому відчуття народних настроїв, сюжети для майбутніх творів. Здобутком 1887 р. став вихід збірки «З вершин і низин», яку в пошевченківській поезії вважають найвизначнішим явищем (друге, доповнене, видання буде опубліковане у 1893 р.)…

І знову проза життя: митець втретє постраждав «за політику». У серпні 1889 р. до Галичини приїхала група студентів із підросійської України. І. Франко показував гостям край, але властям здалося, що він агітує за відторгнення галицьких земель від Австрії і приєднання їх до Росії. У результаті заарештували і студентів, й І. Франка. Він просидів десять тижнів у «домі плачу, і смутку, і зітхання», а саме так назвав в’язницю у «Тюремних сонетах». До речі, поет сам зауважив прикметне перетворення жанру: якщо колись Данте і Петрарка у сонетах оспівували красу і кохання, то в українській літературі ХІХ ст. ця класична строфа наповнилася новим, громадянським, змістом – так диктувало народне життя.

Диктувало воно й потребу розгортання партійного руху в Галичині – у 1890 р. І. Франко разом із М. Павликом зорганізує Русько-українську радикальну партію, політичною метою якої була українська державність і соборність. Рік приніс і літературні плоди: вийшла Франкова збірка оповідань «В поті чола» з передмовою М. Драгоманова.

Були й наукові задуми – захистити докторську дисертацію про політичну поезію Т. Шевченка. Проте на кафедрі української літератури Львівського університету роботу до захисту не взяли. І. Франко пробує реалізувати свій намір у Чернівцях – теж безрезультатно. Нарешті їде до Відня, до відомого славіста В. Ягича, і там пише докторську дисертацію «Варлаам і Йоасаф» – старохристиянський духовний роман і його літературна історія». У червні 1893 р. йому присуджують науковий ступінь доктора філософії.

Наступного року І. Франко пробує влаштуватися на кафедру української літератури Львівського університету. Його пробна лекція про «Наймичку» Т. Шевченка пройшла тріумфально, проте… посаду він не одержав: надто багато мав недоброзичливців, у тім числі й високопосадових. Згодом (у 1895, 1897, 1898 pp.) через таку ж обставину кандидатура І. Франка – лідера радикалів не пройде до австрійського парламенту та галицького сейму, що призведе до розбрату з однопартійцями, вчорашніми однодумцями. Від активної політичної діяльності з тих пір він відійшов, але ще з більшою енергією взявся до наукових студій і літературної творчості.

У Франковій поезії «Vivere memento!» є такий афоризм: «Лиш боротись значить жить…» Далебі він умів боротися, знаходити духовні сили протистояти опонентам і несприятливим обставинам. Ці риси прозирали навіть у його зовнішності, яку М. Коцюбинський у рефераті «Іван Франко» описав так: «Невеликий, хоч сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи холодні очі, в лініях бороди щось енергічне, уперте. Рудувате волосся непокірливо пнеться, вуси – стирчать.»

І тоді, у 1894 р., І. Франко, що мав у своєму образі «щось енергічне, уперте», теж вистояв – започаткував журнал «Житє і слово». Переглядаючи сторінки цього видання за різні роки (1894—1897 рр.), пересвідчуємося: стрижневою думкою в ньому була національна ідея, а водночас переконання в розімкненості української культури у світ загальнолюдських цінностей і надбань. Франко-редактор, наділений непересічними організаторськими здібностями, залучив до співпраці з «Житє і слово» А. Кримського, М. Драгоманова, Лесю Українку, М. Коцюбинського та чимало інших талановитих людей. Ту т друкувалися і його літературні, науково-публіцистичні твори, переклади.

А пише він на межі ХІХ–ХХ ст. багато: три поетичні збірки «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900); повість «Перехресні стежки» (1900); драму «Украдене щастя» (1893). Причому вихід збірки «Мій Ізмарагд» здійснювався коштом шкільної молоді і припав на ювілейний рік: у 1898 р. у Галичині відзначали 25-річчя літературної діяльності І. Франка. Його геній здавався невичерпним: 1905 р. – поема «Мойсей»; 1906 р. – поетична збірка «Semper tiro»… І. Драч про щедрість Франкового дару сказав: «Невпрогорт цього слова…»

Таку титанічну працю не можна було не визнавати. Прикметно, що для російського словника Ф. Брокгауза та І. Єфрона статтю «Южнорусская литература» було замовлено саме І. Франку. У 1906 р. Харківський університет присудив йому почесний ступінь доктора російської словесності. У 1913 р. українська громадськість розпочала святкувати сорокаліття літературної діяльності письменника, проте відбулися не всі святкові заходи: завадила Перша світова війна…

І. Франко ніколи не мав аж дуже міцного здоров’я, а в 1908 р. його стан значно погіршився. Однак навіть паралізований, у хвилини фізичного полегшення він працював, переймався громадськими справами. Так, він радів утворенню легіону Українських січових стрільців, до якого вступив його син Петро.

Навесні 1916 р., коли йому стало зовсім зле, переїхав до власного будинку у Львові. Склав заповіт: свій найбільший нажитий скарб – рукописи і бібліотеку – заповів Науковому товариству імені Т. Г. Шевченка. А 28 травня 1916 р. його не стало…

На Личаківському цвинтарі у Львові є могила, на якій споруджений пам’ятник – бронзовий Каменяр із піднесеним кайлом у дужій руці. Тут похований Іван Франко.

Літературна спадщина І. Франка багатюща і в тематичному, і в ідейному, і жанровому планах. Він писав про суспільне життя («З вершин і низин») і кохання («Зів’яле листя»), на сюжети далекого минулого («Захар Беркут») і його сучасності («Перехресні стежки»); писав не лише для дорослого читача, а й дітей («Коли ще звірі говорили»).

І. Франко заявив про себе як поет могутнього таланту збіркою громадянської лірики «З вершин і низин» (1887). Вона вийшла в часи, коли в Європі вже відбуяла «весна народів» 1848 р., принісши галичанам хвилю національного самоусвідомлення, ідентифікації з наддніпрянськими українцями. Її лейтмотив – оптимістичне переживання змін у світі, ствердження вічності Духу народу, всеперемагаючої сили науки і поступу. Цей провідний, наскрізний мотив сконденсовано висловлений у поезії «Гімн» («Вічний революціонер»):

Дух, наука, думка, воля —

Не уступить пітьмі поля,

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?

Твір завершується риторичним запитанням: митець був певен у невідворотності докорінного оновлення світу, передчував його як благодатну грозу, що зросить спраглу землю, принесе очищення народам, яких «тайна дрож пронимає» в очікуванні «щасливої зміни».

Поезії «Гримить! Благодатна пора наступає…» (а саме з цієї поезії взяті останні цитати), «Гріє сонечко!», «Земле, моя всеплодющая мати…», «Vivere memento!» належать до циклу «Веснянки». Як відомо, так називаються народні календарно-обрядові пісні, що виконували наші предки, радісно зустрічаючи весну. Франкові веснянки теж сповнені радісного, піднесеного настрою, бо суспільство, як відчуває митець, переживає могутнє пробудження до нового життя. Ліричний герой цих поезій – не з тих, чия «хата скраю», для кого «своя сорочка ближча до тіла», це справжній небайдужий громадянин своєї Вітчизни.

Поет вірить: неминуче впадуть тиранії – і, як сказав П. Грабовський, людиною стане чоловік. Так, І Франко був вимогливим не тільки до себе, а й до своїх сучасників – спонукав їх, мов орачів ниви, до праці, активного чину:

Встань, орачу, встань!

Сій в щасливий час золоте зерно!

(«Гріє сонечко!»)

Бо самовідданості, праці до самозречення чекає всеплодющая мати-земля.

Збірка «З вершин і низин» засвідчила чітку позицію автора в національному питанні – він був борцем за українську незалежність. Недаремно один із циклів у його книжці називається «Україна». Тут уміщені твори «Розвивайся ти, високий дубе…», «Не пора», які годі шукати у виданнях радянських часів. А от січові стрільці йшли на бій за Україну з піснею, що стала тоді національним гімном:

Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить!

Довершилась України кривда стара,

Нам пора для України жить.

(«Не пора»)

У творі «Розвивайся ти, високий дубе…» він звертався до «українських людей» «від Кубані аж до Сяну-річки» із закликом «уставаймо, єднаймося». Воскресіння України, на думку поета, прийде за умови братерства та щирих трудів, які слід докласти «дітям нещасливим, блудним сиротятам», що віками перебувають «в сусід на услузі».

Центральним образом твору є дуб, який в українському фольклорі символізує силу, незламність, довголіття. І саме такою, віковічною і непереможною, бачить свою Батьківщину автор поезії «Розвивайся ти, високий дубе…»

Думка про велике майбутнє України не полишала І. Франка ніколи. Така певність висловлена у поемі «Мойсей», яку він написав у 1905 р., коли в Росії відбувалася революція – звільнення волелюбної енергії мас. Поет звертається до біблійної історії – «ісходу» євреїв з єгипетського полону в пошуках обітованої землі Ханаану. І проводить паралель: так і український народ робить спробу вирватися з московського полону…

І. Франко мучився безправним становищем свого народу, роз’єднаного між різними імперіями, позбавленого прав мати власну мову, церкву, зрештою, власне ім’я; мучився від того, що його народ – «паралітик», прокажений, укритий «людським презирством, ніби струпом». Це вкрай гострий і болісний образ. Однак, у пролозі до твору поет стверджує:

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

Зверніть увагу: яке віртуозне володіння словом! Ці рядки написані терциною (трирядкова строфа з особливою схемою римування). А ще Франко – майстер поетичної форми вдавався до дистиху, секстини, сонету, октави…

«Сікстинська мадонна» – сонет, присвячений славетній картині Рафаеля. На ній зображена Богородиця з маленьким Ісусом Христом на руках, яка босоніж простує по хмарах. Її погляд незбагненний – в ньому і доброта, і любов, і смуток. Неперевершене творіння італійського художника епохи Відродження зачарувало І. Франка – він називав його божественним. І не лише через біблійну тематику, а й геніальне виконання твору:

Так, ти богиня! Мати, райське роже,

О глянь на мене з свої висоти!

Бач, я що в небесах не міг найти

Богів, перед тобою клонюсь тоже.

Вічна таємниця творчості, невмирущість мистецьких архітворів – ще один важливий мотив збірки «З вершин і низин»…

Серед Франкових книжок на особливу любов читачів здобулася збірка інтимної лірики «Зів’яле листя» (1896). Автор визначив її жанр як «лірична драма», бо вона – своєрідна драма на три дії, в якій розгортається історія нещасливого кохання. Композиційно книжка складається з трьох розділів – «жмутків» поезій.

Від «жмутка» до «жмутка» почуття ліричного героя зароджуються, розвиваються, зазнають випробувань… Вони, ніби листва колись квітучого саду, в’януть й опадають – тож назва збірки символічна.

Ліричний герой «Зів’ялого листя» великою мірою автобіографічний, однак не тотожній автору. Недаремно у передмові до другого видання автор писав, що його книжка постала внаслідок прочитання щоденника якогось самовбивці: «Герой отсих віршів … раз у своїм житті здобувся на рішучий крок і пустив собі кульку в лоб…» Така літературна містифікація була відповіддю охочим шукати у збірці насамперед штрихи особистого життя митця. Хоч, безперечно, вони є, і про це варто сказати детальніше.

У житті І. Франка були жінки, які сколихнули його душу, пробудили кохання; з ними він пізнав радісні хвилини надій і гіркоту прощань. Такі миті – багатство людини, а для поета це – ще й… матеріал, з якого постають дивовижні, видобуті з власного серця образи. І ці образи стають близькими і зрозумілими багатьом-багатьом читачам.

«Тричі мені являлася любов…» – сказав поет. Кого ж любив і кого згадав він у цьому вірші та й загалом у «Зів’ялому листі»?

Першим і найбільшим його коханням була попівна Ольга Рошкевич. І. Франко тоді ще був гімназистом і ввійшов у дім Рошкевичів як репетитор Ольжиного брата Ярослава, з яким ще й потоваришував. Він просив руки Ольги – і одержав згоду. Проте їхнє подружнє щастя не склалося, бо нареченого заарештували «за соціалізм», а для родини священика це була надто компрометуюча обставина…

Безмежнеє поле в сніжному завою,

Ох, дай мені обширу й волі!

Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною

І в серці нестерпнії болі.

Неси ж мене, коню, по чистому полю,

Як вихор, що тутка гуляє,

А чень, утечу я від лютого болю,

Що серце моє розриває.

(«Безмежнеє поле в сніжному завою…»)

Ці романтичні рядки – згусток переболеного і перемученого, що довелося пережити їх автору. Ольга теж пронесла свої почуття до нього через усе життя. Вона вийшла заміж за іншого, та щастя в шлюбі не зазнала… «Несміла, як лілея біла», «мов метелик», «невинна, як дитина» – такою постає Ольга Рошкевич у поезії «Тричі мені являлася любов…»

Друге кохання І. Франка – полька, народна вчителька зі Станіславова Юзефа Дзвонковська. «Гордая княгиня», «тиха та сумна», «таємна й недоступна, мов святиня», вона трохи гордувала ним, не відповідала взаємністю на його впадання. Доля відміряла Юзі лише тридцять років: вона хворіла на туберкульоз…

Її образ постає в поезії «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» (цей твір А. Кос-Анатольський поклав на музику – вийшов чарівний романс):

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько – колюче терня?

Чом твої устонька – тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?

Автор використовує антитезу: протиставляє зовнішній привабливості дівчини її жорстоке серце.

Нарешті Целіна Журовська – за чоловіком Зигмунтовська —шлюбна, ефектно красива і меркантильна міщанка. Вона байдуже ставилася до Франкових вір шів, та ще й написаних ненависною їй «руською» мовою. І. Франко знаходив у ній щось демонічне: «женщина чи звір», «сфінкс», «мара».

Ці панни такі різні, проте в однім однакові – вони полонили Франкове серце, надихнули писати про Жінку. Д. Павличко з цього приводу сказав: «Знаємо три його любові… та все ж перебуваємо в зачаклованому стані й бачимо лише одну. Така сила майстерності Франкової, що перед нами не три особи, а три силуети однієї й тієї ж постаті…» Бо автор «Зів’ялого листя» не пише про пережите документально – він творчо переосмислює його, перепускає через художню уяву.

Тогочасна критика, зокрема В. Щурат, віднесла збірку «Зів’яле листя» до перших проявів декадансу в українській поезії. Для довідки: декаданс – іншомовне слово, яке в перекладі означає занепадництво. Декаденти заперечували «міщанську мораль», були переконані в загибелі попередньої культури, сповіду вали ідею «чистого мистецтва», естетизували пороки. У їхніх творах домінують настрої втоми і відчаю, безнадійного песимізму.

Тож І. Франко рішуче спростував Щуратову оцінку «Зів’ялого листя»:

Я декадент? Се новина для мене!

Ти взяв один з мого життя момент,

І слово темне підшукав та вчене,

І Русі возвістив: «Ось декадент!»

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга —

Се лиш тому, що склалось так життя:

Та є в ній, брате мій, ще нута друга:

Надія, воля, радісне чуття…

(«Декадент»)

Так, І. Франко, як і кожна людина, мав хвилини розпачу, любив, страждав – хіба ж можна ненастанно «добувати, Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі»?.. А «надія, воля, радісне чуття» потужною «нутою» знову зазвучали у збірці «Мій Ізмарагд» (1898).

Передовсім пояснимо її назву. «Ізмарагдами» у давньому письменстві називали збірники статей і притч повчально-розповідного характеру, в яких розтлумачувалися питання християнської моралі та повсякденного життя. При цьому використовувалися твори отців церкви, книжників: Іоанна Златоуста, Григорія Богослова, Василія Великого, Феодосія Печерського, Кирила Туровського та інших.

І. Франко у своєму «Ізмарагді» черпає давні мотиви – у циклі «Строфи», медитативних віршах «Немає друга понад мудрість…», «Себе самого наперед…» він торкається вічних проблем добра і зла, сенсу людського життя, освіченості та невігластва тощо:

Книги – морська глибина:

Хто в них пірне аж до дна,

Той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить, –

ці рядки є поетичним осмисленням слів «о почитанії книжном» «Ізмарагда» кінця XIII – початку XIV ст.

Втім, у збірці є й виразно злободенні твори. Це, наприклад, процитований вище «Декадент», в якому І. Франко не лише із запалом суперечить В. Щурату («Який же я у біса декадент?»), а й афористично визначає свою роль: «Я син народа, Що вгору йде, хоч був запертий в льох». Поет, за словами І. Франка, – «пролог, не епілог». Який несподіваний і сильний образ! Тобто мистецькі твори повинні нести конструктивну, життєтворчу енергію, бути витоками всілякого поступу до висот, «де видно світло…»

У цьому прикмета патріотизму І. Франка – його любов до Батьківщини дієва, без нудної сентиментальності і бутафорності, це, врешті-решт, любов-ненависть, яка дала снагу «працювать, працювать, працювати, В праці сконать!» Франкові різкі заяви про те, що він не любить України (а такі вислови були) обурювали «добропорядних» земляків, убраних у патріотизм, як у «празничну одежину». У вірші «Сідоглавому» поет звертається до такої «сивої голови»:

Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала, –

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала.

Яким же повинно бути чуття до Вітчизни, у чому воно виявляється? Ця проблема порушена також у поемі «Іван Вишенський» (1900). Постать знаменитого полеміста другої половини XVI – початку XVII ст. викликала великий інтерес І. Франка, в тім числі й науковий (для прикладу назвемо розвідки «Іван Вишенський, його час і письменська діяльність», «Іван Вишенський і його твори»).

Автор зображує Івана Вишенського в однойменній поемі «дідусем похилим, зморщеним, сивобородим, в сіряці на голім тілі», «блаженним аскетом», що покидає «все дрібне, болюще, що чуття в душі ворушить і увагу відвертає від найвищого єства». Сповнений думок про сутність Бога, вважаючи конечною метою людського життя спасіння своєї душі, Вишенський-печерник відмовляється від зустрічі із земляками, що прибули на Афон просити його повернутися на Батьківщину. Відмовляється… та від однієї згадки про Україну в нього «серце скаче, … кров живіше б’ється». Палка пристрасна натура бореться з аскетизмом. Ця трагічна роздвоєність складає визначальну колізію твору.

І. Франко був певен: людина повинна дбати передовсім про громадську справу, а не власний інтерес, яким би вагомим той не був. Письменник підносив цю ідею аж до сенсу людського життя. І саме таке довге і чесне життя – на користь громади! – проживає головний герой повісті «Захар Беркут» (1882). Події твору відносять читача в середньовічні часи, коли Русь потерпає від набігів полчищ монголів. Ані князь, ні воєвода, ні дружина не годні оборонити тухольців – громада сама стає на захист рідної землі. У повісті є вражаюча сцена: старійшина Захар Беркут відмовляється виміняти життя свого сина Максима на порятунок монголів. Чи кожен батько зміг би зробити такий вибір? Але бувають моменти, коли в ім’я Батьківщини потрібно жертвувати найдорожчим – тільки з геройських сердець кується нація, постає держава…

І. Франко належить до пантеону виняткових особистостей, ідейних фундаторів української державності, людей, що стали цілою епохою в національній культурі.

Переживши арешти, нестатки й інші випробування, що випали на його долю, він мав моральне право звернутися до свого народу словами:

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав

У незламнім завзяттю, –

Підеш ти у мандрівку століть

З мого духу печаттю…

(«Мойсей»)

«Мандрівка століть» триває. А Франковий дух став тією благотворною печаттю, що позначила все ліпше в українському єстві.

Тетяна Крайнікова

Поезії

Із збірки «З вершин і низин»

Замiсть пролога

Вiчний революціонер —

Дух, що тiло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю,

Вiн живе, вiн ще не вмер.

Нi попiвськiї тортури,

Нi тюремнi царськi мури,

Анi вiйська муштрованi,

Ні гармати лаштованi,

Нi шпiонське ремесло

В грiб його ще не звело.

Вiн не вмер, вiн ще живе!

Хоч вiд тисяч лiт родився,

Та аж вчора розповився

I о власнiй силi йде.

I простується, мiцнiє,

I спiшить туди, де днiє;

Словом сильним, мов трубою

Мiлiони зве з собою, —

Мiлiони радо йдуть,

Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрiзь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремiсницьких,

По мiсцях недолi й слiз.

I де тiльки вiн роздасться,

Щезнуть сльози, сум, нещастя.

Сила родиться й завзяття

Не ридать, а добувать,

Хоч синам, як не собi,

Кращу долю в боротьбi.

Вiчний революціонер —

Дух, наука, думка, воля —

Не уступить пiтьмi поля.

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

I де в свiтi тая сила,

Щоб в бiгу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?

(1880)

Гримить! Благодатна пора наступає,

Природу розкішная дрож пронимає,

Жде спрагла земля плодотворної зливи,

І вітер над нею гуляє бурхливий,

І з заходу темная хмара летить —

Гримить!

Гримить! Тайна дрож пронимає народи, —

Мабуть, благодатная хвиля надходить…

Мільйони чекають щасливої зміни,

Ті хмари – плідної будущини тіни,

Що людськість, мов красна весна, обновить…

Гримить!

1880

Гріє сонечко!

Усміхається небо яснеє,

Дзвонить пісеньку жайвороночок,

Затонувши десь в бездні-глубіні

Кришталевого океану…

Встань,

Встань, орачу! Вже прогули вітри,

Проскрипів мороз, вже пройшла зима!

Любо дихає воздух леготом;

Мов у дівчини, що з сну будиться,

В груді радісно б’єсь здоровая

Молодая кров,

Так і грудь землі диха-двигаєсь

Силов дивною, оживущою.

Встань, орачу, встань!

Сій в щасливий час золоте зерно!

З трепетом любві мати щирая

Обійме його,

Кров’ю теплою накормить його,

Обережливо виростить його.

Гей, брати! В кого серце чистеє,

Руки сильнії, думка чесная,—

Прокидайтеся!

Встаньте, слухайте всемогущого

Поклику весни!

Сійте в головах думи вольнії,

В серцях жадобу братолюбія,

В грудях сміливість до великого

Бою за добро, щастя й волю всіх!

Сійте! На пухку, на живу ріллю

Впадуть сімена думки вашої!

28 марта 1880

Земле, моя всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибині,

Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

Дай і мені!

Дай теплоти, що розширює груди,

Чистить чуття і відновлює кров,

Що до людей безграничную будить

Чисту любов!

Дай і огню, щоб ним слово налити,

Душі стрясать громовую дай власть,

Правді служити, неправду палити

Вічну дай страсть!

Силу рукам дай, щоб пута ламати,

Ясність думкам – в серце кривди влучать,

Дай працювать, працювать, працювати.

В праці сконать!

1880

Весно, що за чудо ти

Твориш в моїй груди?

Чи твій поклик з мертвоти

Й серце к жизні будить?

Вчора тлів, мов Лазар[2], я

В горя домовині —

Що ж се за нова зоря

Мені блисла нині?

Дивний голос мя кудись

Кличе – тут-то, ген-то:

«Встань, прокинься, пробудись!

Vivere memento!»

Вітре теплий, брате мій,

Чи твоя се мова?

Чи на гірці світляній

Так шумить діброва?

Травко, чи се, може, ти

Втішно так шептала,

Що з-під криги мертвоти

Знов на світло встала?

Чи се, може, шемріт твій,

Річко, срібна ленто,

Змив мій смуток і застій?

Vivere memento!

Всюди чую любий глас,

Клик життя могучий…

Весно, вітре, люблю вас,

Гори, ріки, тучі!

Люди, люди! Я ваш брат,

Я для вас рад жити,

Серця свого кров’ю рад

Ваше горе змити.

А що кров не зможе змить,

Спалимо огнем то!

Лиш боротись значить жить…

Vivere memento!

14 окт(ября) 1883

Розвивайся ти, високий дубе,

Весна красна буде!

Розпадуться пута віковії,

Прокинуться люди.

Розпадуться пута віковії,

Тяжкії кайдани,

Непобіджена злими ворогами

Україна встане.

Встане славна мати Україна,

Щаслива і вільна,

Від Кубані аж до Сяну-річки

Одна, нероздільна.

Щезнуть межі, що помежували

Чужі між собою,

Згорне мати до себе всі діти

Теплою рукою.

Діти ж мої, діти нещасливі,

Блудні сиротята,

Годі ж бо вам в сусід на услузі

Свій вік коротати!

Піднімайтесь на святеє діло,

На щирую дружбу,

Та щоби ви чесно послужили

Для матері службу.

Чи ще ж то ви мало наслужились

Москві і ляхові?

Чи ще ж то ви мало наточились

Братерської крові?

Пора, діти, добра поглядати

Для власної хати,

Щоб ґаздою[3], не слугою

Перед світом стати!

Розвивайся ти, високий дубе,

Весна красна буде!

Гей, уставаймо, єднаймося,

Українські люди!

Єднаймося, братаймося

В товариство чесне,

Хай братерством, щирими трудами

Вкраїна воскресне!

17 березня 1883

Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить!

Довершилась України кривда стара,

Нам пора для України жить.

Не пора, не пора, не пора

За невігласів лить свою кров

І любити царя, що наш люд обдира,—

Для України наша любов.

Не пора, не пора, не пора

В рідну хату вносити роздор!

Хай пропаде незгоди проклята мара!

Під Украйни єднаймось прапор!

Бо пора це великая єсть:

У завзятій, важкій боротьбі

Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,

Рідний краю, здобути тобі!

1880

Хто смів сказать, що не богиня ти?

Де той безбожник, що без серця дрожі

В твоє лице небесне глянуть може,

Неткнутий блиском твої красоти?

Так, ти богиня! Мати, райська роже,

О глянь на мене з свої висоти!

Бач, я, що в небесах не міг найти

Богів, перед тобою клонюсь тоже.

О Бозі, духах мож ся сумнівати

І небо й пекло казкою вважати,

Та ти й краса твоя – не казка, ні!

І час прийде, коли весь світ покине

Богів і духів, лиш тебе, богине,

Чтить буде вічно – тут, на полотні.

1881

Із збірки «Зів’яле листя» (Лірична драма)

Безмежнеє поле в сніжному завою,

Ох, дай мені обширу й волі!

Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною

І в серці нестерпнії болі.

Неси ж мене, коню, по чистому полю,

Як вихор, що тутка гуляє,

А чень, утечу я від лютого болю,

Що серце моє розриває.

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько – колюче терня?

Чом твої устонька – тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх – для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.

Червона калино, чого в лузі гнешся?

Чого в лузі гнешся?

Чи світла не любиш, до сонця не пнеш

До сонця не пнешся?

Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?

На радощі світу?

Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?

Чи грому з блакиту?

Не жаль мені цвіту, не страшно і грому

Не страшно і грому.

І світло люблю я, купаюся в ньому,

Купаюся в ньому.

Та вгору не пнуся, бо сили не маю,

Бо сили не маю.

Червоні ягідки додолу схиляю,

Додолу схиляю.

Я вгору не пнуся, я дубам не пара,

Я дубам не пара:

Та ти мене, дубе, отінив, як хмара.

Отінив, як хмара.

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені

У сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні –

Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці – минаєш,

Вклонюся – навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О ні!

Являйся, зіронько, мені!

Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити —

Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в’яне, засиха,—

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Гріха!

Тричі мені являлася любов.

Одна несміла, як лілея біла,

З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга – гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

«Мені не жить, тож най умру одна!»

І мовчки щезла там, де вічно темно.

Явилась третя – женщина чи звір?

Глядиш на неї – і очам приємно,

Впивається її красою зір.

То разом страх бере, душа холоне

І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне

Десь в тіні, що на мене й не зирне –

Та враз мов бухло полум’я червоне.

За саме серце вхопила мене,

Мов сфінкс, у душу кігтями вп’ялилась

І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,

Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!

Вона мене й на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма,

Та кігтями не покида стискати;

То знов прокинесь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втрати,

І око в око зазира мені.

І дивні іскри починають грати

В її очах – такі яркі, страшні,

Жагою повні, що аж серце стине.

І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне,

Що забуваю рани, біль і страх,

В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах,

Тріпочеться! Я чую, ясно чую,

Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую.

Із збірки «Мій Ізмарагд»

Ти, брате, любиш Русь,

Я ж не люблю, сарака!

Ти, брате, патріот,

А я собі собака.

Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала,—

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,

Як любиш добре пиво,—

Я ж не люблю, як жнець

Не любить спеки в жниво.

Ти, брате, любиш Русь,

За те, що гарно вбрана,—

Я ж не люблю, як раб

Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм —

Празнична одежина,

А мій – то труд важкий,

Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,

Гетьмання, панування,—

Мене ж болить її

Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те

Тобі і честь, і шана,

У мене ж тая Русь —

Кривава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,

Як дім, воли, корови,—

Я ж не люблю її

З надмірної любови.

Я декадент? Се новина для мене!

Ти взяв один з мого життя момент,

І слово темне підшукав та вчене,

І Русі возвістив: «Ось декадент!»

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга —

Се лиш тому, що склалось так життя.

Та є в ній, брате мій, ще нута друга:

Надія, воля, радісне чуття.

Я не люблю безпредметно тужити

Ні шуму в власних слухати вухах;

Поки живий, я хочу справді жити,

А боротьби життя мені не страх.

Хоч часто я гірке й квасне ковтаю,

Не раз і прів, і мерз я, і охрип,

Та ще ж оскомини хронічної не маю,

Катар кишок до мене не прилип.

Який я декадент? Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.

Я з п’ющими за пліт не виливаю,

З їдцями їм, для бійки маю бук,

На празнику життя не позіваю,

Та в бідності не опускаю рук.

Не паразит я, що дуріє з жиру,

Що в будні тільки й дума про процент,

А для пісень на «шрррум» настроїть ліру.

Який же я у біса декадент?

Олександер Великий[4] весь світ звоював

І оте в Вавілоні[5] мов бог раював.

А побожний аскет вік в пустині прожив

І молитвою й постом богині служив.

Наче сонце, що разом прогонює тьму,

Так богиня в опівніч явилась йому.

Прихилилась і мовить: «Мій вірний слуго,

Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?»

Аскет мовить:

«Хоч яке се життя і трудне, і сумне,

Дай, щоб старість і смерть оминули мене».

Богиня мовить:

«Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,

На ж тобі сей малий золотистий горіх.

Одну нічку не спи, один день промовчи

І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.

Шкаралющу[6] в огонь, а розкусиш зерно,

Дасть тобі молодим вічно жити воно».

Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,

І готовивсь аскет на великую річ

Ось огонь розпалив із пахучих полін

І кадило в огонь щедро кидає він,

І закони господні проходить умом,

Щоб очистити ум, не схибити притьмом.

Та ось сумніви в серці повстали страшні:

«Вічно жить – молодим – ну, пощо се мені?

Чи вертати у світ, де панує борба?

Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!

О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!

Та безцінний твій дар комусь іншому дам.

У нас цар молодий, богорівний наш цар!

Богорівним зовсім його зробить твій дар.

Міліонам він сонце, життя є нове,

Для добра міліонів хай вічно живе».

Олександер Великий весь світ звоював,

Та дівчини рабом себе він почував.

Персіянки Роксани предивна краса

В його серці горить, мов пожар, не згаса.

У обіймах його та красуня горда

Наче тає, на груди його припада;

Та хвилина мине, і він чує, що ось

В її серці вороже ворушиться щось,

І в очах, ще вогких від любві і жаги,

Дикі іскри горять, наче злі вороги.

З її уст вилітають бажання страшні —

Се бажання пожарів, убійства, різні.

Їй опертись король не здоліє й на мить:

Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить![7]

Кліта вбив при вині[8]! Чи любов се, чи чад?..

День у день із небес його кидає в ад.

Олександер Великий богині моливсь:

«Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!

Або дай, щоб скінчилася мука моя,

Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?

Чом міняється так, кілько є в дні годин?

І чи в серці її я паную один?»

В тій хвилині аскет перед ним опинивсь

І покірно царю до землі поклонивсь.

«Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги

Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.

Не згордуй! Сей малий золотистий горіх —

Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх».

І він все розповів, відки має сей плід,

Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

«Міліонам ти сонце, добродій єси,—

Будеш жить вічно юний, як плід сей з’їси».

«Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!»

І великим, безсмертним почув себе цар.

«Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?

Постаріє, зів’яне, мов квітка марна!

Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?

З нею жить! Або радше ти сам умирай!»

Вже й не думає цар, до Роксани біжить:

«Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!»

І сказав їй усе, відки має сей плід,

Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

«Коли любиш мене, моє сонце ясне,

Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.

А не любиш… – урвав. – Кого хочеш люби!

Ось тобі сей горіх! Що захочеш – роби!»

Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров,—

Олександер не ждав її слова – пішов.

Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?

Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?

Не про те! Інший жар в її серці горить!

Інший бог там живе! Інший цар там царить.

Він мета її мрій, осолода очей,

Над усіх милий їй генерал Птолемей.

Хоч не любить її і холодний, як лід,

Вона рада свій вік дать за сам його вид.

«Вічно жить молодій, а без нього? О, ні!

Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!

Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!

А як ні, то мені краще в світі не буть».

Птолемея знайшла і дала йому плід,

І сказала, який в нім лежить заповіт.

А як ніч надійшла, вона тихо пішла,

Олександру в вино трути-зілля влила.

Занедужав король, важко стогне, кричить,

А Роксана при нім не ридає, мовчить.

Головами хитають старі лікарі,

І тривога, як ніч, залягла у дворі.

По всім краю йде вість, наче змора та сон,

І сумує весь край, і рида Вавілон.

Ось у строях, білилах, рум’янах ціла,

В Олександрів покій куртизана ввійшла.

«Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!

Ось від мене тобі чудодійний горіх!

Се богині є дар. Як з’їси те зерно,

Вічно жить тобі дасть вічно юним воно».

Спалахнув Олександер: «Нещасна, дрижи!

Від кого маєш плід сей? По правді скажи!»

Та дівча не дрожить, не спускає очей:

«Мені дав його твій генерал Птолемей».

Олександер у болях жорстоких лежав

І в руці своїй плід чудодійний держав.

«Вічно жить і любить! День за днем! День від дня!

А життя – то борня! А любов – то брехня!

Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!

День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!

Не для нас, о богине, твій божеський дар!

Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.

Міліони людей можу вбить, погубить,

Та чи змушу кого мене вірно любить?

Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!

Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?

А без щастя, без віри й любові внутрі

Вічно жить – се горіть вік у вік на кострі!

Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!

Я в Нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!»

Серед болю в постелі підводиться цар,

І побожно цілує чудовний той дар,

І в тріскучий огонь із пахучих полін

Чудодійний горіх бистро кидає він.

І здалось, що вже біль не так люто палив,

Мовби в збурену кров охолоди налив.

Прояснів його ум, серце збулось химер,

А в опівніч саму Олександер умер.

Поеми

Іван Вишенський

Присвячую А. Кримському

Мов зелена піраміда

на хвилястім синім полі,

на рівнині лазуровій

велетенський ізмарагд,—

так облита дивним морем,

під безхмарим, теплим небом

зноситься, шумить, пишаєсь,

спить Афонськая гора.[9]

Спить? Та ні! Природа-мати

ненастанно тут працює,

ненастанно строїть, бавить

ту пестієчку свою.

Унизу, де з хвиль кипучих

гранітові сірі скали

гордо, просто вгору пнуться —

стіни, колоси, стовпи,—

там внизу музика дика

невгаває на хвилину,

б’ються хвилі о каміння,

бризка піни срібний вал.

А вверху хребти гірськії,

віковим покриті лісом,

вічну, тиху пісню грають

у задумі без кінця.

Та, проте, гора дрімає;

день і ніч пливе над нею

мов рожева легка хмара,

крику, гомону не чуть.

Хоч повзуть тут скрізь по горах

стежечки, немов гадюки,

то, проте, не оживляє

їх розмова, спів, ні сміх.

Хоч розсипані по горах,

по лісах, ярах і скелях,

по полянах пречудових

і оселі, і хатки,—

то, проте, тиша глибока

заляга на тих оселях

і лежить печать мовчання

на сотках старечих уст.

Скрізь тиша і скрізь мовчання,

сірий одяг, хід повільний,

і худі, понурі лиця,

непритомний, сонний вид.

Тричі лиш на день по горах

пролунає голос дзвонів,

мов проквилить над горою

стадо дивних лебедят.

Плачуть жалібно ті дзвони,

мов нарікання, докори

на людей, що замертвили

пречудовий сей куток.

Що гніздо думок високих,

школу поривів геройських,

пристань для орлів змінили

на сумну тюрму для душ.

На Афоні дзвони дзвонять

у неділю по вечерні;

починає Прот великий,

окликаєсь Ватопед.

Далі зойкнув Есфігмену,

загудів Ксеропотаму,

там Зографу, далі Павлю,

розгудівся Іверон.

Покотилися по горах

ті ридання металеві,

окликаєсь кожда скеля,

кождий яр і кождий скит.

І вторують їм зітхання,

і худі хрестяться руки,

і несеться тихий шепіт:

«Cо святими упокой!»

Ті ридання металеві —

знак, що хтось розстався з світом,—

тут нікого не тривожать:

се щоденна новина.

Чи то скитник вмер у скиті

так, як жив, – самотній, тихий,—

і про смерть його дізнались

аж у кілька день пізніш —

тим дізнались, що покійник

не явився в монастир свій,

не приніс свою роботу,

бобу пригорщі не взяв?

Чи то вмер чернець у кельї,

пишучи святую книгу,

мінею, та кіноваром

в’язні титли красячи?

Чи то вмер послушник смирний —

пан колись, чи князь, чи вояк,

але тут віддавна в кухні

монастирській послугач?

Чи то вмер якийсь достойник,

єромонах чи ігумен,—

тут усім однака шана:

«Cо святими упокой!»

Чи то, врешті, хтось живий ще

сходить на «остатній ступінь»,

покидає світ і волю,

щоб в печері смерті ждать?

Глянь, у скелях височенних,

у стрімких, гранітних стінах,

що над морським валом висять,—

чи там гнізда ластівок?

Ні, се нори жолоблені,

недоступні, темні ями,

січені в скалі печери,

схованки для мев хіба.

Ні, се нори для аскетів,

се «остатній ступінь», подвиг

крайній і безповоротний,

брама вічності вузька.

Хто пройшов новицьку службу,

монастирське строге право

і важкую, мовчазливу

працю в тихому скиту,

хто бажає довершити

аскетичний, острий подвиг,

в пості, самоті, мовчанні

слухать голосу душі,

хто порвав зо світом зв’язки,

поборов бажання тіла,

чує силу і охоту

в очі вічності глядіть,

той за дозволом найстарших

вибира собі печеру,

вибира собі могилу,

відки вороття нема.

І тоді ридають дзвони,

і тоді по всім Афоні

тихий шепт іде старечий:

«Cо святими упокой!»

На Афоні дзвони дзвонять

у неділю по вечерні:

починає Прот великий,

окликаєсь Ватопед.

Далі зойкнув Есфігмену,

загудів Ксеропотаму,

там Зографу, далі Павлю,

розгудівся Іверон.

Покотилися по горах

ті ридання металеві,

окликаєсь кожда скеля,

кождий яр і кождий скит.

Стихли дзвони у повітрі

довго ще тремтів їх голос,

і в монастирі Зографу

заскрипіли ретязі.

Відчинилась темна брама;

з монастирського подвір’я

виступає хід церковний,

монотонний чути спів.

Віють хоругви червоні,

наче проблиски пожежі;

дерев’яний хрест з розп’ятим

передом помалу йде.

Йдуть монахи бородаті

у фелонах-багряницях,

знов монахи бородаті

босі, в простих сіряках.

Серед них дідусь похилий,

зморщений, сивобородий,

в сіряці на голім тілі,

хрест березовий несе.

Простий хрест, в корі береза,

а від моря вітер віє,

білу бороду старечу

по березі розвіва.

І пливе старечий голос

із тим співом монотонним,

що виводить сумовито:

«Со святими упокой!»

Стежкою, що круто в’ється,

тягнеться той хід церковний

зразу лугом, далі лісом,

там, де чути моря рев.

Серед розкошів природи

похоронний спів лунає,

серед пахощів вечірніх

куриться кадила дим.

Ось спинився хід церковний

на обірвищу крутому,

над безоднею страшною,—

глянеш вниз – аж жах бере.

Мов гігантський мур гранітний,

прямовисне голі скелі

пнуться із безодні моря

в лазурову височінь.

Глянь з гори – на морі човен,

що покрай скали гойдаєсь,

видасться, мов білий лебідь,

що гойдаєсь на воді.

Глянь з долини – всі ті люди,

що стоять над тим обривом,

видадуться, мов ягнята,

що пасуться на скалі.

В тій скалі з долини видно

штиригранну чорну пляму,

мов печатку величезну,

в половині висоти.

Се є вхід в живу могилу,

у печеру пустельницьку,

висічену там Бог зна ким

і Бог зна кому й нащо.

Не дійти туди ногами,

ні драбиною не злізти,

лиш на шнурі у повітрі

долетіти, наче птах.

У окрайчику скальному

рівчачок протертий шнуром —

знак нехибний того місця,

де внизу печери вхід.

Тут спинився хід церковний,

стали править панахиду…

Де ж той мрець, кого ховають?

Де блаженний той аскет?

От скінчилися відправи

і остатнюю молитву

на колінах прошептали

всі пустинники й ченці.

І встає ігумен перший,

і всі встали за чергою,

і довкола тихо стало,

море лиш реве внизу.

І підніс ігумен голос,

і звертається до діда,

що стояв серед монахів

із березовим хрестом.

Ігумен:

Старче Йване, перед Богом,

перед злотосяйним сонцем

і перед хрестом спасенним

заклинаю тут тебе.

Щиро нам скажи, по правді:

чи по добрій своїй волі,

чи по зрілій постанові

йдеш у сю печеру?

Старець:

Так.

Ігумен:

Чи немає в твоїм серпі

ще прихильності до світу

і прив’язання до рідних,

дум і бажань світових?

Чи навіки ти відрікся

всього, що відводить духа

від єдиного бажання

вічного спокою?

Старець:

Так.

Ігумен:

Чи обдумав ти всю важкість

самоти, безповоротність

отого життя в печері,

всі страховини спокус?

Чи обдумав ти всю гіркість

жалю, що явиться може,

каяття, що затроїти

може тут твій подвиг?

Старець:

Так.

Ігумен:

Будь же Бог благословенний,

що вітхнув тобі сю думку!

Най же Він тобі поможе

до кінця пройти сей шлях!

Дотепер ти між живими

був наш брат Іван Вишенський;

відтепер в житті земному

змазане ім’я твоє.

Так іди в свою дорогу!

Хрест, що маєш у долонях,

се тобі наш дар єдиний,

інших і не тра тобі.

Що потрібно для поживи

твому тілу, раз на тиждень

брат ключар на посторонку

спустить відсіля тобі.

Прощавай! Прийми від мене

сей остатній поцілунок,

і дай Бог нам пострічаться

швидко в ясності його!»

Цілував ігумен старця,

інші монахи потихо

цілували його руки,

поли сіряка його.

Потім два щонаймолодші

шнуром старця обв’язали

попід пахи, кінці шнура

в руки міцно приняли.

І перехрестився старець,

над безодню вийшов сміло,

сів і звільна став спускаться

у страшенную глибінь.

Вітер буйно дув від моря,

бороду його й волосся

розвівав, і він, притисши

хрест до себе, швидко щез.

«О, вітай, моя домівко,

тиха пристане по бурях,

до якої ненастанно

здавна-здавна я тужив!

Камінь тут довкола мене —

се тверда, незломна віра,

се мій дім і мій притулок,

подушка і накриття.

Хрест отсей – то мій товариш,

мій повірник; у дні смутку,

оборона від спокуси

і підпора в скону час.

Небо синє, що крізь отвір

загляда в мою печеру,—

се надія, що полине

у той шлях душа моя.

Сонце ясне, що при сході

на часок в мою домівку

сипле золото й порфіру,—

се великий Божий дух,

що в блаженнії хвилини

грішну, скорбну людську вдачу

ущасливлює безмірних

райських розкошів чуттям.

А те море лазурове,

що там гріється на сонці,

а внизу тут б’єсь о скали,

і хлюпочеться, й реве,—

се життя земного образ

ясний, тихий та принадний,

коли здалека дивиться,

а гіркий, страшний вблизу.

Се мій світ. Ус е змінчиве

щезло геть. Затихли крики,

гомін бою життьового

тут мене не долетить.

Щезло все дрібне, болюще,

що чуття в душі ворушить

і увагу відвертає

від найвищого єства.

Полишилось лиш постійне,

супокійне і величне.

Про постійне і величне

думать тут, душе моя».

Так балакав сам до себе

у яскині своїй старець,

що ще вчора звавсь Вишенський,

а сьогодні вмер для всіх.

Так балакав не устами —

він устами вже давненько

відовчився промовляти,

тільки голос духа чув.

І в яскині у куточку

сів на камені, плечима

сперся о стіну холодну,

голову схилив униз.

Голова його могутня

на худій, жилястій шиї

гнулася сама вдолину,

мов на тичці той гарбуз.

Сперши бороду на груди,

впер він зір у одну точку

і сидів отак недвижно

довго-довго, наче спав.

Зразу все немов померкло

перед ним, і дрож пробігла

по худім, старечім тілі,

і зомліли змисли всі.

Потім мов теплом дихнуло,

і по тілі розлилося

щось солодке, м’яко-м’яко

попід шиєю пройшло.

І в душі мелькнула мати,

як його малим хлоп’ятком

попід шийку лоскотала,

ах, а він сміявсь, сміявсь!

Потім слух його прочнувся;

мов діамантова нитка,

тон якийсь потягся довгий —

любий, радісний такий!

І душа, мов той метелик,

десь летить за любим тоном;

та чимдалі тонів більше

і все дужчають вони.

Вже гармонія могутня

ллється синьою рікою,

і розкішні тони, бачся,

небо й землю обняли.

І пливе душа аскета

на гармонії величній,

мов на морських хвилях лебідь,

вверх гойдається, то вниз.

Поміж небом і землею

вверх, то вниз душа аскета

розколисана несеться

швидше, швидше, розкішніш!

І гармонія велична

робиться фіолетова,

далі синьо-лазурова,

далі пурпуром ярким.

Ось із хвиль тих пурпурових

стрілив промінь золотистий,

вибухнув вулкан огнистий,

ріки світла потекли.

Розлилось безмежне море

світла ясно-золотого,

і зелено-золотого,

й білого, неначе сніг.

Грають світляні каскади,

величезнії колеса

у всіх кольорах веселки

котяться по небесах.

І рука якась незрима

розпуска барвисті пасма,

розпуска могутні тони

з краю світу аж на край.

Розпускає, порядкує,

і збирає, і мішає —

мов калейдоскоп гігантський,

грає світ весь перед ним.

Мов дитя, душа аскета

потонула в тому морі

тонів, фарб, у тім розкішнім

захваті – і він заснув.

День за днем минає рівно,

як на морі безбережнім

хвиля хвилю рівно гонить,

хмара хмару в небесах.

У своїй печері старець

знов на камені недвижно

спочиває, вперши очі

в лазуровий неба звід.

Втім – о диво! Щось живеє

ворухнулось! На незримій

нитці понад вхід печери

зі скали спускавсь павук.

Старець пильно, дух заперши,

придивлявся павукові,

мов його не бачив зроду,

мов се з того світу гість.

А павук собі швиденько

від верха до споду входу

нитку натягав, по нитці

зараз догори поліз.

І почав як стій снувати,

протягати, заплітати

ниточки, і швидко сітка

вхід яскині заплела.

Старець думав: «Висилає

ще, мабуть, своїх шпіонів

земнеє життя за мною,

хоче вислідить, мабуть,

чи ще де хоч павутинка

духу мойого не в’яже

з тим життям, аби за неї

потягти думки мої.

Сей павук, се, може, ворог,

що свою зрадливу сітку

заставля на мої мрії,

на думки мої й на зір».

І вже ось підняв він руку,

щоб зірвати павутину,

та нова шибнула думка

у старечій голові.

«Сім братів колись, тікавши

від поганської погоні,

схоронились у яскиню

і заснули твердо в ній.

А павук отак самісько

заснував весь хід яскині,

врятував їх від погоні,

спас для Божої хвали.

Тою сіткою закриті

спали ті брати в яскині

триста літ, аж поки Бог їх

на свідоцтво не позвав.

Збуджені Господнім словом,

стали свідками безсмертя,

свідками того, що в Бога

три століття – се момент.

Може, з Божого наказу

сей павук тут сіть мотає,

може, Бог мене на свідка

теж для Себе зберіга?»

Втім тихенько забриніла

павутина; чорна муха

замоталася в ту сітку,

стала сіпатись, пищать.

І павук прибіг щодуху

і давай мотати живо

павутину і в’язати

мусі крила і лапки.

То прискочить, муху вкусить,

то відскочить, знов мотає;

муха сіпаєсь щосили,

і тріпочесь, і пищить.

«Га, поганий кровопійце,—

мовив старець, – чи на те ти

аж мою найшов яскиню,

щоб і тут життя вбивать?»

І вже руку піднімає,

щоб розшарпать павутину,

увільнити бідну муху,—

та знов думка зупиня.

«Без Господнього хотіння

навіть мушка ся не згине;

Бог і сьому павукові

дав отсей його талан.

І яке ж я маю право

відбирать йому сю страву,

на котру він своїм робом

таки тяжко працював?»

І він став поклони класти

гаряче почав молиться,

та весь час він, молячися,

чув, як муха, мов дитя,

сіпалась у павутині,

і пищала, і квилила.

Серце в старця тріпоталось,

та рука не піднеслась.

«Цілу ніч гуляв тут вітер,

скиглив по щербатих скелях,

вило море й кам’янії

стіни гризло і товкло.

Цілу ніч страшенний холод

проникав мене до кості,

і немов на Божім суді

я тремтів, зубами сік.

Я тремтів, у кут яскині

заховавшись, і тривога

проняла мене, й молитва

не ворушилась в душі.

І я чув себе безсильним,

бідним, хорим, одиноким,

мов дитя, сирітка кругла

без матусі, без вітця.

Бачилось, земля завмерла,

вимерли всі люди в світі,

я один лишивсь остатній

у страховищах отих.

Бачилось, і Бог у небі

вмер, один лиш чорний демон

тепер паном у вселенній

і гуляє, і реве.

І я був, мов та пилина,

згублена з порядку світу,

що про неї всім байдуже —

Богу, й людям, і чортам.

А тепер заблисло сонце,

щезли демони півночі,

уляглись вітри скажені,

теплотою подиха.

Теплота огріла тіло,

і душа воскресла в тілі,

віднайшла свойого Бога

і молитву віднайшла.

Що ж се за крутії дебрі,

у які мій ум заходить?

Сеї теплоти крихітка

в тілі душу виклика!

Так удар кресила іскру

викликає із креміня,

а ся іскра – се пожежа,

жар і блиск, тепло й життя.

Жар, життя, тепло і світло,

разом з тим і смерть, руїна,

і нове життя, й безсмертя —

се душа всесвітня – Бог.

Крихта теплоти і світла —

іскра в тілі, у мертвому

душу будить, без тієї

теплоти душі нема.

А в душі розводить ясність,

порив, віру – без тієї

теплоти немає віри,

ані ясності в душі.

А та віра творить чудо,

творить і найвище чудо

над всі чуда – творить Бога,

відкрива Його для нас.

Бог відкрився нам – от дивно!

Все він відкривався в днину,

у гарячім, теплім краю,

в світлі, в блискавці, в огні.

В реві вихру, в пітьмі ночі,

у ледах, снігах ціпущих

він не відкривавсь нікому.

Бог – се світло і тепло!

Але ж Бог – творець усього,

він творець тепла і світла…

Чи творець морозу й леду?

Ні, про се мовчить письмо.

Се тепло – воно за хвилю

в мертвім тілі творить душу,

у душі тій родить віру,

вицвіт віри тої – Бог…

Чом не можна би подумать,

що душа, і її віра,

і сам Бог – то тільки витвір

тої дрібки теплоти?

Боже, може, гріх так думать?

Але ти ж велів шукати

правди!.. Без Твоєї волі

думка не прийде на ум».

Так з думками бився старець,

і молився, і томився,

але давнє просвітління

не хотіло вже вернуть.

І він плакав. «Чи на те ж я

тиху келію покинув,

скит відлюдний, щоб аж тута

в путах сумніву скінчить?»

«Що за незвичайні гості

в мою яму заблудили?

Що се за посли і відки

вітер ось мені приніс?

Ті платочки сніжно-білі —

чи це сніг? Але ж не тають!..

Дивний запах з них несеться…

Боже мій, вишневий цвіт!

Цвіт вишневий – тут – в тих скелях!

Де тут вишні на Афоні?

О, скажіть, таємні гості,

повідайте, відки ви?

Запах ваш такий чудовий,

аж до серця він доходить,

в душу сипле насолоду,

чимось рідним навіва.

О, скажіть – ви з України,

із далеких рідних селищ,

що тепер вишневим цвітом

скрізь обсипані стоять?

Чую, чую рідний запах,

і мое стареє серце

грає в груді! Боже милий,

та невже ж я не забув?

Та невже ж та Україна —

сей квітчастий рай веселий,

се важке, кроваве пекло —

ще для мене не чужа?

Що мені до неї? Важко

їй, небозі, там бороться

з єзуїтами й ляхами,

та не легко ж і мені.

Є своя борба у мене,

та борба, що кождий мусить

сам перевести з собою,

поки іншим помагать.

А чи ж я свої найкращі

думи, і чуття, й змагання

не віддав їй на услугу

в тій великій боротьбі?

Чи ж не був я їй порадник

на непевнім роздорожжі?

Чи не додавав відваги

її втомленим борцям?

Ах, і чи то не ранила

мою душу їх невдяка,

непокірність і зневага,

нетямучість їх тупа?

Чи ж мене не відіпхнуло

їх гордеє недовірство?

Чи я не отряс назавше

пил їх із своїх чобіт?

Так чого ж ви, білі гості,

сиротята веснянії,

тут із вихром заблукали

і свій запах принесли?

Не для мене вже ваш запах!

Не для мене ті далекі

спомини про Україну —

я давно для неї вмер!

Вмер! А чом же серце скаче,

чом же кров живіше б’ється,

думка чайкою літає

над садками рідних сел?

Пігі! Пігі! Квіти, трави…

Вишні, молоком облиті…

Верби мов зелені копи…

Дим зо стріх угору в’єсь…

Соловейко на калині

так лящить, аж серцю любо…

Діти бігають… Дівчата

десь співають у садку…

Геть, о геть, далекі гості!

Ви внесли мені тривогу

в пристань тихого спокою,

вир життя в мою труну».

Вечоріє. Тінь довжезна

від скали лягла на море,

а там ген легенькі хвилі

злотом, пурпуром горять.

Із гнізда скального старець

тихо дивиться на море,

з хвиль тих злото-пурпурових

десь мостить далеко шлях.

Шлях мостить у край далекий,

через гори і долини

аж на рідную Вкраїну,

а тим шляхом думи шле.

Шле сердечне привітання,

і любов свою, і тугу,

що, здавалося, давно вже

похоронені були.

Аж ось, глянь, тим ясним шляхом

звільна барка надпливає,

бризка золото й пурпура

з-під весел і з-під руля.

Теплий вітерець вечірній

роздуває білий парус,

і пливе, мов лебідь, барка

до Афонської гори.

Чи то братчики вертають,

що ходили в край далекий

на монастирі просити?

Чи то прості гендлярі?

Чи побожні пілігрими,

паломники правовірні,

прибувають на поклони?

Чи то Прота[10] се посли?

Старець прослідив очима

барку, поки за скалою

не сховалась аж у пристань,

як сховалась – він зітхнув.

Знать, привиділись старому

в барці кунтуші козацькі

і шапки червоноверхі —

ні, се, певно, привид був!..

Знову ніч, і знову ранок,

і поклони, і молитва,

і в старій душі тривога,

сумніви і неспокій.

Аж нараз почувся стукіт —

на горі хтось, по закону,

каменем о скали стукав,

старець стуком відповів.

І спускається на шнурі

кіш з поживою для нього,

а на дні коша біліє

запечатане письмо.

Затряслись у старця руки:

на письмі слова знайомі,

український той скоропис

і знайомая печать.

«Старцю чесному Івану,

що в Афонській самотині

шлях важкий, тісний верстає,

шлях, показаний Христом,

православні з України,

зібрані у місті Луцьку

на братерськую пораду,

шлють благання і привіт.

Богу дякуєм святому,

він про нас не забуває

і важкії нам спокуси

шле для нашого добра.

Що важкі його удари

нас кують, мов те залізо,

з жужелиці очищають

і гартують, наче сталь.

Богу дякуєм святому

й молитвам тих богомольців,

що тягар хреста на плечі

за братів своїх беруть.

Ласкою Його святою

й молитвами богомольців

стоїмо ще твердо в вірі

і не тратимо надій.

Б’ють на нас і ясно, й тайно

вороги непримиримі,

напасті, і брехні, й зради

нас підкопують і рвуть.

Відреклись нас сильні світу —

і князі, і воєводи,—

кинули Христове стадо,

(за мамоною біжать.

Наші пастирі духовні

поробилися вовками,

шарпають Христове стадо)

і отруту в душі ллють.

Мов голодний лев пустині,

так ричить у нашім горі

голос лютої наруги:

«Де ваш Бог? Де ваша міць?»

Тим-то ми, маленький човник

серед хвиль отих бурхливих,

з молитвами і сльозами

раду радити зійшлись.

Тямлячи слова Христові:

царство Боже – труд великий,

і трудівники одні лиш

завойовують його,—

тямлячи твою науку,

що, як пастирі нас зрадять,

треба нам, самому стаду,

про свое спасіння дбать,—

обмірковували разом,

як би нам від сеї бурі

хоч малесеньким оплотом

церков Божу захистить.

І прирадили зібрати

в одне огнище всі сили,

щоб велике, спільне діло

поспівало і росло.

І отсе шлемо до тебе,

чесний батьку наш Іване,

своїх братчиків з благанням:

будь ти нашим стерником.

Поверни ти на Вкраїну,

зігрівай нас своїм словом,

будь між нами, мов та ватра

у кошарі пастухів.

Ватра, що холодних гріє,

дає світло серед ночі

і лякає злу звірюку,

душі радує живі.

Будь ти нам духовим батьком,

будь нам прикладом високим,

будь молитвою душ наших,

нашим гаслом бойовим.

Поміркуй: тяжкі негоди

насаджають в душах злобу,

ненастаннії наруги,

замуровують уста.

Поміркуй: неправда й кривда,

як та хижая вовчиця

у своїм гнізді смердючім,

родить хижих вовченят.

Поміркуй: лукавство й зради

убивають правдомовність,

а в кого затруте серце,

той отрутою й плює.

Батьку, батьку! Люте горе

вже калічить наші душі;

вовченята, хоч беззубі,

вже повзають серед нас!

Батьку, батьку! Від ударів

гнуться наші чола й спини,

і отрутою страшною

накипає нам душа!

Покажися тут між нами,

як старий борець незламний!

Один вид твій нас, похилих,

напростує, покріпить.

Слухай, рідна Україна,

стара мати-жалібниця,

голосом плачливим кличе

свое любеє дитя.

Врем’я йде на неї люте,

перехресная дорога

перед нею – хто покаже,

яким шляхом їй іти?

Не згордуй же сим благанням!

Поспішай спасати матір!

Може, голос твій і ум твій

все поверне на добро».

А на верхнім боці карти

припис був: «Післанці руські

ждуть на відповідь до завтра,

завтра будуть на скалі».

По печері ходить старець,

хрест до груді притискає,

молитви тихенько шепче

і не думає про лист.

«Хрест – моє добро єдине,

хрест – одна моя надія,

хрест – одно моє страждання,

одинока вітчина.

Все, що понад ним, – омана

і чортячая спокуса;

лиш один тут шлях правдивий

і спасенний – шлях хреста.

Що сей лист і що сей голос?

До кого? До старця Йвана.

Старця Йвана вже немає,

він умер, умер для всіх.

Що мені до України?

Хай рятується, як знає,—

а мені коли б самому

дотиснутись до Христа.

Адже я слабий і грішний!

Я не світоч, не месія,

їх від згуби не відкуплю,

Сам із ними пропаду.

Ні, не зраджу свого Бога,

не зламаю заповіту

і ярмо хреста отсього

до могили донесу.

Близько вже. Мабуть, для того

б’є на мене вал остатній

і остатня часть дороги

так болюща і важка.

Вже недовго. Боже! Боже!

Облегши мені тягар мій!

Просвіти остатню стежку,

що мов губиться у млі!»

Усю ніч молився старець,

обливав лице сльозами,

до хреста старечі груди,

мов до матері, тулив.

Він ридав, шептав і кликав,

та було довкола темно

і в душі страшенно темно,

і просвітлення не йшло.

А коли воскресло сонце,

він сидів і ждав тривожно,

поки камінь загуркоче,

голос ізгори озвесь.

Ось гуркоче глухо камінь,

старець разом стрепенувся,

та рука не простяглася,

він на знак не відізвавсь.

«Старче Йване! Старче Йване!» —

кличе голос, і здається,

що се крик тривоги, болю,

що рятунку просить він.

«Старче Йване! Старче Йване!

Се посланці з України,

се твої убогі діти.

Старче Йване, відізвись!»

Старець слухав, дух заперши,

його ухо жадно ссало

український любий голос,

але він не відізвавсь.

«Старче Йване! Старче Йване!» —

довго кликали посланці,

а внизу лиш море вило,

та не відізвавсь Іван.

Вечоріє. Наче сизий

килим, тінь лягла на море,

а з-поза гори проміння

скісно в морі порина.

Золотистий шлях простягся

від тих морських хвиль рухливих

до верха гори Афона,

під скалою море гра.

У печері в самім вході

згорблений сидить пустинник

і письмо раз в раз читає

і сльозами полива.

«Слухай, рідна Україна,

стара мати-жалібниця,

голосом плачливим кличе

своє любеє дитя».

«Любеє, нема що мовить!

Що в найтяжчую годину,

в непрозору, люту скруту

свою матір покида!

Що в засліпленні безумнім

сам лише спастися хоче,

а братів тривожних, бідних

без поради покида!

І яке ж ти маєш право,

черепино недобита,

про свое спасення дбати

там, де гине міліон?

Чи забув слова Христові:

«Добрий пастир власну душу

віддає за своє стадо»?

Ти хіба не пастир їх?

Чи забув слова Христові:

«Хто рече: кохаю Бога,

а не порятує брата,—

той брехню на душу взяв»?

Адже ж за всі душі тії,

що там впадуть у зневірі,

а ти б піддержав їх, в тебе

Бог рахунку зажада.

Адже ж ті твої чернечі

горді мрії про спасення

тут, далеко від спокуси,—

се ж спокуса, гріх тяжкий.

Се не Божий шлях верстаєш,

а дияволові служиш,

майстру гордощів, що Богу

рівним бути забажав.

Се не Божий шлях! Таж навіть

якби в рай ти так дістався,

а твій рідний край і люд твій

на загибель би пішов —

адже ж рай тоді для тебе

пеклом стане! Сама думка:

«Я міг їх порятувати!» —

тобі з неба зробить ад!»

І смертельная тривога

зціпила старече серце

і заперла дух у груді,

зимний піт лице покрив.

Він зирнув на синє море,

де рубцем золототканим

зарисовувався обрис

від Афонської гори.

Глянь, з Афонської затоки

звільна барка випливає,

із отіненого плаю

ген на сонячний біжить.

Турчин баркою кермує,

в барці кунтуші козацькі

і шапки червоноверхі,

бризка золото з весел.

Ах, посланці з України!

В старця серце стрепенулось,

і в тривозі, і в нестямі

худі руки він простяг.

«Стійте! Стійте! Заверніться!

Я живу ще! По-старому

ще кохаю Україну,

решту їй життя віддам!

Стійте! Стійте! Заверніться!»

Та дарма! Не чують крику.

І по хвилях золотистих

барка геть пливе й пливе.

І ламає руки старець,

і болюче серце тисне,

і перед хрестом на камінь

він кидається лицем.

«О розп’ятий! Ти ж лишив нам

заповіт отой найвищий:

свого ближнього любити,

за рідню життя віддать!

О розп’ятий! Глянь на мене!

О, не дай мені пропасти

у безодні мук, розпуки,

у зневір’я глибині!

Дай мені братів любити

і для них життя віддати!

Дай мені ще раз поглянуть

на свій любий, рідний край!

Глянь, отсе остатня нитка,

що мене тягла до праці!

О, не дай же їй порваться!

Заверни її сюди!

О, зішли противний вітер!

Підійми грізную хвилю!

Або дай мені злетіти,

мов пташині, зі скали!

Ти ж благий і всемогущий!

О, коли моя молитва,

і моє мовчання, й труди,

і всі подвиги, й весь піст

мали хоч зерно заслуги,

Примечания

1

Vivere memento! (лат.) – Пам’ятай, що живеш!

2

Лазар (Лазар Убогий) – біблійний персонаж із Нового Завіту, герой євангельської притчі, уособлення бідності, яка винагороджується Богом (Євангеліє від Луки, гл. 16, 19—31).

3

Ґазда – хазяїн.

4

Олександер Великий – Олександр ІІІ, названий Македонським (356—323 до н. е.), цар Македонії з 336 р. до н. е. – однієї з найбільших монархій давнього світу. Знаменитий успішними завойовницькими походами.

5

Вавилон – давнє місто в Месопотамії, в 331 до н. е. завойоване Олександром Македонським. У ХІХ–VІ ст. до н. е. столиця Вавилонії.

6

Шкаралюща – шкаралупа.

7

Персеполь, Сузи – античні міста, завойовані Олександром Македонським.

8

Кліт – командувач македонської кінноти, якого Олександр Македонський убив на пиру за невиконання східних церемоній.

9

Афон – східний виступ Халкідонського півострова в Егейському морі. Висота 1935 м над рівнем моря. Візантійський імператор Констянтин Погонат (правив у 668—685) віддав Афон у виключне володіння монахам. У VIII ст. грецькі самітники (анахорети) створили на Афоні т. зв. чернечу республіку. Перший монастир тут був заснований у 962—963 рр. греком Афанасієм. З часом на Афоні виникло бл. 20-ти укріплених чоловічих монастирів, і він став відігравати роль великого релігійного центру православної церкви.

10

Прот – найстарший над цілою чернечою республікою на Афоні.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.