Якийсь час можна було пересуватися по вулицях тільки з допомогою високих палиць, посередині яких набивано приступки — в той спосіб ходили раніше тільки в часи великої негоди. Чавили тими палицями мишей, бо де не ступали, там на мишу натрапляли, а тіла своїх загиблих мишва відразу пожирала. Вся та нечисть накинулася на сховища і за короткий час пожерла всі сховані й закопані припаси, прогризаючи навіть грубі колоди, проточуючи їх дірками, наче просвердлувавши. Настав відтак великий голод, і смерть налягла на людей.

Прохор продовжував своє діло, збираючи лободу. Виходив він із лантухом спозаранку, і вслід за ним вилітав чорногуз. Блукали вони по зарослих лободою горбах. Прохор різав лободу, а чорногуз поклепував дзьобом, стережучи його, а може, щось йому розповідав. Тоді говорив щось до чорногуза Прохор, і розмови ті назавжди лишилися таємницею, навіть Єремія не міг прокрастися до них близько й послухати їх: чорногуз був надто чутливий. Вряди-годи підкидував він дзьобом, і в повітрі змелькувала миша — чорногуз їх ковтав за ранок безліч. Прилітали на ті горби й чорногузиха з великими уже чорногузенятами і живилися вони там мишвою, оберігаючи в такий спосіб Прохора.

Розказували, що вивів мишей із Києва один сопіляр. Він заграв на сопіль і рушив із міста, а за ним посунули всі мишачі полчиська. Вони пропали так само, як і сопіляр, і вже ніколи не було на місто такого страшного нашестя. Сам сопіляр був київський житель із Подолу, і юна його жона очі за ним виплакала: лишилася-бо вдовою у вісімнадцять літ. У них померла в те літо дитина, і, оповідали, саме відчай і жаль надав сопілярові такої великої сили.

Прохор випікав уже десять хлібин, клав їх у мішок і йшов на Гору продавати той хліб. Гроші брав за хліб золоті; все. одно: хліб виривали йому з рук, а хто їв, не міг надивуватися із зеленого його кольору і чудового смаку.

Прохор уже випікав п'ятнадцять хлібин, коли застукав у його двері незнайомець, що так скаламутив потім його життя. Він стояв на порозі, височенний і худий, аж почорнілий, дивився на маленького ченчика, що постав у дверях, з якоїсь незбагненної висоти, і був настільки вищий від Прохора, що тихо мовлені його слова спершу не були Прохором почуті.

— Кажи голосніше, чоловіче добрий! — задер до нього бороду Прохор.

— Я взнав про твоє чудовне уміння, — сказав голосніше чоловік. — Навчи його мене, хочу рятувати тих, хто з голоду вмирає. З чого це ти робиш хліб?

Прохор ще вище задер бороду, хотів пильніше розгледіти чудного пришельця. А він і справді був дивний, височезний і худий і мав здоровенні очі, які світилися чи смутком великим, чи ласкою ще більшою.

— З лободи я роблю той хліб, — проказав скоромовкою Прохор. — Із лободи, лебедику! Через це він і зелений.

— Гаразд, я теж почну його пекти, — сказав чоловік несподівано тихим при такому зрості голосом. — Моя родина майже загинула, може, ще жону і сусідів урятую.

Він пішов на ті горби, на яких збирав лободу Прохор, і нарвав того зілля стільки, що коли ніс його, то на лободину гору скидався. Прохор вийшов за монастир подивитися, був він зачудований з тої лободиної гори, а коли висловив щодо того здивування Єремія, похитав Прохор скрушно головою і сказав:

— Бачиш, у нього родина загибає, а грошей, щоб купити хліба, катма.

Він змахнув із ока сльозину і подибав назад до своєї келії, а Єремія відчув раптом такий жаль, що не знав, де дітися. Може, тому пішов услід за чоловіком, котрий так його здивував, хоч знав напевне: не допоможе йому нічим.

По вулиці їхав високий віз; сидів на ньому візниця, б'ючи у клепало. З домів виносили померлих і клали, наче колоди, на полудрабки. Чолов'яга з лободою спинився і заплакав, дивлячись на все те.

Єремія побачив його крізь розчинені двері. Видно було спину, чоловік зігнувся і розтирав лободу. Єремія зайшов у двір.

— Доброго вам здоров'я, — привітався він. — Що це ти робиш, чоловіче?

— Хліб із лободи хочу зробити, — сказав чоловік, повертаючись до Єремії. — Жінка он у мене вмира, та й сусіди на ладан дихають.

— Не зробиш ти хліба, чоловіче, — сумно сказав Єремія.

— А той же робить! — вигукнув чоловік.

— Він секрет знає, — сказав так само сумно Єремія. — А секрет свій пильно хова! Ходім подивимося!

Чоловік устав. З колін йому посипалася на землю лобода. Вони вийшли з двору і стали біля паркану, що проїхав повз них страшний віз. Візниця, однак, сидів на ньому спокійно. Помахував батіжком, згорбився, а з-під солом'яного бриля визирали ясно-сині очі.

— Половину цих людей, — хитнув чоловік, — я знаю. — Мої то добрі друзі й приятелі…

В той день Прохор випік вісімнадцять хлібин: п'ятнадцять пухких і високих і три низьких і темних. П'ятнадцять він уклав у лантух і подибав із ними у місто, а три лишив на столі.

Єремія з чоловіком зачекали, поки вийде Прохор із келії. Чоловік сів на колодці, зігнувшись, а Єремія стежив за дверима Прохора. Малий дідок постояв на порозі і роздивлявся, поводячи бородою. Над головою в нього радісно клекотіли чорногузи.

— Для чого бог вділяє таємниці людині, яка тільки собі на добро працює? — спитав зі скрухою чоловік.

— Шляхи господні хто пізнає? — сказав Єремія.

Прохор уже дибав по стежці, несучи на горбі лантуха з хлібом.

— Пора! — сказав Єремія, і вони пішли до Прохорової келії. Вздовж стін стояли на полицях зав'язані й засмолені слоїки, в кутку вони побачили бочку із попелом, а на столі лежало три хлібини. Чоловік кинувся до тих хлібин і відломив шматок. Хліб був гіркий, і не міг його чоловік з'їсти. Єремія засміявся.

— Не дбай! — сказав він. — Це хліб несправжній. На от, запий оту бридоту!

Він простяг слоїка, який стояв відкритий тут-таки, на столі, чоловік жадібно з нього напився.

— Лиши й мені, — сказав Єремія.

Він випив собі: цей напій був схожий на вино чи й мед, і раніше Єремія його не куштував. Дивну музику почули чоловік і Єремія: прийшли до них ситість і радість. В голові у них закрутилося, і вони запосміхалися один до одного, начебто були давніми й безсумнівними приятелями.

— Це мешкання дивне, — сказав, усміхаючись, Єремія. — Щось тут відбувається, не збагнути мені, але не про добро печеться цей дідок, а тільки про вигоду для себе.

— Тоді я, з вашого дозволу, візьму собі два слоїки, — сказав чоловік. — Все-таки хочу врятувати жінку та сусідів.

— Бери скільки хочеш! — сказав Єремія і пішов до виходу, бо перед очима в нього заграли раптом сині й зелені смуги, а солодка втіха ввійшла йому в груди. Чоловік зняв із полиць двоє горнят, узяв одне під одну пахву, а друге під другу і вийшов із келії. Диво дивне побачив тої хвилі: земля була вкрита квітами запашними, а в кожній квітці сидів метелик того ж таки кольору, якого була квітка. Було тих метеликів так багато, що здалося чоловікові, наче кольоровий сніг із неба сиплеться. Він ступав, тримаючи під пахвами вкрадені горнята, і всміхався на повен рот. Не помітив він монастирської стіни, а перенесло його через неї на крилах. Відтак він і бігти почав. Легко несли його ноги, наче й справді мав крила і ступав не по землі, а по голівках квітів. Чув, як під босими ногами ворушилися в нього метелики, наче дрібна риба в піску, — мчав зі своїми слоїками, а в грудях у нього все співало: знав, що вже достеменно врятує жінку свою та сусідів.

Зрештою, відчував і інше. Здавалося, став він будинком на сто помешкань і в кожному з тих помешкань грала сопіль. Бачив він землю, квітом устелену, але сум із його грудей не пропадав.

Чоловіка із горнятами побачив Прохор і завмер від зчудування: ішов той по вулиці, височезний, як дерево, усміхався широко і похитувався, наче п'яний. Під пахвами в нього примостилося по слоїку, які Прохор миттю впізнав, тож відразу зрозумів він причину пришельцевої веселості. Скрикнув тоді тонко Прохор і кинувся на велетня, підскочив високо і вдарив його межи очі.

Здалося чоловікові, що то чорний птах ударив його межи очі, і впав пришелець, розкинувшись на дорозі.

— Щоб ти мені ніколи не заходив до келії! — зашипів над ним птах, а чоловік, звівшись, простяг до нього руки:

— Змилуйся, пташе! Змилуйся, бога ради! В мене люба жінка помирає, а троє діток уже померло.

Великі сльози потекли по його обличчю, хоч рот все ще безглуздо сміявся.

Маленький, зігнутий у спині ченчик стояв супроти цього укляклого велетня, виставив уперед гостру борідку і сипав на нього сердитими іскрами очей. Тримав він під пахвами свої горнята і задкував, задкував від того укляклого, бо ж і його серце здригнулося — він злякався, що справді може цього високого й чудного пожаліти.

Відтоді келію свою Прохор зачиняв, а в чоловіка того вмерла жінка, і він виніс її та й поклав на воза, з якого брязкало щодня калатало. Він заніс на той віз кількох сусідів, з якими приятелював, тоді звів підборіддя і, світячи сухими, палкими очима, пішов просто в монастир. Став насупроти Прохорової келії і стояв так довго, аж доки не вийшов ченчик на ґанок. Прохор злякався того зведеного підборіддя та сухих, палких очей і позадкував. Але згадав, що вибрався на службу божу, тож мусив обов'язково пройти біля цього велетня, хоч йому від того аж п'яти морозило.

— Вони померли, — сказав чоловік. — Прийшов сповістити тобі це, бо ти б міг їх урятувати…

Прохор звів до пришельця бороду і стояв, дрібно тремтячи.

— Я не прийшов тобі мсту віддавати, — сказав тим часом пришелець. — Я прийшов умерти коло твого порога.

— Я візьму тебе в слуги до себе, — заговорив раптом швидко Прохор. — Роботи в мене небагато, тож виживишся. Одне тільки треба зробити: іди й розкажи про свій учинок ігумену. Скажи йому, що хотів украсти в мене хліб і який ти хліб у мене знайшов. Чи добрий то був хліб?

Пришелець похитав головою, і його очі пригасли.

— Про те, що ти вкрав у мене ще й слоїки, не кажи! — мовив Прохор. — Це я тобі вибачу, ігумен хай за хліб украдений вибачить!

Тоді побачив пришелець, як він оповідав пізніше Єремії, всі любі лиця близьких і рідних своїх, приятелів і друзів, усіх тих, що потрапили на страшний віз, — запеклося йому в грудях серце, бо досі надто м'яке й болюще воно в нього було, запеклися сльози йому в очах, бачив-бо перед собою дорогу, а по дорозі їхало вже кільканадцять возів, ущерть закладених померлими. І біль, як пташка, вирвався з його серця і став стогоном, полетівши, як пташка, туди, на дорогу страшну, із страшними возами, і пташка заспівала смутно, бо народилася в доброму серці. Нічого цього не побачив і не зрозумів Прохор, він думав тільки про те, що в цю хвилину великої милості удостоїв пришельця, і послав до бога звістку про свій учинок, зміркувавши, що йому це колись зачислиться.

— Коли повернешся від ігумена, — мовив зовсім розщедрілий Прохор, — я дам тобі ковтнути напою, якого куштував…

Ігумен цій історії не повірив. Він відпустив гріхи чоловіку, що каявся перед ним зі сльозами на очах, а коли той пішов, покликав Єремію.

— Сходи і візьми у Прохора таємно одну хлібину, — наказав він.

Єремія прийшов до Прохора і побачив нового слугу. Той сидів навпочіпки біля келії, дивився перед собою широко розплющеними очима і блаженно всміхався. Єремія підійшов зовсім близько і заговорив до слуги, але той не чув його і не бачив. Провів перед очима у слуги п'ятірнею, але той не побачив п'ятірні. Погойдувавсь, усміхався і наспівував щось легенько..

Єремія переступив поріг Прохорової келії. Було тут сутінно, але ченця не побачив.

— Брате Прохоре! — гукнув він.

У бовдурі свистів вітер, було в той день по-осінньому холодно. Та й осінь уже ступала на землю. На столі лежало дві хлібини, і обидві темні, як земля. Єремія всміхнувся і взяв одну із них. Прохорів слуга так само сидів навпочіпки, тільки тримав він тепер перед собою простягнуту долоню. Обличчя його ясніло від усміху.

— Де брат Прохор? — спитав Єремія. Слуга не відповів: не чув його й не бачив.

Тоді пішов Єремія до ігумена, і вони розламали взятий хліб. Був гіркий, як полин, але Єремія не висловив ігумену свого сумніву, адже той хотів зараз чуда.

— А тепер, сину мій, — сказав ігумен, — хай принесе мені хліб сам Прохор.

Але Прохор уже й сам переступав поріг ігуменової келії: під пахвою у нього була хлібина.

— Хтось зайшов до моєї келії, отче ігумене, — сказав він, взявши благословення, — вкрав у мене хлібину. Цю останню я вже ношу з собою.

— То вгости, коли твоя ласка, нас нею, — м'яко сказав ігумен. — Про твій хліб почали казки розповідати.

Вони дивилися один на одного: ігумен та чернець з виставленою вперед гострою борідкою. Прохор вийняв хлібину з-під пахви і повільно її розламав. Хліб був зелений, але пахнув чудово і на смак був солодкий, наче мед.

— Як це ти зробив? — спитав ігумен.

— Я розтирав лободу руками, — смиренно сказав Прохор. — Тоді залив водою і замісив…

Він повторив слово в слово те ж таки, що й раніше. Ігумен пильно подивився на Прохора, але той витримав його погляд.

— Не тримай у душі сокровенного, — нарешті сказав ігумен. — Інакше гординя тебе пожере…

Цю історію написав я, раб божий Семен, розпитавши про все у ветхих деньми ченців, але найбільше мені оповів про Прохора Єремія. Той служка став його добрим приятелем і багато чого розказав йому про себе й Прохора. Сам я не бачив всього того на власні очі, через що не можу засвідчити, чи так воно й було: забагато тут такого, що на Єреміїні казки скидається, адже той з найпростішої речі робив щось несвітсько-прикрашене. Оповів я цю історію й Полікарпові, і він записав її до Патерика так, щоб вона повчала і наставляла. Я ж записав усе, як чув: коли комусь випаде прочитати ці записки, хай поцінить їх, як захоче. Я бачив увіч тільки череп Прохорів — це було тоді, коли Святоша ховав живцем свого побратима: був той череп землею наповнений і оповісти своєї таємниці не міг. А, очевидно, знав брат Прохор чимало сокровенного, однак забрав те сокровенне з собою в могилу, через що й закопали його, а не поклали, як угодника, відкрито в раці: гординя, мабуть, жила у Прохоровім серці.»

Єремія ж твердить, що загравав Прохор із бісом, і те, що він чинив, не чудо, а звичайні бісівські забаги, він навіть бачив, як один із бісиків танцював на зігнутому горбі ченця, коли той ніс до монастиря лободу. Бісик той був веселий і сміявся, а Прохор під ту хвилю видався Єремії схожий на осла. Цих двох гадок — про чудотворця Прохора чи одержимого бісом Прохора — рівно-важити я не стану, докладу тут тільки ще одну історію про цього незвичайного чоловіка, яку також почув від ветхих деньми старців, а розсудить її належно всевидющий наш бог…

Новий Прохорів слуга часто виходив із келії, сідав навпочіпки, як то бачив його Єремія, і похитувався. Міг він пробувати в такому стані годинами, а було це тому, що давав йому Прохор того загадкового трунку із горщика. Тоді дивні видива бачив слуга — весь світ йому вкривався барвистим квітом, веселі пташки співали навкруги і літало безліч кольорових метеликів. Коли бачив людей, то ті люди янголами йому видавалися, вони прилітали в це квіткове царство і рвали квіти оберемками. Тоді знову відлітали, грала м'яка, заколислива, музика, і в цій музиці почувалися тоненькі голоси його дітей. Відтак проступали з квітів у смарагдовому повітрі дві голівки — два хлопчики співало печальної, але напрочуд гарної пісні, і, слухаючи той спів, Прохорів слуга плакав.

Прохор у цей час щось варив, змішував і переливав, вогонь гоготів у його пічці, червоні відсвіти грали на його обличчі, а дим, в'ючись під стелею, випливав у бовдур. Прохор шепотів щось нерозбірливе, а може, приспівував чи молився, — Єремії ні разу не пощастило дослухатися до його слів. Часом Прохор виходив із келії, сідав у дверях і бесідував зі своїм слугою, розпитуючи про дітей його померлих і про жінку — слуга оповідав про те одноманітно-печально. Так тривало довго, і ось однієї днини, коли вважав Прохор, що має сидіти слуга одурманений і похитуватися, зайшов той до ченця у келію. Прохор повернув до нього голову і побачив того-таки пришельця, яким був його слуга в час першої їхньої зустрічі: височенний і суворий, а очі палають сухим вогнем.

— Щось сталося? — м'яко спитав у нього Прохор, водночас страх якийсь невідомий прочуваючи.

— Я вже іду від вас, — сказав слуга.

Прохор звів закіптюжену бороду.

— Чим не догодив тобі? — спитав смиренно.

— Я тут у вас нічогісінько не роблю, — сказав, так само зимно дивлячись, слуга.

— Ти рубаєш дрова, ходиш по лободу, чистиш іншим братам печі, — відповів Прохор. — Цього досить для слуги.

— Це замала для мене робота, — сказав чоловік.

— Ти все ще тужиш, — сказав, покивуючи головою, Прохор. — Рідні могили тобі ввижаються.

Слуга хитнув, ув очах його зламався біль.

— Сходи до них, коли хочеш, — сказав так само смиренно Прохор. — Але мені ти потрібний, Лазарю.

— Мені дивно бачити те, що ви тут робите, — сказав Лазар. — Не сховаю, не задля хліба насущного я лишився при вас. Вже давно хотів пізнати секрет того, що робите, але нічого мені не вдалося.

— Колись я, може, оповім тобі про це…

— Ви робите дивні речі. Хліб з лободи… Скільки я не пробував робити й собі таке, нічого в мене не виходило.

Від столу, знизу догори, звідки стриміла закіптюжена сива борода, засміялися очі, затрусилася й борода: Прохор сміявся.

— Я можу робити не тільки хліб, — сказав він, пересміявшись. — Дивися!

Він набрав дерев'яною лопатою попелу з бочки і покропив його рідиною із слоїка. Попіл зашипів і почав згортуватися. За хвилю заблискотіли на лопаті білі кристали.

— Покуштуй, — весело сказав Прохор.

Лазар несміливо простяг велетенську руку і поклав на язика кілька кристалів.

— Сіль! — зчудовано вигукнув він.

— Найсправжнісінька сіль, — знову задер, засміявшись, бороду Прохор. — Всі оті бочки попелу, що я ховаю, — він раптом підморгнув Лазарю, — то для мене не просто попіл. Все це у сіль може перетворитися.

Але Лазар дивився на Прохора так само суворо. Його великі, чорні очі палахкотіли, і було в них щось таке, що мимоволі перервав сміх Прохор і відразу пошкодував, що вдався зі слугою у відвертість. Перетворився знову в малого немічного дідка, аж носа рукавом підтер, і стало його обличчя сумне, а краєчком ока зирив він на двері, в ту щілину, що залишалася, адже двері заступив йому Лазар. Він проковтнув клубок, який застряв йому в горлі, і раптом аж навшпиньки став, так загорівся:

— Ну що ти від мене хочеш іще? Чого дивишся так на мене? Тоді пом'якшав погляд у здорованя, а сухі вуста ледве проказали слова, до яких прислухався Прохор із гострою увагою.

— Велика користь може бути від вас, отче, людям, — сказав він. — Тим, хто умирає від голоду, а таких на цьому світі аж надто. Облагодіяти їх може ваше вміння.

Прохор все ще стояв, звівшись навшпиньки, малий та колючий, і не було вже й іскри в його сивих малих очах.

— Облагодіяти? — перепитав холодно. — А хто коли облагодію-вав мене? Чи зазнав я в житті цьому хоч від когось ласки?

Тоді зробився зовсім сумний велетень, що стояв біля порога.

— Бо життя у вас неправедне, отче, — сказав він самими вустами. — Не для людей ви живете…

— Праведність не в тому, живеш для людей чи ні. Праведність у тому, чи для бога живеш. А коли я маю на собі це, — він потрусив мантією, — то що може бути промовистіше, для кого я живу?

На ті слова похитав головою Лазар, і вже зовсім не міг витримати навісного погляду Прохор. Знову страх спалахнув у ньому, як вогонь, бо чомусь подумав він, що ось зараз простягнеться до нього величезна рука, візьме за горло, підійме в повітря і задушить.

— І коли хочеш знати, — сказав старець, занозисто підіймаючи бороду, — не люблю я людей. Я й у монастир пішов через те. Злості великі вони творять на землі і в ненависті живуть. Бог їх прокляв, а їхнє життя марнотою назвав.

— Але син божий полюбив саме їх, — сказав Лазар.

— За що його і скатували! — Прохор крутнувся на місці й моторно побіг по келії. — Не думай, хлопче, що ти розумний, а я дурний, що ти добрий, а я лихий. Всі ми одною мірою міряні, і в кожного душа однакова. Але коли людина у житті упосліджена, коли життя для неї — непорозуміння, не про любов вона думає, а про вічність. Коли не знала вона в світі цьому ласки й добра, не про добро вона думає, а про вічність. Коли не знала вона в світі цьому ласки й добра, не про добро вона думає, а про дочасність. Та крапля, якою я можу облагодіяти світ, надто мала, як малий і я в цьому світі. Вона потоне в морі горя, і потону в тому морі я. А я, брате, не хочу тонути. Я хочу шанувати себе.

Він знову задер занозисто бороду, і заблищали сивим полиском його очі.

— Отож я й кажу, — так само тихо промовив Лазар, і від його погляду Прохорові аж у бублик скрутитися захотілося, — неправедно ви живете. Дивної сили ви удостоїлися, але не воздається вона любов'ю.

Прохор подивився на велетня біля порога вже милостиво. Він сів на ослінця і задивився на грубу, в якій палахкотів вогонь.

— Боюся я, — сказав він просто. — Боюся розкривати людям свою таємницю…

— Чому ж? Скількох би голодних це врятувало!

— Я не один рік прожив на цьому світі, — тим-таки ніяким тоном сказав Прохор. — Боюся я… Бо люди все добре на лихе перевертають!

— Одні на лихе, а інші на добре…

Стояли тоді над Києвом ясно-блакитні дні, і саме в ті дні відчув Лазар, що він уже вилікувався від свого великого горя. Вперше покинув монастир, перед цим відбувши довгу розмову з Єремією, — оповів йому про думки свої і про побит свій у Прохора, — по тому вийшов у місто. Був він ще сумний, і Єремія з любові до нього пішов за ним назирці. Скрізь бігали діти, ходили і їздили люди, все було так, начебто не падав минулого літа на землю страшний голод. Здивовано роззиравсь навсібіч Лазар, адже там, у монастирі, час для нього зупинився. Підійшов до того місця, де колись був його дім, — хата стояла порожня, а дворище заросло лободою. Він зайшов у хату і довго там пробув: очевидно, сів собі та й сидів. Згодом вийшов із хати і став після того посивілий ще більше і ще більше вихудлий. Сів на ґанку й задумався, аж поки не почулися повільні, обережні кроки.

— Це ти, Лазаре? — сказав сусід. — А ми думали, що помер ти!

— Померли моя жінка і діти, — сказав Лазар.

— Відійшло до бога і в мене двійко дітей, — відмовив сусід. — Цього року на нивах добрий урожай.

Сусід присів коло нього, і вони перебули якийсь час мовчки.

— Із сіллю от зле, — сказав сусід. — Воюються поміж себе князі й не пустили із Галича купців та людей із Перемишля. Така дорожнеча на ту сіль.

— Багато солі в ченця Прохора є, — сказав Лазар. — Піди до нього й попроси.

— Хто це — Прохор?

— Той, що з лободи хліб випікає, — коротко сказав Лазар.

…Він ішов по вулиці, і його вряди-годи окликали люди. Він зупинявся і входив у розмови. А коли хто жалівся, що не має солі, посилав до Прохора.

Дивно виглядав він під ту хвилю. Височезний і суворий, ішов надмірно випростуваний, і ноги в нього наче погано згиналися. З-під шапки виливалося на плечі густе, сиве й кучеряве волосся, і коли він ішов, то розвіювалося воно в нього за плечима. Коли ж балакав, то мова його була уривчаста й коротка, але говорив із людьми напрочуд привітно. На нього навіть озиралися, бо дивну силу й привабливість випромінював. Відчув ту силу і Єремія, здалося йому, що Лазар, після того, як вийшов зі стін монастиря, не просто бідолаха, в якого померла родина, і вже не монастирський служка — якийсь дух особливий зійшов на нього й заповнив.

«Було трохи страшно дивитися на нього, — оповідав значно пізніше мені Єремія, — бо величезна сила прочувалась у його тілі, така сила, що має неземне начало, і я навіть подумав, чи добре роблю, що тягаюся йому вслід. Але я не належав під той час собі. Мені хотілося за ним іти, бо незвичну радість від того відчував. І люди ті, з якими він спинявся перекинутися словом, відчували, певне, те саме: після розмови із ним добра усмішка розквітала на їхніх обличчях»…

Тим часом зайшов він на цвинтар, був той порожній та занедбаний. Лазар обірвав зілля з горбка, який сам був насипав: в горбі тому лежали його діти й жінка. Він молився, б'ючи поклони, згори лилося на нього велике сонце, а по обличчю котилися сльози. Зрештою упав хрестом на могилу і вдарився об землю кілька разів лицем. Після того встав і довго стояв нерухомий, як свічка. Здалося під той час Єремії, що спалахне він і справді вогнем, наче свічка, спалахне і згорить на цьому місці мертвих: надто великою печаллю був пойнятий. Коли ж повернувся, Єремія не захотів ховатися, а вийшов назустріч. Незвично сіре лице побачив, очі палали несамовито, а груди важко дихали. Лазар не помітив Єремії, а в того не вистачило сили гукнути на нього. Знову пішов по вулиці, вряди-годи спинявся, балакав із людьми, і це тривало доти, доки не наповзли на землю сутінки. Тоді начебто отямився, повернувся різко й дивився, як горить захід. Малинове світло осяяло землю, кинувши багряницю на калюжі й шибки, кинувши малинової барви на обличчя людські, і від того люди начебто погарнішали, особливо жінки, а білі стіни хат засвітилися м'яким фіолетом.

Лазар підняв палицю, що валялась у поросі, й уважно її обдивився. Знову зирнув на захід — його обличчя було м'яке й ніжне. Тоді стріпнув волоссям і швидко пішов у напрямку Золотих воріт. Вийшов з міста, повернувся і тричі перехрестився. Знову пустився по дорозі, яка була залита м'якими сутінками, і той сутінок навіки його з цього світу забрав.

Незнайомець уклонився Прохорові до ніг.

— Лихі часи настали, отче, — сказав він. — Князі у сварі і не пускають купців із Галича і людей із Перемишля. Ще вполюємо ми якусь дичину чи риби зловимо, але що та риба й дичина без солі?

Прохор стояв на вступі до своєї келії: малий, згорблений, з виставленою наперед білою клинцюватою борідкою і сердито дивився на пришельця.

— Хто тобі сказав, що в мене є сіль? — спитав гостро.

— Лазар, слуга ваш!

— Де він сам?

— Пішов на цвинтар до своїх рідних.

— У мене нема солі, — сказав різко Прохор. — Попіл у мене є!

— Змилуйтеся, отче! — впав до ніг незнайомець. — Не дам вам золота, щоб віддячитися… в мене від минулого голоду залишилося двоє дітей… Коли хочте, дам вам риби…

Прохорові очі зробилися маленькі й колючі. Він важко дихав.

— Добре, я вділю тобі трохи солі, — після паузи сказав він. — Але про це не має знати ані душа!

— Я принесу вам риби, — зраділо сказав прохач.

— Не треба мені твоєї риби, — різко обірвав його Прохор. — Платою буде те, що триматимеш язика за зубами.

— Клянуся землею і дітьми! — припав до трави обличчям незнайомець.

В той день був Прохор сумний, хоч стояла надворі чудова погода, сонце світило не гаряче, а ніжно, і тихий легіт повівав, а земля плоди на собі зав'язувала. Не запалював Прохор нині вогню, а сидів на порозі келії на старій вербовій колодці. Дивився перед собою, і вуста його ворушилися. Він знав, що через якийсь час знову прийдуть до нього прохачі…

Новий прохач лежав у нього в ногах, і він дивився на нього з-під приплющених повік.

— Хто тобі сказав, що в мене є сіль? — спитав неквапно.

— Ваш слуга Лазар, — озвався прохач. — Про ваше добре серце він оповів і про щедрість вашу…

— Де ти його бачив?

— Він з цвинтаря повертався.

— Я дам тобі солі, але щоб про це ані душа не знала, — сказав гостро Прохор. — Бо князь забере в мене ту сіль до дрібки.

Стояло серед неба веселе сонце, і день блакитний розливався навдокіл. Пахтіло під цим сонцем зілля, чорногуз спустився із даху й мирно походжав біля Прохора, намагаючись зазирнути йому в обличчя. Старий же начебто не бачив його, дивився на світ з прижмурцем — глибокий смуток відчув, що незвідь-звідки починався і незвідь-що йому ніс.

Зрештою встав, сказав щось тихо чорногузові, і той кляцнув до нього дзьобом. Тоді звів величезні крила і замахав ними, наче вітер на Прохора гонив.

Прохор зайшов у келію, зняв із полиці горня, налив у кухлик зеленої густої рідини і випив. Тепло помалу розтікалося по його жилах, і він змахнув із ока сльозину. Знову вийшов і знову сів на колодку.

Світ довкола нього відмінився. Світ позолотів, і там, де були трава й бур'яни, розквітали квіти. Вся земля була засипана тими квітами, спурхували легенькі кольористі метелики. Ходив там по тих світах чорногуз, тільки мав він тепер людське обличя і чув мав, зачесаний набік, а в дзьобі стриміла сопіль. І дув він у ту сопіль, чудова музика звучала навколо, бо не сам чорногуз Прохорові грав, а всі оті квіти й метелики. Він простяг руку, і на долоню йому сіла синя маленька пташечка. Вона забриніла крильцями і раптом заспівала. Довкола багато було таких синіх пташок, і співали вони тої ж таки пісні, що її вигравав на сопілці чорногуз.

— Видить бог, — прошепотів Прохор, — я хотів пригріти того чоловіка. Хотів його своїм зробити, щоб він полюбив мене. Видить бог, ніхто ніколи мене в цьому світі не любив…

В його ногах уже лежав третій пришелець і, як ті, попередні, просив у нього солі.

— Що це ви завзялися із тією сіллю? — спитав Прохор.

— Велику нестачу у ній маємо, — сказав прохач, і, хоч був це старий, поморщений, аж почорнілий від сонця та горя чоловік, бачив перед собою Прохор чудової вроди молодця.

— Хто тобі сказав, сину, що в мене сіль є? — спитав Прохор завчено і насторожився, щоб не пропустити й слова з відповіді.

— Ваш слуга Лазар, — сказав пришелець.

Тоді Прохор подумав, що недаремно його слуга Лазарем назвався.

— В гною і рубищі лежав він біля мого порога, і я майже не зважав на нього, — сказав Прохор.

— Велике горе він пережив…

— Де ти його зустрів?

— Він ходив по вулицях і розмовляв із людьми. Він і зі мною спинився поговорити. Сказав, що ви добрий і милостивий і що сіль у вас є.

— Це недобре він учинив, — пробурмотів Прохор. — Взнає про мою сіль князь і забере все до дрібки. Прийде до мене ігумен і спитає, чому ховаю я у себе сіль і де її дістав?

— А де ви її дістали? — спитав зацікавлено прийшлий.

— Де її дістав, знаю сам, — відказав Прохор і пішов, щоб винести прибульцеві солі.