Розділ XI, в якому розповідається про Федора і дорадника його Василя

«І справді, що мені те багатство!» — скрушно думав Федот, коли пішов той чернець, що уже з місяць приходить до нього і переконує віддати своє добро на монастир.

— Немолодий ти, й подумай про душу свою. Помреш, і все золото розхапають родичі, які тільки й чекають, щоб склепив ти очі, а вдячності від них не чекай: візьмуть у тебе й осудять. Ціла голодна і злиденна юрба їх з'явиться у твій дім, тебе на з'їжу червам кинуть, а самі за твій кошт бенкети справлятимуть.

Федот сумно покивував головою, був то місяць печалі, великої і незгойної, і все сумне під той час так щільно приставало до серця! Ішов той чернець геть, наповнивши його палкими словами, Федот совав у руку кілька кун, а тоді довго, як їжу, перетравлював ті слова.

Василь начебто неохоче брав від нього гроші.

— Я роздам це жебракам, — казав непремінно, швидко ховаючи куни, і залишав його у великій та болющій тиші.

Випала у той рік снігова зима, білий пух із неба спадав денно і нощно, засипаючи вулиці й будинки, і слуга щоранку прокидай стежку від дому до вулиці. І була та стежка настільки глибока, що чоловік ішов у ній, по груди сховавшись. Вулицею годі було проїхати на санях, а витоптані стежки були вузькі, з гребенем посередині — варто збочити хоч трохи, і нога западала по пах. Через це чернець приходив до Федота засніжений і забрьоханий і довго і рів біля грубки важку червону руку — друга рука йому всохла — і оповідав хрипким, простудженим голосом про сніг і замети а найбільше про те, що корінь усього лихого — сріблолюбство.

— Господь сказав у євангелії: коли людина не відречеться від усього, що має, не може вона до нього наблизитися.

— А той, що просто собі живе, не чинячи нікому лиха, — несміло напитав Федот, — що тому уготовано?

Повертав обличчя до нього Василь, бо так звали ченця, і дивився, наче про щось нерозумне питав у нього Федот.

— Прокляття! — кидав гострим шепотом. — Прокляття і вогонь пекельний!

— Не розбоєм здобув я собі майно, — так само несміло казав Федот. — Мені завжди у цьому щастило, тож чесним купецтвом я його собі надбав.

— Все одно тебе чекає прокляття. Тільки той, хто відречеться від усього земного й марнотного, тільки той богові угодний!

Великий сум залишав після себе чернець, коли відходив. Так. начебто лишав невидимі крилаті створіння, які літали невгомонно довкола й непокоїли. За вікном падав і падав сніг, покрив шиби, немов біле обличчя тулилося до вікна, — від рівнотонного білого сяйва холодно й порожньо ставало на серці; окрім того, велику печаль Федот переживав. Десь під таку хвилю заходив до нього слуга, старий, високий, з голим підборіддям, із довгими вусами, й казав, що от, мовляв, знову прийшли жебраки і знову набилося їх повний двір. Зводився, аж хрумтіли йому кістки, і повільно виходив на ґанок. Жебраки стояли в глибокій стежці серед двору, вилаштувавшись один за одним, простоволосі й у рубищі, засипані снігом та почорнілі від холоду, співали сумних псальм, одночасно розкриваючи роти, і засипав їх сніг, так само як засипав печального Федота на порозі. Йому здавалося під ту хвилю, що всі ці жебраки дуже схожі на Василя, наче прийшло до нього десяток тих Василів і не просять, а вимагають милостині. Жебраки ж розкривали й закривали роти з беззубими яснами чи з темними, покришеними зубами, і голоси їхні були хрипкі й застуджені. Однак співали вони з великим захопленням, хоч очі їхні світили сторожко й пильно стежили за тим надто смутним чоловіком на ґанку. Стояв, загорнувшись у дорогу шубу, і покивував головою у такт пісні. Терпляче вислуховував усе, що жебраки знали співати, а коли замовкали, ще дивився на них якийсь час не зовсім осмисленим поглядом — вони ж стовбичили на стежці, наче каміння нерушні. Тоді Федот повертався і йшов до помешкання, відчиняв заповітну кліть, а в ній заповітну скриньку, зачерпував звідти золотих та срібних грошей і ніс у пригорщі на той-таки ґанок. Жебраки підходили по черзі, і він наділяв кожного, що під руку наверталося, жебраки кланялися до землі й відходили, гостро стукаючи костурами й дерев'яним взуттям. Наступного дня приходили знов}', так само стояли один за одним у глибокій стежці і співали з не меншим натхненням. І сипався на всіх сніг, а запечалений Федот думав, що це той чернець навчився так дивно помножуватися, адже були там, на стежці, ті ж таки обличчя, що приходили і вчора. Майже завжди услід жебракам з'являвся й Василь і починав жахнющу проповідь, описуючи муки, що їх зазнають у пеклі сріблолюбці, і його мова під цокіт сніжин об вікна і під гуготіння вогню — сиділи вони в сірих зимових сутінках — дивно вражала Федота.

— Добре діло робиш, що так щедро роздаєш своє добро жебракам, але ще більше вчиниш, коли віддаси його на святий монастир.

— В мене небагато й лишилося, — сказав Федот, дивлячись на нього майже неживими очима. — Піди в он ту кліть і забери. Але перед цим порадь: як далі мені жити?

— Чи розпустив ти своїх слуг? — спитав гостро Василь.

— Один тільки не захотів піти.

— А грошей у тебе, крім оцих, що віддав на монастир, нема?

— Анітрохи, — відказав Федот.

— Покинь дім оцей і ходи зо мною, — наказав чернець.

Він пересипав із заповітної скриньки до себе в торбу рештки Федотових грошей.

— Куди ж ми підемо? — спитав Федот.

— Не куди, а богові служити, — сказав чернець, закидаючи торбу із грішми за плече. \

— Зараз іти? — кволо спитав Федот.

— Ні, чого зараз? Зараз ігумен уже спить. Прийдеш завтра ополудні.

Він відчинив двері, той Василь, бо поспішав, і на нього бухнуло снігом і вітром. Тоді ще нижче зігнувся чернець під тягарем своєї торби, і ступив у завірюху, в неоглядну темінь, адже був тоді зовсім пізній вечір.

Федот сидів і дивився на вогонь, аж доки горіли в ньому кинуті щ,е Василем поліна, а коли від вогню лишився самий тільки жар, встав і вийшов на ґанок. В хатці слуги світилося, йому раптом захотілося підійти до того світлого віконця і постукати, але рука тільки звелася й опустилася. Тоді побачив він у сніговій круговерті бліду жіночу постать, крижану й неземну.

Із багатого став він убогим, з Федота Федором, а за повелінням ігуменовим почав жити у печері, що звалася Варязька. За кілька років висох та змінився, бо їв тільки монастирський харч, а сам віддався на важку роботу. Поставив у печері жорно і працював невтомно на святу братію: брав із засіка пшеницю й молов її безперервно, відриваючись тільки, коли природні потреби справляв і молився. Не загасала відтак у його печері скіпка — крутив, крутив безперервно жорно, і скреготало воно, розтираючи зерно, а він думав у цей час про вічність, яка чекала його, коли розпрощається із цим тлінним життям, — під такі думки вільніше крутилося жорно, хоч смуток, який відчував ще в світі, так і не вимивався з грудей.

А народився той смуток у ту ж таки пропам'ятну зиму, коли над землею стояв сірий смерк і не переставав сипатися сніг — згадував Федір покійну жону, яка була настільки гарна, що не могла народити йому дитини і зашвидко відійшла у царство тіней. Так, народився у неї мерчук, а сама красуня, не витерпівши муки, розчинилася серед снігопаду, як дим, що в'ється з вогнища; тоді-то й прийшла до нього печаль, котра не закінчилася й досі, і як утілення тої печалі з'явився чорний, нещадимий і палкий Василь.

Коли зімлівала рука і не могла крутити жорно, коли очі падали від утоми, відкидався він спиною до стіни і бачив перед собою білу пустелю, засипану снігом, а в ній бліду жіночу постать, крижану й неземну, була вона, річ певна, як дві краплі води, схожа на його покійну жінку — на руках у неї сиділо маленьке крижане та голе дитя. Ця жінка із крижаним дитям біля грудей дивилася на нього великими печальними очима, і на вустах її тремтів ледь помітний, холодний, як зимові сутінки, усміх. Здавалося йому, що сумерк і той усміх — щось одне й нероздільне, і не міг відділитися від того й сам.

Після такого видіння відчував на ранок млість у тілі, все навколо ставало легке, плитке й ненадійне, чув увіч, як шарудить сніг, хоч того в печері не можна почути, а красуня з крижаним дитям знову ставала перед очі.

— Ви, рідні мої, у раю, — казав сам до себе, — і я не хочу потрапляти у пекло: зустрітися мені з вами треба!

Тож крутив жорно денно й нощно і тільки на кілька годин стуляв повіки; не снилися йому сни, не приходила й жінка з крижаною дитиною, був тільки чорний морок; мертвим він на ті кілька годин ставав. Прокидався весь спітнілий і знову хапався за жорно — так тяглося не один рік, аж доки не впала на землю друга дивовижно сніжиста зима.

Тоді він спинив жорно, звівся зі свого насидженого місця і вийшов у світ. Справді, падали довкола сніжини, крутилися легко й вільно, а вся земля була срібна. Затим найшло на нього прояснення, і він прошепотів, дивлячись на покриті білими шапками вершини дерев:

— Боже мій, що це я наробив? Мав усе, а тепер нічого. Ні звільнення не маю, ні супокою, ні хати власної, ані майна. Я, вільний чоловік, у рабство себе запродав.

У цей мент він побачив Ісакія, котрий ішов підстрибом по стежці. Був одягнений у ветху одежу з дірками, на ногах у нього були личаки з дірявими онучами, а під підошви настелено соломи, і ця солома стирчала на всі боки. Він весь посинів і вкрився бубирцями, а з носа в нього звисала сиза крапля.

— Ха-ха! — засміявся він хрипко, показуючи на Федора пальцем. — Ось він, обдурений та покинутий…

Тоді схопив Федір Ісакія за рукав і притяг до себе.

— Чому ти сказав, що я обдурений? — спитав він.

— Не бий мене, брате, — заскімлив тонко Ісакій. — Хіба не бачиш, що я юродивий. Плещу дурниці, які на язик мені спадуть.

Федір відпустив ветхий рукав, бо вже й тріщати почав під його пальцями. Вони зустрілися поглядами, і зазирнув глибоко-глибоко в очі юродивому Федір.

— Ану скажи мені, що там тобі на язик спаде. Ще якісь дурниці скажи, — попросив він.

Ісакій схилив до плеча голову і втер рукавом носа.

— Боюся, що битимеш, — сказав він хитро.

— Бог мені свідком, — перехрестився Федір.

— Тоді скажу тобі дурницю з дурниць, — засміявся Ісакій. — Ті жебраки, що ти їм добро роздавав, були Василеві дружки. Вони теж живуть у цьому монастирі, а добро твоє поділили.

Федір все ще дивився на Ісакія, наче щось більше хотів побачити в його блискучих жовтих очах.

— Твій язик справді дурниці плеще, — озвався повільно. — Звідкіля це знаєш?

— А хіба я кажу, що знаю, — схилив до плеча голову Ісакій. — Просто мій дурний язик таке плеще.

— Це до тебе приходив Христос у печеру? — раптом спитав, мовби здогадався про щось, Федір.

— Господь з тобою, брате. Диявол до мене приходив. Диявол ув образі Христовім!

Він замахав руками і поспішив геть від Федора, швидко перебираючи по стежці личаками, з яких стриміла на всі боки солома. Рука його клала на обличчя дрібного хреста, а коли повернувся до Федора, обличчя його було як сніг.

Від тієї розмови, а може, й через надмірно сніжисту зиму змінився знову Федір. Він не забув, правда, бліду жіночу постать, крижану й неземну, що так схожа на його покійну жінку і яка тримала на руках маленьке крижане й голе дитя, просто поруч із цим жалем оселився в ньому інший. Коли крутив жорно, мимоволі почав підраховувати видатки, які пішли на жебраків, і окремо видатки, які віддав на монастир: виходило, що видав він і на жебраків, і на монастир однаково. В його уяві мигали куни, гривни й чужоземні монети, бачив кожну з них, а його пам'ять безпохибно з'являла, куди та чи інша пішла. Поступово відновлював у пам'яті й обличчя тих жебраків, що приходили до нього, а потім на службі в церкві одного за одним їх упізнавав. Так переконався він, що були це таки одні й ті ж люди і справді всі вони ченцями в монастирі жили, тільки вилаштовувалися на тій глибокій стежці щоразу по-іншому: передні всередині опинялися, задні наперед виходили, а середні лишалися ззаду. Змінювали вони й одежу, а часом причіплювали до облич фальшиві вуса й бороди, а зуби собі смолою заліплювали. Отож крутилося Федорове жорно тепер не тільки заради борошна, воно начебто назад час відкручувало, відтак мозок його напружувався до краю — кожен день того надуміру печального місяця повертав назад і по-новому бачив. Він думав про те, що другу половину грошей виніс на плечах Василь, заборонивши супроводжувати його, — Федір ніколи не справлявся в отця-скарбника, скільки саме дістав собі монастир його кошту. Тепер, коли точно знав, скільки грошей було прогайновано, його звиклі до підрахунків голова почала обчислювати, скільки міг здобути він за ці кілька згайнованих років і який дістав би зиск. Результат цього нового підрахунку вразив його: гроші могли б вирости вдвоє, навіть коли взяти до уваги звичайні купецькі страти.

Тоді знову покидав він жорно і пильно вдивлявся в очі сина божого, що холодно стежив за ним із ікони.

— Боже мій, — шепотів він, — я, вільний чоловік, запродав себе в рабство. Скажи, чи правильно я вчинив? Чи справді ця жертва дасть мені змогу зустрітися потім з моїми коханими жінкою й дитиною?

Він завмирав у тяжкій задумі, і в цій задумі раз застав його я, недостойний Семен, затурбувавшись, чи не занедужав він бува. Але він не був недужий. Повернувся різко до мене і спитав навпрямки, чи не міг би він дізнатися, яку суму вніс до монастиря.

— Це треба запитати у брата-келаря, — відказав я.

— Я в нього поцікавлюся, — сказав Федір. — А чи не міг би. я, коли заслабну, брати собі щось із тих грошей? Тоді, коли не зможу їсти грубої монастирської їжі?

Він подивився на мене стурбовано, а трохи й несамовито.

— Ні! — засміявся я. — Що з воза впало, те пропало!

— Не смійся з мене, брате Семене, — попросив принижено він. — Це ж мої гроші!

— То був кухель води, виллятий у діжку. У майже повну діжку, — сказав я.

— Але гроші повинні знати рахунок, — сказав цей колишній купець.

— Коли немає витрат. Коли ж є щоденні витрати, вони висякають, як струмок, джерело якого всохло.

— Воістину! — сказав Федір і понурився.

— Шкодуєш, брате, за втраченими грішми? — спитав я.

— А таки шкодую! — схопився з місця Федір. — З гостя я невільником став. Яка тут з мене користь? Крутити жорно і нетямкуватий зміг би, а моя голова до торгових оборудків створена. Я про це тільки й міркую: вона зараз по-порожньому працює, а їй думати і вичислювати хочеться. — Він вдарив себе по чолі. — Не по мені робота бездумного раба!

— Але всі ми раби божі! — докинув я дров до багаття.

— А хіба не можна бути рабом божим і працювати над природженим собі ділом? Хто сказав, що угодно богові, щоб людина себе з вільного у раба перетворювала?

— Бог хоче все для себе від нас мати, — мовив я обережно: те, що казав цей чоловік, дивно припадало мені до серця.

— Це він має, — гаряче обізвався Федір. — Хочемо чи не хочемо, всі ми в його волі і законі.

— Тоді розстрижися, брате, і знову почни купцювати, — сказав я.

— Але з чим? — з розпачем простяг він руки. — Жебраком вийшовши, жебраком і залишишся. Вільні гроші, от що треба було б для початку.

— Монастир теж веде торгові оборудки, — сказав я. — Попросись у ігумена…

Федір кинув на мене швидкий погляд і понурився знову. Його запал, здається, починав пригасати.

— Ти ж знаєш, брате, — тихо сказав він, — монастирськими оборудками Василь відає…

Падав у той день м'який лапастий сніг, осідав на дерева, і ті зробилися ще кудлатіші й кругліші, було тепло й безвітряно, а сніг падав і падав. Той сніг вдруге викликав Федора із келії, і він не стримався, щоб не піти до Василя. Спинився біля Василевого мешкання й дивився. Сніг покривав йому кукіль та свитку, брови в нього стали білими стрішками, а сам він аж зігнувся під тягарем налиплого снігу.

— Що, брате Федоре, — спитав, вийшовши, Василь. — Чи не на мене ти очікуєш?

— На тебе, брате Василю, — сказав смиренно Федір, вклонившись.

Вони стояли один супроти одного: Василь — угорі, на ґанку, а Федір — внизу. Між ними танцювало, крутилося безліч сніжин, і дивилися вони один на одного крізь них.

— Прийшло мені дивне на думку, — нарешті обізвався Федір. — Коли заслабну я і не зможу їсти грубої монастирської їжі, чи вділять мені щось із грошей, які ти взяв на монастир?

— Тих грошей уже нема, брате Федоре, — сказав Василь, тулячи висохлу руку до грудей і байдужно дивлячись через Федорову голову. Там, за спиною у Федора, стояв садок, що ним опікувався колись брат Григорій, був той садок кудлатий і прегарний.

— То що ж буде зі мною, коли заслабну? — спитав так само смиренно Федір. — Кожен із вас має власні гроші й припаси, тільки кілько з нас того не має. Чи поділишся тоді зі мною, брате Василю?

— Я в тебе твого не брав, — щільніше притис всохлу руку до грудей Василь. — Роздав ти своє жебракам і на монастир. Доброхітно вдягнув на себе мантію бідака.

' — Це так, — хитнув Федір. — Але хочу спитати ще й таке: чи не стали ті жебраки після мого збідніння купцями? Чи не замістили вони мене в домі моєму? Чи ж боговгодне діло я зробив: одного купця, себе, збавивши, а шістьох створивши?

— Даремно турбуєшся про себе, брате, — сказав м'якше Василь і зійшов із ґанку. — Сказав-бо господь: не турбуйтеся і не кажіть, що нам їсти чи що нам пити. Не кажіть: у що нам одягтися. Подивіться на пташок небесних…

— Це я знаю, — сказав, перебивши Василя, Федір. — Птиця таки не сіє і не збирає хліб, а людині це призначено. Накладено на прародителя людського, що тільки піт, пролитий у роботі, може виживити його.

— То йди і проливай піт, — не втримався, щоб не усміхнутися Василь.

На те скинув головою Федір і струснувся з нього сніг. Брови його зачорніли, а вуста зачервоніли.

— Не однаковою людина на світ приходить. Великий бог наш кожному місце призначене відводить і кожен те місце відшукати повинен. Скажи: чому ти звів мене з такого місця і в печеру закинув? _

— Ти у світі печальний був, а я прийшов, щоб збавити тебе від жури.

— Натомість від майна мене збавив. Печаль моя при мені залишилася.

Тоді поклав на плече Федорові руку брат його по обителі Василь і зирнув на нього тими-таки палкими очима, якими колись дивився в той пропам'ятний печальний місяць, коли така ж сніговита зима стояла і коли мучився Федір та гнітився.

— Молю тебе, брате, — сказав Василь, — не губи мзди своєї. Коли хочеш багатства, то все, що маю, віддам тобі, скажи тільки перед богом: все, що дам, буде моєю милостинею. Тоді й живи без печалі, діставши знову багатство своє. Але бережись! — Голос у Василя став пронизливий та різкий. — Чи вибачить тобі за це господь?

Здригнувся Федір і мимоволі озирнувся позад себе туди, де стояв засипаний кудлатим снігом Григорієвий садок. І знову побачив бліду жіночу постать, крижану й неземну, що так на його любу жінку була схожа, тримала вона на руках мале крижане й голе дитя.

— Я не хочу, щоб ти мені своє майно віддавав, — прошепотів знічено Федір. — Я хочу тільки своє повернути.

Обійняв його за плечі Василь і повів до келії-печери, схиляючись до Федорового вуха і оповідаючи, що сталось у Константинограді, коли один такий, котрий пошкодував, що роздав на милостиню своє золото, раптом упав серед церкви, і його з тої церкви чорти за ноги разом із золотом його потягли.

Відтак постали у Федорових очах сльози, і він забув, що казав йому про Василя Ісакій, дружнє тепло відчувши, що струміло від цього чоловіка і знову-таки повернулося до нього те, що переживав у самотні сніжні ночі, коли був печаллю великою битий, — пересиджували вони до ранку із Василем, дивлячись на палахкий у печі вогонь. Велика тиша приходила до них у мешкання, і тихе тепло єднало їх щільно.

— Дивною силою переконання володієш, брате Василю, — сказав зворушено Федір. — І все-таки про пташку неправильно сказав: пташці велів господь одне, а людині інше.

І знову закрутилося жорно, а коли жорно крутиться, то й думки плетуться. Чув він, як шарудить сніг, бо в рухові жорна вчувався йому таки шерхіт снігу, а відтак бліду жіночу постать побіч себе відчував, крижану й неземну, яка тримала на руках мале крижане й голе дитя. Так крутилося жорно, аж доки зима не зійшла, тоді відійшла від нього, розчинилася й розтала, як сніг, бліда жіноча постать; відтак він і про весну почав думати, і про те, що з весняною водою спуститься князь із купцями до моря, а тоді рушить до Константинограда, везучи шкури й мед. Сам Федір теж спускався кілька разів тим шляхом і, хоч якось утратив був усе, що віз, тричі все-таки привозив немалий виторг. Сильний і бадьорий повертався із того небезпечного шляху, по тому брав участь у бенкеті, що його влаштовував князь у гридниці; цілу ніч тоді співали сопілі, і гуслі награвали, бубни бубали, співали гості й княжі отроки. Після однієї такої мандрівки, вертаючись після бенкету на світанні додому, побачив Федот ув одному вікні красуню темнокосу, ніжну й гарну, як той-таки світанок, красуня раптом усміхнулася до нього, начебто вони цілий вік одне одного знали. Прийшовши додому, відчинив скриню в заповітній кліті і зсипав у переділок скрині візантійські монети: І не так на ті монети радів він, як на те, що красуня всміхнулася йому, начебто вони все життя разом прожили…

Коли згадував Федір той момент і той щасливий ранок, зупинялося його жорно, а на вустах проступала добра й тиха, щаслива усмішка. Прихилявся спиною до стіни й дививсь у сутінь келії, куди не сягав вогонь свічки й де завжди жили химерні та хиткі тіні.

Саме в таку хвилю відчинилися рипливо двері в його келію і зайшов до нього, нечутно ступаючи, Василь. Був трохи змінений, не мав палкого погляду, а тільки благий, та й сам був у той вечір тихенький та м'якенький, наче кіт.

— Як живеш тепер, Федоре? — спитав по-дружньому і присів на низенький ослінець,

— Як бачиш, жорно кручу, — відказав зовсім привітливо Федір, — отак з ранку до ночі, а тоді півночі.

— Чи перестав тебе спокушати біс? — солодко спитав Василь. — Чи все ще нітишся любов'ю до багатства? Відчуваю, що не можеш забути свій страчений маєток.

Федір глянув на Василя. Щось йокнуло йому в серці, але тільки очі опустив.

— Печаль свою не через багатство я здобув, — сказав він тихо. — Але завдяки твоїм молитвам, брате, тепер мені добре. Ти, здається, утвердив мене, і я вже спокійний.

— Спокій наш у нас самих сокрито, — багатозначно сказав Василь. — Кожен з нас має його джерело у собі шукати.

Федір мовчки дивився на Василя. Таки не впізнавав він його сьогодні: такий був м'який та вкрадливий.

— Я молився за тебе, — сказав після довшого мовчання Василь. — Мені здається, скоро одержиш відшкодування за свою жертву. Попроси бога, і він дасть тобі багато золота та срібла.

Федір засміявся невесело:

— Прийшов пожартувати, брате?

— Не жартую я, а правду кажу. Молився я за тебе. І таке відкрив мені господь… Не виходь тільки з печери і не давай нікому входити до себе.

— Дивні речі кажеш, брате Василю.

— Може, дивні, а може, й ні, — загадково всміхнувся Василь. — Віщу-бо тобі: молився за тебе. Сказав мені янгол, що в цій печері великий скарб сокрито і що візьме той скарб тільки той, хто має до того щастя. Ну, я й подумав: не гоже, щоб ти зло до мене тримав за розтрачений твій маєток.

— Чому ж ніхто не знайшов того скарбу до мене? — спитав Федір.

— Бо ніхто не знав, що він тут є. Правда, в житії святого Анто-нія свідчиться, що в якійсь із печер була варязька скарбниця, в якій сховано повнісінько латинського посуду, але хто відгадає, де та печера?

— Моя печера зветься Варязька, — сказав Федір.

— Отак мені і янгол звістив. Може, ти і є той, що має щастя до скарбів?