Казки і легенди часів Київської та Галицької Русі

Казки і легенди часів Київської та Галицької Русі

Українська середньовічна література

Легенди про створення всесвіту і людини

Старі люди розказують, що колись у повітрі колихалося щось таке, ніби шар-м’яч. Хтось його штовхнув, і він розірвався; полетіли куски цього шару в різні сторони – й утворилися земля, сонце, місяць, зорі. З одного куска утворилася земля, що ми на ній живемо. Завдяки китові, який підмостив свого хвоста, затрималася наша земля, а то була б полетіла в безодню. Цьому китові довго лежать обрида, і починає ковилять хвостом, а земля починає ворушитись.

Здавна, як землі ще не було, всюди вода була. Не було і нас ще. А чорт жив десь так у хатах, хтозна-де жив. Дак Бог прийшов до чорта та й повів чорта до Дніпра, щоб пірнув да виніс піску в руці. Він пірнув, так не винесе – вода вимиє: оце набере піску, то вода й вимиє з руки. Дак Бог повів його до другого, до мільшого, дак він відтіля виніс піску. Дак Бог тим сіяв тут усюди по тих водах, дак стало вже сухо і світ став… Кажуть люди старі, що так було.

Як уже Бог схотів посіять землю, так послав нечистого, щоб землі достав з моря. Воно тоді не можна було, бо скрізь вода була. І сказав, щоб собі не брав землі, а щоб усю оддав Богові, скільки дістане. А він там скільки достав, може, усю взяв, то оддав, а у роті собі сховав. А Бог як посіяв землю, так там болото стало, де пирхне – коняка; чхає і ригає – чоловік, кінь, собака, кіт.

Жив собі чоловік та жінка, які мали сина і дочку. Дочка була найкраща в світі. Ось одного разу сонце вкрало її собі за жінку. Після цього брат пішов її шукати туди, де заходить сонце. Сестра побачила і вибігла до нього та й каже: «Сховайся в льох, бо як прийде сонце, то запече тебе». Брат швиденько заховався в льох. Коли прийшло сонце, то воно роздягнулось і повісило свої ризи на льосі та й пішло в хату. Сестра, побачивши, що сонце повісило ризи, швиденько побігла до брата, який чуть не вмер від жари. Тоді сестра відлила його водою, і вони пішли в хату. Вони привітались з сонцем, посиділи, поговорили, а тоді сонце просить брата, щоб він пішов за нього на небо хоч на один день. Він згодився, надів ризи і пішов на небо. Коли виліз, то він пішов на ті місця, де сонце снідає, обідає та вечеряє, побив миски, порозкидав ложки; зловив вітра та мороза, набив їх за те, що перешкоджали йому в дорозі. Злазячи з неба, поламав драбину; прийшов до хати, де спало сонце, скинув ризи, і разом з сестрою втекли. Коли сонце встало і хотіло скоро вилізти на небо, то ніяк не можна було. Поки воно лагодило драбину, то брат із сестрою вже втекли.

Сонце побачило безладдя на небі, було цілий день голодне, то так було розсердилось, що цілий тиждень не показувалось людям.

Якось-то лукавий заспорив з Богом, що вип’є всю воду і поїсть увесь пісок на землі. Ото й почав пити воду та жерти пісок. Коли напився він води та нажерся піску, то його страшенно роздуло, і він почав блювати: летить та блює, летить та блює. Понаблював високі гори, болота. А коли його підпирало вілком під груди, тоді він падав на землю, качався по землі черевом, бився руками й ногами і ото там повибивав цілі долини і глибокі провалля. Так лукавий спаскудив чудову Божу землю горами та проваллями. І оті скелі та гори, які понаблював сатана, росли б бозна доки, та вже святі Петро та Павло, як ходили вони по землі, закляли їх. Ото з тієї пори вони й перестали рости. Ото ж після того Господь посвятив землю і почав одпочивать після своїх трудів.

Колись дуже давно, а де саме – невідомо, та трапилась велика посуха; така посуха, що не тільки в річках та озерах, а навіть і в колодязях повисихала геть-чисто вся вода, і люди без води почали хорувати та мерти. В тім краю, де ото трапилась така посуха, та жила одна вдова, а в тієї вдови була всього-навсього одна дочка. Захорувала вдова без води, і дочка, щоб не вмерла її мати, взяла глечик та й пішла шукати води. Де вона її шукала, хто її знає, а тільки десь-то найшла. Набрала в глечик і понесла додому. По дорозі натрапила на одного чоловіка, що вмирав без води; дала йому напитись і тим одволала його од смерті. Далі натрапила на другого, такого ж саме; потім на третього, четвертого і, в кінець, на сьомого. Всім давала пити і всіх одволала од смерті. Води зосталось у неї тільки на самому денці. Йшла вона, йшла та по дорозі сіла відпочивать, а глечик поставила коло себе на землю. Коли в той час де не взявся собака. Хотів, мабуть, теж напитись та й перевернув глечик. Коли перекинувся той глечик, то з нього вилетіло сім зірок великих і вісьма маленька та й поставали на небі.

Ото ті зірки і єсть «Віз», або душі тих людей, що дівчина їм давала пити, а восьма маленька (дід показав близько біля «Возу» маленьку зірку), так то душа собаки, що перекинула глечик. Так ото Бог на те їх і поставив на небі, щоб усі люди бачили, яка щира була тая дівчина, а за її щирість Бог послав дощ на ту країну.

Колись сперечався вогонь з водою, хто сильніший? То що підніме вогонь полум’я, то вода й заллє; де покажеться вогонь, то вода і лине на нього. Вогонь бачить, що не подужає, та й утік в камінь – там уже йому нічого вода не зробить. Нема в світі мудрішого й хитрішого, як вогонь: він все чисто переробить. Потоне чоловік, то хоть тіло витягнеш; а вже як згорить, то хіба попілець згребеш в купку, та й то – вітер дуне, то й розлетиться.

Воно так було. Приходить дідько до Бога і каже йому:

– Боже, що ж дивного, що тебе люди слухають і тобі моляться, коли ти їх різним добром даруєш?! Позволь мені світом радити хоч тиждень, то будеш бачити, що вони про тебе і забудуть!

– Добре, – каже йому Бог, – радь!

Ну, зачав же дідько гуляти! Що може видумати гіршого, теє на людей і насилає. Не помагає нічого то: люди, як на злість йому, ще гірш тиснуться до Бога. «Чекай, – думає дідько, – заберу я од вас огонь, тоді ви мусите мені поклонитися!» Зібравши усе в купу, що тільки може палитися, запалив і ходить кругом та пильнує, щоб хто хоч до люльки не вкрав.

Бідують люди та й руки ломлять, до Бога моляться та просять, щоб таке лихо минулось. Вислухав Бог людей та й кличе святого Петра і каже йому:

– Петре, голубе, як би ти, серце, украв вогню у дідька?!

– Що ж, Боже, вкрасти, то й вкрасти, але як?!

– Ох, Петре, голубе, нащо ж я тебе лисим сотворив, та ще святим наставив, щоб ти не вмів дідька ошукати?! Йди до коваля, зроби собі залізного дрюка та й розпали його коло дідькового вогню: упісля коли до чого доторкнешся тим дрюком, то у тому вогонь і зостанеться! Йди ж, голубе, та й не барися, бо люди плачуть.

– Ну, так що ж, іти, то йти, – каже Петро.

Та й пішов. Зробивши залізного дрюка, приходить Петро до дідька. Поздоровкався, починають собі балакати. А тим часом Петро усе підгортає огонь, ніби помагає дідькові. А упісля, забалакавшись, устромив дрюка у вогонь та, на його спершись, стоїть та й чекає, щоб він розпаливсь. А далі, як побачив, що дрюк побілів уже:

– Ну, – каже, – бувай здоров, свате, пора мені йти!

– Йди, – каже дідько, – здоров! А чим се ти так собі дрюка помастив?

А Петро й не знає, що сказати: тик-мик, та нема дрібних – та у ноги… Дідько за їм – догадався… Петро не втече, дідько не здожене… Бачить Бог з неба, що вже дрюк холоне, та й кричить:

– Вдар, Петре, у камінь!

Петро як різоне гарячим залізом об камінь, то вогонь у камені й зостався. І от тепер, бач, як вдариш залізом у кремінь, то вогонь і посиплеться.

Пан Біг зліпив Адама і Єву з глини та й каже:

– Ходіть собі по раю, але абисте не згрішили.

А вони обоє були голі і ціле тіло мали рогове, як наші нігті. А Єва підходила до Адама та й скусила його, бо то вміє жінка гірше чоловіка скусити. Адам ся розпалив та й пішов з нею спати і так згрішив. То пан Біг не яблуко заказав йому їсти, то тілько дітям так ся каже. Пан Біг казав їм іншого гріха не робити.

Адам, як згрішив, сховався поза дерево, бо ся встидив, а пан Біг каже:

– Ходи сюди, ходи, не встидайся! Видиш, сповнив єсь гріх!

І з Адама зникла та шкіра рогова, лише ся лишила на нігтях на пам’ятку. Адам вирвав лопух і позакривав грішне тіло. Каже йому пан Біг:

– На ж ті, Адаме, заступ і мотику, іди робити на хліба партику!

А Єву пан Біг узяв та й витрутив із раю, і з неї зробилося дерево – їва. Видите, яка вона міцна! Ану, ламай її кілько хоч, то не зломиш, бо жива.

Пішов Адам, робить-робить – нема нічого ні за ним, ні перед ним. Аж десь у полуднє приніс йому ангел-сторож поживу. Каже до нього Адам:

– Що то таке, що я роблю-роблю, а нічого нема ні за мною, ні переді мною?

Каже йому ангел:

– Ти скажи, як зачинаєш робити: Господи, допомагай мені!

На другий раз Адам, як став до роботи, сказав:

– Господи, допомагай мені!

І від того часу так му все йшло, що й злічити не можна було того, що Адам скопав.

Але Адамові було дуже смутно. Прийшов до нього пан Біг та й каже:

– Смутно тобі, Адаме? Жаль тобі за жінкою? А видиш, а казав я тобі, не поповняй гріха!

Адам ся положив спати, а пан Біг прийшов, виймив одно ребро з Адама та й з него зробив му ся жону. Він ся пробуджає, а вже жінку має. То ви, чоловіки, – з глини, а ми, жінки, то вже з вашого ребра.

Як Бог сотворив світ, постановив довершити своє творення чимось шляхетнішим і сотворив чоловіка Адама. Жив собі Адам в раю, та хоть мав усього по достаткам, то все за чимось банував[1]. Пізнав пан Бог, чого Адам банує – за жінкою, бачите! – і замислив йому сотворити жінку і зробити з неї Адамові несподіванку. Коли раз Адам заснув, підсунувся до нього пан Бог на пальцях, отворив йому груди, виймив з них одно ребро, положив за себе, а сам почав дірку в грудях залатувати. Тим часом надбіг пес (занюхав послід) і нім пан Бог спостерігся, вхопив ребро та й втьок із ним. Бог пустився собаку доганяти, але собака розумний: до плота та й гоп! через нього. Ледве вспів пан Бог злапати за хвіст, але якось так потяг нещасливо, що хвіст лишився йому в руках, а пес з ребром уйшов. Що мав пан Бог робити? Адже не мав ще друге ребро Адамові виймати! Тому взяв і з хвоста собачого сотворив Єву. Тому-то у жінок таке волосся довге, як собачий хвіст.

Ото як Ісус Христос ходив у пекло, то усі душі повипускав, а Соломона премудрого побачив та й каже йому:

– Ти, Соломоне, хитрий та мудрий – вийдеш і сам хитрощами та мудрощами.

Ото Соломон вийшов хитрощами та мудрощами на землю і пішов. Дивиться – церква (чи стовп), а на ній Бог написав: остільки-то людям жити на світі. А Соломон подививсь та й каже: «Мало!» І приписав ще своїх сімсот год…

І ото вже ми Божі годи прожили, а тепер вже Соломонові годи живемо і ось-ось і їм уже край.

Премудрий Соломон розумів, що пташина, што все створіння бесідує. Аж в однім часі сиділи два пташки на великій кам’яниці. Єден пташок так ся перед другим хвалить: «Якби-м свойом ногов копнув, то би ся кам’яниця розвалила». Почув тої бесіди премудрий Соломон і повідав: «Хробаку, хробаку! Та што ти повідаєш, што од твоєї ноги кам’яниця би ся розвалила?» Одповідає пташок до премудрого Соломона: «Найясніший царю! Я ся можу теж перед свойов жінкою чимсь похвалити». А Соломон чув і то записав і нич на то. А то було два горобці.

Єсть на світі така змія чи гадюка, що зветься полоз. Вона живе в лісах або понад річками, під кручею. Кажуть, що вона ганяється за чоловіком, за скотиною – скрутиться у клубок і доганя, а як дожене, так ударе хвостом і вб’є. Щоб утікати од неї, так треба бігти проти сонця; вона, бач, боїться світу од сонця, або, може, не роздивиться та й не втрапить, куди треба гнаться.

Про полоза розказують старі люди багато дечого, а я, що про його чув, те і розкажу.

Раз ішов на заробітки один чоловік з жінкою. Він недавно женився, дуже любив свою жінку, а як нічим було жить їм, то вони взяли і пішли шукать де-небудь собі роботи. От ідуть та й ідуть дорогою, стало уже смеркаться. Звернули вони з дороги до річки, що недалечко була, сіли під кручею і, як повечеряли чим Бог послав, полягали спати умісті, звісно, як чоловік з жінкою. Світом прокидається чоловік, глядь збоку себе, а жінки й нема. Що його робить? Злякався, бідний, не зна, де вона дівалась. Дивиться, а од того місця, де вона лежала, видно на траві слід, як наче її хто силом потяг куди. Заплакав той чоловік гірко, бо догадався, що це його жінку украв полоз, і пішов по тому сліду.

Іде та й іде і дійшов до великої кручі і чує, що під кручею щось стогне. Зирк туди – аж там лежить його жінка. Її видно тільки по пояс, а ноги стремлять у норі. Кинувся той чоловік до неї, хотів ухватить та витягти, а вона як закричить:

– Ой чоловіче, не тягни мене, бо полоз смокче за ноги, і як ти тягнеш, так мені через те мука велика.

– Що ж його робить, – пита чоловік, – невже так тебе тут і бросить?

– Брось, – каже жінка, – бо, мабуть, уже смерть моя прийшла, не судив мені Бог жить укупі з тобою, і хоч жалко вмирати, так що ж поробиш – на те Його свята воля! Піди ти лучче у ближню станицю та попроси попа, щоб прийшов висповідав та причастив, бо скоро вмру.

Заплакав бідолаха, затужив, бо жінки було дуже жалко, та нічого робить, пішов за попом.

Привів попа, висповідали її, а після причастя вона Богу і душу оддала.

Десь-то на весіллі чи на хрестинах був Февраль, підпив чимало, як і всі, розхвастався своєю силою, а далі гукнув, зціпивши кулаки, і скрипнув зубами:

– Якби я родився тоді, як Январ, так я б бикові-третякові зірвав би роги, а дівці-красуні приморозив би коромисло до плечей.

Тому-то і лічать його люди Лютим.

На думку українських селян, домашні тварини – коні, воли і корови – розмовляють між собою людською мовою в деякі ночі після певних святкових днів. Тих розмов не годиться підслуховувати, бо це загрожує життю, що й підтверджує легенда.

Один багатий господар вийшов таємно на свою обору в ніч під Новий рік, щоб підслухати розмову свого товару.

Після деякого чекання пара найкращих сивих волів взяла й лягла, а інші запитали їх: «Чому так рано вкладаєтесь і такі сумні?» Ті сказали: «Як нам не сумувати, як нам не відпочивати, коли завтра, ще до кінця дня, будемо впряжені до найважчої роботи». – «А якої?» – питали інші воли. – «Ах! – відповідали перші. – Наш господар добрий і ласкавий, мав бог зна який довгий вік, а тимчасом вийшов підслухувати на розмову і за це помре ще цієї ночі. А ми будемо везти його завтра ховати».

Назавтра відбувся похорон господаря і пара сивих найкращих волів відвезла його на кладовище.

Багато років тому назад жили два брати. Один бідний, а другий багатий. Померли їхні батько й мати. Тоді менший брат став жити іще гірше. Старший брат забрав собі всю батьківську спадщину. Меншому брату не лишилось нічого. Жив він із дружиною у великих злиднях. Якось у молодшого брата нічого не лишилось, і вирішив він піти до старшого, щоб той дав йому допомогу. Старший брат відмовився допомогти. Тоді менший брат пішов ловити рибу, щоб зварити юшку. Того дня риба не ловилась. Йде він додому з порожніми руками, похнюпивши голову. І раптом бачить – на дорозі лежать жорна. Підняв він ці жорна і поніс додому. А вдома жінка питає:

– Чи добрий був улов? Чи багато риби приніс?

– Ні, жінко, нема риби. От приніс тобі жорна.

Поклав він жорна долі та з досади і штовхнув їх ногою. А жорна раптом закрутилися і почали молоти. Дивляться, а з-під жорен сіль сиплеться. Мололи вони все швидше і швидше, солі ставало більше і більше. Зраділи чоловік з жінкою. Потім менший брат став думати, куди подіти сіль і як йому зупинити жорна. Нарешті додумався, перевернувши жорна, і лише тоді вони зупинилися. Після цього жили вони добре. Мололи сіль і продавали, що давало їм змогу жити в достатку.

Старший брат дізнався про це, прийшов до меншого та й каже:

– Дай, брате, мені в позику жорна.

Дуже не хотілося молодшому братові давати жорна старшому братові, але віддав. Старший брат приніс додому жорна і штовхнув їх ногою. Жорна почали молоти. Менший брат не встиг розповісти старшому, як вони зупиняються. Жорна мололи-мололи сіль і намололи таку купу, яка дійшла до стелі. Стіни затріщали. Злякався старший брат, що розвалиться хата, взяв він жорна і виштовхнув з хати. Вони покотилися з гори прямо в море та й потонули. От і до цього часу на дні моря крутяться жорна та все мелють і мелють сіль.

Ішов одного разу Ісус Христос зі святим Петром дорогою і бачать – чоловік городить пліт. Підійшли до нього і дивляться, як він це робить.

– Чому з такого тонкого пруття городиш? – питає чоловіка святий Петро.

– Не таке воно вже й тонке, – відповів чоловік. – Яке є, таким і городжу.

– Узяв би ти та нарізав товстого пруття, то і пліт би був сильніший, – озвався Ісус Христос до чоловіка.

– А нащо мені сильніший пліт? – посміхаючись, запитав чоловік. – До моєї смерті і цей видержить.

– А хіба ти знаєш, доки живеш? – здивовано запитав Ісус Христос.

– Певно, що знаю. Ще два роки мені залишилося прожити на цьому світі, то і цей пліт доти видержить. А потім, кому буде потрібно, то нехай собі зробить інший.

Тут Ісус Христос і святий Петро попрощалися з чоловіком і пішли своєю дорогою.

– Це недобре, Петре, що людина знає, доки живе, – озвався по дорозі Ісус Христос до святого Петра. – Краще вже нехай чоловік не знає, доки живе, а тоді він буде сумлінно працювати і постійно дбати про себе і свою сім’ю.

Тому від того часу і аж по сьогоднішній день ні один чоловік не знає, доки живе.

Побутові легенди й перекази

Було тутеньки два брати: один мав диявола і був багач, а другий – бідний. І той бідний живе, змучився. А на братовому помірку ходить коза, визбирує в ратички колосся і носить багачеві. Той заходить, злапав те Щастя і каже: «Будь моїм!» – «Я не можу бути твоїм, бо ти маєш Нещастя, а воно душить. Твоє Щастя є під липою в полі. Маєш піти вирубати липу, так тобі гроші висипляться». – «А де ж моє Нещастя?» – «Під пєцом. Аби встав по півночі так тихенько, аби-но ти, твоя жінка і діти повтікали. Аби все лишив». Зібралися втікати. Чоловік каже: «Знаєш, що, жінко, я вернуся, – забув фляжчину на горілку. Треба повернутися». Вернувся він, йде до хати, а те Нещастя собі води налило в цебер, купається. Він за двері, а воно його за голову: «Де ж ти був? Ти мене саме лишив». Тоді він злякався, йде, Нещастя вилізло на плечі, а він несе. Жінка чекає.

Йде, так діти померзли, хтіли спочити, а те Нещастя злізло собі і гріється. Грається, розкидає по дітях. Йде знов. А воно на плечі – гульк. Близько дороги була вода, а він витягнув ту фляжчину та й каже: «Якщо ти таке мудре, влізь в ту фляжчину». Влізло, зашпутував та в воду. Не може вилізти воно. Каже: «Пусти мене, дам тобі, що схочеш. Я від тебе відчеплюся. Не хочу бути з тобою». Пішов до теї липи, зрубав її, взяв ті гроші, купив фільварок. Але його брат перечув, йому стало жалко. Каже: «Брате, приїдь до мене в гості. Не питай, приїдь». Брат узяв запріг коні, їде шляхом. А те Нещастя виходить з води. Приїхав туди, де живе його брат, а він уже пан. Побалювали, стало йому завкретно, бере їде. Приїздить до тої води. Відімкнув ту фляжку, а воно каже: «Аж я тепер від тебе не відчеплюся». – «Йди до брата». – «Ей, я буду в тебе». Побігло наперед, позапалювало, де що було, тому багачеві. Той приїхав і застав усе в вогні.

Оден чоловік хотів мати чорта на багатство. Чув від людей, що як носити курячий зносок дев’ять день під лівов пахов, то вилізе чорт і скаже:

– Чого ти хочеш, якого багатства?

Але той чоловік боявся носити під пахов, для того положив його під курку. Курка висиділа чортика.

Раз пішов чоловік у поле сапати і лишив діти самі дома. Чортик виліз з-під квочки і діти ним бавилися. Приходить чоловік додому, а чортик йому гиц на шію:

– А як же ся маєш? – каже він. – Чогось хотів, то і маєш.

Чоловік ся напудив та й взяв сокиру і хотів чорта вбити, але сокира не рубала його. Чоловік кинув його на двір, але він наглов знов уліз. Видит чоловік, що ся чорта не позбуде, пішов до ворожки, дав 20 ринських і та собі його взяла.

З того маємо науку: не шукай собі, чоловіче, біди, бо вона сама тебе найде, але тяжко ся її потім позбути.

Є така година в році, що якщо другому заклясти, то се йому зараз сповниться. Звичайно люди не знають тої години, але бувають такі, що знають.

В одній хаті робив захожий кушнір кожухи. Дитина пустувала чи плакала, – досить, що мати розгнівалася і закляла дитині:

– А бодай-єс трісло!

По хвилі дитина втекла, а мати вже й забула про свою клятьбу. Аж ось кушнір обзивається до неї.

– Ну, господине, как єсте кляли своїй дитині, – ану, закляніть тепер, щоби трісло.

– О, та трісніть ви! – обрушилася на нього мати, і кушнір тріснув в тій хвилі.

Колись, – це дуже давно було, – та убивали батьків за те, що вони старі та неспособні робить. Ото одному синові та жаль було свого батька вбивать: він сховав його в погріб, а людям сказав, що батька вбив. Допитуваться не стали, тим і кончилось.

Тим часом настала голодуха. Які тільки де злидні не були, все попроїдали. Той син і посліднім ділився з батьком. Ось уже й весна надворі, пора б орать та сіять, так ніде взять, щоб посіять. Нема ніде ні зерна, ні соломинки.

Прийшов раз той син до батька в погріб за совітом: «Тату, що робить, сіять нічого». «Піди, сину, – каже батько, – та розбери всю оселю, яка є, вивези ту соломку на зоране поле, розтруси та земелькою прикрий. Підуть дощі: може ж таки, як молотили, то яке зерно зосталось. Те зерно, дасть Бог, зійде».

Син так і зробив: порозкидав оселі, соломку вивіз на поле, земелькою її притрусив. І що ж? Зазеленіло поле. От і питають розумного батька сина, де він насіння взяв. А він їм відказує: «Ви своїх батьків повбивали, а я свого в погрібі сховав. Лихо скрутнуло, батько й в пригоді став: то він мене навчив, що робити».

Розказав сам усе, як було. З тієї пори люди стали батьків поважать, а вбивати їх перестали. Бо побачили, що без батьків гірш на світі жити.

Вмираючи, батько сказав синові: «Оце, сину, я вмираю. Якщо хочеш, щоб зберегти це добро, що я тобі покидаю, до того ще й придбати, – то роби в полі так, щоб нікому не казав першим «здрастуй», їж хліб з медом, а в свято одягай нові чоботи». Сказав це і помер.

Син так і робив. Ні з ким не вітався, їв хліб з медом, а в свято носив нові чоботи, а ті, що вже були на ногах, закидав на горище.

Пройшов деякий час і син дожився до того, що вже немає за що купувати ні мед, ані чоботи. «Ні, не гаразд! – міркує він. – Це батько навчив мене на лихо, треба робити інакше». Почав він раніше всіх людей їздити в степ, да ото робить коло шляху, а люди їдуть та всі до нього здороваються. Цілий день працює. Стомиться, сяде їсти самий хліб з водою. Він йому здається солодким, як з медом. А в неділю дістане з горища чоботи, почистить їх, одіне, – вони в нього, як нові. Через таку працю почало господарство його прибувати. І тоді тільки син зрозумів батьківський заповіт: що треба раніше всіх бути в полі, щоб люди до нього вітались, а не він до них; працювати до втоми, щоб, як сяде їсти, хліб був смачний, як з медом, і щоб гарно ходити на свято, то треба чоботи хоч і старі, але чистити, щоб вони були, як нові, завжди.

Один син пожалів матері паски; та пішла додому (син був жонатий і жив окремо). От посилає чоловік жінку за паскою в комору, щоб самому їсти. Та приходить і бачить на пасці жабу. Приходить жінка до хати і розказує про це чоловікові. Той посміявся над жінкою і хотів сам взяти паски: жаба стрибнула і вп’ялась йому в щоку. Чоловік ходив і в Київ, але нічого не помогло. Хліба ніколи нікому не треба жаліти.

Високо в полонині, на горі Писана, є мале озерце. На озері можна побачити багато купавниць – водяних лілій. Одного дня єден красний леґінь вийшов на полонину і прийшов до малого озерця.

– Яке чудо! – мовив він і протяг руку, щоби зірвати красний цвіт. Коли він зірвав купавницю, то побачив, як у неї капали сльози в траву.

– Чого ти плачеш? – запитав він. – Розкажи мені, відкрий свою печаль, я нікому ніколи не розкажу, що почув від тебе.

І квітка розповіла:

– То було давно-давно. Єдна бідна дівчина полюбила багатого хлопця. У них мала вродитися дитина. Але багатий хлопець дурив дівчину. Багаті все дурять бідних. Хлопець не хотів дитини, бо мав уже на приміті багату панянку. Єден раз мовив багач: «Кохана моя дівочко, хочеш – я тебе повожу на човні й покажу тобі озеро?» Дівчина повірила свому милому і пішла з ним у човен. Сіли вони в човен і поплили. Дівчина не думала нічого поганого. І тут з води визирнула я, – мовила красна купавниця. Дівчина крикнула: «Яка красна, як сонце!» І нагнулася, щоби мене зірвати, а човен перекинувся, і вона шубовхнула в воду. Але хлопець її рятувати не хотів. Йому того було й треба, щоби дівчина утопилася. Плачу за безталанною дівчиною, бо у тому винна я, що її вкрало озеро. Не віриш, красний леґеню? Коли устає сонце і своїми проміннями помилує нас, ми розтворяємо свої пелюстки і плачемо. Приходи завтра рано на озеро і повидаєш усе.

Красний леґінь щорання приходив на озеро, щоб побачити, як плачуть купавниці.

Купавниці плакали…

Так то сталося – не за нашої тямки, – що в нашому краї завелася дуже страшна хвороба. Люди вмирали, як паде муха восени. Не знали, куди звернутися за порадою, що робити, чого чекати.

І хтось їм порадив, що треба лишити село й тікати в ліс. Люди забрались один за одним. У хащі робили салаші, колиби, там жили. І поправді перестали хворіти й умирати.

Між цими виселенцями був один господар на ймення Юра. Він уже тиждень жив у хащі, як у Бога в пазусі. Але за тиждень вийшов хліб, треба було вернутися в село, напекти й принести.

Був весняний день. Юра зайшов у село. Всюди тихо, ані одної живої душі, тільки пси зосталися в селі, як сироти. Юра підійшов просто до своєї хати й почав місити тісто на хліб. Як уже всадив хліб до печі, учув велике гавкання. Вибіг Юра надвір, а там сільські пси обкружили великого ловчого пса й тут його зараз роздеруть.

Шкода стало Юрі красного пса. Взяв кіл у руки, розігнав псів і оборонив ловчого пса.

– Ходи сюди, небоже, – казав йому, – я тебе нагодую, позавиваю рани, що тобі зробили твої приятелі.

Завів його до хижі, налив молока до корита, замастив рани й позавивав. Пес вихлебтав молоко, ліг коло печі. Юра тим часом напік хліба, взяв бесаги й хотів рушати в діл. І тоді пес до нього проговорив по-людському:

– А куди вибрався?

– Та йду до родини в ліс, – сказав страшенно переляканий Юра.

– Нікуди не йди! Знай, що тоту болячку я ширив між людьми. Але що ти мене так пожалів, погодував і обвив, тепер лишу цей край. Можете спокійно вернутися у ваші хати, нікому нічого не станеться!

І великий пес зник. Чоловік стояв, тримаючи бесаги на плечі, ні живий ні мертвий. Коли опам’ятався, вже пса ніде не було.

Юра обдумав свою пригоду. Поклав бесаги з плеча й сам побіг у хащу. А потім зібрався зі своєю цілою родиною в село.

Вернулися також інші люди й зачали вести своє мирне життя.

Болячка перестала ходити.

Давно, дуже давно пес жив собі самітний. Накінець надокучило йому все самому блукати в лісі й вирішив знайти друга-товариша, з котрим би жив. Але хотів, аби сей його товариш був найсильніший з усіх тварин.

Лісові звірята радили піти до вовка. Пішов пес до нього й каже:

– Вовче, брате, жиймо в’єдно!

Вовк одповів:

– Чому би ні!

Зачали жити в’єдно. Раз, як ночували в лісі, вчув пес якийсь шелест і зачав трястися-боятися. Пробудив вовка, а той йому каже:

– Будь тихо, бо прийде ведмідь та з’їсть нас!

Тоді здогадався пес, що ведмідь сильніший за вовка. Пішов до ведмедя й каже:

– Ведмедю, братику, жиймо в’єдно!

– Коли в’єдно, то в’єдно, – відповів ведмідь.

Минула коротка доба. Раз на зорях вчув пес якийсь шелест і зачав боятися. Пробудився ведмідь та й сказав:

– Затягнімося в корч, бо ще надійде лев та роздере нас обох!

Подумав пес, що лев має бути ще сильнішим. Лишив ведмедя й пішов до двору короля лева.

– Леве, леве, королю звірів, жиймо в’єдно!

– За слугу прийму тебе, – відповів лев.

Пес зостався з ним. Раз так понад вечір зачав пес боятися й зачав вити, гавкати. Вибіг лев з палати й каже йому:

– Мовчи, бо ще надійде людина й застрелить нас обох!

Пес замовк, але зараз здогадався, що та людина має дужчою бути, коли її лев боїться.

Пішов пес до людини і пристав до служби в неї.

Від того часу й живе пес коло людини.

На світі так часто буває, що діти в малім віці залишаються сиротами. Так сталося і з Олексою. Мати померла молодою, і він рік-другий жив з батьком, але тато знайшов собі молодицю і оженився другий раз. Мачуха ніби спершу любила хлопця, а потім кожного дня почала батька гризти:

– Я на твого хлопця робити не буду. Або віведи його геть від хати, або я піду від тебе.

Хоч і жалів за сином батько, але вже від цієї жінки дитина знайшлася. Що робити? «Я відвезу його далеко в ліс, а там звірина його з’їсть», – думав собі.

Так постановив і зробив. Але звірина хлопця не з’їла. Багато днів блукав Олекса лісами і зійшов на хату лісника. Лісник був доброю людиною, взяв його до себе з умовою, що буде кобилу пасти.

Лісник його годував, одягав, а він допомогав по господарству і пас кобилу. Через кілька років Олекса виріс, а кобила народила лоша. Якесь це лоша було дивним – росло на очах. Через кілька місяців зробився з нього прекрасний кінь.

Одного дня викликає хлопця лісник і каже:

– Вірно ти служив мені всі ці роки. Я тебе одягав, годував, навчив читати, писати, а тепер їдь у світ і шукай свого шматка хліба. За роботу дістаєш від мене в нагороду чарівного коня.

Осідлав Олекса того коника, подякував лісникові за те, що був ріднішим за тата, і поїхав долі шукати. Виїхав він на широку дорогу і побачив серед дороги газету. Підняв і читає. А там писалося, що в тридев’ятій державі буря робить щороку велику шкоду: хліб нищить, дерева ламає, хати валить. Бурю творять малі вітри, яких насилає на князівство найстарший вітер Канарок. Хто зловить цього Канарка, то князь видасть за того свою доньку-одиначку.

Подумав над прочитаним Олекса і поїхав далі. Завела його дорога знову до лісу, а там розвилка, на розвилці – столітній дуб.

Зупинився під дубом, а якийсь голос говорить йому:

– Не їдь дорогою, що в правий бік веде, бо загинеш.

Дивиться на дуба, а там нікого нема. Не послухався.

Їде тією дорогою, що вправо веде. Заїхав над глибочезне провалля. А на тім боці провалля на камені сидить величезний птах і крилами махає. Такий страшенний вітер зчинився, що кінь під Олексою аж на задні ноги присідає.

Як вдарив коня Олекса, кінь перескочив провалля. Він птаха за крила – і прямо до князя.

А в той час до князя з’їхалося панство з цілого світу, бо в нього іменини були, і всім дуже захотілося на вітра Канарка подивитися.

Попросив князь Олексу показати гостям, чи Канарок дійсно в його руках. Олекса розв’язав вітрові крила, а той як почав ними махати, то гості вверх ногами почали до неба летіти, декотрі в порожні бочки поховалися, то почали у них так танцювати, що й коломийка до того не примусить. Один міністр зловився руками за одвірок, то ним підфівкувало, ніби шматиною.

Почав князь просити Олексу, аби втихомирив Канарка, бо вже і так багато каліцтва. Олекса зловив птаха за крила, а князь зняв свою корону і надів на голову сміливого хлопця.

А збоку стояла князева донька. Вона тієї ж хвилини підбігла до Олекси.

Через короткий час вони поженилися.

Ходили два парубки до єдної дівки, оба єї любили. І каже єден до другого: «Ми оба не будем єї брати, лише єден з нас; то, – каже, – якби я перше умер, то аби ти мене на весілля просив з гробу, а якби ти перше умер, то я тебе буду просити». І так, ци за тиждень, ци що, єден вмер. А той другий взяв ся женити і ходив по хатах, просив на весілля. А за того умерлого забув. І як вже ідуть до шлюбу, мали йти вже до церкви, пригадав си. «Йой, – каже, – що я зробив? Я мав просити свого камрата на весілля, та-м забув; я, – каже, – біжу по нього!»

І пішов по нього на цвинтар. І гріб ся отворив і він там пішов до середини. І просить того умерлого, і они ся там звітали оба, і там взялося перед ними по склянці вина і по булці. Они випили тото вино і булки з’їли. Тогди знов іде друга склянка й ще по булці. І вже они й другу випили і з’їли. «Ой, – каже той, – товаришу, я вже йду, я ся вже ту забавив зо три години у тебе, треба йти!»

Вийшов він з гробу і пішов. Приходить до села, вже не спізнає – де він є. Вже тогди ся питає людей. А тоти люде, що він мав брати шлюб, дівка й свати, всі вже й поумирали. То він в гробі у свого камрата був тридцять літ. Тогди казали му люде: «Іди ся висповідай!» І він пішов перед ксьондза, висповідав ся і потому впав і зробився з нього самий порох.

Жили два сусіди – багач і бідняк. У багача сто гектарів, у бідняка гектар землі. Та багачеві все мало. І він усе переорював межу. По борозні в рік відорював багач у бідняка. По борозні, по борозні – і вже у бідняка лише десь із півгектара землі. І дав бідняк багача в суд. Суд пообіцяв прийти на місце і встановити правильно межу.

Багач став думати, як би не віддати вкрадені півгектара землі. І придумав: під межовим каменем викопав уночі яму, сховав там свого сина, прикрив колодами, заклав дерном – не видно, що там яма, лише межовий камінь стирчить. І наказав синові:

– Як рано вчуєш, що тут хтось ходить, кричи: «Тут межа!»

На другий день судді приїхали глядати межу. Син багача загойкав з-під каменя межового:

– Тут межа!

Судді хотіли, аби правда була багачева. Бо знали, що багач заплатить. А від бідняка лише «дякую» почуєш. І судді сказали:

– Сам камінь проговорив, де межа.

А вночі пішов багач викопати свого сина. Але сина в ямі не було. Викопав чорну киртицю. Так багач висудив від бідняка півгектара поля і позбувся свого сина.

І дує киртиця землю. Хоче показати, де має бути межа.

Колись жили, а то було дуже давно, дідо та баба. Сумно їм жилося. Приходили останні дні життя, а у них не було жодної підпори.

Одного разу попросила баба діда, щоби він витесав із дерева дитинку, а то ще хлопця. Дідо радий не радий, але пішов у ліс, витесав із дерева доста гарного дітвака й приніс бабі.

Похрестили дітвака й дали йому ім’я Деревчик. Баба завісила корито й зробила з нього колиску. Колисала свого Деревчика і все співала:

Деревчику, Деревчику,

Час би уже встати,

Час би діда й свою бабу

Тобі звеселяти.

Так вона колисала дев’ять днів і дев’ять ночей. Дев’ятої ночі, як настала північ, в їх хаті заблисло, колиска урвалася й Деревчик зайойкав:

– Бабко, бабко, беріть мене до себе!

Баба дуже зраділа, що Деревчик ожив. Так само радів і дідо.

Хлопчик незвичайно скоро ріс. За день виріс на цілий рік.

За десять днів був Деревчик такий великий, як би йому було вже десять років.

Одного дня принесла йому баба черешень. Йому черешні так сподобалися, що другого дня пішов сам по черешні. Але сталася біда.

Він не пізнавав черешні, тому натрапив на пессю вишню. Нарвав сих вишень і добре об’ївся. Ледве прийшов додому, як його зачало туманити в голові. Ліг у корито і сказав бабі, що вмирає.

Баба спитала його, з чого він хворий, і дуже заплакала. Могла плакати, бо не минуло й пару хвилин, Деревчик поправді помер. Із жалю й лютості прозвала баба ту черешню отровницею.

Поховали Деревчика й висипали йому високу могилу. Баба кожного дня приходила на могилу, плакала й гарячі молитви посилала до Бога. Деколи й заспівала:

Отровнице, отровнице,

На тобі проклячка,

Отруїла ти од мене

Сина-одиначка.

Так вона ходила на його могилу, доки й сама не померла.

Від того часу зоветься ця рослина отровницею.

Вона листя має яйцевате з хвостиками, квіти фіолетові, чорні й круглі її ягоди подобають до черешень. Усі частини рослини отруйні.

Було колись народу стільки, як трави та листу. В той час появилася велика пошесть – чума, а інакше її називали мор або вимітка, бо все, що живе, вимітала із села, як віником.

Та чума ходила з села на село, з хати до хати людиною або твариною, а то якоюсь негарною дівчиною, або перекинеться в чорного кота чи в собаку.

Чума-дівчина раз прийшла до одного бідного селянина, а жінка його й каже:

– Нема в мене багатства та розкошів, а що маю при своїй душі, та й з того вділю, аби ти не голодувала, бо хто його знає, може, й мені ще доведеться колись ходити за милостинею…

– Мені не дивно з вас, – каже дівчина-чума, – що все віддали, тому й живими залишитесь.

Чума-дівчина далі пішла селом і повернула до одного багача.

– А де є твій тато? – запитала чума-дівчина малого хлопчика, який сидів біля хати.

– Тато пішов на поле, – відповів малий хлопчик.

– А чого пішов? – запитала, мовби нічого й не знала.

– Казав, що по селу ходить якась чума і щоб його вдома не знайшла…

– Ага, щоб не знайшла, – повторила чума-дівчина.

Тоді знову запитала в малого хлопчика:

– А твоя мама де поділася?

– А мама в димар сховалася.

– Ой, хитра ж твоя мама… – сказала чума-дівчина. – Ану йди і поклич маму, най прийде сюди.

Хлопчик побіг за мамою, а вона мертва.

Чума-дівчина за селом перекинулася в чорного кота, йде полем і стрінулася з тим самим багачем, що втік від неї.

– М’яв, м’яв, – зам’явкала чума-кішка і втерлася багачеві в ногу.

– Не йдеш ти від мене до дідька! – закричав багач і копнув кота.

Недалеко пройшов багач і на дорозі впав неживий.

Дорогою йде чума-кішка й стрінулася з бідним чоловіком.

– М’яв, м’яв, – біля нього зам’явкала.

– Кішечко, небого, ходи до мене.

Селянин взяв кішку-чуму на руки, погладив, пригорнув до себе й приніс додому та каже жінці:

– Жінко, я знайшов бідну кішку, напевно, зо три дні нічого не їла, голодна має бути… В нас кішки немає, то хай би в нас залишилась.

– А що б їй дати їсти, коли в нас немає молочка? – забідкалася жінка.

– Йди до сусідки і попроси від них молока.

Жінка побігла до сусідки, але та не хотіла позичити молока, сказала:

– За гроші продам, а позичити не позичу, бо чим мені віддаси, коли у тебе немає корови.

– Як не хочеш позичити, то продай за гроші.

Жінка нагодувала кішку-чуму, а незабаром кішка випросилася надвір та прямо пішла до тої сусідки, звідки принесли молока.

Коли жінка побігла за кішкою, багачка вже лежала серед хати мертвою та в руці тримала гроші за продане молоко.

Спитав раз хтось орла:

– Чому ти виховуєш своїх дітей так високо, в повітрі?

І відповів йому орел:

– А чи наважилися б вони, як попідростають, летіти високо, де ясне сонце царює, якби я їх виховував тут, низько, на землі?

Курашка або курочка, – ото кілька зірок укупі, як курчата навколо квочки. З ними пов’язаний переказ.

Якийсь вівчар прожив усе своє життя в горах, далеко від людей, і тому він був безгрішним. Одного разу він випадково зайшов до церкви. Коли люди виходили з церкви, в притворі він побачив двох чоловіків, які записували на воловій шкурі гріхи всіх, хто проходив. Виявилося, що всі були грішні.

Тоді вівчар засміявся й цим згрішив.

Коли він повернувся назад на полонину, вже не знайшов своїх овець. Вони всі обернулися на оту купу зірок.

Був собі убогий чоловік та жінка, і було у них двоє дітей: синок маленький і дочка Палазя. Пішов чоловік на заробітки, їсти нічого. Спекла вона з останньої муки два коржі, то і всього. От сидять вони раз ввечері, а щось як загуде, як зашумить повз хату, а тому хлопчикові і випало на толок вийти подивиться. Вийшов, дивиться – стоїть скриня повна золота та срібла і свічечка горить. Набрав він грошей в запіл, вніс в хату, а там удруге пішов.

– Що ти там робиш?

– Та там, мамо, надворі скриня з золотом і сріблом, так я оце набрав та ще піду.

Вийшла вона з хати, як побачила ту скриню – розсмикалася та тільки нахилилась брать, а скриня її зачепила та так крізь землю і загула. Плаче той хлопчик, сидить в хаті – матері нема, а Палазі нічого їсти.

От прокинулась Палазя:

– Чого ти, братіку, плачеш?

– Та матері нема дома.

– А дай мені їсти!

Одломив він кусок коржа, дав їй. Сидить оп’ять плаче; аж іде в хату дід – такий старець.

– Дай мені, – каже, – хлопчику, хліба!

– Чого ж я вам дам? У мене тільки і є, що два коржі, а матері дома нема.

– Дай, – каже, – хліба, я тобі матір найду.

Він взяв і дав. Тікі ввечері – як загуде, як зашумить, він вийшов з хати, аж стоїть скриня, а біля скрині – мати.

– Ідіть, мамо, в хату.

Вона пішла в хату, а він давай те золото і срібло носить, аж поки все переносив.

– Я, – каже, – мамо, отту свічечку внесу.

Вніс і свічечку.

– Я, – каже, – мамо, і отту скриню вволоку.

– Та не треба, синку!

– Ну, так я, мамо, в свою золото та срібло поскладаю, а в нову – сорочки.

Переклав все та й живуть собі. Отто вже його щастя, бо окрім його і мати не могла взяти.

Жили собі в нашому сусідньому селі два кумове. Усе разом ходили, допомагали при біді один другому.

Одного дня пішли сушити сіно на поле. Була дуже файна хвиля, так що сіно добре підсихало.

Раз один кум каже другому, що він іде додому, бо має якусь пильну роботу. Другий кум відпустив його, але наказав скоро вернутися, бо може бути дощ та змочить сіно.

Той пообіцяв та й пішов собі.

Але тут почало страшно блискати і гриміти, як би тяжкими гарматами бити. Страшні хмари спустилися аж до землі, але такі чорні, як вуглик. Кум почав звиватися коло сіна, а напарника з дому не є та й не є. Вже й почало лляти як із відра. Розсердився той кум, що коло сіна був, узяв зі злості ніж у руку й кинув високо в небо, у ті хмари чорні, – бо нащо дощ пускають на сіно.

Той ніж полетів високо-високо і назад на землю не впав.

Кум сіно згрібав, хапав од дощу, але було вже пізно. Більше як половина сіна зосталася незібраною, – дуже змокло.

Кум собі дав спокій і пішов додому, дуже лаючи. А той другий кум так і не показувався того дня.

Як пройшла ніч, знову обидва кумове пішли сушити сіно. І той кум, що був зістався коло сіна, видить, що в його кума голова перев’язана. Але той про се нічого не каже. Не говорить він і про те, чому не вернувся учора, коли йшов дощ. А потому він все ж сказав, сказав, бо кум не давав спокою, визвідувався його. Але сказав він неправду:

– Я не міг прийти, бо мене віл побив рогами по голові, мало не вбив.

Мало-помалу ті два кумове, що були старі добрі цімборове, помирилися та й сушать собі сіно далі. Та сіли вони на обід їсти і мало спочити. Їли солонину з хлібом і водою запивали. Видить той кум, коло котрого сіно змокло, що в його кума у руках ніж, який він кинув був у дощові хмари. Се його дуже насторожило і перестрашило. Потому він не стримався і зазвідав у кума:

– Відкіль у тебе той ніж?

Кум не знав, що й казати на се своєму кумові.

Так перший кум і дізнався, хто є причиною тому, що змокло його сіно. Більше він не хотів зі своїм кумом цімборитися. Не хотів його і за кума визнавати.

Але кажуть, що той другий кум ні в чому не був винен. Він мусив так робити – літати в хмарах і пускати дощ на землю, – бо він був чорнокнижником.

Колись жив на світі чоловік із двома серцями.

Одного літнього дня він з дружиною працював біля сіна. Жінка на копиці притоптує, а він подає вилами сіно на копицю. Копицю вже кінчали, він каже до жінки:

– Ти почекай на копиці, а я піду водиці поп’ю.

Пішов чоловік, а замість нього з чагарника вибігає вовк і просто біжить до копиці.

Жінка щосили почала гукати до чоловіка:

– Михайле, швидше ходи сюди, вовк!

А тим часом вовк прийшов до копиці та почав дряпатися до жінки. Досягає її зубами, а вона звідти його вилами по голові.

– Гей, чоловіче, де ти подівся? Не дай мене звірові з’їсти… – гукає на весь голос. – Гей, люди, рятуйте мене…

Люди як почули крик жінки, збіглися, а вовк втік у кущі.

Незабаром і її чоловік вернувся.

– Де ти був, чоловіче? – сердито кричала жона. – Вовк мене мало не з’їв, тільки мого щастя, що сусіди збіглися.

– Дай мені спокій… Голова в мене щось дуже розболілася, – відповів чоловік.

Він докінчив копицю і сів відпочивати.

Жінка приглянулася йому до обличчя й злякалася:

– А чому твоє лице все в синяках?

– Не знаю.

Вона глянула на чоловіка і помітила, що в нього між зубами щось червоніється.

– Ану, відкрий рота, – попросила його жінка.

Він відкрив рота, а жінка витягає з-між зубів червоні нитки й приміряє до своєї спідниці, яку вовк зубами порвав.

– А нитки відки в тебе між зубами появилися?

– Знаєш що, жінко, скажу тобі одну таємницю, – каже він. – У мене синяки від твоїх вил, а нитки між зубами з твоєї спідниці.

Вона злякалась і спитала:

– Як це могло статися?

– Іноді на мене прийде такий час, що стаю вовком, а не все чоловіком, бо маю два серця.

– Я би хотіла бачити, як ти перекинешся з чоловіка у вовка.

– Я можу й зараз, але ти не смієш кричати на мене, бо тоді зістануся тим аж на три місяці.

– Не буду, не буду, – запевняла його.

Перед жінкою чоловік перекинувся у вовка, а вона зі страху заверещала:

– Гей, вовк, бийте вовка!

І жінка якось утекла, а вовк пішов у ліси.

Ходить він один день і тиждень, ба й місяць, два, три, та якось, утікаючи, пробив собі лапу і сучок звідти не міг витягнути.

Тоді приходить він уночі до кошари, під колибою пробудив чабана і перед ним тримає свою лапу з сучком.

Чабан прокинувся і злякався, побачивши перед собою звіра. Але мовчить. Один на одного дивляться. Вовк не відступає, а чабан собі ж дивується, чого вовк свою лапу тримає перед його очима, й запримітив, що з дерева сучок застряг вовкові в лапу.

Чабан узяв у руку вовкову лапу й тримає, а другою витягнув сучок, і з тим розійшлися.

Зимою, коли в чабана обмаль було їсти, приходить до нього чоловік з мішком за плечима й каже:

– На тобі, чабане, мішок із борошном.

– А за що мені? – здивувався чабан.

– Лиш ти бери і не питай за що… Ти мені зробив добро, коли я був у біді, а тепер я тобі допоможу…

– Я не пам’ятаю такого… – мовив чабан.

– А ти забув, як ти витяг мені з лапи сучок, коли я був вовком?

Коли ще в Галичі жив король Данило, він мав такого майстра, що робив йому гроші. Той майстер у золоті купався, але волі не мав. Король Данило сам відкривав ту касу, де працював той майстер, замикав його, і випускав власноручно, коли треба було майстрові кудись вийти. Він лише один знав про все багатство короля, той майстер.

І так розжився, що не розумів, як так голодним бути. Та й одного разу каже королеві:

– Золото – цар.

А Данило поправляє його:

– Ні, чоловіче, хліб усьому голова.

– Ні, золото і срібло.

Так вони перечилися, що король обернувся та й пішов геть з майстерні. А другого дня бачить король Данило золотий напис на стіні: «Хліб – болото, а всьому голова – срібло й злото».

Данило нічого не сказав. Але другого дня зранку привів майстра, замкнув його; а тут вістові прилітають – ворог іде. Данило зібрав дружину, вирушають у похід. Поїхав, а про майстра забув, що замкнений. А король видав такий закон, що ніхто не сміє до каси підходити, інакше смерть.

Минуло кілька місяців. Данило з військом повертається додому, чекає від майстра-золотаря дарунку за перемогу, а того нема. І тут згадав. Зіскакує з коня, біжить до каси, відмикає, а на купі золота лише кістяк з майстра, а на стіні золотом написано: «Срібло, злото – то болото, а хліб – цар».

Отак життя навчило…

На ужоцькій Верховині є мале село Ставне. Є воно окружене багатьма вершками. Один з вершків зветься Ріх. Старі люди переказують: жила раз у селі жона на ймення Петричкова. Вона держала кози. На Великдень усі люди пішли до церкви, а вона зосталася вдома сама з однорічною дитиною.

Козам не було чого дати їсти, то випустила їх на двір, аби шукали собі дещо. Кози не зосталися на дворі, а просто пішли на гору Ріх. Петричкова пішла з дитиною за ними. Догонила їх на самім вершку. Там увиділа широку пивницю, наповнену бочками золота й срібла. Зайшла вона там. Поклала дитину на землю й набрала повну хустку золота. Винесла його в ліс, висипала на купу й побігла ще по золото і срібло. Вдруге повелося їй зробити те саме. Коли вернулася втретє, то вже знайшла двері пивниці замкнені, а дитина лишилася в пивниці. Петричкова так настрашилася, що заніміла. Пішла вона до купи золота і срібла, а там знайшла тільки попіл. Побігла додому і, йойкаючи, показувала на гору Ріх. Привела там людей до дверей пивниці, та ніхто не міг дверей отворити.

Порадилися люди, найняли службу. Дванадцять попів вийшло на місце й служили службу, та нічого не допомогло. Пробували допомагати й ворожки, та й те не було нічого варте.

Раз десь коло Самбора знайшовся розумний чоловік, котрий порадив, аби пішли до тої пивниці знов на Великдень. Як тоді зайде Петричкова й не буде дивитись на золото і срібло, а тільки на дитину, то знайде її знову.

Так і сталося. Петричкова поправді знайшла там свою дитину. Нічого на ній не змінилося, тільки одним роком була старша.

Пивниця ще й тепер стоїть, але золота і срібла в ній од того часу ніхто не видів.

Тоді ж за моєї молодості, за мого часу, бо старі люди як згадають за те врем’я, то було розказують такий случай, що як одна жінка та чотирьох турків убила. От яким родом воно й було на тім боці – недалеко й відсіль, верст за сорок.

Стояла у лісі хатка; у тій хатці жив чоловік із жінкою. Находять на той край турки. Чоловік, злякавшись турків, забрав тілько двоє діток та й утік, а жінку таку, що от-от розсиплеться, покинув у хаті на Божу волю, бо її не можна було ні на коня посадить, ні на віз покласти… От, як осталась та жінка сама, дитину ізродила, зачала себе очищать; окропи гріє, а бачить у вікно, що прибігло два турки кіньми. Кого бояться – тих два й прибігло. Аж один з коня та в хату!.. Вона той окріп, що гріла, стрівши турка на порозі, як лине йому межи очі, так він і не кавкнув… та труп його сховала. А другий жде-жде, – не виходить товариш, – та й собі в хату. Так вона й тому так. А послі вп’ять два прибігло, вона й тих так: одним мечем повоювала – усе окропом-таки.

Ще як татари нападали, то раз таке було в однім селі. Як лише зробилася чутка, що татари йдуть, зараз усі люди хто що мав позабирали і повтікали в ліси. А лиш на кінці села, за рікою, стояла одна хата, а в ній жила жінка, вдовиця. То їй якось ніхто не дав знати і вона лишилася. То було рано, баба варить собі обід – борщ якийсь варила, аж ту татари прибігли до села. Всі розскочилися по хатах грабувати, а до тої бідної вдови не йшли, тілько одного вислали. Приходить він до хати, видить, що біднота, баба стара, та й каже:

– Бабо, давай їсти!

А баба, немного мисливши, виймила горнець з борщем із печи та й несе до стола, ніби до миски наливати, а далі, підійшовши до татарина, та й бух йому горнець кип’ятку на голову. Поки там той обварений міг крикнути, баба тим часом з хати та в поле, житами та й до ліса.

То в Орові колись мені старі чоловіки розказували. Пам’ятаю з них лише Петра Марголича.

На Ямельницю наскочили колись татари. Всі люди втекли з села, лишень єдна жінка сховалася в ямі, у пивниці для більби. Татари пошукали, понишпорили по хаті і вийшли, тільки єден лишився. А під хатою, на призьбі стояла бочка з росолом. Татарин зігнувся і нахилився в бочку, щоб придивитися, що там є. А жінка вхопила його за ноги і тримала доти, доки він не втопився в тому росолі.

То та хата ще донедавна стояла там. Є в Ямельниці ще стіл, який татари посікли із злості, що нікого в хаті не застали.

Ще в давню давнину, за часи наших дідів та прадідів, через передачу від одного до другого, а далі вже й до нас, справлявся й справляється мавчин великдень. Може, того справді й не було, а все ж таки, як там кажуть, гуло. Святкували його на Зелені свята. Старі люди розказували, мавки робляться з нехрещених дітей. Ото як яка мати опородить дитя та загубить його, або втопить, або що друге зробить, так то й буде мавка. Через те не можна починати купатися до Зелених свят. А як хто не втерпе та піде купатися до Зелених свят, то треба йому взяти з собою полиню, держати його в руках та й приказувати: «Мавка, мавка, на тобі полинь, а мене покинь! Мавка, мавка, на тобі полинь, а мене покинь!» То тоді купальщику нічого не буде. А як без полиню влізе купатися в річку, то тоді вона вирне з води та й залоскоче. Ото через те на Зелені свята носять в руках любисток, канупір, м’яту, як ідуть до церкви або так, як ходять по селу.

В Косівщині вірять, що в горах у великих лісах є лісові панни. Вони показуються людям вечером, звичайно лиш таким, що йдуть одиноко лісовою дорогою. Така панна виглядає спереду зовсім як молода панна, дуже хорошої вроди, але ззаду тягнуться за нею кишки. Вони заманюють недосвідчених парубків до себе в глибокий ліс і силують їх, щоб жили з ними. В Довгополі оповідають, що перед кільканадцятьма роками звабила лісова панна з собою одного молодого робітника – італьянця. Пізнім вечором він ішов через верх, а ввійшовши в ліс, не вернув з нього, – аж за два роки. З ліса він вийшов сивоволосим, згорбленим старцем і оповідав, що лісова панна держала його при собі, але як йому так було, де живе та панна і чому так подався, сього не говорив. Швидко потім він умер.

Київська Русь

Легенди та перекази

Як лихоліття було, то прийшов чужоземець, татарин, і ото вже на Вишгород б’є, а далі вже і під Київ підступає. А тут Михайлик, лицар був, та як зійшов на башту, та пустив з лука стрілу, то стріла і впала у миску тому татарину. Той скоро сів коло скам’ї обідати, тільки що поблагословився їсти, аж та стріла так і встромилась у печеню.

– Е-е-е, – каже, – це тут є сильний лицар. Подайте мені, – каже до киян, – подайте мені того Михайлика, то я одступлю!

От кияни шушу, шушу і радяться:

– А що ж, оддаймо!

А Михайлик і каже:

– Як оддасте ви мене, то в останній раз будете бачити Золоті ворота.

А потім сів на коня, обернувсь до них та й промовив:

Ой кияни, кияни, панове громада!

Погана ваша рада!

Якби ви Михайлика не оддавали,

Поки світ сонця вороги б Києва не дістали.

Та взяв на ратище ворота, так, як от сніп святого жита візьмеш, та й поїхав у Цареград через татарське військо, а татари його й не бачать. От як одкрив ворота, то чужоземці ввалились у Київ та й пішли потоптом.

А лицар Михайлик і досі живе в Цареграді, перед ним стоїть стаканчик води і проскура лежить, більше нічого не їсть. І Золоті ворота стоять у Цареграді, і буде, кажуть, колись таке врем’я, що Михайлик вернеться в Київ і поставить ворота на своє місце.

І от, ідучи хто мимо, скаже: «О Золоті, Золоті ворота! Стоять вам ізнов там, де стояли», – то золото так і засяє. А як не скаже так, то подумає: «Ні, вже не буть вам у Києві», – то золото так і померкне.

Колись давно, то ще був князь на світі Володимир. Володимир-князь царством всім обладує, а Михаїл – то син царський, але ще він молодий, то на царство його не садовлять – нехай підросте. А Володимир – то старший, то він усім і править. Добре так оце діється. А в стороні татари своє царство мають. То, ніби, ідно царство, а то, татарське, – друге, і в стороні татари жиють. І знахарі татарські стали ворожити, догадались про Михаїла, кажуть своїм:

– Глядіть, щоб не було чого нам, росте збоку коло нас такий і такий Михаїл, тепер от його і не чути, а виросте той Михаїл, тоді вже будемо знати, що то за Михаїл.

Кажуть знахарі, що воїн з нього вийде, може, ще світ не бачив такого лицаря.

Розказали знахарі про Михаїла, тепер треба щось робити. Татарський пише до Володимира: «Ми довідались, – пише татарський, – за Михаїла, він ще дитина: у вас його царство, його все буде, як підросте; то віддай нам його, будьмо сватами».

Ото Володимир скликає людей, говорить, що татарський хоче до себе взяти Михаїла; далі дає цю річ до Саноту[2]… Міркували скрізь, чи зробити так, як татарський пише, і присудили, що віддаймо малого. Вся громада сказала так.

Ну, ото присудили так, Володимир примітив, що Михаїл став хмурний дуже, ходить такий засмучений… А Михаїл був уже парубок літ вісімнадцяти.

Спитав Володимир його, що йому за туга така:

– Михайлятко-дитятко, чого ти засмучений такий? В тебе чаша золотая вина повная завжди і часть Києва на тебе йде… Мені так здається, що журитись тобі нема чого.

Михаїл і каже Володимирові:

– Господарю-царю Володимире! Так, в мене чаша золотая вина повная завжди і часть Києва на мене йде, але києвська громада, то зла в неї рада…

Володимир на цеє промовчав, а Михаїл каже до меча свого, що на стіні висів:

– Мечу мій, мечу, та на татарове. Мечу мій, мечу, та на Юланове…

Михаїлові байдуже, що татари хтять його брати, він меч свій як возьме, то…

Але Володимир цеє вислухав і дивиться, що Михаїл малий такий, і каже йому:

– Михайлятко-дитятко, молоде ти і неспосібне, то треба, щоб бути літ двадцяти або тридцяти, тоді хіба за меч можна братись.

Володимир так до Михаїла говорить, а Михаїл йому одказує по-своєму:

– Господарю-царю Володимире! Возьми ти утятко молоденьке і пусти на море синеньке: воно попливе, як і стареньке.

Тоді Володимир каже до Михаїла:

– Як так оце ти говориш, то Боже тебе благослови!

Після того Михаїл взяв меч, коп’ю, коня йому вивели. Іде Михаїл і зустрічає, що стоїть татаруга, турок той. Михаїл нічого не робив, іно перехрестив військо татарське своїм мечем. То на обидві сторони Михаїла не стало того війська: на ліву сторону, то так, як огнем спалило, на праву – так, як солому виклав. Як посік теє вже військо Михаїл, то поїхав у світ і прийшлось йому їхати через царські ворота, то до ідного стремена взяв на ногу ідну половину, а на другу ногу, до другого стремена, взяв другу половину. З тими ворітьми поїхав за якісь гори і став там жити.

То й досі, кажуть, живий, а, може, й помер… Так оце розказують про Михаїла.

В околицях Зборова (на Поділлі) – Колтові – люди показують вал, що тягнеться з проміжками, який зветься валом Ольги. Та княгиня, втікаючи від Батия, татарського хана, перемінилася в мишу і йшла попід землею, і всюди, де вона рила, висипався такий вал. Безпечне сховище знайшла аж в городищі Плісницьку, поблизу Підгірець, де, закрившись в замку, дала відсіч татарській орді. На тому місці видно ще й тепер кілька сот могил.

До приняття нашими предками християнської віри, кажуть, серед Києва стояв кам’яний ідольський бог Перун, з золотою головою. А тоді, як києвський князь Святославський привіз до Києва од греків християнську віру, того бога скинуто було в Дніпро. І поплив той Перун униз за водою, і спинився аж між порогами, коло високого скелястого острова, супроти Тівільжана. В тому острові є велика печера, і в тій печері й оселився той бог Перун. Там він перекинувсь у семиголового змія. Від того Перуна-змія й острів прозвали Перуном, а печеру – Змієвою. В тій печері, казали старі діди, були двері: сперше залізні, а тоді золоті; а всередині стояли столи: сперше срібняні, а тоді золоті. На столах були дуже дорогі скатерті з золотими китицями по углах. Усе там було дуже гарно вбрано, тільки нікого не було видко, а тільки чути було, що там хтось-то дуже тяжко стогнав в самій глибині. А стогнав не хто ж, як семиголовий змій. Люди боялися лазити в ту Змієву печеру. Тільки один дід Винниченко ходив туди, бо він був великий волшебник. Він брав з собою свічку і з нею влазив у печеру, а що він там робив, то невідомо. А як коли було влізе, то там підніметься такий страшенний гул, що аж усе каміння того острова тріщить. А гул йшов від того ж семиголового змія. Той великий семиголовий змій часто вилітав з печери, хапав скрізь красивих дівчат, жив з ними, а потім пожирав їх.

Одного разу він притяг якусь цареву дочку і вже був почав над нею знущатись, та бог наслав туди такого богатиря, який убив того лютого змія, а з царівною одружився і мав від неї три сини-соколи.

На самій голові того острова Перуна лежав великий плоский камінь, а на камені був якийсь напис – не по-нашому написано. Балачка йшла, що під тим каменем закопано багато золота, а зверху золота ще й зарито чоловіка, щоб він стеріг те багатство. Так колись-то, дуже давно, приїздили туди якісь-то невідомі люди, підняли той камінь та й забрали все те, що там було. Брали стільки, скільки хотіли, а кістки чоловіка, якого там справді було поховано, геть скрізь порозкидали.

Тепер у ту Змієву печеру, як коли дощ, ховаються пастухи. Вони кажуть, що всередині там так: курінем діло, а вгорі є невеличка щілина, крізь яку в ясний день пробивається соняшний промінь.

Під Києвом заліг змій, і жителі села Трипілля і міста Києва по черзі повинні були давати дітей на з’їдання цьому змію. От прийшла черга до київського князя, щоб він дав свою дочку. Дійсно, він нічого не зміг зробить і видав дочку. Але змій її не з’їв, так як вона була красива і сподобалась йому.

Вона ж дізналась, як можна вбити цього змія, написала записку, прив’язала до голуба і відправила в Київ. В Києві кузнеці Дем’ян і Кузьма викували великого плуга, запрягли у цього плуга змія і почали ним орати.

Під час оранки плуг викидав такі великі скиби, що перетворював їх у вали. Звідси і пішла назва Змієві вали. Він дійшов до Трипілля, страшенно втомився і почав пити воду з річки та й випив. Залишився струмок, який став називатись Стугна, через те, що він напився води і здихав, стогнучи.

На березі Тетерева – наш білий Житомир. Тихо в місті на світанку, мир навколо, спокій. Та це тільки так здається – місто кипить у праці.

Понад тисячу весен славних стрічає Житомир…

Ще за руських князів Аскольда і Дира був при дворі порадником старенький дідусь. Навчав жити мирно, тихо, дбати про державу. За це його Житомиром в Києві прозвали. Полюбили його князі, а він їх – ще більше. Та нагла Аскольдова смерть ранила старого. З тяжким смутком зібрав воїв і в ліси подався. Довго йшов на захід сонця у ліси древлянські, аж у долині між річками зупинився, нарешті. Вода чиста, ліс дрімучий, трава – по коліна; де не глянеш – звіру, птиці.

Тут заклали поселення й назвали Житомир.

Пишне наше місто Біла Церква. Красується в зелені рясних садів, росте й міцніє щороку.

Кажуть старі люди, що колись, ще за козаччини, поселився отут якийсь сотник на прізвисько Білий.

А той Білий та був собі козарлюга лепський. Ніхто його не переп’є, на шаблі не візьме: силач був великий і спритний. А до того ж одчайдушний, трясця б його взяла! Скільки раз піде на турка – все з крамом вертає. П’є, гуляє, бенкетує в будень і у свято. А як піде по майдану – аж земля трясеться. Отак гуляв той отаман.

Не зчувся, як старість потихеньку підкралася і лягла на плечі. Засумував козарлюга, на шаблю схилившись. Добра того – повні двори, а для кого, нащо? Не дав йому Бог діточок. Кому все лишити? А як старість білим цвітом оповила скроні, наказав побудувати для народу церкву. Донедавна, повідають, стояла.

Там і поховано сотника Білого.

Назвали її люди Білою Церквою, а від неї пізніше – і місто.

Коло Брідка є висока могила. Всі звуть її Дівич-Гора. Жив тут пастух і була в нього дочка-красуня. Таких уже не знайти. Де, бувало, пройде – мов сонце засяє, а промовить до вас, то аж серце зрадіє. Всі безмежно любили красуню та бажали щастя і долі.

Не судилась їй радість. Бо якось серед літа страшна вість-блискавиця гримнула людям: «Татари!» Крик, лемент і розпач. Пастухова дочка поспішала до батька в поле і потрапила в татарський аркан. Ой зрадів же проводир, як побачив красуню!

А коли хотів її обійняти, то схопила ножа і пронизала груди поганцю. Остовпіло військо, на коліна впало і почало кричати:

– Ал-ла-а-а!

Збіглися люди озброєні, прибіг батько з мечем. Та застав лиш порубане доччине тіло. Поховали її в полі. Кожен кинув на могилу по грудці землиці.

Так віками, хто йшов у поле, кидав землі грудку, і виросла висока Дівич-Гора.

Давно колись, дуже давно, як ще монастирі крестян багато мали, і землі, і всякого добра було доволі, от тоді й Лаврія мала стільки крестян, що не знала, що з ними й робити. Ченці лаврські думали-гадали, яку б то роботу їм дати, а далі й придумали: давай, кажуть, церкви строїть будемо. От і почали Софію будувати, а далі – Десятинну. І що то вже за робота була тяжка: цілісінький день роблять люди, не одпочивають, – звісно, як нашому братові було ще за кріпацтва. Ото збудували Десятинну, ченці розвели робочих по усяких роботизнах: одних у двори Лаврські, других – на поле погнали, а інших – куди інде, як кажуть, аби, значить, без роботи не сиділи.

Ото між тими, котрих відіслали в поле на роботу, був єдин такий чолов’яга, поштенний уже на літа, звався він Батійом. Його вже, бач, і браття не так приневолювали до роботи, як от других, так що йому й одпочити можна було, як водиться, після обід. І то вже він собі робить зранку й до обіда, а в обідню годину, доївши сухого хлібця з водою, і ляже одпочивати де-небудь під снопами, і вже тоді встає, як сонечко поверне і під тінню почне припікати. А далі й так бувало, що вже б і сонечку пора припікати, а Батій усе спить та спить. Запримітив теє прикажчик та й почав назирати за Батійом.

От на другий там, чи вже на третій день, не знаю, пора б уже і встати Батієві після обіднього одпочинку, а він іще спить. Прикажчик, звісно, до нього, коли дивиться – над ним стоїть якась тінь; він глянув угору, аж там орел широким листом простягся і нерухомо ширяє над Батієвою головою. Прикажчик думав, що воно так собі, та й збудив Батія до роботи. Коли ж ні, і вдруге, і втретє прилетить орел та й висить, наче на шнурочку, над Батієм, ото щоб тінь робити, як Батій спочиває. Прикажчик почав розказувати людям; вони й собі давай запримічати, і всякий день бачили того орла. «Що його робити?» – міркують. А далі, поміркувавши між собою, пішли радитись з гуменом[3] і розказали усе, як було. Гумен теж здивувався, зібрав братію і почали браття радитись, що його робити, що його казати в такім случаю.

От один чернець, такий лаврський, такий-то вже старий, що й господи, і почав казати:

– Я, – каже, – панотці, вичитав у книжках, що воно значить. Оттой Батій – богатир-лицар, йому треба вольну дати, бо він колись і нас поб’є й монастир зруйнує.

– Коли вольну, то й вольну, – в один голос відказали браття.

От раз покликали його та й кажуть:

– Ми, – мовляв, – пускаєм тебе, чоловіче божий, на всі чотири, йди собі, куди хоч.

А Батій, звісно, вже чоловік у літах, не хотів тинятись по світу і каже:

– Я ж вам робив стілько, то замолоду й держали мене, а на старість проганяєте. Куди ж тепереньки піду: сили вже нестає і хліба не зможу собі заробити.

А ченці: «Йди та й іди!»

Не мав чого казати бідолаха, треба йти, бо, звісно, – начальство, як його не слухати. Коли той же старий чернець, що вичитав про Батія в книгах, і каже гуменові, що так, мов, паноче, не можна його одпускати, треба з нього квиток взяти, щоб він нас не посмів грабувати.

– Коли взяти, то і взяти, – каже гумен.

От вони до нього, а він каже:

– Я, – каже, – не вмію писати, який я вам квиток дам?

От вони й кажуть йому:

– Коли ти, – значить, – не вмієш писати – вмочи руку в золоте чорнило та й прикладеш до бумаги, щоб нам хоч твоя признака зосталася.

Принесли йому золоту чорнильницю з золотим чорнилом, він умочив руку й приклав до бумаги. Ченці дали йому кусок хліба, гривню грошей та й вирядили од себе.

Пішов собі Батій в інше царство, в бусурменське господарство. Прийшов та й живе собі, поживає. Коли незабаром якийсь цар та на того царя-бусурмена пішов войною. Бусурмен злякавсь, не зна, що його робити. Далі об’являє по всьому царству, усьому бусурменству:

– Хто звоює мого неприятеля, за того мою царську дочку оддам, іще й півцарства замість приданого.

Батій приходить до царя та й каже:

– Я, – мов, – звоюю.

Зібрав військо і побив того царя, що йшов на бусурмена. Цар дав йому, на чім умовлявся: дочку свою і півцарства.

От вже Батій став царем. Згадав він, що колись-то його монахи притісняли, як ще він кріпаком був та церкви строїв. От він пішов до царя, свого вже тестя, та й каже:

– Подозвольте мені, татеньку, військо зібрати, на городи християнські йти, хочу я Київ з церквами золотоголовими звоювати.

Цар йому дозволив, він і пішов. Тільки що прийшов, то зразу ж таки звелів Софію руйнувати, а далі й Десятинну.

– Руйнуйте, – каже, – хлопці, щоб і сліду не було!

А Михайлівського звелів не чіпати, бо там ченці були добрі й гарно жили з своїми кріпаками.

Ото вже палив-палив, а далі й скомандував у Лаврію йти. Батій звелів грабувати й запалити святу Лаврію. А монахи, хоч деякі й поховались у печерах, і пізнали його та взяли зібрали усю святиню і вийшли до нього з хрестами й корогвами. Поперед усіх ішов гумен і на височенній палиці держав той квиток, що Батій колись дав ченцям. Батій, хоч вже був бусурменом, а все ж од свого не міг відрікатись. Як побачив той квиток, та навтікача, прибіг до Дніпра, сів у човен і посеред Дніпра лопнув.

З того часу свята Лаврія, кажуть люди, так запустіла, що в неї під престолом вовчиця дітей виводила. От таке-то було колись, тепер цього й сліду немає.

Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилась кров, лились сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну.

В одному селі (а скільки таких сіл на широкій Україні!) росли і розцвітали красиві вродою і станом, чорноокі, працьовиті красуні. Ніжні, непорочні, як білий цвіт лілії.

Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, втопилися в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з’явились білі пуп’янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згарище на місці села, невідомі квіти розцвіли яскравим, сліпучим цвітом. Здавалось, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світло. А ввечері, з заходом сонця, ховалися від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, яких прозвали ліліями, просинаються з сонцем і засинають з його заходом.

У лісі Закалівка, недалеко села Садки, на пагорбах, є урочище Пушкарі, яке омивають води річки Джурин. Після оранки тут знаходять черепки посуду, кам’яні сокири, кремінні рубила, наконечники стріл. Повідають люди, що тут закопана золота корона.

А було так. Височів на Пушкарях давним-давно замок слов’янської княгині. Коли ж одного дня на її володіння насунули ворожі орди, то княгиня звеліла слугам заховати у підземеллях замку її золоту корону. Перші напади ворогів були відбиті меткими пушкарями, що градом ядер привітали непрошених гостей. Коли ж втретє злі ординці хлинули, як повінь, в цей край, то замок не вистояв. Загинули лучники, мечники, пушкарі. Під тягарем руїн і згарищ загинула й княгиня.

Взялися одного разу батько з сином шукати ту корону. Бо хто її знайде, то все буде мати, бо корона мала чарівні сили в собі. Копали, копали і знемоглися у своїй силі. Присіли, почали дрімати. Коли глянули – перед ними стоїть княгиня, та така молоденька та пишна. З переляку шукачі остовпіли.

– Що тут шукаєте? – спитала.

– Шукаємо золоту корону, – відповів батько.

– Шкода вашого поту, – прорекла княгиня. – Таємницю схову чарівної корони тільки я знаю.

– То що ж нам діяти, княгине? – спитали.

– Не шукайте щастя під землею, а творіть самі добро на землі. Отоді у ваших працьовитих руках засяє золота корона, все будете мати, що захочете.

Хотів батько ще щось сказати княгині, та в ту мить вдарив грім, пішов зливний дощ. А постать княгині щезла з очей.

Ще повідають, що в темні ночі тут ясно від променів пробивних золотої корони. Та ніхто вже не наважується шукати корону, бо стереже її слов’янська княгиня.

Зібралася велика чирнява, село до села приставало і так ішли щораз далі. Аж прийшли до великого міста. З міста вийшли попи з коругвами і почали кланятися одні другим. Люди зметали на одну купу киї і запалили. Купа горіла сорок днів і ночей і штири, та й від того назвали місто тото Київ.

Був на Русі один пан, який неймовірно пригнічував своїх підданих; не тільки мусили працювати на нього, але ще він відбирав від них все, що можна було. І не було в них у дворі нічого – від корови до яйця, що б могли назвати своєю власністю. Довго терпів бідний люд те знущання й зажерливість свого пана, і, не можучи довше витримати, старші вирішили зробити заколот. Бачачи, на що заноситься, пан зі свого боку зібрав велике військо. Аж тут повстало багато людей з усіх сіл. Діди, баби, навіть діти вийшли з чим попало – з лопатами, серпами, киями. Маса бідних людей була численна. Пан затято боронився, але вони його гнали через гори й ріки, всюди розбиваючи і не даючи відпочинку. Допіру, коли прийшли на місце, де тепер стоїть Київ, і побачили, що не залишилося в живих жодного ворога, скидали свої киї в одну купу, яка була такою великою, що аж було розпочато будівництво міста, яке, оскільки з київ збудовано, названо Києвом.

Після потопу три сини Ноєві Сим, Хам і Яфет, метавши жереб, розділили землю, поклали не переступати анікому в братній уділ і жили кожен у своїй частині.

І був тоді один народ. А коли намножилося людей на Землі, то намислили вони спорудити башту до небес і город навколо неї Вавилон, будували вони башту сорок літ. І не була вона завершена, бо зійшов Господь Бог глянути на город і башту, і сказав Господь: «Се народ один і мова одна». І змішав Бог народи, і розділив на сімдесят і на дві мови, і розсіяв їх по всій Землі. По змішанні ж народів Бог вітром великим розвалив башту, однак є останок її.

Від цих ото сімдесяти і двох народів, од племені таки Яфетового, постав народ слов’янський – так звані норики, які є слов’янами.

По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми, – од того, де сіли, на котрому місці.

Так само й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами; а інші – древлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами…

І так розійшовся слов’янський народ, а від його імені й дістали свою назву слов’янські письмена.

Поляни ж жили в ті часи окремо і володарювали родами своїми… І були три брати: один на ймення Кий, а другий – Щек, а третій – Хорив, і сестра їх – Либідь. Кий сидів на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив – на третій горі, через що і прозвана вона Хоривицею. І збудували вони городок в честь свого старшого брата, й нарекли його Києвом. А навколо города був ліс і пуща велика, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими й тямущими, і називалися вони полянами, від них в Києві є поляни й до сьогодення.

Деякі ж, не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником, бо нібито тоді біля Києва був перевіз з тієї сторони Дніпра, тому й говорили: «На перевіз на Київ». Проте, коли б Кий був перевізником, то не ходив би до Царгорода. А втім, цей Кий княжив у роді своєму і ходив він до царя – не знаємо лишень до котрого, але знаємо, що великі почесті, як оповідають, віддав йому той цар, при якому він приходив. Коли ж Кий повертався, прибув на Дунай, і уподобав місце, і збудував малий городок, і хотів осісти в ньому з родом своїм, та не дали йому навколишні мешканці. Отож і донині називають придунайці те городище Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ, тут і скончався. І брати його Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут померли.

А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян.

Опісля, по смерті братів цих [йдеться про Кия, Щека і Хорива] поляни були приневолені древлянами та іншими сусідами. І їх [полян], мешкаючих на горах серед лісів, знайшли хозари і сказали: «Платіть нам данину». Поміркувавши ж, поляни дали від диму[4] по мечу. І понесли це хозари до свого князя і своїх старійшин, і сказали їм: «Ось, натрапили ми на нову данину». А ті спитали в них: «Звідки?» Вони ж сказали: «У лісі на горах, над рікою Дніпром». Знову ті запитали: «Що вони дали?» І вони показали меча, і сказали старці хозарські: «Недобра данина, княже: ми її здобули односторонньою зброєю, тобто шаблями, а їхня зброя обоюдогостра, тобто мечі: будуть вони збирати данину і з нас, і з інших земель». І все це збулося…

Річка Либідь пішла від сліз Либеді, дочки якогось київського князя. Вона була чудова, як майське сонце. З усіх країв світу з’їжджались молоді лицарі, князі й королевичі просити її руки. Та княжна й знати, й чути не хотіла про весілля. «Не піду, та й годі!» – казала вона всім.

Лицарі й королевичі хотіли звабити княжну своїм багатством, хоробрістю; не один поклав голову, щоб сподобатися, та ніщо не помагало. Королевичі порадились між собою, здвигнули плечима, припоясали булатні мечі, сіли на своїх вірних коней і роз’їхалися. Пусто й сумно зробилося в княжому палаці: не стало хоробрих лицарів, ні прекрасних королевичів. Княжна, як горличка в клітці, сиділа в своєму опустілому теремі; може, й хотіла б, щоб хтось приїхав, та ніхто не показувався.

Пройшло так кілька літ. Помер князь, настав другий. Княжна мусила вибратись із палацу. Вона побудувала собі хатку за Києвом на горі й жила в ній одним-одненька. Сумним-сумним було молодій дівчині чернече життя. Дні й ночі вона плакала. З цих сліз і пішов струмочок, який і називається Либеддю. Гора, на якій жила княжна, зветься тепер Дівич-Горою…

Як ще ріки нікоторої не протікало, так Десна була старша за Дніпра. Стали вони сперечатися: «Которе прудче з нас двох пробіжить, то те буде старше». Так Десна зараз же, як засперечалась, порізалась, де низькі міста, щоб їй легше було, а Дніпро іще до батька пішов благословитися (а в їх батько – море, мабуть); так він порізавсь горами, бескеттями, поламався скрізь. Десна баче, що не випереде Дніпра, що Дніпро горами порізавсь, так вона стала рвать каміння і гатить Дніпро, щоб самій раніше порізаться (а тоді каміння ще не закляте було, тільки вже не знаю, коли його Матір Божа закляла?)[5]. І вона у двадцяти місцях гатила його, і поборолось там дванадцять порогів; а посередині чотири рази перегачувала. Ненасицький зветься – там камінь поріс; у чотири раза каміння тут лежить і учетверо проти тих, а то й у дванадцять раз дужче кидає проти тих… А звуться пороги так: первий – Кодацький, що коло Кодаків, де волохи живуть – тілохранителі: другий Сортцький – це не дуже великий; третій – Лаханський, четвертий – Вольнига, п’ятий – Ненасицький (коло кожного й канава є); а шостий – Богатир, там богатирі камінням кидались через Дніпро, так цей, що кинув з полтавської сторони, так камінь трохи не перелетів, а впав у воду, а той, що з другого боку, як кинув, то на тому камені аж п’ять пальців знать, і впав камінь аж на кручі.

А сьомий – Дзвонецький, восьмий – Будилов, дев’ятий – Воронова Забара – він не поріг, а скрізь по йому каміння розтикано, там камінь, там камінь – гірше в йому йти, як у порозі. Десятий – Свистун, одинадцятий – Гадюче Горло, там у його, як у горло йти, річечка така, так туди пліт як мотильне хвостом!.. Литвини як держать люльку в зубах, то хоч сам і вдержиться, то люлька небезпремінно з зубів вирветься (а вже вони ніколи люльки з зубів не випускають), а которий не вдержиться за бабайку, то так і полетить у воду. Дванадцятий – Вовчок.

Перепливши пороги, у Кічкас не допливають, то там, у праву руку, Забара-Розбійник зветься – його незамітно над водою; як лоцман добре його не знає, то завжди пліт на йому потрощить.

Пішов Володимир на хорватів. Коли ж він повернувся з війни хорватської, печеніги прийшли тим боком Дніпра від Сули. Володимир пішов напроти них і зустрів їх на Трубежі коло броду, де тепер Переяслав. І став Володимир на цій стороні, а печеніги на тій, і не наважувався ні він на ту сторону, ні вони – на цю сторону.

І під’їхав князь печенізький до ріки, і покликав Володимира, і сказав йому:

– Випусти ти свого мужа, а я свого, хай поборються. І якщо твій муж ударить об землю моїм, то не воюємо три роки; якщо ж наш муж ударить, то воюємо три роки.

І розійшлися в різні сторони.

Володимир же, вернувшись в стан свій, послав по табору глашатая з словами:

– Чи нема такого мужа, який би взявся боротися з печеніжином?

Не знайшлося ніде.

На ранок приїхали печеніги і свого мужа привели, а в наших не було. І почав тужити Володимир, звертаючись до всіх воїнів, і прийшов один старий муж до князя, і сказав йому:

– Княже! є в мене один менший син дома, бо з чотирма я вийшов, а він дома. З його дитинства не було такого, щоб ударив ним. Одного ж разу, як я сварив його, а він м’яв шкуру, то розгнівався на мене і роздер шкуру руками.

Князь же, це почувши, зрадів і послав за ним, і привели його до князя, і князь розповів йому все. Він же сказав:

– Княже, не знаю, чи здолаю його, спробуйте-но мене: чи нема бика великого і сильного?

І знайшли бика великого й сильного, і велів він роздражнювати бика; поклали на нього залізо гаряче і пустили бика. І побіг бик мимо нього, і схватив він бика рукою за бік, і вирвав стільки шкури з м’ясом, скільки йому рука захопила. І сказав йому Володимир: «Можеш з ним боротися!»

А назавтра прийшли печеніги, стали кликати: «Чи є муж? Наш уже готовий!»

Володимир же наказав тієї ночі одягти зброю, і зійшлися обидва стани. Випустили печеніги свого мужа: був-бо він дуже превеликий і страшний. І виступив муж Володимира, і поглянув на нього печеніжин, і засміявся, бо був він середнього росту. І, розмірявши відстань між обома військами, пустили їх одного до одного, і схопилися вони, і стали міцно держати один одного, і здавив він печеніжина руками до смерті, і вдарив ним об землю. І вигукнули руси, а печеніги побігли, і Русь погнала за ними, рубаючи їх, і прогнала їх. Володимир же на радощах заклав город на броду тому і назвав його Переяслав, бо ж перейняв славу юнак той. Володимир великим мужем зробив і його, і батька його. Й повернувся Володимир у Київ з перемогою та славою великою.

І жив Олег в мирі з усіма землями, княжачи в Києві. І прийшла осінь, і згадав Олег коня свого, якого тримав здавна у стайні, вирішивши ніколи не сідати на нього. Питав-бо колись волхвів і віщунів: «Од чого мені доведеться померти?» І сказав йому один віщун: «Княже! Кінь, якого ти любиш і їздиш на ньому, від нього тобі й померти!» Олег же, взявши це собі до тямки, каже: «Ніколи не сяду на нього і більше не гляну».

І звелів годувати його, і не приводити його до себе. І перебув декілька років, не бачивши його, аж поки й на греки не пішов.

А повернувшись до Києва і проживши чотири роки, на п’яте літо він спом’янув коня, що від нього, як віщували волхви, мав померти. І покликавши старшого над конюхами, запитав: «Де кінь мій, якого я поставив був годувати і берегти його?» А той каже: «Помер». Олег же посміявся і докорив віщунові, кажучи: «Невірно ото говорять волхви, і все те неправда є: кінь помер, а я живий». І наказав він осідлати коня: «Хай-но погляну на кості його». І прибув він на місце, де лежали його кості і череп голий, спішився і, посміявшись, сказав: «Чи не від цього черепа смерть мені приймати?» І ступив він ногою на череп, і, з’явившись із черепа, змія вкусила його в ногу. І з того він розхворівся і помер. І плакали по ньому всі люди плачем великим, і понесли, і поховали його на горі, яка зветься Щекавицею. Є ж і досі могила його, зветься могилою Олеговою. А було всього його княжіння тридцять три роки.

Прийшли печеніги вперше на Руську землю, а Святослав був саме в Переяславці. І зачинилася Ольга у городі Києві з онуками своїми – Ярополком, і Олегом, і Володимиром. І обступили печеніги город силою великою, незліченним числом довкола города – і не можна було із города вибратись, ні вісті послати. І знемагали люди від голоду і спраги. Зібравшись, люди тієї сторони Дніпра в човнах стояли на тому березі, і не можна було ввійти до Києва жодному з них, ані із города – до них.

І засумували люди в городі, і сказали:

– Чи нема когось, хто зміг би дістатися на той бік і сказати їм: «Якщо не підступите на ранок під город, здамося печенігам?»

І сказав один хлопець:

– Я проберусь.

І кажуть йому:

– Іди!

Він же вийшов із города з уздечкою і никав поміж печенігами, питаючи:

– Чи ніхто не бачив коня?

Бо він умів по-печенізькому, і його приймали за свого. А як наблизився до річки, роздягнувшись, кинувся у Дніпро і побрів. Печеніги ж, побачивши, кинулися за ним, стріляючи в нього і не можучи йому нічого зробити.

Ті ж, що побачили з протилежного боку, приїхали в човні назустріч йому, і взяли його в човен, і перевезли його до дружини. І сказав їм:

– Якщо не підступите завтра рано під город, люди хочуть здаватися печенігам.

Сказав тоді воєвода їх на ім’я Претич:

– Підступимо завтра в човнах і, забравши княгиню й княжат, умчимо на цю сторону. Коли ж цього не зробимо, нас має згубити Святослав.

А на завтра сіли вони вдосвіта в човни і голосно затрубили, і люди в городі зняли галас. Печеніги ж, думаючи, що князь прийшов, побігли врозтіч від города.

І спустилася Ольга з онуками і з людьми до човнів. Бачачи це, князь печенізький вернувся один до воєводи Претича і спитав:

– Хто це прийшов?

І той сказав йому:

– Люди з того берега.

І спитав князь печенізький:

– А ти бува не князь?

Він же сказав:

– Я муж його і прийшов як попередня сторожа, а слідом за мною йде численне військо з князем.

А це він сказав, щоб налякати їх. Тоді каже князь печенізький Претичу:

– Будь мені другом.

Він же йому:

– Так і вчиню.

І подали вони один одному руки, і дав печенізький князь Претичу коня, шаблю, стріли; він же дав йому кольчугу, щита і меча. І відступили печеніги від города, і не можна було коня напоїти: на Либеді – печеніги.

І послали кияни до Святослава сказати:

– Ти, княже, чужої землі шукаєш і стережеш її, а свою покинув. Нас мало не взяли печеніги – і матір твою, і дітей твоїх. Коли не прийдеш і не оборониш нас, то візьмуть-таки нас. Хіба тобі не шкода отчини своєї, і матері, що вже стара, і дітей своїх?

Це почувши, Святослав швидко сів на коней з дружиною своєю і прибув до Києва, і цілував матір свою, і дітей своїх, і співчував у зв’язку з накоєним печенігами. І зібрав дружинників, і прогнав печенігів у поле, і настав мир.

Українська середньовічна література про Київську Русь

Анонім

Житіє Ольги, великої княгині Київської

Багато літ народ наш руський жив, бавлячись нескінченними війнами між собою, жив, жодного ладу і ніякого старшого над собою не маючи. Тільки коли на війну виходили, вибирали поміж себе одного мужа смілого й мудрого і чинили його старшим у себе, поки та війна тривала. А потім почалися межи ними заздрості, ненависті, й мали від того поміж собою великі й безкінечні війни, в яких багато їх загинуло, а народ зменшився. А крім того, постав на них народ сусідній – хозари (кочовий народ, який проживав колись в областях, що межували на півдні з Київською Руссю), котрі, звитяживши їх сильно, покорили. А як Господь Бог схотів ласку свою святу нашій землі явити, дав спокій і обрали собі князя, щоб ними владарював, судив за кривди і від навколишніх ворогів боронив. І попросили собі від землі варязької (а вони називалися пруси) великого князя Рюрика (ватажка варязької дружини, родоначальника династії Рюриковичів), який прийшов до них на велике князівство, а з ним два брати Синеус і Трувор з усім родом своїм та людом немалим. І від цих варягів, чи прусів, наш народ спершу прусами, потім русами, а врешті, руссю названо, а перед цим слов’янами називали. А інші розповідають, що народ наш був дуже великий і мужній, по всій землі розсіявся і від розсіяння Росією названий, а інші кажуть, що від волосся русого, а ще інші, що від князя Рюрика руссю названо. Від князя, отож, Рюрика почалося велике князівство Руське, той усілякі порядки пристойні й ліпші звичаї встановив. Через декілька років брати його померли, невдовзі й сам князь Рюрик помер, залишивши одного малого сина Ігоря, якого з князівством Руським віддав Олегові, родичу своєму. Цей Олег, владарюючи у вельми великій державі, мав війни з навколишніми землями і вельми багато їх підкорив Руському князівству, між ними й Царгород, так що і греки мусили данину давати.

У рік 912 послав Олег, родич Рюрика, воєвода, великий князь київський мужів своїх налагодити мир і укласти договір межи Греками і Руссю.

Послані ж Олегом посли прийшли до Олега і повідали всі речі обох цесарів, як учинили мир і уклали договір межи Грецькою землею і Руською і як дійшли згоди клятви не переступати ні Грекам, ні Русі.

І жив Олег, мир маючи з усіма землями і князюючи в Києві.

І приспіла осінь, і спом’янув Олег коня свого, якого поставив був годувати, зарікшись не сідати на нього. Бо колись запитував він був волхвів і віщунів: «Од чого мені прийдеться померти?» І сказав йому один віщун: «Княже! Кінь, що його ти любиш і їздиш на нім, – од нього тобі померти». Олег же, взявши це собі на ум, сказав: «Ніколи тоді не сяду на коня сього, ані гляну більше на нього». І повелів він годувати його, але не водити його до нього. І, проживши декілька літ, він не займав його, поки й на Греків пішов.

А коли вернувся він до Києва і минуло чотри роки, на п’ятий рік спом’янув він коня свого, що од нього, як прорекли були волхви, прийдеться померти Олегові. І признав він старшого над конюхами, запитуючи: «Де є кінь мій, що його я поставив був годувати і берегти його?» А він сказав: «Умер». Олег тоді посміявся і вкорив віщуна, кажучи: «Неправдиво то говорять волхви, і все те – лжа єсть: кінь умер, а я живий». І повелів він осідлати коня: «Дай-но погляну я на кості його». І приїхав він на місце, де ото лежали його кості голі і череп голий, і зліз він з коня, і посміявся, мовлячи: «Чи от сього черепа смерть мені прийняти?» І наступив він ногою на череп, і, виповзши звідти, змія вжалила його в ногу.

І з того розболівшись, він помер. І плакали по ньому всі люди плачем великим, і понесли його, і погребли його на горі, що зветься Щекавицею. Єсть же могила його й сьогодні, називається могила та Олеговою. А було всіх літ його княжіння тридцять і три.

Від цього кореня варязького в селі Вибут, що недалеко великого міста Пскова, народилася свята велика княгиня Ольга, хоч і не княжого роду була, однак знатного, бо Трувор братом Рюрика був. Мала обличчя гарне і мудріша всіх дівчат варязьких та руських, отже, не було їй рівної, а до того чистоту вельми любила, хоч і закону не знала. Коли Ігор, Рюриковий син, бувши молодий, у Псковській державі забавлявся полюванням, трапилося йому за рікою лов побачити, але не міг ріки перейти. Побачив, що хтось на човні пливе, і попросив, щоб його за річку перевезли, а вона, як князя, послухалась. А коли побачив Ігор, що це не юнак, а дівчина в нього перевізником, та ще й на обличчя вельми гарна ота Ольга, зараз же, бо молодий був, блудною похіттю запалився від самого тільки погляду і почав до неї слова невстидливії мовити. А вона, збагнувши, яку лиху похіть мав, про чистоту свою подумавши, його мову припинила своєю мовою, як мудра мудрого, кажучи:

– Чому, княже, тривожишся? Зрозуміла-бо зі слів твоїх, що хочеш з мене насміятися, чого упаси Боже! Але прошу тебе, послухай мене, відкинь від себе лиху похіть, бо потім будеш і сам того соромитися. Згадай, що ти князь, а князеві треба бути як світильнику – бо як же можеш інших судити, коли сам зло чиниш? А ще й те знай, що нас тут тільки двоє, тому не можеш ти насильство вчинити, бо ліпше волію чистою втонути, та й ти зі мною мусиш, ніж чистоту свого дівоцтва втратити.

Такі і більше того слова говорила блаженна Ольга Ігореві. Князь же, чуючи такі мудрі слова, засоромився, мовчки переїхав річку, а згодом від’їхав до Києва.

Такий добрий був початок блаженної Ольги, яка ще не знала ані Бога, ані заповідей його не чула, а таку знайшла від Бога премудрість, щоб зберегти чистоту. Дивувався князь Ігор мудрій мові її, від чого прийшов у розум, а потому завжди пам’ятав нагадування тієї мудрої дівчини, а чистоти дотримувався. А коли прийшов у відповідний вік, наказав Ігор шукати гарну й мудру дівчину, щоб могла стати жоною йому. Коли ж зібрали їх немало, жодна йому не сподобалася, тоді згадав собі оту дивну й мудру дівчину, красу якої на свої очі бачив, а мудру мову якої власними вухами чув і, не забуваючи, в серці своєму носив. Тому-то всіх інших відпустивши, послав по блаженну Ольгу вищезгаданого князя Олега, родича свого, і її було привезено до нього з належною честю і за звичаєм народним віддано йому за жону – від неї й народився Святослав, батько великого князя Володимира.

По смерті ж Олега, великого князя руського, сам Ігор став єдиновладний у всій Руській землі, з навколишніми народами великі війни провадив, ходив на Царгород і багато навколишніх країн завоював, дань грекам встановив й повернувся з миром, а відтоді мав мир з усіма аж до смерті, а смерть його така була.

Коли якось проходив своєю землею, беручи данину, трапилося йому прийти і до древлян, що нині звуться Поліссям, і там з людей надмірно велику данину стягав і відсилав до Києва, а сам ще там залишився, гадаючи ще більше урвати. Древляни, будучи вельми обдерті князем, зло на нього мали, бо надмірну данину з них брав, зібралися й убили його під містом Коростенем, що недалеко від Овруча. А ще замислили взяти й княгиню його, блаженну Ольгу, і своєму князеві за жону віддати, а сина їхнього Святослава зрадою вбити. І послали до Ольги своїх вельмож двадцять. А коли ті прийшли, сказала вона їм:

– Чи добре дійшли, вдячнії мої гості?

Вони відповіли:

– Добре. Вся земля древлянська прислала нас до тебе, велика княгине, розказати тобі, що князь твій, прийшовши до нас, як вовк неситий, понад міру данину брав і дуже нас утискав, чого ми не могли стерпіти: убили його. Але щоб ти не була смутна, просимо у тебе вибачення. Князь наш, дуже молодий і гарний, а в усіх учинках та цнотах вельми тямучий, хоче мати собі за жону тебе, тому й нас з проханням до тебе прислав.

Блаженна Ольга, почувши про смерть милого мужа свойого, дуже за ним жалувала, а послів тих наказала живих у рів повкидати і землею засипати. І не досить їй було того, а надумала вона на всіх древлянах мститися і послала з хитрістю до древлян сказати:

– Коли хочете взяти мене своєму князеві за жону, хай прийдуть до мене всі перші ваші вельможі й нехай мене з великою честю провадять.

Вони, не відаючи хитрості її, послали до неї всіх вельмож своїх значних п’ятдесят, яким Ольга наказала в лазні митися, а сама ту лазню з ними спалила.

Але і цього не досить їй було. Ще послала слуг своїх до древлян сказати:

– Ото вже йду. Приготуйте меду та інших напоїв в тому місці, де убито мужа мого, щоб я учинила поминки, згідно звичаю нашого, а потому піду до князя вашого.

І як вона просила, було наготовано так. Вона там учинила плач великий над гробом мужа свого Ігоря і поминки, згідно звичаю свого. Наказала над гробом його могилу висипати, а потім древлян охітно частувати, а своїм слугам звеліла бути тверезими, а не впиватися. Коли ж побачила Ольга, що древляни п’яні, то наказала слугам своїм побити їх усіх, мовлячи:

– Винищіть на землі всіх бунтівників і убивць мужа мого, щоб противенці панам своїм (піднесли бо руки на пана свого!) й інші свавільники в Русі, почувши про їхню загибель, боялися і не важилися б панів своїх губити, а зі страхом служили і корилися.

І убито було в той день п’ять тисяч древлян. А те вчинивши, Ольга вернулася до Києва і через якийсь час, зібравши велике військо, пішла з Святославом, сином своїм, на древлян, щоб іще помститися за смерть мужа свого, і за малий час завоювала всю землю їхню, тільки найзначніші вельможі, зібравшись у місті Коростені, міцно боронилися, що не можна було їх і за рік взяти. Ольга замислила хитрість і послала до них сказати:

– Чому ви в місті з голоду гинете, не бажаючи мені покоритися? Уже ж уся ваша земля мені піддана і всі в мирі живуть; коли ж ви мені покоритесь, невелику візьму з вас данину, залишу в спокої, тільки дайте мені від кожного дому по голубу й по горобцю.

Вони, приймаючи це за правду, з радістю послали їй голубів та горобців, а Ольга, взявши ту данину, пообіцяла їм мир, а вночі наказала слугам до кожної пташки прив’язати сірку з вогнем, у хусточки зав’язавши, і пустити. Пташки полетіли в місто, кожна в своє гніздо, і запалили місто. Люди, бачачи те, бігли з міста, а Ольга наказувала їх ловити: одних убивати, інших у полон брати. А решту, що залишилася в живих, обклала даниною тяжкою і, добре помстившись за смерть мужа свого, вернулася до Києва з сином своїм Святославом. В рік цей, залишивши сина свого в Києві, сама поїхала до Новгорода, споряджаючи землю й засновуючи міста, села, дороги, мости, а зібравши данину, знову повернулася до Києва і жила в мирі.

Коли Бог захотів вибрати собі людей нових і сліпотою осліплених русів світлом благодаті своєї осіяти і до пізнання себе, істинного Бога, привести, а віру православну прищепити, уздрів її до того здатною, бо всіма цнотами християнськими себе прикрасила, милостиню убогим давала, чистоту заховала, мудрість мала, а ще справедливо судила, і тому вселилась у неї ласка Святого Духа.

Прийшла блаженна Ольга до Царгорода, де була зустрінута з великою честю царем і патріархом, і сам цар узяв її до своїх палаців і гарно її пошанував. А коли побачив цар, що красою й мудрістю стоїть вона вище інших жінок, вражений красою її, захотів мати її собі за жону, бо був цар молодий і не мав ще жони. Багато він їй говорив і про одруження, але вона, зрозумівши, відповіла, як мудра жінка:

– Не для того я сюди приїхала, а тому, що поганка, я і син мій Святослав, якому ви данину даєте, Бога правдивого не знаємо. Почувши про вашу православну віру і правдивого Бога, якого ви шануєте, і про службу чисту вашого закону, прагну і я тієї святої віри і тому ж правдивому Богові поклонятися. А про те, про що ти говорив, потім мову вестимем, а поки постарайся, щоб я була хрещена святим патріархом, а ти будь мені хрещеним батьком, а коли того не вчиниш, то я поїду нехрещена.

Цар попросив святого патріарха, аби той її охрестив, а він, навчивши її православної віри, охрестив її в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, і дав їй ім’я в святому хрещенні Єлена, і благословив її.

І навчив її добре віри святої: і як Богові молитися, милостиню добру убогим давати, піст відбувати, чистоту духовну й тілесну стерегти й інші всілякі цноти християнські виконувати. А вона, як земля плодовита чи як губка, приймала все у себе. Потім дала святому патріарху багато золота і коштовного каміння на потреби церкви. Після хрещення взяв її цар зі святим патріархом до палат своїх, там добре пошанував і нагадав обітницю свою, кажучи:

– Ти з ласки Божої стала християнкою, тепер виходь за мене заміж.

Відповіла вона йому мудро:

– Як же ти мене хочеш мати, царю, за жону, коли сам мене хрестив і назвав дочкою своєю? А в християн, як сам добре знаєш, такого звичаю нема – не мені тобі це нагадувати. Не для того-бо, як відразу говорила, я сюди приїхала, щоб з тобою царювати, не хочу тобі царицею бути, царю смертному, бо уже пошлюбилась з Христом, царем небесним, з яким навіки царюватиму. Як ви ж самі кажете, є інший вік, де ті, що Бога люблять, без кінця живуть і вічні веселощі в царстві небеснім мають, якого і я всією душею прагну досягти, для чого й охрестилася. А земного царства досить мені і в Руській Великій землі, де самодержцем мій син Святослав.

Багато інших премудрих слів мовила, а цар, те чуючи, дав їй в тому спокій і відпустив з миром і дарами великими. Блаженна Ольга попросила в святого патріарха благословення і молитву святу в дорогу, щоб дав їй священика, мовлячи:

– Нехай при мені завжди за звичаєм християнським служба справляється, то хай мені буде отець, пастир і вчитель замість тебе.

І святий патріарх благословив її й молився за неї, і дав їй чесного хреста (цей святий хрест, якого блаженна Ольга взяла від святого патріарха, мав такий напис: «Хай обновиться Руська земля до Бога святим хрещенням».

Цей святий хрест великий князь Ярослав Володимирович, правнук її, заснувавши церкву св. Софії в Києві, поставив у вівтарі з правого боку.

Блаженна Єлена радувалася душею і тілом, взявши святість і благословення від святого патріарха, і пішла з миром у землю свою, славлячи в Трійці єдиного Бога. І прийшовши до Києва, жила за наукою святого патріарха: в пості і молитвах день і ніч, милостиню щедру убогим даючи, чистоту душевну й тілесну, яку ще, будучи нехрещеною, мала, бережучи і всілякого гріха остерігаючись, жила серед великої кількості поган, що темнотою були засліплені, нічого не боячись, – були вони, мов дикі звірі. А вона, як світла зірка перед сонцем, ішла і світлий день православ’я руським людям з’являла. І сина свого, великого князя Святослава, ненастанно вчила, щоб пізнав Христа і охрестився, а також бояр і всіх людей, до яких говорила.

І багато їх учила вірі, і деякі з них увірували й охрестилися. А син її, великий князь Святослав, який звичаєм був як звір, і вельможі його також про те мало дбали і її в тому не слухали, тільки ж хреститися нікому не забороняли, хоч і насміхалися з таких. А свята завше за сина свого молилася Господу Богу і його часто упоминала й учила, але нічого не досягла від непокірного сина свого.

Ця наша блаженна Єлена, як правдива учениця Христова і єдиноревнильниця святих апостолів, обходячи міста і села своєї землі, всім людям проповідувала учення й віру Христову. А віруючим данину зменшувала, іншим і всю відпускала, ідолів руйнувала, а на їхніх місцях церкви й хрести ставила, від яких потім багато див було, й пророчила, що Господь не допустить, щоб рід руський у невірі гинув, і навертала їхні серця до розуму православ’я, як її.

Якось проходила вона землю свою і трапилося їй бути в якомусь великому лісі над рікою великою на ймення Плоскова, і побачила там божественне видіння, тобто місце це осяялось трисвітлими променями сонячного божества, аж годі було дивитися. І зраділа цьому видінню, подякувала Господові Богу і, до своїх обернувшись, пророчила, що на цьому місці має бути церква в ім’я Святої Трійці, а до того монастир і місто велике. Помолилася на цьому місці довго і хреста там встановила. А потім знову божественна Ольга повернулася до Києва і, там живучи, багато добра чинила: убогим щедру милостиню давала, гостей і перехожих всіх достатком наділяла, навіть коли з поган були, рівняючись до свого Владики, Господа Ісуса Христа, котрий сонцем сяє над злими і над добрими і дощ посилає на праведних і грішних. Через якийсь час згадала блаженна про те видіння, що на ріці Плоскові бачила, і послала туди багато золота, щоб заснувати церкву святої Трійці, там же і місто велике було закладено – Псков, за пророцтвом її. Працювала для поширення віри святої аж до чесної сивини, велику користь чинячи землі Руській.

У рік 968 син її Святослав, залишивши її з дітьми своїми Ярополком, Олегом і рівнопрестольним Володимиром у городі Києві, пішов завойовувати Болгарську землю, де взяв вісімдесят міст і столичне їхнє місто Переяславці. В той час довідалися печеніги, що Святослав пішов на болгар з військом, зібралися й напали на Київ силою великою, незчисленне множество стояло їх довкола города, і не можна було вийти з города, ні вісті послати, і знемагали люди од голоду й безвіддя. І, зібравшись, люди тої сторони Дніпра стояли в човнах на тій стороні, та не можна біло увійти в Київ ані одному з них, ні із города ввийти кому до них.

І затужили люди в городі, і сказали: «Чи нема кого, який би на ту сторону міг дійти і переказати: «Якщо ви не приступите завтра під город, – ми здамося печенегам». І сказав один хлопець: «Я можу перейти». Городяни ж, зрадівши, сказали хлопцеві: «Коли можешь ти якось іти, – іди». Він тоді вийшов із города з уздечкою і ходив серед печенігів, запитуючи: «Чи ніхто не бачив коня?», – бо він умів по-печенізькому і вони вважали його за одного з своіх. А як приблизився він до ріки, то, скинувши одежу з себе, скочив у Дніпро і побрів. І коли побачили це печеніги, кинулися вони за ним, стріляючи в нього, але не могли йому анічого зробити.

А ті, побачивши це з тої сторони Дніпра і прибувши в човні назустріч йому, взяли його в човен і привезли його до дружини. І сказав він їм: «Якщо ви не підступите завтра рано під город, – здадуться люди печенігам». Мовив тоді їм воєвода їхній, на ім’я Претич: «Підступимо завтра в човнах і, захопивши княгиню і княжичів, умчимо ми на сю сторону і люди. Якщо ж сього не зробимо, – погубить нас Святослав».

І як настав ранок, сіли вони в човни перед світом, затрубили сильно трубами, і люди в городі зняли крик. Печеніги ж подумали, що князь Святослав прийшов, і побігли од города хто куди.

І послали кияни гінця до Святослава, говорячи: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш про неї, а свою полишив. Нас же мало не взяли печеніги, і матір твою, і дітей твоїх. Якщо ти не прийдеш, не оборониш нас, – то таки нас візьмуть. Чи тобі не жаль отчизни своєї, і матері, що стала старою, і дітей своїх?»

Це почувши, Святослав швидко сів на коней з дружиною своєю, і прибув до Києва, і цілував матір свою, і дітей своїх, і журився тим, що сталося од печенігів. І збірав він воїв, і прогнав печенігів у поле, і було мирно.

Блаженна Ольга велику подяку склала Господу, що врятував її од облоги. Онуків своїх вчила святої віри, але хрестити не сміла, бо впертий був син Святослав. А він, прогнавши печенігів, прийшов до Києва і хотів знову йти на болгар, щоб там жити.

А блаженна Ольга просила його, щоб не відходив, кажучи, що смерть її близька і так мовлячи:

– Сину мій милий, чому йдеш чужих шукати, а своє на кого покидаєш? Діти ще малі, а я, як бачиш, стара, до того ж вельми хвора, кінець життя мого приходить. Тепер ні про що я так не турбуюся, як про тебе, що багато чому тебе вчила, просила й упоминала, щоб покинув ти темінь ідолопоклонську і звабу бісівську, а пізнав світло віри християнської і правдивого Бога в Трійці єдиного, якого я пізнала. Ти за те не дбаєш, відаю добре, що через упертість і неслухняність свою легковажиш прохання й упоминання родительки своєї – чекає на тебе на землі біда велика, а по смерті вічна мука. Тож прошу тебе, не йди нікуди, поки я не помру, а коли віддаси моє грішне тіло землі, то йди, куди хочеш. По смерті моїй не чини наді мною нічого з обрядів та забобонів поганських, але священик мій нехай поховає тіло моє грішне за звичаєм християнським. І могили наді мною не треба насипати, ні поминки чинити. Але пошли золота багато до Царгорода, до святого патріарха, і хай той за душу мою грішну помолиться Господу Богу і накаже служби Божі іншим священикам за мене служити й іншим милостиню дасть. Інакше щоб не чинив, уже бо час і кінець життя мого дочасного (як сказала) прийшов, щоб до любого мені Христа йшла, в якого вірую.

Це чуючи, Святослав вельми плакав і все наказане обіцяв виконати, тільки вірити у Христа не схотів. А через три дні, дуже хворою будучи, дякувала вона Господу Богу й святій Богородиці, яку в усьому за помічницю мала, також і всіх святих в молитві закликала. І коли прийшов час розлучення з тілом у неї, прикликавши священика, святу сповідь учинила, прийняла Божественні й животворящі тайни Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа і, радуючись, віддала святу душу свою в руки Господу Богу, якому вірно служила, відійшовши до вічного мешкання і палацу небесного. Померла року від Різдва Христового 969, місяця липня 11 дня, жила літ усіх своїх 80, і поховано її з великим плачем від усіх людей на тому місці, яке сама свята вказала.

А в літо від Різдва Христового 989, за пророцтвом блаженної, коли Господь просвітив святим хрещенням всю Руську землю через онука її великого князя Володимира, на якого впало добре насіння святої науки блаженної і стократний колос видало за преосвященного Київського митрополита Леонтія (котрий перший був після Михаїла), що хрестив Руську землю. Тоді святий князь Володимир в двадцяте літо по смерті святої заснував першу кам’яну церкву в ім’я пресвятої Богородиці в Києві. На її утримання Володимир Святославович виділив десяту частину київських доходів, після чого її Десятинною і досі звуть, переніс до неї з належною честю її святі мощі, від яких див і зцілення багато було тим, що до неї приходили, в славу Пресвятої Трійці, якій належить від нас усіляка слава, честь і поклоніння нині, завжди і вовіки віків. Амінь.

Димітрій Туптало

Житіє Володимира

Великий Володимир, князь київський і самодержець усіх Руських країн, був сином Святослава, внуком Ігоря і святої Ольги і правнуком Рюрика, якого призвано на князівство руське від варягів. Вів він свій рід од Августа, кесаря римського. Князівський престол Рюрик мав у Великому Новгороді. Ігор же Рюрикович по батьковій смерті переніс престол до Києва – тут народився у нього від святої Ольги син Святослав. А у Святослава Ігоревича було три сини: Ярополк, Олег і Володимир – не від однієї жінки. Розділяючи велике князівство руське між трьома своїми синами, Святослав дав старшому сину Ярополку Київ, середньому Олегові – древлян, а наймолодшому Володимирові – Великий Новгород. По смерті великого князя Святослава Ярополк, котрий сидів на батьковім престолі, пішов війною на древлянського князя Олега, брата свого, убив його і князівство його собі забрав. Як взнав про це князь великоновгородський Володимир, злякався Ярополка, старшого брата свого, що той і йому таке вчинить, та й утік за море до варягів. Ярополк же взяв у своє володіння і великоновгородське князівство, як і древлянське. Але в короткому часі Володимир велику силу зібрав воїнську – трохи від варягів, трохи з інших руських земель – і пішов на Ярополка, князя київського, убив його і прийняв князівство київське і жону братову, родом грекиню. Учинив він себе монархом усієї Руської землі і поставив ідолів у Києві на місцях високих – кланявся їм із жертвами і весь народ до ідолопоклонства приводив. А тих, що не зволяли кланятися ідолам, повелів карати смертю.

Поставив Володимир у Києві найкращих ідолів таких: найперше найголовнішого кумира Перуна, бога грому, блискавок і хмар дощових, на пригірку високому над Буричовим потоком, подобою людською; тулуб його був із дерева майстерно висічений, голову мав вилиту із срібла, вуса золоті, ноги залізні, а в руках держав камінь, подібний до блискавки палаючої, рубінами і карбункулом прикрашений; а перед ним огонь завжди горів. А якщо з недбальства жрецького приключалося вогню згаснути, то того жреця, як ворога бога свойого, смертю карали.

Другий ідол був Волос, бог скоту.

Третій – Позвізд; інші ж прозивали його Похвістом, а деякі – Вихром, сподіваючи як бога повітря, погоди і непогоди.

Четвертий ідол – Ладо. Сього мали за бога веселія і всілякого благополуччя; жертви йому приносили ті, які готувалися до шлюбу, з поміччю Лада сподіваючись випросити радісне життя й злагоду.

П’ятий ідол Купало, що його за бога плодів земних вважали і йому, облудою бісівською заморочені, подарунки і жертви на початку жнив приносили. Того ж бо Купала-бога, чи істинніше біса – і досі по деяких сторонах руських ще пам’ять держиться; найбільше під вечір на різдво святого Іоанна Хрестителя, зібравшись увечері, молодь чоловічої, дівочої і жіночої статі сплітають собі вінці із зілля всілякого, і вкладають на голови, і опоясуються ними; ще ж на тому бісівському грищі розкладають огонь і навколо нього, взявшись за руки, нечестивого ходять і скачуть і пісні співають, бридкого Купала часто повторяючи і через огонь перескакуючи, самих себе тому ж бісу Купалу в жертву приносять; і інших дійств диявольських багато на мерзенних зборищах творять, що й писати про них не гоже. Після сього святого Іоанна Хрестителя празника, ще й на празник святих верховних апостолів Петра і Павла свою сіть диявол напинає через колиски, бо ті, що колишуться на них, буває падають на землю, вбиваються й лихі і грішні без покаяння душу свою випускають. А тому й колисок, як сіті диявольської, хоронитися усякому християнському чоловікові треба, аби не попасти і не зав’язнути у ній.

Дехто із прадавніх беззаконників джерелам і озерам, заради примноження плодів земних, жертви приносив, а часом і людей у воді топив. По деяких сторонах руських ще й досі давнього того безчинства одновлюється пам’ять, коли в час пресвітлого дня Воскресіння Христового зібравшись, обох статей молоді й старі люди одне одного для якоїсь втіхи у воду вкидають, і трапляється, за насланням бісівським, ввергнутому у воду чи об камінь, чи об дерево розбитися, а чи втопитися і грішну випустити душу свою. Інші, якщо не вкидають у воду, то поливають водою, тому ж бісу жертву давніх забобонів одновлюючи, а нині як звичай утішний, а не як жертви ідольські творять, та все ж краще б і тому не бути.

Шостий ідол Коляда, бог празничний, що йому празник великий місяця грудня в 24-й день одправляють. Хоч люди руські і святим хрещенням просвітилися й ідоли викорінили, та деякі пам’ять того біса Коляди і досі не перестають одновляти, почавши од самого Різдва Христового у всі святі дні, збираючись на богомерзкі грища, пісні співають і в них, хоч і про Різдво Христове споминають, та тут же беззаконно і Коляду, здавна відому спокусу диявольську, багато разів повторюючи, додають.

Окрім тих бісівських кумірів, ще й інші ідоли численні були.

І послав великий князь руський Володимир замість себе у Великий Новгород родича свойого Добриню-воєводу, брата матері своєї, і той, досягши Великого Новгорода, так, як у Києві бачив, що Володимир творив, так, наслідуючи йому, чинив там, ідоли ставлячи, богами їх називаючи, і людям кланятися і пожертвування їм приносити неволею повелівав.

Ще мав Володимир, крім ідолопоклонства, й інше зло – в похотях плотських без стриму, як у багні валятися, бо, мов давній Соломон, любив жінок дуже і, неситий плотською похітливістю, мав багатьох жінок, а ще більше наложниць. І жив препогано, в ідолопоклонському блуді будучи. Християнам, які були від святої Ольги навчені, і церкву було на Аскольдовій могилі створено; ті, котрі в живих залишалися, через страх ховалися, інші ж у таємниці берегли святу віру, треті знову на попереднє нечестивство обернулися, а де ще була християнська церква, розорялася рукою ідолослужительною.

Коли преблагий Бог, не хочучи смерті грішникам, а повернення їх у життя бажав, з превеликого й невимовного милосердя свого, благословив Руським країнам, що тьмою ідолобісся запаморочені були, не до кінця загинути, а світлом святої віри просвітитися і на шлях спасіння стати – вибрав їм керманича цього великого князя Володимира, так як раніше римлянам і грекам великого царя Константина, а спочатку всім народам – апостола Павла. Кажуть-бо: із тьми світлу возсіяти – возсіяла тож у серці Володимировім зоря таємничого світла і збудила в ньому бажання пізнати істини, перетворивши його з нечестивого ідолопоклонника в благочестивого християнина, із гонителя в нового руського апостола й учителя, який численні руські народи від пекельного поглинення і вічної смерті вихопив, повернув на відродження у життя вічне святим хрещенням. Не буде зайвим коротко згадати тут про те, що русичі ще до Володимира в певні часи, хоч і не всі, але частково, хрестилися. Вперше хрестився слав’яноруський народ од святого апостола Андрія Первозванного, який досяг Київських гір, благословив їх і хреста на високому пагорбі поставив, прорікши про створення тут міста і про благодать Божу, що мала в цих місцях возсіяти. І знайшов там людей, і навчив їх святої віри і хрестив. Всюди, де до Христа звернутися міг, просвіщав святим хрещенням. Ще хрестилася Русь у царство грецького царя Василя Македона, в патріарство найсвятішого Фотія. В той час князівством малого ще віком князя руського Ігоря Рюриковича управляв Олег, князів родич і вихователь. Од грецького архієрея, що прийшов із Царграда в Руську землю, щоб навчити святої віри народ невірний, бажали люди бачити чудо якесь. І спитав архієрей, якого чуда вони вимагають. Вони ж сказали:

– Книга, яка навчає вашої християнської віри, хай буде кинута у вогонь і коли не згорить, тоді пізнаємо ми, що добра й істинна ваша віра і що великий Бог, котрого ти проповідуєш.

Архієрей же, уповаючи на Бога, повелів розвести перед усіма великий вогонь і, звівши руки до неба, помолився, кажучи:

– Прослав ім’я Твоє, Христе-Боже!

І це вирікши, поклав книгу Євангелія святого на вогонь, і не згоріла книга. Всі дрова погоріли, і вогонь погас, а Євангеліє залишилося ціле і нітрохи вогнем не пошкодилося. Бачачи це чудо, багато людей увірували в Христа і хрестилися. Врешті вся Русь просвітилася у дні великого князя Володимира, який спершу просвітився сам, пізнавши істинний шлях спасіння, і всіх на нього настановив – чи образом свого благочестя, чи монаршим своїм повелінням. А почалося це просвітительство так.

До Володимира, що вславився хоробрістю, самодержавством і величністю царства свого більше від усіх царів та князів на цілій землі, почали приходити різні народи, вихваляючи свою віру. Спершу прийшли магометани. І спитав їх Володимир:

– Яка є віра ваша?

Вони ж мовили:

– Віруємо в Бога на небесах сущого і маємо Божого пророка Магомета. Він дозволяє нам жінок мати, скільки хто хоче, і великими плотськими насолодами тішитися, тільки обрізатися велить, не їсти свинячого м’яса і вина не пити.

Ще й про інші діла у вірі своїй магометани говорили, нечесні й сороміцькі, що не гоже їх і описувати. Володимир же про жінок із насолодою вислухав, бо жонолюбний був, але обрізання і непиття вина не сподобалося йому. І каже їм:

– Ми не можемо без вина бути, оскільки на Русі всі веселощі й приятельства при підпитті бувають.

Приходили і від німців, і від римського папи, і від інших князів посланці. Кожен свою віру доброю називав, але жодна з них йому не сподобалася. Ще й євреї прийшли, називаючи найкращою з усіх вір свою старозаконну віру. І спитав Володимир:

– Де ж земля і царство ваше?

Вони ж мовили:

– Наша земля – Єрусалим і Палестина і околиці їхні, але оскільки прогнівили ми Бога гріхами нашими, то розіслав нас Бог по цілому світі, а землю нашу віддав християнам.

І сказав їм Володимир:

– Як же ви своєї віри інших навчаєте, а самі прокляті вашим Богом? Коли б любив вас Бог, не розсіяв би вас по чужих землях. Чи ж і нам ви бажаєте такого розсіяння?

Сказав так і вигнав їх з-перед очей своїх.

Потому прийшов від царів грецьких Василя та Константина і від патріарха цареградського Миколая Хрисоверга посол з дарами, муж достойний, красномовний і побожний Кирило Філософ. Називають його деякі історіографи не Кирилом, а Киром. Цей Філософ Кирило (чи Кир) багато бесідував із Володимиром про християнську віру, почавши від створення світу за всіма пророцтвами навіть до втілення Христового і до наділеного волею страждання і смерті на хресті заради спасіння людства і до триденного воскресіння з мертвих і вознесення на небо, як про це преподобний Нестор широко пише. Потім продовжив мову про другий прихід Христа, про воскресіння мертвих, про страшний суд, про безмежну муку, уготовану грішникам, і про віддяку праведним у небесному царстві, дав йому від тих, хто його послав, у дар велику золототканну запону. На ній хитромудрим тканням зображено було страшний суд Божий і відділення грішних од праведних. І стояли праведні по праву руку судді, з того ж правого боку і рай, і царство небесне зображені були. Грішні ж стояли ліворуч, де геєна огненна і страшні види демонські і різні у пеклі муки було зображено. На все це Володимир уважно дивився, питаючи Філософа про кожну річ. Філософ докладно оповідав йому, кажучи:

– Коли прийде Христос-Бог у славі своїй з неба на землю судити живих і мертвих і воздати кожному за діла його, тоді тих, кого знайде праведних, поставить праворуч од себе і пошле в царство небесне на вічні веселощі. Тих же, кого знайде грішних, поставить зліва і пошле їх у геєну вогненну невгасну на безмежні муки.

Володимир же почув, зітхнув і сказав:

– Блаженні ті, що стануть праворуч, горе ж тим, що будуть ліворуч.

І мовить йому Філософ:

– А коли й ти, царю, злі діла припиниш і приймеш святе хрещення, то будеш праворуч стояти, а коли в нечестивості залишишся, твоє місце зліва буде.

Володимир послухався мови Філософа і, роздумуючи, сказав:

– Зачекаю ще трохи, доки певніше розпитаюся за інші віри.

І обдарував Філософа та всіх, хто з ним прибув, відпустивши їх із честю до Царграду.

Після відходу грецького філософа скликав Володимир усіх своїх бояр та старійшин і каже їм:

– Приходили до мене від різних народів мудреці: від Магомета, і німців, і римлян, і від інших народів – кожен із них хвалив свою віру. Після всіх прийшли греки і казали над усіх багато дивного про свою віру, оповідали про піднебесні діяння з початку світу і дотепер; кажуть, що інший буде вік та інше життя. І як по смерті всі люди воскреснуть, і ще: хто добре в цьому віці робив, той у майбутньому може радіти, живучи безсмертним життям, а грішні вовіки мучитися будуть.

І сказали йому бояри його та старійшини:

– Свого ніколи ніхто не гудить, а хвалить. Ти ж, великий княже, коли хочеш вірніше істину пізнати, маєш багато мудрих людей, пошли від них найдостойніших по різних землях і народах – хай побачать і взнають усякі віри і як хто служить Богові своєму, і потім повернуться і сповістять тобі про все докладно й точно, як самовидці.

Такої поради Володимир послухав, послав мужів тямучих і розумних у різні землі споглядати віри і служби кожного народу. Вони ж, пройшовши багато країн і царств, дісталися врешті до Царграда і сказали царям грецьким Василю і Константину причину приходу свого. Царі зраділи і святому патріарху про них звістили. Патріарх же повелів прикрасити церкву і зробив свято, одягся в дорогі священичі одежі з багатьма єпископами і священиками й учинив божественну літургію. Прийшли на літургію царі з посланцями Володимира, ввели їх у церкву і поставили на такому місці, звідки їм все бачити і чути зручно було. Вони ж, бачачи несказанну красу хвали Божої, якої ніколи не бачили й не чули, дивувалися дуже і відчували себе не на землі, а на небі. Осіяло їх у цей час світло небесне, і були вони не в собі від радості духовної, якою їхні серця наповнилися. По завершенні божественної літургії царі й патріарх виявили цим руським послам велику честь і пригощення і, наділивши їх дарами великими, відпустили. А коли до Володимира повернулися, скликав Володимир бояр своїх та старійшин і повелів, щоб посланці, які повернулися, сказали перед усіма, що де бачили й чули. Ті почали розказувати все по порядку про віру кожного народу і про служби їхні, але всім слухачам недогідні були ті віри. Тоді почали розповідати, що в греків бачили.

– Коли прийшли, – казали, – в Царград, увели нас греки в церкву свою, де вони Богові своєму служать, і бачили там таку красу і славу, що її словами не передати. Одежі священиків у них пречудові і чин служби дуже чесний, а стояння на молитві людей благоговійне. Співи ж ті такі солодкі, яких ніде не чули. І пройняла нас радість така, що не відчували себе й не відали: на землі ми чи на небі. Немає такої краси і преславного богохваління на всій землі, як у греків, тому ми віримо, що істинною є їхня віра і тільки з тими людьми живе істинний Бог.

Сказали бояри Володимирові:

– Якби віра грецька не була б добра й істинна, то баба твоя Ольга не прийняла б тієї віри, а була вона жінка вельми мудра.

Тоді Володимир од благодаті Святого Духа, що діяла в ньому, почав помалу просвіщатись у розумі своєму, і пізнавати правдиву християнську віру, і бажати її. Але оскільки не було при ньому нікого, хто б його до звершення наміченого діла скоро привів, бо всі бояри й порадники тьмою нечестивства були затуманені, відклав він навернення у віру і хрещення до певного часу і вирішив піти на грецьку землю війною, захопити міста їхні і залучити християнських учителів, які б його на віру істинну наставили.

Після взяття Херсона та всієї Таврії послав Володимир до царів грецьких, кажучи:

– Оце я взяв славне місто ваше Херсон і всю землю Таврійську. Чув же, що маєте сестру, дівчину красну, – дайте її мені в жони. А якщо не схочете, зроблю вашому Царграду те, що зробив Херсону.

Одержавши таке послання від Володимира, царі грецькі були в немалій печалі, бо сестра їхня, на ймення Анна, не хотіла йти за поганина, а сили численних руських воїнів і хоробрості Володимирової боялися греки. І написали йому царі таке:

«Не достойно нам, християнам, за нечестивця віддати сестру нашу. А коли хочеш її мати, відмовся від ідолів і увіруй, як і ми, у Христа, істинного Бога, і прийми святе хрещення – тоді безборонно візьмеш собі в жони сестру нашу. А з нами, як єдиновірець, у любові житимеш; ще й небесне заслужиш царство».

Таку відповідь царів грецьких Володимир прийняв і послав до них, кажучи:

– Полюбилася мені віра ваша відтоді, як посланці мої випробовували різні віри, а побувши у вас, повернулися до нас і розказали докладно, що ваша віра є найкраща з усіх вір. Хочу прийняти віру вашу, пошліть до мене єпископа, хай мене охрестить, і самі з сестрою вашою приїдьте чи сестру пришліть мені в жони. Я ж поверну вам Херсон з усією Таврією.

Одержавши таку добру звістку, царі грецькі сильно зраділи і сестру свою умовляли піти за Володимира, з молінням кажучи:

– Змилостивсь над царством християнським, бо коли не підеш за нього, не перестане він захоплювати землі наші; боїмося, що і Царграду сотворить таке, як і Херсону. А ще ж заради тебе Володимир хреститься і через тебе приверне Господь до себе землю Руську і грецьку від частих, тяжких воєн та нашесть руських звільнить. Вічну славу і безсмертне від усіх блаженство матимеш.

Царівна ж Анна, хоч без бажання, але бачачи спасіння численного народу руського, який до Бога привернутися хотів, та ще й батьківщині своїй, грецькому царству, жадаючи миру, послухалася порад і благань братів своїх і промовила зі сльозами:

– Хай буде воля Господня!

І послали її царі морем на кораблі з архієреєм Михайлом, священиками й чесними боярами. Досягши Херсона, вона зустрінута була славно і приведена в палату царську. Тим часом, за кілька днів до приїзду царівни, Володимир захворів очима й осліп. І почав сумніватись у святій вірі та в хрещенні, а тривожачись у собі, говорив:

– Боги руські розгнівалися на мене, що хочу їх залишити й іншу віру прийняти – заради того кару сліпоти на мене послали.

Царівна ж, послана до нього, мовила:

– Коли хочеш здоровий бути й бачити очима, прийми як найшвидше святе хрещення, інакше сліпоти своєї не позбавишся. Якщо ж похрестишся, не тільки від сліпоти тілесної, але відразу й духовної звільнишся.

Почувши таке, Володимир відповів:

– Коли правдива мова ця, від того пізнаю, який великий Бог християнський.

Тоді покликав єпископа, просячи святого хрещення. Єпископ спершу огласив його і святій вірі добре повчив, і в церкві святої Софії, що посеред міста стояла, хрестив його і нарік іменням Василь.

Содіялося при хрещенні його чудо. Коли осліплений Володимир увійшов у святу купіль, єпископ, за чином хрещення, поклав на нього руку, щоб відпала від очей його сліпота, як луска, і той прозрів, і прославив Бога, який привів його в істинну віру, і дякував Христу-Господу, радіючи і веселячись. Те чудо бачачи, бояри його і воїнство хрестилися. І була радість велика русичам та грекам, а найбільше святим ангелам на небесах, бо ще одному грішнику, котрий покаявся, вони раділи, тим більше аж стільком душам, що Бога пізнали, возрадувались і славу Всевишньому Богові відспівали. Звершилося хрещення Володимира, бояр його і воїнів у Херсоні, від Різдва Христового в літо 988.

По хрещенні приведена була до Володимира царівна Анна, сестра грецьких царів, на заручини. І по небагатьох днях обвінчаний був з нею на законний шлюб. І повернув грекам Херсон з усією Таврією, і, мир з ними утвердивши, повернувсь у свою землю, забравши з собою архієрея Михайла, що прийшов із Царгорода з царівною. І став той першим митрополитом усієї Русі (не той це був Михайло, що про нього вище розказувалося, який Євангеліє у вогонь поклав і те не згоріло, від чого увірувало багато народу, але того ж імені – від того першого Михайла до цього другого минуло років сто й більше). Ще з архієреєм забрав Володимир із Херсону й багатьох священиків, кліриків, ченців. Узяв звідти й мощі святого мученика Климента, папи римського, і учня його Фіва, святі ікони і книги та й усяке церковне начиння. Забрав і того Анастаса-протопопа, який стрілою навчив його, як узяти Херсонград. І прийшов Володимир у Київ з великою радістю, славлячи Христа-Бога, – і відтоді став прикладати зусилля до просвічення свого стольного міста Києва і всієї своєї Руської держави.

Спершу звелів Володимир охрестити синів своїх, яких мав дванадцять од різних жінок: Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода від Рогніди, княжни полтеської, Святополка від грекині, братової жони, Вишеслава від чеської княжни, Святослава і Станіслава від іншої чехині, Бориса і Гліба від болгарки, Брячислава і Судислава від інших якихось, і хрещені вони були митрополитом Михайлом в одному джерелі (не в церкві, що була в Києві після колишніх розорів). Джерело це в горі над Дніпром відтоді й понині зветься Хрещатиком. Також послав проповідників по всьому місту, велячи, щоб уранці зібралися всі на річку Почайну, що із Дніпра тече і в Дніпро ж таки впадає, – старі і молоді, великі й малі, багаті й убогі, чоловіки й жінки. А коли хто не з’явиться у цей час на річці, той князеві ворогом стане.

І на ранок прийшов сам князь із боярами на річку, і архієреї з ним, і всі священики, і зібралося все місто до річки – всякого чину і віку, обох статей, велика сила – на тому місці, де нині церква святих мучеників Бориса та Гліба. І звелено було їм, одежі знявши, ввійти у воду, старшим – чоловікам та жінкам у глибші місця, малим же – біля берега. І стояли у воді хто до шиї, хто до пояса, розділившись на полки. Священики в ієрейських шатах стояли при березі на дошках, спеціально для цього влаштованих, читали над народом молитви, належні при хрещенні, й імена їм давали – кожному полкові осіб одне ім’я, і веліли тричі занурюватися їм у воду. Самі ж гукали над ними ім’я Святої Трійці, за чином хрещення закликаючи. І так хрещено було весь народ київський в літо 989 – друге по Володимировім хрещенні. Дивлячись на хрещення стількох людей, радів Володимир душею і, звівши очі до неба й руки піднявши, мовив:

– Господи Боже, котрий створив небо й землю, подбай за новоохрещених людей твоїх і дай їм істинно пізнати Тебе, Бога істинного, і утвердити їх у православній вірі, а мені допоможи на видимих і невидимих ворогів, і прославиш у Руських країнах ім’я Твоє пресвяте.

По хрещенні народу звелів Володимир трощити ідолів і храми ідольські до кінця розоряти. Першого ідола Перуна звелів прив’язати коневі до хвоста й волокти з гори до Дніпра, приставивши дванадцять мужів, щоб цього ідола палицями били. Це сотворив не тому, що дерев’яний нечутливий ідол відчував якийсь біль, але велике цим наносив бісові безчестя. І приволікши до берега, вкинули його в Дніпро і заповіли, щоб ніде не допускали того ідола до берега, поки не мине він порогів, що є внизу Дніпра. Нижче порогів прибив його вітер і хвилі під одну велику гору, що й донині зветься Перуновою.

Примечания

1

Банувати – сумувати, журитися.

2

Синоду.

3

Ігуменом.

4

Від кожного двора.

5

Камінь ріс до того, поки Христос жив на землі, а як він умер, то й каміння перестало рости.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.