Современная электронная библиотека ModernLib.Net

БЖД

ModernLib.Net / Путешествия и география / Сашко Ушкалов / БЖД - Чтение (Ознакомительный отрывок) (стр. 3)
Автор: Сашко Ушкалов
Жанр: Путешествия и география

 

 


Одного разу ми навіть врятували старого від смерті – він нажерся горілки й почав учити нас, як жити. А оскільки з п’яним Рулертом сперечатися було марно, ми, звісна річ, з усім погоджувались. НАТО – гандони! Капіталізм – гавно! – казав Рулерт. – Депутати – самі пиздоболи, шо пороху не нюхали! І президент… – тут Рулерт чогось змовк…

– Так-так, звичайно, – кивали ми, хоч нам були глибоко по цимбалах і капіталізм, і НАТО, і депутати, ну й президент так само…

– Що так, що так? – Рулерт брав своїми руками-лопатами Ікаруса за барки.

– НАТО – пиздоболи… – спокійно сидів на місці Ікарус і дивився йому прямісінько в очі.

– Ні, вони гандони!!! – кивав головою Рулерт, певно, вбачаючи якусь, тільки йому відому, метафізичну різницю між гандонами й пиздоболами.

– Так точно! – додав для чогось я.

Одним словом, коли Рулерт зрозумів, що дискусії не вийде, що ворог морально «подавлєн і убіт», то став нам показувати, як правильно вдягати протигаз.

– Кожна порядна, блядь, людина має тримати вдома протигаз, – кричав він, – на случай газової атаки.

І він таки справді правильно його вдягнув, вдягнув і затих – нам з Ікарусом це було якраз на руку, бо, крім усього цього, старий близько години грузив нас розповіддю про те, як у дитинстві заблукав у лісі на лижах. Схоже, саме тоді він і став таким відморозком…

Те, що в протигазі закритий клапан, ми помітили не відразу, десь так хвилин за п’ять – одним словом, ми помітили це раніше за Рулерта. Пригадую, Ікарус робив йому штучне дихання через кухонний рушник, а я розмахував його руками, немов інструктор, що вчить птахів літати. Прийшовши до тями, Рулерт дуже нам дякував, мовляв, бачив страшний сон, в якому його душили його ж таки учні, а ми його розбудили й урятували від усіх цих жахіть. Потому він звалив у свій дачний будиночок і не з’являвся більше місяця. Зараз він теж був не частим гостем. Приходив зазвичай тільки для того, аби отримати бабло за наступний місяць, і йшов його пропивати. Тож дверима можна було особливо не перейматися.


Я прокручую всі ці думки в голові й, власне, тільки зараз помічаю, що двері спираються на стінку коридора градусів так під 60, а сам я, наче медуза, вишу на них. Піді мною плакат Монсерат Кабальє, якому Рулерт не знайшов кращого місця, ніж тут, на дверях клозету. Я не знаю, може, старий на неї дрочить… Про смаки не сперечаються. Цей світ настільки дивний, що мільйони людей можуть пертися від потрясного голосу Монсерат, а наш господар може просто на неї дрочити.

Мені явно не подобається вся ця ситуація, але я намагаюся себе заспокоїти. «Все не так уже й погано, – думаю я, – могло б бути й значно гірше. Скажімо, на цьому плакаті міг би бути я, а на мені б зараз лежала Монсерат Кабальє… так-так, це взагалі був би повний пипець…»



Але ні… повний пипець… починається за мить. До коридора вибігає Кет. Мала в рожевих трусиках і рожевому бюстгальтері, який вона тримає на груденятах своїми лапками.

– Ой, – скрикує раптом Кет, побачивши мене. Коли наша маленька дуже лякається, вона, наче дитя, хапається своїми долоньками за щічки.

– Йой, – скрикую я, бо бачу, як її бюстгальтер падає на підлогу, а ми з Монсерат тим часом зриваємось і їдемо ще кількадесят сантиметрів по стінці.

– Не дивись на мене, – каже Кет.

– Ти на мене теж, – буркаю я й відвертаюсь.

– Це ще чого?

– Того, що я лежу на Монсерат Кабальє…

– Яка гидота, – кривиться Кет, – вставай з неї… ліпше допоможи мені застебнути бюстгальтер.

Я таки й справді злізаю з Монсерат, посилаю їй повітряний поцілунок і намагаюся застебнути бюстгальтер Кет. Я застібаю її рожевий бюстгальтер і, звісна річ, медитую. Руки тремтять, наче в алкоголіка, тож я довго не можу впоратися зі своїм завданням. Мій погляд ковзає по її плечиках, далі по спинці, потім переходить на ідеальні сіднички… «Я спокійний, – подумки кажу собі я, – я глибоко дихаю й молюся, аби до мене прийшов мій ангел-охоронець із розвідним гайковим ключем і позакручував усі мої гайки або принаймні заїхав мені тим ключем по черепу, щоб я нічого цього не бачив».

– Малий, ти що там, заснув?

– Тут заснеш… Це що, кодовий замок?

– Ні фіга він не кодовий, просто встав у правий отвір нижньої пластмасової фігнюшки лівий пиптик верхньої фігнюшки, а в лівий отвір нижньої правий пиптик верхньої… потім натисни, доки не почуєш, що воно заклацнулось, усе дуже просто…

Після пояснень Кет у мене починають плавитись мізки. Я взагалі ненавиджу бюстгальтери, бо вони нагадують мені мій перший сексуальний досвід – тоді я добрих півгодини намагався зняти його зі своєї однокласниці, шукаючи застібку десь позаду, а вона, курва, була попереду – я до такого навіть додуматись не міг. Блін, ну це було б майже те саме, якби я почав шукати груди в неї на спині. А однокласниця була така вгашена, що ніяк не могла допетрати, чого я так довго возькаюсь, і задля чогось несамовито м’яла руками мої сідниці. Одним словом, після свого першого разу я вирішив більше ніколи цим не займатися.


Нарешті мені вдається впоратися з цією трикотажною головоломкою.

– Слухай, ви з Ікарусом тут не помрете з голоду? – цікавиться Кет і тікає до кімнати.

– Ні, – кажу я, – я купив пляшку коньяку, твої улюблені ананаси й до фіга тюбиків зубної пасти з дурним бобром на упаковці…

– А?.. – чую я з-за дверей.

– Щоправда, я не знаю, чи можна її ковтати, – перебиваю я Кет.

– Ананаси – це гарно. А в тебе що, карієс? – зиркає вона на мене.

– Ні, все дуже просто, майже так само, як з твоїм бюстгальтером… Там була дівчина, яка хотіла підірвати супермаркет, бо за нею спостерігало чмо з-за холодильника з кокою…

– І що? – питає Кет.

– І тому мені довелось купити в неї багато тюбиків зубної пасти, а коли я їх купив, виявилося, що я автоматично став учасником розіграшу мопеда ямаха, точно такого, на якому Біла Дауна переїхало поїздом…

– Гаразд-гаразд… – заспокоює мене Кет. – Ти, головне, не хвилюйся… Я й не знала, що креветки мають таку токсичну дію…

Мені набридають ці дурні балачки, тому я підіймаю Монсерат, – двері вже давно перестали для мене існувати й перевтілились у всесвітньовідому співачку, – і намагаюся закрити нею прохід до клозету, але навколо раптом гасне світло. Монсерат доводиться поставити на землю й відпустити, бо, врешті-решт, вона може неправильно мене зрозуміти – ми стоїмо в темряві, я намагаюся охопити її безмежну талію… Відпустивши Монсерат, я чую, як вона з гуркотом падає в клозет, після чого світло знову з’являється, а переді мною стоїть Кет і тримає в руках свою спідничку, яка, судячи з усього, ще мить тому була в мене на голові. Якби я вів щоденник і вирішив записувати ті життєві моменти, в які б мені хотілося взяти й збожеволіти, то це був би саме той момент.

– Кет, сонечко, – кажу я, – слухай, може, ти хоч це сама вдягнеш?

– Будь спок, – каже мала, – тримай! – і починає заливати червону тканину якимось дезиком.

Я, звісна річ, нічого не розумію. Навіщо вона це робить? Фак, адже її спідниця так гарно пахне… Не знаю чому, але в такі хвилини світ починає здаватися мені геть шизонутим, і гадаю, що світ про мене приблизно тієї ж думки.

Певно, мала помічає мій здивований погляд:

– Чо витріщився? Це антистатик!

– Як-як? – ще дужче дивуюсь я.

– Ан-ти-ста-тик! – по складах повторює вона. – Це щоб колготки не прилипали до спідниці.

– Ну й ну… – кажу я й киваю головою.

– А тепер, – просить мала, – порозмахуй нею, нехай вивітриться.

– Як? – питаю я й роблю рух, наче обкурений тореадор.

– Во-во, – каже Кет, – швидше, любчику, я знаю, ти можеш, – і зникає у ванній.

Я розмахую її спідничкою, а думки в голові змінюються з калейдоскопічною швидкістю. Власне, саме за цим заняттям мене й застає Ікарус. Він довго тупцяє на одному місці й підозріло дивиться спочатку на Монсерат, що валяється в клозеті, потім на мене, а потім на спідничку Кет, якою я вимахую в повітрі.

– Не дивись так, – кажу я йому, – креветки теж на мене так дивилися… І де вони тепер?

– Що?.. Що ти робиш? – ошелешено питає він і переводить погляд зі спідниці на мене.

– Вивітрюю зі спідниці ан-ти-ста-тик, хіба не бачиш?

– Для чого? – ще дужче дивується Ікарус.

– Ну, – кажу я, – щоб вона не прилипала до сідниць, як же ти не розумієш?

– І давно це з тобою? – струшує головою мій друг.

– Що саме? – не розумію я.

– Ну, давно ти ходиш в одязі Кет?

– Відвали, – кажу я, – не чіпляйся до мене, – і бризкаю в його бік антистатиком, який Кет залишила поруч зі мною, думаючи про те, що коли ця фіговина робить так, що спідниця потім не липне до сідниць, то чому б їй зараз не зробити так, аби від мене відвалив Ікарус зі своїми дурнуватими питаннями.

На допомогу мені приходить Кет. Вона забирає в мене спідничку й шепоче на вухо:

– Спробуй сьогодні нічого більше не їсти, а пий чай із коньяком, так робив мій дідусь, тоді тобі стане легше…

– Твій дідусь теж був ядерним фізиком? – питаю я.

– Ні, алкоголіком.

«Дивно, як у сім’ї алкоголіка міг народитися ядерний фізик?» – питаю я себе подумки, проте вирішую змовчати. Беру пляшку коньяку й знову плентаюсь до свого надувного матраца.


Здавалося, я проспав цілу добу, але коли Ікарус мене розбудив, було лише близько дев’ятої вечора, тобто я відключився всього на двадцять хвилин… Цей придурок стояв наді мною й бемкав ложкою об порожню каструлю, співаючи марсельєзу. З цього я міг зробити висновок, що півпляшки коньяку, залишеного мною біля матраца, вже давно випарувалось. Відкривати очі було в облом, проте Ікарус ніяк не втихомирювавсь. За мить до нього долучився сусід-фараон з нижнього поверху, що довбав чимось металевим по батареї й матюкався, судячи з усього, через те, що не знав слів марсельєзи.

– Слухай, Ікарусе, втухни, під нами живе фараон. У нього є наручники, кийок і пістолет…

– Мало того що фараон, то йому ще й ведмідь на вухо наступив, – бурчить Ікарус, урвавши спів і бемкнувши ще кілька разів задля годиться.

Проте фараон не вгаває, він продовжує довбати по батареї, а до нього підключається ще добра половина під’їзду.

У мене складається таке враження, що для всіх цих людей шматок залізяки, який тягнеться крізь їхні квартири, став утіленням світового зла – так завзято вони по ньому хріначать… Пригадую, якось за результатами тесту наш універський психолог встановив, що Ікарус і я, що ми, коротше, аутсайдери, лузери, курва…

– Ви лузєри. Панятно? – так і сказав він і вишкірився.

Не знаю, як я, а щодо Ікаруса, то всі ці тести гівна не варті.

Хіба може лузер за півхвилини вчинити такий масовий психоз?

– Ну й якого хріна було це робити? – не розумію я.

– У мене сьогодні день народження, – розводить руками Ікарус і прямує на кухню, – нехай усі знають.

– Агов, чувак, ти чо? Ми ж його два місяці тому святкували! – кричу я йому навздогін.

– Ні-ні, ти не доганяєш, сьогодні мій справжній день народження… Я серйозно…

Ця новина змушує мене остаточно прочуматись…


Ми познайомилися з Ікарусом на початку весни, якщо, звісно, те, що сталося, можна назвати знайомством. Я тоді був на другому курсі, нелегально жив у общазі й працював нічним сторожем на автостоянці. Зрештою, не скажу, що ця робота мені не подобалась. О десятій вечора я вилазив на сторожову башту, курив, дуже багато думав, кілька разів за ніч робив обхід. Ще можна було погратися потужним прожектором, але його дозволяли вмикати тільки в екстрених ситуаціях, хоч ніхто, звісна річ, мені не пояснював, що таке екстрена ситуація… Майже щоночі на нашій стоянці залишала свій мерс одна дуже нічогенька соска, ну, я приблизно здогадувався, чим у її віці можна заробити на тачку за 60 штук баксів… Скажімо так, це й була моя екстрена ситуація – коли вона залишала авто й поверталася назад до виходу, я, наче персональний ангел-охоронець, освітлював їй шлях. А вона, вихляючи стегнами, як на подіумі, й пахкаючи слім-сигареткою, натомість дратувалася, кричала, що я маніяк, і тицяла мені фак, дурна курка. Вона навіть не розуміла, що схожа в той час на богиню, що їй, можливо, більше ніхто так не освітлюватиме сцену в її довбаному блядському лайфі… Але мова не про те…

Я дуже гарно пам’ятаю той ранок, пам’ятаю всі-всі дрібнички, кольори, запахи, пам’ятаю навіть свої думки… Отож того дня я якраз повертався зі зміни, що закінчувалась о восьмій. Довкола лежали купи мокрого снігу, який почав підтікати, й тоді, здається, був перший по-справжньому теплий день – 5—7 вище нуля. З неба сіяла мжичка. Перед гуртожитком я сів на мокру лавку й вирішив покурити. Мій болоньєвий плащ не промокав, а з бейсболки скрапувала синя вода. Час від часу цигарку заливало й мені доводилось підкурювати знову – тоді мокрий тютюн починав пускати ядучий дим і в мене котилися з очей сльози. Я не знаю, чого я там сидів і дивився собі під ноги, можливо, щось відчував. Повз мене пробігло четверо нігерів, прикриваючись від дощу пакетами, в яких лежали конспекти, а потім на землю спустився великий голомозий грак. Він почав длубатись у пакеті з недоїдками, раз по раз насторожено на мене озираючись. «Ох і хрінова ж штука, ця соціальна модель людства, – подумав я, – якщо навіть серед птахів починають з’являтися гопники».

Не знайшовши нічого поживного, гопуватий грак підстрибнув і полетів геть. Я вкотре підкурив згаслу цигарку й помітив стару з пуделем, а також її маленьку онуку, яку вона, певно, вела до школи. Вони повільно наближались до мене – на обох були поліетиленові плащі, а на пуделі – дурнуватий болоньєвий картатий комбінезон. Вони здалися мені прикордонниками якоїсь держави, не звичайної держави, що є на всіх географічних картах, а якоїсь своєї – внутрішньої, чиї стежини й проходи вони ретельно охороняли від контрабанди, нелегалів та інших напастей. Стара пройшла повз і не звернула на мене жодної уваги, за нею пробіг прикордонний пудель, але її мала раптом зупинилась навпроти мене й глянула прямо в очі. Лице дівчинки було рясно вкрите веснянками, два молочні зуби в неї випали, а на ногах красувалися гумові чоботи з жабками. Вона доволі довго мене розглядала, аж її бабця встигла дійти до кінця алеї. «Що, – думав я, – що зі мною не так? Чого вона витріщається на мене, наче на труп? Може, я сидів тут, курив і не помітив, як віддав богові душу?»

– Куриш? – спитав я нарешті, аби порушити незручну мовчанку, й простягнув їй недопалок, що втретє засичав і згас.

Мала заперечно похитала головою.

– Правильно… як тебе звати?

– Мама казала не розмовляти з незнайомими дядями… – винувато шморгнула носиком вона.

– Ну, – кажу я, – бачиш, яка штука, я й питаюся, як тебе звати, аби познайомитись, ну, щоб усе було в порядку, щоб ми одне одного знали й могли розмовляти, щоб у твоєї мами, в разі чого, не було жодних претензій…

Дівчинка посміхнулась і показала мені язика. «Ну от, – думаю, – я починаю користуватись успіхом у жінок». Але в ту мить позаду мене несподівано падає щось дуже велике. Мала застигає з витріщеними очима й навіть забуває сховати язика – дивлячись на неї, хтось би міг подумати, що то боїнг або шматок забутої в космосі орбітальної станції. Я, звісно, теж охрінів, повільно повертаю голову назад і бачу чувака в оранжевому комбінезоні, який розпластався на підталій кучугурі снігу… такі комбінезони носять американські зеки. Дощ раптово стих, а з-за хмар виповзло слабеньке сонце. Я перестрибую через лавку, падаю біля незнайомця на коліна, дивлюся в його сповнені безмежною тугою очі й не знаю, що сказати. На той час я взагалі не уявляв, про що можна говорити з людьми, які падають звідкись згори. Я дістаю ще одну цигарку, й після третьої затяжки в мене трохи прояснюється в голові.

– Ти звідки? – нарешті питаю я перше, що спадає мені на думку.

– Звідти, – насилу шепоче він і багатозначно показує очима кудись у напрямку неба.

На більше його не вистачило – він знепритомнів. Я підсунувся до нього ближче, вліз колінами в калюжу й почав дослухатись до його серця. Воно билося, наче моряк у затонулому підводному човні, а в його легенях щось свистіло…

– Ікарус… – пробелькотіло позаду мене дівча.

Я підняв голову й побачив, як до нас наближається її бабця в поліетиленовому дощовику. Її дурнуватий прикордонний пудель був на довгому повідцеві, тож нагодився перший і почав обнюхувати волосся незнайомця, неначе справді хотів переконатися – Ікарус це чи ні, і вирішити – потрібен він тут, на їхній території?.. Не вагаючись, я забичкував йому в носа цигарку – змалку не люблю пуделів, – той завищав і дременув, потягнувши за собою свою хазяйку. Стара розбризкувала калюжі, тож якоїсь миті мені почало здаватися, що її пудель – то катер, а сама вона їде на водних лижах. За ними підстрибом, наче карликова русалка, подалася й мала, покинувши нас з Ікарусом (я вирішив називати його саме так) напризволяще.

Я кинувся в общагу й хотів викликати «швидку», але вахтерка навідріз відмовилась давати мені телефон, з острахом зиркаючи на мій забрьоханий одяг і не розуміючи, якому там іще Ікарусу знадобилась «швидка». Я так розгубився, що не придумав нічого кращого, як силою забрати в неї апарат, але стара курва так вчепилася в нього обома руками, що аж посиніла від напруги.

– От, бля… – кричав я майже в істериці, – ти що, хочеш, щоб Ікарус помер? Він там, він упав і розбився…

Тоді вахтерка взагалі схопила чорний телефон і міцно, наче серце, притисла його однією рукою собі до обвислих мішків-грудей, а іншу руку багатозначно звела й зібрала вказівний, середній і великий пальці докупи, певно, збираючись мене перехрестити, наче якогось заблукалого, забрьоханого й убитого життям демона.

«Ну що ж, – подумав я, – якщо вона вже вважає мене демоном, то…» Я й собі звів руку… збираючись дати їй у вухо… Власне, в такій чудернацькій позі нас і застали якісь мантелепи з першого курсу, що теж почали вимагати телефон, одна поперед одної викрикуючи, що треба викликати «швидку». Побачивши таку силу демонів і розуміючи, що всіх їх не перехрестиш, вахтерка миттю капітулювала. Я вибіг на вулицю, зняв свого плаща й накрив ним Ікаруса, а сам сів поряд на землю й закурив. Я нічого не відчував, окрім порожнечі…

Коли Ікаруса повезли до лікарні, я поплентався до себе. Лікарі навіщось забрали мій плащ, тож я добряче змерз і довго втикав під гарячим душем. «Лайно, – думав я, – завтра ні в чому буде вийти на вулицю». Надвечір, трохи відіспавшись, я спустився на восьмий поверх до Міхи, той завжди був у курсі всіх справ і розповів мені, що Ікарус (він назвав мені його ім’я, але воно відразу ж вилетіло в мене з голови), так от, що Ікарус випав із курилки п’ятого поверху, міліція оформила все як нещасний випадок у стані алкогольного сп’яніння, але Міха, похитавши головою, додав, що це зовсім не факт, що йому, скорше за все, допомогли… «Да, – сказав він нарешті, – і ще ця сука Ліда Петрівна, – він мав на увазі вахтерку, що хотіла мене перехрестити, – збирається катати на тебе заяву ректору». Певно, вона перестала вважати мене демоном, бо інакше куди б вона тоді скаржилася на мене, на демона?

– Хай катає, – буркнув я, – до ректора я не піду. Може, коли потеплішає…

Решту весни я проходив у кількох светрах, вдягаючи поверх них спортивну болоньєву вітрівку. Плащ мені, зрозуміло, так ніхто й не повернув, але я не дуже-то й шкодував за ним. Час від часу я заходив до Міхи й питався, як справи в Ікаруса. Той казав, що хріново, сімнадцять переломів, часткова втрата пам’яті через струс мозку й узагалі, типу, лікарі так прикинули й зробили висновок, що в найкращому разі чувак до кінця свого життя кататиметься на інвалідному візку й ходитиме по справах у судно. Але сам Ікарус був іншої думки…


Сталося так, що червень і липень я просидів у місті й мені чи не вперше в житті пощастило заробити нормальні бабки безпосередньо завдяки своїй професії. У середині червня до мене несподівано зателефонував Вітя Болт. Кажу несподівано, бо власного телефону в мене тоді не було. Так от, він вийшов на мене через якихось абсолютно лівих чуваків і подзвонив у общагу. Тоді Ліді Петрівні все-таки довелося віддати мені телефон. Вона зробила це знехотя й весь час дослухалася до того, про що ж такий «демон», як я, може говорити по телефону. Виявилось, що Вітя Болт доволі авторитетний дядя. Він вирішив не зволікати й одразу ж перейшов до діла:

Примечания

1

Твоя мама гівняно готує!!! (англ.)

2

Я в курсі! (англ.)

3

Ласкаво просимо на виставку уродів (прим. Ікаруса).

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.

  • Страницы:
    1, 2, 3