БЖД

– Всьо, зара зніматимемо, на, – каже він і кидає мені в шанець макет гранати.

Від одного її вигляду мій настрій з галімого обертається на зовсім галімий.

– Давай, ти сидиш під бруствером, тримаєш гранату, флєжку і думаєш, як ти ненавидиш італійських зольдатів.

Я всідаюся під бруствер, беру болванку, пиво і думаю натомість про те, що коли мені не відлити, то я й справді можу тут загинути. Загинути ідіотською смертю в цьому шанці. А тим часом навколо шанця починають бігати два придурки з камерами.

– Перфектно, просто перфектно! – кричить Христофорович. – Яка ненависть на лиці! Талант!

Цієї миті в мене над головою, прямо в бруствері, починає щось рватися. Я інстинктивно падаю на землю. Усе це нагадує кулеметні черги, а на голову мені сипляться шматки землі.

– Гранату, гранату! – кричить Антін Христофорович.

Я витягую перше, що валяється піді мною, й кидаю кудись угору. Здається, це було недопите «офіцерське» пиво, але Христофорович не зверта уваги.

– Ба-ба-бах! – горлає він. – Ну, це, тіпа, вибух був… а тепер спецєфекти. Баз, давай під бруствер.

Я перелажу під бруствер і одним оком бачу, як наді мною пролітають шматки землі, потім (повний пипець!) рука й нога у військовій формі. Але найцікавіше починається за секунду. На бруствер плюхається щось важке й незрозуміле – я підіймаю голову й бачу на бруствері чиїсь тельбухи, справжні тельбухи. «Господи, бідний гопник», – думаю я… І відвертаюсь…

– Пивом, пивом їх! – не вгаває Христофорович.

Це звучить так, наче я маю бомбардувати пивом саме ці тельбухи. Тоді я витягую з ящика пиво, відкриваю його й, навіть не надпивши, як було зазначено в рибі, хріначу геть. Не п’ю я, по-перше, через те, що мені дико хочеться відлити, а по-друге – на бруствері за тридцять сантиметрів від мене висять тельбухи кур’єра, який найкраще знав це місто, й мене від цього ледь не вивертає.

– А тепер макарон, в атаку, в рукопашний бій! Тільки без пальців, реб’ята, бо це моя репутація!!! – попереджає Христофорович.

Я чую, як до шанця з криками «ура-а-а-а!!!» наближається гопник. Власне, криків у сценарії не було, але мене радує вже бодай те, що він живий і здоровий, бо якби на бруствері були його тельбухи, то навряд чи він зараз кричав би своє «ура-а-а-а!!!». Гопник вилітає на бруствер, зиркає на мою неформальну зачіску осатанілими очима, – довкола нас, немов у якомусь дикому танці, крутяться оператори, – робить крок уперед і вже хоче стрибнути на мене… А я вже починаю думати, як би його краще валити… Та він раптом послизнувся на тельбухах, картинно змахнув руками й сторчма полетів повз мене, прямо на ящик із рештками «офіцерського» пива.

– Перфектно! – на якийсь біс кричить Антін Христофорович.

Гопник приземляється грудаком на пластиковий ящик і затихає. Біля нього по стінці шанця сповзають розчавлені ним тельбухи…

– Макдональдс… сраний… – хрипить гопник…

– Тельбухи, тельбухи беріть крупним планом! – нетямиться від захвату Христофорович. – А потім База! Баз, де твоя граната?

Я знаходжу гранату й міцно стискаю її в кулаці, бо відчуваю, що мій сечовий міхур зараз розірве…

– Гранату, гранату крупним планом! – лунає згори. – А тепер кидай!!!

З останніх сил я фігачу гранату кудись угору, чую відчайдушне «ай, блядь…» і розумію, що друга в моєму житті граната також влучила в ціль.

– Знято! – кричать оператори…

А я дивлюся вгору на затемнений диск сонця й помираю, помираю в братській могилі з найкращим кур’єром цього міста і з чиїмись розчавленими тельбухами…

Власне, мені зовсім не хотілося дорослішати. Увесь цей бестіарій, увесь цей цирк, уся ця божевільня – усе це мене влаштовувало. Більше того, я все це любив. Хтось інший на моєму місці неодмінно б попустився й почав би пропускати банки у свої ворота. Хтось би почувався незатишно… Уяви, ти потрапляєш під зливу, заходиш до свого друга й, доки твій одяг сохне, він дає тобі джинси своєї сестри… мовляв, не сидіти ж тобі тут у самих трусняках. «Добре, добре, – думаєш ти, – джинси сестри – це не страшно…» Але коли ти розумієш, що його сестра носить джинси на шість розмірів більші за твої… І от ти сидиш у цих джинсах… І раптом повертається вона… тобто сестра… Я веду до того, що деякі люди почуваються так усе своє життя. На щастя, до того моменту в мене нічого такого не було. Я мав роботу, я закінчував четвертий курс філології й після останнього заліку, а це, здається, мала бути «безпека життєдіяльності», мусив отримати диплом бакалавра. У мене були проблеми із жінками… Тобто проблем як таких не було, але важко було пригадати бодай одну жінку, яка б погоджувалась жити зі мною більше тижня. Остання була на чотири роки старша за мене. Пригадую, вона зателефонувала мені й сказала, що більше не хоче мене бачити.

– Щось не так? – спитав я.

– Да, – сказала вона, – мене дуже дратує твоя поведінка.

– Ти про що?

– Мене дратує, що, коли я смажу яєчню, ти зриваєш з мене одяг і починаєш мене любити… а коли ми лягаємо в ліжко і я хочу, щоб ти мене любив, ти читаєш свого довбаного Ортегу й Тангенса.

– Ортегу-і-Гассета, – виправив її я.

– Та мені насрати…

– Ой, бляааа…

– Що бля? Ну що, бля? Сказати нічого, да?

– Бляааа… як же я міг спати із жінкою, якій насрати на Ортегу-і-Гассета…

Одним словом, із жінками мені не фортило, проте оптимізму я не втрачав. Але про все по черзі.

Перше, що я помічаю, вилізши з шанця, – це креативно-кретинного галицького режисера, який качається по землі, тримаючись за коліно. За метр від нього лежала граната. Непевними кроками я простую до найближчих кущів. Наступні кілька хвилин з мене виходить «офіцерське» пиво, а я тим часом, примружившись, споглядаю напівзатемнений диск сонця. Він, зрештою, нагадує мені забухане й заспане примружене червоне око, що спостерігає за мною. Потому я повертаюсь на наш знімальний майданчик. Бачу, як оператори й Сєва намагаються евакуювати з окопу гопника, бачу Христофоровича, який досі самотньо валяється на землі, обнявши своє коліно, але до нього нікому немає діла, навіть батьківщині… Ясна річ, для агентства куди важливіший кур’єр, який найкраще знає це місто.

– Це все ваші довбані слобожанські пальці, – раптом стогне галицький режисер і затихає. Але на нього все одно ніхто не зверта уваги.

Я плентаюсь до мікроавтобуса, залажу в бокові дверцята й починаю роздягатися. Стара швабра весь час якось недобре пасе мене поглядом. «Наче хоче вкусити за сідницю», – думаю я й починаю знімати штани. Але ні з того ні з сього вона питає:

– Маладой чєлавєк, вот скажитє, а ВИ в бога вєрітє?..

Це її «ВИ» звучить настільки виразно, аж мені починає здаватися, що в мікроавтобусі є ще хтось. І можливо, цей «хтось» зараз в одній із тих картатих торб… Адже де Сєва міг взяти тельбухи? Тельбухи просто так на дорозі не валяються. Від цих думок я випадаю в осад, хочу звестись на повен зріст, раптом б’юся довбешкою об дах мікроавтобуса й падаю кудись між крісел… А вже лежачи там, продовжую стягувати із себе штани.

– Ну почєму же ви малчітє?.. – з докором питає швабра.

У цю мить я починаю шкодувати, що в мене не лишилося ще однієї гранати.

– Ібо бог єсть, і в нєво нада вєровать, і нє бояцца гаваріть аб етом… І тому єсть прямиє доказатєльства… Как-то раз настоятіль нашево пріхода Біл Даун попал в автокатастрофу. Он пєрєізжал на мапєдє жилєзнодорожний путь, і в нєво врєзался поєзд… Но Біл вижил…

– Я не можу говорити про бога, коли без штанів, це неетично… – уриваю я швабру, доки та не почала розповідати історію створення своєї церкви й те, як покидьок Біл навернувся до бога.

– Ах, да-да… – чую я звідкись із-за крісел, і швабра кидає мені мої шмотки.

Лежачи між кріслами, я вдягаюсь, а стара тим часом підносить мені пачку агітаційних брошур і кладе поряд зі мною, точніше на крісло, під яким я лежу. Так покладають квіти на могилу невідомого солдата.

– Возьмітє, почітайтє, – додає вона.

Продовжуючи лежати на спині, я розгортаю одну з брошур і на першій сторінці читаю таке: «Путь к Богу єсть долгій і тєрністий, каждий пріходіт к Всєвишнєму по-разному, я же, Біл Даун, прїєхал к нєму на мапєдє ямаха…»

Додому довелось повертатися майже через усе місто. У себе на районі я вирішив поміняти свої сто баксів на нормальні гроші. «Дзєвачка» з обмінки підозріло глянула на мою зачіску й, певно, не вірячи, що в такого лузера, як я, можуть бути справжні сто баксів, заходилася перевіряти їх усіма можливими способами… Вона то тицяла їх в апарат з фіолетовою лампочкою, то дивилася на денне світло, то шкрябала нігтиком, аж раптом я помітив, що позаду неї стоїть мікрохвильовка…

– Тільки не в мікрохвильовку, – попросив я.

– Єслі оні фальшивиє, – сказав раптом величезний перекачаний мудак, якого я спочатку сприйняв за сейф… Схоже було на те, що в житті він був неговіркий, бо ледь-ледь добирав слова, плутався й вимовляв їх якось знехотя… – Єслі оні фальшивиє, – повторив він, – я засуну іх в жопу…

Потому він замислився, певно, над тим, чи все правильно сформулював і чи нічого бува не забув.

– Але ж це мої сто баксів, ви не маєте права засовувати їх у жопу! – обуривсь я.

Качок потягнувся за дубцем, але «дзєвачка», на щастя, сказала: «Вася, всьо в нормє, бакси настоящіє…» Вася підвис і почав обдумувати свою відповідь… Так і не дочекавшись, що ж він скаже, я забрав бабло й пішов до найближчого маркету.

Там було прохолодно й порожньо. Порожньо, бо тиждень тому хтось залишив у камері схову вибухівку, що винесла вітрину й покалічила кількадесят відвідувачів. Але я продовжував сюди ходити, свято переконаний, що в один і той самий маркет вибухівку двічі не підкладають… Хоч я кепсько розуміюся на маркетинг-технологіях… Може, в якомусь із їхніх підручників так і написано: якщо твій конкурент знижує ціни, проводить акції й переманює до себе твоїх покупців, заклади йому, сука, вибухівку. Якщо не допоможе – за тиждень повторити процедуру.

Думаючи про це, я наштовхуюся на дівчину в червоно-зеленій уніформі, що, немов набої, перебирала у своїй прозорій торбинці тюбики зубної пасти.

– Привіт, – несподівано кажу я їй, – можеш у мене нічого не питати, я чищу зуби.

– Справді? – злякано кліпає вона на мою голову, а потім на пачку агітаційних брошур, в яких ідеться про те, як Біл Даун їхав до бога на мопеді ямаха, а його збило поїздом.

– Так, – запевняю я, – двічі на день, уранці й перед сном.

– Я рада, – серйозно й досі злякано каже дівчина. – А з головою твоєю що?

Я почуваюсь якось незручно – зі мною так завжди, коли я перший починаю розмову, а вона потім не клеїться. До того ж мене бісить, коли мене сприймають як якусь одну частину тіла, а не цілісно. Я кидаю брошури в морозильник із рибою й розводжу руками:

– Літо скоро, час міняти імідж…

По цих словах до дівчини підходить якесь чмо з бейджиком і починає щось роздратовано шепотіти їй на вухо. Сто чортів, ненавиджу менеджмент, маркетинг і весь цей, сука, сучасний бізнес, докупи взятий… Усіх цих дебілів з бейджиками… У мене виникає бажання перекинути це чмо в морозильник із рибою, аби воно почитало там трохи про Біла Дауна та його мопед. Але чмо швидко зникає, лишаючи дівчину з очима, повними сліз…

– Якою пастою ти користуєшся? – вичавлює вона із себе.

– Що? – не розумію я.

– Кажи, якою пастою ти користуєшся… У мене випробувальний, розумієш? Якщо ти зараз нічого не скажеш, мене звільнять. Бачиш, за мною спостерігає оте чмо з-за холодильника з кокою?..

Я гарячково намагаюсь пригадати назву бодай однієї зубної пасти, але мені немовби відшибло, тому я засовую руки в кишені, ніяково посміхаюсь і голосно, так, щоб навіть чмо за холодильником із кокою почуло, зізнаюся:

– Галімою, дуже-дуже галімою пастою… Від її смаку в мене завжди псується настрій… А ця паста, – показую я на її сумку, – вона нормальна?

– Не знаю, – шепоче й знизує плечима дівчина, – мені її тільки-но вручили, я навіть інструкцію прочитати не встигла.

– Ну, а думаєш ти як?

– Що думаю? – перепитує дівчина, наче вона ніколи в житті ні про що не думала.

– Ну, нормальна вона чи ні?

– Думаю, нормальна…

– А чому?

– Бачиш, там такий бобрик на упаковці – з колодою.

– Справді-справді, – спантеличено знизую плечима я. – Скажи, а її можна ковтати?

– Ковтати?

– Ну да, у моєму дитинстві була дуже смачна, солодка паста, не така галіма, як зараз… Я її їв…

– Розумію, – каже дівчина, співчутливо киваючи, – важке в тебе було дитинство.

– Та ні, нормальне було дитинство, просто мій батько казав, що коли їсти зубну пасту, то можна померти від проносу.

– І що? – питає знову вона.

– Нічо, я все одно її їв… Класу до сьомого, здається… Сподіваюсь, цю пасту так само можна їсти?

– Не знаю, – знизує плечима вона. – Якщо хочеш, я можу зателефонувати нашому агенту.

– Агенту? – навіщось перепитую я (це одна з галімих рис мого характеру – питати різну дурню). – Твоя контора тримає агента, який їсть пасту?

– Все, – каже дівчина.

– Що все? – вкотре не розумію я.

– От блядь, – вона вже починає майже кричати, – затрахав ти мене!!! І той мудак за холодильником! Да-да, – ледь не кричить вона, коли бейджик висовується з-за холодильника з кокою, – можеш там не ховатися, я все одно знаю, що ти, мудак, там. Ти стежиш за мною, нишпориш… Ненавиджу все це, підірвати цей сраний супермаркет!!! Підірвати всі супермаркети!!!

Вона вже збирається кинути свою торбу в морозильник із рибою й брошурами про Біла Дауна та його мопед, проте я встигаю схопити її за руку.

– Тссс… Ти чого?

Я дістаю з її сумки п’ять тюбиків зубної пасти з придуркуватим бобриком, цілую її в щоку і, почуваючись асоціальним елементом, швидко вшиваюсь, аби вона мене не вбила…

Коли я опиняюсь поруч із холодильником, за яким ховається мудак, той вибалушеними очима дивиться на мої п’ять тюбиків зубної пасти й хапає ротом повітря.

– Що? – питаю я.

– П-п-придбавши п’ять тюбиків, – затинаючись пояснює він, – ви автоматично стаєте учасником розіграшу мопеда ямаха…

І я розумію, що треба робити звідси ноги, що він, можливо, теж належить до тієї секти й, втершись у довіру до компанії, яка виробляє зубну пасту, намагається тепер просувати ідею з мопедами й наближенням до бога.

Вилітаючи з маркету, я встигаю захопити блок честера, пляшку коньяку й банку ананасів для Кет…

На хаті був тільки Мяудзедун. Мяудзедун – це наш старий і дуже лінивий кіт. Ми знайшли його з Ікарусом півроку тому біля під’їзду. Якісь виродки посадили його в картонну коробку з-під телевізора й викинули з вікна, але котяра вижив. Побачивши це, Ікарус просто не міг його не забрати. Чому? Зрозумієте трохи пізніше. Мяудзедун виявився не таким уже й поганим чуваком, незважаючи навіть на те, що йому ні до чого не було діла. Коли в нього від старості почала випадати шерсть, я всім казав, що його трахнула міль. Ну, не в прямому сенсі, а, звісно, у переносному, хоч якби міль трахнула його натурально, – я так підозрюю, йому теж не було б до цього жодного діла. Власне, те, що його звали Мяудзедун, так само його мало обходило – він ніколи не озивався на це ім’я. Словом, він поводився, як якийсь святий на пенсії, і користі від нього не було жодної – балконні голуби на такого хижака, ясна річ, клали, миші в нас не водились, а тримати Мяудзедуна на руках теж не було радості – з нього випадали шматки шерсті й часом він пускав гази. У всьому іншому котяра був нормальною твариною.

Я від самого ранку не мав у роті жодної крихти, але на хавку мене пробило тільки тоді, коли я повернувся додому. На кухні було порожньо – зрештою, для квартири, яку ми винаймали з Ікарусом, це було нормально. Ми купували рівно стільки, скільки могли з’їсти за один раз – холодильника в нас катма, а на балконі, де в холодну пору року можна було б тримати продукти, жили й гадили голуби. Зрештою, останнє, на думку Ікаруса, – не так уже й кепсько. Знаєш, – казав він, посміхаючись, – якщо в нас закінчаться бабки або станеться якийсь страшний катаклізм, ми зможемо протриматись іще кілька місяців, хаваючи голубів. Хріново, що вони не несуть яйця…

– Які на фіг яйця? – не розумів я. – Тобі що, їхнього лайна мало?

– Такі, великі, як кури… – відповідав він.

– Нічого не вийде, – хитав головою я, – розумієш, усі порядні птахи несуть яйця в гніздах, а на наш балкон вони прилітають тільки срати. Ти бачив там хоч одну стеблинку, хоч якийсь натяк на гніздо?

Звісна річ, Ікарус нічого не бачив, бо, окрім гівна, там справді нічого не було.

Одним словом, я порився в кухонному столі, але так нічого й не знайшов. Ананаси Кет я з’їсти не міг, бо любив робити їй приємні несподіванки, а якби я з’їв ті ананаси, несподіванка була б неприємною… Їсти зубну пасту було небезпечно, бо я так і не взяв номер агента, який її ковтав. До того ж якщо я її з’їм, то де гарантія, що я не виграю мопед? А ця тема мене взагалі лякала. Аж раптом я згадав про шафку, обклеєну еротичними наклейками. У ній я знайшов півлітровий баняк, у який хтось насипав креветок, і мішечок котячого корму. «Корм не чіпатиму, – подумав я, – Мяудзедун мені не пробачить», – і глянув на креветки: ті дивилися на мене, а я хитав головою й дивився на них.

– Ти що, справді збираєшся їх їсти? – спитав мене Мяудзедун і тернувся об мою ногу.

– А що таке? – знизав я плечима.

– Бля, якісь у них підозрілі погляди… – висловив недовіру той, – таке враження, що вони нас пасуть.

– Слухай, вони дохлі.

– От я й кажу, здохли, паскуди, а тепер ще й пасуть…

– У тебе параноя, чуєш, тобі треба менше спати й більше рухатись…

– Як знаєш, як знаєш… – сказав Мяудзедун і пішов собі геть, певно, дивитися на голубів крізь вікно балкона…

Узагалі, я не їм морепродуктів, особливо рибу… Риба є для мене чимось на зразок священної істоти. Пригадую, у дитинстві, коли батько водив мене до зоопарку, я міг годинами простоювати перед велетенськими акваріумами, зазираючи крізь їхнє немите скло, а коли треба було повертатись додому, ну, коли батя встигав по п’ять разів подивитися на решту тварин, а я й досі втикав на рибок, я завжди влаштовував істерику. Одним словом, тоді, у моєму дитинстві, мені було дуже затишно з рибами, і це, певно, наклало на мою психіку якийсь відбиток.

Але зараз у мене не було вибору. Я відкрив баняк, ще раз глянув у сумні й підозрілі очі креветок, набрав їх цілу жменю, кинув до рота і, кривлячись від огиди, почав пережовувати, відчуваючи, як вони пускають сік. Не в силі терпіти, я запив їх кількома великими ковтками коньяку, поплентався до кімнати й, не роздягаючись, завалився на свій морський надувний матрац, який Кет привезла мені торік із моря, їздивши туди з батьками на літніх канікулах. Потім я миттю провалився в сон…

І от я знову опиняюся в якомусь окопі. Лежу на спині й дивлюся в небо, а в очі мені світить напівзатемнене сонце. Крізь сльози я бачу на його боці чорну пляму, і мені починає здаватися, що це карієс, звичайнісінький карієс… тож я шкодую, що не можу поділитись із сонцем зубною пастою, якої нещодавно нагрібся в маркеті і яку, судячи з усього, не можна ковтати. «Дивний якийсь окоп, – думаю я. – Де тельбухи? Де найкращий кур’єр цього міста?» Несподівано я помічаю, що в мене на шиї висить командирський бінокль. Це трохи збиває мене з пантелику, проте я не рухаюсь. Наступні кілька хвилин не відбувається нічого. Потім з неба долинає рев літака й над моїм окопом пролітає кукурудзник, скидаючи агітаційну літературу. Я знову лежу й чекаю, доки ця фігня, немов підбиті птахи, спланерує до мене… БЛЯАА!!!!!! Знову Біл Даун зі своїм мопедом!!!

Я повільно висовуюсь із окопу, бачу перед собою подовбане вибухами поле й огородження з колючого дроту, за якими височіє кілька кулеметних вишок. Я наводжу бінокль на найближчу з них і з жахом усвідомлюю, що там, ближче до небес, за кулеметом сидить стара швабра, яка діймала мене в мікроавтобусі. Ліпше настроївши бінокль, я бачу за вишками їхній едем, що нагадує звичайнісінький європейський кемпінг. Там снують якісь растамани, чи що… Проте мою увагу раптом відволікає лопотіння крил і пронизливий звук двигуна. Я кидаю геть бінокль і бачу ангела… точніше, не ангела, а… словом, уявіть собі, що вийде, якщо двадцятилітньому старійшині якоїсь американської церкви, у білій сорочці з бейджиком, краваткою, в чорних штанях і дорогих шузах, приробити крила. Він рулить до мене на мопеді, однією рукою тримаючи кермо, а іншою свій наплічник, однак метрів за десять починає вагатися й глушить двигун. «Гаси його», – чую я голос старої швабри з вишки. Той порпається в наплічнику, а потім винувато знизує плечима. «Офіцерське вже скінчилося», – кричить він їй у відповідь. «А ще казали, батьківщина думає про нас!!! – репетує стара. – Кидай у нього все, що маєш». Чувак із бейджиком і крилами підарським рухом кидає в мій бік наплічник. Той падає метрів за п’ять від мого окопу. «Ну ладно, я поїхав!» – кричить він старій… «Куди, курва мать? – нетямиться від люті вона. – Кидай ще!» «Та що кидати?» – не розуміє він. «Черевики кидай, усе, що маєш, кидай!» «Ти що, довбонулася? – кричить він їй. – Вони ж із крокодилячої шкіри, 800 єврів!!!» Але повітря над його головою раптово прошиває кулеметна черга… «Гаразд, гаразд… – кричить він знову. – Почекай, сука ти божевільна. Я зараз спробую з ним домовитись. Вот ду ю ду?» – починає він розмахувати руками до мене. Фішка в тому, що англійську я знаю не дуже добре, а тієї миті мені взагалі спадає на гадку тільки одна фраза, написана на стінці біля нашої з Ікарусом квартири. Саме її я й вирішую озвучити. «Йор мазер факін кук!!!»[1] – кричу я чуваку… Той якось придуркувато посміхається й кричить у відповідь «Ай ноу!»[2] або щось типу того… «Зате я стріляю жостко!!!» – долинає згори, і мій персональний окоп, перед яким спинився ангел у шузах за 800 єврів, затуляючи своєю дуркуватою американською посмішкою карієсне сонце, починають розстрілювати з кулемета…

Я прокидаюсь від того, що мене трясе й нудить. Мені починає здаватися, що креветки, які я нещодавно їв, ожили всередині мене, ожили й зупинили мій шлунок, як терористи підземку в годину пік, з усіма наслідками, що звідси випливають. «На біса я їв ці довбані креветки? На біса? Га? У них же були такі сумні й стрьомні очі… – думаю я. – Навіть Мяудзедун мені не радив цього робити…»

Розплющивши очі, я переконуюсь, що наді мною нема жодного карієсного сонця, натомість самі газети, що ними власник квартири, яку ми винаймали, на якогось біса заклеїв стелю. Але про нього, про власника Рулерта Івановича, ще буде окрема розмова. Збоку, у кутку, біля стереосистеми втикає Ікарус. Власне кажучи, він мало чим схожий на справжнього Ікаруса, але коли втикає над стереосистемою у своїх велетенських навушниках, то збіса схожий на космонавта… на мертвого космонавта. Але я йому про це ніколи не казав. Ікарус сидить із заплющеними очима, і це означає, що зараз його чіпати не можна – він слухає «ред елвісів». Легше викопати на асфальті грядку, ніж вивести його з цього музичного коматозу. Власне, це єдина платівка, яку він слухає впродовж останніх двох років, що я його знаю. На альбомі написано: «Welcome to the Freakshow»[3], але я навіть не підозрюю, що це означає. І тут креветки в моєму шлунку роблять іще одну ротацію. Я поспішаю зірватись із надувного матраца, бо обстругати свого ліпшого друга мені жах як не хочеться, тим паче що «ред елвісів» він буде слухати навіть обструганий. Зробивши пару кроків у напрямку коридора, я раптом усвідомлюю, що його дико штормить. Таке враження, що нашу, тобто не нашу, а Рулерта Івановича, квартиру за всі його гріхи змило всесвітнім потопом разом із нами, майже безгрішними. Від цієї думки про несправедливість всевишнього, єдиний можливий шлях до якого – мопед ямаха, мій розпач стає ще глибшим. Я добираюся до клозету, чую, як у ванній шумить вода… Схоже, там хтось приймає душ, але мені, якщо чесно, пофіг, хай навіть у нашому душі зараз сам папа римський… мені нема чого йому сказати, окрім як… вельмишановний папо, я радий, що ви люб’язно зволили завітати до нашого душу, але відійдіть, ради бога, якщо не хочете, щоб я обригав вас креветками…

До клозету я заповзаю на чотирьох і починаю блювати. Блюю відчайдушно, блюю й чую, як позаду мене весь час щось шкребеться. У якусь мить це шкряботіння сповнює всю мою голову й мені здається, що там, у моєму черепі, оселилась колонія обкурених кротів, яким саме зараз конче треба вилізти назовні й побачити, як я стругаю креветками, хоч як вони можуть це побачити, вони ж сліпі… Від цієї думки мене трохи попускає. «Не все так погано, якщо я усвідомлюю причинно-наслідкові зв’язки, якщо я розумію, що, за всіма правилами діалектики, кроти не можуть бачити, як я блюю креветками, то… але, бляха, чому це шкряботіння не вщуха?..» І раптом я починаю доганяти, що нашому Мяудзедуну приспічило «по великому» й він ніяк не може дорватися до свого дурного лотка, який має бути десь біля товчка. Несподівано я помічаю, що одна з моїх рук зараз саме в ньому. Шкряботіння не вщухає.

– Зайнято, – кажу я, випльовуючи з-під язика креветку.

Але шкряботіння все одно не вщухає…

– Мяудзедуне, іди на хер! – починаю злитись я. – Кожна людина має конституційне право спокійно поригати!

З-за дверей лунає сміх – у Мяудзедуна явно так не вийшло б…

– А, це ти, Кет…

– Я, я… А там хто?.. – не може заспокоїтись вона.

– Привид з енциклопедичним словником Брокгауза і Єфрона… – мелю я перше, що спадає на гадку…

– Гаразд, привиде, – погоджується Кет, – спускай в унітаз свій словник і ходи до мене, годуватиму тебе вугіллям…

Кет – це подружка Ікаруса. Вона час від часу мешкає з нами, коли її дістають предки, ядерні фізики, а трапляється це доволі часто. Мені здається, що вона їх не любить. Каже, через те, що вони створили ядерну зброю. Ну, тобто не саме вони, а вся ця шайка… Нам з Ікарусом, правду кажучи, пофіг, тому до батьків Кет нам нема жодного діла. Ми навіть раді, що Кет їх недолюблює, бо тоді вона більше часу проводить із нами. Чого не скажеш про її батьків. Ну, тобто якщо вони нам відверто по цимбалах, то вони нас просто зневажають і мають за покидьків, оскільки ми геть не шаримо на ядерній фізиці. Але мова зараз не про те. Мова про те, що, хоч Кет і подружка Ікаруса, – я теж якби її… Чорт… Коротше, я не мав цього казати й не треба нічого думати… Я її люблю, люблю її, типу, платонічно й люблю приносити їй ананаси. І знаєте, я, в принципі, зовсім не здивуюсь, якщо по-своєму люблю її навіть дужче, ніж сам Ікарус, незважаючи навіть на те, що спить вона тільки з ним. Лиш це я й хотів сказати.

З клозету я виповзаю знову ж на чотирьох, так якось надійніше, бо коридор, здається, ще й досі продовжує штормити. Відчинивши головою двері й випавши назовні, відразу ж натикаюся на ніжки Кет.

– Привіт, ви гарні… – кажу я їм, а сам думаю: «Чорт, тільки не дивися під рушничок, тільки не дивися, Баз!»

Із заплющеними очима я всідаюся на підлогу, притуляючись спиною до стіни… Власне, я добре усвідомлюю, що вона робить це ненавмисно, але кому від того легше? Найхріновіше мені тоді, коли Ікаруса нема вдома… Часом Кет кличе мене до ванної, аби я потер їй спинку. І щоразу, коли я торкаюся запіненою мочалкою її тіла, мене переклинює… Але… Чорт забирай, це дівчина мого найкращого друга, тому… доводиться медитувати, наче якомусь довбаному давньокитайському монаху… Хоча втішного тут мало, монахів принаймні можна було зрозуміти, вони таким чином наближалися до бога, наближалися, розумієте, без жодного, блядь, мопеда, а я?! До чого я наближаюся?

– Що пив? – питає мене Кет і простягає активоване вугілля зі склянкою води.

– Спирт, – кажу я, – авіаційний спирт…

– На біса?

– Хотів уявити себе літаком, піднятися в небо й розбитися…

– Ну-ну, – хитає головою Кет, – але спирту вистачило тільки на те, щоб долетіти до клозету…

– Кет, чого ти зі мною панькаєшся, як з дауном?

– Бо я тебе люблю, дурнику, ну, в сенсі платонічному…

– Я тебе теж, – відповідаю я, – в сенсі по…

Договорити я не встигаю, бо вона натискає пальцями мої вилиці й засипає мені в пащеку жменю активованого вугілля, після чого змушує все це пережувати й запити водою.

Жменя вугілля трохи гасить мій ентузіазм, це майже так само, якби в топку паротяга накидати дохлих креветок. Але я все-таки збираюся доказати те, що почав… Несподівано мене знов починає трусити, мене кидає в жар, мій одяг стає вологий, наче спальна білизна у вагонах нашої сратої залізниці, тож мені знову доводиться стати на чотири й передислокуватися до клозету…

Цього разу креветки виходять якісь чорні. Я ловлю себе на думці, що зараз і справді дуже сильно нагадую підбитий літак, причому підбитий тією старою з вежі, літак, на якому креветки хотіли пробратися в їхній растаманський едем, а ось тепер спускаються обвуглені через товчок у самісіньке пекло.

«Чувак, підйом, – кажу я сам собі, – годі стояти тут раком, годі зазирати в це бездонне очко, час змінювати життя на краще». Взагалі, я завжди так роблю, коли мені галімо. «Ок, ок, – каже моє внутрішнє я, – гаразд, муділа, ти спочатку спробуй зведися, а вже потім будеш все змінювати…» «І зведуся…» – не вгаваю я й справді намагаюся різко звестись на рівні. Як не дивно, мені це вдається, проте вже наступної миті в моїх очах раптом темніє, я падаю набік, зриваю двері клозету разом із завісами й вивалююсь із ними в коридор. «Добре, що Рулерт з’явиться за кілька тижнів, – думаю я, – можна буде спробувати відремонтувати». Ну так, Рулерт Іванович – цей старий алкаш – колишній військовий, що, вийшовши на пенсію, ще кілька років викладав ДПЮ в школі – у нього ми винаймаємо однокімнатну квартиру на останньому, шістнадцятому, поверсі панельного будинку. Рулерт по-своєму уматний. Ми з Ікарусом довго ламали голову над його ім’ям, але потім усе-таки вирішили спитати, що ж воно означає. Не без гордощів Рулерт розповів, що його батько був водієм – звідси походила перша частина «рул», а мати шкільною вчителькою з літератури, яка захоплювалась латиноамериканськими авторами. Рулерт казав, що саме вона вигадала оте «ерт», як, скажімо, в імені Альберт… Ми з розумінням кивали й дякували небу, що батько Рулерта був не складальником педалей на заводі, а матінка не працювала десь на хімії…