Гаррі лежав, не знаючи, що й казати. Дамблдор почав щось мугикати й посміхатися до стелі.
      – Пане професоре! – озвався Гаррі. – Я оце подумав… Пане професоре, навіть, якщо каменя вже немає, Вол… тобто Відомо-Хто…
      – Називай його Волдемортом, Гаррі! Завжди називай речі своїми іменами. Якщо боятися імені, починаєш боятися й того, хто має це ім'я.
      – Так, пане професоре. Тож Волдеморт шукатиме інших способів повернутися, правда? Тобто він нікуди не зник?
      – Ні, Гаррі, не зник. Він і далі десь є – мабуть, шукає собі чиєсь інше тіло… Він насправді не живий, тож і вбити його не можна. Замість нього помер Квірел; Волдеморт однаково жорстокий і до своїх спільників, і до ворогів. Але хоч як би там було – нехай ти, Гаррі, тільки на якийсь час віддалив його повернення до влади, проте наступного разу знайдеться ще хтось, хто відважиться на цей, здавалося б, безнадійний бій, а якщо Волдемортів прихід затримувати знову і знову, тоді, можливо, він уже ніколи й не повернеться до влади.
      Гаррі закивав головою, але відразу ж перестав, бо голова від цього розболілася. Тоді заговорив:
      – Пане професоре, є ще деякі речі, про які я б хотів дізнатися, якщо можна… речі, про які я хотів би знати правду…
      – Правду… – зітхнув Дамблдор. – Правда – це прекрасна і страшна річ, тож до неї треба ставитися з великою обережністю. Однак я відповім на твої питання, хіба що матиму дуже поважні причини не відповідати, тому заздалегідь прошу мене вибачити. Звичайно, я не брехатиму.
      – Ну… Волдеморт сказав, що вбив мою маму тільки тому, що вона намагалася не дати йому вбити мене. Але чому він так: хотівубити мене?
      Цього разу Дамблдор зітхнув дуже глибоко.
      – На жаль, уже на перше твоє запитання я не Можу дати відповіді. Принаймні сьогодні і тепер.
      Колись ти дізнаєшся… а поки що забудь про це Гаррі. Коли підростеш, – я знаю, як прикро тобі чути ці слова, – коли будеш готовий,ти дізнаєшся. Гаррі розумів, що сперечатися немає сенсу.
      – А чому Квірел не міг доторкнутися до мене?
      – Твоя мама померла, рятуючи тебе. Є одна річ, якої не може збагнути Волдеморт. Це – любов. Він не усвідомив, що така сильна любов, яку відчувала до тебе твоя мама, залишає свійслід. Не шрам, не якийсь там видимий знак… Така глибока любов – навіть коли того, хто любив нас, уже нема – завжди оберігає. Любов'ю просякнута навіть твоя шкіра. Квірел, що був сповнений ненависті, жадоби і честолюбства, і ділив свою душу з Волдемортом, не міг доторкнутися до тебе саме з цієї причини. Дотик до людини, позначеної такою любов'ю, ставав для нього смертельними муками.
      Дамблдор раптом задивився на пташку, що сіла на підвіконня, і Гаррі швиденько, щоб він не бачив, витер простирадлом очі. Коли Гаррі знову зміг говорити, він запитав:
      – А плащ-невидимка… ви знаєте, хто його прислав?
      – Е-е… Твій тато якось лишив його мені, і я подумав, що він тобі сподобається. – Дамблдор закліпав очима. – Корисна річ, твій тато, коли вчився тут, найчастіше вдягав його, щоб пробратися на кухню й поцупити щось смачненьке.
      – І ще одне…
      – Слухаю!
      – Квірел казав, що Снейп…
      –  ПрофесорСнейп, Гаррі.
      – Так, він… отож Квірел казав, що він мене ненавидить, бо ненавидів мого батька. Це правда?
      – Ну, вони радше просто недолюблювали один одного. Десь як ти і містер Мелфой. До того ж твій батько зробив те, чого йому ніколи не міг пробачити Снейп.
      – Що саме?
      – Врятував йому життя.
       – Що?
      – Так, – повільно мовив Дамблдор. – Дивно, як інколи працює людський розум, правда? Професора Снейпа мучило те, що він боржник твого тата. Я впевнений, що він так ретельно оберігав тебе цього року тільки тому, що вірив: таким способом він поверне борг твоєму батькові. І тоді спокійно зможе ненавидіти пам'ять про нього…
      Гаррі намагався це збагнути, але від цього ще дужче розболілася голова.
      – Пане професоре, ще тільки одна річ!
      – Тільки одна?
      – Як потрапив до мене камінь із дзеркала?
      – Ага, я радий, що ти запитав про це. То була одна з моїх найблискучіших ідей, а, між нами кажучи, це вже неабищо! Розумієш, тільки той, хто прагнув знайтикамінь, – знайти, а не скористатися ним, – міг його отримати. Усі решта – бачили в дзеркалі, як вони здобувають золото чи п'ють еліксир життя, і більше нічого. Мій мозок іноді дивує навіть мене самого… Ну, досить запитань. Раджу тобі скуштувати всі ці солодощі. Ох-ах!.. Горошок на кожен смак "Берті Бот"! У дитинстві мені не пощастило, бо я натрапив на горошинку зі смаком блювотини, і відтоді вони мені щось не смакують, але оця, що схожа на іриску, мені, мабуть, не зашкодить, правда? – Усміхнувшись, він кинув до рота золотаву горошинку.
      Раптом захлинувся і скривився:
      – Фу!.. Сірка з вуха!
      Мадам Помфрі, завідувачка шкільної лікарні, була приємною жінкою, але дуже вимогливою.
      – Тільки на п'ять хвилин! – благав Гаррі.
      – Це неможливо.
      – Але ж ви впустили професора Дамблдора!..
      – Ну, звичайно, це наш директор, тут інша справа. Тобі потрібен відпочинок.
      – Таж я й так відпочиваю… бачите, лежу собі… Ну, будь ласка, мадам Помфрі!
      – Ну, гаразд, – змилостивилася вона. – Але тількип'ять хвилин.
      І вона впустила Рона з Герміоною.
      –  Гаррі!
      Герміона, здається, була ладна знову його обійняти, але Гаррі був радий, що цього разу вона стрималася, бо в нього не вщухав головний біль.
      – Ох, Гаррі, ми були впевнені, що ти… Дамбл-дор так переживав!
      – Уся школа про це говорить, – повідомив Рон. – Що сталося насправді?
      Це був один з тих рідкісних випадків, коли правда виявляється дивнішою й несподіванішою від найхимерніших чуток. Гаррі розповів їм усе: про Квірела, дзеркало, камінь і Волдеморта. Рон і Герміона були дуже вдячними слухачами: де треба, їм перехоплювало подих, а коли Гаррі розповів, щобуло під Квіреловим тюрбаном, Герміона голосно зойкнула.
      – То каменя вже немає? – запитав нарешті Рон. – І Фламель просто помре?
      – Ну, так… Але Дамблдор думає, що, – як воно там? – "для досконалого розуму смерть – то ще одна цікава пригода".
      – Я завжди казав, що він трохи чокнутий, – сказав Рон, на якого рівень божевілля улюбленого професора справив поважне враження.
      – А що сталося з вами? – поцікавився Гаррі.
      – Ну, я вернулася назад без пригод, – розповіла Герміона. – Привела до тями Рона, – це забрало трохи часу, – а тоді ми побігли до соварні, щоб відправити сову Дамблдорові, і раптом зустріли його у вестибюлі. Він уже все знав і тільки спитав: "Гаррі пішов за ним, так?" – і помчав на четвертий поверх.
      – Думаєш, він сподівався цього від тебе? – запитав Рон. – Бо якщо він прислав тобі батьків плащ і таке інше…
      –  Ну,– обурилася Герміона, – якщо він сподівався, то, скажу вам, це просто жахливо! Ти міг би загинути!..
      – Ні, зовсім ні, – замислено вимовив Гаррі. – Він дуже цікавий чоловік, цей Дамблдор! Мені здається, він хотів дати мені шанс… Розумієте, я гадаю, що він знає більш-менш усе, що тут діється. Мабуть, йому було добре відомо, щоми задумали, і замість зупинити, він навчив нас усього, що могло стати в пригоді. Не думаю, що він випадково дозволив мені побачити, що робить те дзеркало. Він мовби вважав, що я маю право зіткнутися з Волдемортом віч у віч, якщо тільки зумію…
      – Так, Дамблдор – справжній псих! – гордо сказав Рон. – Слухай, ти мусиш швидко видужувати – завтра бенкет на честь закінчення навчального року. Очки вже пораховано, і Слизерин, звичайно, переміг, – ти пропустив останню гру з квідичу, а без тебе Рейвенклов нас побив, – зате їжа буде класна!
      Цієї миті з'явилася мадам Помфрі.
      – Минуло вже майже п'ятнадцять хвилин, негайно виходьте! – рішуче звеліла вона.
      Тієї ночі Гаррі добре виспався, і на ранок почувався майже здоровим.
      – Я хочу піти на бенкет, – звернувся він до мадам Помфрі, яка складала на столі купу його коробок з цукерками. – Мені вже можна, правда?
      – Професор Дамблдор дозволяє тобі піти, – осудливо промовила вона, мовби професор Дамблдор не усвідомлював, якими небезпечними для здоров'я можуть бути бенкети. – А до тебе тут ще один відвідувач.
      – Добре, – сказав Гаррі. – І хто?
      Тієї миті у двері боком пропхався Геґрід. Коли він опинявся в будь-якому приміщенні, то завжди видавався занадто великим. Він присів біля Гаррі, глянув на нього і зайшовся плачем.
      – Це… всьо… моя… клята… помилка! – ридав він, затуляючи руками обличчя. – Я си розповів тому мерзотнику, як пройти повз Флафі! Я розповів йому! То було одне, чого він не знав, а я йому взяв – і бовкнув!.. Ти міг загинути! І всьо через оте драконяче яйце! Я ніколи більше не буду пити! Мене варто звідси гнати, щоб я жив з маґлами!
      – Геґріде! – гукнув Гаррі, якому важко було дивитися, як велетень здригається від щирих ридань, а його бородою стікають величезні сльозини. – Геґріде, він би все одно якось довідався, це ж Волдеморт. Він довідався б усе, навіть якби ти йому нічого не казав.
      – Ти міг загинути! – ридав Геґрід. – І не називай те ім'я!
      – ВОЛДЕМОРТ! – вигукнув Гаррі, й Геґріда це так приголомшило, що він перестав плакати. – Я зустрівся з ним і не боюся називати його ім'я. Геґріде, прошу, заспокойся, ми врятували камінь, і тепер його вже нема, і ніхто ним не скористається. Візьми шоколадну жабку, в мене їх повно…
      Геґрід витер долонею носа і сказав:
      – Файно, що ти нагадав! Маю для тебе дарунок.
      – Часом не канапка з горностаїною, ні? – стурбовано озвався Гаррі, й Геґрід нарешті ледь усміхнувся.
      – Нє-е. Дамблдор учора дав си мені вихідний, щоби це всьо позбирати. Звісно, він мусив би мене вигнати, але… маємо те, що маємо. На, візьми оце…
      То була чималенька книжка у шкіряній оправі. Гаррі зацікавлено розгорнув її. В ній було повно магічних фотографій. З кожної сторінки до нього усміхалися й махали руками його мама і тато.
      – Я вислав сови до всіх шкільних друзів твоїх батьків і попросив їх надіслати фотки… Бо я си знав, що ти не маєш жодної… Тобі сподобалоси?
      Гаррі не міг говорити, але Геґрід усе зрозумів.
      Того вечора Гаррі пішов на бенкет сам. Він затримався через мадам Помфрі, яка ще раз хотіла його добре оглянути, тож коли він прийшов, Велика зала була вже повна. її оздоблювали зелено-срібні слизеринські барви на честь того, що Слизерин усьоме поспіль завоював кубок гуртожитків.
      Величезний прапор зі слизеринською змією закривав собою всю стіну за Високим столом.
      Коли увійшов Гаррі, зненацька запала тиша, а потім усі нараз заговорили. Він сів за ґрифіндорський стіл поміж Роном і Герміоною і намагався не помічати, як усі ззиралися на нього, дехто аж підводився, щоб краще його розгледіти.
      На щастя, невдовзі прибув Дамблдор і всі розмови стихли.
      – Ще один рік минув! – бадьоро почав Дамблдор. – Але перед тим, як ви вгризетеся зубами в наші чудові страви, мусите ще послухати моє старече базікання. Що це був за рік! Сподіваюся, у ваших головах трохи побільшало всякої всячини… але попереду ціле літо, щоб як слід вивітрити їх до початку наступного навчального року! А тепер, як я розумію, надійшла пора вручити кубок гуртожитків. Отож очки розподілилися так: на четвертому місці Ґрифіндор – триста дванадцять очок; на третьому Гафелпаф – триста п'ятдесят два; Рейвенклов має чотириста двадцять шість, а Слизерин – чотириста сімдесят два очки.
      Слизеринський стіл завирував оплесками і радісними вигуками. Гаррі бачив, як Драко Мелфой гупав по столу своїм важким келихом. Це було бридко.
      – Так-так, браво, Слизерин! – сказав Дамблдор. – Одначе мусимо врахувати нещодавні події.
      У залі запала тиша. Усмішки на обличчях сли-зеринців дещо зів'яли.
      – Гм! – прокашлявся Дамблдор. – Я маю розподілити кілька додаткових очок… Що ж, поглянемо… Ага!.. По-перше, містер Роналд Візлі…
      Рон густо почервонів, і його обличчя скидалося на спечену на сонці редиску.
      – …за найкращу за багато років партію в шахи, зіграну в Гоґвортсі, я нагороджую Ґрифіндор п'ятдесятьма очками.
      Від захоплених вигуків ґрифіндорців мало не впала зачарована стеля; здавалося, навіть зорі нагорі затремтіли. Було чути, як Персі вигукував іншим старостам: "Це мій брат!.. Наймолодший брат!.. Він виграв у зачаровані шахи професорки Макґонеґел!"
      Нарешті знову запанувала тиша.
      – По-друге, міс Герміона Ґрейнджер… За її вміння застосовувати холоднокровну логіку перед вогненним полум'ям присуджую Ґрифіндорові п'ятдесят очок.
      Герміона долонями затулила обличчя; Гаррі мав велику підозру, що вона не втримала сліз. Ґрифін-дорці шаленіли з радощів: вони набрали додаткових сто очок!
      – По-третє, містер Гаррі Поттер, – оголосив Дамблдор. У залі запала мертва тиша. – …за його витримку і фантастичну відвагу я нагороджую Ґрифіндор шістдесятьма очками.
      Зчинився неймовірний галас. Ті, хто вмів не тільки верещати до хрипоти, а й додавати, швиденько змикитили, що Ґрифіндор тепер мав чотириста сімдесят два очки – рівно стільки ж, як і Слизерин. Вони зрівнялися в боротьбі за кубок, і якби Дамблдор дав Гаррі бодай ще одне очко…
      Дамблдор підняв руку. Поступово всі знову затихли.
      – Відвага буває різною, – сказав, усміхаючись, Дамблдор. – Треба бути дуже хоробрим, щоб чинити опір ворогам, але потрібна не менша хоробрість, щоб чинити опір друзям. Ось чому я даю десять очок містерові Невілу Лонґботому.
      Якби хтось стояв неподалік від Великої зали він міг би подумати, що там стався вибух – такий неймовірний галас зчинили за своїм столом гри-фіндорці. Гаррі, Рон і Герміона кричали й верещали, зірвавшись на ноги, тоді як Невіл, блідий від несподіванки, зник під цілою купою учнів, що кинулися його обіймати. Він ще ніколи не здобував для Ґрифіндору жодного очка. Гаррі, не перестаючи кричати, штурхонув Рона під ребра й показав на Мелфоя, який не зміг би мати щедурнішого і шокованішого вигляду, навіть якби його закляли тілов'язом.
      – А це означає, – вигукнув Дамблдор, перекрикуючи ураган оплесків (адже навіть Рейвенклов і Гафелпаф святкували поразку Слизерину), що необхідно трохи змінити декорації.
      Він плеснув у долоні. Зелені полотнища відразу стали яскраво-червоними, а срібні – золотими; величезна слизеринська змія зникла, а на її місці постав гігантський ґрифіндорський лев. Снейп тиснув руку професорки Макґонеґел, і з усіх сил намагався видушити з себе усмішку. Його очі зустрілися з очима Гаррі, і Гаррі відразу відчув, що Снейпове ставлення до нього не змінилися ні на йоту. Та Гаррі це не турбувало. Він чомусь вірив, що наступного року життя в Гоґвортсі налагодиться, і все знову буде нормально.
      Це був найкращий вечір у житті Гаррі, кращий і від виграшу у квідич, і від Різдва, і від перемоги над гірським тролем… Він запам'ятає його назавжди.
      Гаррі вже майже забув, що мали ще оголосити результати іспитів, але ця мить настала. На їхнє превелике диво, вони з Роном отримали добрі оцінки, а Герміона, звичайно, була першою у списку найкращих учнів цього року. Навіть Невіл якось проскочив – його добрі оцінки з гербалогії перекрили незадовільні результати з зілля і настійок. Правда, вони сподівалися, що ґойла, тупість якого дорівнювала його підлості, виженуть зі школи, але й той примудрився якось утриматися. Це було образливо, але, як зауважив Рон, від життя не можна вимагати надто багато.
      І ось раптом спорожніли їхні шафи, валізи були спаковані, десь у кутку якогось туалету знайдено Невілову жабку, а всім учням вручили письмові попередження не вдаватися до чарів протягом канікул ("Я завжди сподіваюся, що вони забудуть їх дати", – засмучено сказав Фред Візлі). Геґрід провів їх до човнів, вони перепливли через озеро, а тоді посідали на "Гоґвортський експрес", розмовляли й сміялися, тим часом як краєвиди за вікном ставали дедалі доглянутіші й різнобарвніші.
      Діти ласували горошком "Берті Бот", проминаючи маґлівські міста; скидали свої чарівницькі мантії, надягали жакети й плащі і потихеньку під'їжджали до платформи номер дев'ять і три чверті на вокзалі Кінґс-Крос.
      Минув якийсь час, поки всі учні покинули платформу. Біля квиткового компостера стояв старий зморшкуватий охоронець, пропускаючи їх по двоє-троє, щоб вони, вистрибуючи раптом із суцільного муру, не привертали зайвої уваги й не лякали маґлів.
      – Ви повинні цього літа приїхати до мене. Обоє! – запросив Рон Гаррі й Герміону. – Я пришлю вам сову.
      – Дякую, – сказав Гаррі. – Я… з великим задоволенням.
      Штовхаючись у натовпі, вони прямували до переходу в маґлівський світ. Дехто з учнів гукав:
      – Бувай, Гаррі!
      – Поттере, тримайся!
      – Ти, як завжди, популярний! – підсміхнувся Рон.
      – Тільки не там, куди я їду! Це я тобі обіцяю, – відізвався Гаррі.
      Він, Рон і Герміона разом пройшли крізь стіну.
      – Ось він, мамо, ось він, дивися!
      То була Джіні Візлі, молодша Ронова сестра, але показувала вона не на Рона.
      – Гаррі Поттер! – запищала вона. – Дивися, мам! Я його бачу…
      – Джіні, вгамуйся, показувати пальцем некультурно!
      Місіс Візлі усміхалася дітям.
      – Тяжкий був рік? – запитала вона.
      – Дуже, – відповів Гаррі. – Дякую вам за печиво і за светр, місіс Візлі.
      – О, це дурниці, любий!
      – Ти готовий?
      Це був дядько Вернон – з тим самим буряковим обличчям і вусами, з тим самим лютим виразом, – ще б пак! – Гаррі ніс клітку з совою по вокзалу, переповненому звичайними людьми. Позаду за ним стояли тітка Петунія й Дадлі, який нажахано зиркав на Гаррі.
      – Ви, мабуть, родина Гаррі? – поцікавилася місіс Візлі.
      – Е-е… в певному розумінні! – буркнув дядько Вернон. – Мерщій, хлопче, у нас обмаль часу! – І пішов до машини.
      Гаррі затримався, щоб попрощатися з Роном і Герміоною.
      – Ну, все. Побачимося після літа.
      – Сподіваюся, ти е-е… гарно відпочинеш, – поглядаючи услід дядькові Вернону, невпевнено проказала Герміона, вражена такою його нелюб'язністю.
      – О, так! – сказав Гаррі, і Рон з Герміоною здивовано побачили, що він усміхається.
      – Дурслі ж не знають, що вдома нам заборонено насилати чари. Отож цього літа я класноповеселюся з Дадлі!..
      ***