– Хочеш іти першим? Ти певен? – запитав Рон. – Я не знаю, як тут глибоко. Дай дудку Герміоні, щоб пес не прокинувся.
      Гаррі передав дудку. Під час миттєвої тиші пес загарчав і заворушився, але, тільки-но Герміона заграла, знову заснув як мертвий.
      Гаррі переліз через пса й зазирнув у люк. Дна не було видно.
      Проліз крізь отвір і завис на кінчиках пальців. Тоді глянув на Рона й сказав:
      – Якщо зі мною щось трапиться, не йдіть сюди. Відразу біжіть до соварні й відправте Гедвіґу до Дамблдора, добре?
      – Гаразд, – відповів Рон.
      – Сподіваюся, за хвилину побачимось.
      І Гаррі відпустив пальці. Холодне, вогке повітря проносилося повз нього, а він падав усе нижче, нижче, нижче і ось…
      ГУП! Із кумедним, приглушеним звуком він гепнувся на щось м'яке. Присів і помацав довкола рукою, його очі ще не звикли до темряви. Здавалося, ніби він сидить на якійсь рослині.
      – Усе гаразд! – гукнув він туди, де виднілася цяточка світла завбільшки з поштову марку, – це, власне, й був відчинений люк. – М'яка посадка, можна стрибати!
      Рон стрибнув – і приземлився поруч із Гаррі.
      – Що це таке? – були його перші слова.
      – Не знаю, якась рослина. Мабуть, щоб пом'якшувати падіння. Герміоно, давай!
      Далека музика стихла. Пес гучно гавкнув, але Герміона вже стрибнула. Приземлилася з другого боку від Гаррі.
      – Ми десь на сотні метрів під школою, – сказала вона.
      – Нам пощастило, що тут ця рослина, – мовив Рон.
      –  Пощастило!– заверещала Герміона. – Гляньте на себе!
      Вона підскочила й насилу поповзла до вологої стіни. Насилу, бо, тільки-но приземлилася, рослина своїми змієподібними вусиками стала обплітати їй ноги. Гарі з Роном навіть не помітили, в якій халепі вони опинилися.
      Герміона встигла вивільнитися ще до того, як рослина її впіймала. Тепер вона нажахано спостерігала, як хлопці з усіх сил виривалися від рослини, але що більше вони вовтузилися, то міцніше й швидше вона їх обплітала.
      – Не рухайтесь! – звеліла їм Герміона. – Я знаю, це – пастка диявола!
      – О, я дуже радий, що знаю тепер назву, це – супердопомога! – розсердився Рон, не даючи рослині стиснути його шию.
      – Замовкни, я пробую згадати, як її вбити! – крикнула Герміона.
      – То швидше, бо я задихаюся! – прохрипів Гаррі, відбиваючись від пагона, що закручувався йому навколо грудей.
      – Пастка диявола, пастка диявола… Що там казала професорка Спраут? Вона любить темряву й вогкість…
      – То запали вогонь! – задихався Гаррі.
      – Так, звичайно, але тут нема хмизу! – заплакала Герміона, заламуючи руки.
      –ТИ ЩО, ЗДУРІЛА? – заревів Рон. —ТИ ЧАРІВНИЦЯ, ЧИ ХТО?
      – Ой, так! – вигукнула Герміона, вихопивши чарівну паличку. Махнула нею, щось пробурмотівши, і спрямувала на рослину струмінь яскраво-блакитного полум'я. Наступної миті хлопці відчули, як рослина ослабила свої стиски, зіщулившись від світла й тепла. Посмикуючись і звиваючись, вона сповзла з їхніх тіл, і вони, нарешті, опинилися на волі.
      – Добре, що ти гарно вивчала гербалогію, Герміоно, – сказав Гаррі, витираючи з чола піт.
      – Так, – додав Рон, – і добре, що Гаррі не розгубився у скрутний момент. "Нема хмизу" – це ж треба!
      – Сюди! – мовив Гаррі, показавши на кам'яний прохід, який був єдиним шляхом звідти.
      Окрім своїх кроків, вони чули тільки тихе капотіння води, що сочилася по стінах. Прохід був похилий, і Гаррі згадав про "Ґрінґотс". У серці йому щось штрикнуло, коли він згадав, що сейфи в чарівничому банку нібито охороняють дракони. Якщо їм трапиться дракон, справжній дорослий дракон, то… їм досить і Норберта…
      – Ти щось чуєш? – прошепотів Рон.
      Гаррі прислухався. Десь угорі попереду чулися тихенький шурхіт і брязкіт.
      – Думаєш, це привид?
      – Не знаю… Як на мене, наче крила шурхотять.
      – Там є світло! Я бачу, щось рухається! Дійшовши до кінця проходу, вони побачили перед собою яскраво освітлену кімнату з високою склепінчастою стелею. В кімнаті було повно яскравих пташечок, які шугали довкола, тріпочучи крильцями. На тому боці кімнати видніли масивні дерев'яні двері.
      – Думаєш, вони нападуть на нас, коли ми підемо через кімнату? – запитав Рон.
      – Можливо, – відповів Гаррі. – Вони, здається, ніби й не лихі, та якщо кинуться всім табуном… Але нема ради… Я побіг!
      Глибоко вдихнув, прикрив обличчя руками й помчав через кімнату. Чекав, що ось-ось у нього вчепляться гострі дзьоби й кігті, проте нічого не сталося. Добіг до дверей, потягнув за ручку, але двері були замкнені.
      Рон з Герміоною прибігли слідом. Усі троє смикали й штурхали двері, але ті не піддалися навіть тоді, коли Герміона вимовила закляття "алого-мора".
      – Що тепер? – запитав Рон.
      – Ці птахи… не можуть бути тут лише для декорації, – сказала Герміона.
      Діти глянули на птахів, що ширяли над головами, виблискуючи – виблискуючи?
      – Це не пташки! – гукнув раптом Гаррі. – Це – ключі!Крилаті ключі, придивіться уважніше! Тож це має означати… – він роззирнувся по кімнаті, – Так, дивіться! Мітли! Нам треба впіймати ключ до цих дверей!
      – Але ж їх тут сотні!
      Рон оглянув замок на дверях.
      – Треба знайти великий старомодний ключ, можливо, срібний, як і ручка.
      Схопивши кожен по мітлі, вони злетіли в повітря, опинившись серед цілої хмари ключів. Намагалися схопити їх, але зачаровані ключі так швидко виверталися, що їх годі було зловити.
      Гаррі, однак, недаремно був наймолодшим ловцем у цьому столітті. Він мав хист помічати те, чого не завважують інші. Трохи покружлявши серед виру барвистого пір'я, він звернув увагу на великий срібний ключ, який мав зігнуте крило, неначе хтось уже ловив його і грубо запихав до замкової шпарини.
      – Ось він! – крикнув Гаррі. – Оцей великий!.. Отам!.. Ні, отам… з блакитними крильцями! У нього з одного боку пожмакані пір'їни!
      Рон помчав на великій швидкості у тому напрямку, але вдарився об стелю й мало не впав з мітли.
      – Треба його оточити! – гукнув Гаррі, не спускаючи очей з ключа. – Рон, наближайся до нього зверху! Герміоно, підлітай знизу і не давай йому опуститися, а я спробую впіймати! Ну, ВПЕРЕД!
      Рон пірнув униз, Герміона понеслася вгору – ключ вислизнув від них обох, а Гаррі кинувся за ним. Ключ помчав до стіни, і Гаррі, виструнчившись, як стріла, припер його рукою до стіни, аж там щось тріснуло. Радісні вигуки Рона й Герміони відізвалися луною по всій кімнаті.
      Вони швиденько приземлилися, й Гаррі побіг до дверей, стискаючи в долонях ключа, який ще й далі пручався. Запхав його до замка й повернув – усе спрацювало. Тільки-но замок клацнув, ключ знову спурхнув у повітря, маючи дуже пошарпаний вигляд після того, як його двічі ловили.
      – Готові? – запитав Гаррі, тримаючи руку на клямці дверей. Вони кивнули. Гаррі відчинив двері.
      У наступній кімнаті було так темно, що вони нічого не бачили. Та коли ступили кілька кроків, усю кімнату раптом затопило світло, відкривши їм дивовижне видовище.
      Вони стояли на краю величезної шахівниці, відразу за чорними, витесаними з якогось чорного каменю, шаховими фігурами, які були вищими від них. З другого боку кімнати, навпроти них, стояли білі фігури. Гаррі, Рон і Герміона трохи здригнулися: високі білі фігури не мали облич.
      – А що тепер? – прошепотів Гаррі.
      – Хіба не ясно? – відповів Рон. – Мусимо перейти кімнату, граючи в шахи.
      За білими фігурами видніли ще одні двері.
      – Як це? – нервово запитала Герміона.
      – Думаю, – відповів Рон, – ми маємо самі стати фігурами.
      Він підійшов до чорного вершника й витягнув руку, щоб доторкнутися до його коня. Камінь відразу ожив. Кінь ударив копитом, а вершник повернув свою голову в шоломі й глянув на Рона.
      – Ми… е-е… Нам треба йти разом з вами? Чорний вершник кивнув головою. Рон повернувся до друзів.
      – Над цим треба помізкувати, – сказав він. – Мені здається, ми маємо замінити собою три чорні фігури…
      Гаррі з Герміоною мовчки чекали, поки Рон усе обміркує. Зрештою, він сказав:
      – Отож… не ображайтеся, але жоден з вас не є добрим шахістом…
      – Ми не ображаємося, – швидко запевнив його Гаррі. – Тільки скажи, що нам робити.
      – Ти, Гаррі, заміниш того слона, а Герміона піде за тобою замість тури.
      – А ти?
      – Я буду конем, – відповів Рон.
      Шахові фігури, здається, прислухалися до розмови, бо після Ронових слів кінь, слон і тура зійшли з шахівниці, лишивши там три порожні клітинки, які й зайняли Гаррі, Рон і Герміона.
      – Першими в шахах завжди починають білі, – сказав Рон, зазираючи на той бік дошки. – Ага, дивіться!
      Білий пішак пішов уперед на дві клітинки.
      Рон почав керувати чорними фігурами. Вони мовчки йшли туди, куди він їх скеровував. Гаррі аж ноги затрусилися. А що, як вони програють?
      – Гаррі, піди по діагоналі на чотири клітинки праворуч.
      Перший справжній шок стався тоді, коли вбили їхнього другого коня. Біла королева звалила його з ніг і скинула з шахівниці; бідолаха упав долілиць і не ворушився.
      – Я мусив піти на цю жертву, – сказав приголомшений Рон. – Тепер можна забрати того слона. Герміоно, давай!
      Кожного разу, коли вони втрачали свою фігуру, суперники були немилосердні. Невдовзі попід стіною назбиралася ціла купа поранених чорних фігур. Двічі Рон лиш останньої миті устигав помітити, що Гаррі й Герміона в небезпеці. Сам він стрибав скрізь по дошці і забрав майже стільки білих фігур, скільки було втрачено чорних.
      – Ми вже так близько! – пробурмотів він раптом. – Дайте подумати… дайте подумати…
      Біла королева повернула до нього своє порожнє обличчя.
      – Так, – тихенько мовив Рон, – це єдиний вихід… Мене мають збити.
      – НІ! – вигукнули Гаррі й Герміона.
      – Це шахи! – сказав Рон. – Треба йти на жертви! Я зроблю крок уперед, і вона мене забере, а ти, Гаррі, оголосиш тоді королю шах і мат!
      – Але ж…
      – Ти хочеш зупинити Снейпа чи ні?
      – Рон…
      – Слухай, якщо ти не поквапишся, він може вкрасти камінь!
      Ну, що тут удієш?..
      – Готові? – перепитав Рон, блідий, але рішучий. – Я йду, а ви не гайте часу після виграшу.
      Ступив уперед, і біла королева кинулася на нього. Вдарила Рона по голові своєю кам'яною рукою, і він звалився додолу. Герміона скрикнула, проте лишилася на своїй клітинці. Біла королева відтягнула Рона вбік. Він був, здається, непритомним.
      Затремтівши, Гаррі перейшов на три клітинки ліворуч.
      Білий король скинув свою корону й пожбурив її Гаррі під ноги. Чорні виграли. Фігури вклонилися й розступилися, звільнивши шлях до дверей. Востаннє кинувши розпачливий погляд на Рона, Гаррі з Герміоною зайшли у двері й попрямували наступним переходом угору.
      – А що, як він?..
      – Усе з ним буде гаразд, – сказав Гаррі, намагаючись переконати в цьому й самого себе. – Як ти гадаєш, що тепер?
      – Спраут підготувала пастку диявола, Флитвік, мабуть, зачарував ключі, Макґонеґел здійснила трансфігурацію, щоб оживити шахові фігури, отже, лишаються закляття Квірела і Снейпа…
      Підійшли до наступних дверей.
      – Усе нормально? – прошепотів Гаррі.
      – Давай.
      Гаррі штовхнув їх.
      На них війнуло жахливим смородом, і вони швиденько прикрили носи мантіями. їхні очі сльозилися, а просто перед собою на підлозі вони побачили вже задубілого троля, ще більшого, ніж той, з яким вони билися раніше, і з кривавою ґулею на голові.
      – Добре, що нам не довелося битися з оцим, – прошепотів Гаррі, обережно переступаючи через товстезну ногу троля. – Мерщій, тут нема чим дихати!
      Вони відчинили наступні двері, боязко очікуючи нових сюрпризів. Проте нічого страшного не побачили. Там стояв стіл із сімома поставленими рядочком пляшками різної форми.
      – Снейпове закляття! – сказав Гаррі. – Що робити?
      Вони переступили через поріг, і відразу за ними в одвірку спалахнув вогонь. Це був незвичний пурпуровий вогонь. Тієї ж миті взялися чорними язиками полум'я двері попереду. Вони потрапили в пастку.
      – Глянь! – Герміона схопила сувій паперу, що лежав біля пляшок. Гаррі зазирнув їй через плече, і вони прочитали:
 
Попереду загроза, безпека вже позаду,
та дві з нас можуть повісти, як дати собі раду.
Одна з семи підкаже, як досягти мети,
як іншу раптом вип'єш – назад повернеш ти.
У двох із нас налите вино із кропиви,
а ще у трьох – отрута для шлунка й голови.
Тож вибирай, інакше – назавжди тут заснеш,
щоб вижити, чотирипідказки ти знайдеш.
По-перше:як підступно отруту не ховай,
вона завжди ліворуч від кропиви – вважай!
По-друге:різні пляшечки стоять по два кінці,
як хочеш рушити вперед – не руш пляшчини ці.
По-третє:всі ці пляшечки за розмірами різні,
але ні карлик, ні гігант не містять трунки грізні.
І по-четверте:другі скраю – однакові на смак,
хоч зовні близнюками їх ти не назвеш ніяк.
 
      Герміона полегшено зітхнула, і Гаррі здивовано побачив, що вона усміхається, хоча йому було аж ніяк не до сміху.
      – Чудово! – сказала Герміона. – Це не чари, а логічна загадка. Безліч видатних чарівників не мали ні грама логіки і застрягли б тут навіки.
      – Але таке може статися і з нами, хіба ні?
      – Звичайно, ні! – заперечила Герміона. – Цей їпапір усе пояснює. Є сім пляшок: у трьох – отрута; у двох – вино; одна з них допоможе нам безпечно пройти через чорний вогонь, а друга – повернутися назад через пурпуровий.
      – Але як нам дізнатися, з якої пити?
      – Хвилиночку!
      Герміона кілька разів перечитала папір. Тоді пройшлася вздовж ряду пляшок, бурмочучи щось собі під ніс і перераховуючи їх. Нарешті заплескала в долоні.
      – Все ясно! – повідомила вона. – Найменша пляшечка проведе нас крізь чорне полум'я – до каменя.
      Гаррі глянув на крихітну пляшчинку.
      – Там вистачить тільки одному з нас, – сказав він. – Один ковток або й менше.
      Гаррі й Герміона подивилися одне на одного.
      – Яка з них допоможе вернутися крізь пурпуровий вогонь?
      Герміона показала на заокруглену пляшку з правого кінця.
      – Випий її! – сказав Гаррі. – І не переч. Далі вернешся до Рона і візьмете дві мітли в кімнаті з летючими ключами. На мітлах ви зможете вибратися через люк і пролетіти мимо Флафі. Прямуйте відразу до соварні й відішліть Гедвіґу до Дамблдора, бо він нам потрібен. Якийсь час я спробую втримати Снейпа, але, мабуть, ненадовго…
      – Гаррі, а що як з ним Відомо-Хто?
      – Ну… Одного разу мені вже пощастило, прав-Да? – сказав Гаррі, показуючи на шрам. – Може, знову пощастить.
      Герміонині вуста затремтіли й вона раптом кинулася до Гаррі, обхопивши його обома руками.
      – Герміоно!
      – Гаррі, ти – видатний чарівник, пам'ятай про це!
      – Я?.. Я гірший від тебе! – збентежено відповів Гаррі, коли Герміона розімкнула свої обійми.
      – Що там я? – заперечила Герміона. – Книжки! Розум! Є важливіші речі – дружба, відвага, і… ой, Гаррі, бережи себе!
      – Пий перша, – сказав Гаррі. – Ти впевнена, що все правильно розгадала, так?
      – Абсолютно! – відповіла Герміона.
      Вона добряче надсьорбнула з круглої пляшечки скраю і здригнулася.
      – Це часом не отрута? – стурбовано запитав Гаррі.
      – Ні. Просто воно холодне, як лід.
      – Біжи швиденько, поки це діє!
      – Щасти тобі! Бережися!..
      – БІЖИ!!!
      Герміона повернулася й рушила просто через пурпурове полум'я.
      Гаррі глибоко вдихнув, узяв найменшу пляшечку і став обличчям до чорного вогню.
      – Я йду! – вимовив він, одним ковтком спорожнивши пляшечку.
      Його тіло й справді немов закрижаніло. Гаррі поклав пляшечку і рушив уперед. Він напружився й побачив, як чорні язики полум'я лижуть йому тіло, але нічого не відчував. Якусь мить він не бачив нічого, окрім темного вогню, – а тоді опинився по той бік, в останній кімнаті.
      Там уже хтось був – але не Снейп. І навіть не Волдеморт.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Чоловік з двома обличчями