Джессіці, яка любить казки,
Анні, яка їх теж любила,
і Ді, яка першою це все почула.
 

      Містер і місіс Дурслі, що жили в будинку номер чотири на вуличці Прівіт-драйв, пишалися тим, що були, слава Богу, абсолютно нормальними. Кого-кого, але тільки не їх можна було б запідозрити, що вони пов'язані з таємницями чи дивами, бо такими дурницями вони не цікавилися.
      Містер Дурслі керував фірмою "Ґраннінґс", яка виготовляла свердла. То був такий дебелий чолов'яга, що, здається, й шиї не мав, зате його обличчя прикрашали пишні вуса. Натомість місіс Дурслі була худорлява, білява, а її шия була майже вдвічі довша, ніж у звичайних людей, і це ставало їй у великій пригоді: надто вже вона полюбляла зазирати через паркан, підглядаючи за сусідами. Подружжя Дурслі мало синочка Дадлі, що був, на думку батьків, найкращим у світі.
      Дурслі мали все, що хотіли, а до того ж і один секрет, і найдужче вони боялися, що хтось довідається про нього. Їм здавалося, що вони помруть, коли хтось почує про Поттерів. Місіс Поттер була сестрою місіс Дурслі, але вони не бачились уже кілька років. Місіс Дурслі вдавала, ніби взагалі не має сестри, бо сестра та її нікчема-чоловік були повною протилежністю Дурслі. Подружжя Дурслі тремтіло на саму думку про те, щосказали б сусіди, побачивши Поттерів на вулиці. Дурслі знали, що й Поттери мають сина, але ніколи його не бачили. Той хлопчик був ще однією причиною не знатися з Поттерами: Дурслі не хотіли, щоб їхній Дадлі спілкувався з такими дітьми.
      Коли містер і місіс Дурслі прокинулись одного сірого нудного ранку у вівторок, – саме тоді й почалася наша історія, – захмарене небо за вікном аж ніяк не провіщало дивних і загадкових подій, які невдовзі мали трапитися в усій країні. Містер Дурслі щось мугикав, вибравши собі для роботи найгидкішу краватку, а місіс Дурслі радісно щебетала – щойно вона спромоглася посадити на високий дитячий стільчик верескливого Дадлі.
      Ніхто й не помітив, як за вікном промайнула велика сіра сова.
      О пів на дев'яту містер Дурслі підхопив портфель, цмокнув місіс Дурслі в щоку і хотів поцілувати на прощання й Дадлі, але не влучив, бо той якраз почав біситися, розкидаючи кашу на стіни. "От шибеник", – пирхнув містер Дурслі, виходячи з дому. Він сів у машину й почав задом виїжджати з подвір'я.
      Уже на розі вулиці він помітив першу ознаку чогось незвичайного – кицьку, яка уважно вивчала мапу. Спочатку містер Дурслі цього й не усвідомив, тож озирнувся, щоб глянути ще раз. На розі Прівіт-драйв стояла смугаста кицька, але вже без мапи. Що це йому приверзлося? То була, напевне, гра світла. Він кліпнув очима і глянув на кицьку. Та – на нього. Завернувши за ріг і їдучи далі, містер Дурслі стежив за нею через дзеркальце. Кицька тепер читала напис "Прівіт-драйв", – хоча ні, лише дивиласяна нього: коти ж не вміють читати. Містер Дурслі труснув головою і забув про кицьку.
      Прямуючи до міста, він думав тільки про замовлення на велику партію свердел, яке сподівався отримати того дня.
      Але біля самого міста щось його змусило забути і про свердла. Застрягши, як завжди зранку, у вуличній тисняві, він не міг не зауважити, що навколо, здається, дуже багато дивно вбраних людей. Людей у мантіях. Містер Дурслі терпіти не міг, коли хтось одягався незвично: ви тільки подивіться на цю молодь! Мабуть, ще одна нова дурнувата мода. Дурслі потарабанив пальцями по керму, а його очі натрапили на купку диваків, що стояли зовсім близенько. Ті схвильовано шепотілися. Містер Дурслі аж знетямився, побачивши, що там не тільки молодь: таж отой чоловік у смарагдовій мантії навіть старший за нього! Що за телепень! Але тут містерові Дурслі сяйнула думка, що це, мабуть, просто трюк, якась безглузда акція для збирання грошей… атож, цілком може бути. Машини, нарешті, рушили, й за кілька хвилин містер Дурслі заїхав на стоянку фірми "Ґраннінґс", знову думаючи лише про свердла.
      У своєму кабінеті на десятому поверсі містер Дурслі завжди сидів спиною до вікна. Якби навпаки, то б, напевне, помітив, що цього ранку йому важче зосередитися на свердлах. Адже він не бачив, як повз вікна серед білого дня літали сови, хоча перехожі тицяли на них пальцями і стежили за ними, роззявивши рота. Більшість із них ніколи не бачили сови навіть уночі. Проте в містера Дурслі був абсолютно нормальний, не затьмарений совами ранок. Він нагримав на п'ятьох робітників. Залагодив по телефону кілька важливих справ і знову когось вилаяв. До самого обіду він був у гарному настрої, а тоді вирішив розім'ятися й купити собі булочку в крамничці на тому боці вулиці.
      Він уже й забув про людей у мантіях, аж доки натрапив на цілий їхній гурт поблизу крамнички. Проминаючи їх, сердито зиркнув на них і чомусь занепокоївся. Вони збуджено перешіптувались, але Дурслі ні в кого не побачив жодної бляшанки для збору грошей. Уже повертаючись назад із великою пампушкою в торбинці, він почув кілька слів з їхньої розмови.
      – Так, так, Поттери, я вже чув…
      – Так, їхній син Гаррі…
      Містер Дурслі завмер. Його охопив жах. Він озирнувся на тих шептунів, наче хотів їм щось сказати, проте передумав.
      Він перебіг вулицю, поспіхом піднявся до кабінету, гукнув секретарці не турбувати його, схопив телефон і почав набирати свій домашній номер, аж раптом зупинився. Поклав слухавку й замислено погладив вуса. Та ні, яка дурниця. Поттер – не таке вже й рідкісне прізвище. Є безліч людей, які мають не тільки це прізвище, а й сина на ім'я Гаррі. Так міркуючи, Дурслі вже навіть не знав, чи його племінника справді звуть Гаррі. Він його ніколи й не бачив. Може, то Гарві. Або Гарольд. Не варто хвилювати місіс Дурслі, вона й так дратується на саму згадку про сестру. Він їй не докоряв: якби така сестра була в нього…А все ж оті люди в мантіях…
      Тепер Дурслі було значно важче зосередитися на свердлах і, виходячи о п'ятій пополудні з будинку, він був такий неуважний, що наскочив на когось біля самих дверей.
      – Перепрошую, – буркнув він маленькому старому чоловічкові, який заточився й мало не впав. Лише тоді містер Дурслі зауважив, що той мав на собі фіалкову мантію. Чоловічок, здається, нітрохи не розгнівався, що його майже збили на землю. Навпаки, він радісно заусміхався й верескнув:
      – Не біда, мій любий, мене сьогодні нічим не засмутиш! Радійте, нарешті відійшов Відомо-Хто! Навіть ви, маґли, повинні святкувати цей чудовий-пречудовий день!
      Старенький обняв містера Дурслі за поперек і подався геть.
      Містер Дурслі стояв як укопаний. Його щойно обіймав незнайомець. А ще, здається, його обізвали маґлом – байдуже, що це слово означає. Дурслі збентежився. Побіг до машини й рушив додому, сподіваючись, що все це йому просто приверзлося, хоча такого годі було й сподіватися, бо він ніколи не схвалював фантазій.
      Заїжджаючи на подвір'я будинку номер чотири, Дурслі відразу зауважив (і це не поліпшило його настрою) смугасту кицьку, яку бачив уранці. Кицька тепер сиділа на їхньому мурі. Безперечно, кицька та сама – ті самі цятки довкола очей.
      – Киш! – крикнув містер Дурслі.
      Кицька й не ворухнулася. Лише суворо глянула на нього. Хіба так поводяться нормальні коти, здивувався містер Дурслі. Намагаючись опанувати себе, Дурслі увійшов до будинку. Він і далі збирався нічого не казати дружині.
      Місіс Дурслі провела гарний спокійний день. За вечерею вона розповіла чоловікові про всі проблеми сусідів із донькою і про те, що Дадлі вивчив нову фразу: "Не буду!" Містер Дурслі старався поводитися нормально. Коли Дадлі поклали спати, він пішов до вітальні, де ще встиг почути останнє повідомлення вечірніх теленовин.
      "І на завершення: сьогодні помічено дуже дивну поведінку сов. Хоча сови полюють переважно вночі і майже ніколи не літають удень, сьогодні в усій країні з самого ранку зареєстровано сотні випадків літання цих птахів. Орнітологи не можуть дати жодного задовільного пояснення, чому раптом сови змінили свій спосіб життя, – диктор дозволив собі усміхнутися, – і це найзагадковіше. А тепер Джим Макґафін з прогнозом погоди. Джим, чи нині будуть нові совині зливи?"
      "Ну, Тед, – відповів синоптик, – про це я не знаю, але сьогодні незвично поводилися не тільки сови. Мені телефонували глядачі з таких далеких місць, як Кент, Йоркшир і Данді, й повідомляли, що замість обіцяного вчора дощу вони спостерігали потоки падучих зірок! Можливо, хтось почав завчасно пускати феєрверки, – але ж Свято Вогню, шановні, відбудеться лише наступного тижня! Проте обіцяю: сьогодні вночі таки буде дощ".
      Містер Дурслі закляк у кріслі. Зорепади над Британією? Сови серед білого дня? Загадкові люди в мантіях? І шепотіння, шепотіння про Поттерів…
      До кімнати увійшла місіс Дурслі з двома чашками чаю. Ні, недобре. Треба їй щось сказати. Він нервово кахикнув:
      – Е-е… Петуніє, люба… чи були недавно якісь вістки від твоєї сестри?
      Як він і сподівався, місіс Дурслі відразу розсердилася. Зрештою, вони завжди вдавали, ніби тієї сестри просто не існує.
      – Ні, – гостро відповіла вона. – А що?
      – Та якісь дивні новини, – промимрив містер Дурслі. – Сови… зорепади… а в місті сьогодні було повно чудернацьких людей…
      – Ну то й що? – відрубала місіс Дурслі.
      – Та я просто гадав… може… це якось пов'язане… ну, знаєш… з її сімейкою.
      Місіс Дурслі, стуливши вуста, сьорбала чай. Містер Дурслі думав, чи не наважитись, бува, розповісти дружині про почуте на вулиці прізвище Поттер, але вирішив, що краще мовчати. Замість цього сказав якомога недбаліше:
      – Цей їхній син… здається, він одноліток Дадлі, правда?
      – Здається, – сухо відповіла місіс Дурслі.
      – Як його звати? Говард, чи що?
      – Гаррі, якщо тобі так уже кортить. Паскудне й банальне ім'я.
      – Авжеж, – сказав містер Дурслі, а його серце завмерло. – Я абсолютно згоден.
      Підіймаючись до спальні, він уже ні про що не згадував. Коли місіс Дурслі пішла до ванни, містер Дурслі підкрався до вікна й визирнув надвір. Кицька й досі сиділа на мурі і дивилася на вулицю, немов чогось чекала. Невже йому ввижається? До чого тут Поттери? А якщо вони й справді пов'язані з тими дивними подіями, і якби всі дізналися, що вони їм родичі, – о ні, він цього б не пережив.
      Залізши до ліжка, місіс Дурслі швиденько заснула, а от містер Дурслі ще довго міркував над тим усім. Уже засинаючи, заспокоїв себе, що, навіть якби й бувякийсь зв'язок з Поттерами, то немає жодних підстав боятися їхнього приїзду. Поттери добре знають, якої він думки про них та подібних до них… Дурслі не міг собі уявити, як його і Петунію можна вплутати до подій, які, можливо, чекають на них попереду. Він позіхнув і повернувся на бік. Їх це анітрохи не стосується.
      Як же він помилявся!
      Містер Дурслі, може, й поринав у неспокійний сон, а от кицька на мурі й не думала спати. Вона сиділа непорушно, мов статуя, прикипівши очима до далекого краю вулички Прівіт-драйв. Навіть коли на сусідній вулиці гримнули автомобільні дверцята, а над головою шугонули дві сови, кицька й оком не змигнула. Ворухнулася вона, власне, майже опівночі.
      На розі, за яким стежила кицька, з'явився чоловік, і то так несподівано й тихо, немов вийшов із-під землі. Кицька повела хвостом і примружила очі.
      Прівіт-драйв ще ніколи не бачила такого чоловіка. Він був високий, худорлявий і, здається, дуже старий, бо довге сиве волосся й бороду можна було заткнути йому за пояс. Його довга пурпурова мантія волочилася по землі, ховаючи черевики з пряжками на високих підборах. За окулярами, що скидалися на два півмісяці, іскрилися голубі очі, а ніс був страшенно довгий і гачкуватий, неначе його перебили принаймні двічі. Звали цього чоловіка Албус Дамблдор.
      Албус Дамблдор, здається, не усвідомлював, що опинився на вулиці, де все, починаючи від його імені й закінчуючи черевиками, було небажаним. Він заклопотано шукав щось у своїй мантії. Але те, що за ним стежать, усвідомив, бо раптом подивився на кицьку, яка й далі розглядала його з протилежного краю вулиці. Побачивши її, він, здається, втішився і реготнув, пробурмотівши: "Я так і знав".
      Нарешті у внутрішній кишені він знайшов, що шукав. То була неначе срібна запальничка. Відкривши й піднявши її вгору, він клацнув. З легеньким тріском згас найближчий вуличний ліхтар. Він клацнув знову – блимнувши, поринув у темряву наступний ліхтар. Дванадцять разів він клацав світлогасником, аж доки на вулиці лишилися тільки дві малесенькі світлі цяточки – котячі очі, що дивилися на нього. Ніхто, навіть гостроока місіс Дурслі, не зауважив би нічого на бруківці, якби раптом визирнув з вікна. Дамблдор сховав світлогасник у мантію і попрямував вулицею до будинку номер чотири, де й примостився на стіні поряд із кицькою.
      На неї він навіть не глянув, але за хвилину озвався:
      – Досить дивно бачити вас тут, професорко Макґонеґел.
      Усміхнувшись, він повернувся до кицьки, але її там уже не було. Натомість він усміхався радше суворій на вигляд жінці у квадратних окулярах, які мали точнісінько таку саму форму, що й цяточки навколо котячих очей. На жінці теж була мантія, але смарагдова. Чорні коси були зібрані в тугий вузол. Жінка вочевидь роздратувалася.
      – Як ви дізналися, що це я? – запитала вона.
      – Люба професорко, я ще ніколи не бачив, щоб кіт сидів отак заціпенівши.
      – Якби вам довелося просидіти цілісінький день на цегляному мурі, то й ви б заціпеніли, – відказала професорка Макґонеґел.
      – Цілісінький день? А коли ж ви святкували? Я тут по дорозі бачив, як усі святкують і тішаться.
      Професорка Макґонеґел сердито пирхнула.
      – Атож, усі святкують, звичайно, – мовила вона нетерпляче. – Годилося б бути обережнішими, але ж ні – навіть маґли помітили, що тут щось діється. Про це повідомляли у їхніх новинах. – Вона кивнула головою в бік темного вікна вітальні Дурслі. – Я сама чула. Совині зграї… зорепади… Ну, не такі вже вони й дурні. Мусили щось помітити. Зорепади в Кенті – хто б це зробив, як не Дідалус Діґл. Йому завжди клепки бракувало.
      – Вони не винні, – лагідно сказав Дамблдор. – Цілих одинадцять років ми майже нічого не святкували.
      – Та я знаю, – роздратовано буркнула професорка Макґонеґел. – Але ж не можна втрачати голову. А всі такі безтурботні, повибігали серед білого дня на вулиці, навіть не замаскувалися під маґлів і плетуть язиками.
      Тут вона скоса блимнула на Дамблдора, наче сподівалася щось почути, але той мовчав, тож їй довелося говорити знову:
      – Ото була б оказія, якби саме того дня, коли, здається, нарешті зникнув Відомо-Хто, про нас довідалися маґли. Сподіваюся, Дамблдоре, він справдівідійшов?
      – Начебто так, – відповів Дамблдор. – Маємо бути вдячними. Може, бажаєте лимонного шербету?
      –  Чого?
      – Лимонного шербету. Це такі маґлівські солодощі, які мені дуже смакують.
      – Ні, дякую, – сухо відповіла професорка Макґонеґел, мовби натякаючи, що нині не до лимонних шербетів. – Отож, навіть якщо й справдівідійшов Відомо-Хто…
      – Пані професорко, чи не годилося б вам, такій розумній особі, називати його на ім'я? Що то за безглузде "Відомо-Хто" – я вже одинадцять років переконую всіх називати його справжнім ім'ям – Волдеморт.
      Професорка Макґонеґел здригнулася, але Дамблдор, що саме розпаковував лимонний шербет, цього начебто не помітив.
      – Ми тільки заплутуємо все, кажучи "Відомо-Хто". Я ніколи не бачив жодної причини, чому ми повинні боятися вимовляти ім'я Волдеморта.
      – Я знаю, що вам можна не боятися, – водночас і сердито, й захоплено сказала професорка Макґонеґел, – але ж ви інакші. Усі знають, що Відом… ну, гаразд, Волдеморт – боявся тільки вас.
      – Ви мені лестите, – мовив спокійно Дамблдор. – Волдеморт мав силу, якої я ніколи не матиму.
      – Тільки тому, що ви надто… е-е… шляхетні, щоб скористатися нею.
      – Добре, що зараз темно. Я ще ніколи так не червонів, відколи мадам Помфрі похвалила мій новий капелюх.
      Професорка Макґонеґел гостро зиркнула на Дамблдора і сказала:
      – Сови – це ще дрібниці, а от знаєте, які чутки тут літають? Знаєте, про що всі говорять? Чому він зник? Що його врешті зупинило?
      Професорка Макґонеґел, здавалося, підійшла до теми, яку прагнула обговорити й задля якої висиділа цілісінький день на твердому холодному мурі, бо ні кицька, ні жінка не могли б так пронизливо вп'ястися очима в Дамблдора. Було очевидно, що, попри всі чутки, вона повірить їм тільки тоді, коли їх підтвердить Дамблдор.
      Одначе Дамблдор узяв собі ще шматочок шербету і мовчав.
      –Так ось, кажуть, – мовила вона з притиском, – ніби минулої ночі Волдеморт з'явився в долині Ґодрика. Щоб розшукати Поттерів. Ходять чутки, начебто Лілі і Джеймс Поттери за… загинули.
      Дамблдор схилив голову, і професорка Макґо-неґел тяжко зітхнула.
      – Лілі і Джеймс… Я не можу… не хочу в це вірити… Ох, Албусе!
      – Знаю… знаю, – сумно промовив Дамблдор і поплескав її по плечі.
      – Це ще не все, – тремтячим голосом вела далі професорка Макґонеґел. – Кажуть, він намагався вбити Гаррі, сина Поттерів. Але не зміг… Він не зміг убити того хлопчика. Ніхто не знає, чому і як, але кажуть, ніби, не спромігшись убити Гаррі Пот-тера, Волдеморт утратив свою силу, – і саме тому його не стало.
      Дамблдор понуро кивнув головою.
      – Це… правда? – затнулася професорка Макґонеґел. – Невже після всього, що він… заподіяв, замордувавши стількох людей, він не зміг убити хлопчика? Я просто приголомшена… Його ніхто не міг зупинити, тож як, о Господи, спромігся вижити Гаррі?
      – Хіба я знаю? – відповів Дамблдор. – Можна тільки здогадуватись.
      Професорка Макґонеґел витягла мереживну хустинку і приклала її до очей, що ховалися за окулярами. Дамблдор засопів, дістав з кишені золотого годинника і глянув на нього. То був дуже дивний годинник. Він мав дванадцять стрілок, але не мав цифр: замість них по ободу рухалися маленькі пла-нетки. Проте, здається, вони щось йому розповіли, бо Дамблдор, запхавши годинника назад до кишені, проказав:
      – Геґрід запізнюється. До речі, це, мабуть, він сповістив, що я буду тут, га?
      – Так, – призналася професорка Макґонеґел. – І, може, я тепер почую від вас, чомуви обрали саме це місце?
      – Я прийшов, щоб залишити Гаррі в тітки з дядьком. Тепер це його єдина родина.
      –Та ви що?.. – Невже ви маєте на увазі людей, які мешкають отут?– вигукнула професорка Макґонеґел. Вона зірвалася на ноги і показала на будинок номер чотири. – Дамблдоре, це неможливо. Я цілий день за ними спостерігала. Годі знайти якусь іншу пару, що так відрізнялася б від нас. А син у них який, – я бачила, як він верещав на всю вулицю і штурхав свою маму, вимагаючи цукерок! Як може тут жити Гаррі Поттер?
      – Це найкраще місце для нього, – твердо заявив Дамблдор. – Тітка з дядьком усе йому пояснять, коли він виросте. Я написав їм листа.
      – Листа? – розчаровано перепитала професорка Макґонеґел, умощуючись знову на стіні. – Дамблдоре, невже ви гадаєте, що це можна пояснити листом? Ці люди ніколи не зрозуміють того хлопчика! Він має стати знаменитим, легендарним, і я не здивуюся, якщо сьогоднішній день у майбутньому святкуватимуть як день Гаррі Поттера. Про Гаррі напишуть книжки, і його ім'я знатиме кожна дитина!
      – Авжеж, – підтвердив Дамблдор, поважно дивлячись поверх своїх серпастих окулярів. – Від того голова запаморочиться в будь-якого хлопця. Знаменитий, перше ніж навчиться ходити й говорити! Славетний, сам не знаючи чому! Хіба ви не розумієте, що буде набагато краще, коли він виростатиме, не знаючи про це, і дізнається тільки тоді, коли дозріє?
      Професорка Макґонеґел відкрила було рота, але передумала, ковтнула слину і проказала:
      – Так… Ви маєте слушність, звичайно. Але як хлопчик опиниться тут, Дамблдоре? – Вона раптом глянула на його мантію, припускаючи, що саме в ній захований Гаррі.
      – Його принесе Геґрід.
      – Гадаєте, це… безпечно– довіряти Геґрідові таку важливу справу?
      – Я б і своє життя йому довірив, – відповів Дамблдор.
      – Я не кажу, що в нього немає серця, – неохоче протягнула професорка Макґонеґел, – але ж погодьтеся – він легковажний. Він схильний до… Що це?
      Навколишню тишу порушив низький гул, що ставав дедалі гучнішим, доки вони озирали вулицю, шукаючи світла фар. Згодом гул перетворився у гуркіт, і вони глянули вгору, зринувши з неба, на дорозі перед ними приземлився величезний мотоцикл.
      Так, величезний, але й він видавався малесеньким проти чолов'яги, що приїхав на ньому. Він був майже вдвічі вищий за нормальну людину і принаймні вп'ятеро ширший. Він здавався неймовірно великим і якимсь несамовитим: довгі пасма кошлатого чорного волосся й бороди закривали йому обличчя, долоні були здоровенні, наче накривки сміттєвих бачків, а ноги у шкіряних чоботях скидалися на дельфінів.
      У дебелих і м'язистих руках він тримав купу ковдр.
      – Геґріде, – полегшено зітхнув Дамблдор. – Нарешті. А де ти взяв мотоцикла?
      – Та си позичив, професоре Дамблдоре, прошу пана, – відповів велетень, неспішно злізаючи з мотоцикла. – Молодший Сіріус Блек дав мені його. Всьо файно, пане.
      – Проблем не було?
      – Та нє, прошу пана. Хата майже завалилася, але я забрав дитєтко ще до того, як збіглися маґли. Хлопчик заснув, коли ми летіли над Брістолем.
      Дамблдор і професорка Макґонеґел схилилися над ковдрами. У тому сповитку міцно спало немовля. На чолі, під жмутиком чорного, як смола, волосся виднівся дивної форми знак, подібний на блискавку.
      – Це?.. – пошепки запитала професорка Макґонеґел.
      – Так, – сказав Дамблдор. – Він матиме цей шрам назавжди.
      – Дамблдоре, а чи не можна його прибрати?
      – Навіть якби міг, я б не прибрав. Від шрамів інколи є користь. Я от маю рубець над лівим коліном, – і це досконала мапа лондонського метро. Ану, дай-но його мені, Геґріде, не марнуймо часу.
      Дамблдор узяв Гаррі на руки і обернувся до будинку Дурслі.
      – Прошу пана, можна… можна я попрощаюся з малим? – попросив Геґрід.
      Він схилив над Гаррі свою велику кудлату голову й незграбно поцілував його. Тоді раптом заскавулів, немов побитий пес.
      – Тссс! – зашипіла професорка Макґонеґел. – Розбудиш маґлів!
      – В-в-вибачєйте, – проскиглив Геґрід, дістаючи велику й брудну хустинку і закриваючи нею обличчя. – Але м-м-маю такий жаль… Лілі і Джеймс загинули, а Гаррі, бідне дитєтко, тепер мусит жити з маґлами…
      –Так, так, дуже прикро, але отямся, Геґріде, бо нас тут почують, – зашепотіла професорка Макґонеґел, легенько поплескавши Геґріда по руці.
      Дамблдор тим часом переступив через низенький мур і підійшов до дверей. Він обережно поклав Гаррі на поріг, витяг із мантії листа, запхав його між ковдри, а тоді вернувся назад. Цілу хвилину всі троє стояли й дивилися на маленький клуночок. Геґрідові плечі здригалися, професорка Макґонеґел нестямно кліпала очима, а мерехтливе сяйво, що завжди лилося з Дамблдорових зіниць, тепер згасло.
      – Що ж, – мовив нарешті Дамблдор, – це все. Нема чого тут лишатися. Можна йти святкувати.
      – Атож, – сказав приглушеним голосом Геґрід. – Я си маю віддати Сіріусу мотоцикля. Добраніч, пані професорко Макґонеґел і професоре Дамблдоре, прошу пана.
      Утерши рукавом куртки сльози, Геґрід сів на мотоцикл і завів двигуна; мотоцикл із гуркотом знявся в повітря й розтанув у пітьмі.
      – Сподіваюся, скоро побачимось, професорко Макґонеґел, – кивнув головою Дамблдор.
      Професорка у відповідь тільки шморгнула носом.
      Дамблдор відвернувся й рушив вулицею. Зупинившись на розі, дістав світлогасника. Клац! – і дванадцять світлових кульок метнулися до своїх ліхтарів, Прівіт-драйв спалахнула помаранчевим сяйвом, і ще можна було помітити, як на протилежному кінці вулиці, скрадаючись, зникла за рогом кицька.
      Тепер Дамблдор бачив лише клунок з ковдрами на порозі будинку номер чотири.
      – Щасти тобі, Гаррі, – тихо промовив він. Крутнувся на підборах і, зметнувши мантією, щез.
      Уздовж рівненько підстрижених живоплотів Прівіт-драйв промчав вітерець, і вуличка чемно й тихенько лежала під чорним небом, нітрохи не скидаючись на місце, де могло б статися щось дивне. Гаррі Поттер, не прокидаючись, повернувся у ковдрах на другий бік. Одним рученям він накрив листа біля себе і спав далі, не знаючи, що він особливий, не знаючи, що він знаменитий, не знаючи, що за кілька годин його розбудить вереск місіс Дурслі, коли вона відчинить двері, щоб поставити пляшки на молоко; не знаючи, що протягом наступних кількох тижнів його штурхатиме й щипатиме двоюрідний брат Дадлі… Звідки йому було знати, що саме цієї миті по всій країні потай збиралися люди, підносили келихи і стишено виголошували тости: "За Гаррі Поттера – хлопчика, що вижив!"

      Минуло майже десять років відтоді, коли, прокинувшись, подружжя Дурслі побачило на порозі свого племінника, але Прівіт-драйв навряд чи й змінилася. Над охайними садочками так само зійшло сонце, висвітило мідну табличку з номером 4 на дверях будинку Дурслі й проникло до вітальні, яка, здається, нітрохи не змінилася з того вечора, коли містер Дурслі дивився ті зловісні теленовини про сов. Хіба що фотографії на каміні показували, скільки насправді збігло часу. Десять років тому там стояло безліч фотографій чогось такого, що нагадувало великий рожевий надувний м'ячик у різнокольорових шапочках із бомбончиками, але тепер Дадлі Дурслі виріс, і на знімках можна було бачити дебелого білявого хлопця, що їздив на своєму першому велосипеді, крутився на ярмарковій каруселі, сидів із батьком за комп'ютерною грою, приймав материні обійми та поцілунки. В усій кімнаті ніщо не свідчило, що в будинку живе ще один хлопець.
      Але Гаррі Поттер досі жив там і зараз він, власне, ще спав. Проте недовго, бо тітка Петунія вже прокинулась, і залунав її пронизливий голос.
      – Ану вставай! Мерщій!
      Здригнувшись, Гаррі прокинувся. Тітка знову; затарабанила у двері.
      – Вставай! – горлала вона.
      Гаррі почув, як вона йде на кухню, а потім звідти долинув брязкіт сковорідки, яку ставили на плиту. Він ліг горілиць і спробував пригадати свій сон.
      То був гарний сон. Йому снився летючий мотоцикл. Гаррі здалося, що він бачив цей сон і раніше.
      – Ти вже прокинувся? – знову підійшла до дверей тітка.
      – Майже, – відповів Гаррі.
      – Давай, ворушись, треба за беконом подивитися. Пильнуй, щоб не згорів, – на Дадликові іменини все має бути ідеальним.
      Гаррі застогнав.
      – Що ти сказав? – гаркнула за дверима тітка.
      – Нічого, нічого…
      День народження Дадлі – як він міг забути? Гаррі поволеньки виліз із ліжка й почав шукати шкарпетки. Знайшов їх під ліжком і, скинувши павука, натягнув на ноги. Гаррі звик до павуків, бо їх було повно в комірчині під сходами, а саме там він і спав.
      Одягнувшись, пішов через коридор на кухню. Увесь стіл був завалений дарунками. Дадлі, здається, матиме, як і хотів, новий комп'ютер, уже не кажучи про другий телевізор та спортивний велосипед. Гаррі не розумів, навіщо Дадлі велосипед, адже його двоюрідний брат був товстунцем і не любив рухатися, хіба що, звісно, штурхав кого-небудь. Найдужче він полюбляв штурхати Гаррі, проте рідко коли наздоганяв його – Гаррі був на диво спритний.
      Можливо, тому що жив у темній комірчині, Гаррі, як на свій вік, завжди був малим і миршавим. Але він видавався ще меншим і худішим, ніж насправді, бо щоразу мусив доношувати старий одяг Дадлі, а той був десь учетверо ширший від нього. Гаррі мав худе обличчя, гострі коліна, чорне волосся і ясно-зелені очі. Він носив круглі, обмотані скотчем окуляри, бо Дадлі часто ламав їх, луплячи його по носі. Єдине, що подобалося Гаррі у власному вигляді, – тонесенький шрам на чолі у формі блискавки. Він мав його, скільки себе пам'ятав, і першим його запитанням до тітки Петунії було, звідки той шрам узявся.
      – З автомобільної аварії, коли загинули твої батьки, – відповіла вона. – І не питай більше нічого.
       Не питай нічого– таким було найперше правило розміреного життя родини Дурслі.
      Дядько Вернон увійшов до кухні, коли Гаррі перевертав бекон.
      – Зачешися! – гримнув він замість ранкового вітання.
      Приблизно раз на тиждень дядько Вернон відривав очі від газети й наказував Гаррі підстригтися. Гаррі стригся, мабуть, частіше, ніж усі разом хлопці з його класу, але це не допомагало, бо його волосся однаково стирчало на всі боки.
      Гаррі вже смажив яйця, коли в кухні з'явився Дадлі разом із матір'ю. Дадлі був дуже схожий на дядька Вернона. Він мав широке рожеве обличчя, коротесеньку шию, маленькі водянисті синюваті очка й густе біляве волосся, що гладенько лежало на жирній і круглій голові. Тітка Петунія часто казала, що Дадлі – викапане янголятко, а Гаррі не раз приказував, що Дадлі – порося в перуці.
      Гаррі поклав на стіл тарілки з яєшнею та беконом, і це далося йому нелегко, бо на столі було обмаль місця. Дадлі тим часом порахував подарунки й одразу нахнюпився.
      – Тридцять шість, – сказав він, дивлячись на батьків. – На два менше, ніж торік.
      – Синку, ти ж не побачив дарунка від тітоньки Мардж, ось він, під великим пакунком від мамусі й татуся.
      – Ну, добре, тридцять сім, – налився кров'ю Дадлі.
      Гаррі відчув, що в Дадлі от-от почнеться істерика, тому швиденько наминав бекон, остерігаючись, що його братик перекине стола.
      Тітка Петунія, мабуть, також відчула небезпеку, бо швиденько проказала:
      – А сьогодні ми купимо тобі ще два даруночки. Що скажеш, золотце? Ще два даруночки. Гаразд?
      Дадлі замислився. Ох і важкі ж думки! Зрештою поволі вимовив:
      – Тож я матиму тридцять… тридцять…
      – Тридцять дев'ять, солоденький мій! – підказала тітка Петунія.
      – Ух! – важко упав на стілець Дадлі і схопив найближчий пакунок. – Гаразд.
      – Малий шибеник знає собі ціну, як і його батько, – реготнув дядько Вернон, скуйовдивши синові волосся. – Молодчина, Дадлі!
      Задзвонив телефон, і тітка Петунія вийшла з кухні, а Гаррі з дядьком Верноном стежили, як Дадлі розпаковував спортивний велосипед, кіноапарат, літак з дистанційним керуванням, шістнадцять нових комп'ютерних ігор і відеомагнітофон. Він саме здирав папір із золотого наручного годинника, коли повернулася з телефоном тітка Петунія – вже сердита і розтривожена.