У березні кілька мандрагор влаштували у третій оранжереї галасливу вечірку. Це дуже втішило професорку Спраут.

— Тільки-но вони почнуть лазити в горщики один до одного, це буде сигнал, що вони вже цілком дозріли, — пояснила вона Гаррі. — Тоді ми зможемо оживити отих бідолах у шкільній лікарні.

Під час Великодніх канікул другокласники отримали новий клопіт. Настала пора вибирати предмети для третього року навчання. Герміона поставилася до цього вкрай серйозно.

— Це може вплинути на наше майбутнє, — сказала вона Гаррі й Ронові, які переглядали списки нових предметів, позначаючи їх галочками.

— Я хотів би позбутися зілля й настійок, — сказав Гаррі.

— Не можна, — похмуро озвався Рон. — Усі старі предмети лишаються. Інакше я б із задоволенням викреслив захист від темних мистецтв!

— Але ж це дуже важливий предмет! — обурилася Герміона.

— Тільки не та бридня, якої навчає Локарт! — скривився Рон. — Я не навчився в нього нічого. Ну, хіба тільки те, що не можна давати волю ельфам.

Усі родичі Невіла Лонґботома — чарівники й чарівниці — засипали його листами з абсолютно різними порадами про корисні предмети. Невіл цілком заплутався, перечитуючи список з висолопленим язиком, і допитувався, який предмет складніший — ворожіння на числах чи вивчення стародавніх рун. Дін Томас, що виріс, як і Гаррі, серед маґлів, добирав предмети, наосліп тицяючи У список своєю чарівною паличкою. Герміона не слухала жодних порад, а просто записалася на всі нові предмети.

Гаррі уявив, що сказали б дядько Вернон і тітка Петунія, якби він спробував обговорити з ними свою майбутню чаклунську кар'єру. Хоч не можна сказати, що йому бракувало порадників: Персі Візлі був радий поділитися своїм досвідом.

— Гаррі, все залежить від того, чого ти хочеш досягти, — пояснював він. — Завжди варто вчасно подумати про майбутнє, тому я раджу тобі вивчати віщування. Дехто каже, ніби несерйозним вибором є маґлологія, але особисто я вважаю, що чарівники повинні добре знати немагічну громаду, а надто, коли збираються з ними співпрацювати, — візьми мого батька — він постійно мусить мати справу з маґлами. А мій брат Чарлі завжди любив працювати на свіжому повітрі, тому й вирішив вивчати догляд магічних істот. Відчуй, до чого тебе найдужче тягне.

Але Гаррі відчував, що його тягнуло тільки до одного — до квідичу. Зрештою, він вибрав ті самі предмети, що й Рон: коли в нього щось не вийде, поруч завжди буде приятель, який йому допоможе.

У наступному матчі з квідичу Ґрифіндор зустрічався з Гафелпафом. Вуд наполягав на щоденних тренуваннях після вечері, тож Гаррі майже не лишалося часу на щось інше, окрім квідичу й домашніх завдань. Чи то через дедалі плідніші тренування, чи через відсутність постійних дощів, але йдучи до спальні напередодні суботнього матчу, Гаррі відчував, що шанси Ґрифіндору здобути кубок з квідичу ще ніколи не були кращими.

Але його бадьорий настрій тривав не довго. Нагорі на сходах, які вели до спальні, він зіткнувся з розгубленим і вкрай приголомшеним Невілом Лонґботомом.

— Гаррі, я не знаю, хто це зробив! Я зайшов і бачу…

Боязко поглядаючи на Гаррі, Невіл штовхнув двері до спальні.

Усі речі з Гарріної валізи були розкидані по кімнаті. На підлозі валялася розірвана мантія. З ліжка зірвали білизну, а з тумбочки хтось витяг шухляду і все, що в ній було, висипав на матрац.

Ошелешений Гаррі підійшов до ліжка, наступаючи на вирвані сторінки "Трапези з тролями".

Коли вони з Невілом почали знову застеляти ліжко, до спальні увійшли Рон, Дін і Шеймус.

— Що тут таке, Гаррі? — голосно запитав Дін.

— Не уявляю, — відповів Гаррі. Рон тим часом оглядав мантію. Усі кишені були вивернуті.

— Хтось тут щось шукав, — сказав Рон. — Нічого не пропало?

Гаррі почав збирати свої речі, кидаючи їх у валізу. Лише коли жбурнув туди останню з Локартових книжок, він зрозумів, чого бракувало.

— Пропав щоденник Редла, — сказав він упівголоса до Рона.

— Що?

Гаррі кивнув головою на двері до спальні, і Рон вийшов з кімнати слідом за ним. Вони побігли до напівспорожнілої ґрифіндорської вітальні й сіли біля Герміони, яка самотньо читала книгу "Як розуміти стародавні руни".

Герміона була вражена новиною.

— Але ж… украсти міг тільки ґрифіндорець! Більше ніхто не знає нашого пароля! — Саме так, — погодився Гаррі.

Наступного ранку, коли вони прокинулись, їх привітало яскраве сонячне світло й легенький свіжий вітерець.

— Ідеальні умови для квідичу! — завзято вигукнув Вуд за ґрифіндорським столом, накладаючи яєшню на тарілки своїх гравців. — Гаррі, на, бери, тобі треба добре підкріпитися.

Гаррі розглядав ґрифіндорський стіл, навколо якого тіснилися учні, й думав, чи не сидить десь поміж ними новий власник Редлового щоденника. Герміона наполягала, щоб він повідомив про крадіжку, але Гаррі ця думка не подобалась. Довелося б розповісти комусь із учителів про щоденник — а хто тепер пам'ятає, за що Геґріда вигнали зі школи п'ятдесят років тому?

Гаррі не хотів ворушити ті давні події. Коли він вийшов з Великої зали разом з Роном і Герміоною, щоб узяти квідичну форму, до всіх його тривог додалася ще одна, і то дуже серйозна. Тільки-но він поставив ногу на мармурову сходинку, як почув знову:

— Цього разу я вб'ю!.. Розірву!.. Пошматую!.. Гаррі зойкнув, а Рон з Герміоною злякано відсахнулися від нього.

— Голос! — сказав, озираючись, Гаррі. — Я щойно чув його знову! А ви?..

Вирячивши очі, Рон похитав головою. А от Герміона ляснула себе долонею по чолі.

— Гаррі, я, здається, зрозуміла! Я мушу піти в бібліотеку!

І вона побігла сходами нагору.

— Що вона зрозуміла? — розгублено мовив Гаррі. Він і далі озирався, аби з'ясувати, звідки лунав той голос.

— Хе, чого не розумію я, — похитав головою Рон.

— Але чому вона побігла до бібліотеки?

— Бо це Герміонин стиль, — знизав плечима Рон. — Коли сумніваєшся — біжи в бібліотеку.

Розгублений Гаррі стояв і прислухався, чи не почується знову той голос, проте з Великої зали за його спиною вже виходили, поспішаючи на стадіон, учні, які голосно перемовлялися.

— Мабуть, рухайся, — порадив Рон. — Уже майже одинадцята, скоро початок.

Гаррі побіг до ґрифіндорської вежі, схопив "Німбус-2000" і приєднався до великої юрби, що сунула на матч. Проте думками він і далі був у замку, де чувся той безтілесний голос. Надягаючи в роздягальні яскраво-червону форму, заспокоював себе тим, що всі зараз прийшли сюди, щоб дивитися гру.

Команди вийшли на поле під бурхливі оплески. Олівер Вуд облетів стовпи, щоб розігрітися, а мадам Гуч витягла м'ячі. Гафелпафці, у яскраво-жовтій формі, збилися докупи, щоб востаннє обговорити тактику гри.

Гаррі вже сідав на мітлу, як раптом на поле вибігла професорка Макґонеґел з величезним пурпуровим мегафоном у руках.

Гарріне серце каменем зірвалося додолу.

— Матч відміняється! — гукнула професорка Макґонеґел у мегафон, і переповнені трибуни зірвалися обуреними вигуками і гулом. Розгублений Олівер Вуд приземлився й побіг до професорки Макґонеґел, забувши навіть злізти з мітли.

— Але ж, пані професорко! — вигукнув він. — Ми мусимо грати! Кубок!.. Ґрифіндор!..

Професорка Макґонеґел не звертала на нього уваги, вона й далі кричала в мегафон:

— Всім учням негайно повернутися до своїх гуртожитків! Там ви отримаєте подальшу інформацію! Будь ласка, якомога швидше!

Вона опустила мегафон і підкликала до себе Гаррі.

— Поттере, тобі краще піти зі мною.

Не розуміючи, в чому його підозрюють тепер, Гаррі побачив, як з розбурханого натовпу вискочив Рон. Він підбіг до них, коли вони вже прямували до замку. На Гаррін подив, професорка не заперечувала.

— Так, Візлі, ти також, мабуть, ходи з нами.

Деякі учні нарікали на те, що відмінили гру, а інші були явно стурбовані. Гаррі й Рон слідом за професоркою Макґонеґел повернулися до школи і піднялися мармуровими сходами нагору. Але цього разу їх не повели до жодного кабінету.

— Ця звістка, мабуть, вас приголомшить, — сказала професорка Макґонеґел на диво лагідним голосом, коли вони підійшли до шкільної лікарні. — Стався новий напад… новий подвійний напад.

Гаррі увесь похолов. Професорка Макґонеґел штовхнула двері, і вони з Роном увійшли.

Мадам Помфрі схилилася над дівчиною з п'ятого класу з довгим кучерявим волоссям. Гаррі її впізнав: це була та дівчина з Рейвенклову, в якої вони хотіли дізнатися, де слизеринська вітальня. А на сусідньому ліжку лежала…

— Герміона!.. — простогнав Рон.

Герміона лежала цілком нерухомо з розплющеними й застиглими очима.

— Їх знайшли біля бібліотеки, — сказала професорка Макґонеґел. — Ви часом нічого не знаєте про ось це? Воно лежало біля них на підлозі…

Вона показала їм невеличке кругле дзеркальце.

Гаррі й Рон заперечно похитали головами, не спускаючи очей з Герміойи.

— Я відведу вас до ґрифіндорської вежі, — засмучено сказала професорка Макґонеґел. — Треба зробити оголошення.

— Всі учні повинні повертатися до своїх гуртожитків не пізніше шостої години вечора. Після цього ніхто не має права залишати свої спальні. На уроки ви будете ходити в супроводі вчителів. У туалет і ванну — тільки з дозволу вчителів. Усі тренування і матчі з квідичу відміняються. Активна діяльність у вечірній час заборонена.

Ґрифіндорці, що заполонили вітальню, мовчки слухали професорку Макґонеґел. Вона згорнула пергамент, з якого читала оголошення, і схвильовано вимовила:

— Мабуть, не варто додавати, що я давно вже не була така стривожена. Школу, цілком імовірно, закриють, поки не будуть піймані злочинці. Прошу всіх, хто має хоч якісь здогади, повідомити мені.

Професорка досить незграбно вилізла через отвір у портреті, а ґрифіндорці відразу загомоніли.

— Послухайте, ми вже втратили двох ґрифіндорців, не рахуючи ґрифіндорського привида, одного рейвенкловця і одного гафелпафця, — промовив, загинаючи пальці, приятель близнюків Лі Джордан. — Невже ніхто з учителів не помітив, Що нічого не сталося тільки зі слизеринцями? Невже не очевидно, що все це йде зі Слизерину, — Слизеринів спадкоємець, слизеринська потвора… Чому просто не взяти й не викинути звідси усіх слизеринців? — обурювався він під схвальні кивання і поодинокі оплески.

Персі Візлі сидів на кріслі відразу за Лі, але цього разу не поспішав викладати свої думки. Він був блідий і приголомшений.

— Персі шокований, — тихенько шепнув Гаррі Джордж. — Та рейвенкловська дівчина — Пенелопа Клірвотер, теж староста. Він, мабуть, не допускав, що потвора відважиться напасти на старосту.

Але Гаррі слухав його неуважно. Перед його очима й далі була Герміона, яка лежала на лікарняному ліжку, немов статуя. І якщо злочинців не зловлять якнайшвидше, то він приречений цілісіньке життя прожити з Дурслями. Том Редл доніс на Геґріда, бо, якби школу закрили, він мав би повертатися у маґлівський сиротинець. Гаррі тепер добре розумів, що відчував тоді Редл…

— Що нам робити? — прошепотів Рон йому на вухо. — Думаєш, вони підозрюють Геґріда?

— Треба піти й поговорити з ним, — вирішив Гаррі. — Я не вірю, що це знову він, але, якщо він колись уже випускав потвору, то знає, як дістатися до Таємної кімнати, а це вже непогано.

— Але Макґонеґел казала, що після уроків ми повинні сидіти у вежі…

— Я думаю, — ледь чутно вимовив Гаррі, — що прийшла пора знову витягти старий батьків плащ.

Гаррі успадкував від свого батька тільки одну річ — довгий і сріблястий плащ-невидимку. Це була єдина можливість непомітно вислизнути зі школи, щоб відвідати Геґріда. Вони, як завжди. полягали на свої ліжка, зачекали, поки Невіл, Дін і Щеймус наговоряться про Таємну кімнату й нарешті заснуть, а тоді встали, знову одяглися й накинули плащ.

Подорож темним і порожнім замком — не найприємніша річ. Проте Гаррі, який не раз блукав уночі по замку, ще ніколи не бачив його таким багатолюдним після заходу сонця. Учителі, старости й привиди парами ходили по коридорах, вистежуючи щось незвичайне. Плащ-невидимка не приховував шумів, тому, коли Рон спіткнувся усього за кілька метрів від Снейпа, який вийшов на чергування, виникла напружена ситуація. На щастя, Снейп чхнув саме тієї миті, коли Рон вилаявся. Друзі полегшено зітхнули, коли нарешті дійшли до дубових вхідних дверей і обережно їх відчинили.

Ніч була зоряна і ясна. Вони побігли в напрямку освітленого вікна Геґрідової халупи, і скинули плаща тільки тоді, коли підійшли до дверей.

Постукали, і тієї ж миті Геґрід рвучко розчахнув двері. Вони побачили скерований на них арбалет, а за Геґрідовою спиною голосно гавкав вовкодав Іклань.

— Овва! — здивувався він, опускаючи арбалет і дивлячись на них. — Що ви си тут робите?

— А це для чого? — запитав Гаррі, показуючи на арбалет, коли вони увійшли до хатини.

— Та то ніц… ніц… — буркнув Геґрід. — Я чекав. .. але йой, то пусте!.. Сідайте, я заварю чай.

Він, здається, не розумів, що робить. Розхлюпав воду, мало не загасивши вогонь; тоді розбив чайничок для заварки, нервово смикнувши своєю велетенською рукою.

— Геґріде, все нормально? — занепокоївся Гаррі. — Ти чув про Герміону?

— Ох, чув, чув!.. — відповів Геґрід надламаним голосом.

Він і далі нервово поглядав на вікна. Налив їм великі кухлики окропу (але забув налити заварки) і взявся якраз викладати на тарілку шматок фруктового пирога, як раптом хтось загрюкав у двері.

Пиріг випав у Геґріда з рук. Гаррі й Рон злякано перезирнулися, а тоді швиденько накинули плащ-невидимку і заховалися в кутку. Геґрід пересвідчився, що їх не видно, схопив арбалет і знову рвучко відчинив двері.

— Добрий вечір, Геґріде!

То був Дамблдор. Він увійшов з надзвичайно серйозним виглядом. Слідом за ним з'явився досить чудернацький чоловік.

Незнайомець був низенький та огрядний, з розкошланим волоссям і стурбованим обличчям. Його одяг був напрочуд строкатий: смугастий костюм, яскраво-червона краватка, довга чорна мантія й гостроносі пурпурові черевики. Під рукою він тримав зелений капелюх-котелок.

— Це татів шеф! — ледь чутно видихнув Рон. — Корнеліус Фадж, міністр магії!

Гаррі боляче стусонув Рона ліктем, щоб той замовк.

Геґрід поблід і вкрився потом. Він важко впав у крісло і поглядав то на Дамблдора, то на Корнеліуса Фаджа.

— Погані справи, Геґріде, — заговорив Фадж, ковтаючи слова. — Дуже погані… Тому я тут. Чотири напади на учнів маґлівського роду. Це вже занадто. Міністерство повинне діяти.

— Та я… я ж ніколи!.. — благально глянув на Дамблдора Геґрід. — Ви знаєте, я ніколи, професоре Дамблдоре, прошу пана!..

— Корнеліусе, я хочу наголосити: Геґрід має мою цілковиту довіру, — спохмурнівши, звернувся до Фаджа Дамблдор.

— Слухай, Албусе, — зніяковів Фадж. — Геґрід має погану репутацію. Міністерство мусить щось побити, члени Ради опікунів уже зверталися до нас.

— А я ще раз тобі кажу, Корнеліусе: арешт Геґріда не допоможе анітрохи, — наполягав Дамблдор. Його сині очі палали вогнем, якого Гаррі досі ще не бачив.

— А ти стань на моє місце! — доводив Фадж, крутячи в руках капелюха. — На мене тиснуть з усіх боків. Треба, щоб усі побачили, що я вживаю заходів. Якщо виявиться, що то не Геґрід, він зразу повернеться і буде все гаразд. Але я мушу його забрати. Мушу. Це мій обов'язок.

— Забрати мене? — тремтячим голосом перепитав Геґрід. — Куди забрати?

— Лише ненадовго, — пояснив Фадж, уникаючи Геґрідових очей. — Це не покарання, Геґріде, а радше запобіжний захід. Якщо піймають когось іншого, тебе випустять і вибачаться перед тобою.

— Це не в Азкабан? — хрипко запитав Геґрід. Але перше ніж Фадж устиг відповісти, хтось знову загрюкав у двері. Відчинив їх Дамблдор. Тепер уже Гаррі дістав ліктем під ребра, надто голосно зойкнувши.

До Геґрідової хатини увірвався містер Луціус Мелфой, закутаний у довгу чорну дорожню мантію, з холодною вдоволеною посмішкою на вустах.

Іклань загарчав.

— Фадже, ти вже тут! — схвально вимовив він. — Добре, добре…

— Чого ти сюди приперся? — розлютився Геґрід. — Забирайся з моєї хати!

— Чоловіче дорогий, повір, я не маю жодної втіхи від перебування у твоїй… е-е… і ти називаєш це хатою? — вишкірився Луціус Мелфой, оглядаючи маленьку Геґрідову хижу. — Я просто прийшов до школи, й мені сказали, що директор тут.

— А чого ти хотів від мене, Луціусе? — поцікавився Дамблдор. Він намагався говорити ввічливо, але його блакитні очі й далі палахкотіли вогнем.

— Жахлива річ, Дамблдоре, — ліниво відповів містер Мелфой, витягуючи довгий сувій пергаменту, — але члени Ради опікунів гадають, що тобі час відпочити. Ось наказ про тимчасову відставку — ти знайдеш там усі дванадцять підписів. Нам здається, що ти втрачаєш авторитет. Скільки тут уже було нападів?.. І ще два сьогодні, чи не правда? Якщо піде так і далі, то невдовзі у Гоґвортсі не залишиться жодного учня маґлівського роду! Це буде жахлива втрата для школи! Ми всі це знаємо.

— Ох!.. Не спіши! Слухай, Луціусе… — стурбовано заговорив Фадж. — Звільнити Дамблдора… Ні, ні!.. За нинішніх обставин цього не можна робити аж ніяк.

— Фадже, призначення або звільнення директорів належить до компетенції Ради опікунів, — спокійно урвав його містер Мелфой. — А оскільки Дамблдор не спромігся припинити ці напади…

— Стривай, Луціусе! Якщо Дамблдор не спромігся їх зупинити, — заперечив Фадж, верхня губа якого вкрилася потом, — то хто ж тоді зможе?

— Це ще побачимо! — відповів Мелфой з огидною посмішкою. — Та оскільки ми всі дванадцятеро проголосували…

Геґрід зірвався на ноги й черкнув стелю своєю чорною кудлатою головою.

— Мелфою, — гаркнув він, — а скільком із них ти погрожував або шантажував їх, доки вони си підписали, га?

— Знаєш, голубе, оця твоя навіжена вдача таки заведе тебе колись у халепу, — сказав містер Мелфой. — Я порадив би тобі, Геґріде, не кричати отак на варту в Азкабані. Їм це не дуже сподобається.

— Можеш забирати Дамблдора! — горлав Геґрід, аж вовкодав Іклань зіщулився й заскавулів у своєму кошику. — Забери його — і учні маґлівського роду не будут мати ані одного шансу!.. Будут нові трафунки!

— Заспокойся, Геґріде! — гостро зупинив його Дамблдор і глянув на Луціуса Мелфоя: — Луціусе, якщо Рада опікунів прагне моєї відставки, я, звичайно, піду.

— Але ж… — затнувся Фадж.

— Ні!!! — заревів Геґрід.

Дамблдор не відводив своїх ясно-синіх очей від холодних сірих зіниць Луціуса Мелфоя.

— Однак, — дуже повільно й чітко — щоб ніхто не пропустив ані слова — вимовив Дамблдор, — ти побачиш, що насправді я покину цю школу тільки тоді, коли тут не лишиться жодної відданої мені людини. Ти також побачиш, що в Гоґвортсі завжди нададуть допомогу тому, хто її попросить.

На якусь мить — Гаррі був майже впевнений — Дамблдорові очі глянули в той кут, де зачаїлися вони з Роном.

— Чудові побажання! — сказав, уклонившись, Мелфой. — Нам усім, Албусе, не вистачатиме твоєї… е-е… вельми специфічної манери роботи. Лишається тільки сподіватися, що твій наступник зуміє запобігти будь-яким… е-е… трафункам.

Він підійшов до дверей, відчинив їх і, вклонившись, випустив Дамблдора. Фадж, який і далі вертів у руках котелок, намірився пропустити вперед Геґріда, але той, не зрушивши з місця, набрав у груди повітря й повільно проказав:

— Якби хтось захтів щось знайти, нехай си піде слідом за павуками. Вони заведуть його куди слід. Це всьо, що я мав сказати!

Фадж здивовано глянув на нього.

— Всьо файно, я вже йду, — сказав Геґрід, накидаючи свою шубу з кротячого хутра. І вже виходячи з дверей слідом за Фаджем, знову зупинився і голосно додав: — А ще хтось мав би годувати Ікланя, поки мене тут не буде.

Двері з грюкотом зачинилися, і Рон скинув плаща-невидимку.

— Ми вскочили в халепу! — прохрипів він. — Немає Дамблдора. Сьогодні можуть закрити школу. Без нього напади будуть щодня.

Іклань завив і почав дряпати зачинені двері.