Гаррі Поттер (№2) - Гаррі Поттер і таємна кімната

— Знаючи Снейпа, можна сподіватися тільки якогось паскудства, — відповів Гаррі.

А настійка тим часом кипіла й булькала.

*

Минув тиждень, і Гаррі з Роном та Герміоною, проходячи вестибюлем, побачили біля дошки оголошень чималу купку учнів, які читали щойно почеплений там аркуш пергаменту. Шеймус Фініґан і Дін Томас, сяючи від захвату, загукали:

— Відкривається клуб дуелянтів! — пояснив Шеймус. — Сьогодні перші збори! О, такі уроки мені подобаються. Колись, може, стануть у пригоді!

— Думаєш, що слизеринська потвора викличе тебе на дуель? — усміхнувся Рон, але також зацікавлено перечитав оголошення.

— Це може згодитися, — сказав він Гаррі й Герміоні по дорозі на обід. — Підемо?

Гаррі й Герміона не заперечували, тож о восьмій вечора вони побігли до Великої зали. Довгі обідні столи пощезали, а під однією стіною з'явилася золота сцена, освітлена тисячами свічок, які плавали над нею. Стеля знову була оксамитово-чорна, і в залу напхалося учнів з усієї школи. Вони тримали чарівні палички і збуджено перемовлялися.

— Цікаво, хто нас навчатиме? — запитала Герміона, продираючись крізь галасливий натовп. — Хтось мені казав, що Флитвік замолоду був чемпіон-дуелянт — то, може, він?

— Аби тільки не… — почав було Гаррі, але відразу застогнав: на сцену виходив Ґільдерой Локарт у розкішній мантії темно-фіалкового кольору, а супроводив його не хто інший, як Снейп у традиційному чорному одязі.

Локарт підняв руку, вимагаючи тиші, і вигукнув:

— Ставайте довкола! Чи всі мене бачать? Чи всі мене чують? Чудово!

Отже, професор Дамблдор дозволив мені відкрити цей невеличкий клуб дуелянтів, щоб я підготував вас на випадок, коли вам доведеться боронитися, як і сам я боронився безліч разів! А кого цікавлять подробиці, прошу звертатися до моїх опублікованих творів.

Дозвольте відрекомендувати мого асистента професора Снейпа, — блиснув усмішкою Локарт. — Він також трішечки знається на дуелях і люб'язно погодився допомогти мені дещо вам продемонструвати. До речі, не турбуйтеся: ваш учитель зілля и настійок після цієї показової дуелі залишиться живий! Не бійтеся!

— А правда, було б класно, якби вони один одного повбивали? — прошепотів Рон на вухо Гаррі.

Верхня губа у Снейпа аж задерлася, і Гаррі дивувався, чому Локарт і досі усміхається: якби Снейп подивився так на нього, він уже б давно дременув.

Локарт і Снейп стали обличчям одне до одного і вклонилися, принаймні Локарт, який зробив широкий жест руками. Снейп тільки роздратовано кивнув головою. Потім вони підняли перед собою чарівні палички, немов мечі.

— Як бачите, ми тримаємо чарівні палички у традиційній бойовій позиції, — проінструктував Локарт мовчазну юрбу. — На рахунок три ми обміняємося першими закляттями. Жоден із нас, звичайно, не збирається вбивати суперника.

— Я б не був таким певним, — пробурмотів Гаррі, дивлячись, як вишкірив зуби Снейп.

— Один!.. Два!.. Три!

Обидва дуелянти підняли палички вгору. Снейп вигукнув: "Експеліармус!" Спалахнуло яскраво-червоне сяйво, і Локарта збило з ніг, він зірвався зі сцени, гепнувся плечима об стіну і сповз, розпростершись, на підлогу.

Мелфой і ще дехто зі слизеринців радісно закричали. Герміона увесь час ставала навшпиньки.

— Як, по-вашому, він цілий? — пропищала вона, прикривши пальцями рот.

— А хіба не все одно? — обізвалися разом Гаррі й Рон.

Локарт невпевнено зіп'явся на ноги. Його капелюх злетів, а хвилясте волосся стояло сторч.

— Ну, ось так! — сказав він, знову вилазячи на сцену. — Це було знезброювальне заклинання… Як бачите, я загубив свою паличку… О, дякую, міс Браун. Так, чудова думка показати їм це, професоре Снейпе, але, якщо ви не заперечуєте, мушу сказати, що ваші наміри були надто вже очевидні. Якби я захотів вас зупинити, це було б дуже легко. Але я вирішив, що для них буде наукою побачити…

Снейп мав убивчий вигляд. Професор Локарт, мабуть, таки це зауважив, бо швиденько промовив:

— Гаразд, досить демонстрацій! Я зараз вийду до вас і поділю всіх на пари. Професоре Снейпе, чи не могли б ви мені допомогти?..

Учителі рушили крізь юрбу, добираючи партнерів. Локарт поєднав Невіла з Джастіном Фінч-Флечлі, а Снейп найперше підійшов до Гаррі й Рона.

— Пора, я думаю, роз'єднати нашу команду-мрію! — вишкірився він. — Візлі, твоїм партнером буде Фініґан. Поттере…

Гаррі автоматично рушив до Герміони.

— Я так не думаю, — холодно всміхнувся Снейп. — Містере Мелфою, підійдіть-но сюди. Побачимо, що ви зробите зі славетним Поттером. А ви, міс Ґрейнджер… вашою партнеркою буде міс Булстроуд.

Мелфой підійшов, самовдоволено посміхаючись. За ним дибала слизеринська дівчина, яка нагадала Гаррі малюнок із книжки "Феєрії з фуріями". Вона була дебела й незграбна, а її важкі щелепи агресивно випиналися.

Герміона привітала її легенькою усмішкою, на яку та навіть не відповіла.

— Станьте обличчям до партнерів, — вигукнув зі сцени Локарт, — і вклоніться!

Гаррі й Мелфой ледь помітно схилили голови, не спускаючи один з одного очей.

— Палички напоготові! — крикнув Локарт. — Коли я порахую до трьох, обміняйтеся закляттями для знезброєння суперника, — тільки для знезброєння! — нам не потрібні нещасні випадки. Один!.. Два!.. Три!!!

Гаррі махнув паличкою над плечем, але Мелфой почав ще на рахунок "два", і його проклін ударив Гаррі з такою силою, ніби хтось гупнув його по голові баняком. Він заточився, але не більше, і тієї ж миті скерував свою чарівну паличку просто на Мелфоя.

— Ріктусемпра! — вигукнув він.

Пучок сріблистого сяйва вдарив Мелфоя в живіт, і той зігнувся, важко дихаючи.

— Я ж казав, тільки для обезброєння! — стривожено закричав Локарт над головами войовничого натовпу. А Мелфой упав навколішки: Гаррі наслав на нього закляття-лоскіт, і той зі сміху ледь не вмирав. Гаррі позадкував, відчуваючи, що не дуже чесно зачаровувати лежачого Мелфоя, але це було помилкою. Набравши повітря, Мелфой скерував свою паличку на його коліна і прошипів: "Таранталеґра!". Наступної миті Гарріні ноги почали безконтрольно смикатися, мовби він танцював чарльстон.

— Стоп! Стоп! — заверещав Локарт, але Снейп перехопив ініціативу.

— Фініте Інкантатем! — крикнув він, і Гаррі перестав танцювати, Мелфой — сміятися, й усі нарешті змогли роззирнутися довкола.

Над залою висіла пелена зеленуватого диму І Невіл, і Джастін лежали, важко дихаючи, на підлозі; Рон підтримував Шеймуса з посірілим обличчям, вибачаючись за все, що накоїла його поламана чарівна паличка, а от Герміона і Мілісент Булст-роуд і далі вовтузилися: Мілісент затисла Герміоні голову руками, і та скімлила з болю. Їхні чарівні палички валялися на підлозі. Гаррі підскочив до дівчат і відтягнув Мілісент. Це було нелегко, бо вона була значно більша за нього.

— Отакої! — бідкався Локарт, бігаючи серед учнів і оцінюючи наслідки поєдинків. — Вставай, Макмілане! Обережно, міс Фосет! Міцно затисни, Буте, і кров зараз перестане текти!

— Думаю, вас треба навчити, як блокувати недоброзичливі закляття, — сказав Локарт, схвильовано зупинившись посеред зали. Він глянув на Снейпа, який поблискував лихими очима, і швидко відвернувся. — Потрібна пара добровольців, — Лонґботоме і Фінч-Флечлі, як ви на це дивитесь?

— Погана думка, професоре Локарте, — заперечив Снейп, насуваючись, як великий лиховісний кажан. — Лонґботом усе нищить навіть найпростішими заклинаннями. Нам доведеться відправити до шкільної лікарні те, що лишиться від Фінча-Флечлі, у сірниковій коробці. — (Кругле червоне обличчя Невіла стало ще червонішим.) — А от як щодо Мелфоя і Поттера? — запитав Снейп із кривою посмішкою.

— Чудова ідея! — погодився Локарт, запрошуючи Гаррі й Мелфоя на середину зали. Юрба відступила, звільняючи їм місце.

— Так-от, Гаррі, — сказав Локарт, — коли Драко скерує на тебе паличку, зроби ось так.

Він підніс угору свою чарівну паличку, спробував виконати нею складні фігури, але випустив її з рук. Снейп глузливо посміхнувся, а Локарт швиденько підібрав її зі словами:

— Ох, моя паличка надто збуджена!

Снейп підійшов до Мелфоя, зігнувся і прошепотів йому щось на вухо. Мелфой також посміхнувся.

Гаррі нервово глянув на Локарта і попросив:

— Пане професоре, чи не могли б ви ще раз показати оте блокування?

— Злякався? — прошипів Мелфой так, щоб Локарт його не почув.

— Не діждешся! — ледь чутно відповів Гаррі. Локарт весело поплескав Гаррі по плечу:

— Просто роби, як я, Гаррі!

— Що, випустити паличку з рук? Та Локарт його не слухав.

— Три!.. Два!.. Один!.. Старт! — вигукнув він. Мелфой стрімко підняв свою паличку й заволав:

— Серпенсортія!

Кінець його палички вибухнув. Гаррі приголомшено стежив, як з неї вилетіла довжелезна чорна змія, що важко гупнулася на підлогу поміж ними й підвела голову, приготувавшись до нападу. Почулися зойки, і юрба швидко розступилася.

— Поттере, не рухайся! — ліниво вимовив Снейп, вочевидь насолоджуючись виглядом Гаррі, що стояв нерухомо, віч-на-віч із лютою змією. — Я її заберу.

— Дозвольте мені! — крикнув Локарт. Він скерував свою паличку на змію — пролунав гучний постріл, але змія, замість зникнути, злетіла на три метри в повітря, а тоді знову бебехнулася на підлогу. Розлючено шиплячи, вона підповзла до Джастіна Фінч-Флечлі і знову підвела голову, виставивши отруйні зуби й готуючись до нападу.

Гаррі й сам не був певен, що спонукало його діяти саме так. Він навіть не знав, чи взагалі щось вирішував. Пам'ятав тільки, що ноги самі понесли його вперед, наче він був на роликах, і що він — хоч яким це видавалося безглуздям — крикнув змії:

— Облиш його!..

І тієї ж миті якимось незбагненним дивом змія впала на підлогу, покірно завмерла, наче товстий чорний садовий шланг, і прикипіла очима до Гаррі. Він раптом відчув, що позбувся страху, і був певен, що змія вже ні на кого не нападе, хоча не зміг би пояснити, звідки він це знає.

Гаррі усміхнувся і глянув на Джастіна, сподіваючись побачити його заспокоєного, здивованого чи навіть вдячного — але аж ніяк не сердитого й наляканого.

— Що ти виробляєш?! — зарепетував Джастін і, перше ніж Гаррі встиг вимовити бодай слово, повернувся й вискочив із зали.

Снейп вийшов наперед, махнув своєю паличкою — і змія зникла, розчинившись у невеличкому клубі чорного диму. Снейп також дивився на Гаррі якось несподівано: довгим проникливим поглядом, який ніби щось вираховував, і Гаррі це не подобалось. Окрім того, звідусіль до нього невиразно долинало несхвальне бурмотіння. А тоді враз відчув, що хтось тягне його ззаду за мантію.

— Пішли! — почув він над вухом Ронів голос. — Давай, ходімо!

Рон вивів його із зали, поруч з ними дріботіла Герміона. Коли вони підійшли до дверей, усі розступились, наче боялися підхопити якусь заразу. Гаррі не розумів, що відбувається, і ані Рон, ані Герміона нічого йому не пояснювали, аж поки завели до ґрифіндорської вітальні. Тоді Рон штовхнув його в крісло і промовив:

— Ти — парселмовець. Чому ти нам цього не казав?

— Хто я? — здивувався Гаррі.

— Парселмовець! — повторив Рон. — Ти можеш розмовляти зміїною мовою!

— Я знаю, — погодився Гаррі. — Тобто щойно це сталося вдруге в моєму житті. Якось у зоопарку я випадково нацькував на свого двоюрідного брата Дадлі боа-констриктора, — тут довго розповідати, — але той боа-констриктор зізнався мені, що ніколи не бачив Бразилії, і я звільнив його, хоч і не мав такого наміру. Це було ще перед тим, як я довідався, що я чарівник.

— Боа-констриктор розповів тобі, що ніколи не бачив Бразилії? — ледь чутно перепитав Рон.

— Ну то й що? — здивувався Гаррі. — Та тут повно людей, мабуть, знають зміїну мову.

— Та ні, не знають, — заперечив Рон. — Це досить незвичайне обдарування. Гаррі, це погано.

— Що тут поганого? — обурився Гаррі, який уже починав сердитись. — Що з вами всіма? Послухай, якби я не звелів тій змії не чіпати Джастіна…

— То ось що ти їй сказав!..

— Про що це ти? Ви ж там були і… чули мене.

— Я чув, що ти розмовляв парселмовою, — сказав Рон, — тобто зміїною мовою. Ти міг говорити що завгодно. Не дивно, що Джастін налякався, бо здавалося, ніби ти підбурюєш ту змію. Знаєш, мені аж мурашки поповзли по тілу.

Гаррі витріщився на нього.

— Я розмовляв іншою мовою? Але ж… я не усвідомлював цього! Як міг я говорити якоюсь мовою, не знаючи її?

Рон знизав плечима. І він, і Герміона мали такий вигляд, ніби хтось помер. Гаррі не розумів, що тут такого жахливого.

— Та ви хоч скажете мені, що поганого в тому, що я не дав величезній гидкій змії відкусити Джастінові голову? — запитав він. — Яка різниця, як я це зробив, якщо Джастінові не треба вступати до товариства мисливців без голови?

— Є різниця, — заговорила нарешті Герміона приглушеним голосом, — бо вмінням розмовляти зі зміями уславився Салазар Слизерин. Ось чому змія — символ слизеринського гуртожитку.

Гаррі роззявив рота.

— Саме так, — підтвердив Рон. — І тепер уся школа думатиме, що ти, мабуть, його прапрапраправнук.

— Але ж це не так! — заперечив Гаррі, відчувши якийсь незбагненний страх.

— Це буде важко довести, — сказала Герміона. — Він жив майже тисячу років тому. Всяке може бути.

*

Тієї ночі Гаррі довго не міг заснути. Крізь щілину в завісі довкола свого ліжка він бачив вікно вежі, за яким починав падати сніг, і думав.

Чи міг він бути нащадком Салазара Слизерина? Зрештою, він нічого не знав про родину свого батька. Дурслі завжди забороняли йому розпитувати про його родичів-чарівників.

Гаррі тихенько спробував сказати щось на пар-селмові. Нічого не виходило. Мабуть, для цього необхідно зіткнутися зі змією.

"Але ж я в Ґрифіндорі! — подумав Гаррі. — Сортувальний капелюх не скерував би мене сюди, якби я мав Слизеринову кров…"

— Ага, — пролунав у нього в голові гидкий то-енький голосочок, — але ж Сортувальний капелюх хотів віддати тебе у Слизерин, хіба ти не пам'ятаєш?

Гаррі перевернувся в ліжку. Завтра він побачить Джастіна на гербалогії і пояснить, що він змію відганяв, а не нацьковував, хоч це й так мало б бути зрозумілим (сердито подумав він, вдаривши кулаком подушку) кожному дурневі.

*

Але до ранку невеличкий снігопад, який почався вночі, перетворився на таку хуртовину, що останній у семестрі урок гербалогії скасували: професорка Спраут мала підібрати мандрагорам шкарпетки й шарфики, а таку складну процедуру не можна було довірити нікому, надто тепер, коли треба було якнайшвидше їх виростити, щоб оживити Коліна Кріві й Місіс Норіс.

Зажурений Гаррі сидів біля каміна ґрифіндорської вітальні, а Рон з Герміоною скористалися вільним від уроку часом, щоб зіграти партію в чарівні шахи.

— Та ради бога, Гаррі! — сердито озвалася Гер-міона, бо один з Ронових слонів збив вершника з її коня й потягнув його з дошки. — Піди і знайди свого Джастіна, якщо ти так цим переймаєшся!

Тож Гаррі встав і вийшов через отвір у портреті, гадаючи, де міг би бути Джастін.

Через лапатий сірий сніг, що кружляв за вікнами замку, було темніше, ніж звичайно. Здригаючись, Гаррі проминав класи, де йшли уроки, і заглядав, що там діється. Професорка Макґонеґел давала прочуханки комусь, хто, судячи зі звуку, перетворив свого приятеля на борсука. Ледве стримуючись, щоб туди не заглянути, Гаррі пішов далі, думаючи, що Джастін міг використати вільний від уроку час для того, щоб трохи попрацювати, і тому вирішив спочатку перевірити бібліотеку.

І справді, в бібліотеці була ціла група гафелпафців, які також були вільні від гербалогії, але аж ніяк не видавалося, що вони працюють. Крізь довгі ряди високих книжкових стелажів Гаррі міг бачити, що вони стулили докупи голови, захопившись якоюсь розмовою. Він не бачив, чи є серед них Джастін. Рушив туди, але тут до нього долинули уривки їхньої розмови. Зачаївшись у секції книг про невидимість, він зупинився, щоб послухати.

— Хай там як, — промовляв якийсь гладкий хлопець, — а я сказав Джастінові сховатися в нашій спальні. Тобто, якщо Поттер вибрав його наступною жертвою, то краще, нехай він якийсь час ніде не з'являється. Звичайно, Джастін сподівався, що таке може статися, і то ще відтоді, як бовкнув Поттерові, що він маґлівського роду. Фактично Джастін сам йому признався, що мав іти до Ітонського коледжу. Це, мабуть, не найкраща тема для розмов із спадкоємцем Слизерина, га?

— То ти справді думаєш, що це Поттер, Ерні? — схвильовано перепитала дівчина з білявими кісочками.

— Анно, — поважно відповів гладкий хлопець, — він — парселмовець. Усі знають, що це ознака чорного чаклуна. Чи ти коли-небудь чула про нормального чарівника, який розмовляв би зі зміями? А от Слизерина називали зміємовцем.

Усі загомоніли, а Ерні тим часом вів далі:

— Пам'ятаєте, що було написано на стіні? "Стережіться, вороги Спадкоємця". Поттер мав якусь сутичку з Філчем, і відразу після того стався напад на Філчеву кицьку. Той першокласник Кріві роздратував Поттера під час матчу з квідичу, він. сфотографував його в брудній калюжі, і відразу після цього стався напад на Кріві.

— Але ж він завжди був такий милий, — засумнівалася Анна, — та ще й примусив зникнути Відомо-Кого. Ну, як він може бути таким поганим, га?

Ерні загадково стишив голос, гафелпафці підсунулися ближче, і Гаррі теж підступив на крок, щоб почути слова Ерні.

— Ніхто не знає, як він вижив після нападу Відомо-Кого. Тобто, коли те сталося, він був ще немовлям. Його мало розірвати на дрібні кавалки. Тільки дуже могутній чорний чаклун міг би вижити після такого прокльону. — Ерні ще стишив голос, перейшовши майже на шепіт, і додав: — Ось, мабуть, чому Відомо-Хто так хотів його вбити. Боявся конкуренції з боку ще одного Лорда Темряви. Цікаво, які ще свої здатності приховує Поттер?

Гаррі не міг цього витримати. Голосно кахикнувши, він вийшов з-за полиць. І якби не був таким сердитим, картина, яку він побачив, здалася б йому кумедною: кожен без винятку гафелпафець завмер, неначе спаралізований, побачивши його постать, а обличчя Ерні стало білим, як молоко.

— Привіт, — сказав Гаррі. — Я шукаю Джастіна Фінч-Флечлі.

Найгірші побоювання гафелпафців явно підтверджувались. Усі вони перелякано глянули на Ерні.

— Що ти від нього хочеш? — тремтячим голосом запитав Ерні.

— Я хочу розповісти йому, що насправді сталося з тією змією в клубі дуелянтів, — відповів Гаррі.

Еоні закусив свої поблідлі губи, а тоді, глибоко вдихнувши, сказав:

— Ми всі були там. Ми бачили, що сталося.

— Тоді ви помітили, що після моїх слів змія відступила? — запитав Гаррі.

— Я тільки бачив, — уперто повторив Ерні, хоч і далі тремтів, — що ти розмовляв парселмовою і нацьковував змію на Джастіна.

— Я не нацьковував її! — вигукнув Гаррі, а його

голос гнівно задрижав. — Вона його навіть не торкнулася!

— Але лишалося небагато, — заперечив Ерні. — І якщо ти щось задумав, — додав він поспіхом, — мушу тобі сказати, що в моїй родині — ти можеш перевірити — дев'ять поколінь чарівниць і чаклунів, моя кров чиста, тому…

— Начхати мені на твою кров! — розлючено вигукнув Гаррі. — Чого б це я мав нападати на тих, хто маґлівського роду?

— Але ж ти ненавидиш тих маґлів, з якими живеш, — швидко вставив Ерні.

— Будь-хто, поживши в Дурслів, зненавидів би їх, — відповів Гаррі. — Хотів би я побачити тебе на своєму місці!

Він стрімко розвернувся й вилетів з бібліотеки, заслуживши несхвальний погляд мадам Пінс, яка витирала позолочену обкладинку великої книги заклинань.

Гаррі був такий розлючений, що йшов коридором наосліп, навіть не помічаючи, куди прямує. В результаті він зіткнувся з чимось великим і твердим, від чого аж відскочив на підлогу.

— О, привіт, Геґріде! — сказав Гаррі, підвівши голову.

Геґрідове обличчя майже цілком ховалося за вовняною вушанкою, покритою снігом, але це не міг бути хтось інший: адже його постать у шубі з кротячого хутра займала собою увесь коридор. Однією величезною рукою він тримав мертвого півня.

— Всьо файно, Гаррі? — поцікавився Геґрід, відсунувши з очей вушанку. — Чого ти не на уроці?

— Скасували, — відповів Гаррі, підводячись. — А ти що тут робиш?

Геґрід показав на півня.

— Цього семестру вбили вже другого, — пояснив він. — Або лисиці, або страхопуд-кровопивця. Мушу дістати дозвіл від директора, аби захистити курник чарами.

Геґрід уважніше придивився до Гаррі з-під своїх кошлатих засніжених брів:

— Ти певен, що всьо файно? Ти наче якийсь знервований?

Гаррі не мав сили переповідати все, що про нього казали Ерні й решта гафелпафців.

— Та, дурниці, — відповів він. — Мушу йти, Геґріде, зараз урок трансфігурації, і мені треба взяти підручники.

Гаррі рушив далі, не перестаючи думати про те, що казав про нього Ерні.

"Джастін сподівався, що таке може статися, ще відтоді, як бовкнув Поттерові, що він маґлів-ського роду".

Гаррі піднявся сходами і звернув у інший коридор, який був дуже темним; смолоскипи погасли від сильного крижаного протягу, що утворився завдяки незакріпленій шибці. Десь посередині коридору Гаррі раптом полетів сторч головою, зачепившись за щось на підлозі.

Озирнувся, щоб глянути, що то, і відчув, як усе в ньому похололо.

На підлозі лежав Джастін Фінч-Флечлі, нерухомий і холодний, на обличчі в нього застиг вираз жаху, а невидющі очі втупилися в стелю. І це ще не все. Біля нього простерлася інша постать, і то була найхимерніша картина, яку коли-небудь бачив Гаррі.

Це був Майже-Безголовий Нік, але вже не перлисто-білий і прозорий, а чорний і задимлений; він завис нерухомо на відстані п'ятнадцяти сантиметрів від підлоги. Його голова напівзвисала з шиї, а на обличчі застиг вираз такого самого жаху, що й у Джастіна.

Гаррі звівся на ноги, дихаючи швидко й уривчасто, а його серце било по ребрах, немов у бубон. Він нестямно роззирнувся в порожньому коридорі й побачив низку павуків, які щодуху відповзали від цих двох тіл. Єдиними звуками були приглушені голоси вчителів, що долинали з довколишніх класів.

Гаррі міг би втекти, й ніхто б не довідався, що він тут був. Але він не міг просто лишити їх тут, треба когось розшукати. А чи повірить йому хто-небудь, що він до цього непричетний?

Поки Гаррі стояв, пронизаний страхом, праворуч від нього відчинилися із грюкотом двері, і з них вилетів Півз Полтерґейст.

— О, наш уті-путі Поттер! — вишкірився Півз, пролетівши так близько від Гаррі, що аж зачепив йому окуляри. — А що Поттер задумав? Чого це Поттер зачаївся…

Півз зупинився в повітрі, не докінчивши сальта.

Застиг догори ногами, бо раптом угледів Джастіна і Майже-Безголового Ніка. Перекрутився, набрав у легені повітря і, перше ніж Гаррі встиг йог0 зупинити, заверещав:

— НАПАД! НАПАД! ЩЕ ОДИН НАПАД! УСІ В НЕБЕЗПЕЦІ — І ПРИВИДИ, І СМЕРГНІ! РЯТУЙСЯ ХТО МОЖЕ! НАПА-А-А-АД!

Грюк! Грюк! Грюк! — одні за одними в коридорі відчинялися двері, і звідти вискакували учні.

Кілька довгих хвилин панувало таке безладдя, що Джастіна мало не затоптали, а учні зупинялися просто посеред Майже-Безголового Ніка. Гаррі при-тисли до стіни, а вчителі кричали, вимагаючи тиші. Професорка Макґонеґел прибігла у супроводі учнів свого класу, один з яких ще й досі мав смугасте чорно-біле волосся. Вона голосно стрілила своєю чарівною паличкою, після чого запанувала тиша, і наказала всім вертатися в класи. Ще не встигли всі розійтися, як прибіг засапаний Ерні з Гафелпафу.

— Пійманий на гарячому! — заверещав поблідлий Ерні, театрально тицяючи пальцем на Гаррі.

— Облиш, Макмілане! — гостро урвала його професорка Макґонеґел.

Півз погойдувався вгорі й лиховісно шкірився, дивлячись на цю сцену. Півзові завжди подобався безлад. Коли вчителі схилилися над Джастіном і Майже-Безголовим Ніком, Півз раптом заспівав:

— Ой, Поттере-компоттере, ну що ти витворяєш? Для власної для втіхоньки нам учнів убиваєш!

— Досить уже, Півзе! — гаркнула професорка Макґонеґел, і Півз позадкував, показуючи Гаррі язика.

Професор Флитвік і професор Сіністра, учитель астрономії, віднесли Джастіна до шкільної лікарні але ніхто, здається, не знав, що робити з Майже-Безголовим Ніком. Зрештою професорка Макґонеґел вичаклувала просто з повітря велике віяло, дала його Ерні і звеліла, розмахуючи ним, переправити Майже-Безголового Ніка вгору сходами. Ерні так і зробив, підганяючи Ніка віялом, наче то був безшумний чорний корабель на повітряній подушці. Після цього у коридорі залишився тільки Гаррі з професоркою Макґонеґел.

— Сюди, Поттере, — показала вона.

— Пані професорко, — відразу сказав Гаррі, — присягаюся, я не…

— Це не мені вирішувати, Поттере! — урвала його професорка Макґонеґел.

Вони мовчки завернули за ріг, і професорка зупинилася біля великого й бридкого кам'яного гаргуйля.

— Лимонний шербет! — проказала вона. Це, очевидно, був пароль, бо гаргуйль раптом ожив і відскочив убік, а стіна за ним розділилася на дві половини. Навіть украй збентежений за свою майбутню долю Гаррі не міг не відчути захвату. За стіною були гвинтові сходи, які поволі рухалися вгору, наче ескалатор. Коли Гаррі разом з професоркою Макґонеґел став на сходи, він почув, як позаду з гуркотом знову зійшлася стіна. Вони колами підносилися вгору, щораз вище й вище, поки нарешті Гаррі, якому вже паморочилось у голові, побачив перед собою лискучі дубові двері з мідним кільцем у формі грифона.

Він знав, куди його привели. Саме тут мав жити Дамблдор.

— РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ —

Багатозільна настійка

Професорка Макґонеґел постукала. Двері безшумно відчинилися, й вони увійшли. Професорка Макґонеґел веліла Гаррі зачекати й лишила його самого.

Гаррі став розглядатися. З усіх учительських кабінетів — а він цього року побував у багатьох із них — кабінет Дамблдора був найцікавіший. Якби Гаррі так страшно не боявся, що його ось-ось виключать, то був би дуже радий нагоді оглянути його.

Це була велика й гарна округла кімната, у якій постійно лунали доволі кумедні звуки. Якісь незвичні срібні прилади стояли на довгоногих столиках — вони сюркотіли і випускали клубочки диму. На стінах висіли портрети колишніх директорів і директорок, які тихенько дрімали у своїх рамах. Ще там був величезний письмовий стіл на пазуристих ніжках, а ззаду на поличці лежав убогий і обшарпаний Сортувальний капелюх.

Гаррі завагався. Він обережно кинув оком на сплячих чаклунів і чарівниць на стінах. Мабуть, нікому з них не зашкодить, якщо він візьме і знову одягне цього капелюха? Просто так, для перевірки… для певності, що капелюх справді віддав його у правильний гуртожиток.

Він тихенько обійшов довкола столу, зняв капелюха з полички й повільно надів його на голову. Капелюх був завеликий і наліз йому на самі очі, як і минулого разу. Гаррі дивився на чорну підкладку капелюха й чекав. Аж ось у його вусі пролунав тихенький голосочок:

— Щось тебе мучить, Гаррі Поттере?

— Е-е, так, — пробурмотів Гаррі. — Е-е… пере-прошую, що турбую, я хотів запитати…

— Тебе цікавить, чи я правильно вибрав гуртожиток для тебе, — здогадався кмітливий капелюх. — Так, з тобою було досить важко. Але я й далі вважаю, — серце Гаррі підскочило, — що ти багато чого досяг би в Слизерині.

У Гаррі всередині наче все обірвалося. Він ухопився за вершок капелюха і стягнув його. Капелюх, брудний і вицвілий, повис у нього в руці. Гаррі поклав його назад на поличку, відчуваючи, що його нудить.

— Ти помиляєшся, — голосно сказав він мовчазному капелюхові. Той не ворухнувся. Гаррі позадкував, не відриваючи від нього погляду. Раптом його змусив обернутися дивний здавлений звук за спиною.

Виявляється, він був не сам. На позолоченому сідалі біля дверей сидів старезний птах, який нагадував напівобскубаного індика. Гаррі подивився на нього, а птах похмуро зиркнув у відповідь і знову видушив із себе той самий звук. Гаррі здалося, що птах має дуже хворобливий вигляд. Його очі потьмяніли, а з хвоста, просто в Гаррі на очах, випало кілька пір'їн.

І тільки-но Гаррі подумав, що йому бракує лише смерті цього Дамблдорового птаха, і то саме тепер, коли він опинився з ним наодинці, як птах зненацька спалахнув вогнем.

Гаррі перелякано зойкнув і відступив до столу. Він гарячково почав шукати бодай склянку з водою, але не знайшов нічого. Птах тим часом перетворився на вогняну кулю, голосно скрикнув, і наступної миті від нього не лишилося нічого, окрім жменьки попелу, що курився на підлозі.

Відчинилися двері до кабінету, і зайшов Дамбл-дор з дуже похмурим виглядом.

— Пане професоре, — мало не задихнувся Гаррі, — ваш птах! Я нічого не міг зробити, він просто згорів!

На Гаррін подив, Дамблдор усміхнувся. — Давно пора, — сказав він. — Він уже кілька днів насилу дихав, і я казав йому, що час починати. Його розвеселило приголомшене обличчя Гаррі.

— Фоукс — це фенікс, Гаррі. Фенікси спалахують, коли їм пора вмирати, а потім відроджуються з попелу. Он подивися.

Гаррі глянув і побачив, як крихітне й зморщене новонароджене пташеня вистромило з попелу голівку. Воно було не менш бридке, ніж старий птах.

— Шкода, що ти побачив його в день спалення, — пожалкував Дамблдор, сідаючи за свій письмовий стіл. — Переважно він дуже гарний і має розкішне червоно-золоте пір'я. Дивовижні істоти, ті фенікси. Можуть тягати неймовірно важкі вантажі, їхні сльози мають лікувальні властивості, а ще вони надзвичайно вірні птахи.

Приголомшений тим, як згорів фенікс, Гаррі навіть забув, чого він тут опинився, але миттю все пригадав, коли Дамблдор умостився за своїм столом у кріслі з високою спинкою і вп'явся в Гаррі пронизливим ясно-блакитним поглядом.

Але, перше ніж Дамблдор устиг вимовити бодай слово, двері його кабінету зі страшенним грюкотом відчинилися, і туди увірвався Геґрід із божевільним виразом очей, з вушанкою, що ледь трималася його кошлатого чорного волосся, і з мертвим півнем, що й далі погойдувався в його руці.

— То був не Гаррі, пане професоре Дамблдоре! — відразу заявив Геґрід. — Я си розмовляв з ним за кілька секунд до того, як знайшли того хлопаку, він би не мав часу, пане…