— Дуже мудро. Щоб такий, як Каркароф, не зміг усіх виказати, — пробубонів Муді.

— Але ж ви кажете, що маєте для нас якісь імена, — промовив містер Кравч.

— Я... Я маю, — затамувавши подих, сказав Каркароф. — І наголошую, що це дуже важливі прибічники. Я на власні очі бачив, як вони виконували його накази. Надаю цю інформацію на знак того, що я цілком і повністю його зрікаюся, і що я переповнений каяттям, таким глибоким, що ледве...

— То які це імена? — перебив його містер Кравч.

Каркароф глибоко вдихнув.

— Це Антонін Дологов, — сказав він. — Я... Я бачив, як він закатував незліченну кількість маґлів та... та супротивників Темного Лорда.

— І сам йому допомагав катувати, — пробурмотів Муді.

— Ми Дологова вже заарештували, — сказав Кравч. — Спіймали його відразу після вас.

— Невже? — очі Каркарофа розширилися. — Я... я дуже радий це чути!

Та було помітно, що це не так. Каркарофа новина вразила. Він назвав ім'я — і це нічого йому не дало.

— Ще якісь? — холодно спитав Кравч.

— Так-так... був іще Розьє, — швидко вигукнув Каркароф. — Еван Розьє.

— Розьє мертвий, — сказав Кравч. — Його теж упіймали незабаром після вас. Він вирішив за краще відбиватися, і був убитий у сутичці...

— І забрав з собою частинку мене, — прошепотів Муді. Гаррі придивився й побачив, як він показує на свій ніс, де не вистачало чималого шматка.

— Розьє заслужив смерті, як ніхто! — сказав Каркароф. У його голосі вчувалися панічні нотки. Він почав боятися, що його інформація не знадобиться міністерству. Погляд Каркарофа метнувся до дверей, за якими, поза сумнівом, на нього чекали дементори.

— Ще якісь? — запитав Кравч.

— Так! — закивав Каркароф. — Ще Траверс — він помагав убивати Маккінонів! Мульцибер — він спеціалізувався на заклятті "Імперіус" і змусив силу-силенну людей до жахливих вчинків! Ще Руквуд — він був шпигуном і постачав Тому-Кого-Не-Можна-Називати корисну інформацію з самого міністерства!

Цього разу Каркароф, здається, влучив у яблучко. Публіка загула, перемовляючись.

— Руквуд? — перепитав містер Кравч, киваючи жінці, що сиділа перед ним. Та відразу ж почала щось писати на аркуші пергаменту. — Авґустус Руквуд з відділу таїнств?

— Саме так, — швидко підтвердив Каркароф. — Думаю, він використовував добре налагоджену мережу чарівників, що збирали інформацію, як усередині міністерства, так і за його межами...

— Але Траверса й Мульцибера ми вже взяли, — сказав містер Кравч. — Каркароф, якщо це все, вас повернуть до Азкабану, поки ми не вирішимо...

— Це ще не все! — у відчаї закричав Каркароф. — Стривайте, я скажу ще!

Навіть у світлі смолоскипів Гаррі бачив, як Каркароф укрився потом. Його бліде лице різко контрастувало з чорним волоссям та бородою.

— Снейп! — заволав він. — Северус Снейп!

— Снейпа наша рада виправдала, — холодно мовив Кравч. — За нього поручився Албус Дамблдор.

— Ні! — з усієї сили закричав Каркароф. Ланцюги не відпускали його з крісла. — Я вас запевняю! Северус Снейп — смертежер!

Дамблдор звівся на ноги:

— Я вже давав свідчення з цього приводу, — спокійно промовив він. — Северус Снейп і справді був смертежером. Та він перейшов на наш бік ще перед падінням лорда Волдеморта. Ризикуючи собою, він шпигував на нашу користь. Тепер з нього такий самий смертежер, як і з мене.

Гаррі глянув на Дикозора Муді, обличчя якого мало вельми скептичний вираз.

— Що ж, Каркароф, — незворушно сказав Кравч. — Ви нам допомогли. Я перегляну вашу справу. А поки що ви повернетеся до Азкабану...

Голос містера Кравча почав стихати. Гаррі озирнувся. Підвал танув, наче дим. Усе зникало, він бачив лише власне тіло, решту поглинала темрява...

І раптом підвал знову повернувся. Гаррі сидів на іншому місці. Так само на найвищій лаві, але тепер ліворуч від містера Кравча. Атмосфера була цілком інакша: спокійна, навіть весела. Чарівниці й чарівники розмовляли між собою, наче прийшли на якесь спортивне змагання. Увагу Гаррі привернула чарівниця, що сиділа біля протилежної стіни, на середній лаві. Вона мала коротке біляве волосся, була вбрана в червону мантію і гризла кінчик ядучо-зеленого пера. Безперечно, то була молода Ріта Скітер. Гаррі озирнувся. Дамблдор знову сидів поруч, вбраний у нову мантію. Містер Кравч мав стомлений і хворобливий вигляд. Гаррі зрозумів: це був інший спогад, інший день... інший суд.

Двері відчинилися і до приміщення увійшов схвильований Лудо Беґмен.

Але то був не теперішній огрядний Лудо Беґмен зі зламаним носом, а справжній квідичист, чоловік у розквіті сил: високий, худий і м'язистий. Беґмен сів у крісло, та воно не зв'язало його, як Каркарофа — і від цього, вочевидь, Лудо посміливішав. Він поглянув на публіку, помахав рукою кільком знайомим і навіть спромігся витиснути кволу усмішку.

— Лудо Беґмен, вас прикликано сюди, на засідання Ради магічного права, щоб ви відповіли на обвинувачення, пов'язані з діяльністю смертежерів, — проказав містер Кравч. — Ми вислухали свідчення проти вас і майже готові виголосити наш присуд. Чи ви хочете щось додати до свого зізнання перед тим, як ми виголосимо вирок?

Гаррі не міг повірити власним вухам. Лудо Беґмен — смертежер?

— Тільки те, що... — Беґмен і далі силувався витискати з себе посмішку, — тільки те, що я трохи бовдур...

Кілька чарівників і чарівниць поблажливо всміхнулися. Та містер Кравч не поділяв їхнього ставлення. Він дивився на Лудо Беґмена з виразом крайньої суворості та неприязні.

— Ти ще ніколи не був правдивіший, хлопче, — прошепотів хтось за Дамблдором. Гаррі озирнувся і побачив Муді. — Якби я не знав, що він завжди був тупуватий, то подумав би, що йому бладжером відбило мозок...

— Лудовік Беґмен, ви були спіймані на передаванні інформації прибічникам лорда Волдеморта, — сказав містер Кравч. — Тому я пропоную термін ув'язнення в Азкабані не коротший, ніж...

Але з якоїсь лави почувся сердитий вигук. Кілька чарівників та чарівниць звелися на ноги, хитаючи головами й навіть махаючи містерові Кравчу кулаками.

— Та я ж вам казав, що не здогадувався! — наполегливо перекрикував публіку Беґмен. Його круглі блакитні очі розширилися. — Взагалі не знав! Старий Руквуд був другом мого тата... Та я ніколи й не припускав, що він може бути разом з Відомо-Ким! Я думав, що збираю інформацію для наших! І Руквуд весь час казав, що знайде мені роботу в міністерстві... бо квідич для мене закінчився... Я ж не можу, щоб мене все життя били бладжерами!

Публіка загиготіла.

— Питання буде винесено на голосування, — холодно сказав містер Кравч. Він обернувся праворуч. — Нехай присяжні піднімуть руки... хто за ув'язнення?

Праворуч від Гаррі ніхто руки не підняв. Чимало чарівників та чарівниць з інших лавок почали аплодувати. Одна чарівниця з присяжних підвелася.

— Так? — гарикнув Кравч.

— Ми хочемо привітати містера Беґмена з чудовою грою за Англію проти Туреччини минулої суботи, — на одному подисі проказала чарівниця.

Містер Кравч ледь не луснув зі злості. Підвал загримів оплесками. Беґмен устав і радісно вклонився.

— Він вартий зневаги, — буркнув містер Кравч, сідаючи поруч з Дамблдором, поки Беґмен виходив з підвалу. — Руквуд справді знайшов йому роботу... День, коли Лудо Беґмен почне в нас працювати, буде найсумнішим днем міністерства...

І підвал знову розтанув. Коли він з'явився втретє, Гаррі роззирнувся. Вони з Дамблдором сиділи біля містера Кравча, однак атмосфера знову змінилася. Панувала тиша, яку порушувало лише схлипування худенької, кволої на вигляд чарівниці, що сиділа з другого боку від містера Кравча. Тремтячими руками вона притискала до рота хустинку. Гаррі поглянув на Кравча — той був похмурий і сивіший, ніж перед цим. На скроні пульсувала жилка.

— Приведіть їх, — наказав він, і його голос лунко озвався в тиші підвалу.

Двері в кутку знову відчинилися. Цього разу увійшло шестеро дементорів, супроводжуючи групу з чотирьох людей. Глядачі почали обертатися, щоб поглянути на містера Кравча. Декотрі перешіптувалися.

Посеред приміщення стояло вже не одне, а чотири крісла з ланцюгами на бильцях. Дементори посадили туди своїх в'язнів. Першим був кремезний чоловік, який байдужо дивився на Кравча. Другий — худіший і значно нервовіший. Його погляд метався по залі. Третя була жінка з густим лискучим темним волоссям і напівзаплющеними очима. Вона сиділа в кріслі з ланцюгами, наче на троні. Останній — хлопець років вісімнадцяти, переляканий і наче заціпенілий. Він тремтів, скуйовджене волосся солом'яного кольору спадало йому на обличчя, веснянкувата шкіра була молочно-біла. Худенька чарівниця поруч із Кравчем почала хитатися вперед-назад на своєму місці, намагаючись приглушити ридання хустинкою.

Кравч підвівся. Він глянув на четвірку людей з виразом гострої ненависті.

— Вас викликано сюди, на засідання Ради магічного права, — чітко промовив він, — щоб ми могли вас судити за злочин такий мерзенний...

— Тату, — озвався хлопець із солом'яним волоссям. — Тату... будь ласка...

— ...про який навіть у цьому суді нам доводиться чути надзвичайно рідко, — підвищив голос Кравч, намагаючись заглушити синові слова. — Ми вислухали свідчення проти вас. Ви обвинувачуєтесь у тому, що захопили в полон аврора Френка Лонґботома і подіяли на нього закляттям "Круціатус", вважаючи, що він знає, де знайти вашого вигнаного господаря Того-Кого-Не-Можна-Називати...

— Тату, я цього не робив! — крикнув хлопець у ланцюгах. — Не робив, клянуся! Тату, не відсилай мене більше до дементорів!

— Ви обвинувачуєтеся також у тому, — загорлав містер Кравч, — що застосували закляття "Круціатус" до дружини Френка Лонґботома після того, як він сам не дав вам інформації. Ви планували повернути могутність Тому-Кого-Не-Можна-Називати, щоб знову жити тим сповненим жорстокості життям, яким жили, доки ваш господар був сильний. Зараз я звертаюся до присяжних...

— Мамо! — закричав хлопець і худенька чарівниця біля Кравча заридала, гойдаючись вперед-назад. — Мамо, скажи йому! Мамо, я такого не робив! То не я!

— Я прошу присяжних, — закричав містер Кравч, — підняти руки, якщо вони поділяють мою думку, що ці злочинці заслуговують довічного ув'язнення в Азкабані.

Геть усі чарівники та чарівниці праворуч від Кравча підняли руки. Глядачі заплескали так само, як на суді над Беґменом, їхні обличчя світилися жорстокою радістю. Хлопець почав кричати.

— Не треба! Мамо, не треба! Я нічого не зробив, я нічого не зробив, я не знав! Не відсилайте мене туди! Мамо, не дай йому мене відіслати!

Дементори повернулися в залу. Троє хлопцевих спільників мовчки повставали зі своїх місць. Жінка з важкими повіками глянула на Кравча й сказала:

— Темний Лорд звеличиться знову, Кравче! Кидай нас до Азкабану, ми будемо чекати! Він звеличиться й прийде по нас, і нагородить нас більше, ніж інших! Бо лише ми виявилися вірними! Лише ми старалися його знайти!

Проте хлопець намагався вириватись від дементорів, хоч Гаррі бачив, як їхня холодна, виснажлива сила починає на нього діяти. Натовп уголос глузував над його зусиллями, деякі чарівники схопилися на ноги. Жінку першою вивели з підвалу, а хлопець усе ще пручався.

— Я твій син! — кричав він, дивлячись на Кравча. — Я твій син!

— Ти мені більше не син! — заволав містер Кравч, вирячивши очі. — У мене немає сина!

Худенька чарівниця біля нього вхопила ротом повітря і, непритомна, сповзла донизу. Кравч удав, що не помітив цього.

— Заберіть їх! — бризкаючи слиною, загорлав він дементорам. — Заберіть їх і нехай вони там згниють!

— Тату! Тату, я непричетний! Не треба! Не треба! Тату, благаю!

— Гаррі, думаю, тобі пора повернутися до мого кабінету, — почувся тихий голос.

Гаррі здригнувся і озирнувсь.

Праворуч від нього сидів Албус Дамблдор і дивився, як дементори тягнуть з підвалу Кравчевого сина. Але й ліворуч від нього сидів Албус Дамблдор — цей дивився просто на Гаррі.

— Ходімо, — сказав цей Дамблдор, що сидів ліворуч, і взяв Гаррі за лікоть. Гаррі відчув, що здіймається в повітря. Підвал почав танути. На якусь мить настала цілковита темрява, потім Гаррі зробив повільний кульбіт і приземлився на ноги в залитому яскравим світлом кабінеті Дамблдора. Перед ним у шафі мерехтіла кам'яна чаша. Поряд стояв Албус Дамблдор.

— Пане професоре, — видихнув Гаррі, — я знаю, що не мав права... я не хотів... дверцята шафи були прочинені і я...

— Я все розумію, — кивнув Дамблдор. Він узяв чашу, переніс її на свій відполірований стіл і сів у крісло. Знаком він запросив Гаррі сісти навпроти.

Гаррі так і зробив, не зводячи погляду з дивної посудини. Її вміст знову став таким, як і раніше — сріблясто-біла речовина вирувала й брижилася під його поглядом.

— Що це таке? — тремтячим голосом спитав Гаррі.

— Це називається "сито спогадів", — відповів Дамблдор. — Іноді я виявляю — таке відчуття, мабуть, знайоме й тобі, — що моя голова занадто забита різноманітними думками й спогадами.

— Е-е-е... — лише й вимовив Гаррі, котрому таке відчуття насправді було незнайоме.

— У таких випадках, — Дамблдор показав на чашу, — я використовую сито спогадів. Треба просто видобути зі свідомості надлишок думок, злити їх у чашу — і можна повертатися до них на дозвіллі. Коли вони в такому вигляді, то набагато легше зрозуміти загальні схеми та зв'язки між подіями.

— Ви маєте на увазі... що ця речовина — ваші думки? — промовив Гаррі, дивлячись на вируючу сріблясту речовину в посудині.

— Безперечно, — підтвердив Дамблдор. — Дозволь, я тобі покажу.

Дамблдор витяг з мантії чарівну паличку й приклав її кінчиком до скроні. Коли відвів паличку — за нею потяглася сива волосина — і раптом Гаррі усвідомив, що насправді то була нитка тієї ж сріблястої речовини, що наповнювала сито спогадів. Дамблдор додав у чашу цю свіжу думку, і вражений Гаррі побачив власне обличчя, що плавало на поверхні.

Дамблдор узявся обома руками за краї чаші й потрусив нею — точнісінько так, як роблять з решетом золотошукачі. Гаррі побачив, як його обличчя перетворюється на обличчя Снейпа, як той відкриває рота і щось промовляє до стелі. Його голос супроводжувався відлунням.

— Воно повертається... У Каркарофа теж... сильніше й чіткіше, ніж завжди...

— Зрозуміти це я міг би й без сторонньої допомоги, — зітхнув Дамблдор. — Але яка різниця.

Він глянув на Гаррі поверх окулярів-півмісяців. Той дивився на Снейпове обличчя, що й далі крутилося в чаші.

— Я користувався ситом спогадів якраз перед тим, як прибув містер Фадж. Довелося поспіхом його ховати. Тому я й не зачинив як слід дверцята шафки. Зрозуміло, що це привернуло твою увагу.

— Вибачте, — пробурмотів Гаррі.

Дамблдор похитав головою.

— Цікавість — не гріх, — сказав він. — Але цікавість має супроводжуватися обережністю...

Трохи спохмурнівши, він тицьнув кінчиком чарівної палички в чашу. З неї одразу ж виринула постать пухкенької сердитої дівчини років шістнадцяти, яка стала повільно обертатися, стоячи ногами в ситі спогадів. Вона не помічала ні Гаррі, ні Дамблдора. Коли дівчина заговорила, її голос відлунював так само, як і Снейпів — наче долинав із дна кам'яної чаші:

— Професоре Дамблдор, він наклав на мене закляття — а я ж його лише дражнила. Я тільки сказала, що бачила, як він у той четвер цілувався з Флоренс за оранжереями...

— Але навіщо, Берто? — сумно спитав Дамблдор, дивлячись на дівчину, що продовжувала обертатися. — Скажи, навіщо ти за ним ішла?

— Берта? — прошепотів Гаррі, дивлячись на неї. — Це Берта Джоркінз?

— Так, — підтвердив Дамблдор, знову повертаючи думки в чашу. Берта занурилась, і речовина стала срібляста й непрозора. — Такою я пам'ятаю Берту, коли вона ще навчалася в школі.

Сріблясте світло від сита спогадів освітлювало Дамблдорове обличчя — і Гаррі раптом побачив, який професор старий. Авжеж, він знав, що Дамблдор уже в літах, та досі не сприймав його як людину похилого віку.

— Гаррі, — тихо промовив професор. — До того, як загубитись у моїх думках, ти хотів мені щось сказати.

— Так, — кивнув Гаррі. — Пане професоре, перед тим, як прийти до вас, я був на віщуванні... і заснув...

— Зрозуміло. Продовжуй, — лише й мовив Дамблдор.

— І мені наснився сон, — сказав Гаррі. — Сон про лорда Волдеморта. Він катував Червохвоста... Ви знаєте, хто такий Червохвіст...

— Знаю, — швидко підтвердив Дамблдор. — Продовжуй, будь ласка.

— Сова принесла Волдемортові листа. Він сказав, що Червохвостову помилку виправлено. Сказав, що хтось мертвий. І що тепер Червохвоста не згодують тій змії, яка лежала біля його крісла. Натомість він згодує їй мене. Тоді він виконав над Червохвостом закляття "Круціатус" — і в мене заболів шрам, — розповідав Гаррі. — Він так сильно болів, що я аж прокинувся.

Дамблдор мовчки поглянув на нього.

— Оце й усе, — закінчив Гаррі.

— Розумію, — тихо обізвався Дамблдор. — Ясно. Скажи, а ще колись за цей рік шрам болів? Окрім того випадку влітку?

— Ні... А як ви довідалися, що шрам нагадав про себе влітку? — вражено спитав Гаррі.

— Сіріус листується не лише з тобою, — пояснив Дамблдор. — Я теж підтримую з ним зв'язок, відколи він торік покинув Гоґвортс. Це я йому порадив ту гірську печеру, бо вона — найбезпечніше в околиці місце.

Дамблдор підвівся й почав ходити по кімнаті. Час від часу він прикладав до скроні кінчик чарівної палички і додавав у сито спогадів наступну думку. Думки так швидко вирували, що Гаррі нічогісінько не міг розібрати — поверхня чаші нагадувала розмиту пляму.

— Професоре, — неголосно покликав він за кілька хвилин.

Дамблдор зупинився й глянув на нього.

— Вибач, — сказав він тихо й знову сів за стіл.

— Чи ви... Ви знаєте, чому мій шрам болить?

Дамблдор пильно подивився на Гаррі й відповів:

— У мене є лише теорія, не більше... Я припускаю, що шрам болить у двох випадках: коли поблизу перебуває лорд Волдеморт, і коли на нього находить особливо потужна хвиля ненависті.

— Але... чому?

— Тому, що ви з ним пов'язані невдалим закляттям, — пояснив Дамблдор. — Це не звичайний шрам.

— То ви думаєте... що той сон... це було насправді?

— Можливо, — мовив Дамблдор. — Я сказав би навіть — цілком можливо. Гаррі, ти бачив Волдеморта?

— Ні, — відповів Гаррі. — Лише спинку його крісла. Але ж там немає на що дивитися, правда? Тобто, в нього ж немає тіла... Але... як він тоді тримає чарівну паличку? — поволі проказав Гаррі.

— Справді, як? — пробурмотів Дамблдор. — Як тримає?..

Якийсь час панувала мовчанка. Дамблдор дивився в протилежний куток кімнати, коли-не-коли прикладаючи до скроні чарівну паличку й додаючи в сито спогадів ще одну думку.

— Професоре, — нарешті озвався Гаррі, — гадаєте, він сильнішає?

— Волдеморт? — перепитав Дамблдор, дивлячись на Гаррі поверх сита спогадів. То був той характерний погляд, яким Дамблдор у певних випадках пронизував Гаррі — здавалося, що навіть магічне око Муді не бачить того, що бачить він. — Кажу іще раз, Гаррі: у мене немає нічого, крім підозр.

Дамблдор знову зітхнув. Він здавався ще старшим і втомленішим, ніж перед цим...

— Роки зростання Волдемортової могутності були позначені багатьма зникненнями, — сказав він. — Берта Джоркінз безслідно зникла в тих місцях, де востаннє перебував Волдеморт. Містер Кравч зник також... і теж там. Було й третє зникнення. Та міністерству воно здається неважливим, оскільки стосується маґла. Його звали Френк Брайс, він жив у селі, де виріс Волдемортів батько, і його востаннє бачили десь у серпні. Розумієш, я, на відміну від більшості моїх друзів з міністерства, читаю маґлівські газети.

Дамблдор не зводив з Гаррі стурбованого погляду.

— Мені здається, що ці зникнення якось між собою пов'язані. Міністерство не погоджується — ти, мабуть, чув, поки чекав біля кабінету.

Гаррі кивнув. Знову запала тиша. Дамблдор продовжував видобувати думки. Гаррі зрозумів, що може вже йти, але цікавість не давала йому встати зі стільця.

— Професоре, — озвався він знову.

— Що, Гаррі? — мовив Дамблдор.

— Чи не можна вас запитати... про той суд, на який я потрапив... у ситі спогадів?

— Можна, — неохоче кивнув Дамблдор. — Я бував на ньому багато разів, та деякі справи пригадуються частіше й чіткіше за інші... особливо зараз...

— Знаєте той процес, на якому ви мене знайшли? Суд над Кравчевим сином? Вони... вони говорили про батьків Невіла?

Дамблдор гостро поглянув на Гаррі.

— Невіл ніколи не розповідав, чому він виховувався в бабусі? — спитав професор.

Гаррі заперечливо похитав головою, дивуючись, як досі, за чотири роки, ні разу про це в Невіла не питав.

— Так, ішлося про батьків Невіла, — підтвердив Дамблдор. — Його батько, Френк, як і професор Муді, був аврором. Їх з дружиною катували, щоб випитати, куди подівся Волдеморт після зникнення. Ти це чув.

— То вони мертві? — тихо спитав Гаррі.

— Ні, — у голосі Дамблдора вчувалася гіркота, — вони збожеволіли. Зараз обоє в лікарні магічних хвороб імені Святого Мунґо. Невіл з бабусею на кожних канікулах їх провідує. Та батьки його не впізнають.

Гаррі сидів, вражений почутим. Він і не здогадувався... Жодного разу за чотири роки не поцікавився...

— Лонґботоми були дуже відомі, — вів далі Дамблдор. — На них напали після падіння Волдеморта — тоді, коли всі думали, що їм нічого не загрожує. Ці напади викликали хвилю неймовірного обурення. Міністерство зазнавало шаленого тиску, всі вимагали впіймати тих, хто це зробив. На жаль, свідчення Лонґботомів, з огляду на їхній стан, були не дуже вірогідні.

— То Кравчів син і справді міг бути непричетним? — задумливо спитав Гаррі.

Дамблдор похитав головою:

— Я не маю про це ані найменшого уявлення.

Гаррі мовчки дивився на вируючу сріблясту речовину в чаші. Йому нестерпно кортіло поставити ще два запитання... та вони стосувалися живих людей...

— А містер Беґмен... — не стримався він.

— Його більше не звинувачували в темних справах, — спокійно відповів Дамблдор.

— Розумію, — квапливо сказав Гаррі, не відводячи погляду від сита спогадів, яке після того, як професор перестав додавати туди свої думки, вирувало набагато повільніше. — А... е-е-е...

Але сито спогадів запитало замість нього: на його поверхні з'явилося обличчя Снейпа. Дамблдор зиркнув на нього, а тоді перевів погляд на Гаррі.

— Так само, як і професора Снейпа, — мовив він.

Гаррі глянув у ясно-блакитні очі Дамблдора, і те, що він дуже хотів знати, зірвалося з язика раніше, ніж він це усвідомив:

— Професоре, чому ви вважаєте, що він справді перестав підтримувати Волдеморта?

Кілька секунд Дамблдор дивився на Гаррі, а тоді сказав:

— Гаррі, це стосується тільки професора Снейпа й мене.

Гаррі зрозумів, що розпитування закінчено, Дамблдор не сердився, але якась нотка в його голосі сповістила Гаррі, що йому час іти. Він підвівся, Дамблдор теж.

— Гаррі, — сказав професор, коли Гаррі підійшов до дверей. — Будь ласка, нікому не кажи про Невілових батьків. Він має право сам про це розповісти — коли буде готовий.

— Так, пане професоре, — кивнув Гаррі й повернувся, щоб вийти.

— І ще...

Гаррі озирнувся.

Дамблдор стояв над ситом спогадів, котре відкидало на його обличчя сріблясті плями світла. Він здавався старим, як ніколи. Коротку мить він мовчки дивився на Гаррі, а тоді сказав:

— Хай тобі пощастить на третьому завданні.