— Та він ненормальний! — вигукнув Гаррі, дивлячись на темну голову Крума, що вигулькнула з води посеред озера. — Вода, мабуть, крижана — це ж січень!

— Там, звідки він приїхав, набагато холодніше, — зауважила Герміона. — Мені здається, йому нормально.

— Але ж у воді велетенський кальмар! — сказав Рон. Його голос не звучав стурбовано — навпаки, в ньому вчувалася надія. Герміона помітила це й спохмурніла.

— Знаєте, він дуже хороший, — сказала вона. — Він зовсім не такий, як ви думаєте. Що з того, що він з Дурмстренґу? Він мені казав, що тут йому подобається набагато більше.

Рон нічого не відповів. Після балу він не згадував про Віктора Крума, але на другий день після Різдва Гаррі знайшов під своїм ліжком крихітну руку, здається, відламану від мініатюрної фігурки, вбраної в болгарську мантію для квідичу.

Гаррі зосереджено шукав хоч якихось ознак присутності Геґріда, поки вони брели по змішаному з болотом талому снігу Високою вулицею. Переконавшись, що Геґріда немає в жодній крамниці, Гаррі запропонував зайти в "Три мітли".

У шинку, як завжди, було повно людей. Але Гаррі вистачило одного швидкого погляду, щоб визначити — Геґріда немає й тут. З тяжким серцем він підійшов разом з Роном та Герміоною до шинквасу, замовив у мадам Розмерти три маслопива й похмуро подумав, що з таким самим успіхом можна було залишитися в замку й слухати виття золотого яйця.

— Він хоч коли-небудь буває у себе в кабінеті? — раптом прошепотіла Герміона. — Дивіться!

Вона показала на дзеркало за шинквасом, і Гаррі побачив, що воно віддзеркалює Лудо Беґмена, що сидить у темному кутку зі зграєю ґоблінів. Беґмен щось казав їм стишеною скоромовкою, а ґобліни сиділи зі зловісним виглядом, схрестивши на грудях руки.

Це справді дивно, подумав Гаррі, що Беґмен сидить у "Трьох мітлах" у вихідний день, коли не відбувалося ніяких змагань, і тому не треба було виконувати функції судді. Він спостерігав за Беґменом у дзеркалі. Той знову був напружений, як і тієї ночі в лісі, перед появою Чорної мітки. Раптом Беґмен кинув погляд на шинквас, помітив Гаррі й підвівся.

Гаррі почув, як він безцеремонно кинув ґоблінам:

— На хвилинку, на хвилинку! — і поспішив до Гаррі, знову посміхаючись своєю хлоп'ячою усмішкою.

— Гаррі! — вигукнув він. — Як ся маєш? Я так і думав, що тебе зустріну! Все гаразд?

— Усе прекрасно, дякую, — відповів Гаррі.

— Гаррі, можна з тобою поговорити віч-на-віч? — напружено запитав Беґмен. — Ви не могли б на секунду відійти?

— Звичайно, — сказав Рон, і вони з Герміоною відійшли, шукаючи вільний стіл.

Беґмен повів Гаррі вздовж шинквасу, у найвіддаленіший від мадам Розмерти куток.

— Гаррі, я просто хотів ще раз привітати тебе з шикарним виступом проти рогохвістки, — сказав Беґмен. — То було супер!

— Дякую, — відповів Гаррі, розуміючи, що Беґмен не задля цього його відкликав, адже поздоровити можна було й при Ронові та Герміоні. Проте Беґмен не поспішав відкривати, що має на думці. Гаррі помітив, як він поглядає у дзеркало на ґоблінів, що скоса крізь темряву спостерігали за ними обома.

— Просто кошмар, — тихо сказав Беґмен до Гаррі, помітивши, що той теж дивиться на ґоблінів. — Вони не дуже добре розмовляють англійською... Це так само, як на Кубку світу було з болгарами... Ті хоч могли спілкуватися на миґах, і люди їх розуміли. А ці белькочуть своєю ґоблідіґуцькою... Я знаю по-їхньому одне слово: бладвак. Це означає "ціпок". Я цього слова не вживаю, бо вони ще подумають, що я їх лякаю, — і він коротко, але голосно, реготнув.

— А що їм треба? — поцікавився Гаррі, продовжуючи позирати на ґоблінів, які не зводили з Беґмена очей.

— Ну, вони... — Беґмен раптом захвилювався. — Вони шукають Барті Кравча.

— Чого це вони шукають його тут? — запитав Гаррі. — Хіба він не в Лондоні, у міністерстві?

— Ну.. якщо казати по-правді, я не маю уявлення, де він, — сказав Беґмен. — Він мовби... перестав приходити на роботу. Його нема вже кілька тижнів. Молодий Персі, його помічник, каже, що Кравч хворий. Видно, він надсилає інструкції совою. Але, Гаррі, якщо можна, нікому про це не розповідай. Бо Ріта Скітер пхає носа скрізь, де лише можна, і я не сумніваюся, що вона розпише хворобу Барті як щось страшне. Ще напише, що він зник, як і Берта Джоркінз.

— А про Берту Джоркінз щось відомо? — спитав Гаррі.

— Ні, — відповів Беґмен, знову напружившись. — Авжеж, мої люди її шукають... ("Дуже вчасно," — подумав Гаррі.), — ...але все це так дивно. Вона точно прибула в Албанію — навіть зустрічалася там зі своєю троюрідною сестрою. Потім поїхала від сестри до тітки, на південь... І десь по дорозі безслідно зникла. Якби ж я знав, куди вона доїхала... Вона не з тих, що можуть просто переховуватися... Однак... Але чому це ми говоримо про ґоблінів та про Берту Джоркінз? Я ж так хотів тебе розпитати, — понизив він голос, — як там твої справи з золотим яйцем?

— Та... непогано, — нещиро відповів Гаррі.

Здалося, Беґмен зрозумів, що Гаррі сказав неправду.

— Послухай, Гаррі, — сказав він (усе ще дуже тихо), — мені через усе це якось аж недобре... Тебе кинули в цей турнір... Ти не зголошувався сам... І якщо, — його голос став ледве чутним, тож Гаррі довелося нахилитися, — ...якщо я можу допомогти... Підказати тобі правильний напрямок... Я відчув до тебе симпатію... Ти так упорався з драконом!.. Ти мені тільки натякни, і я...

Гаррі глянув на кругле рожеве обличчя Беґмена і на його широко розплющені, по-дитячому невинні блакитні очі.

— Але ж ми повинні розгадати загадку самотужки, правда? — промовив він буденним голосом, щоб не здалося, ніби він звинувачує начальника відділу магічної фізкультури і спорту в порушенні правил.

— Ну... ну, так, — нетерпляче сказав Беґмен, — але ж... Гаррі... ми всі хочемо, щоб переміг Гоґвортс.

— А Седрикові ви пропонували? — запитав Гаррі.

Тінь невдоволення ковзнула по гладенькому лиці Беґмена.

— Ні, не пропонував, — відповів він. — Гаррі, я ж сказав, що ти мені дуже подобаєшся, тому я й вирішив запропонувати...

— Дякую, — сказав Гаррі, — але мені здається, що я майже зрозумів загадку яйця... Ще кілька днів — і я її розгадаю остаточно.

Він не знав напевне, чому відмовився від Беґменової допомоги. Може, тому, що Беґмен був йому фактично незнайомий, і прийняти його пораду було б не зовсім чесно. Це ж не те саме, що попросити про допомогу Рона, Герміону чи Сіріуса.

Видно було, що Беґмен образився, однак нічого не встиг сказати, бо якраз у цю мить нагодилися Фред із Джорджем.

— Вітаю вас, містере Беґмен! — весело сказав Фред. — Можна вам купити чогось випити?

— Е-е... ні, — відповів Беґмен, востаннє з розчаруванням глянувши на Гаррі, — ні, хлопці, дякую...

Фред та Джордж здавалися такими ж розчарованими, як і Беґмен, що дивився на Гаррі так, наче той страшенно його підвів.

— Що ж, мушу бігти, — сказав він. — Приємно було всіх вас побачити. Успіхів тобі, Гаррі.

І він вибіг з шинку. Ґобліни повставали зі своїх стільців і теж вийшли. Гаррі приєднався до друзів.

— Що він хотів? — спитав Рон, тільки-но Гаррі сів поруч.

— Пропонував допомогти із золотим яйцем, — відповів Гаррі.

— Він не мав права таке робити! — вражено вигукнула Герміона. — Він же суддя! Втім, ти й без нього уже все розгадав, правда?

— Е-е... майже, — пробурмотів Гаррі.

— Навряд чи Дамблдор зрадіє, якщо довідається, що Беґмен намагався схилити тебе до шахрування! — несхвально промовила Герміона. — Сподіваюся, він і Седрикові намагався допомогти!

— Йому ні. Я питав, — сказав Гаррі.

— Що кому до того, чи отримує допомогу Діґорі? — сказав Рон, і Гаррі подумки погодився з ним.

— Ті ґобліни мали не вельми дружній вигляд, — сказала Герміона, сьорбаючи своє маслопиво. — Що вони тут робили?

— Беґмен каже, що вони шукають Кравча, — промовив Гаррі. — Він і досі хворий. Не ходить на роботу.

— Може, Персі його отруїв? — сказав Рон. — Може, він думає, що як Кравч помре, то його зроблять начальником відділу міжнародної магічної співпраці.

Герміона обдарувала Рона поглядом "не-жартуй-над-такими-серйозними-речами" й сказала:

— Дивно, що ґобліни шукають містера Кравча... Зазвичай вони мають справи з відділом нагляду та контролю за магічними істотами.

— Але Кравч знає багато іноземних мов, — сказав Гаррі. — Може, їм потрібен перекладач.

— Ти тепер турбуєшся про біднесеньких ґоблінів? — спитав Рон у Герміони. — Збираєшся організувати який-небудь ПУП? Права Упослідженим Потворам?

— Ха-ха-ха, — саркастично проказала Герміона. — Ґобліни не потребують оборони прав. Ти не чув, що розповідав професор Бінс про ґоблінські повстання?

— Ні, — разом сказали Рон та Гаррі.

— Вони вміють домовлятися з чарівниками, — ковтнувши маслопива, повідомила Герміона. — Вони дуже розумні. Це вам не ельфи-домовики, неспроможні за себе постояти.

— О ні, — промовив Рон, глянувши на двері.

До шинку увійшла Ріта Скітер у супроводі товстенького фотографа. Сьогодні вона була в бананово-жовтій мантії, а її довгі нігті яскравіли рожевим лаком. Парочка купила собі випивку й почала пробиратися крізь натовп до сусіднього столика. Гаррі, Рон та Герміона спостерігали, як вони наближаються. Скітер швидко щось торохтіла і мала вдоволений вигляд.

"...він не дуже рвався з нами говорити, правда, Бозо? Як ти думаєш, чому це? І чого він тягає за собою ґоблінів? Показує їм видатні місця... Яка маячня! Він ніколи не вмів брехати. Думаєш, щось сталося? Думаєш, треба покопирсатися?Зганьблений ексначальник відділу магічної фізкультури і спорту Лудо Беґмен... Дотепний початок речення, правда, Бозо? Треба лише знайти підходящий сюжет..."

— Що, знову зібралися зіпсувати комусь життя? — голосно спитав Гаррі.

Кілька людей озирнулося. Очі Ріти Скітер за прикрашеними коштовним камінням окулярами помітно округлилися, коли вона побачила, хто це сказав.

— Гаррі! — вигукнула вона, розцвівши. — Гарнісінько! Може, приєднаєшся до нас?

— Та я до вас і близько не підійду! — люто вигукнув Гаррі. — Навіщо ви познущалися з Геґріда?!

Ріта Скітер підняла свої нафарбовані брови.

— Гаррі, наші читачі мають право знати правду. Я просто роблю свою...

— Та яка кому різниця, що він наполовину велетень? — закричав Гаррі. — 3 ним усе нормально!

Увесь шинок стих. Мадам Розмерта дивилася з-над шинквасу і не помічала, що медовуха, яку вона наливала в пляшку, вже переливалася через край.

Усмішка Ріти Скітер ледь затремтіла, але наступної миті засяяла ще сліпучіше. Репортерка клацнула сумочкою з крокодилячої шкіри й витягла самописне перо:

— Гаррі, то, може, даси мені інтерв'ю про Геґріда, якого ти знаєш? Про людину, яку ти бачиш за горою м'язів. Про вашу неймовірну дружбу та про її причини. Може, ти до нього ставишся, як до батька?

Герміона зненацька зірвалася на ноги, міцно стискаючи в руці своє маслопиво, ніби то була граната.

— Ви — жахлива жінка, — люто проказала вона, — ви ні перед чим не зупиняєтеся! Ви готові на що завгодно заради сенсації! І вам для цього підійде будь-хто! Навіть Лудо Беґмен...

— Сядь, дурненьке дівчисько, і не говори про те, чого не розумієш, — Ріта Скітер зміряла Герміону холодним важким поглядом. — Я про Лудо Беґмена знаю таке, що в тебе волосся дибки стало б... Хоч воно й так стоїть, — додала вона, глянувши на буйне Герміонине волосся.

— Ходімо звідси, — сказала Герміона. — Гаррі, Рон...

Вони пішли. Чимало людей проводжало їх поглядами. Коли вони підійшли до дверей, Гаррі озирнувся. Самописне перо бігало туди-сюди по аркуші пергаменту, що лежав на столі.

— Герміоно, тепер вона візьметься за тебе, — сказав Рон тихим стурбованим голосом, коли вони поверталися додому.

— Нехай спробує! — відрізала Герміона, що аж трусилася зі злості. — Я їй покажу! Дурне дівчисько, каже? Та невже? Я ще їй помщуся — і за Гаррі, і за Геґріда...

— Не треба псувати стосунки з Рітою Скітер, — занервувався Рон. — Герміоно, я серйозно. Вона тоді на тебе такого накопає...

— Мої батьки не читають "Щоденного віщуна"! Вона мене не залякає! Я від неї не ховатимусь! — Герміона крокувала так швидко, що хлопці ледве за нею встигали. Гаррі бачив Герміону в такому гніві лише раз — тоді, як вона вліпила Мелфоєві ляпаса. — І Геґрід не ховатиметься! І чого він переживає через ту фурію!

Періодично зриваючись на біг, Герміона проминула браму з крилатими вепрами, а далі — галявиною — вони вийшли просто до Геґрідової хатини.

Вікна все ще були зашторені. Підходячи, вони чули гавкання Ікланя.

— Геґріде! — закричала Герміона, грюкаючи в двері. — Годі, Геґріде! Ми знаємо, що ти там! Яка кому різниця, що твоя матір була велетка! Не дозволяй тій дурнуватій Скітерці до такого себе доводити! Виходь!

Двері відчинилися. Герміона вимовила: "Саме вчас...!" — і раптом змовкла, бо зіткнулася лице в лице не з Геґрідом, а з Албусом Дамблдором.

— Добрий день, — радісно всміхнувся він до них.

— Ми... е-е-е... хотіли побачитися з Геґрідом, — розгубилася Герміона.

— Я здогадався, — підморгнув Дамблдор. — Чому ж не заходите?

— А... гаразд, — сказала Герміона.

Вони зайшли в хатину. Іклань відразу кинувся до Гаррі. Пес несамовито гавкав і намагався облизати йому вуха. Гаррі відігнав Ікланя й озирнувся.

Геґрід сидів за столом, на якому стояли два кухлики чаю. Вигляд у нього був поганенький. Обличчя в плямах, очі запухли, а з волоссям коїлося щось неймовірне: через те, що Геґрід його не розчісував, воно стало схоже на перуку зі сплутаних дротів.

— Здоров, Геґріде, — привітався Гаррі.

Геґрід звів очі.

— Здоров був, — сказав він захриплим голосом.

— Думаю, треба ще чаю, — сказав Дамблдор, зачиняючи за учнями двері. Він змахнув чарівною паличкою. В повітрі з'явилася таця з чаєм і тістечками. Дамблдор скерував тацю на стіл і всі посідали. Якусь мить панувала мовчанка, а тоді Дамблдор спитав:

— Геґріде, ти не чув, що саме кричала міс Ґрейнджер?

Герміона трохи почервоніла, але Дамблдор усміхнувся до неї й повів далі:

— Геґріде, судячи з того, як Герміона, Гаррі й Рон ломилися в двері, вони й досі хочуть з тобою знатися.

— Звичайно ж, хочемо! — підтвердив Гаррі, дивлячись на Геґріда. — Не думай про ту корову Скіт... Ой, вибачте, пане професоре, — мерщій додав він, глянувши на Дамблдора.

— Гаррі, хвилину тому я тимчасово оглух і навіть не здогадуюся, що ти там казав, — мовив Дамблдор, вертячи своїми великими пальцями й дивлячись у стелю.

— А, ну добре, — Гаррі засоромився. — Я мав на увазі... Геґріде, як ти міг подумати, ніби нас цікавить, що про тебе понаписувала ота... жінка?

Дві велетенські сльозини викотилися зі схожих на чорних жуків Геґрідових очей і скотилися в його заплутану бороду.

— Ось тобі, Геґріде, й живий доказ того, що я казав, — промовив Дамблдор, усе ще уважно дивлячись у стелю. — Я ж тобі показував незліченні листи від батьків, які пам'ятають тебе ще з власних шкільних років. Вони цілком однозначно пишуть, що якби я тебе вигнав, то вони б це не схвалили...

— Не всі, — хрипко озвався Геґрід, — не всі хочуть, аби я зостав си.

— Геґріде, якщо ти чекаєш всесвітньої популярності, то, боюсь, тобі доведеться просидіти тут ще довгенько, — Дамблдор суворо подивився поверх схожих на два півмісяці окулярів. — Коли я став директором, то не бувало й тижня, щоб я не отримував хоч однієї сови зі скаргами на те, як я керую. І що ж я мав робити? Забарикадуватися в кабінеті і ні з ким не розмовляти?

— Ага... Тілько ви не наполовину велетень! — прохрипів Геґрід.

— Геґріде, а в мене які родичі? — розсердився Гаррі. — Згадай Дурслів!

— Прегарний приклад, — сказав професор Дамблдор. — Мій рідний брат, Аберфорт, був звинувачений у застосуванні недозволених чарів до кози. Про це писали у всіх газетах — і що ти думаєш, він заховався? Аж ніяк! Він, високо тримаючи голову, продовжував робити своє! Звісно, я не впевнений, чи він уміє читати, тож це не обов'язково був вияв хоробрості...

— Геґріде, повертайся і навчай нас, — тихо промовила Герміона, — будь ласка, повертайся, ми за тобою дуже скучаємо.

Геґрід схлипнув. Рясні сльози покотилися по його щоках у скуйовджену бороду. Дамблдор підвівся.

— Геґріде, я відмовляюся прийняти твою заяву про звільнення і чекаю тебе на роботі в понеділок, — сказав він. — Не забувай, о восьмій тридцять — сніданок у Великій залі. Жодних відмовок. На все вам добре.

Дамблдор вийшов з хатини, зупинившись лише для того, щоб почухати за вухами Ікланя. Коли двері за ним зачинилися, Геґрід заридав, затуливши обличчя долонями завбільшки як накривки для казанів. Герміона погладжувала його руку, і коли Геґрід нарешті відвів долоні, очі в нього були червоні. Він сказав:

— Шо то за файна людина Дамблдор! Ой файна!..

— Авжеж, — сказав Рон. — Геґріде, можна взяти тістечко?

— Возьми собі, — сказав Геґрід, витираючи очі. — Правду він каже... Ви всі правду кажете... Я був ідійот... Мойому старенькому татуньови було би встидно за мою поведінку...

Ще більше сліз покотилося в нього з очей, але він з силою їх витер і сказав:

— Я вам ніколи не показував знимку мого татуня? Нє? Тутка-во...

Геґрід устав, підійшов до шафи, висунув шухляду й витяг фотографію низенького чарівника з примруженими чорними очима — точнісінько, як у Геґріда. Він сидів, сяючи усмішкою, на Геґрідовому плечі. Геґрід мав добрячих два з половиною метри зросту, судячи з яблуні позад нього, але був ще безбородий, юний, круглощокий, з гладенькою шкірою — на вигляд років одинадцять, не більше.

— Се зазнимкували, як я вступив до Гоґвортсу, — захрипів Геґрід. — Тато був просто вражений... Гадав, що з мене може не вийти чарівник, бо моя мамця... ну, яка різниця. Так, я ніколи не був вдатний до магії... але він хоч не видів, як мене відрахували. Видите, він умер, коли я си був у другій клясі...

Дамблдор єдиний дбав за мене після його смерти. Призначив мене лісником... Він си довіряє людям. Дає їм другий шанс. Се ріжнить єго від других директорів. Він приймає до Гоґвортсу всіх, хто має талант. Він знає, шо з кожної людини може вийти шось файне, навіть коли їхні родини не у великім пошанівку. Є такі, котрі вдають, шо мають великі кістки, замість того, аби встати й сказати — Я той, хто я є, і мені за себе не встидно. "Ніколи си не встидай себе, — казав мій старенький татуньо, — є такі, що си будуть то використовувати проти тебе, але не варто на них зважати". І добре казав. Я був ідійот. Не варто на неї зважати. Великі кістки... Я їй покажу великі кістки.

Друзі знервовано перезирнулися. Гаррі охочіше прогулявся б з п'ятдесятьма вибухозадими скрутами, аніж зізнався Геґрідові, що підслухав його розмову з мадам Максім. Але Геґрід продовжував говорити, либонь, не помітивши, що сказав щось не те.

— Знаєш що, Гаррі? — сказав він, відводячи погляд від батькової фотографії. Очі його засяяли. — Як ми вперше стрілися, ти мені троха нагадав мене самого. Без мамці й тата, ти си почував так, памнєтаєш, ніби ніколи не пристосуєшся до Гоґвортсу? Не вірив у свої сили... А тепер поглянь на себе, Гаррі! Шкільний чемпіон! — Геґрід якусь мить дивився на Гаррі, а тоді закінчив з дуже серйозним виглядом:

— Знаєш, Гаррі, шо би я хтів? Я би хтів, аби ти переміг. Це б показало їм усім... що ти не мусиш бути чистокровним, аби то зробити. Що ти не маєш си встидати того, ким ти є. Це покаже їм усім, шо Дамблдор робить усьо файно, приймаючи всіх, хто вміє чарувати. Як ти даєш собі раду з тим яйцем, Гаррі?

— Прекрасно, — сказав Гаррі. — Просто чудово.

Нещасне Геґрідове лице розцвіло широкою, розчуленою усмішкою.

— Файний хлопець. Покажи їм, Гаррі, покажи їм усім. Побий їй усіх.

Брехати Геґрідові було геть не те, що брехати всім іншим, думав Гаррі, коли вони втрьох повернулися ввечері до замку. Гаррі ніяк не міг відігнати від себе образ щасливого бороданя Геґріда, котрий уявив, що Гаррі виграє турнір. Нерозгадане яйце тепер гнітило його ще дужче, ніж раніше. Лягаючи спати, він вирішив: пора забути про гордість і перевірити, чого варта Седрикова підказка.