РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Чоловік з двома обличчями

То був Квірел.

— Ви! — мало не задихнувся Гаррі.

Квірел усміхнувся. Його обличчя зовсім не смикалося.

— Саме так, — спокійно підтвердив він. — А я от думав, Поттере, чи ми зустрінемося тут?..

— А я думав… Снейп…

— Северус? — засміявся Квірел, і голос його не тремтів, як завжди, а був холодний і різкий. — Так, Северус має підозрілий вигляд, чи не правда? Дуже вигідно, щоб він скрізь шугав, немов пристаркуватий кажан. Хто тоді запідозрить у чомусь б-б-бідолашного з-заїку п-п-професора Квірела?

Гаррі не міг у це повірити. Цього не могло бути, не могло!

— Але Снейп намагався мене вбити!

— Ні-ні-ні-і! Це я хотів тебе вбити. Твоя приятелька міс Ґрейнджер випадково збила мене з ніг, коли бігла підпалювати мантію Снейпа на тому матчі з квідичу. Через неї я втратив з тобою візуальний контакт. Ще кілька секунд, і я б скинув тебе з мітли. Я це зробив би й раніше, якби Снейп не бурмотів контрзакляття, намагаючись тебе врятувати.

— Снейп намагався мене врятувати?

— Авжеж, — холодно підтвердив Квірел. — Чому, по-твоєму, він прагнув судити твій наступний матч? Бо хотів зашкодити мені зробити це знову Сміх та й годі, йому не варто було так перейматися! Хіба я міг щось зробити, коли там сидів Дамблдор? Решта вчителів думали, що Снейп старався не дати Ґрифіндорові перемогти. Снейп став таким непопулярним… і все надаремно, бо сьогодні, нарешті, я тебе вб'ю!

Квірел клацнув пальцями. Просто в повітрі з'явилися мотузки, які щільно обплутали Гаррі.

— Поттере, ти занадто допитливий, щоб залишитися живим. Це ж ти тинявся по школі на Гелловін, і побачив, як я йшов, щоб глянути, хто там охороняє камінь.

— То це ви впустили троля?

— Аякже. Я маю до тролів певну слабкість. Ти, мабуть, бачив, що я зробив з тим, який був тут неподалік у кімнаті? На жаль, коли всі тоді побігли шукати троля, Снейп, який мене вже підозрював, подався просто на четвертий поверх, аби перешкодити мені, тож не тільки мій троль не зміг тебе вбити, а й той триголовий пес навіть не спромігся добряче покусати Снейпові ногу. Ну, а тепер, Поттере, зачекай хвильку. Мушу зазирнути в оце цікаве дзеркало.

Лише тоді Гаррі зауважив, що стоїть у Квірела за спиною. То було дзеркало Яцрес.

— Це дзеркало — ключ для здобуття каменя, — бурмотів Квірел, поплескуючи рукою по рамі. — Хто, крім Дамблдора, міг би таке вигадати… Але ж він у Лондоні, а коли вернеться, я вже буду далеко!

Гаррі не мав іншої ради, як безперервно розмовляти з Квірел ом, і таким чином не давати йому зосередитися на дзеркалі.

— Я бачив вас зі Снейпом у лісі, — вирвалося в нього.

— Так, — ліниво підтвердив Квірел, обходячи дзеркало й зазираючи туди. — Снейп тоді ще чіплявся до мене і намагався вивідати, до чого я вже дійшов. Постійно мене підозрював. Старався залякати… Наче це було йому під силу: адже мене підтримував сам лорд Волдеморт!

Квірел вийшов з-за дзеркала й пожадливо втупився в нього.

— Я бачу камінь… Я вручаю його своєму Панові… Але де ж він?..

Гаррі намагався послабити мотузки, якими був зв'язаний, але ті не піддавалися. Він мусив відвертати увагу Квірела від дзеркала.

— Але Снейп, здається, завжди мене ненавидів, — сказав він.

— Ох, звісно, — недбало погодився Квірел, — ще й як ненавидів! Він був у Гоґвортсі разом з твоїм батьком, — ти цього не знав? Вони не терпіли один одного! Проте він ніколи не прагнув твоєї смерті.

— Але кілька днів тому я чув, як ви ридали. Мені здалося, що Снейп вам погрожував…

На Квіреловому обличчі вперше промайнув страх.

— Іноді, — сказав він, — мені буває нелегко виконувати накази свого Пана. Він — великий чаклун, а я слабкий чоловік…

— Тобто, це він тоді був у тій кімнаті з вами? — здивувався Гаррі.

— Він зі мною всюди, хоч би де я був, — спокійно відповів Квірел. — Я зустрів його, мандруючи по світу. Я був молодий і дурний, сповнений усіляких безглуздих ідей про добро і зло. Лорд Вол-Деморт довів мені, як я помилявся. Немає добра і зла, є тільки могутність і ті, хто заслабкий, щоб її Прагнути… Відтоді я вірно йому служив, хоч не раз і підводив… Він мусив бути дуже суворим зі мною.

Квірел раптом здригнувся.

— Так просто він не прощає помилок. Коли я не зумів украсти камінь із "Ґрінґотсу", він був дуже незадоволений. Покарав мене… вирішив пильніше стежити за мною…

Голос Квірела затих. Гаррі пригадав свою подорож на алею Діаґон. Як міг він бути таким дурнем? Саме тоді він уперше побачив Квірела, ще й тиснув йому руку в "Дірявому Казані".

Квірел тихо лайнувся.

— Нічого не розумію… Може, той камінь всередині дзеркала? Може, його треба розбити?

Гаррі перебирав у голові різні варіанти.

"Чого в цю мить я хочу найдужче в світі? — думав він. — Я хочу знайти камінь раніше від Квірела. Отже, якщо я гляну в дзеркало, то побачу, як знаходжу його, тобто побачу, де він схований!.. Але як подивитися, щоб Квірел не розгадав моїх намірів?"

Гаррі спробував посунутися ліворуч, щоб опинитися перед дзеркалом непомітно для Квірела, але мотузки надто міцно обплітали йому ноги: він утратив рівновагу і впав. Квірел не звернув на це уваги. Він і далі розмовляв сам із собою.

— Навіщо це дзеркало? Як воно працює? Допоможи мені, мій Пане!

На превеликий жах, Гаррі почув, як відгукнувся голос, що виходив, здається, із самого Квірела.

— Використай хлопця!.. Використай хлопця!.. Квірел повернувся до Гаррі.

— Ану, Поттере, ходи-но сюди!

Ляснув у долоні — і з Гаррі спали мотузки. Він повільно звівся на ноги.

— Ходи сюди! — повторив Квірел. — Глянь у дзеркало і скажи мені, що ти бачиш.

Гаррі ступив крок уперед. "Я мушу збрехати, мушу збрехати…" — розпачливо думав він. — "Мушу подивитися й збрехати, ось і все…"

Квірел підступився ближче. Гаррі відчув дивний запах, яким відгонив, здається, Квірелів тюрбан. Заплющив очі, став перед дзеркалом і розплющив їх.

Побачив своє відображення, спершу бліде й налякане. Але за мить відображення йому всміхнулося. Воно запхало руку до кишені й витягло звідти криваво-червоний камінь. Тоді підморгнуло й засунуло камінь назад — Гаррі відчув, як щось важке впало до його справжньої кишені. Якимось чином — неймовірна річ! — він здобув камінь.

— Ну? — нетерпляче запитав Квірел. — Що ти там бачиш?

Гаррі набрався відваги.

— Бачу, як мені тисне руки Дамблдор, — вигадав він. — Я… я виграв для Ґрифіндору кубок гуртожитків!

Квірел знову лайнувся.

— Забирайся звідси! — звелів він. Відступаючи набік, Гаррі відчув, як до його ноги торкається філософський камінь. Ну що — пан чи пропав?

Але не встиг він ступити й п'яти кроків, як пролунав високий голос, хоча Квірел навіть не ворушив устами.

— Він бреше!.. Він бреше!..

— Поттере, назад! — закричав Квірел. — Кажи мені правду! Що ти там щойно побачив?

Знову залунав високий голос:

— Дай мені поговорити з ним! Лицем до лиця!..

— Мій пане, вам забракне сили!

— Вистачить… для цього!

Гаррі здалося, ніби його прикувала до місця пастка диявола. Не міг ворухнутися. Він нажахано спостерігав, як Квірел почав розгортати свій тюрбан… Що діється? Тюрбан упав додолу. Без нього Квірелова голова видавалася напрочуд маленькою. А тоді Квірел, не сходячи з місця, повільно обернувся.

Гаррі мав би зойкнути, але не міг видати жодного звуку. Там, де мала бути Квірелова потилиця, було обличчя — найжахливіше з облич, яке коли-небудь бачив Гаррі. Обличчя було біле, мов крейда, мало лихі червоні очі й щілини замість ніздрів, як у змії.

— Гаррі Поттер! — просичало воно.

Гаррі спробував відступити назад, але ноги не корилися йому.

— Бачиш, чим я став? — сказало обличчя. — Сама тінь і мряка… Я маю форму лише тоді, коли можу залізти в чиєсь тіло… Проте завжди знаходяться охочі впустити мене в свої серця і душі!.. Кров єдинорогів додала мені сили… ТИ бачив, як вірний Квірел пив її для мене в лісі… Коли я здобуду еліксир життя, то зможу створити власне тіло… Ну, як, може, віддаси мені той камінь, що у твоїй кишені?

Отже, він знав… Раптом Гаррі знову відчув свої ноги. Відступив назад.

— Не будь дурнем! — загарчало обличчя. — Краще рятуй своє життя і приєднуйся до мене… бо інакше скінчиш, як твої батьки… Вони померли, благаючи в мене пощади…

— БРЕШЕШ! — зненацька вигукнув Гаррі. Квірел наближався до нього спиною, тож Волдеморт і далі міг бачити Гаррі. Зловісне обличчя тепер посміхалося.

— Як зворушливо! — зашипіло воно. — Я завжди ціную хоробрість… Так, хлопче, твої батьки були хоробрі… Спочатку я вбив твого батька, і він бився відважно… А твоя мати загинула намарно… намагалася захистити тебе… А тепер давай мені камінь, як не хочеш, щоб її смерть була цілком даремною!

— НІКОЛИ!

Гаррі стрибнув до вогненних дверей, але Волде-морт верескнув: "ХАПАЙ ЙОГО!", і наступної миті Гаррі відчув на своєму зап'ястку руку Квірела. Неймовірно гострий біль пронизав шрам на його чолі, голова, здавалося, от-от лусне. Гаррі закричав, вириваючись що є сили, і Квірел несподівано відпустив його. Біль почав ущухати, і Гаррі роззирнувся, щоб глянути, де дівся Квірел. А Квірел корчився від болю, дивлячись на свої пальці, які швидко вкривалися пухирями.

— Хапай його! ХАПАЙ! — знову заволав Вол-деморт, і Квірел кинувся на Гаррі, збив його з ніг і, навалившись, схопив руками за шию. Жахливий біль від шраму мало не засліплював Гаррі, але він бачив, що Квірел теж корчиться в муках.

— Мій Пане, я не можу його втримати! Мої руки, мої руки!..

І Квірел, далі притискаючи Гаррі колінами до землі, відпустив його шию і приголомшено втупився у власні долоні. Вони були попечені, обдерті й червоні від крові.

— То вбий його, дурню, і по всьому! — репетував Волдеморт.

Квірел підняв руку, щоб наслати смертельне закляття, але Гаррі інстинктивно схопив його за обличчя.

— А-А-А-А-А-А-А!

Квірел скотився з нього, його обличчя почало вкриватися пухирями. Гаррі зрозумів: тільки-но Квірел торкається його шкіри, як зазнає нестерпного болю. Отже, єдиний для Гаррі шанс — постійно тримати Квірела руками і завдавати цим йому такого болю, щоб він не зміг наслати закляття.

Гаррі скочив на ноги, хапнув Квіррела за руку і відчайдушно вчепився в неї. Квірел застогнав, намагаючись вирватися від Гаррі… біль у Гарріній голові зростав… він нічого не бачив… тільки чув страхітливі зойки Квірела, верески Волдеморта: "ВБИЙ ЙОГО! ВБИЙ!..", а також інші голоси, які кричали "Гаррі! Гаррі!", і, можливо, тільки вчувалися йому.

Гаррі відчув, як Квірелова рука вирвалася з його долоні, зрозумів, що все втрачено, і став провалюватися в пітьму — нижче, нижче, ще нижче…

Щось золоте виблискувало просто над ним. Снич!.. Спробував його зловити, але руки були заважкі.

Кліпнув оком. Ніякий то не снич! Просто окуляри. Як дивно.

Кліпнув ще раз. Перед ним проявилося усміхнене обличчя Албуса Дамблдора.

— Добрий день, Гаррі! — привітався Дамблдор. Гаррі глянув на нього. А тоді пригадав усе.

— Пане професоре! Камінь!.. То був Квірел!.. Він узяв камінь! Пане, швидше!

— Заспокойся, мій любий хлопче, ти трошки відстав від подій, — сказав Дамблдор. — Квірел не має каменя.

— А хто ж тоді? Пане професоре, я…

— Гаррі, благаю, не хвилюйся, бо інакше мадам Помфрі мене звідси попросить.

Гаррі ковтнув слину й роззирнувся. Зрозумів, що він у шкільній лікарні. Лежав на ліжку з білими простирадлами, а поряд цілий стіл був заставлений різними ласощами.

— Дарунки від твоїх друзів і шанувальників, — сяючи, пояснив Дамблдор. — Те, що відбулося у підвалах між тобою і професором Квірелом, — абсолютний секрет, і тому, зрозуміло, про це вже знає вся школа. До речі, твої друзі Фред і Джордж Візлі надумали подарувати тобі накривку для унітазу. Вони, безперечно, вважали, що це тебе розсмішить. Однак мадам Помфрі сказала, що це не дуже гігієнічно, і конфіскувала її.

— Скільки я тут пробув?

— Три дні. Містер Роналд Візлі і міс Ґрейнджер будуть надзвичайно втішені, що ти, нарешті, прийшов до тями — вони страшенно переживали…

— Але, пане професоре, камінь…

— Я бачу, тебе нелегко збити з пантелику. Ну, добре, камінь… Професор Квірел не зміг забрати його в тебе. Я прибув якраз вчасно, щоб перешкодити йому, хоч ти й сам, мушу сказати, чудово давав собі раду.

— Ви були там? Отримали сову від Герміони?

— Мабуть, ми розминулися з нею в повітрі. Бо тільки-но я опинився в Лондоні, то відразу усвідомив, що мушу бути там, звідки щойно приїхав. Я прибув саме вчасно, щоб стягнути з тебе Квірела…

— То це були ви!

— Я боявся, що запізнюся.

— Ви майже запізнилися, бо ще трохи, і я не зміг би врятувати від нього камінь…

— Не камінь, а себе. Ти витратив надто багато сили, і ледве не загинув. На якусь страшну мить я навіть подумав, що так воно й сталося… А камінь… знищено.

— Знищено? — здивовано перепитав Гаррі. — Але ж ваш приятель… Ніколас Фламель…

— Ох, ти знаєш про Ніколаса? — захоплено вигукнув Дамблдор. — Бачу, ти попрацював, як слід! Ну, ми з Ніколасом порадилися й вирішили, що так буде краще.

— Але ж це означає, що вони з дружиною помруть? Чи не так?

— Вони мають достатньо еліксиру, щоб залагодити свої справи, а потім, звичайно, таки помруть.

Дамблдор усміхнувся, побачивши, як здивувався Гаррі.

— Такому юному хлопцеві, як ти, це видається неймовірним, але смерть для Ніколаса й Перенель і справді буде неначе сон після дуже, дуже довгого дня. Зрештою, для досконалого розуму смерть — то ще одна цікава пригода. Розумієш, камінь насправді — не така вже й чудова річ. Він може дати скільки завгодно грошей і яке завгодно довге життя — дві найбажаніші речі для людей! Але біда в тому, що людям властиво вибирати якраз те, що для них найгірше.

Гаррі лежав, не знаючи, що й казати. Дамблдор почав щось мугикати й посміхатися до стелі.

— Пане професоре! — озвався Гаррі. — Я оце подумав… Пане професоре, навіть, якщо каменя вже немає, Вол… тобто Відомо-Хто…

— Називай його Волдемортом, Гаррі! Завжди називай речі своїми іменами. Якщо боятися імені, починаєш боятися й того, хто має це ім'я.

— Так, пане професоре. Тож Волдеморт шукатиме інших способів повернутися, правда? Тобто він нікуди не зник?

— Ні, Гаррі, не зник. Він і далі десь є — мабуть, шукає собі чиєсь інше тіло… Він насправді не живий, тож і вбити його не можна. Замість нього помер Квірел; Волдеморт однаково жорстокий і до своїх спільників, і до ворогів. Але хоч як би там було — нехай ти, Гаррі, тільки на якийсь час віддалив його повернення до влади, проте наступного разу знайдеться ще хтось, хто відважиться на цей, здавалося б, безнадійний бій, а якщо Волдемортів прихід затримувати знову і знову, тоді, можливо, він уже ніколи й не повернеться до влади.

Гаррі закивав головою, але відразу ж перестав, бо голова від цього розболілася. Тоді заговорив:

— Пане професоре, є ще деякі речі, про які я б хотів дізнатися, якщо можна… речі, про які я хотів би знати правду…

— Правду… — зітхнув Дамблдор. — Правда — це прекрасна і страшна річ, тож до неї треба ставитися з великою обережністю. Однак я відповім на твої питання, хіба що матиму дуже поважні причини не відповідати, тому заздалегідь прошу мене вибачити. Звичайно, я не брехатиму.

— Ну… Волдеморт сказав, що вбив мою маму тільки тому, що вона намагалася не дати йому вбити мене. Але чому він так: хотів убити мене?

Цього разу Дамблдор зітхнув дуже глибоко.

— На жаль, уже на перше твоє запитання я не Можу дати відповіді. Принаймні сьогодні і тепер.

Колись ти дізнаєшся… а поки що забудь про це Гаррі. Коли підростеш, — я знаю, як прикро тобі чути ці слова, — коли будеш готовий, ти дізнаєшся. Гаррі розумів, що сперечатися немає сенсу.

— А чому Квірел не міг доторкнутися до мене?

— Твоя мама померла, рятуючи тебе. Є одна річ, якої не може збагнути Волдеморт. Це — любов. Він не усвідомив, що така сильна любов, яку відчувала до тебе твоя мама, залишає свій слід. Не шрам, не якийсь там видимий знак… Така глибока любов — навіть коли того, хто любив нас, уже нема — завжди оберігає. Любов'ю просякнута навіть твоя шкіра. Квірел, що був сповнений ненависті, жадоби і честолюбства, і ділив свою душу з Волдемортом, не міг доторкнутися до тебе саме з цієї причини. Дотик до людини, позначеної такою любов'ю, ставав для нього смертельними муками.

Дамблдор раптом задивився на пташку, що сіла на підвіконня, і Гаррі швиденько, щоб він не бачив, витер простирадлом очі. Коли Гаррі знову зміг говорити, він запитав: