Одіссея капітана Блада

Випадково чи навмисне, та одного разу Пітер Блад прийшов на пристань аж на півгодини раніше, ніж зазвичай. Звісно, там він застав Арабеллу Бішоп, – та саме виходила зі шпиталю. Пітер зняв капелюха і відійшов убік, аби поступитись їй дорогою. Дівчина з гордо піднятою головою пройшла повз, не удостоївши його навіть поглядом.

– Міс Арабелло! – обізвався Блад.

Дівчина вдала, ніби щойно його помітила. На її обличчі з’явився глузливий вираз:

– А, то ви, галантний джентльмен!

Пітер лише зітхнув на те:

– Невже ви ніколи не пробачите мені? Благаю, не гнівайтеся на мене.

– Невже ви здатні навіть на приниження?

– Ви дуже жорстокі до мене, – провадив Блад; його обличчя прибрало виразу підкресленої смиренності. – Я лише раб, та як, не дай боже, так станеться, що ви захворієте…

– Ну то й що?

– Ви не захочете мене викликати, бо я для вас ворог.

– Та ж ви не єдиний лікар у Бріджтауні!

– Але я найменш шкідливий.

У Пітерових очах Арабелла вловила глузливу іскорку.

Вона окинула його презирливим поглядом і роздратовано зауважила:

– А чи не здається вам, що ви надто вільно поводитеся?

– Імовірно, – погодився Блад. – Та лікар має на те право.

Його невимушена відповідь ще більше дошкулила Арабеллі.

– Я не ваша пацієнтка! – обурено вигукнула вона. – Добре це затямте!

Відтак вона розвернулась і пішла геть, навіть не кинувши й слова на прощання.

Блад довго дивився їй услід. А коли Арабелла щезла з поля зору, він безпорадно розвів руками й вигукнув:

– Що ж воно таке відбувається? Чи вона мегера, чи я дурень… Либонь, те й те…

Зробивши такий висновок, він зайшов до пацієнтів.

Та це був лише початок…

Десь через годину по тому, як пішла Арабелла, у мить, коли Блад уже зібрався було йти, до нього підійшов Вакер – лікар із Бріджтауна, що, певно, пам’ятає читач.

Блад був вельми здивований, адже досі бріджтаунські лікарі уникали спілкування з ним, лиш вряди-годи удостоювали його сухим привітанням.

– Якщо ви до полковника Бішопа, то, з вашого дозволу, я пройдусь із вами, – люб’язно запропонував Вакер, приземкуватий, широкоплечий чоловік сорока п’яти років з обвислими щоками і тьмяними блакитними очима.

Пропозиція Вакера здивувала Пітера, та він не подав виду.

– Я йду до губернатора, – відповів Блад.

– А! Зрозумів, не дурень! До дружини губернатора… – і лікар якось хихикнув з натяком, якого спершу не міг збагнути Блад. – Чув, вона віднімає у вас купу часу. Воно й не дивно: молодість, краса, приваблива зовнішність, лікарю Блад! Це величезна перевага для лікаря, особливо, коли він лікує паній.

Пітер пильно подивився Вакерові в очі.

– Здається, я розумію ваш натяк, – сказав він. – Але вам ліпше натякнути на це губернаторові Стіду. Можливо, це трохи розважить його.

– Та ви не так зрозуміли мене, дорогенький! – спробував виправити свої слова, що так необережно злетіли з його уст. – Я зовсім не те мав на увазі.

– Дуже на те сподіваюсь.

– О, то ви гарячий! – лікар узяв Пітера під руку. – Запевняю вас, я хочу допомогти вам. Ось послухайте, – і він стишив голос майже до шепоту: – Ви ж перебуваєте в рабстві, що для такої людини, як ви, має бути просто нестерпно.

– Яка проникливість! – кепкував Блад.

Та лікар не помітив кепкування або не вважав за потрібне його помічати.

– Знаєте, любий колега, я ж не дурень, – провадив він. – Я наскрізь бачу людину й навіть можу сказати, що вона думає.

– Що ж, пробуйте переконати мене й скажіть, про що я зараз думаю, – промовив Блад.

Лікар Вакер поглянув на безлюдну пристань, уздовж якої вони саме йшли, і, упритул наблизившись до Блада, прошепотів:

– Я раніше спостерігав за вами і бачив, з якою тугою ви вдивлялися у море. Ви вважаєте, що я не знаю, про що ви думаєте? Якби вам вдалося вирватись із цього пекла, то вільною людиною ви б могли собі на втіху займатися улюбленою справою, окрасою якої ви є. Світ великий. Окрім Англії є багато країн, де радо приймуть таку велику людину, як ви. Окрім англійських колоній, є ще й інші. – Вакер роззирнувся й по-змовницьки продовжив далі: – Звідсіль рукою подати до колонії Нідерландів – Кюрасао. Цієї пори року туди можна дістатися навіть на човні. Кюрасао може стати містком у великий світ. І, щойно ви звільнитесь від ланцюгів рабства, він ваш.

Лікар Вакер замовк і очікувально поглядав на свого незворушного супутника тьмяними очима. Та Блад нічого не відповів на те.

– Що ви на скажете? – нетерпляче перепитав Вакер.

Блад мовчав. Йому потрібен був час, аби впорядкувати безладний потік думок, що роїлися в його голові після цієї несподіваної пропозиції. Він почав із того, що б інший залишив на кінець відповіді.

– Я геть не маю грошей. Для мандрівки ж їх чимало знадобиться.

– Хіба я не сказав, що прагну бути вашим другом? – миттю вигукнув Вакер.

– Навіщо це вам? – відверто поцікавився Блад, хоча вже не потребував відповіді на своє питання.

Лікар Вакер став пояснювати, як його серце обливається кров’ю при виді талановитого колеги, що пропадає в рабстві, позбавлений можливості застосувати на практиці свої неймовірні здібності. Та Пітер Блад зрозумів: у будь-який спосіб лікарі вирішили спекатися конкурента, присутність якого позбавляє їх прибутків.

Він не квапився приймати рішення. Досі він навіть думати не міг про втечу, бо розумів, що будь-яке намагання втекти без сторонньої допомоги приречене на провал. Нині ж, коли він може розраховувати на допомогу Вакера та його друга Бронсона (в чому Блад і не сумнівався), утеча не здавалась аж такою безнадійною. Подумки Блад уже відповів «так».

Блад терпляче вислухав лицемірну промову Вакера, вдав, ніби щиро вірить у дружній порив свого колеги.

– Це вельми благородно з вашого боку, колего, – нарешті відповів він. – Саме так і я б учинив, якби мені випала подібна нагода.

Вакерові очі спалахнули радісним вогником, і він швидко, аж надто швидко вигукнув:

– То ви згодні?

– Згодний? – хмикнув Блад. – А як мене впіймають і приведуть назад? Тоді мені назавжди підріжуть крила, прикрасивши чоло тавром!

– Звісно, невеличкий ризик є, але це варте ризику, – голос спокусника затремтів.

– Авжеж, – погодився Блад. – Проте самої сміливості для цього замало. Потрібні гроші. За шлюпку потрібно заплатити не менше двадцяти фунтів стерлінгів. А де я візьму гроші?

– Я дам вам гроші. Ми позичимо їх вам… повернете, коли зможете.

Те зрадницьке «ми», про яке Вакер так необережно прохопився, лише підтвердило здогад Блада, що другий бріджтаунський лікар теж не від того, аби Блад зникнув з острова.

Вони наближались до людної частини молу. Стисло, зате красномовно Блад висловив колезі свою подяку, хоча й знав, що той на неї не заслуговує.

– Поговоримо про це ще завтра, сер, – закінчив він. – Завдяки вам у мене зажевріла надія.

І ці останні його слова були щирими. Він почувався так, як почувається людина, перед якою несподівано розчахнулися двері темної в’язниці, звідки, здавалося, вже ніколи не вдасться вийти.

Блад прагнув щонайшвидше залишитися на самоті, аби вгамувати свої почуття і зважено спланувати, що діяти далі. Він мав обов’язково з кимсь порадитися. Пітер уже знав, до кого звернеться. Для такої подорожі потрібен штурман, а штурманом був Джеремі Пітт. І перш за все треба порадитися зі штурманом, кого залучити до цієї справи, якщо тільки знайдуться охочі.

Весь день у Блада голова йшла обертом від лавини нових думок. Він не міг дочекатися ночі, бо лише вночі він матиме змогу обговорити справу з Піттом. Ще сонце не сіло за обрій, а Блад уже стояв на просторому подвір’ї, обгородженому частоколом – тут тулилися хижі рабів і великий білий будинок наглядача. Бладу пощастило непомітно перекинутись із Піттом кількома словами.

– Зайди до мене, коли всі поснуть, – шепнув Блад Пітту. – Я маю щось для тебе…

Пітт здивовано поглянув на Блада. Здавалося, лікареві слова вивели хлопця із заціпеніння, до якого його довело нелюдське існування. Він кивнув на знак згоди, і вони розійшлися в різні боки.

За півроку, проведених на плантаціях Барбадоса, молодий моряк геть збайдужів до життя. Це вже не був колишній спокійний, упевнений у собі, енергійний юнак. Ходив він крадькома, наче бита собака. Обличчя його геть змарніло, очі стали тьмяними. Та попри постійний голод, виснажливу роботу під нестерпним палючим сонцем та батіг наглядача він вижив. Відчай притлумив усі його почуття. Поступово він перетворювався на тварину. У Пітті лишилося тільки почуття людської гідності. Тож уночі, коли Блад виклав йому план утечі, юнак наче ошаленів.

– Утеча! О господи! – він став задихатися, обхопив голову руками й розплакався, як мале дитя.

– Тихіше, – зашепотів Блад. Його рука ледь стисла Піттове плече. – Тримай себе в руках, а то нас засічуть до смерті, якщо підслухають нашу розмову.

Блад мав ще один привілей – проживання в окремій хижі. Вона була плетена з лози, тож пропускала щонайменший звук. І хоча табір засуджених уже давно зморив глибокий сон, тут міг ходити який аж надто пильний наглядач. Це була б справжнісінька катастрофа. Пітт спробував опанувати себе.

Протягом години в хижі ледь чутно перешіптувалися. Сподівання на порятунок повернуло Пітту його колишню метикуватість. Друзі вирішили, що для здійснення задуманого плану вони можуть залучити вісім-дев’ять рабів – не більше. Тому із двох десятків досі живих повстанців, яких купив полковник Бішоп, слід було вибрати найбільш придатних. Було б добре, якби всі вони знали морську справу, однак таких було лишень двоє: Гаторп, який служив у королівському військово-морському флоті, та молодший офіцер Ніколас Дайк. Та ще один – артилерист на ім’я Оґл – міг стати корисним супутником. Домовилися, що Пітт почне із цих трьох, а потім завербує ще шістьох-вісьмох. Блад порадив Пітту діяти дуже обережно і спершу з’ясувати настрій людей, лише потім говорити з ними відверто.

– Затям, – напучував Блад, – якщо видаси себе, то загубиш усю справу, бо ти єдиний з-поміж нас штурман, без тебе втеча неможлива.

Пітт запевнив Блада, що все зрозумів, непомітно прокрався до своєї хижі й ліг на солом’яну підстилку, що правила йому за постіль.

Наступного ранку на пристані Блад зустрівся з лікарем Вакером.

Лікар згодився позичити тридцять фунтів на придбання шлюпки. Блад чемно подякував йому і промовив:

– Мені потрібні не гроші, а шлюпка, адже я не знаю, хто наважиться продати мені її після переліку покарань, зазначених у наказі губернатора Стіда. Звісно, ви добре його знаєте.

– Так, я це читав… – лікар Вакер замислено потер підборіддя. – Та, погодьтесь, не мені ж купувати для вас шлюпку! Про це одразу ж довідаються! Моя допомога обійдеться мені чималеньким штрафом у двісті фунтів і тюремним ув’язненням. Ви хоч розумієте це?

Враз на Бладовому обличчі згасла надія; натомість його затьмарила тінь розпуки.

– Але тоді… – ледь вимовив він, – для чого мені ваші гроші?

– Не впадайте у відчай, – промовив Вакер, на його тонких губах майнула усмішка. – Я думав про це. Нехай людина, яка купуватиме шлюпку, їде з вами. Тут не має лишитися нікого, кому надалі доведеться відповідати.

– Та хто ж наважиться тікати звідсіля, окрім таких нещасливців, як я? – засумнівався Блад.

– На острові є не лише невільники, а й засланці, – пояснив Вакер. – Ті, хто відбувають заслання за борги, з радістю випростають свої крила. Я знаю одного корабельного теслю на прізвище Нетталл, мені відомо також, що він залюбки скористається можливістю полишити цей острів.

– Та якщо цей тесля спробує в когось придбати шлюпку, то виникне природне питання: звідкіля в нього гроші.

– Звісно, може виникнути й таке питання, та якщо зробити все з розумом – шукай вітру в полі, питати буде ні в кого.

Блад кивнув, що він зрозумів, а Вакер виклав свій план.

– Беріть гроші й забудьте, що це я вам їх дав. Якщо виникнуть питання, скажете: родичі надіслали з Англії через одного з ваших пацієнтів. Звісно, ви, людина чесна, не можете назвати імені цього пацієнта.

Він зупинився й подивився на Блада в очікуванні відповіді. Коли ж Блад поглядом дав згоду, лікар зітхнув із полегшенням і провадив далі:

– Якщо все робити обережно, то не виникне жодних зайвих запитань. Рекомендую вам поговорити із Нетталом: він направду може виявитися корисним членом вашої команди. Він знайде потрібну шлюпку і придбає її. Підготовку до втечі слід здійснити до купівлі шлюпки і щезнути, не гаючи жодної миті. Сподіваюсь, вам це зрозуміло?

Блад так добре його розумів, що вже за годину переговорив із Нетталом і з’ясував, що той справді готовий полишити острів. Вони домовились, що тесля негайно розпочне пошуки шлюпки, а коли знайде її, то Блад одразу ж передасть йому гроші.

А втім, на пошуки плавзасобу витратили значно більше часу, ніж сподівався Блад. Тільки за три тижні Нетталл повідомив, що нарешті знайшов годяще суденце, за яке просять двадцять два фунти. Того ж вечора подалі від людського ока Блад вручив йому гроші, і Нетталл подався закінчувати купівлю, аби ввечері наступного дня доправити шлюпку до пристані, звідкіля під покровом ночі Блад із товаришами мав вирушити назустріч волі.

Нарешті завершилися приготування до втечі. У порожньому бараку, де зовсім недавно було влаштовано шпиталь для поранених іспанців, Неттал приховав із центнер хліба, декілька головок сиру, діжку води, з десяток пляшок вина, компас, квадрант, мапу, пісочний годинник, лаг, ліхтар і свічки. За палісадом, що оточував табір засуджених, також усі були готові.

Гаторп, Дайк та Оґл погодились тікати, як і восьмеро ретельно відібраних із колишніх повстанців. У Піттовій хижі, де він мешкав ще із п’ятьма бранцями (вони й погодилися брати участь у Бладовій затії), сплели вночі драбину, аби за її допомогою перемахнути через палісад.

Учасники втечі зі страхом і нетерпінням чекали на початок наступного дня, аби той став останнім днем їхніх мук на Барбадосі.

Щойно Блад переконався, що Нетталл вирушив по човен, він увечері попрямував до табору, куди наглядачі зганяли невільників із плантацій. Пітер мовчки стояв біля воріт, пропускаючи зморених натужною працею людей. Посвячені здогадались про причину вогника, що блищав у Бладових очах. Він увійшов у ворота за невільниками й побачив полковника Бішопа. Плантатор стояв біля колодок для покарання рабів із тростиною в руках і розмовляв із наглядачем Кентом. Зауваживши Блада, він спохмурнів.

– Ти де вештався? – і хоча загрозливий тон, що звучав у голосі полковника, був звичним, серце Блада боляче стислось.

– Я був у місті, – відповів лікар. – У місіс Патч лихоманка, а містер Деккер підвернув ногу.

– Я посилав по тебе до Деккера, однак там тебе не було. Доведеться, красеню, дещо застосувати, аби ти не бив байдиків і не зловживав наданою тобі свободою. Не забувай, то ти засуджений бунтівник!

– Мені постійно нагадують про це, – відповів Блад, що так і не навчився тримати язика за зубами.

– Хай йому біс! Ти ще наважуєшся мені перечити?

Блад миттю пригадав, як багато поставлено ним сьогодні на карту, уявив собі страх, із яким прислуховуються до їхньої розмови з Бішопом товариші у хижах. Із невластивою йому смиренністю він відповів:

– О ні, сер, я б навіть подумки не наважився вам перечити. Я… дуже завинив вам, бо змусив себе шукати…

І Бішоп раптово охолонув:

– Справді? Ну гаразд, зараз тобі стане ще гірше, бо в губернатора приступ подагри, він верещить, як недорізана свиня, а тебе, як на лихо, наче вітру в полі… Негайно вирушай до губернатора. На тебе там чекають. Кенте, дай йому коня, бо цей телепень ніч туди добиратиметься.

Блад не мав часу на роздуми. Він усвідомлював, що не в силі усунути цю несподівану перепону. Та втеча була запланована на північ. Сподіваючись до того часу повернутися, лікар скочив на коня.

– А як я повернусь, коли ворота палісаду будуть зачинені? – запитав він.

– Цим можеш не перейматися. До ранку тут тебе не буде – вони знайдуть для тебе якусь будку у маєтку губернатора, там і заночуєш, – відповів Бішоп.

Бладове серце впало в п’яти.

– Одначе… – почав було він.

– Їдь і не патякай, а то теревенитимеш до ночі. Тебе вже зачекався губернатор! – і Бішоп із такою силою вдарив тростиною коня, що той рвонув, мало не викинувши вершника із сідла.

Пітер Блад був близький до відчаю. Втеча відкладалася на наступний день, через що могли виникнути ускладнення. Могли дізнатися про покупку Нетталла і розпитувати його, ставлячи питання, на які важко було б відповісти так, аби не викликати підозри.

Блад розраховував, що після візиту до губернатора йому вдасться вночі непомітно підійти до частоколу і подати знак Пітту й решті про своє повернення. Тоді нічого не було б втрачено. Та ці розрахунки зірвав сам губернатор, який потерпав од лютого нападу подагри, що стало причиною лютого нападу гніву через тривалу відсутність Блада.

Губернатор тримав Блада до глупої ночі. Пітер сподівався піти після того, як кровопусканням йому вдалося дещо притлумити губернаторові біль, та Стід і слухати не хотів про від’їзд Блада. Лікар мав лишитися на ніч тут, у спальні губернатора. Здавалося, доля геть відвернулася від Блада. Про втечу тієї ночі не було й мови.

Тільки вранці Пітер Блад зміг вирватися з маєтку губернатора під приводом, що йому необхідно поїхати до аптеки.

Він швидко попрямував до Нетталла. Той і живий ні мертвий стояв на пристані ніч і був переконаний, що все пропало. Пітер Блад як міг заспокоїв його.

– Тікаємо сьогодні вночі, – промовив він з упевненістю, якої насправді не відчував. – Тікаємо, хай навіть мені доведеться пустити губернаторові всю кров. Будьте готові сьогодні вночі.

– А як спитають, звідкіль у мене гроші? – промимрив Нетталл. Це був сухорлявий чоловічок з дрібними рисами обличчя і бляклими очима, що часто й відчайдушно кліпали.

– Та вигадайте вже щось. Головне не бійтеся. Тримайтесь упевнено. Я більше не можу тут затримуватися. – І по цих словах Блад розпрощався із теслею.

Уже через півгодини після його візиту до Нетталла прийшов службовець із канцелярії губернатора. Відтоді як на острові з’явилися засуджені бунтівники, губернатор встановив правило: кожен, хто купував шлюпку, зобов’язаний був повідомити про це владі. Після цього він мав право повернути собі заставу десять фунтів стерлінгів, що її вносив кожен власник шлюпки. Та губернаторська канцелярія відклала видачу застави людині, котра продала Нетталлу шлюпку, аби пересвідчитися, що ця операція справді відбулася.

– Нам відомо, що ти придбав шлюпку у Роберта Фаррела, – промовив чиновник.

– Так, – відповів Нетталл, котрий був переконаний, що тут йому й кінець.

– А чи не здається тобі, що ти затягуєш з інформуванням канцелярії про придбання човна? Ти мав одразу ж повідомити в канцелярію губернатора! – це було сказано таким тоном, що білясті очиці Нетталла закліпали ще швидше.

– П… повідомити про це?

– Так, бо такий закон.

– Перепрошую, та я… не знав.

– Але ж про це ж писалося ще в січні!

– Я… я… не вмію читати.

Чиновник глянув на нього з відвертим презирством.

– Тепер ти про це знаєш. До дванадцятої маєш внести заставу до канцелярії губернатора – десять фунтів стерлінгів.

Чиновник пішов геть, а Нетталл облився холодним потом попри аж надто спекотний ранок. Бідолаха тесля радів, що його не запитали про те, звідкіля в нього, людини, котру заслали на цей острів за несплату боргів, раптом з’явилися гроші. Звісно, він розумів, що його про це обов’язково запитають, і тоді йому буде непереливки.

Нетталл уже кляв ту хвилину, коли погодився взяти участь у втечі. Йому здавалося, що розкрито всі їхні плани, що його повісять або затаврують розпеченим залізом і продадуть у рабство, як тих арештантів, із якими він мав халепу зв’язатися. Якби тільки він мав зараз ті нещасні десять фунтів стерлінгів, аби заплатити заставу, то би миттю покінчив із формальностями, що відтягнуло б необхідність відповідати на питання. Чиновник не звернув уваги, що Нетталл був боржником, відповідно, його колеги також могли виявити таку ж неуважність бодай на два-три дні. Принаймні в такий термін Нетталл сподівався опинитися в недосяжності.

Слід було терміново щось придумати і кров з носа дістати гроші до полудня.

Нетталл ухопив капелюха й вирушив на пошуки Пітера Блада. Та де нині міг бути лікар? Де його шукати? Він спробував удати із себе хворого (в його стані це було неважко) й запитав у пари перехожих, чи не бачили вони лікаря Блада. Ніхто не міг дати відповіді на його питання. А оскільки Блад ніколи не інформував теслю про участь Вакера у цій справі, то Нетталл проминув будинок єдиної людини, котра охоче б допомогла йому знайти Блада.

Зрештою Нетталл попрямував до плантації полковника Бішопа. Він вирішив, що як не знайде там Блада, то принаймні побачить Пітта, про участь якого у втечі знав тесля. Через нього Нетталл планував передати Бладу всі новини.

Попри страшну спеку стривожений Нетталл вийшов із міста й попрямував на північ, де на пагорбах розкинулась плантація.

Саме тоді Блад отримав від губернатора дозвіл відлучитися у справах і вирушив на плантацію. Він був би там раніше за Нетталла, якби раптова затримка не стала причиною низки неприємних подій. Причиною цієї затримки стала Арабелла Бішоп.

Зустрілись вони біля воріт розкішного саду, що обступав маєток губернатора. Цього разу Пітер був у гарному гуморі, адже здоров’я іменитого пацієнта значно поліпшилось, та настільки, що Бладові нарешті надали свободу пересування. Цей факт значно поліпшив лікареві настрій, він вийшов із гнітючого стану, в якому перебував останні дванадцять годин. Ртуть у термометрі його настрою різко підскочила.

Тепер Блад із оптимізмом дивився в майбутнє. Він був певен: те, що не вдалося здійснити минулої ночі, вдасться сьогодні. Зрештою, одна доба нічого не вирішує. Звісно, губернаторська канцелярія – не вельми приємна установа, та принаймні ще добу їх не чіпатимуть, а за цей час вони будуть вже ген-ген у морі.

Впевненість в успіхові стала першою причиною лиха. Друга ж полягала в тому, що в Арабелли Бішоп цього дня також був гарний настрій, тож і вона до Блада не ставилась вороже. Ось ці дві обставини і стали причиною його затримки, що призвела до сумних наслідків.

Забачивши Блада, Арабелла усміхнулась своєю чарівною усмішкою, привіталася й зауважила:

– Здається, від нашої останньої зустрічі минув місяць.

– Точніше, двадцять один день – я рахував.

– А я почала було думати, що ви померли.

– В такому разі дякую за вінок.

– Який вінок?

– Вінок на мою могилу.

– Навіщо ви так жартуєте? – запитала Арабелла. Вона вже пригадала, що саме його кепкування відштовхнули її від Блада під час останньої зустрічі.

– Я вважаю, інколи людина має жартувати над собою, інакше можна з глузду з’їхати, – відповів Блад. – Про це, на жаль, відомо не всім, тому-то світ стрімко повниться психічно хворими.

– Можете сміятися над собою, скільки вам заманеться, та мені здається, що ви кепкуєте й наді мною. А це зовсім неввічливо.

– Слово честі, ви помиляєтеся. Я сміюсь лише над смішним, а ви геть не смішна.

– Яка ж я тоді? – усміхнулась Арабелла.

Він із захватом подивився на неї: чарівну, довірливу, щиру.

– Ви – племінниця людини, котрій я належу. Я – раб, – він промовив це м’яко, зовсім без агресії.

– Ні, ні, я не приймаю такої відповіді! – наполягала вона. – Сьогодні ви маєте щиро відповідати на мої питання.

– Щиро? – перепитав Блад. – Мені взагалі важко відповідати на ваші запитання, та ще й щиро… Гаразд. Я вважаю: той щасливець, чиїм другом ви станете… – Він, напевне, хотів щось додати, але стримався.

– Це навіть більше ніж ввічливо! – засміялася Арабелла. – А ви ще й, виявляється, здатні на компліменти! Інший на вашому місці…

– Ви гадаєте, я не знаю, що сказав би інший на моєму місці? – урвав її Блад. – Імовірно, ви вважаєте, що я не знаю чоловіків?

– Ну, може, ви знаєте чоловіків, але в жінках ви геть не тямите. До речі, інцидент у шпиталі – красномовне підтвердження цього.

– Невже ви ніколи цього не забудете?

– Ніколи!

– Ото пам’ять! Та хіба Господь не нагородив мене гарними якостями, про які можна було б поговорити?

– Таких якостей у вас навіть декілька.

– Які ж, наприклад? – нетерпляче поцікавитися Блад.

– У вас чудова іспанська.

– Та й усього? – сумно протягнув Блад.

Та, здавалося, дівчина не помітила його розчарування.

– А де ви вивчили мову? Ви були в Іспанії? – запитала вона.

– О так, два роки я просидів у іспанській в’язниці.

– У в’язниці? – перепитала Арабелла. В її очах Блад прочитав зніяковіння.

– Я був військовополоненим, – пояснив він. – У полон мене взяли прямісінько з французької армії.

– Та ж ви лікар!

– Це не основне моє ремесло. Я солдат. Принаймні, таким себе вважав десять років. Великих статків професія не принесла, та служила мені справніше, ніж медицина, з милості якої, як бачите, я став рабом. Либонь, небеса прагнуть, аби люди не лікували один одного, а вбивали.

– То чому ж ви стали солдатом і опинилися у французькій армії?

– Бо я – ірландець, а ми, ірландці, – народ своєрідний. Ось тому… ой, насправді це досить довга історія, на мене ж чекає полковник.

Та Арабелла бажала послухати цікаву історію. Якщо Блад трохи зачекає, то вони поїдуть разом, їй лише слід виконати прохання дядька й поцікавитися здоров’ям губернатора.

Звісно, Блад зголосився зачекати. Невдовзі вони верхи поволі поверталися до маєтку Бішопа. Декого з перехожих здивувало, що племінниця полковника розмовляє з рабом-лікарем. Були й такі, котрі пообіцяли, що неодмінно натякнуть на це полковнику. Що ж до Пітера й Арабелли, то цього ранку вони геть нічого не помічали довкола себе. Він розповів їй про свою бурхливу юність і тепер уже в деталях повідав про арешт і засудження.

Коли вони доїхали до її будинку, Блад уже закінчував свою розповідь. З’ясувалося, що Бішоп досі не повернувся з плантації. Видно було, що Арабелла не хотіла відпускати Блада.

– Я дуже шкодую, що досі не знала цього, – промовила дівчина, і в її очах забриніли сльози. Вона простягнула Бладу руку на прощання.

– Чому? Хіба це щось би змінило? – запитав він.

– Мабуть, так. Гадаю, життя до вас аж надто жорстоке.

– Могло бути й гірше, – промовив він і подивився на неї таким палким поглядом своїх сапфірових очей, що Арабелла спалахнула й опустила очі долі.

На прощання Блад поцілував їй руку. Він попрямував до палісаду, а перед його очима все ще була картинка з її зніяковілим обличчям та неймовірним виразом сором’язливості. Цієї миті він не пам’ятав, що був невільником, котрого як бунтівника засудили на десять років каторги, і що цієї ночі над планом його втечі нависла досить серйозна загроза через подагру губернатора.

Розділ 7

Пірати

Джеймс Нетталл досить швидко дістався плантації полковника Бішопа. Тонкі, жилаві довгі ноги, здавалося, були призначені для мандрівок у тропічному кліматі. Та й сам Нетталл був такий худий, що й не скажеш, ніби він живий, та все ж, коли він наближався до плантації, з нього градом котився піт.

Біля воріт він наткнувся на наглядача Кента – приземкувату карячкувату тварину з руками Геракла і щелепами бульдога.

– Я шукаю лікаря Блада, – задихаючись, ледь промовив Нетталл.

– Щось ти аж надто квапишся! – буркнув Кент. – Якого дідька? Двійня?

– Як? Двійня? О ні, я не одружений, сер… Це мій кузен, сер.

– Що?

– Він тяжко захворів, сер, – випалив Нетталл. – То лікар тут?

– Його хижа там, – байдуже кинув Кент. – Якщо ж його там немає, то шукай його деінде, – по цих словах він зник.

Зрадівши щезненню Кента, Нетталл швидко проскочив у ворота. У хижі Блада не було. Будь-хто тямущий на його місці сів би сиднем і чекав на Блада тут, але Нетталл не належав до таких людей…

Він вискочив з-за палісаду і хвилі не подумавши вибрав перший-ліпший напрямок, аби тільки не той, яким пішов Кент. Випаленим сонцем полем він пройшовся до плантації цукрової тростини, що стіною вивищувалася у сліпучих променях червневого сонця. Доріжки, що розтинали плантацію вздовж і впоперек, ділили бурштинове поле на квадрати. Нетталл помітив працівників на плантації і підійшов до них. Серед них не було Пітта, а спитати про Пітта Нетталл не наважувався. Із півгодини він блукав доріжками, шукаючи Блада. В одному місці його зупинив наглядач і грубо запитав, що йому тут потрібно. Нетталл відповів, що шукає лікаря. І тоді наглядач послав його до дідька. Нетталл не чекав розвитку подій і поквапився забратися звідтіль. З переляку тесля пішов не до хиж, у яких жили невільники, а в протилежний бік, на найдовшу ділянку плантації, ту, що на галяві біля лісу.

Мабуть, геть зморений денною спекою наглядач полінувався спрямувати Нетталла в правильний бік.

Ось так Нетталл дістався кінця доріжки й наштовхнувся на Пітта, котрий чистив лопатою зрошувальну канаву.

Пітт стояв босий. Увесь його одяг – короткі рвані бавовняні штани, а на голові – солом’яний капелюх із широкими крисами. Побачивши його, Нетталл уголос подякував Господові. Пітт здивовано поглянув на теслю, який розповів йому свою історію з голосними охканнями й зітханнями. Суть її була такою, що слід негайно знайти Блада, аби той дав йому десять фунтів стерлінгів, без яких не бачити їм усім волі.

– А нехай тобі, дурню! – розгнівався Пітт. – Якщо ти шукаєш Блада, то якого дідька ти тут гаєш час?

– Я не можу його знайти! – промекав Нетталл, обурившись таким ставленням до себе. Звісно, хіба він знав, що Пітт не спав ніч у тривожному очікуванні й зараз був на межі зриву. – Я думав, ти…

– Ти думав, зараз я кину лопату й побіжу шукати тобі лікаря? Боже мій! Від якого ж довбня залежить наше життя! Часу й так немає, а ти його марнуєш. Якщо наглядач побачить тебе біля мене, що ти йому скажеш, телепню?