Одіссея капітана Блада

Рафаель Сабатіні

Одіссея капітана Блада

Розділ 1

Посланець

Бакалавр[1] медицини Пітер Блад запалив люльку і схилився над геранню, що росла на підвіконні його кімнати. Вікно виходило на вулицю Вотер Лейн, що в містечку Бріджвотер.

Блад не помітив, як на протилежному боці вулиці за ним стежать чиїсь суворі докірливі очі. Його цілковито захопили квіти, лише подеколи він відволікався на безкінечний потік люду, що сновигав вузенькою вуличкою. Ось уже вдруге від сьогоднішнього ранку було так людно перед замком – нещодавно герцогський капелан, Фергюсон, зачитав проповідь, що рясніла більше закликами до бунту, аніж до Бога.

Некерований натовп збуджених людей складався переважно з чоловіків із зеленими гілочками на капелюхах і з недоладною зброєю в руках. Щоправда, дехто з них мав мисливські рушниці, а хтось навіть прихопив із собою мечі. Та переважна більшість чоловіків тримала дубці й піки, змайстровані з кіс (загрозливі на вигляд, та зовсім непридатні до бою). Імпровізовані вояки були представниками мирних професій: ткачі, броварі, теслі, ковалі, мулярі, шевці… Бріджвотер і Таунтон зібрали під знамена позашлюбного герцога чи не всіх чоловіків. Для людини, здатної носити зброю, ухилитися від участі в цьому опорі – все одно що визнати себе боягузом або папістом[2]. А втім Пітер Блад – людина, якій не властиве почуття страху – рідко згадував про своє католицьке минуле.

Він не лише був здатен носити зброю, а й професійно володів нею, одначе цього теплого червневого вечора порався коло герані й попихкував люлькою з такою байдужістю, наче навколо геть нічого не відбувалося, час до часу кидаючи услід ентузіастам, охопленим воєнною лихоманкою, слова його улюбленого Горація: «Куди, куди прямуєте, шалені?»

Можливо, зараз ви здогадаєтеся, чому Блад, у жилах якого текла гаряча й відчайдушна кров, що її він успадкував од сомерсетширських бродяг по материній лінії, байдуже поставився до цього фанатичного повстання, чому його бунтівна натура, що відреклася від кар’єри вченого, якою марив його батько, ігнорувала довколишній людський спротив. Зараз ви вже розумієте, як він сприймав людей, що квапилися під так звані знамена свободи, розшиті вихованками пансіонів мадемуазель Блейк та місіс Масґров. Діви розпороли свої шовкові одежі, достоту, як у старовинних баладах, аби пошити знамена для армії Монмута. Слова Горація, які Блад із презирством кидав услід людям, що бігли вулицею, точно відображали його настрій. Усі здавалися йому навіженими дурнями, що поспішали назустріч своїй погибелі.

Річ у тім, що Блад надто багато знав про славнозвісного Монмута і його матір – вродливу смагляву жіночку, – аби повірити в казку про законність претензій герцога на трон англійського короля. Він прочитав безглузду прокламацію, що її порозклеювали по всьому Бріджвотеру, Таунтону та інших містах, у якій писалося: «…по кончині нашої милості Карла II право на престол Англії, Шотландії, Франції та Ірландії з усіма володіннями та прилеглими територіями переходить у спадок уславленому і благородному Джеймсу, герцогу Монмутському, синові і спадкоємцю Карла II».

Від прочитаного він вибухнув реготом, а особливо після того, як йому трапилася на очі ще одна нісенітниця, нібито «герцог Йоркський Яків наказав отруїти покійного короля і захопив престол».

Блад навіть не зміг визначити, яка із цих двох інформацій безглуздіша. Третину свого життя він прожив у Нідерландах. Тридцять шість років тому народився там і Джеймс Скотт, який тепер оголосив себе Милістю Усевишнього королем Англії, Шотландії та інших земель. Блад дуже добре знав його батьків. І Джеймс не лише не був законним сином нині покійного Карла Стюарта, що буцімто таємно повінчався із Люсі Волтер. Сумнівним навіть залишається той факт, що він був позашлюбним сином короля. І що, окрім лиха, могли ще принести країні його фантастичні претензії? Чи можна сподіватися, що країна колись прийме на віру таку нісенітницю? Але ж від імені Монмунта декілька знатних вігів[3] підняли народ.

«Куди, куди прямуєте, шалені?»

Блад засміявся і зітхнув. Сміх заглушив зітхання. Він не співчував цьому повстанню, адже мав на те свою, незалежну думку. Життя навчило його завжди мати свою думку. Людина м’якшого характеру з його світоглядом і знаннями, безперечно, зажурилася б, спостерігаючи, як ревні протестанти біжать, мов стадо овечок на заклання.

До місця зборів – замкової площі – цих людей проводжали матері, дружини, доньки й кохані. Вони йшли із твердим переконанням, що зброя у їхніх руках захищатиме право, свободу й віру. Кожен мешканець Бріджвотера знав, що Монмут піде в бій цієї ночі. Герцог мав особисто керувати раптовим нападом на королівську армію під командуванням Февершема. Армія отаборилась біля Седжмура. Блад був майже переконаний, що лорд Февершем знає про наміри свого супротивника. Та хай Блад помилявся, він мав право думати саме так, адже дивно було навіть припустити, щоб головнокомандувач королівської армії не був у курсі всіх справ.

Блад вибив попіл із люльки й відхилився від вікна, щоб його причинити, аж раптом помітив із вікна будинку навпроти ворожі погляди милих сентиментальних сестер Пітт, найпалкіших прихильниць красеня Монмута.

Пітер Блад усміхнувся до цих дівчат, адже приятелював із ними, а одну навіть лікував. Відповіли дівчата холодним презирливим поглядом, що миттю стерло усмішку з обличчя лікаря. Він зрозумів причину ворожості сестер, що зросла із появою Монмута на горизонті. Монмут і справді заморочив голови чи не всім жінкам Бріджвотера. Тож і не дивно, що сестри Пітт засуджували Бладову поведінку, вважаючи, що молодий і здоровий чолов’яга, який знається на військовій справі, міг би посприяти справедливій справі. А він, бачте, у вирішальний день залишився осторонь, мирно попихкує люлькою та ще й порається коло квітів, у той час як усі мужні чоловіки збираються пристати до захисника протестантської церкви й навіть готові життя віддати, аби лишень він посів законний престол.

Якби Бладові довелося обговорювати це питання із сестрами Пітт, він повідав би їм, що чимало встиг побачити на цьому світі, багато сьорбнув лиха, тож нині має намір продовжити свою справу, задля якої ще замолоду здобув знання. Блад міг би сказати, що він лікар, а не солдат; цілитель, а не вбивця. Та наперед знав їхню відповідь: вони б запевняли його, що нині кожен чоловік зобов’язаний тримати в руках зброю. Вони неодмінно тицьнули б його носом на свого племінника Джеремі, моряка за покликанням, шкіпера торговельного судна, який на своє нещастя нещодавно кинув якір у бухті Бріджвотера. Вони сказали б, що Джеремі полишив штурвал корабля і взяв у руки мушкет задля високої справи. Та Блад не належав до людей, які полюбляють сперечатися. Я вже казав, що він був людиною незалежних поглядів, тож зачинив вікно, запнув фіранки і попрямував углиб затишної освітленої свічками кімнати, де його дбайлива хазяйка, місіс Барлоу, уже накривала на стіл. І саме з нею Блад поділився своєю думкою:

– Я втратив прихильність дівчат, що мешкають у будинку навпроти.

Приємний гучний Бладів голос звучав із металевими нотками, які хіба пом’якшив і притлумив ірландський акцент – його не могли викорінити навіть роки поневірянь чужими країнами. Здавалося, в голосі відображався характер цієї людини. То лагідний і чарівливий, коли слід було когось умовити, то жорсткий і командний, коли треба було когось підкорити. Зовнішність Блада заслуговувала на увагу: високий, худорлявий, смаглявий, мов циган. З-під прямих чорних брів дивилися спокійні, але пронизливі очі, навдивовижу сині для такого смаглявого обличчя. Цей погляд і ніс правильної форми гармоніювали з рішуче стиснутими губами. Як і належало людині його професії, він одягався у все чорне, але крій його костюму свідчив про тонкий смак. Усе це було притаманне радше шукачеві пригод, яким він був колись, аніж лікареві, котрим був нині. Його камзол із тонкого камлота[4] був обшитий срібним позументом[5], а манжети сорочки й жабо оздоблені брабантським мереживом. Пишна чорна перука вирізнялась ретельною завивкою, не згірш як у будь-якого вельможі з Вайтхоллу.[6]

Якби ви пильніше придивились до Блада, то мимоволі спитали б: чи довго ця людина проживе в такій глушині, куди випадково її закинула доля півроку тому? Чи довго ще віддаватиметься мирній професії, яку здобув ще до початку свого самостійного життя? Та коли ви дізнаєтеся про Бладове життя, не лише колишнє, а й майбутнє, то впевнитеся, що якби не примхи долі, які йому невдовзі довелося пережити, то він би ще довгенько тихо-мирно жив у глухому закутку Сомерсетшира, задовольняючись скромними статками провінційного лікаря. Так могло б статися…

Блад був сином ірландського лікаря й уродженки Сомерсетширського графства. Як я вже згадував, у жилах матері текла кров непогамовних морських бродяг, чим можна було пояснити нестримну Пітерову вдачу. І перші її ознаки вельми стурбували батька, що був на диво миролюбною, як на ірландця, людиною. Він уже давно для себе визначив, що Пітер має неодмінно стати лікарем. І Пітер Блад, завжди жадібний до знань, потішив свого батька, коли у двадцять років здобув ступінь бакалавра медицини в Дублінському коледжі. Батько недовго тішився радісною звісткою. Через три місяці потому він помер (мама померла за кілька років до того). Пітер, успадкувавши по батьковій смерті кілька сотень фунтів стерлінгів, помандрував світом, чого так нестримно прагнув. За дивним збігом обставин він потрапив на військову службу до голландців, що в ті часи воювали з французами. Любов до моря привела його на флот. І дослужився він до офіцера. Заслуживши чин у славнозвісного де Рітера, Блад брав участь у відомій морській битві на Середземному морі, коли й був убитий цей хоробрий флотоводець.

Невідомо, як жив Блад після підписання Неймегенського миру[7], та ми знаємо напевне, що два роки Пітер провів у іспанській буцегарні. За що він туди потрапив – невідомо. Можливо, саме завдяки цьому, щойно вийшовши із в’язниці, він вступив на службу до французів і у складі французької армії брав участь у боях на території Нідерландів, окупованих іспанцями.

У тридцять два роки, коли Пітер нарешті цілком утамував свою жагу до пригод, раптом далося взнаки давнє поранення. Він відчув, що підупав на здоров’ї. Несподівано його охопила страшенна туга за батьківщиною. У Нанті він сів на корабель, на якому сподівався дістатись Ірландії, та під час мандрівки Бладове здоров’я погіршилося, тож коли судно бурею віднесло до Бріджвотерської бухти, він вирішив зійти на берег, тим паче, що його матір була уродженкою цих країв.

Отож у січні 1685 року Блад оселився у Бріжвотері, маючи в кишені не більше, ніж мав одинадцять років тому, коли вирушив із Дубліна мандрувати світом.

Йому дуже припала до душі ця місцевість, а відтак і здоров’я чимдалі поліпшувалось. Після такої кількості пригод, яких декому й за все життя не пережити, Пітер вирішив залишитись у цьому містечку й нарешті поновити практику лікаря.

Ось такою є стисла історія Пітера Блада, точніше, та її частина, що завершилась у ніч Седжмурської битви, через півроку по його прибутті до Бріджвотера.

Він вважав, що нічна битва жодним боком його не обходить, що загалом відповідало дійсності, тому аж ніяк не заразився загальним збудженням, котре охопило тієї ночі всенький Бріджвотер, і зі спокійною душею ліг рано спати. Блад миттю заснув задовго до одинадцятої години, у той час, як ви знаєте, Монмут на чолі повстанців рушив на Брістоль, аби обігнути болото, за яким розташувалась королівська армія. Вам також відомо, що чисельна перевага повстанців і раптовий напад на сонну королівську армію були марними через грубі помилки в командуванні. У результаті Монмут програв ще до початку рукопашного бою.

Близько другої ночі армії зійшлись у бою. Блад навіть не чув віддаленого гулу канонади. Лише о четвертій ранку, коли перші промені сонця розсівали туман над похмурим полем бою, раптом щось порушило Бладів сон.

Він схопився з ліжка і протер очі, силкуючись прийти до тями. У двері його оселі щосили гатили, чийсь голос щось нерозбірливо викрикував. Ось цей лемент і збудив Блада. Пітер подумав було, що його викликають до котроїсь із породіль, тож він накинув на плечі нічний халат, проштовхнув ноги в пантофлі й вибіг із кімнати. На східцях він зіштовхнувся з місіс Барлоу, котра з переляку нічого не тямила й лише безладно метушилася. Блад утихомирив її й відчинив двері.

Надворі в золотих променях уранішнього сонця стояв молодик у подертому запорошеному одязі. Він важко відсапувався й дивився на лікаря нетямним поглядом. Поряд стояв геть змилений кінь. Юнак розтулив було рота, та йому геть забило дух, тож бідолаха не спромігся видати й звуку.

Блад упізнав молодого шкіпера Джеремі Пітта, племінника дівчат, які мешкали навпроти. Одне по одному раптом стали розчинятися двері й віконниці, з яких вигулькували розбуджені криками стурбовані сусіди.

– Спокійніше, – промовив Блад. – Я ще ніколи не бачив, щоби поспіх був комусь на користь.

Та юнак, в очах якого застиг жах, певно, навіть не почув цих слів. Нарешті, ковтаючи повітря, мов риба, він вичавив:

– Лорда Гілдоя тяжко поранено… Зараз він у маєтку Оґлторп… поблизу річки… я переніс його туди… він послав мене по вас… Швидше до нього… Швидше!

Посланець рвонувся до лікаря, аби силою потягти його за собою в нічному халаті й домашніх пантофлях, та лікар ухилився від простягнутих до нього рук.

– Звісно, я поїду, – промовив він, – але ж не в цьому одязі.

Блад засмутився. Лорд Гілдой заступався за нього від дня його прибуття до Бріджвотера. Блад хотів віддячити за прихильне ставлення до нього й вельми засмутився, що для цього випала така сумна нагода. Він добре знав, що молодий аристократ був палким прихильником Монмута.

– Звісно, я поїду, – повторив Блад. – та спершу маю перевдягнутися і взяти із собою необхідне.

– Але ми втрачаємо час!

– Вгамуйтеся. Ми швидше доберемося, якщо не будемо квапитися. Зайдіть і почекайте на мене, юначе.

Пітт жестом руки відхилив його запрошення:

– Я тут зачекаю. Заради бога, покваптеся!

Блад хутко піднявся нагору, аби перевдягнутися і прихопити сумку з інструментом. Про поранення лорда Гілдоя він встигне розпитати по дорозі до маєтку Оґлторп. Блад узувався, водночас даючи доручення місіс Барлоу, не забув і про обід, якого, на жаль, йому не судилося скуштувати.

Коли нарешті лікар вийшов надвір із місіс Барлоу, яка невгамовно квоктала, наче сполохана квочка, Пітта вже оточили налякані, нашвидку вдягнені містяни. Переважно то були жінки, котрі повискакували дізнатися про битву. Легко було здогадатися, які то були новини, адже вранішнє повітря враз розітнули плач і голосіння.

Помітивши одягнутого лікаря із сумкою для інструментів під пахвою, Пітт вийшов із натовпу, що його оточив, струсив із себе накопичену за ніч утому і відхилив обох тітоньок, які з риданнями повисли на ньому. Схопивши коня за вуздечку, він скочив у сідло.

– Їдьмо! – гукнув він. – Сідайте за мною!

Без зайвих слів Блад виконав прохання, і Пітт пришпорив коня. Натовп розступився. Так на крижах коня, тримаючись за свого супутника, почалася одіссея Пітера Блада. А Пітт, котрого Блад вважав лише посланцем пораненого повстанця, насправді виявився посланцем Долі.

Розділ 2

Драгуни Кірка

Маєток Оґлторп стояв на правому березі річки десь за милю на південь від Бріджвотера. Це був сірий приземкуватий будинок у стилі епохи Тюдорів, із фундаментом, суціль обвитим густим зеленим плющем. Наближаючись до маєтку шляхом, який пролягав через духмяні фруктові сади, що дрімали на березі іскристого Паррета, Блад не міг повірити, що перебуває в країні, яка стогне від кровопролитної міжусобиці.

На виїзді з Бріджвотера на мосту вони зустріли авангард змучених, стомлених утікачів із поля бою. Серед них було чимало поранених. Із останніх сил вони квапились до міста, марно сподіваючись знайти там прихисток. У їхніх поглядах, звернених до Блада і його супутника, читалися втома і страх. Декілька разів їх попереджали, що погоня вже близько, та молодий Пітт не звертав уваги на попередження і мчав щодуху курним шляхом, на якому дедалі більшало утікачів із Седжмуру. Незабаром він збочив із дороги і поскакав росяною стежкою, що перетинала луку. І тут їм траплялися втікачі, що розбігались навсібіч. Пробираючись крізь високу траву, вони боязко озирались, – чи, бува, не показались червоні камзоли королівських драгунів.

Та оскільки Пітт і його супутник наближалися до штаб-квартири Февершема, сліди бою поступово зникали.

Тепер вони минали чудові фруктові сади; дерева аж угиналися під вагою плодів, та їх ніхто не збирав, хай навіть і настав час приготування сидру.

Нарешті вони спішились на бруківку внутрішнього двору, де вже чекав на них засмучений і вкрай схвильований господар маєтку Бейнс.

У величезній залі з кам’яною підлогою лікар побачив лорда Гілдоя – високого чоловіка з масивним підборіддям і великим носом. Обличчя Гілдоя було бліде, він лежав із заплющеними очима, випроставшись на сплетеній із тростини кушетці біля великого вікна. Лордові щоки набули свинцевого відтінку, повіки були стулені, йому важко було дихати, і кожен його вдих супроводжувався слабким стогоном, що виривався із синіх губів. Біля пораненого клопотали Бейнсова дружина і його миловидна донька.

Блад кілька хвилин мовчки оглядав свого пацієнта. Він шкодував, що цей молодий аристократ, на якого чекало чудове майбутнє, повинен був ризикувати всім, і навіть життям, заради честолюбства нікчемного авантюриста. Лікар зітхнув і опустився навколішки перед пораненим. Виконуючи свій професійний обов’язок, він розірвав його камзол та нижню білизну, аби оголити спотворений бік молодого лорда. Затим Блад звелів принести води, тканини та всього, що могло йому знадобитися.

Через півгодини до садиби вдерлися драгуни. Блад у цей час був коло пораненого і не звертав уваги на цокіт кінських копит та грубу лайку драгунів. Блада зазвичай так поглинала робота, що годі було його вивести з рівноваги. Стривожився навіть поранений, що саме прийшов до тями, а Джеремі Пітт, причетність якого можна було легко визначити за його одягом, поквапився сховатись у шафі для білизни. Власник маєтку помітно хвилювався, його дружина й донька тремтіли від страху, наче в пропасниці, тож Бладу довелося ще й їх угамовувати.

– Ну чого ви так сполошились? – заспокоював він. – Ми ж бо живемо в християнській країні, а християни не воюють із пораненими і тими, хто їх прихистив.

Судячи з цих слів, Блад ще літав у хмарах, міркуючи так про християн. А потім підніс до губів пораненого склянку з ліками.

– Заспокойтеся, лорде, тепер усе буде гаразд.

І саме в цю мить до зали з гуркотом і брязканням увірвалась дюжина драгунів Танжерського полку, зодягнутих у ботфорти й камзоли кольору варених омарів. Командував драгунами похмурий жилавий чоловік у мундирі, суціль розшитому золотими позументами.

Бейнс стояв і з викликом дивився на прибулих, у той час як його дружина і донька злякано відсахнулись. Блад, що сидів в узголів’ї хворого, повернувся і глянув на вояків.

Офіцер наказав солдатам стояти на місці, а сам, дзенькаючи шпорами і тримаючи руку в рукавичці на ефесі шаблі, повагом ступив ще кілька кроків.

– Капітан Гобарт, драгун полковника Кірка, – гучно промовив він. – Ви приховуєте бунтівників?

Стривожений грубим тоном військового, Бейнс відповів із тремтінням у голосі:

– Я… я не приховую бунтівників, сер. Цей джентльмен тяжко поранений…

– Я маю сам упевнитися! – гаркнув на нього капітан і важким кроком наблизився до кушетки. Ще більше насупившись, він схилився над лордом, від чого обличчя пораненого стало землисто-сірим.

– Я навіть не питаю, де його було поранено – клятий бунтівник! Хлопці, беріть його! – наказав він своїм драгунам.

Та Блад затулив собою пораненого.

– Будьте людяним, сер! – промовив він із гнівною ноткою в голосі. – Ми живемо в Англії, а не в Танжері. Цей чоловік тяжко поранений, він помре, якщо його чіпати.

Лікареві слова насмішили капітана.

– О, то я ще маю дбати про здоров’я бунтівників! Хай йому чорт! Ви вважаєте, що ми його лікуватимемо? Від Вестона до Бріджвотера вздовж дороги стоять шибениці – він висітиме на першій-ліпшій із них. Полковник Кірк покаже цим дурням-протестантам таке, що пам’ятатимуть і їхні діти, й онуки, і правнуки!

– Вішати людей без суду? – вигукнув розгніваний Блад. – Я, певно, помилився. Ми, мабуть, не в Англії, а в Танжері, де стояв колись ваш полк.

Гобарт пильно поглянув на лікаря, і в капітановім погляді спалахнув гнів. Він звернув увагу на сухорляву мускулисту статуру, гордовито підняту голову, на помітний наліт владності, не сумісний із професією лікаря. Солдат упізнав у Бладові солдата. Капітанові очі звузилися. Він щось пригадав.

– Що ви за один, дідько вас забирай? – вигукнув він.

– Блад моє прізвище, Пітер Блад. До ваших послуг.

– О… Я пригадую ваше прізвище. Ви служили у французькій армії, чи не так?

Навіть якщо Блад і здивувався, то не подав виду.

– Так, служив.

– Еге ж, то п’ять років тому ви були в Танжері?

– Саме так, я знав вашого полковника.

– Присягаюсь, я посприяю поновленню цього знайомства! – і капітан неприємно хихикнув. – Як ви тут опинились?

– Я лікар. Мене привезли сюди для надання допомоги пораненому.

– Ви – лікар?

Гобарт, переконаний у тому, що Блад бреше, говорив із презирством у голосі.

– Medicinae baccalaureus, – відповів Блад латиною, що в перекладі означало «бакалавр медицини».

– Годі кидатися французькими фразами! – розлютився Гобарт. – Розмовляйте англійською!

Блад лише посміхнувся на те.

– Я лікар. Веду практику в Бріджвотері.

– А до цього міста ви прибули із Лайм-Реджіс як прихильник недоумка Дюка, – кепкував Гобарт.

Настала Бладова черга кпити:

– Якби ваш розум був такий сильний, як голос, то ви б стали великою людиною.

На якусь мить драгунові відібрало мову, а обличчя спалахнуло.

– У моїй величі ви впевнитеся на шибениці! – прохрипів він.

– Навіть не сумніваюся. У вас зовнішність і манери ката, – спокійно промовив Блад. – Та якщо ви попрактикуєтесь у своєму ремеслі на мені й моєму пацієнтові, то зав’яжете цим зашморг на своїй шиї. Він не належить до категорії людей, яких можете легко повісити. Він має право вимагати суду перів.[8]

– Суду перів?

Капітана вразили ці два слова, на яких наголосив Блад.

– Звісно. Будь-хто, якщо він, звісно, не дурень або дикун, перш ніж вішати людину, поцікавився б її прізвищем. Ця людина – лорд Гілдой.

Поранений раптом ворухнувся і прошепотів слабким голосом:

– Я не приховую свого зв’язку з герцогом Монмутським і готовий відповідати за всі наслідки. Та, з вашого дозволу, я відповідатиму за ці наслідки перед судом перів, лікар має рацію.

Він стих. У кімнаті запанувала мертва тиша. Як більшість хвальків, у душі Гобарт був доволі боязкий, тож новина про титул пораненого збудила в ньому це почуття. Він був догідливим вискочнем, тож тремтів перед титулами. Та водночас капітан тремтів і перед своїм полковником, адже Персі Кірк не пробачав підлеглим помилок.

Жестом Гобарт зупинив своїх людей. Він мав усе як слід обдумати і зважити. Блад помітив його вагання й навів іще один аргумент, що змусив Гобарта зануритись у думки ще глибше:

– Затямте, капітане: лорд Гілдой має друзів і родичів серед торі[9], які обов’язково замовлять слівце за нього перед полковником Кірком. Якщо з його світлістю вчинять як зі звичайним злочинцем, – будьте певні, капітане, – тим самим ви сплетете мотузку собі на шию.

Капітан Гобарт презирливо відмахнувся на це попередження, хоча насправді не пропустив його повз вуха.

– Тоді доправте арештованого до в’язниці на кушетці! – наказав він.

– Він не переживе цього, – запротестував Блад. – Зараз не варто його чіпати.

– То гірше для нього. Моя справа – арештовувати бунтівників! – І жестом він наказав драгунам діяти.

Двоє підняли кушетку і попрямували до виходу. Гілдой намагався простягнути Бладові руку, та марно.

– Я вам завинив, лікарю, – прошепотів він, – тож якщо виживу, то обов’язково віддам свій борг.

Блад нічого не відповів, натомість звернувся до солдатів:

– Несіть обережніше – від цього залежить його життя.

Щойно винесли Гілдоя, капітан жваво звернувся до Бейнса:

– Більше нікого, сер. Його світлість…

– Із його світлістю ми розібрались. Перейдімо до обшуку вашого будинку. Присягаюсь, якщо ви когось переховуєте…

Він гаркнув до своїх драгунів: троє з них миттю вискочили до сусідньої кімнати, де зчинили справжній шарварок. Тим часом капітан пильно оглядав кімнату, простукуючи панелі рукояттю пістолета.

Блад, вирішивши, що йому немає сенсу тут затримуватися, звернувся до Гобарта:

– Ну, на все добре, капітане…

– Ви залишитеся тут! – гаркнув у відповідь Гобарт.

Блад лише стенув плечима на те і присів.

– До чого ж ви нудні, – промовив він. – Навіть дивно, що цього досі не помітив ваш полковник.

Та капітан не звернув уваги на його останню фразу, натомість нахилився, аби підняти запорошеного капелюха з прикріпленим до нього пучком дубових листочків. Капелюх лежав біля шафи з білизною, де переховувався бідолашний Пітт.

Зловтішаючись, капітан озирнув кімнату, зупинивши свій погляд спершу на Бейнсі, потім на двох жінках і зрештою на Бладі, що сидів, поклавши ногу на ногу, зі спокійним обличчям, хоча насправді йому було геть не байдуже, як розгортатимуться подальші події.

Гобарт підійшов до шафи, рвучко розчахнув одну її стулку й одним ривком витягнув за комір камзола бідолашного Пітта.

– А це хто? – запитав він. – Ще один вельможа?

Блад миттю змалював в уяві ряд шибениць, якими хизувався капітан, і нещасного юного моряка, що теліпається на одній із них, повішений без суду замість іншої жертви, котру так хотілося підвісити Гобартові. Блад миттю придумав молодому повстанцю не лише титул, а й знатну сім’ю.

– Маєте рацію, капітане. Це молодий віконт Пітт, кузен сера Томаса Вернона, який узяв собі за дружину красуню Моллі Кірк – сестру вашого полковника. Ви, до речі, маєте бути в курсі, що вона була фрейліною дружини короля Якова.

Капітану із бранцем забило дух від здивування. Та тоді як Пітт вирішив краще тримати язика за зубами, капітан вилаявся брудною лайкою, з цікавістю оглядаючи нову жертву.

– Він бреше, чи не так? – процідив Гобарт, схопивши юнака за плечі і з люттю зазираючи йому в очі. – Присягаюсь, він знущається наді мною!

– Якщо ви впевнені в цьому, то повісьте його – і побачите, що буде далі.

Драгун метнув гнівні блискавки на лікаря, а потім на свого бранця.

– Взяти його! – наказав він, штовхаючи юнака до рук своїх людей. – І цього зв’яжіть – кивнув він у бік Бейнса. – Хай знає, як ховати бунтівників!

Солдати кинулись на господаря маєтку. Бейнс опирався, намагаючись вирватися з чіпких грубих солдатських рук. Перелякані жінки верещали доти, доки до них не підійшов капітан. Він схопив за плече Бейнсову доньку. Золотокоса блакитноока вродливиця з благанням дивилася капітану в вічі. Погляд того хижо спалахнув, він підвів голову дівчини за підборіддя й поцілував її в уста, від чого бідолашна відразливо здригнулась.

– Це лишень завдаток, – промовив він, хмуро посміхаючись. – Нехай він заспокоїть тебе, моя крихітна бунтівнице, поки я не поквитаюсь із цими шахраями.

Він відійшов від дівчини, що напівпритомна впала на руки переляканої матері. Його ж люди зі смішком стояли і чекали на подальші розпорядження, охороняючи двох зв’язаних бранців.

– Заберіть їх! – наказав Гобарт. – Корнет Дрейк відповідає за полонених головою.

І знову його звірячий погляд ковзнув по переляканій на смерть дівчині.

– Я ще затримаюсь тут, – звернувся він до своїх драгунів. – Треба як слід оглянути це лігво – чи не сховалися тут ще бунтівники. – Й на додачу ніби докинув, указуючи на Блада: – Цього хлопця також прихопіть із собою. І хутчіш!

Блад раптом наче збудився од важкого сну і вражено поглянув на Гобарта. Саме в цю мить він розмірковував, що в його сумці з інструментом лежить ланцет, за допомогою якого можна зробити Гобартові благодійну операцію, вельми корисну для всього людства: драгун, поза сумнівом, страждав на повнокров’я, тож кровопускання аж ніяк йому не завадило б. Та здійснити цей план було не так просто. Блад уже було метикував, як би покликати капітана, аби повідати йому казочку про сховані скарби, та несвоєчасне втручання Гобарта поклало край лікаревим фантастичним думкам.

Та все ж він спробував відтягнути час.

– Присягаюсь, мене це влаштовує, – промовив він. – Я саме збирався йти додому, в Бріджвотер. Якби ви не затримали мене, то я б, мабуть, був уже вдома.

– Вам і справді доведеться туди йти, тільки не додому, а до в’язниці.

– Здається, дехто тут жартує!

– Там і шибениця знайдеться, якщо вже на те пішло. Питання лише в тому, коли вас повісять: зараз чи трохи пізніше.

Блада схопили чиїсь грубі руки, а його чудодійний ланцет залишився в сумці з інструментами, що лежала на столі. Сильний і гнучкий, він вирвався із солдатових рук, та на нього миттю ж накинулися й повалили долі, зв’язавши руки за спиною.

– Ведіть його! – знову гаркнув Гобарт і звернувся до решти драгунів: – Обшукайте цей будинок від горища до льоху. Про результати доповісти мені – я чекатиму тут.

Солдати розсипались по будинку. Конвоїри виштовхали Блада у двір, де вже були Пітт і Бейнс, що чекали на ув’язнення. На порозі Блад розвернувся обличчям до Гобарта – сині лікареві очі спалахнули гнівом. Його вуста от-от мали промовити, що він обов’язково виживе й розправиться із капітаном, та він вчасно стримався. Блад розумів, що така обіцянка може звести нанівець усі його сподівання на порятунок, аби й справді помститися капітанові. Нині люди короля владарювали у західній частині, де поводились, наче у завойованій країні. Тут навіть простий кавалерійський капітан уявляв себе володарем життя і смерті людей.

Блад із товаришами по нещастю стояв під яблунями, прив’язаний до стремен сідла. По короткій команді корнета Дрейка маленький загін рушив до Бріджвотера. Жахливе припущення Блада про те, що ця частина Англії для драгунів стала окупованою ворожою територією, цілком підтвердилося. З будинку долинало скрипіння віддертих дошок, грюкання перевернутих меблів, крики і горлання людей, для яких полювання на повстанців було лише приводом для грабунку й насилля. На довершення, цей дикий шум заглушив пронизливий жіночий крик.

Бейнс зупинився й розвернувся у бік маєтку із страдницьким виразом обличчя. Та мотузка, до якої його було міцно прив’язано, збила господаря маєтку з ніг, і бранець безпорадно волочився по землі кілька ярдів, перш ніж драгун зупинив коня. Поливаючи Бейнса брудною лайкою, солдат декілька разів ударив його плазом своєї шаблі.

Цього чудового духмяного липневого ранку Блад крокував серед яблунь, що аж угиналися під тягарем плодів, і розмірковував, що людина, як він давно вже підозрював, – не вершина природи, а мерзенне її творіння, і лише дурень міг обрати собі професію цілителя істот, котрі заслуговували на знищення.

Розділ 3

Верховний суддя

Лише за два місяці, а як вас цікавить точна дата, то 19 вересня 1685 року, Пітер Блад став перед судом, звинувачений у державній зраді. Нам відомо, що він не винний, та можна було навіть не сумніватися, що до часу пред’явлення йому звинувачень він уже підготувався до такого вироку. За два місяці, які Блад провів у нелюдських умовах у в’язниці, він уже встиг люто зненавидіти короля Якова з усіма його прибічниками. Навіть факт, що Блад у таких умовах зміг зберегти ясний розум, свідчить про неабияку його силу духу. Та хай яким жахливим було становище цієї ні в чому не винної людини, він усе ще міг дякувати долі хоча б за те, що суд відбувся саме 19 вересня, а не раніше. Затримка, яка так дратувала Блада, була для нього єдиною можливістю уникнути шибениці, хоча в той час він не усвідомлював цього. Звісно, могло і так статися, що він би опинився серед тих арештантів, яких наступного ж дня після битви вивели з ущерть заповненої бріджвотерської в’язниці і за наказом полковника Кірка, котрий жадав крові, повісили б без суду на ринковій площі. Командир Танжерського полку, безумовно, так само вчинив би і з рештою бранців, якби не втрутився єпископ М’юсський, що і поклав край цим беззаконним стратам.

Лише за тиждень після Седжмурської битви Февершем і Кірк повісили без суду понад сто осіб. Переможці прагнули жертв для шибениць, що їх спорудили на південному заході країни; вони геть не переймалися тим, як і де захопили цих нещасних, і скільки серед них невинних жертв. Що, зрештою, вартувало життя якогось дурня! Кати не залишалися без діла, орудуючи мотузками, сокирами та казанами з киплячою смолою… Та не стану описувати вам у деталях ці мерзенні видовища, адже, зрештою, нас більше цікавить доля Пітера Блада, аніж доля повстанців, ошуканих Монмутом.

Блад дожив до тієї днини, коли його з гуртом інших нещасних у кайданах погнали з Бріджвотера до Даунтона. Бранців із гнійними необробленими ранами, нездатних пересуватися, солдати безцеремонно кинули на переповнені вози. Декому пощастило померти в дорозі. Коли лікар Блад намагався допомогти страждальцям, йому пригрозили порцією ударів батогом як нахабному й набридливому. І якщо зараз він про щось і шкодував, то лише про те, що не брав участі у повстанні, організованому Монмутом.

Звісно, в цьому не було логіки, та чи варто було очікувати логіки від людини в його становищі?

Увесь жахливий шлях від Бріджвотера до Даунтона Блад плече до плеча йшов закутий із Джеремі Піттом, тим самим, що значною мірою став причиною його нещастя. Увесь цей шлях молодий моряк тримався Блада. Липень, серпень і вересень вони задихалися від спеки та смороду в переповненій в’язниці, а перед судом їх закували в кайдани.

Чутки й новини з волі потроху просочувались крізь товсті в’язничні мури. Певні чутки навмисне поширювали поміж бранців, серед них і чутка про повішення Монмута, через яку геть зневірились ті, хто мучився заради цього самозванця. Та були й бранці, які відмовлялися вірити цій чутці. Без жодних на те причин вони запевняли всіх, що замість Монмута стратили іншу людину, схожу на герцога, а сам герцог урятувався, щоб знову явитися в ореолі слави.

До цієї чутки Блад поставився з такою ж байдужістю, з якою прийняв і новину про реальну смерть Монмута. Та одна ганебна деталь не лише не зачепила Блада за живе, а й зміцнила його ненависть до короля Якова. Король виявив бажання зустрітися з Монмутом. Якщо ж він не намірявся помилувати бунтівного герцога, то ця зустріч могла відбутися лише з однією підступною метою – насолодитися видовищем приниження Монмута. Згодом полонені дізналися, що лорд Грей, який фактично очолив повстання, купив собі прощення за сорок тисяч фунтів стерлінгів. І тут Пітер Блад не зміг стримати свого презирства до короля Якова.

– Що ж за підла мерзота сидить на троні! Якби я не знав про нього сьогодні стільки, скільки знаю, то, поза сумнівом, знайшов би привід сісти у в’язницю значно раніше, – заявив він і відразу ж запитав: – Як ви вважаєте, де нині лорд Гілдой?

Пітт, якому призначалося це питання, підвів на Блада обличчя, яке за кілька місяців ув’язнення втратило морську засмагу, і сірими круглими очима запитально поглянув на товариша по нещастю.

– Вас здивувало моє питання? – запитав Блад. – Востаннє ми бачили його світлість в Оґлторпі. І, звісно, мене дуже хвилює питання, де перебуває решта дворян – справжніх винуватців невдалого повстання. Гадаю, історія з Греєм цілком пояснює їхню відсутність у в’язниці. Вони заможні люди, тому, звісно, давно відкупилися. Шибениці – для тих нещасних, які мали дурість піти за аристократами. Самі ж аристократи, звісно, гуляють на волі. Курйозний і повчальний висновок. Слово честі, до чого ж люди недалекі!

Він видав гіркий смішок і трохи згодом, із тим самим почуттям глибокої зневаги увійшов до Таунтонського замку, аби постати перед судом. Разом із ним були доставлені Пітт і Бейнс, адже всі вони проходили в одній справі. З неї і почався суд.

Величезна зала з галереями, набита глядачами, переважно жінками, була задрапована пурпуровою тканиною. Це був чванькуватий задум верховного судді, барона Джефрейса, котрий прагнув крові. Він сидів у високому кріслі голови. Нижче зігнулась у три погибелі четвірка суддів у пурпурових мантіях і важких чорних перуках. Ще нижче сиділи дванадцятеро присяжних.

Варта завела ув’язнених. Судовий пристав, звернувшись до публіки, попросив тиші, погрожуючи порушникам в’язницею. Поступово шум у залі стих, Блад пильно оглянув дюжину присяжних засідателів, які присягалися бути «милосердними і справедливими». Та зовнішність цих людей свідчила, що вони не могли навіть думати ні про милість, ні про справедливість. Нажахані і вражені нестандартною ситуацією, вони радше скидалися на кишенькових злодіїв, упійманих на гарячому. Кожен із дюжини стояв перед вибором: меч верховного судді або власна совість.

Блад перевів погляд на членів суду і його голову – лорда Джефрейса, про жорстокість якого ширилась лиха слава.

Це був високий худорлявий чоловік сорока років, з довгастим вродливим обличчям. Сині кола під очима, прикритими набряклими повіками, підкреслювали блиск його меланхолійного погляду. На блідому обличчі різко окреслювалися яскраві повні губи й дві плями сухотних рум’янців. Блад знав, що верховний суддя страждав на хворобу, яка впевнено вела його до могили. Лікареві також було відомо, що незважаючи на смерть, яка незабаром чигала на нього, а, можливо, й завдяки цьому, Джефрейс жив розпусним життям.

– Пітере Блад, підніміть руку!

Хрипкий голос судового клерка повернув Блада до реальності. Він виконав наказ, і клерк монотонно став зачитувати довгий обвинувальний висновок: Блада звинувачували у зраді своєму верховному й законному владиці Якову II, милістю божою королю Англії, Шотландії, Франції та Ірландії. В обвинувальному висновку йшлося, що Блад не лише не виявив любові й поваги до свого короля, а й, спокушений дияволом, порушив мир і спокій у королівстві, розпалював війну зі злочинною метою позбавити свого короля корони, титулу й честі. Насамкінець Бладові слід було відповісти: винен він чи не винен.

– Я не визнаю своєї провини, – відповів він і на мить не замислившись.

Маленький гостролиций чоловічок, що сидів поперед суддівського столу, підскочив на своєму місці. То був воєнний прокурор Полліксфен.

– Винен чи не винен? – верескнув він. – Відповідайте тими ж словами.

– Тими ж словами? – перепитав Блад. – Гаразд! Не винен. – І, звертаючись до суддів, промовив: – Я маю заявити, що не робив нічого, про що йдеться у обвинувальному висновку. Мене можна звинуватити лише у браку терпіння в смердючій в’язниці, де моє здоров’я і моє життя наражались на величезну небезпеку…

Він би ще говорив, та верховний суддя урвав його м’яким і навіть жалісливим голосом:

– Мушу вас перебити. Ми маємо дотримуватися загальноприйнятих судових норм. Я ж бачу, ви не знайомі із судовою процедурою?

– Зовсім не знайомий, та досі був щасливий у своєму незнанні. І якби це було можливо, то я б залюбки утримався від подібного знайомства.

Ледь помітна усмішка ковзнула по сумному обличчю верховного судді.

– Я вам вірю. Ви ще матимете можливість висловитися, коли виступатимете на свій захист. А те, що вам хочеться сказати зараз, не до місця й незаконно.

Приємно здивований очевидною симпатією і ввічливістю судді, він висловив свою згоду, аби його судили Бог і країна[10]. Потому клерк помолився, попросив винести йому справедливий вирок і викликав Ендрю Бейнса. Той, своєю чергою, визнав себе невинним. Клерк перейшов до Пітта – той зухвало визнав свою провину. Верховний суддя аж наче прокинувся.

– Ну ось, уже ліпше, – промовив він, а його колеги в пурпурових мантіях слухняно закивали на те. – Якби всі упиралися, як ті мерзенні бунтівники, що заслуговують на страту, – і він кволим жестом руки вказав на Блада і Бейнса, – ми б ніколи не завершили свою справу.

Зловісне зауваження судді змусило присутніх здригнутися.

Опісля на ноги звівся Полліксфен. Довго й нудно викладаючи суть справи, у якій обвинувачувалася вся трійця підсудних, він перейшов до звинувачення Пітера Блада, справу якого розглядали першою.

Єдиним свідком обвинувачення був капітан Говард, який не пошкодував фарб на змалювання обставин, за яких він знайшов і арештував трьох підсудних із лордом Гілдоєм. Згідно з наказом свого полковника, капітан зобов’язаний був повісити Пітта на місці, якби цьому не завадила брехня підсудного Блада, котрий заявив, що Пітт є пером і особою, що заслуговує на увагу.

По закінченні свідчень капітана лорд Джефрейс перевів погляд на Пітера Блада:

– Чи маєте ви якісь питання до свідка?

– Ні, я не маю запитань до свідка, ваша честь. Він цілком точно виклав ситуацію, що склалася.

– Радий чути, що ви не викручуєтеся, що властиво людям вашого типу. Маю додати, що жодні викрути вам тут не допоможуть. Зрештою, ми завжди дійдемо до правди. Навіть не сумнівайтеся.

Бейнс і Пітт також підтвердили правильність свідчень капітана. Верховний суддя зітхнув із полегшенням і заявив:

– Що ж, як усе зрозуміло, то, заради бога, не варто тягнути, адже попереду в нас ще багато справ. – І в цих словах уже не було й нотки м’якості. – Я вважаю, пане Полліксфен, оскільки факт підлої зради цих трьох мерзотників встановлений, ба більше, визнаний ними самими, говорити нам більше нема про що.

Аж тут пролунав насмішкуватий твердий голос Пітера Блада:

– Говорити є про що, якщо зволите вислухати.

Верховний суддя поглянув на Блада з неабияким здивуванням, вражений його зухвалістю, та швидко здивування змінив гнів. На неприродно червоних губах з’явилась неприємна жорстка посмішка, що спотворила його вродливе обличчя.

– Чого тобі ще потрібно, мерзотнику? Ти знову відбиратимеш наш дорогоцінний час своїми викрутами?

– Я б хотів, аби ваша честь та панове присяжні засідателі вислухали, як мені й обіцяли, що я скажу на свій захист.

– Що ж… Послухаймо… – різкий голос верховного судді знову раптом зірвався і став глухий. Суддя скрючився в три погибелі. Білою рукою із випнутими синіми венами він дістав носовичка й притиснув до губів. лікар Пітер Блад розумів, що зараз Джефрейс страждає через приступ болю, спричиненого смертельною хворобою. Та, здолавши біль, суддя продовжив: – Кажи! Хоча, що можна додати на свій захист, якщо ти у всьому зізнався?

– Про це ви самі судитимете, ваша честь.

– Для цього я тут і сиджу.

– Прошу й вас, панове, – звернувся Блад до членів суду, котрі нервово засовалися під упевненим поглядом його світло-синіх очей. Присяжні засідателі страх як боялися Джефрейса, адже він поводився із тими так, наче вони були підсудними, котрих звинуватили у зраді.

Пітер Блад сміливо виступив наперед. Він тримався впевнено, та обличчя його було похмуре.

– Капітан Гобарт і справді знайшов мене у маєтку Оґлторп, – спокійно промовив Блад, – та він не врахував того, що я там робив.

– А що ж ти мав робити в компанії бунтівників, чию вину вже доведено?

– Саме на це питання я й прошу дати мені змогу відповісти.

– Кажи, але стисло. Якщо мені вислуховувати все, що тут спаде на думку зрадливим псам, то доведеться проводити засідання до весни.

– Ваша честь, я був там, аби лікувати рани лорда Гілдоя.

– Що? Ти хочеш сказати нам, що ти лікар?

– Так. Я закінчив Трініт-коледж у Дубліні.

– Боже милостивий! – вигукнув Джефрейс, голос якого зазвучав із новою силою. – Ви лишень погляньте на цього мерзотника! – звернувся він до членів суду. – Свідок-бо казав, що декілька років тому зустрів його у Танжері як офіцера французької армії. Ви чули зізнання самого підсудного про те, що слова свідка правдиві.

– Я це визнаю і нині. Та разом із тим я також сказав правду. Декілька років мені довелося бути солдатом, та перше я був лікарем, а із січня цього року, оселившись у Бріджвотері, повернувся до своєї професії, що може підтвердити сотня свідків.

– Буду я ще витрачати на це свій час! Я винесу вирок на основі твоїх же слів, мерзото! Ще раз запитую: як ти, той, хто видає себе за лікаря, котрий мирно практикує в Бріджвотері, опинився в армії Монмута?

– Ніколи я не був у цій армії. Немає жодного свідчення на користь цього і, насмілюсь стверджувати, не буде. Я не поділяв поглядів бунтівників і вважав цю авантюру божевіллям. З вашого дозволу, хотів би спитати у вас: що я, католик, можу робити в армії протестантів?

– Католик? – замогильним голосом перепитав у нього суддя. – Ти – святенник-протестант! Маю тобі сказати, чоловіче, що я носом чую протестанта за сорок миль!

– У такому разі, мені дивно, чому ви, власник такого чутливого носа, не можете розпізнати католика на відстані чотирьох кроків.

З галерей донісся смішок, котрий одразу ж стих, щойно судді метнули туди свої люті погляди. Джефрейс звів граціозну білу ручку, яка все ще стискала носовичка, догори. Підкреслюючи кожне слово загрозливим похитуванням вказівного пальця, він відчеканив:

– Ми не обговорюватимемо питання вашої релігії. Та затямте, що я вам скажу: жодна релігія не виправдовує брехні. Ви маєте безсмертну душу. Подумайте про це, а також про те, що всемогутній Бог, перед яким ми всі постанемо у судний день, за найменшу брехню пожбурить вас у вогняну безодню киплячої сірки. Бога ви не обведете круг пальця! Завжди пам’ятайте це. А зараз скажіть, як так трапилося, що вас захопили з бунтівниками?

Пітер Блад із подивом і жахом подивився на суддю:

– Того ранку, ваша честь, мене викликали до пораненого лорда Гілдоя. Як лікар я був зобов’язаний надати йому допомогу.

– Зобов’язаний? – блідий суддя з перекошеним посмішкою обличчям гнівно подивився на Блада. Узявши себе в руки, Джефрейс глибоко зітхнув і вже м’яко промовив: – Боже мій, та ж не можна випробовувати наше терпіння. Ну гаразд. Скажіть, хто вас викликав?

– Пітт, котрий перебуває тут. Він може підтвердити мої слова.

– Еге ж! Пітт підтвердить! Та він сам зізнався у своєму злочині. Це і є ваш свідок?

– Тут є Ендрю Бейнс. Він це також підтвердить.

– А любому Бейнсу ще доведеться відповісти за свої гріхи. Здається мені, він турбуватиметься про порятунок власної шиї від мотузка. І це всі ваші свідки?

– Аж ніяк, ваша честь. Із Бріджвотера можна викликати й інших свідків, котрі бачили, як із Піттом я їхав на крижах його коня.

– На це не буде потреби, – промовив із посмішкою верховний суддя. – Я не збираюся гаяти на це свій час. Скажіть мені лише одне: коли Пітт, як ви стверджуєте, прибув по вас, чи знали ви, що він є прихильником Монмута?

– Так, ваша честь. Я знав про це.

– Ви знали? Отакої! – і верховний суддя грізно поглянув у бік присяжних засідателів, котрі зіщулились із переляку. – Та попри це ви поїхали з ним?

– Так, адже це мій обов’язок – допомагати пораненій людині.

– І ти називаєш це святим обов’язком, мерзотнику?! – заверещав суддя. – Боже милостивий! Твій святий обов’язок, підлото, служити Богові й королю! Та годі про це. Чи повідомив вам цей Пітт, хто саме потребує допомоги?

– Так, лорд Гілдой.

– А чи знали ви, на чиєму боці боровся лорд Гілдой?

– Так, знав.

– І все одно ви поїхали до Гілдоя. Але ж ви стверджували, що є лояльним підданим нашого короля!

На якусь мить Пітеру Бладу урвався терпець:

– Мене турбували його рани, а не політичні погляди! – різко відповів він.

На галереях і навіть серед присяжних засідателів прокотився схвальний шепіт, що ще більше роздратувало верховного суддю.

– Господи Ісусе! Та чи бачив світ більш безсоромного злочинця за тебе? – І Джефрейс повернув своє бліде обличчя до суддів. – Звертаю вашу увагу, панове, на жахливу поведінку цього підлого зрадника. Того, в чому він сам зізнався, вистачить, аби повісити його десять разів… Дайте мені відповідь: з якою метою ви морочили голову капітанові Гобарту, коли брехали про високий сан зрадника Пітта?

– Я прагнув урятувати його від шибениці без суду.

– Яке вам діло до цього негідника?

– Турбота про справедливість – обов’язок кожного вірнопідданого, – спокійно відповів Пітер Блад. – Несправедливість, учинена будь-яким королівським слугою, якоюсь мірою знеславлює самого короля.

Це був потужний випад на адресу суду, що демонстрував самовладання Блада й гостроту його розуму, котрий посилюється у миті великої небезпеки. На будь-який інший суд ці слова подіяли б саме так, як розраховував Блад. Бідолашні малодушні вівці, що виконували роль присяжних, завагались. Та тут знову втрутився Джефрейс. Він голосно, з натугою задихав, а потім яро кинувся в атаку, аби згладити гарне враження, яке справили Бладові слова.

– Отець всемогутній! – заволав суддя, – Чи бачили ви колись такого нахабу? Та я вже закінчив із тобою. Кінець! Я вже бачу мотузка на твоїй шиї!

Випаливши ці слова, котрі не дали можливості присяжним дослухатися до голосу власної совісті, Джефрейс опустився в крісло і знову опанував собою. Судова комедія завершилась. На блідому обличчі судді не лишилося й тіні збудження, воно змінилося виразом тихої меланхолії. Перегодя він заговорив м’яким, майже ніжним голосом, утім кожне його слово чітко лунало у тихому залі:

– Не в моїх правилах комусь шкодити або тішитися із чиїсь загибелі. Лише з милосердя до вас я вжив ці слова, сподіваючись, що ви самі подбаєте про свою безсмертну душу, а не сприятимете її прокляттю своїми брехливими свідченнями. Та бачу, що марні всі мої зусилля, все милосердя. Більше мені немає про що із вами розмовляти. – Й він звернувся до членів суду зі словами: – Панове, як представник закону, тлумачами якого є ми – судді, а не підсудний, маю нагадати вам, що як хтось, хто навіть не брав участі в бунті проти короля, свідомо приймає, приховує і підтримує бунтівника, то його слід вважати таким само зрадником, як і того, хто тримав зброю в руках. Такий закон! Керуючись усвідомленням свого обов’язку і даною вами присягою, ви маєте винести справедливий вирок.

Опісля верховний суддя перейшов до промови, в якій намагався довести, що Бейнс і Блад винні у зраді: перший – тому що переховував зрадника, а другий – за надання йому медичної допомоги. Суддєва промова була пересипана улесливими посиланнями на законного правителя й повелителя – короля, поставленого Богом над усіма – і лайкою на адресу протестантів і Монмута, про якого він сказав, що будь-який закононароджений бідняк у королівстві мав більше прав на престол, аніж бунтівний герцог. Свою промову він завершив геть знесилений і вже не опустився, а гепнувся у своє крісло і якийсь час сидів мовчки, втираючи носовичком губи. А потім, зігнувшись від болю, наказав членам суду іти на нараду.

Пітер Блад вислухав Джефрейсову промову з байдужістю, якій не раз дивувався, коли згадував години, проведені в залі суду. Його так вразила поведінка верховного судді та швидкість зміни його настроїв, що майже забув про небезпеку, яка загрожувала його життю.

Відсутність членів суду була такою ж короткою, як і вирок: усіх трьох визнали винними. Пітер Блад обвів поглядом залу суду, й на мить сотні блідих облич попливли перед ним. Та він швидко прийшов до тями, коли почув питання, адресоване до нього: чому йому не мають виносити смертний вирок після визнання його винним у державній зраді?

Він раптом засміявся, і цей сміх дивно і моторошно прозвучав серед мертвої тиші зали. Правосуддя, яке вершив хворий маніяк у пурпуровій мантії, було справжнім знущанням. Та й сам верховний суддя – продажний інструмент жорстокого, злобного і мстивого короля – глум над правосуддям. Однак навіть на цього маніяка вплинув Бладів сміх.

– Це сміх на порозі вічності із мотузкою на шиї? – здивовано запитав верховний суддя.

І тут Блад використав нагоду для помсти:

– Слово честі, я маю більше приводів до радості, аніж ви. Перш ніж мені винесуть вирок, я маю сказати: ви бачите мене, невинну людину, з мотузкою на шиї, хоча я винен лише в одному – я виконав свій обов’язок лікаря. Ви тут виступали, але вже наперед знали, що на мене чигає. Я ж як лікар знаю, що чигає на вас, ваша честь. І знаючи це, заявляю вам, що навіть у цей момент не помінявся би з вами місцями. Я б не проміняв мотузку, якою ви хочете мене вдавити, на камінь, якого в собі носите. Смерть, яку ви мені присудите, – справжнє задоволення порівняно з тією смертю, яку присудив вам той Бог, чиє ім’я ви так часто тут згадуєте.

Блідий мов смерть, судомно посіпуючи губами, верховний суддя застиг у своєму кріслі. У залі панувала мертва тиша. Усі, хто знав Джефрейса, готувались до чергового вибуху.

Та вибух не стався. На обличчі вдягнутого в пурпур судді проступив слабкий рум’янець – Джефрейс поволі виходив із заціпеніння. Він ледь звівся на ноги й приглушено, абсолютно механічно, як людина, котра переймається геть іншим, виніс смертний вирок, і словом не відповівши на закид Пітера Блада. Суддя виніс вирок і знову сів у крісло. На його чолі заблищали краплини поту.

Варта вивела в’язнів.

Один із присяжних засідателів випадково підслухав, як Полліксфен, котрий попри свою посаду військового прокурора був таємним вігом, тихо звернувся до свого колеги-адвоката:

– Богом присягаюсь, цей шахрай на смерть перелякав верховного суддю. Шкода, що його повісять. Людина, здатна налякати Джефрейса, могла б стати великою людиною.

Розділ 4

Торгівля людьми

Полліксфен мав рацію і помилявся водночас. Його правда була в тому, що людина, здатна вивести з рівноваги такого деспота, як Джефрейс, і справді має шанси злетіти в кар’єрі до неабияких висот. Помилявся він лише в тому, що Пітера Блада обов’язково мають стратити.

Я вже зауважував, що лиха, які спіткали Блада після його візиту до Оґлторпа, мали дві позитивні обставини: перша – що його взагалі судили, і друга – що суд відбувся 19 вересня. До 18 вересня судові вироки виконувалися одразу ж. Але вранці 19 вересня в Таунтон прибув кур’єр від державного міністра лорда Сендерленда з листом на ім’я лорда Джефрейса. У листі повідомлялося, що його величність король милостиво наказує відправити тисячу сто бунтівників до своїх південних колоній на Ямайці, Барбадосі й Навітряних островах.

Звісно, вам не спало на думку, що цей наказ видали з якихось гуманних міркувань. Лорд Черчілль, один із визначних сановників Якова II, цілком влучно зауважив, що королеве серце таке ж чутливе, як камінь. Королівську «гуманність» можна було просто пояснити: масові страти – то була вельми непродумана витрата коштовного людського ресурсу, у той час як у колоніях бракувало людей для роботи на плантаціях, то чому б не продати здорового, дужого чоловіка за 10—15 фунтів стерлінгів? Чимало королівських прихвоснів мали підстави претендувати на королівську щедрість, і нині їм випав дешевий і доступний спосіб для задоволення їхніх нагальних потреб.

Зрештою, ну що вартувало королю подарувати своїм прибічникам певну кількість засуджених бунтівників?

У своєму листі лорд Сендерленд докладно розписував королівську милість: тисячу засуджених він віддавав вісьмом царедворцям, а сто мали надійти у власність королеви. Всіх цих людей було наказано негайно відправити в південні володіння короля, де їх мали утримувати до звільнення через десять років. Особи, яким передавалися ув’язнені, зобов’язувалися забезпечити їхнє негайне перевезення.

Від секретаря лорда Джефрейса нам відомо, як тієї ночі верховний суддя у п’яному сказі паплюжив це неприпустиме, на його погляд, «милосердя» короля. Нам відомо, що в листі, якого він надіслав правителю, Джефрейс намагався переконати його високість переглянути своє рішення, однак король Яків відмовився це зробити. Окрім непрямих прибутків, які він отримував від цього «милосердя», воно цілком відповідало його характеру. Король розумів, що багато ув’язнених помруть у страшних муках, не витримавши жахів рабства у Вест-Індії, і померлим заздритимуть ті, хто лишився серед живих.

І так уже сталося, що Пітер Блад, а з ним Ендрю Бейнс і Джеремі Пітт, замість повішення, колесування й четвертування, як зазначалося у вироку, були відправлені разом з іншими п’ятдесятьма ув’язненими до Брістоля, а звідти морем на кораблі «Ямайський купець». Від тісноти, поганої їжі та брудної води серед засуджених спалахнули хвороби, що звели в океанську могилу одинадцятьох із них. Серед загиблих був і бідолашний Бейнс.

Та завдяки Пітерові Бладу смертність серед ув’язнених значно скоротилась. Спершу капітан «Ямайського купця» лайкою і погрозами зустрічав наполегливі прохання лікаря дозволити йому доступ до скриньки з ліками для надання допомоги хворим. Але потім капітан Гарднер зміркував, що його, чого доброго, ще притягнуть до відповіді за надто великі втрати живого товару. З певним запізненням він таки скористався медичними знаннями Пітера Блада. Поліпшивши умови, у яких перебували ув’язнені, і налагодивши медичну допомогу, Блад зупинив поширення хвороб.

У середині грудня «Ямайський купець» кинув якір у Карлайлській бухті, і на берег висадили сорока двох повстанців.

Якщо бідолашні бранці уявляли (а багатьом із них, очевидно, так і здавалося), що вони їдуть у дику, нецивілізовану країну, то варто було лише кинути погляд під час квапливого перевантаження живого товару з корабля в човни, аби змінити цю думку. Вони побачили досить велике місто з будинками європейської архітектури, але без штовханини, характерної для міст Європи. Над червоними дахами вивищувався церковний шпиль. Вхід у широку бухту захищав форт, з амбразур якого в усі боки стирчали дула гармат. На пологому схилі пагорба білів фасад великого губернаторського будинку. Пагорб був укритий яскраво-зеленою рослинністю, що буяє в Англії у квітні, і день скидався на звичайний квітневий день в Англії, оскільки щойно скінчився сезон дощів.

На широкій брукованій набережній вишикувався збройний загін, що його надіслали для охорони засуджених. Не забарилася зібратися юрба глядачів, котрі за одягом і манерами поведінки нічим не відрізнялися від звичайного натовпу будь-якого морського порту Англії. Тут лише було менше жінок і більше негрів. Оглянути засуджених приїхав губернатор Стід – низенький гладкий чоловічок із буряковим обличчям, зодягнений у камзол із блакитного шовку, щедро оздоблений золотими позументами. Він трохи накульгував, а тому спирався на товсту тростину з чорного дерева. Одразу після губернатора з’явився високий огрядний чоловік у формі полковника барбадоської поліції. На масивному жовтому маскоподібному обличчі немов застиг вираз недоброзичливості. Із ним була струнка дівчина в елегантному костюмі для верхової їзди. Крислатий сірий капелюх, оздоблений червоним страусовим пір’ям, прикривав довгасте, з тонкими рисами обличчя. Пасма блискучого каштанового волосся кільцями падали на плечі. Широко поставлені карі очі відкрито дивилися на світ, а на обличчі замість звичайного задерикуватого виразу зараз читався жаль.

Пітер Блад упіймав себе на тому, що він не зводить здивованого погляду з чарівного обличчя цієї дівчини, котра була тут зовсім чужою. Помітивши, що вона також пильно його розглядає, Блад знітився, уявляючи, як він виглядає. Немитий, з брудним сплутаним волоссям, з давно неголеною чорною бородою, у лахмітті, що залишилося від колись гарного камзола – такий він злякає навіть городнє опудало, тож зовсім не варто, аби на нього дивилися такі гарні очі. А втім, ця дівчина з якимсь майже дитячим здивуванням і жалістю продовжувала його розглядати. Потім вона торкнулася рукою свого компаньйона, котрий із незадоволеним бурчанням повернувся до неї.

Дівчина палко промовляла щось до нього, але було очевидно, що полковник неуважно її слухає. Погляд його маленьких блискучих очей, посаджених близько до м’ясистого гачкуватого носа, зупинився на світловолосому здоровані Пітту, котрий стояв поруч із Бладом. Але тут до них підійшов губернатор, і вони стали розмовляти.

Дівчина говорила дуже тихо, і Блад її зовсім не чув; слова полковника доносилися до нього нерозбірливим муканням. Губернатор, власник пронизливого голосу, вважав себе дотепною людиною і полюбляв, щоб усі його слухали.

– Послухайте мене, любий полковнику Бішоп. Вам надається право першого вибору із цього прекрасного букета квітів і за призначеною вами ж ціною. А решту ми продамо з торгів.

Полковник Бішоп кивнув на знак згоди:

– Ви, безсумнівно, дуже добрі. Але, присягаюсь, це не партія робітників, а жалюгідна череда шкап. Навряд чи від них буде якась користь на плантаціях.

Презирливо щулячи очі-ґудзички, він знову оглянув усіх засуджених, і недоброзичливість на його обличчі стала ще виразнішою. Він покликав до себе капітана «Ямайського купця» Гарднера і кілька хвилин розмовляв із ним, розглядаючи отриманий від нього список.

Потім полковник повернув список Гарднеру і підійшов до засуджених повстанців. Бішоп зупинився біля молодого моряка із Сомерсетшира. Обмацавши мускули на руках Пітта, він наказав йому відкрити рота, щоб оглянути зуби; облизнувся, кивнув головою і, не повертаючись, буркнув до Гарднера, котрий чимчикував за ним:

– За цього – п’ятнадцять фунтів.

Капітан незадоволено скривився:

– П’ятнадцять фунтів? Це не навіть не половина того, що я хотів просити за нього.

– Це вдвічі більше того, що я збирався заплатити, – буркнув полковник.

– Але навіть тридцять фунтів за нього – це надто дешево, ваша честь.

– За таку ціну я можу купити негра. Ці білі свині не вміють працювати й швидко дохнуть у нашому кліматі.

Гарднер почав розхвалювати здоров’я Пітта, його молодість і витривалість, наче йшлося не про людину, а про в’ючну тварину. Вразливий Пітт стояв мовчки, не ворухнувшись. Лише рум’янець то з’являвся, то зникав на його щоках, чим видавав внутрішню боротьбу, що відбувалася в душі хлопця. Пітт щосили намагався залишатися спокійним. Ця огидна торгівля викликала у Пітера Блада відчуття глибокої відрази.

Поодаль прогулювалася, розмовляючи з губернатором, дівчина, на яку Блад звернув увагу. Губернатор стрибав біля неї із дурнуватою усмішкою. Дівчина, мабуть, не розуміла, якою мерзенною справою займався полковник. А, можливо, подумав Блад, їй просто байдуже до всього цього?

Цієї ж миті полковник Бішоп розвернувся на каблуках, збираючись іти.

– Двадцять фунтів і більше жодного пенса – це моя остаточна ціна. Вона вдвічі більше за ту, яку вам запропонує Кребстон.

Зрозумівши по його тону, що це й справді остаточна ціна, капітан Гарднер зітхнув і погодився. Бішоп пройшовся далі вздовж шеренги ув’язнених. Блада й худого юнака полковник, що стояв поруч із ним, удостоїв тільки швидким поглядом. Та його увагу привернув кремезний чоловік середнього віку на ім’я Волверстон; він втратив око в бою під Седжмуром. І знову почалася торгівля.

Пітер Блад стояв у сліпучих променях сонця, глибоко вдихаючи незнайоме повітря. Воно було насичене дивною сумішшю ароматів кампешевого дерева[11], ямайського перцю і запашного кедра. Цей надзвичайний запах змусив його про все забути і заглибитися у думки – йому зовсім не хотілося розмовляти. Так само почувався й Пітт – мовчки стояв біля Блада й думав про неминучу розлуку з людиною, пліч-о-пліч із якою він прожив кілька місяців і яку полюбив, як друга й старшого брата. Його охопило таке сильне почуття самотності й туги, що все, що він пережив досі, здалося йому дріб’язковим. Розлука з лікарем була для Пітта болісним завершенням усіх нещасть, що випали на його долю.

До засуджених підходили інші покупці, розглядали, проходили повз, але Блад не зважав на них. У кінці шеренги в’язнів відбувся якийсь рух. Це Гарднер гучним голосом повідомляв щось юрбі інших покупців, котрі очікували, поки полковник Бішоп відбере потрібний йому людський товар. Після того як Гарднер стих, Блад помітив, що дівчина говорила про щось Бішопу і хлистом зі срібною рукояткою показувала на шеренгу. Бішоп, затуливши очі рукою від сонця, подивився на засуджених і рушив до них важкою ходою із Гарднером у супроводі дівчини й губернатора. Повільно йдучи уздовж шеренги, полковник порівнявся із Бладом і пройшов би повз, якби дівчина не торкнулася своїм хлистом руки Бішопа.

– Ось людина, яку я мала на увазі, – промовила вона.

– Цей? – запитав полковник, і в його голосі пролунало презирство.

Пітер Блад пильно подивився в круглі полковникові очиці, що сиділи на восковому обличчі так глибоко, наче родзинки в пудингу. Блад відчув, що цей ганебний огляд змусив його почервоніти.

– Ба! – почув він голос Бішопа. – Лантух із кістками. Нехай його бере, хто хоче.

Він уже збирався йти, як раптом втрутився Гарднер:

– Можливо, він худий, зате витривалий. Коли половина арештантів була хвора, цей крутій залишався на ногах і лікував своїх товаришів. Якби не він, то небіжчиків на кораблі було б більше… Ну, скажімо, п’ятнадцять фунтів за нього, га, полковнику? Їй-богу, це справді дешево. Ще раз говорю, ваша честь: він живучий і сильний, хоча й худий. Це саме така людина, що виживе в будь-яку спеку. Клімат ніколи не вб’є його.

Губернатор Стід хихикнув:

– Чуєте, полковнику? Прислухайтеся до своєї племінниці – жінка з першого ж погляду здатна оцінити чоловіка.

Він розсміявся, вельми задоволений своїм дотепом. Та сміявся він один. На обличчі племінниці Бішопа майнуло роздратування, а самого полковника надто поглинули думки про цю угоду, щоб звернути увагу на сумнівний гумор губернатора. Він поворухнув губами й почухав рукою підборіддя. Джеремі Пітт майже перестав дихати.

– Хочете десять фунтів? – видавив із себе нарешті полковник.

Пітер Блад молив бога, аби цю пропозицію було не прийнято. Думка про те, що він може стати власністю цієї брудної тварини і якоюсь мірою власністю кароокої дівиці, викликала в нього неймовірну відразу. Але раб є раб, і не в його владі вирішувати свою долю. Пітера Блада продали полковникові Бішопу за мізерну суму – десять фунтів стерлінгів.

Розділ 5

Арабелла Бішоп

Сонячного січневого ранку, через місяць по приході «Ямайського купця» до Бріджтауна, міс Арабелла Бішоп виїхала з розкішного дядькового будинку, що стояв на пагорбі на північний захід від міста. Її супроводжували два негри, що бігли на певній відстані од господині. Вона вирушила з візитом до дружини губернатора, місіс Стід, котра останнім часом нездужала. Діставшись вершини вкритого травою пагорба, Арабелла побачила, як навстріч їй іде високий чоловік – гарно вдягнений, у капелюсі й перуці. На цьому острові не так часто можна зустріти незнайомця. Та Арабеллі все ж здалося, що вона десь уже бачила цю людину.

Міс Арабелла зупинила коня, вдаючи, ніби вона милується краєвидом, що відкрився перед нею: краєвид і справді був дуже гарний, тож її затримка виглядала досить природною. Водночас куточками карих очей вона пильно розглядала цього чоловіка в міру його наближення. Перше її враження про костюм чоловіка було дещо помилкове: камзол і штани з домотканої матерії, а на ногах – прості панчохи. Якщо такий костюм добре сидів на ньому, то пояснювалося це радше гарною статурою незнайомця, ніж майстерністю його кравця. Наблизившись до дівчини, чоловік шанобливо зняв крислатого капелюха, без стрічки й пера, і те, що на деякій відстані вона прийняла за перуку, виявилося власною кучерявою, блискучо-чорною шевелюрою.

Засмагле обличчя цього чоловіка було сумне, а його дивні сині очі похмуро дивилися на дівчину. Він пройшов би повз, якби вона його не зупинила.

– Мені здається, я вас знаю, – зауважила вона.

Голос у неї був дзвінкий і хлоп’ячий, та й взагалі в манерах цієї чарівної дівчини було щось дитяче. Її безпосередність, не притаманна особам її статі, допомагала їй чудово ладнати з усім світом. Можливо, цим пояснювалася й та дивна на перший погляд обставина, що, доживши до двадцяти п’яти років, Арабелла Бішоп не лише не вийшла заміж, а й навіть не мала шанувальників. З усіма знайомими чоловіками вона поводилася, як із братами, і така невимушена поведінка ускладнювала можливість упадати за нею як за жінкою.

Негри, котрі супроводжували Арабеллу, зупинилися й присіли навпочіпки в очікуванні, коли їхній власниці заманеться продовжити свій шлях. Зупинився й незнайомець, до якого звернулася Арабелла.

– Господині належить знати своє майно, – відповів він.

– Моє майно?

– Або вашого дядька. Дозвольте відрекомендуватися: мене звати Пітер Блад, і моя ціна – рівно десять фунтів. Саме таку суму ваш дядько сплатив за мене. Не всякій людині випадає можливість дізнатися свою ціну.

Тепер вона пригадала його.

– Боже мій! – вигукнула вона. – І ви можете ще сміятися!

– Так, це досягнення, – визнав він. – Але ж не так уже й погано живу, принаймні не так, як припускав.

– Я чула про це, – коротко відповіла Арабелла.

Їй і справді казали, що засуджений повстанець, який привернув її увагу, виявився лікарем. Про це стало відомо губернаторові Стіду, котрий страждав на подагру, і він позичив Блада в його власника. Завдяки своїм здібностям, або просто в результаті щасливого збігу обставин, Блад надав губернаторові допомогу, якої не змогли надати його ясновельможності двоє інших лікарів-практиків у Бріджтауні. Затим губернаторова дружина побажала, аби Блад вилікував її від мігрені. Блад констатував, що її мучать не так мігрені, як природна дратівливість, посилена нудьгою життя на Барбадосі. Проте він узявся лікувати і губернаторшу, яка згодом навіяла собі, що їй стало ліпше. Після цього лікар Блад став відомою особою у всьому Бріджтауні, а відтак полковник Бішоп дійшов висновку, що йому значно вигідніше дозволяти новому рабові займатися своєю професією, ніж використовувати його на плантаціях.

– Це вам я маю завдячувати, панно, що живу в умовах відносної волі й чистоти, – промовив Блад. – Хочу скористатися з нагоди, аби висловити вам свою вдячність.

Однак подяки не відчувалось у його голосі.

«Чи не знущається він?» – подумала Арабелла, дивлячись на нього з такою допитливою щирістю, що цей погляд збентежив би будь-кого.

Та він зрозумів її погляд як питання й одразу ж на нього відповів:

– Якби мене купив інший плантатор, то, поза сумнівом, ніхто б не довідався про мої лікарські здібності й зараз я рубав би ліс або копав землю так само, як бідолахи, привезені сюди разом зі мною.

– Але чому ви дякуєте мені? Адже вас купив мій дядько, а не я.

– Він не зробив би цього, якби ви не вмовили його. Хоча, мушу зізнатися, – додав Блад, – тоді мене це обурило.

– Обурило? – у її хлоп’ячому голосі пролунав подив.

– Так, саме обурило. Не можу сказати, що не знаю життя, однак мені ніколи ще не доводилося бути живим товаром, і навряд чи я був здатний пройнятися любов’ю до мого покупця.

– Якщо я переконала дядька зробити це, то лише тому, що пожаліла вас. – У її голосі вчулася певна суворість, наче б вона засуджувала ту суміш зухвалості й глузування, з якими він, як їй здалося, розмовляв. – Мій дядько, напевно, здається вам непростою людиною, – провадила вона. – Це правда. Всі плантатори – жорстокі й суворі люди. Очевидно, таке життя. Але є плантатори набагато гірші за нього. От, приміром, Кребстон зі Спейгстауна. Він теж був там, на молу, й чекав своєї черги, аби підібрати те, що залишиться після дядькових покупок. Якби ви потрапили до нього в руки… Це жахлива людина… От чому так сталося.

Блада ці слова трохи збентежили.

– Але ж там були й інші, гідні співчуття, – буркнув він.

– Ви здалися мені геть не таким, як інші.

– А я і є не такий, – промовив він.

– О! – вона пильно подивилась на нього. – Ви, напевне, дуже високої думки про себе.

– Навпаки, панно. Ви не так мене зрозуміли. Ті, інші, – це повстанці, що заслуговують на повагу, а я ним не був. У цьому й полягає відмінність. Я не належав до числа розумних людей, які вважали за необхідне очистити Англію. Мене задовольняла кар’єра лікаря в Бріджвотері, тоді як люди проливали свою кров, аби вигнати брудного тирана і його мерзотників-придворних…

– Мені здається, ви говорите як справжній заколотник, – урвала вона його.

– Сподіваюсь, я досить чітко висловився, – відповів Блад.

– Якщо почують те, що ви говорите, вас засічуть батогами.

– О ні, губернатор не дозволить. Він хворий на подагру, а в його дружини – мігрень.

– І ви на це покладаєтеся? – кинула вона презирливо.

– Бачу, що ви не лише ніколи не хворіли на подагру, а й навіть не страждали від мігрені, – зауважив Блад.

Вона нетерпляче махнула рукою й, відвівши на мить свій погляд від співрозмовника, подивилася на море. Її брови насупилися, і вона знову подивилась на Блада:

– Але якщо ви не повстанець, то як потрапили сюди?

Блад зрозумів, що вона сумнівається, і засміявся.

– Слово честі, це довга історія, – сказав він.

– І, либонь, вона належить до числа історій, про які ви воліли б мовчати.

І тоді Блад коротко розповів дівчині про те, що з ним сталося.

– Боже мій! Яка підлість! – вигукнула Арабелла, вислухавши його.

– Так, при королі Якові Англія стала «чудовою» країною. Ви не маєте жаліти мене. На Барбадосі мені живеться ліпше. Тут принаймні ще можна вірити в Бога.

Промовляючи ці слова, він дивився на гору Гіллбай, що ген-ген здіймалася на обрії, і на неозорий океан, що хвилювався од вітру. Блад мимоволі замислився, наче зрозумівши свою мізерність і мізерність своїх ворогів порівняно з величчю того чудового краєвиду, що простирався перед ним.

– Невже життя усюди таке сумне? – журно запитала вона.

– Таким його роблять люди, – відповів Блад.

– Розумію, – вона засміялася, але в її сміху звучали гіркі нотки. – Я ніколи не вважала Барбадос раєм, але ви, звичайно, знаєте світ краще за мене. – Вона торкнула коня хлистом. – І все ж я рада, що нині вам не надто важко.

Він уклонився. Арабелла поїхала далі. Негри побігли за нею.

Якийсь час Блад стояв, розглядаючи в задумі водну гладінь величезної Карлайлської бухти, що виблискувала під променями сонця, чайок, що літали над нею з пронизливим криком, і кораблі, що стояли в гавані. Тут і справді було гарно, та все ж це була в’язниця. У розмові з дівчиною Блад применшив своє нещастя.

Він повернувся й розміреною ходою попрямував до хаотично розкиданих хиж, зведених із глини й гілок. У крихітному поселенні, оточеному палісадом, тулилися раби, що працювали на плантації. З ними й жив Блад.

У його пам’яті зринула строфа з Ловласа:[12]

Залізні ґрати мені не клітка,

Й камінні стіни – не в’язниця…

Однак він надав цим словам нового значення, зовсім протилежного тому, що мав на увазі поет.

«Ні, – міркував він. – В’язниця залишається в’язницею, навіть якщо вона дуже простора й у ній немає стін і ґрат».

Особливо гостро він зрозумів це сьогодні й відчув, що гірке усвідомлення рабського становища з часом лише посилюватиметься. Щодня він думав про своє вигнання з батьківщини й дедалі рідше розмірковував про ту випадкову волю, яку йому надали. Думка стосовно його легкої долі порівняно з долею його нещасних товаришів-рабів не приносила йому полегшення, яке б міг відчути будь-хто інший. Ба більше, коли він бачив їхні страждання, його душа аж закипала з люті.

Із сорока двох засуджених повстанців, привезених одночасно з Бладом на «Ямайському купці», двадцять п’ять купив Бішоп. Решту продали іншим плантаторам – у Спейгстаун і далі на північ. Яка їх спіткала доля – Бладові не було відомо; а з Бішоповими рабами він постійно спілкувався і бачив їхні жахливі страждання. Від рання до смерку вони гнули спини на цукрових плантаціях під пильним оком наглядачів із кийками. Одяг ув’язнених перетворився в лахміття, а дехто був майже голий; жили вони в бруді; годували ж їх так погано, що двоє чоловіків занедужали й померли – Бішоп ще не дав Бладу можливості їх лікувати, бо вчасно не подумав, що раби для нього чогось варті. Одного засудженого, котрий обурився лютістю наглядача Кента, аби інші боялись, привселюдно зашмагали батогами. Інший раб насмілився тікати. Його впіймали, повернули і відшмагали, а потім на чолі випалили тавро з літерами «З. К.», щоб усі знали, що він збіглий каторжник. Та страждальцеві зрештою пощастило – він помер від побоїв. І тоді каторжників охопила безнадія. Найбільш норовливих приборкали, і ті скорилися своїй страшній долі.

Лише Пітерові Бладу вдалося уникнути цих нелюдських страждань. Тому зовні він майже не змінився, а от у душі в нього кипіла лють. Щодня він міркував над тим, як утекти з цього острова, де до людей ставилися гірше, ніж до тварин. Ця думка ще остаточно не визріла. Та завдяки їй Блад не впав у відчай, а накинув на своє похмуре обличчя маску байдужості. Він сумлінно лікував хворих, як наслідок – Бішоп зберігав свою робочу силу. Водночас залишав дедалі менше роботи для двох інших лікарів Бріджтауна.

Урятований від принизливих покарань і злигоднів, що спіткали його товаришів, він зумів зберегти повагу до себе, і навіть бездушний хазяїн-плантатор поводився з ним не так грубо, як з іншими. Усім цим він був зобов’язаний подагрі губернатора Стіда і, що важливіше, мігрені його дружини, якій губернатор у всьому потурав.

Подеколи Блад зустрічав Арабеллу Бішоп. Коли вона його бачила, – щоразу зупинялася і заводила з ним розмову. Це свідчило про те, що дівчина зацікавилася лікарем. Проте сам Блад ніколи не прагнув довго говорити з нею. Він переконував себе, що його не має спокушати її гарна зовнішність, грація, молодість, невимушені манери підлітка і приємний голос. Пітерові досі ще не стрічалась така почвара, як її дядько, а тому він не міг думати про дівчину, не згадуючи про Бішопа. Вона була його племінницею, це його кров, а тому безпощадна жорстокість плантатора, міркував Блад, передалась і їй. Отож він весь час боровся сам із собою, ніби шукав відповіді на непоясненне запитання, намагався перебороти якийсь інстинкт, що нашіптував йому протилежне. Тому він намагався не потрапляти на очі Арабеллі, а коли вже не можна було уникнути зустрічі, то тримався з нею підкреслено сухо й чемно. Та хоч якими правдоподібними здавалися його припущення, Блад учинив би правильніше, якби повірив інстинкту, що підказував йому геть інше.

Хоча в жилах Арабелли й текла однакова з полковником Бішопом кров, вона не успадкувала його вад. На щастя, цими вадами володів тільки сам полковник. Його брат – Том Бішоп, батько Арабелли, був доброю і м’якою людиною. Передчасна смерть молодої дружини змусила його покинути Старий Світ, щоб забути своє попереднє життя в Новому. З п’ятирічною дочкою він приїхав на Антильські острови і став плантатором. Спершу в нього непогано йшли справи – так завжди буває, коли ними особливо не переймаєшся. Коли Том розбагатів у Новому Світі, то згадав про молодшого брата, військового, котрий служив в Англії і зажив там слави жорстокої людини. Том Бішоп порадив йому приїхати на Барбадос, і ця порада була саме вчасна: Вільямові Бішопу через його характер просто необхідна була термінова зміна клімату. Він приїхав на Барбадос, і брат зробив його співвласником плантацій. Через шість років Бішоп-старший помер, його п’ятнадцятирічна дочка залишилась під опікою дядька. Мабуть, це була єдина його помилка. Добрий і чуйний, Том Бішоп вважав ліпшими й інших людей. Він сам виховував Арабеллу, навчив її самостійно мислити і бути незалежною, але, очевидно, все-таки перебільшував значення свого виховання.

Так уже склалися обставини, що стосунки між дядьком і племінницею не можна було назвати ні сердечними, ні теплими. Вона його слухалася; він у її присутності поводився насторожено. У свій час у Вільяма Бішопа вистачило розуму визнати високі достоїнства старшого брата, і все життя він відчував перед ним якийсь побожний страх. По братовій смерті він став відчувати дещо подібне й до дочки покійного. До того ж вона була його компаньйоном по плантаціях, хоч і дещо відстороненою від справ.

Пітер Блад не знав аж так Арабеллу, щоб у нього склалася правильна думка про неї. І незабаром йому довелося переконатися у своїй помилковій оцінці її людських якостей. Наприкінці травня, коли спека була нестерпною, до Карлайлської бухти поволі заплив скалічений англійський корабель «Прайд оф Девон». Його облавок зяяв численними пробоїнами; замість рубки чорніла величезна діра, а бізань-щоглу знесло гарматне ядро, – тому й стримів на її місці лише жалюгідний обрубок. Капітан повідав, що біля берегів Мартініки його корабель зустрівся з двома іспанськими кораблями, що перевозили коштовності. Підлі іспанці нібито нав’язали йому нерівний морський бій. Капітан присягався, що він не нападав, а лише оборонявся. Однак ніхто не вірив, що бій почали саме іспанці.

Один з іспанських кораблів накренися на бік. «Прайд оф Девон» не переслідував його лише тому, що через пошкодження не здатний був пересуватися. Друге іспанське судно затонуло, але це трапилося вже після того, як англійці перенесли левову частку коштовностей, що були на ньому. По суті, це була звичайна піратська історія, одна з багатьох історій, що ставали джерелом постійних чвар між Сент-Джеймським двором і Ескуріалом[13], які поперемінно скаржилися один на одного.

Та Стід, за прикладом більшості колоніальних губернаторів, удав, начебто вірить англійському капітану. Він, як і велика кількість людей – від мешканців Багамських островів до жителів Мейна, – відчував до гордовитої і владної Іспанії цілком заслужену ненависть і тому надав «Прайд оф Девон» притулок у порту й усе, що було потрібно для ремонту корабля.

Перш ніж узятись до роботи, англійський капітан висадив на берег кількадесят поранених у бою моряків і шістьох поранених іспанців. Їх розмістили у довгому сараї на пристані і ввірили в руки трьох лікарів Бріджтауна, серед них був і Пітер Блад. Йому доручили опікуватися іспанцями – не лише тому, що він добре володів іспанською, а й переважно тому, що невільник посідав значно нижче становище серед лікарів.

Блад не любив іспанців. Дворічне перебування в іспанській в’язниці й участь у кампаніях на окупованій іспанцями території Нідерландів дали йому можливість познайомитися з такими рисами іспанського характеру, які ніхто не вважав би привабливими. Проте він сумлінно виконував обов’язки лікаря й ставився до своїх пацієнтів із приязню. Іспанці, щиро здивовані тим, що про них піклуються, лікують і досі не відправили на шибеницю, поводились вельми смиренно. Однак жителі Бріджтауна, які приходили до шпиталю з фруктами, квітами й солодощами для англійських моряків, не приховували своєї ворожості до іспанців.

Коли Блад з допомогою негра, котрого прислали йому в помічники, перев’язував одному з іспанців зламану ногу, він почув ненависний хрипкий голос свого хазяїна.

– І що ти тут робиш?

Блад навіть не підвів голови. Продовжуючи спокійно виконувати свою роботу, він відповів:

– Лікую пораненого.

– Я бачу, кретине! – над Бладом нависла масивна фігура полковника.

Напіводягнений чоловік, що лежав на соломі, уп’явся нажаханими чорними очима у жовте обличчя полковника. Аби зрозуміти наміри цієї людини, не потрібне було знання англійської мови.

– Я бачу це, кретине! – повторив полковник Бішоп роздратовано. – Так само як бачу, кого саме ти лікуєш. Хто тобі це дозволив?

– Полковнику Бішоп, я – лікар і виконую свої обов’язки.

– Свої обов’язки? – іронічно запитав Бішоп. – Якби ти про них пам’ятав, то не потрапив би на Барбадос.

– Через це я тут і опинився.

– Стули пельку, я чув твої брехливі вигадки! – Коли ж Блад і далі спокійно займався своєю справою, полковник геть знавіснів. – Негайно припини копирсатись біля цього мерзотника. З тобою розмовляє хазяїн!

Блад відірвався на мить і подивився у вічі полковнику.

– Ця людина відчуває нестерпний біль, – коротко відповів він і знову нахилився над пораненим.

– Дуже радий, що цей клятий собака мучиться. Але з тобою я поговорю по-іншому. Я тебе змушу слухатися! – загорлав полковник і замахнувся на Блада своєю довгою бамбуковою тростиною.

Та лікар випередив удар полковника:

– Хай ким я є, та мене аж ніяк не можна звинуватити в непокорі. Я виконую розпорядження губернатора.

Полковник остовпів; жовте обличчя його побуряковіло, а рот широко розтулився.

– Губернатора… – повторив він і, опустивши тростину, поспішив до протилежного кінця сараю, де саме перебував губернатор.

Блад задоволено посміхнувся. Його скаженому хазяїнові не вдалося зігнати на ньому свій гнів. Іспанець приглушеним голосом запитав лікаря, що трапилося. Блад мовчки похитав головою і, напружуючи слух, намагався вловити розмову Стіда й Бішопа. Полковник, кремезна фігура якого здіймалась над маленьким, зморщеним, вифранченим губернатором, просто скаженів. Однак щуплого чепуруна не так-то просто було залякати. Його превосходительство розумів, що його підтримує більшість людей, а тих, хто поділяє жорстокі погляди полковника Бішопа, було порівняно небагато. Крім того, губернатор не допускав зазіхань на свою владу. Так, справді, він розпорядився, щоб Блад зайнявся пораненими іспанцями, його розпорядження мають виконуватися – і на цю тему більше жодного слова. Крапка.

Та полковник Бішоп якраз вважав, що їм є про що розмовляти. Він знову закипів із люті й майже криком висловив свою непристойну думку з приводу поранених ворогів.

– Ви розмовляєте, як справжній іспанець, полковнику, – сказав губернатор, чим завдав жорстокої рани пихатому Бішопу.

Скажений – інакше не назвеш – Бішоп вибіг із сараю.

Наступного дня високоповажні дами Бріджтауна – дружини й доньки багатих плантаторів і купців – прийшли на пристань із подарунками для поранених моряків. Пітер Блад був на своєму місці, надаючи допомогу іспанцям. Ніхто як і раніше не звертав на них уваги. Громадськість більше підтримувала Бішопа, а не губернатора. Усі подарунки призначалися лише морякам команди «Прайд оф Девон», і Пітеру Бладу це здавалося природним, але він здивувався, коли раптом побачив, як якась пані поклала кілька бананів і пучок соковитої цукрової тростини на плащ, що правив одному з його пацієнтів за ковдру. Пані в ліловій сукні супроводжував негр із величезним кошиком.

Пітер Блад, без камзола, у самій сорочці із закасаними до ліктів рукавами та закривавленою ганчіркою в руці, пильно придивився до цієї пані. Немов відчувши його погляд, вона обернулася. Блад побачив усмішку на губах Арабелли Бішоп.

– Цей поранений – іспанець, – промовив він, наче намагався виправити можливе непорозуміння, і в голосі його прослизнула нотка злої іронії.

Арабелла аж зійшла з лиця. Її обличчя набуло гордовитого виразу.

– Я знаю, – промовила вона. – Та, здається, він теж людина.

Відповідь, у якій вчувався явний докір на адресу Блада, вразила його.

– Ваш дядько інакшої думки, – зауважив він, коли нарешті прийшов до тями після почутого. – Полковник Бішоп вважає цих поранених паразитами, не вартими лікування.

Вона відчула глузування в його голосі й, пильно дивлячись на нього, запитала:

– Навіщо ви мені про це кажете?

– Хочу попередити вас, аби ви, часом, не викликали на себе гнів полковника. Якби він міг застосувати свою владу, то в мене не було б можливості перев’язувати їхні рани.

– Звісно, ви вважаєте, що я зобов’язана думати так само, як і мій дядько? – у її голосі пролунала якась ворожість, а в карих очах блиснула зла іскорка.

– Навіть у думках я не можу бути грубим із жінкою, – відповів він. – Та якщо полковник довідається, що ви роздаєте подарунки іспанцям… – він затнувся, не знаючи, як завершити свою думку.

Арабелла ледь стримувала обурення:

– Чудово! Спершу ви приписуєте мені жорстокість, потім боягузтво. Для людини, котра навіть подумки не буває грубою з жінкою, це зовсім непогано, – Вона засміялася, але її хлоп’ячий сміх цього разу лунав із гіркотою.

Йому здалося, що зараз він уперше зрозумів Арабеллу.

– Даруйте мені, міс, але як я міг здогадатися… що племінниця полковника Бішопа – ангел? – вирвалося в Блада.

– Так, на жаль, ви не вельми здогадливі.

По цих словах вона зміряла його глузливим поглядом, повернулася до негра і, схилившись над кошиком, який він тримав у руках, почала щедро обдаровувати фруктами і делікатесами поранених. Вона все роздала іспанцям. У результаті її землякам нічого не лишилось. Та їм і не потрібна була її допомога. Арабелла помітила, що поранених співвітчизників щедро засипали подарунками інші пані.

Вона гукнула свого негра і, не промовивши жодного слова і навіть не глянувши на Пітера Блада, з високо піднятою головою вийшла зі шпиталю.

Пітер подивився їй услід і зітхнув.

Він був вражений, що його бентежить навіть сама думка про гнів Арабелли. Ще вчора такого б не було. Це сталося зараз, після того, як він зрозумів її. «Так мені й треба. Здається, я геть не тямлю на людях, – думав він. – Та звідки ж я знав, що родина, яка зростила цього демона, полковника Бішопа, могла викохати такого ангела, як Арабелла?»

Розділ 6

Плани втечі

Відтоді Арабелла Бішоп щодня навідувалася до шпиталю на пристані. Спершу вона приносила полоненим іспанцям фрукти, а потім гроші й одяг. Уникаючи зустрічі з Пітером, вона повсякчас приходила саме тоді, коли напевне знала, що його там не буде. Тому Блад не бачив її в шпиталі. Поступово пацієнти видужували, а відтак лікар там з’являвся дедалі рідше. Усі Бладові поранені і справді швидко набиралися сил. Третина ж пацієнтів, котрими опікувалися двоє інших лікарів – Вакер і Бронсон, померли від ран, а відтак авторитет засудженого бунтівника різко зріс. Навіть якщо успіх Блада був і випадковий, усе одно населення острова поставилося до цього по-своєму: його колеги швидко залишилися без основної своєї клієнтури.

Блад же навпаки – тепер і голови підняти не міг через кількість пацієнтів, його ж господар отримував дедалі більше прибутків. Довелося Вакеру з Бронсоном придумувати план усунення конкурента. Та про це пізніше.

Випадково чи навмисне, та одного разу Пітер Блад прийшов на пристань аж на півгодини раніше, ніж зазвичай. Звісно, там він застав Арабеллу Бішоп, – та саме виходила зі шпиталю. Пітер зняв капелюха і відійшов убік, аби поступитись їй дорогою. Дівчина з гордо піднятою головою пройшла повз, не удостоївши його навіть поглядом.

– Міс Арабелло! – обізвався Блад.

Дівчина вдала, ніби щойно його помітила. На її обличчі з’явився глузливий вираз:

– А, то ви, галантний джентльмен!

Пітер лише зітхнув на те:

– Невже ви ніколи не пробачите мені? Благаю, не гнівайтеся на мене.

– Невже ви здатні навіть на приниження?

– Ви дуже жорстокі до мене, – провадив Блад; його обличчя прибрало виразу підкресленої смиренності. – Я лише раб, та як, не дай боже, так станеться, що ви захворієте…

– Ну то й що?

– Ви не захочете мене викликати, бо я для вас ворог.

– Та ж ви не єдиний лікар у Бріджтауні!

– Але я найменш шкідливий.

У Пітерових очах Арабелла вловила глузливу іскорку.

Вона окинула його презирливим поглядом і роздратовано зауважила:

– А чи не здається вам, що ви надто вільно поводитеся?

– Імовірно, – погодився Блад. – Та лікар має на те право.

Його невимушена відповідь ще більше дошкулила Арабеллі.

– Я не ваша пацієнтка! – обурено вигукнула вона. – Добре це затямте!

Відтак вона розвернулась і пішла геть, навіть не кинувши й слова на прощання.

Блад довго дивився їй услід. А коли Арабелла щезла з поля зору, він безпорадно розвів руками й вигукнув:

– Що ж воно таке відбувається? Чи вона мегера, чи я дурень… Либонь, те й те…

Зробивши такий висновок, він зайшов до пацієнтів.

Та це був лише початок…

Десь через годину по тому, як пішла Арабелла, у мить, коли Блад уже зібрався було йти, до нього підійшов Вакер – лікар із Бріджтауна, що, певно, пам’ятає читач.

Блад був вельми здивований, адже досі бріджтаунські лікарі уникали спілкування з ним, лиш вряди-годи удостоювали його сухим привітанням.

– Якщо ви до полковника Бішопа, то, з вашого дозволу, я пройдусь із вами, – люб’язно запропонував Вакер, приземкуватий, широкоплечий чоловік сорока п’яти років з обвислими щоками і тьмяними блакитними очима.

Пропозиція Вакера здивувала Пітера, та він не подав виду.

– Я йду до губернатора, – відповів Блад.

– А! Зрозумів, не дурень! До дружини губернатора… – і лікар якось хихикнув з натяком, якого спершу не міг збагнути Блад. – Чув, вона віднімає у вас купу часу. Воно й не дивно: молодість, краса, приваблива зовнішність, лікарю Блад! Це величезна перевага для лікаря, особливо, коли він лікує паній.

Пітер пильно подивився Вакерові в очі.

– Здається, я розумію ваш натяк, – сказав він. – Але вам ліпше натякнути на це губернаторові Стіду. Можливо, це трохи розважить його.

– Та ви не так зрозуміли мене, дорогенький! – спробував виправити свої слова, що так необережно злетіли з його уст. – Я зовсім не те мав на увазі.

– Дуже на те сподіваюсь.

– О, то ви гарячий! – лікар узяв Пітера під руку. – Запевняю вас, я хочу допомогти вам. Ось послухайте, – і він стишив голос майже до шепоту: – Ви ж перебуваєте в рабстві, що для такої людини, як ви, має бути просто нестерпно.

– Яка проникливість! – кепкував Блад.

Та лікар не помітив кепкування або не вважав за потрібне його помічати.

– Знаєте, любий колега, я ж не дурень, – провадив він. – Я наскрізь бачу людину й навіть можу сказати, що вона думає.

– Що ж, пробуйте переконати мене й скажіть, про що я зараз думаю, – промовив Блад.

Лікар Вакер поглянув на безлюдну пристань, уздовж якої вони саме йшли, і, упритул наблизившись до Блада, прошепотів:

– Я раніше спостерігав за вами і бачив, з якою тугою ви вдивлялися у море. Ви вважаєте, що я не знаю, про що ви думаєте? Якби вам вдалося вирватись із цього пекла, то вільною людиною ви б могли собі на втіху займатися улюбленою справою, окрасою якої ви є. Світ великий. Окрім Англії є багато країн, де радо приймуть таку велику людину, як ви. Окрім англійських колоній, є ще й інші. – Вакер роззирнувся й по-змовницьки продовжив далі: – Звідсіль рукою подати до колонії Нідерландів – Кюрасао. Цієї пори року туди можна дістатися навіть на човні. Кюрасао може стати містком у великий світ. І, щойно ви звільнитесь від ланцюгів рабства, він ваш.

Лікар Вакер замовк і очікувально поглядав на свого незворушного супутника тьмяними очима. Та Блад нічого не відповів на те.

– Що ви на скажете? – нетерпляче перепитав Вакер.

Блад мовчав. Йому потрібен був час, аби впорядкувати безладний потік думок, що роїлися в його голові після цієї несподіваної пропозиції. Він почав із того, що б інший залишив на кінець відповіді.

– Я геть не маю грошей. Для мандрівки ж їх чимало знадобиться.

– Хіба я не сказав, що прагну бути вашим другом? – миттю вигукнув Вакер.

– Навіщо це вам? – відверто поцікавився Блад, хоча вже не потребував відповіді на своє питання.

Лікар Вакер став пояснювати, як його серце обливається кров’ю при виді талановитого колеги, що пропадає в рабстві, позбавлений можливості застосувати на практиці свої неймовірні здібності. Та Пітер Блад зрозумів: у будь-який спосіб лікарі вирішили спекатися конкурента, присутність якого позбавляє їх прибутків.

Він не квапився приймати рішення. Досі він навіть думати не міг про втечу, бо розумів, що будь-яке намагання втекти без сторонньої допомоги приречене на провал. Нині ж, коли він може розраховувати на допомогу Вакера та його друга Бронсона (в чому Блад і не сумнівався), утеча не здавалась аж такою безнадійною. Подумки Блад уже відповів «так».

Блад терпляче вислухав лицемірну промову Вакера, вдав, ніби щиро вірить у дружній порив свого колеги.

– Це вельми благородно з вашого боку, колего, – нарешті відповів він. – Саме так і я б учинив, якби мені випала подібна нагода.

Вакерові очі спалахнули радісним вогником, і він швидко, аж надто швидко вигукнув:

– То ви згодні?

– Згодний? – хмикнув Блад. – А як мене впіймають і приведуть назад? Тоді мені назавжди підріжуть крила, прикрасивши чоло тавром!

– Звісно, невеличкий ризик є, але це варте ризику, – голос спокусника затремтів.

– Авжеж, – погодився Блад. – Проте самої сміливості для цього замало. Потрібні гроші. За шлюпку потрібно заплатити не менше двадцяти фунтів стерлінгів. А де я візьму гроші?

– Я дам вам гроші. Ми позичимо їх вам… повернете, коли зможете.

Те зрадницьке «ми», про яке Вакер так необережно прохопився, лише підтвердило здогад Блада, що другий бріджтаунський лікар теж не від того, аби Блад зникнув з острова.

Вони наближались до людної частини молу. Стисло, зате красномовно Блад висловив колезі свою подяку, хоча й знав, що той на неї не заслуговує.

– Поговоримо про це ще завтра, сер, – закінчив він. – Завдяки вам у мене зажевріла надія.

І ці останні його слова були щирими. Він почувався так, як почувається людина, перед якою несподівано розчахнулися двері темної в’язниці, звідки, здавалося, вже ніколи не вдасться вийти.

Блад прагнув щонайшвидше залишитися на самоті, аби вгамувати свої почуття і зважено спланувати, що діяти далі. Він мав обов’язково з кимсь порадитися. Пітер уже знав, до кого звернеться. Для такої подорожі потрібен штурман, а штурманом був Джеремі Пітт. І перш за все треба порадитися зі штурманом, кого залучити до цієї справи, якщо тільки знайдуться охочі.

Весь день у Блада голова йшла обертом від лавини нових думок. Він не міг дочекатися ночі, бо лише вночі він матиме змогу обговорити справу з Піттом. Ще сонце не сіло за обрій, а Блад уже стояв на просторому подвір’ї, обгородженому частоколом – тут тулилися хижі рабів і великий білий будинок наглядача. Бладу пощастило непомітно перекинутись із Піттом кількома словами.

– Зайди до мене, коли всі поснуть, – шепнув Блад Пітту. – Я маю щось для тебе…

Пітт здивовано поглянув на Блада. Здавалося, лікареві слова вивели хлопця із заціпеніння, до якого його довело нелюдське існування. Він кивнув на знак згоди, і вони розійшлися в різні боки.

За півроку, проведених на плантаціях Барбадоса, молодий моряк геть збайдужів до життя. Це вже не був колишній спокійний, упевнений у собі, енергійний юнак. Ходив він крадькома, наче бита собака. Обличчя його геть змарніло, очі стали тьмяними. Та попри постійний голод, виснажливу роботу під нестерпним палючим сонцем та батіг наглядача він вижив. Відчай притлумив усі його почуття. Поступово він перетворювався на тварину. У Пітті лишилося тільки почуття людської гідності. Тож уночі, коли Блад виклав йому план утечі, юнак наче ошаленів.

– Утеча! О господи! – він став задихатися, обхопив голову руками й розплакався, як мале дитя.

– Тихіше, – зашепотів Блад. Його рука ледь стисла Піттове плече. – Тримай себе в руках, а то нас засічуть до смерті, якщо підслухають нашу розмову.

Блад мав ще один привілей – проживання в окремій хижі. Вона була плетена з лози, тож пропускала щонайменший звук. І хоча табір засуджених уже давно зморив глибокий сон, тут міг ходити який аж надто пильний наглядач. Це була б справжнісінька катастрофа. Пітт спробував опанувати себе.

Протягом години в хижі ледь чутно перешіптувалися. Сподівання на порятунок повернуло Пітту його колишню метикуватість. Друзі вирішили, що для здійснення задуманого плану вони можуть залучити вісім-дев’ять рабів – не більше. Тому із двох десятків досі живих повстанців, яких купив полковник Бішоп, слід було вибрати найбільш придатних. Було б добре, якби всі вони знали морську справу, однак таких було лишень двоє: Гаторп, який служив у королівському військово-морському флоті, та молодший офіцер Ніколас Дайк. Та ще один – артилерист на ім’я Оґл – міг стати корисним супутником. Домовилися, що Пітт почне із цих трьох, а потім завербує ще шістьох-вісьмох. Блад порадив Пітту діяти дуже обережно і спершу з’ясувати настрій людей, лише потім говорити з ними відверто.

– Затям, – напучував Блад, – якщо видаси себе, то загубиш усю справу, бо ти єдиний з-поміж нас штурман, без тебе втеча неможлива.

Пітт запевнив Блада, що все зрозумів, непомітно прокрався до своєї хижі й ліг на солом’яну підстилку, що правила йому за постіль.

Наступного ранку на пристані Блад зустрівся з лікарем Вакером.

Лікар згодився позичити тридцять фунтів на придбання шлюпки. Блад чемно подякував йому і промовив:

– Мені потрібні не гроші, а шлюпка, адже я не знаю, хто наважиться продати мені її після переліку покарань, зазначених у наказі губернатора Стіда. Звісно, ви добре його знаєте.

– Так, я це читав… – лікар Вакер замислено потер підборіддя. – Та, погодьтесь, не мені ж купувати для вас шлюпку! Про це одразу ж довідаються! Моя допомога обійдеться мені чималеньким штрафом у двісті фунтів і тюремним ув’язненням. Ви хоч розумієте це?

Враз на Бладовому обличчі згасла надія; натомість його затьмарила тінь розпуки.

– Але тоді… – ледь вимовив він, – для чого мені ваші гроші?

– Не впадайте у відчай, – промовив Вакер, на його тонких губах майнула усмішка. – Я думав про це. Нехай людина, яка купуватиме шлюпку, їде з вами. Тут не має лишитися нікого, кому надалі доведеться відповідати.

– Та хто ж наважиться тікати звідсіля, окрім таких нещасливців, як я? – засумнівався Блад.

– На острові є не лише невільники, а й засланці, – пояснив Вакер. – Ті, хто відбувають заслання за борги, з радістю випростають свої крила. Я знаю одного корабельного теслю на прізвище Нетталл, мені відомо також, що він залюбки скористається можливістю полишити цей острів.

– Та якщо цей тесля спробує в когось придбати шлюпку, то виникне природне питання: звідкіля в нього гроші.

– Звісно, може виникнути й таке питання, та якщо зробити все з розумом – шукай вітру в полі, питати буде ні в кого.

Блад кивнув, що він зрозумів, а Вакер виклав свій план.

– Беріть гроші й забудьте, що це я вам їх дав. Якщо виникнуть питання, скажете: родичі надіслали з Англії через одного з ваших пацієнтів. Звісно, ви, людина чесна, не можете назвати імені цього пацієнта.

Він зупинився й подивився на Блада в очікуванні відповіді. Коли ж Блад поглядом дав згоду, лікар зітхнув із полегшенням і провадив далі:

– Якщо все робити обережно, то не виникне жодних зайвих запитань. Рекомендую вам поговорити із Нетталом: він направду може виявитися корисним членом вашої команди. Він знайде потрібну шлюпку і придбає її. Підготовку до втечі слід здійснити до купівлі шлюпки і щезнути, не гаючи жодної миті. Сподіваюсь, вам це зрозуміло?

Блад так добре його розумів, що вже за годину переговорив із Нетталом і з’ясував, що той справді готовий полишити острів. Вони домовились, що тесля негайно розпочне пошуки шлюпки, а коли знайде її, то Блад одразу ж передасть йому гроші.

А втім, на пошуки плавзасобу витратили значно більше часу, ніж сподівався Блад. Тільки за три тижні Нетталл повідомив, що нарешті знайшов годяще суденце, за яке просять двадцять два фунти. Того ж вечора подалі від людського ока Блад вручив йому гроші, і Нетталл подався закінчувати купівлю, аби ввечері наступного дня доправити шлюпку до пристані, звідкіля під покровом ночі Блад із товаришами мав вирушити назустріч волі.

Нарешті завершилися приготування до втечі. У порожньому бараку, де зовсім недавно було влаштовано шпиталь для поранених іспанців, Неттал приховав із центнер хліба, декілька головок сиру, діжку води, з десяток пляшок вина, компас, квадрант, мапу, пісочний годинник, лаг, ліхтар і свічки. За палісадом, що оточував табір засуджених, також усі були готові.

Гаторп, Дайк та Оґл погодились тікати, як і восьмеро ретельно відібраних із колишніх повстанців. У Піттовій хижі, де він мешкав ще із п’ятьма бранцями (вони й погодилися брати участь у Бладовій затії), сплели вночі драбину, аби за її допомогою перемахнути через палісад.

Учасники втечі зі страхом і нетерпінням чекали на початок наступного дня, аби той став останнім днем їхніх мук на Барбадосі.

Щойно Блад переконався, що Нетталл вирушив по човен, він увечері попрямував до табору, куди наглядачі зганяли невільників із плантацій. Пітер мовчки стояв біля воріт, пропускаючи зморених натужною працею людей. Посвячені здогадались про причину вогника, що блищав у Бладових очах. Він увійшов у ворота за невільниками й побачив полковника Бішопа. Плантатор стояв біля колодок для покарання рабів із тростиною в руках і розмовляв із наглядачем Кентом. Зауваживши Блада, він спохмурнів.

– Ти де вештався? – і хоча загрозливий тон, що звучав у голосі полковника, був звичним, серце Блада боляче стислось.

– Я був у місті, – відповів лікар. – У місіс Патч лихоманка, а містер Деккер підвернув ногу.

– Я посилав по тебе до Деккера, однак там тебе не було. Доведеться, красеню, дещо застосувати, аби ти не бив байдиків і не зловживав наданою тобі свободою. Не забувай, то ти засуджений бунтівник!

– Мені постійно нагадують про це, – відповів Блад, що так і не навчився тримати язика за зубами.

– Хай йому біс! Ти ще наважуєшся мені перечити?

Блад миттю пригадав, як багато поставлено ним сьогодні на карту, уявив собі страх, із яким прислуховуються до їхньої розмови з Бішопом товариші у хижах. Із невластивою йому смиренністю він відповів:

– О ні, сер, я б навіть подумки не наважився вам перечити. Я… дуже завинив вам, бо змусив себе шукати…

І Бішоп раптово охолонув:

– Справді? Ну гаразд, зараз тобі стане ще гірше, бо в губернатора приступ подагри, він верещить, як недорізана свиня, а тебе, як на лихо, наче вітру в полі… Негайно вирушай до губернатора. На тебе там чекають. Кенте, дай йому коня, бо цей телепень ніч туди добиратиметься.

Блад не мав часу на роздуми. Він усвідомлював, що не в силі усунути цю несподівану перепону. Та втеча була запланована на північ. Сподіваючись до того часу повернутися, лікар скочив на коня.

– А як я повернусь, коли ворота палісаду будуть зачинені? – запитав він.

– Цим можеш не перейматися. До ранку тут тебе не буде – вони знайдуть для тебе якусь будку у маєтку губернатора, там і заночуєш, – відповів Бішоп.

Бладове серце впало в п’яти.

– Одначе… – почав було він.

– Їдь і не патякай, а то теревенитимеш до ночі. Тебе вже зачекався губернатор! – і Бішоп із такою силою вдарив тростиною коня, що той рвонув, мало не викинувши вершника із сідла.

Пітер Блад був близький до відчаю. Втеча відкладалася на наступний день, через що могли виникнути ускладнення. Могли дізнатися про покупку Нетталла і розпитувати його, ставлячи питання, на які важко було б відповісти так, аби не викликати підозри.

Блад розраховував, що після візиту до губернатора йому вдасться вночі непомітно підійти до частоколу і подати знак Пітту й решті про своє повернення. Тоді нічого не було б втрачено. Та ці розрахунки зірвав сам губернатор, який потерпав од лютого нападу подагри, що стало причиною лютого нападу гніву через тривалу відсутність Блада.

Губернатор тримав Блада до глупої ночі. Пітер сподівався піти після того, як кровопусканням йому вдалося дещо притлумити губернаторові біль, та Стід і слухати не хотів про від’їзд Блада. Лікар мав лишитися на ніч тут, у спальні губернатора. Здавалося, доля геть відвернулася від Блада. Про втечу тієї ночі не було й мови.

Тільки вранці Пітер Блад зміг вирватися з маєтку губернатора під приводом, що йому необхідно поїхати до аптеки.

Він швидко попрямував до Нетталла. Той і живий ні мертвий стояв на пристані ніч і був переконаний, що все пропало. Пітер Блад як міг заспокоїв його.

– Тікаємо сьогодні вночі, – промовив він з упевненістю, якої насправді не відчував. – Тікаємо, хай навіть мені доведеться пустити губернаторові всю кров. Будьте готові сьогодні вночі.

– А як спитають, звідкіль у мене гроші? – промимрив Нетталл. Це був сухорлявий чоловічок з дрібними рисами обличчя і бляклими очима, що часто й відчайдушно кліпали.

– Та вигадайте вже щось. Головне не бійтеся. Тримайтесь упевнено. Я більше не можу тут затримуватися. – І по цих словах Блад розпрощався із теслею.

Уже через півгодини після його візиту до Нетталла прийшов службовець із канцелярії губернатора. Відтоді як на острові з’явилися засуджені бунтівники, губернатор встановив правило: кожен, хто купував шлюпку, зобов’язаний був повідомити про це владі. Після цього він мав право повернути собі заставу десять фунтів стерлінгів, що її вносив кожен власник шлюпки. Та губернаторська канцелярія відклала видачу застави людині, котра продала Нетталлу шлюпку, аби пересвідчитися, що ця операція справді відбулася.

– Нам відомо, що ти придбав шлюпку у Роберта Фаррела, – промовив чиновник.

– Так, – відповів Нетталл, котрий був переконаний, що тут йому й кінець.

– А чи не здається тобі, що ти затягуєш з інформуванням канцелярії про придбання човна? Ти мав одразу ж повідомити в канцелярію губернатора! – це було сказано таким тоном, що білясті очиці Нетталла закліпали ще швидше.

– П… повідомити про це?

– Так, бо такий закон.

– Перепрошую, та я… не знав.

– Але ж про це ж писалося ще в січні!

– Я… я… не вмію читати.

Чиновник глянув на нього з відвертим презирством.

– Тепер ти про це знаєш. До дванадцятої маєш внести заставу до канцелярії губернатора – десять фунтів стерлінгів.

Чиновник пішов геть, а Нетталл облився холодним потом попри аж надто спекотний ранок. Бідолаха тесля радів, що його не запитали про те, звідкіля в нього, людини, котру заслали на цей острів за несплату боргів, раптом з’явилися гроші. Звісно, він розумів, що його про це обов’язково запитають, і тоді йому буде непереливки.

Нетталл уже кляв ту хвилину, коли погодився взяти участь у втечі. Йому здавалося, що розкрито всі їхні плани, що його повісять або затаврують розпеченим залізом і продадуть у рабство, як тих арештантів, із якими він мав халепу зв’язатися. Якби тільки він мав зараз ті нещасні десять фунтів стерлінгів, аби заплатити заставу, то би миттю покінчив із формальностями, що відтягнуло б необхідність відповідати на питання. Чиновник не звернув уваги, що Нетталл був боржником, відповідно, його колеги також могли виявити таку ж неуважність бодай на два-три дні. Принаймні в такий термін Нетталл сподівався опинитися в недосяжності.

Слід було терміново щось придумати і кров з носа дістати гроші до полудня.

Нетталл ухопив капелюха й вирушив на пошуки Пітера Блада. Та де нині міг бути лікар? Де його шукати? Він спробував удати із себе хворого (в його стані це було неважко) й запитав у пари перехожих, чи не бачили вони лікаря Блада. Ніхто не міг дати відповіді на його питання. А оскільки Блад ніколи не інформував теслю про участь Вакера у цій справі, то Нетталл проминув будинок єдиної людини, котра охоче б допомогла йому знайти Блада.

Зрештою Нетталл попрямував до плантації полковника Бішопа. Він вирішив, що як не знайде там Блада, то принаймні побачить Пітта, про участь якого у втечі знав тесля. Через нього Нетталл планував передати Бладу всі новини.

Попри страшну спеку стривожений Нетталл вийшов із міста й попрямував на північ, де на пагорбах розкинулась плантація.

Саме тоді Блад отримав від губернатора дозвіл відлучитися у справах і вирушив на плантацію. Він був би там раніше за Нетталла, якби раптова затримка не стала причиною низки неприємних подій. Причиною цієї затримки стала Арабелла Бішоп.

Зустрілись вони біля воріт розкішного саду, що обступав маєток губернатора. Цього разу Пітер був у гарному гуморі, адже здоров’я іменитого пацієнта значно поліпшилось, та настільки, що Бладові нарешті надали свободу пересування. Цей факт значно поліпшив лікареві настрій, він вийшов із гнітючого стану, в якому перебував останні дванадцять годин. Ртуть у термометрі його настрою різко підскочила.

Тепер Блад із оптимізмом дивився в майбутнє. Він був певен: те, що не вдалося здійснити минулої ночі, вдасться сьогодні. Зрештою, одна доба нічого не вирішує. Звісно, губернаторська канцелярія – не вельми приємна установа, та принаймні ще добу їх не чіпатимуть, а за цей час вони будуть вже ген-ген у морі.

Впевненість в успіхові стала першою причиною лиха. Друга ж полягала в тому, що в Арабелли Бішоп цього дня також був гарний настрій, тож і вона до Блада не ставилась вороже. Ось ці дві обставини і стали причиною його затримки, що призвела до сумних наслідків.

Забачивши Блада, Арабелла усміхнулась своєю чарівною усмішкою, привіталася й зауважила:

– Здається, від нашої останньої зустрічі минув місяць.

– Точніше, двадцять один день – я рахував.

– А я почала було думати, що ви померли.

– В такому разі дякую за вінок.

– Який вінок?

– Вінок на мою могилу.

– Навіщо ви так жартуєте? – запитала Арабелла. Вона вже пригадала, що саме його кепкування відштовхнули її від Блада під час останньої зустрічі.

– Я вважаю, інколи людина має жартувати над собою, інакше можна з глузду з’їхати, – відповів Блад. – Про це, на жаль, відомо не всім, тому-то світ стрімко повниться психічно хворими.

– Можете сміятися над собою, скільки вам заманеться, та мені здається, що ви кепкуєте й наді мною. А це зовсім неввічливо.

– Слово честі, ви помиляєтеся. Я сміюсь лише над смішним, а ви геть не смішна.

– Яка ж я тоді? – усміхнулась Арабелла.

Він із захватом подивився на неї: чарівну, довірливу, щиру.

– Ви – племінниця людини, котрій я належу. Я – раб, – він промовив це м’яко, зовсім без агресії.

– Ні, ні, я не приймаю такої відповіді! – наполягала вона. – Сьогодні ви маєте щиро відповідати на мої питання.

– Щиро? – перепитав Блад. – Мені взагалі важко відповідати на ваші запитання, та ще й щиро… Гаразд. Я вважаю: той щасливець, чиїм другом ви станете… – Він, напевне, хотів щось додати, але стримався.

– Це навіть більше ніж ввічливо! – засміялася Арабелла. – А ви ще й, виявляється, здатні на компліменти! Інший на вашому місці…

– Ви гадаєте, я не знаю, що сказав би інший на моєму місці? – урвав її Блад. – Імовірно, ви вважаєте, що я не знаю чоловіків?

– Ну, може, ви знаєте чоловіків, але в жінках ви геть не тямите. До речі, інцидент у шпиталі – красномовне підтвердження цього.

– Невже ви ніколи цього не забудете?

– Ніколи!

– Ото пам’ять! Та хіба Господь не нагородив мене гарними якостями, про які можна було б поговорити?

– Таких якостей у вас навіть декілька.

– Які ж, наприклад? – нетерпляче поцікавитися Блад.

– У вас чудова іспанська.

– Та й усього? – сумно протягнув Блад.

Та, здавалося, дівчина не помітила його розчарування.

– А де ви вивчили мову? Ви були в Іспанії? – запитала вона.

– О так, два роки я просидів у іспанській в’язниці.

– У в’язниці? – перепитала Арабелла. В її очах Блад прочитав зніяковіння.

– Я був військовополоненим, – пояснив він. – У полон мене взяли прямісінько з французької армії.

– Та ж ви лікар!

– Це не основне моє ремесло. Я солдат. Принаймні, таким себе вважав десять років. Великих статків професія не принесла, та служила мені справніше, ніж медицина, з милості якої, як бачите, я став рабом. Либонь, небеса прагнуть, аби люди не лікували один одного, а вбивали.

– То чому ж ви стали солдатом і опинилися у французькій армії?

– Бо я – ірландець, а ми, ірландці, – народ своєрідний. Ось тому… ой, насправді це досить довга історія, на мене ж чекає полковник.

Та Арабелла бажала послухати цікаву історію. Якщо Блад трохи зачекає, то вони поїдуть разом, їй лише слід виконати прохання дядька й поцікавитися здоров’ям губернатора.

Звісно, Блад зголосився зачекати. Невдовзі вони верхи поволі поверталися до маєтку Бішопа. Декого з перехожих здивувало, що племінниця полковника розмовляє з рабом-лікарем. Були й такі, котрі пообіцяли, що неодмінно натякнуть на це полковнику. Що ж до Пітера й Арабелли, то цього ранку вони геть нічого не помічали довкола себе. Він розповів їй про свою бурхливу юність і тепер уже в деталях повідав про арешт і засудження.

Коли вони доїхали до її будинку, Блад уже закінчував свою розповідь. З’ясувалося, що Бішоп досі не повернувся з плантації. Видно було, що Арабелла не хотіла відпускати Блада.

– Я дуже шкодую, що досі не знала цього, – промовила дівчина, і в її очах забриніли сльози. Вона простягнула Бладу руку на прощання.

– Чому? Хіба це щось би змінило? – запитав він.

– Мабуть, так. Гадаю, життя до вас аж надто жорстоке.

– Могло бути й гірше, – промовив він і подивився на неї таким палким поглядом своїх сапфірових очей, що Арабелла спалахнула й опустила очі долі.

На прощання Блад поцілував їй руку. Він попрямував до палісаду, а перед його очима все ще була картинка з її зніяковілим обличчям та неймовірним виразом сором’язливості. Цієї миті він не пам’ятав, що був невільником, котрого як бунтівника засудили на десять років каторги, і що цієї ночі над планом його втечі нависла досить серйозна загроза через подагру губернатора.

Розділ 7

Пірати

Джеймс Нетталл досить швидко дістався плантації полковника Бішопа. Тонкі, жилаві довгі ноги, здавалося, були призначені для мандрівок у тропічному кліматі. Та й сам Нетталл був такий худий, що й не скажеш, ніби він живий, та все ж, коли він наближався до плантації, з нього градом котився піт.

Біля воріт він наткнувся на наглядача Кента – приземкувату карячкувату тварину з руками Геракла і щелепами бульдога.

– Я шукаю лікаря Блада, – задихаючись, ледь промовив Нетталл.

– Щось ти аж надто квапишся! – буркнув Кент. – Якого дідька? Двійня?

– Як? Двійня? О ні, я не одружений, сер… Це мій кузен, сер.

– Що?

– Він тяжко захворів, сер, – випалив Нетталл. – То лікар тут?

– Його хижа там, – байдуже кинув Кент. – Якщо ж його там немає, то шукай його деінде, – по цих словах він зник.

Зрадівши щезненню Кента, Нетталл швидко проскочив у ворота. У хижі Блада не було. Будь-хто тямущий на його місці сів би сиднем і чекав на Блада тут, але Нетталл не належав до таких людей…

Він вискочив з-за палісаду і хвилі не подумавши вибрав перший-ліпший напрямок, аби тільки не той, яким пішов Кент. Випаленим сонцем полем він пройшовся до плантації цукрової тростини, що стіною вивищувалася у сліпучих променях червневого сонця. Доріжки, що розтинали плантацію вздовж і впоперек, ділили бурштинове поле на квадрати. Нетталл помітив працівників на плантації і підійшов до них. Серед них не було Пітта, а спитати про Пітта Нетталл не наважувався. Із півгодини він блукав доріжками, шукаючи Блада. В одному місці його зупинив наглядач і грубо запитав, що йому тут потрібно. Нетталл відповів, що шукає лікаря. І тоді наглядач послав його до дідька. Нетталл не чекав розвитку подій і поквапився забратися звідтіль. З переляку тесля пішов не до хиж, у яких жили невільники, а в протилежний бік, на найдовшу ділянку плантації, ту, що на галяві біля лісу.

Мабуть, геть зморений денною спекою наглядач полінувався спрямувати Нетталла в правильний бік.

Ось так Нетталл дістався кінця доріжки й наштовхнувся на Пітта, котрий чистив лопатою зрошувальну канаву.

Пітт стояв босий. Увесь його одяг – короткі рвані бавовняні штани, а на голові – солом’яний капелюх із широкими крисами. Побачивши його, Нетталл уголос подякував Господові. Пітт здивовано поглянув на теслю, який розповів йому свою історію з голосними охканнями й зітханнями. Суть її була такою, що слід негайно знайти Блада, аби той дав йому десять фунтів стерлінгів, без яких не бачити їм усім волі.

– А нехай тобі, дурню! – розгнівався Пітт. – Якщо ти шукаєш Блада, то якого дідька ти тут гаєш час?

– Я не можу його знайти! – промекав Нетталл, обурившись таким ставленням до себе. Звісно, хіба він знав, що Пітт не спав ніч у тривожному очікуванні й зараз був на межі зриву. – Я думав, ти…

– Ти думав, зараз я кину лопату й побіжу шукати тобі лікаря? Боже мій! Від якого ж довбня залежить наше життя! Часу й так немає, а ти його марнуєш. Якщо наглядач побачить тебе біля мене, що ти йому скажеш, телепню?

Від таких слів спершу Нетталл аж язика проковтнув, а потім вибухнув гнівом:

– Богом присягаюсь, я вже шкодую, що зв’язався з вами! Присягаюсь…

Чим ще хотів присягтися Нетталл – невідомо, бо раптом із заростей постала могутня фігура чоловіка в камзолі із світло-коричневої тафти. Його супроводжували двоє негрів, одягнених у бавовняні штани й озброєних абордажними шаблями. Нечутно наблизившись по пухкій землі, він зупинився за десять ярдів[14] од Нетталла й Пітта.

На смерть переляканий Нетталл кинувся тікати в ліс, як заєць. Це був найбільш нерозсудливий і підлий учинок, який міг лише спасти йому на думку. Пітт простогнав і, спершись на лопату, завмер на місці.

– Агов, стій! – заверещав полковник Бішоп. У спину втікачеві посипались страшні погрози і брутальна лайка.

Однак тесля й не думав повертатися. І разу не обернувшись, він зник у лісі. У його полохливій душі ще жевріла надія, що полковник не побачив його обличчя, бо знав, що в Бішопа не бракує влади і впливу відправити людину на шибеницю.

Аж коли втікач був досить далеко, плантатор раптом згадав про двох негрів, що ходили за ним, як гончаки. Це були Бішопові охоронці, без яких він не з’являвся на плантації, відколи його ледь не задушив геть збожеволілий невільник.

– Доженіть його, чорні свині! – гаркнув він, та щойно негри кинулись за втікачем, спинив їх: – Не ворушіться, кляті!

Йому раптом спало на думку, що для того, аби розправитися з утікачем, не варто влаштовувати на нього полювання. У його руках був Пітт, і саме з нього він вирве ім’я втікача і зміст їхньої таємничої розмови. Звісно, Пітт міг огинатися, та в полковника було чимало способів, аби розговорити найбільшого мовчуна.

Бішоп повернувся червоним від гніву і спеки обличчям до невільника, подивився на нього своїми маленькими очицями і, розмахуючи тростиною, ступив крок уперед.

– Хто цей утікач? – запитав він із лиховісним спокоєм.

Пітт стояв, мовчки спираючись на лопату. Він марно намагався знайти відповідь на питання господаря, а в душі проклинав вилупка Нетталла.

Полковник замахнувся бамбуковою тростиною і щосили вдарив нею хлопця по спині. Пітт зойкнув од пекучого болю.

– Відповідай, псяко! Як його звуть?

Джеремі глянув на плантатора з-під лоба і промовив:

– Я не знаю, – у його голосі звучало роздратування, що його полковник сприйняв за зухвалість.

– То ти не знаєш? Гаразд. Ось тобі ще, аби ти швидше міркував! А ось ще, і ще… – Удари сипались на хлопця. – То як тепер? Згадав його ім’я?

– Ні, я не знаю його.

– То ти ще й упираєшся! – Полковник гнівно дивився на Пітта і раптом його охопила лють: – Сили небесні! Та він кепкує з мене! Гадаєш, я дозволю тобі це?

Пітт стис зуби і стенув плечима. Він стояв переминаючись із ноги на ногу, знаючи, що розлютити полковника можна на раз. Бішоп геть оскаженів і став нещадно бити юнака, кожний удар супроводжуючи страшною лайкою. Так тривало доти, доки принижений Пітт не скипів і не кинувся на свого кривдника.

Та за ним зірко пильнували охоронці. Мускулястими бронзовими руками вони миттю схопили Пітта, скрутили йому руки за спиною і зв’язали ременем. Бішопове обличчя вкрилося плямами. Ледь дихаючи, він процідив:

– Взяти його!

І негри поволокли бідолашного Пітта довгою стежкою між золотистих стін тростини. Їх проводжали нажахані погляди невільників. Відчаю Пітта не було меж. Він геть не переймався тим, що йому доведеться пережити, його мучила лише думка, що ретельно розроблений план порятунку з цього пекла так несподівано й по-дурному зірвався.

Негри минули палісад і потягли Пітта до білого будинку наглядача, звідки відкривалась чудова панорама Карлайлської бухти. Пітт кинув погляд на пристань, біля якої гойдалися на хвилях чорні шлюпки. Він упіймав себе на думці, що якби їм хоча б трішки пощастило, то на одній із цих шлюпок вони могли бути вже ген-ген за обрієм.

І він тужливо поглянув на морську блакить. Там, під легким бризом, що наважився тільки побрижити поверхню Карибського моря, велично йшов червоний фрегат, на щоглі якого тріпотів англійський прапор.

Полковник зупинився й, приставивши руку до чола, затуляючись від сонця, пильно подивився на корабель. Попри легкий бриз, корабель поволі заходив до бухти лише під нижнім вітрилом на передній щоглі. Решта вітрил були скручені, відкриваючи гігантські обриси корпусу судна – від кормової надбудови, що вежею здіймалася над палубою, до позолоченої голови на форштевні, яка палала у сліпучому сяйві сонячного проміння.

Обережне входження фрегата в бухту свідчило, що його шкіпер погано знався на місцевих водах і, просуваючись уперед, раз по раз звірявся з показниками лота. Аби кинути якір у порту, кораблю з такою швидкістю знадобилося б не менше години. Поки полковник розглядав судно, заворожений його красою, Пітта закували в колоди, що завжди були готові для непокірних рабів.

До нього неквапом підійшов полковник Бішоп.

– Непокірний псяка, що насмілився вищиритися на свого господаря, платить за навчання гарних манер своєю посмугованою шкурою, – процідив він, беручись за виконання обов’язків ката.

Той факт, що він власноруч виконував роботу, яку більшість людей його становища, хоча б із поваги до себе, доручали слугам, свідчив про те, як низько опустилась ця людина. Із явною насолодою він завдавав ударів по голові й спині своєї жертви, задовольняючи власну тваринну жагу. Від страшних побоїв гнучка тростина розщепилась на довгі смуги із гострими, мов лезо, краями. Коли знесилений полковник відкинув палицю, що перетворилась на мачулку, спина нещасного Пітта нагадувала криваве місиво.

– Я навчу тебе покори! – промовив кат-полковник. – Залишишся в колодках без води і їжі. Чуєш: без води і їжі доти, доки не назвеш ім’я твого сором’язливого друга й не розкажеш, для чого він до тебе приходив.

Плантатор розвернувся на підборах і пішов у супроводі своїх чорношкірих охоронців.

Пітт чув його наче крізь сон. Він майже втратив свідомість від страшного болю. Йому вже байдуже було: живий він чи мертвий.

Та нові муки болю вивели його зі стану тупого оціпеніння. Колодки стояли на відкритій ділянці, геть не захищені від сонця, що наче язики полум’я лизало закривавлену спину Пітта. Цей біль посилив інший, ще нестерпніший: люті мухи Антильських островів злетілися на запах крові й роєм накинулися на нього.

Ось чому винахідливий полковник, який добре знався на способах розговорити упертюхів, не став застосовувати до юнака інших тортур. Наділений диявольською жорстокістю, навіть він не міг би придумати більших мук, аніж ті, якими щедро нагородила Пітта природа.

Ризикуючи поламати собі руки й ноги, молодий моряк стогнав, корчився і звивався в колодках.

Ось у такому стані його й побачив Блад, котрий раптово постав перед затуманеним поглядом Пітта з великим пальмовим листком у руках.

Відігнавши мух, що обліпили Пітта, він прив’язав листок до шиї юнака, укривши його зранену спину він надокучливих мух і спекотного сонця. Усівшись поруч із Піттом, Блад поклав голову страждальця на своє плече і обмив його обличчя холодною водою з фляги. Пітт здригнувся і простогнав:

– Пити! Заради бога, пити!

Блад підніс до губів нещасного фляжку з водою. Юнак жадібно припав до неї, стукаючи зубами об горлечко, й випив геть усю. Відчувши полегшення, він спробував сісти:

– Спина, моя спина! – простогнав він.

Очі Пітера Блада спалахнули, кулаки стислись, а на обличчі з’явився вираз співчуття, та коли він говорив, його голос знову був спокійний і рівний.

– Заспокойся, Пітте. Я прикрив твою спину. Гірше їй поки що не буде. Стисло розкажи, що сталося. Ти, либонь, подумав, що ми обійдемося без штурмана, раз дав цій тварюці Бішопу привід так знущатися над собою.

Пітт застогнав, та цього разу не так від фізичного, як від душевного болю.

– Не думаю, Пітере, що нам узагалі знадобиться штурман.

– Що сталося? – скрикнув Блад.

І Пітт уривчасто, задихаючись, розповів другові про все, що сталося.

– Я гнитиму тут, поки не скажу йому ім’я і навіщо він приходив….

Блад звівся на ноги й рик вирвався з його горла.

– Хай горить у пеклі цей брудний рабовласник! – кляв він. – Та ми маємо щось вигадати! До біса Нетталла! Внесе він заставу чи ні, вигадає якесь пояснення чи ні – шлюпка наша. Ми втечемо, і ти з нами.

– Це лише мрія, Пітере, – прошепотів страждалець. – Ми не зможемо втекти… Заставу не внесено… Чиновники конфіскують шлюпку. Навіть якщо Нетталл нас не видасть і нам не потаврують лоби…

Блад відвернувся й тужливо поглянув на блакитне море, яким він так сподівався повернутися до вільного життя!

Величезний червоний корабель до цього часу вже наблизився до берега і якраз повільно заходив у бухту. Два чи три човни відчалили від порту й прямували до нього.

Блад бачив, як виблискують мідні гармати, встановлені на носі, й навіть розрізняв фігуру матроса, що збирався кинути лот.

Чийсь гнівний голос урвав його думки:

– Якого дідька ти тут робиш?

Це був полковник Бішоп зі своїми охоронцями.

Смагляве обличчя Блада набуло протилежного виразу.

– Що я тут роблю? – ввічливо запитав він. – Як і завше, виконую свої обов’язки.

Розгніваний полковник побачив порожню фляжку поряд із колодками, в яких звивався Пітт, а ще пальмовий листок, що прикривав його спину.

– Це ти насмілився це зробити, мерзотнику? – на чолі плантатора здулися товстезні вени.

– Так, я це зробив! – у голосі Блада звучало щире здивування.

– Я наказав, аби йому не давали води і їжі до мого розпорядження.

– Перепрошую, пане полковнику, та я не чув вашого розпорядження.

– Ти не чув? Мерзото! Як ти міг чути, коли тебе тут не було?

– У такому разі, чи можна вимагати від мене, аби я знав про ваше розпорядження? – з явною досадою в голосі промовив Блад. – Побачивши, що ваш раб мучиться, я сказав собі: «Це один із невільників мого полковника, а я в нього за лікаря. Звісно, я маю дбати про його власність». Саме тому я дав цьому юнакові ковтнути води й прикрив його спину пальмовим листком. Хіба я не мав рації?

– Що? – від обурення в полковника відняло мову.

– Тільки не хвилюйтеся! – заблагав Блад. – Вам це не на користь. Вас розіб’є параліч, якщо ви хвилюватиметесь.

Бішопа так вразили Бладові слова, що він спершу не знав, що й казати. Та за мить полковник заверещав:

– Боже мій милостивий! І ти, собако, смієш зі мною говорити таким тоном? Ти насмілився ставити мені умови?

– А чому ні? – сині Бладові очі дивились на полковника – у них грав шалений демон, що з’явився од відчаю.

Кілька хвилин видались Бладу вічністю. Бішоп мовчки його розглядав, а потім промовив:

– Надто вже делікатно я поводився з тобою. Та це можна виправити. – Його губи стислись: – Я накажу сікти тебе доти, доки на твоїй паскудній спині не лишиться живого клаптя шкіри!

– Ви це зробите, сер… Гм-м… А що на це скаже губернатор?

– Ти не єдиний лікар на острові.

Блад засміявся:

– І ви насмілитеся це сказати губернаторові, котрого так розбиває подагра, що він навіть на ногах стояти не може? Ви чудово знаєте, що він не терпітиме іншого лікаря.

Та доведеного до дикого сказу полковника нелегко було вгамувати.

– Можливо, ти схаменешся, якщо виживеш після того, як над тобою попрацюють мої чорнобривчики.

Він повернувся до негрів, аби віддати їм наказ, та саме в цю мить пролунав розкотистий удар. Від несподіванки Бішоп аж підскочив на місці, а разом із ним і його чорні охоронці й навіть завжди спокійний Блад. Усі вони, наче по команді, повернулися в бік моря.

Унизу, в бухті, де на відстані кабельтова стояв великий гарний корабель, здійнялася хмара білого диму, за якою було видно лише верхівки щогл. Зграя переляканих пташок, що знялися зі скелястих берегів, з пронизливими криками кружляли в блакитному небі.

Ані полковник, ані Блад, ані Пітт, що вдивлявся каламутними очима в блакитну бухту, не розуміли, що відбувається. Так було доти, доки англійський прапор не зісковзнув із флагштока на грот-щоглі й натомість за кілька секунд замайорів золотисто-пурпуровий прапор Іспанії. Усі одразу ж зрозуміли:

– Пірати! – верескнув полковник. – Пірати!

Страх і недовіра змішались у його голосі. Бішоп зблід, а його маленькі очиці спалахнули гнівом. Чорні охоронці полковника розгублено зирили на господаря, вибалушивши білки очей і скалячи зуби.

Розділ 8

Іспанці

Великий корабель, якому дозволили спокійно увійти в Карлайльську бухту під чужим прапором, виявився іспанським капером[15]. Він з’явився тут не лише аби поквитатися за великі борги хижого «берегового братства», а й для того, щоб помститися за поразку, завдану «Прайд оф Девон» двом галеонам[16] із коштовностями, які прямували до Кадіса. Пошкодженим галеоном, що зник із поля бою, командував дон Дієго де Еспіноза-і-Вальдес – рідний брат іспанського адмірала дона Мігеля де Еспінози – запального й пихатого чоловіка.

Клянучи себе за поразку, дон Дієго заприсягся помститися англійцям так, що ті пошкодують, що на світ народилися. Він вирішив перейняти дещо з досвіду Моргана й інших морських розбійників та здійснити каральний напад на найближчу англійську колонію. На жаль, поруч не було брата-адмірала, котрий міг би відмовити Дієго де Еспінозу від цієї авантюри, коли до Сан-Хуан-де-Пуерто-Ріко він споряджав для цієї мети корабель «Сінко Льягас». Об’єктом свого нападу він обрав острів Барбадос. Дон Дієго гадав, що його захисники сподіватимуться на природне укріплення острова і не очікуватимуть на напад. Барбадос він намітив ще й тому, що, за шпигунськими відомостями, там стояв «Прайд оф Девон», а він прагнув, аби його помста мала ще бодай якийсь відтінок справедливості. Він обрав такий час для нападу, коли в Карлайльській бухті не було жодного військового корабля.

Хитрість вдалася, тож він безперешкодно спокійнісінько увійшов до бухти й відсалютував форту бортовим залпом із двадцяти гармат.

Декілька хвилин опісля глядачі, котрі спостерігали за бухтою, помітили, що корабель обережно суне, оповитий димом. Він підняв грот для полегшення маневреності й у крутому бейдевінді[17] наводив гармати лівого борту на форт, що не здатен був дати відсіч.

Пролунав другий залп, від якого сколихнулося повітря. Цей гуркіт вивів полковника із заціпеніння. Він згадав про свої обов’язки командира барбадоської поліції.

А внизу, в місті, гарячково били в барабани, звучав горн, наче мало було цих оглушливих вибухів.

Полковник Бішоп очолював нечисленний гарнізон форту, який щойно іспанські гармати перетворили на купу каміння. Попри нестерпну спеку й чималу вагу він миттю помчав до міста. За ним потрусили і його охоронці.

Блад повернувся до Джеремі Пітта й на обличчі його з’явилася понура усмішка.

– Справжнісіньке своєчасне втручання долі. Хоча лише дідько знає, що з того вийде.

Коли пролунав третій залп, він підняв пальмовий листок і прикрив ним спину свого товариша.

Саме в цей час на території, огородженій частоколом, з’явився наглядач Кент із десятком працівників плантації. Вони забігли до низького білого будинку й за хвилину вибігли звідтіль із мушкетами й кортиками.

Сюди ж, до білого будиночку Кента, по двоє-троє стали збиратися повстанці-раби. Їх кинула охорона, й люди відчули загальну паніку.

– Мерщій до лісу! – скомандував Кент рабам. – Біжіть до лісу! Ховайтеся там, поки ми не прикінчимо цих іспанських свиней.

Й він побіг, аби зі своїми людьми приєднатись до поліції, що збиралась дати відсіч іспанському десанту.

Якби не Блад, то раби мовчки й негайно виконали б цей наказ.

– Для чого квапитися за такої спеки? – запитав Блад. Невільників здивував вельми спокійний тон лікаря. – Ми маємо змогу спокійнісінько подивитися на цей спектакль, а як нам доведеться йти звідсіль, – провадив Блад, – то ми встигнемо зробити це, коли іспанці захоплять місто.

Раби-повстанці, а їх набралося щонайменше двадцятеро, залишилися на узвишші, звідкіля було добре видно всю сцену дій та початок несамовитої сутички.

Поліція й мешканці острова, здатні тримати в руках зброю, осатаніло намагалися відтіснити десант, бо розуміли, що в разі поразки пощади нікому не буде. Усі знали тваринну натуру іспанських солдафонів, тож навіть наймерзенніші вчинки Моргана тьмяніли перед жорстокістю кастильських насильників.

Примітки

1

Бакалавр – науковий ступінь у старовинних і деяких сучасних західноєвропейських університетах. – Прим. пер. (тут і далі).

2

Папіст – прихильник католицизму.

3

Віги – англійська політична партія XVII—XIX ст., попередниця англійської ліберальної партії.

4

Камлот – тонка тканина із верблюжої вовни.

5

Позумент – гаптована сріблом тасьма для оздоблення одягу.

6

Вайтхолл – резиденція англійського уряду.

7

Неймеген – місто в Нідерландах, де було підписано шість мирних договорів у 1678—1679 рр.

8

Суд перів – за англійськими законами пера (лорда) можуть судити лише особи, що мають звання перів. Їх призначає верхня палата лордів англійського парламенту.

9

Торі – англійська політична партія XVII—XIX ст., що була попередницею нинішньої партії консерваторів. У англійському парламенті представляла великих землевласників.

10

…судили Бог і країна – стандартна формула англійського судочинства.

11

Кампешеве дерево – також сандалове, або фіалкове, дерево, яке вирощують у тропічних країнах; має приємний запах фіалок.

12

Ричард Ловлас (1618—1658) – англійський поет, лірик.

13

…між Сент-Джеймським двором і Ескуріалом – між Англією та Іспанією.

14

Ярд – англійська міра довжини, становить приблизно 91 см.

15

Капер – каперське судно, власники якого займалися захопленням торговельних суден у XVI—XVIII ст.

16

Галеон – корабель XVI—XVIII ст. із достатньо сильним артилерійським озброєнням, що використовувався як військове чи торговельне судно; часто оформлювався галоном (носова прикраса давніх вітрильників).

17

Бейдевінд – курс, при якому кут між напрямком вітру і напрямком руху судна становить менше 90°.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.