Знамениті українці - Степан Бандера

Один із бойовиків, Володимир Старик, був убитий, другий, Юрій Березинський, брат дружини Романа Шухевича, будучи пораненим, застрелився, іншим удалося втекти. У цей час Білас і Данилишин пробралися на станцію Наварія Глинна, щоб сісти на потяг, але наскочили на поліцію, яка вже знала про напад у Городку Яґайлонському і перевіряла документи в усіх пасажирів. Замість документів Данилишин вихопив із кишені револьвер, застрелив одного поліцейського, поранив іншого, після чого обидва бойовики кинулися тікати. Їх схопили тільки наступного дня в селі Розвадів українські селяни, яким було сказано, що поліція розшукує двох бандитів.

22 грудня у Львові після недовгих судових розглядів Дмитро Данилишин, Василь Білас і Маріян Жураківський були засуджені до страти. У цій справі був притягнутий також Зенон Коссак, але його провина не була доведена. Маріяну Жураківському президент Польщі замінив страту п’ятнадцятирічним тюремним ув’язненням. Білас і Данилишин були повішені наступного дня у дворі львівської в’язниці. Останніми словами Данилишина на ешафоті були: «Мені тільки дуже шкода, що я не можу ще раз померти за Україну». Білас же вигукнув: «Хай живе Укр…» – але далі не встиг. Свідчення про їхню поведінку зберегли адвокати, присутні при страті. У цей момент у всіх львівських церквах і в багатьох інших містах Галичини задзвонили дзвони, відбулися поминальні служби. Польська поліція не втручалася, побоюючись спонтанних масових бунтів.

Задум перетворити фактично провалену акцію на високу національну трагедію належав Степану Бандері. Під його керівництвом було організовано масове видання літератури ОУН про цей процес. Завдяки Бандері день страти став днем загального українського трауру.

На новому посту Бандера приділяв багато уваги абсолютно різним сторонам підпільної діяльності. Він був організатором великої кількості глибоко законспірованих озброєних груп, закликав робити натиск на політичні бойові виступи і підготовку народних мас для ширшої озброєної боротьби.

Одним із нововведень Бандери була і реорганізація кадрово-організаційної роботи з метою розширити соціальну базу ОУН. Було взято курс на масовість націоналістичного руху. Організаційна робота і кадрове виховання проводилися на всій території західноукраїнських земель, що входили до складу Польщі, причому не тільки серед колишніх військових і студентської молоді, але й у великих містах серед робітників і на селі серед селян. Почалися масові акції, які мали на меті збудити національну і політичну активність народу.

Панахиди, маніфестації під час споруди символічних могил борцям за свободу України, надання почестей полеглим героям громадянської війни в дні національних свят і т. д., антимонопольна і шкільна акції інтенсифікували національно-визвольну боротьбу в Західній Україні. Ініціатором цих акцій був новопризначений крайовий провідник Степан Бандера.

Найперше серед масових акцій слід назвати (так званий) «культ стрілецьких могил». Щоб сучасний читач міг повною мірою зрозуміти, ким були для галичан того часу полеглі січові стрільці, слід було б написати окрему книгу. На щастя, такі видання вже існують. А ми тільки відзначимо, що для жителів населених пунктів у Західній Україні могили січових стрільців нагадували про їхніх чоловіків, батьків, синів, братів, які загинули за незалежну Україну. Оці стрілецькі могили й почали упорядковувати: ставили на них пам’ятники або хрести, обсаджували квітами, відправляли поминальні служби. У селах, де таких могил не було, насипали символічну могилу і встановлювали на ній хрест.

Польська влада швидко зорієнтувалась, чим це їй загрожує, і повела боротьбу у відповідь: поліція і члени польських націоналістичних організацій знищували могили, валили пам’ятники, зрубували хрести. Отже, створенню символічних могил січових стрільців польська влада активно протидіяла. Подібна заборона і запроваджені широкомасштабні репресії були ще одним свідченням національного поневолення України і дуже впливали на свідомість простих українців. Народ чинив посильний опір, приєднуючись таким чином до активної боротьби.

Згадувана вище антимонопольна акція була відмовою українців купувати горілку й тютюн, на виробництво яких існувала монополія держави. ОУН закликала: «Геть з українських сіл і міст горілку й тютюн, тому що кожна копійка, витрачена на них, збільшує фонди польських окупантів, які використовують їх проти українського народу». На думку багатьох дослідників, ця акція істотно вплинула на добробут українського села.

Шкільна акція, яку Бандера починав готувати ще будучи референтом крайової екзекутиви ОУН, була проведена в 1933 році. Акція пройшла по всій Західній Україні, в один день, під гаслом «Вимагаємо українських шкіл! Геть польських учителів!» і полягала в тому, що учні викидали з шкільних приміщень польські державні герби, рвали й топтали польські прапори, відмовлялися відповідати вчителям польською мовою, вимагали від учителів-поляків, щоб вони забиралися до Польщі. Одночасно розповсюджувалася велика кількість заздалегідь віддрукованих листівок і брошур. За даними так званого «архіву Сеника», було виготовлено шість тисяч брошур і 92 тисячі листівок. Польські газети визнавали, що в шкільній акції взяли участь десятки тисяч дітей.

Багато батьків підтримали своїх дітей, а деякі брали і безпосередню активну участь в акції. Хай там як, шкільна акція підтвердила організаційні здібності Степана Бандери, а діти, підростаючи, поповнювали ряди ОУН, а пізніше й УПА (Української повстанської армії).

Окрім цих, безумовно, яскравих моментів революційно-визвольної діяльності на західноукраїнських землях під час керівництва Бандери, слід відзначити також практично повну перебудову процесу підготовки і навчання кадрів, що він провів її. Було організовано систематичне навчання у трьох напрямах: ідеолого-політичному, військово-бойовому і підпільної практики (конспірація, розвідка, зв’язок). У майбутньому такі знання весь час удосконалювалися, досягнувши надзвичайно високого рівня, про що свідчили дії УПА під час Другої світової війни і після неї.

У деяких книгах, авторами яких є прихильники Бандери, наголошується, що саме під час його перебування на посту провідника ОУН у Галичині зміцніла й організувалася, а її активність досягла апогею. Це не зовсім так. Звичайно, часті зміни провідників були серйозною перешкодою для створення міцної організації, але її надійні основи були закладені ще Габрусевичем.

У 1932—1933 роках у радянській Україні лютував штучно організований владою жорстокий голод, унаслідок якого загинули понад сім мільйонів людей, за іншими даними – близько десяти мільйонів. Як відомо, доходило навіть до випадків канібалізму. У той самий час радянська влада категорично заперечувала голод в Україні і відмовлялася від гуманітарної допомоги світової громадськості. У відповідь на голодомор по всій Західній Україні прокотилися масові акції протесту на підтримку голодуючих українців. З метою припинити ці процеси з відома польського уряду до Львова під виглядом дипломата прибув секретний агент ОДПУ[5], спеціальний представник Сталіна Олексій Майлов.

У відповідь крайові кадри ОУН, очолювані Степаном Бандерою, швидко розвернули широкий фронт проти московсько-більшовицької агентури в Комуністичній партії Західної України (КПЗУ) – і почали завдавати їй ударів, паралізуючи її вплив і очищаючи від неї українські території. Одночасно Провід ОУН за кордоном, перш за все Євген Коновалець, спрямував усі свої сили на побудову і поглиблення організаційної мережі на східноукраїнських землях, а також на розширення зв’язкових пунктів. За твердженням одного з найближчих соратників Коновальця, «зв’язкові пункти УВО, а пізніше ОУН охоплювали майже всі кордони Радянського Союзу. І хоча ці кордони були, як заявлялося, «на замку», вони не були неприступними для зв’язків, які підтримував полковник Є. Коновалець. Від Гельсінкі до Шанхаю тяглися зв’язкові пункти через Прибалтику, Білорусію, Полісся, Збруч, Дністер, Варну, Стамбул, Тегеран, Кабул і часом Китай. Скрізь були свої люди…»

Безпосередньою відповіддю на радянський терор стало рішення про замах на радянського консула у Львові, прийняте 3 червня 1933 року на конференції Проводу українських націоналістів спільно з членами крайового Проводу ОУН у Західній Україні.

Акція була дуже старанно і продумано організована. Керував нею особисто Степан Бандера. Спочатку дівчата з розвідувального відділу уважно оглянули консульство ззовні, а один із рядових членів ОУН, Роман Сеньків, пішов на прийом у консульство під виглядом того, що він бажає виїхати до Радянського Союзу. Так було отримано опис внутрішнього приміщення і зовнішності консула. Бойовий референт ОУН Роман Шухевич (Дзвін) накреслив план посольства і розробив план замаху. Було оголошено заклик до охочих. З тих, хто відгукнувся, вибрали селянського хлопця Миколу Лемика, вісімнадцятирічного учня львівської академічної гімназії. Спеціально для Лемика зібрали гроші, щоб він міг пристойно одягнутися, йдучи у консульство. В одному зі львівських парків із Миколою зустрілися Бандера і Шухевич. Він не знав ні їхніх справжніх прізвищ, ні звань, але розумів, що перед ним керівники ОУН. Вони дали йому інструкції, як діяти. Лемик мав прийти на прийом у консульство, застрелити консула, а потім здатися польській поліції для того, щоб було влаштовано суд, на якому він мав оголосити, що вчинив цей акт за наказом ОУН на знак протесту проти масового голодомору в Україні. Зрозуміло, що Лемика чекав смертний вирок – приклад Біласа і Данилишина був, звичайно, не забутий, – але молода людина не відмовилася від завдання.

Ярослав Галан у написаному в 1942 році памфлеті «Люди без батьківщини» подає це так: «Було літо 1933 року. В двері вілли, де містилося львівське радянське консульство, подзвонила молода людина. Увійшовши, вона висловила бажання поговорити з консулом. Коли відвідувачеві сказали, що консул його прийняти не зможе, він швидким рухом вийняв з кишені револьвер німецької марки «парабелум» і кількома пострілами вбив першу людину, що потрапила йому на очі. Жертвою вбивці став працівник консульства Майлов»[6]. Далі автор розповідає, як переляканий жалюгідний убивця метався по консульству, намагаючись утекти, але не зміг цього зробити через ґрати на вікнах.

Насправді все було трохи не так. Дійсно, Лемика прийняв чоловік, зовнішність якого не відповідала отриманому опису, але, можливо, напружені нерви хлопця не витримали, або ж він вирішив – і небезпідставно, – що жертвою повинен стати не обов’язково сам консул, достатньо будь-якого працівника консульства, бо головною ідеєю цієї операції був подальший судовий процес. Лемик швидко оголосив своєму співбесідникові, що має його вбити за наказом ОУН, і відразу ж вистрелив. Справді, після цього він кинувся тікати, щоб його не застрелили охоронці консульства. Про ґрати на вікнах він не міг не знати, бо гострозорі розвідниці напевно їх помітили. Тому Лемик замкнувся в одній із кімнат консульства і кинув револьвер лише після того, як прибула польська поліція.

На суді з’ясувалося, що Лемик убив не простого працівника консульства, як про це писав Ярослав Галан, а спеціального представника Москви, який обіймав посади секретаря і політичного керівника радянського консульства.

А далі все йшло за передбаченим планом: Лемика судили, на суді він тримався гідно, сказав усе, що треба було сказати, присутні на суді журналісти рознесли його слова по всьому світу. Цей процес дав можливість на весь світ заявити, що голод в Україні дійсний факт, який замовчують радянська і польська преса та офіційні органи влади. Лемику загрожував смертний вирок, але суд засудив його на довічне ув’язнення (у Польщі карали смертю тільки тих, кому виповнився 21 рік). Багаторічний член ОУН, в’язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий якийсь час був разом із Миколою Лемиком у в’язниці і пізніше згадував, що той був дуже життєрадісною людиною. На питання: «Коли, Миколо, йдеш на волю?» – відповідав із осмішкою: «У неділю. Щоправда, ще невідомо, в яку саме неділю, але це обов’язково буде неділя…» І справді, він вийшов на волю в неділю, в 1939 році, коли Польща зазнала поразки у війні з гітлерівською Німеччиною. З початком війни з СРСР у 1941 році Микола Лемик відправився у складі «похідної групи» ОУН «на Велику Україну» і був розстріляний німцями в Миргороді Полтавської області.

Незабаром після процесу над Лемиком голова ОДПУ Менжинський почав розробляти план із нейтралізації терористичних акцій українських націоналістів і наказав ліквідувати для постраху кого-небудь із великих діячів українського національного руху. Цим «кимось» виявиться Євген Коновалець – організатор і керівник ОУН, якого знищить радянський агент у 1938 році.

Як уже наголошувалося, бойові дії українських націоналістів були переважно спрямовані проти польських державних органів, національно-політичного гніту українців і поліційного терору польської влади. Це було спричинено тим, що польський уряд продовжував наполегливо проводити політику спольщення («пацифікації») українців.

Безпосередньою відповіддю на дії польського уряду стала детальна розробка замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, людину, що безпосередньо реалізовувала польську окупаційну політику в Західній Україні, погромника українського національного життя, ліквідатора українських шкіл, культурно-освітніх організацій, господарських, кооперативних, спортивних товариств і гуртків, натхненника колонізації українських земель поляками, організатора поліційних знущань і катувань українських політичних в’язнів, судових процесів і шибениць для українських революціонерів. Він же керував подібними операціями на Поліссі й Волині в 1932 році, був автором плану «знищення Русі».

Ухвала про вбивство Перацького була прийнята на спеціальній конференції ОУН ще в квітні 1933 року в Берліні, в якій брали участь від Проводу українських націоналістів Андрій Мельник та інші, а від КЕ ОУН – тоді ще виконувач обов’язків крайового провідника Степан Бандера.

Багато в чому рішення про усунення Перацького було ухвалено і під тиском нацистських кіл. З приходом до влади в Німеччині Гітлера в січні 1934 року берлінська штаб-квартира ОУН на правах особливого відділу була зарахована до штабу гестапо. У передмісті Берліна Вільгельмсдорфе на кошти німецької розвідки були також побудовані казарми, де готували офіцерів і бойовиків ОУН. Що стосується Перацького, то приблизно в цей же час він виступив із різким засудженням планів Німеччини захопити Данціґ, який, за умовами Версальського миру, був оголошений «вільним містом» під управлінням Ліги Націй. Вказівку Ріхарду Ярому, агентові німецької розвідки, що курирував ОУН, усунути Перацького дав особисто Гітлер.

План замаху розробив Роман Шухевич, приводив його в дію Микола Лебедь (Мазко), загальне керівництво здійснював Степан Бандера (Баба, Лис). Проте в останню мить безпосереднє проведення операції було покладено на іншого оунівця – Григорія Мацейка (Гонту).

14 червня, за два дні до вбивства, польська поліція заарештувала Бандеру разом з його товаришем, інженером Богданом Підгайним (Биком), другим (після Шухевича) бойовим референтом КЕ ОУН, коли вони намагалися перетнути чесько-польський кордон. Було арештовано ще декількох членів організації, причетних до вбивства міністра, зокрема Лебедя і його наречену, майбутню дружину, Дарію Гнатківську.

Як уже мовилося, це був не перший арешт Бандери. Окрім тих, про які розповідалося, він потрапляв під арешт польської поліції у зв’язку з різними акціями УВО та ОУН, наприклад, у кінці 1928 року в Калуші і в Станіславі за організацію в Калуші листопадових маніфестацій на честь 10-ліття створення Західноукраїнської Народної Республіки в 1918 році. На початку 1932 року Бандера був затриманий при нелегальному переході польсько-чеського кордону і просидів три місяці в слідчій в’язниці у зв’язку із замахом на польського комісара Чеховського і так далі.

Примітки

1

Крайова екзекутива (КЕ) – виконавчий орган ОУН.

2

ЗУЗ – західноукраїнські землі.

3

В літературі зустрічається й інша назва – Край. Далі буде використовувано обидва варіанти.

4

Про його роль докладніша розповідь далі.

5

ОДПУ – Орган державного політичного управління, спадкоємець ВНК і попередник НКВС.

6

Через не зовсім звичайне прізвище вийшла плутанина в подальших публікаціях. Так, наприклад, у тижневику Українського фонду культури «Заповіт» у 1990 році він фігурує як Манайлов, а в журналі «Дзвін» у 1992 році як Михайлов.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.