Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник)

Цей масив, переконливо розкриваючи «стихійний», конкретно-предметний тип художнього мислення прозаїка, дає уявлення й про безнастанну роботу його уяви, яка і в умовах гострого дефіциту вільного часу вимагала від нього бути зафіксованою на папері. Накидані в чорновиках (подеколи й переписані начисто) більші чи менші повістувальні шматки, десятки персонажів, окреслених зримо чи тільки штрихами, їх монологи й діалоги, незчисленні ситуації, що снувались у фантазії письменника, працюють на розширення окремих сторін художнього світу його прози, вияскравлюють додаткові її можливості. «Повчальним, – писав О. Білецький, – є цей архів, майстерня видатного художника, де величезні полотна оточені значною кількістю етюдів, не раз тільки розпочатих і кинутих, почасти вже доведених до ступеня високої майстерності».

Дослідниками в результаті зіставлення текстів незавершеної прози виокремлено абриси кількох великих творчих задумів, таких, як цикл оповідань «Як ведеться, так і живеться», повісті «Сколихнув», «[Місто Мирне]» (остання назва умовна) та ін.; як літературний факт уже давно функціонує незавершена повість Панаса Мирного «Голодна воля». В усіх цих творах письменник накидує широку картину сільського і міського життя на великому часовому протязі – від дореформених років до доби Першої російської революції, вибудовує розмаїті сімейно-родові генеалогії, створює цілу галерею характеристичних типів із селянського, міщанського, купецького, чиновницького середовища. Тож іще раз можна лише пошкодувати, що копіткими службовими справами, що їм Панас Мирний завдячував своїм відносним житейським благополуччям, було «вкрадено» багато творчого часу у нього як у митця, часу натхнення, якого письменник так і не встиг компенсувати, щоб завершити розпочате.

Втім, «незавершеність» окремих із цих творів не варто абсолютизувати, як і ряд загальних аспектів такого способу письма: стихійно-творче нарощування текстів, що характеризується багатоваріантною розробкою сюжету, примірянням різних ракурсів і точок зору на подію, примноженням художніх деталей і подробиць, – усе це, позбавлене практично-цілісної остаточності за мірками того часу, в якому працював письменник, цілком може бути зіставлене з явищами, окремі риси якого, в чомусь подібні до названих, знаходять сміливішу творчу легалізацію в певній частині повістувальних структур ХХ ст.

У доробкові Панаса Мирного є кілька драматичних творів. Драмі «Лимерівна» (1883, надр. 1892) притаманний загалом традиційний сімейно-побутовий конфлікт: вдова Лимериха з корисливих міркувань видає свою дочку заміж за нелюбого їй. П’єса позначена певним історичним колоритом (дія віднесена в другу половину ХVІІІ ст.). Страдницький образ Лимерівни, головної героїні, належав до найбільш вдалих і улюблених ролей М. Заньковецької.

Тематично «Лимерівну» продовжує драма «У черницях» (1884). Автор тут непоступливий у викритті святенництва монастирського побуту, в обстоюванні права молодої людини на пристрасне почуття.

Підзаголовок «комедія у 5 справах» має п’єса «Згуба» (1896, надр. 1907). Насправді цей твір важко назвати «комедією». У п’єсі розгорнута, по суті, та ж проблема, що й у романі «Повія». Хима, головна героїня п’єси, свого часу втекла із села з паничем і стала його коханкою, тепер хоче вернутися до чесного життя, але знову робить помилку, схиляючись серцем до нового пройдисвіта, котрий, повінчавшись із нею, цинічно її дурить, пропиває з іншими ті гроші, які їй, як придане, дає колишній звідник панич. На відміну від «Лимерівни» з її традиційною розстановкою «позитивних» і «негативних» персонажів, п’єса «Згуба» по-натуралістичному наближена до життя, серед її головних персонажів немає жодного, хто б був «без гріха», драматург у своїй вірності життю широко послуговується суржиковим «вуличним» мовленням (як це пізніше робить у своїх творах і В. Винниченко). Комедійним (скоріше, водевільним) може бути названо хіба що «полегшений» фінал цієї п’єси: хрещений батько Хими виступає несподіваним рятівником, що все залагоджує. Дослідники зазначають, що, побувавши на кону наприкінці ХІХ ст., п’єса ця сценічного успіху не мала. Очевидно, з позицій естетичного кодексу національного театру рубежу віків «Згуба» поставала твором із всуціль гнітючою атмосферою; не здобула вона прихильних оцінок і в літературознавстві радянського часу.

Упродовж усього життя звертався Мирний і до поетичної творчості (власне, нею й розпочав у 1863 р. свій творчий шлях). Крім віршів, писаних з нагоди різних громадсько-культурних подій, крім творів публіцистичних, в його поетичному доробку є чималий масив надзвичайно глибоко-особистісних, індивідуальних, інколи майже «щоденникового» характеру віршових записів, що дозволяють з певністю судити, якими почуттями жив письменник, особливо у більш ранні роки творчості. Втім, і ці вірші, як і решта інших, не сягають високого рівня версифікаційної та й взагалі поетичної майстерності. В одному з листів (до Ц. Білиловського, 1897 р.) письменник самокритично зізнається: «…задля мене вірші, коли що й зробили дотепного, то тільки те, що навчили писати гладенькою, дзвінкою прозою…».

Скоріше по лінії поезії, ніж драматургії, можна розглядати віршову містерію Панаса Мирного «Спокуса» (1901, надр. 1908). Це філософсько-символічний драматургічної форми твір на тему, задану Біблією, про спокушення перших чоловіка й жінки в раю. У розмові з Євою Сатанаїл, порученець Луципера (що виношує стосовно Єви нечестивий задум), вихвалює нібито необмежені можливості розуму та, відповідно, ганьбить «химерну віру», «нікчемну витівку короткого ума». (Сатанаїл, відтак, постає в цій сцені відповідно змальованим вольтер’янцем-гольбахіанцем.) Плоди (яблука) із дерева «знання лихого й доброго», які їм для скуштування подає Змій, не є самі по собі якимись чудодійними, – вони тут виступають знаком (символом) того, що «розумні речі» Сатанаїла чинять вплив на героїню. Єва втягує у «спокусу» й Адама, і лиш коли Голосом із неба їх обох прогнано із раю, сподівається любов’ю заслужити прощення. Вносячи свої оригінальні міркування у витрактування багатозначного біблійного епізоду, котрий не раз виступав предметом інтерпретацій з боку багатьох мислителів і митців світу, український письменник долучається своєю «містерією» до низки творів, вершинний ряд яких складають «Втрачений рай» Дж. Мільтона, «Каїн» Дж. Байрона, «Трагедія людини» І. Мадача, «Смерть Каїна» І. Франка та ін. Драма Панаса Мирного різностильна (в окремих моментах сумнівним видається доцільність введення бурлескних елементів), проте містить чимало вимовних віршових рядків.

Перу Панаса Мирного належить і переклад (завершений у 1897 р.) Шекспірової трагедії «Король Лір», переспіву «Дума про Гайявату» Г. Лонгфелло, низки віршів Г. Гейне та «Слова о полку Ігоревім».

Попри весь цей прозовий, драматургічний та поетичний доробок, найголовнішим, мовлячи словами Франка, «титулом заслуги» Панаса Мирного в українській літературі є два його романи – «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія». Наче висока, двоголова гора (на зразок опоетизованого в новітньому європейсько-американському письменстві Кіліманджаро) підносяться ці два твори над високим масивом прози самого Мирного, та й над прозовим масивом усього українського письменства ХІХ століття.

Роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – одне з вершинних явищ національної літератури ХІХ ст., твір, що зазнаменував новаторський крок української прози. В ньому, задіюючи арсенал художніх засобів багато в чому нової поетики, письменники розгортають реалістично-натуралістичне своїм типом дослідження одного з найгостріших соціальних конфліктів доби.

Як зазначалося, зерно нового художнього задуму Панас Мирний наразі побачив у реальній постаті селянина Гнидки, «трохи чи не на всю Полтавщину звісного розбишаки», що про нього уже вів мову в одному з епізодів нарису «Подоріжжя од Полтави до Гадячого». На шляху художнього з’ясування причин, передусім соціальних, котрі штовхають селянина на шлях розбою, твір із героєм, названим Чіпкою, спочатку набув розмірів повісті, а далі, по кількох етапах доповнення й доопрацювання, почав перетворюватись у великоформатний роман. На певній стадії до його написання долучився старший брат Панаса Мирного, критик, відомий вже на той час в літературі як Іван Білик (псевдонім). В остаточній редакції роману Іванові Білику належить авторство кількох розділів змісту історичного, значною є його роль у виробленні загальної концепції твору, настійне домагання такої авторської позиції, щоб «не с разбойнического притона смотреть на мир, а напротив, – с мировой точки на разбойнический притон». В центрі роману залишився все той же розбійник Чіпка (Нечипір Варениченко), проте образ його подано на широкому, детально виписаному, навіть виміряному історично суспільному тлі, багатогранно змальовано конфліктні взаємини героя й оточення, зрештою, героя і суспільства – з його законами, устійненими звичаями й мораллю.

Уже в жовтні 1875 р. остаточна редакція роману була готова, роман пройшов цензорський перегляд, проте в Петербурзі, де мав друкуватися, світу не побачив, а з’явився друком у Женеві 1880 р., виданий заходами Драгоманова (детальніше – див. коментарі). Читач Наддніпрянської України з цим твором міг познайомитись завдяки публікаціям 1903 та 1905 років. Проте, незважаючи на таке, фактично тридцятилітнє запізнення, роман викликав величезне зацікавлення культурної громади, додав нової слави Мирному як видатному українському прозаїкові.

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – виразно окреслений «роман героя» (у суто літературознавчому розумінні поняття «герой»). Цим героєм, образом особи, довкола якої вибудовується споруда твору, є Нечипір (Чіпка) Варениченко. Чіпка – натура по-своєму неординарна, кмітливий з дитинства, прямий у поведінці. Він уже готовий стати успішним господарем, проте несподівано у нього і його матері відбирають невеликий клапоть землі, основу їх господарства. Продажний суд виносить рішення на користь явного шахрайства. Для молодого селянина, з його загостреним почуттям справедливості, цей факт стає потрясінням. Він іде у запій, зближується з місцевими люмпенами, разом з ними, як їх ватажок, бере участь у кількох крадіжках і нападах – на добро «п’явок людських» і місцевого начальства, з яким конфліктує. Проте вина їх не доведена. Далі Чіпка робить спробу повернутись до «нормального» життя, одружується, бере за дружиною чималий посаг, йому вдається навіть розбагатіти (на торгівлі полотном), на повітовому рівні він уже – поважаний «Никифор Іванович», його вибирають гласним (членом) земської управи. Усе це безмірно підносить його в своїх очах. Проте дворянсько-чиновницьке коло, що заправляє повітом, незадоволене походженням нового члена управи та, побоюючись його намірів «служити людям», знаходить привід усунути Варениченка як гласного. Такий удар був для нього остаточним. Можна згадати формулювання Б. Пастернака з приводу новели «Міхаель Кольхаас» та інших творів німецького письменника Г. Клейста із дещо подібним головним героєм – про «зображення людських афектів, особливо інстинкту справедливості в його сліпій першооснові, коли під впливом образ і пробудженої мстивості цей доброчинний задаток перетворюється в джерело так само позасвідомих злодіянь та злочинів». Чіпка знову п’є із компанією давніх приятелів, до невпізнання змінюється в очах своїх близьких. З метою грабунку зграя розбійників, на чолі із Чіпкою, винищує сім’ю безневинного заможного селянина. Злочинців схоплюють (за оповіщенням Чіпчиної матері); в останній сцені автор показує Нечипора Варениченка в колі арештантів, що йдуть на каторгу.

У нарисі «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», заводячи мову про «народну фантазію», котра має свої закономірності, автор міркує: «…Хто знає, хто поручиться, що років через 20—30 Гнидка-розбишака не займе рядом місця з яким-небудь Кармалюком, Гаркушею, Засориним і іншими розбишаками післягайдамацької пори, котрі уславилися по всій Україні яко боронителі убогих і безталанних од заздрості й пригніту багатих і щасливих?..» (цитування – за архівним списком І. Білика). Однак сам письменник традиційним шляхом «народної фантазії» не пішов: не перебільшив намірів і дійсних почуттів свого героя, не поставив відтак його у ряд, в якому уже стояли Робін Гуд, Рінальдо Рінальдіні, словацький Яношик, мексиканський Астусія (з роману Л. Г. Інклана) та багато інших персонажів – репрезентантів типу «благородного розбійника», остерігся робити свій роман побічною версією всуціль романтизованої «кармелюкіани» (яка постала в українській літературі упродовж ХІХ – ХХ століть, почанаючи від повісті Марка Вовчка й закінчуючи творами В. Кучера та О. Гижі).

Оригінальність і, зрештою, цінність роману Панаса Мирного якраз у тому, що він не піддався на спокуси романтики (можливо, певний романтичний повів можна констатувати стосовно образу Галі на етапі її знайомства з Чіпкою, – але аж ніяк не в провідній проблемі художнього дослідження), послідовно і майже в «чистоті» витримав жорстку реалістично-натуралістичну установку свого письма. Пізніше звернення до рукописів показало дослідникам, що письменник, працюючи над текстом, не раз усуває із мовних партій героя ті місця, котрі можуть якось наближатись до ідеологічної риторики, і, навпаки, у різних епізодах із Чіпкою посилює моменти, в яких дістають повніший, «правдивіший» вияв походження й виховання героя, його нерозривний зв’язок із оточенням, заломлений крізь потужне стихійне начало його «мужичої» натури. Чіпка, певна річ, у кількох випадках своїм словом присоромлює односельців за їх покірність, однак у тому, щi визначає суспільну суть його вчинків, він не виступає носієм альтруїзму (піклування про благо інших) чи, тим більше, якоїсь гуманістичної концепції, а його «бунтарство» та шукання «правди» надто трансформоване й своєзвичне, надто ізольоване від мотивів, якими живе оточення. Чіпка, по суті, є самітником у своєму внутрішньому житті та у своїх поривах, проте ця обставина не виступає для автора підставою для якоїсь ідеалізації Чіпчиної постаті чи романтичного її прикрашування.

Варто б окремо зазначити, що українське літературознавство ніколи не апологетизувало (не підносило на незаслужену духовну висоту) героя роману «Хіба ревуть воли…». Навіть у часи найбільшого ідеологічного тиску на літературознавчу науку не здійснювалось жодних спроб витлумачити сліпий гнів Чіпки в якомусь «революційному» абощо плані, зробити його спільником тих, хто у творах літературної класики чи в дійсній історії репрезентував боротьбу за соціальне визволення. Так, дослідник (П. Хропко) роз’яснював: «Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест, кров загублених жертв невитравним тавром заплямовує Чіпку». Як не дивно, спотворена рецепція загрожувала цьому визначному роману з його героєм (власне, антигероєм) у дещо пізніший час – на рубежі 80—90-х років. Ідеалістичне новорозуміння ідеї приватної власності як панацеї від усіх лих, як блага для країни, холопська готовність окремих представників гуманітарної інтелігенції зразу ж давати відсіч усім посяганням на приватну власність (а уособленням цих посягань якраз і побачили Чіпку Варениченка), разом із примітивним уявленням про природу літературного героя (який нібито в кожному випадку мусить бути зразком для наслідування) спричинили оспорювання значущості цього визначного твору, вели до курйозних тверджень на зразок: «Вивчення цього роману в школі мусить бути заборонене, оскільки там виправдовується зло і насильство» (на сторінках одного фахово-методичного часопису 1990 р.). Втім, невдовзі, коли у чималому числі випадків виявився кримінальний підклад процесу «роздержавлення і приватизації», коли крутійське захоплення угідь, водойм, узбереж новими багатіями прикро торкнулось неімущої «ліберальної» інтелігенції, коли поглибився соціальний розрив між багатими й убогими, – тоді й масове емоційне прийняття твору увійшло у більш помірковане русло, а поодинокі вчорашні його критики й супротивники повернулись до давно відомих його визначень, погодились, що це – «роман-попередження», «роман-застереження». Якщо якийсь висновок із цього роману громада мусить винести – то це пересторога приватновласницькій ненаситності, корумпованій чиновницькій та судовій системі, як і тим політичним групам, котрі такому потворному ладові готові прислуговувати. В будь-якому разі зло і насильство у цьому визначному романі не виправдовується – воно ґрунтовно досліджується правдивим і сумлінним художником, досліджується у примітному багатстві соціальних, історичних обставин, за глибокого проникнення у психологію багатьох персонажів, носіїв різних моральних і соціальних установок. Вдумливому читачеві добре відчутною є і гуманістична, співвідносна з ідеалами вищої справедливості позиція автора. Герой роману, хоч і як яскраво й художньо виразно змальований, за всієї своєї непересічності й зарядженості на «правдошукацтво», не постає тут особистістю самодостатньою, здатною здійнятися понад смислові рівні твору. Роман «Хіба ревуть воли…» важливий і цікавий не масштабами героя, а прийнятим і успішно реалізованим тут творчим методом письменника, що уможливив з великою художньою докладністю розкрити причини й супутні чинники з’яви такої постаті, як Нечипір Варениченко. Образно кажучи, в «суперечці» героя і творчого методу тут перемогу здобуває останній. І це ще раз повинно нагадати про необхідність звернення до суто естетичних критеріїв при оцінці твору.

В естетичному задумі авторів на передньому плані стояв не герой як «герой» (у значенні позитивного зразка), а проблема художнього дослідження певного явища дійсності. Чіпка Варениченко є передусім об’єктом і результатом такого дослідження, талановито проведеного. Водночас важливо, що, позбавлений певного «виховного» значення (можучи, як уже сказано, служити хіба лиш пересторогою новітній суспільній ідеології), не будучи «візитною карткою» національної моралі, в окремих випадках прямо їй суперечачи, – цей образ – в суто естетичному вимірі, на рівні художньої майстерності – виписаний напрочуд вдало. Авторам пощастило переконливо розкрити динаміку й діалектику його характеру, і в цьому плані, як естетична побудова, він є безперечним здобутком творчості Панаса Мирного, зрештою, всієї української прози.

В структурі твору, що ним є об’ємний, багатоплановий роман, головний герой багатобічно характеризований через стосунки з іншими персонажами. Ці стосунки так численні й докладно обґрунтовані в своїй природності, що зовсім не видається нарочитим присутнє в романі «внутрішнє» зіставлення світобачення Чіпки та його найближчих «сподвижників» по розбою, долі Чіпки та близького йому за темпераментом його тестя, козацького нащадка Максима. І в тому, і в іншому випадку таке зіставлення – на користь головного героя твору. Ще більш очевидною, але так само ненав’язливою паралеллю до життєвого шляху Чіпки виступає той непретензійний, доброчесний спосіб, яким верстає своє життя Грицько, його товариш з дитячих літ. Грицько не подався на розбої, наполегливою працею нажив сякі-такі статки, здобув затишок у сім’ї, – проте за глибиною запитів до світу, за своїм емоційним діапазоном він не може йти в жодне порівняння з Чіпкою, не здатен виступати якоюсь суттєвою «альтернативою» головному герою (як би це не намагались довести сьогоденні критики роману). На боці Чіпки – Чіпки у період його розбійництва – немає ані грана моральної правди, і жоден рядок твору не дає в цьому засумніватися, але за бурхливістю своєї емоції, за своїми психологічними задатками, за своєю запитальною поставленістю до світу Чіпка значно перевершує усіх тих пересічних, покірних, догідливих Грицьків, – і для інших висновків текст твору не надає жодних підстав.

Чимало місця вділено в романі детальному, не без легкого (а місцями й доволі гострого) сатиричного відтінку, портретуванню численних представників місцевої (на рівні села й повіту) влади, багатої чи й збіднілої повітової «знаті» – того, за авторським визначенням, «кодла», яке за своєю суттю протиставлене Чіпці. Характерними рисами наділені тут пан Василь Семенович, письмоводитель, «прониза й підлиза» Шавкун, становий Дмитренко, судовик Чижик, економ Лейба, декотрі з членів повітової земської управи, інші. Майже всі вони, за мізерними виключеннями, пов’язані між собою спільними неблаговидними справами, дуже далекими від турбот про «народное благосостояние», про що просторікують на учтах. Пов’язані і родинними зв’язками: «сам – предводитель, родичі – урядники, справник, суддя, підсудки – все то зяті, родичі зятів, племінники…». Вчинки нинішні і згадки про минулі пригоди в їх середовищі показують у дії механізм корупції, кумівства, кругової поруки. На прикладі окремого повіту письменники розкривають кланову організацію економічного й громадсько-суспільного життя (інтегрування у яке, звичайно ж, неможливе для такого «бунтаря», яким постає герой роману).

Широта романного зображення задається й детальним та колоритним викладом історії села Пісок та Гетьманського (у фактичних першовитоках: Гадяцького) повіту за більш ніж сто років, що пов’язана з поетапним підкоренням закріпачених селян родині панів Польських. Автори наводять художні «генеалогії» «самого» предводителя Василя Семеновича Польського, деяких його родичів. Цілі розділи займають розлогі біографічні передісторії Чіпки Варениченка та Галі, котра стала його дружиною. Не можна не побачити тут звернення письменників до одного з ключових постулатів європейського натуралізму, що передбачає простеження фізіологічної й духовно-психологічної спадковості кола основних персонажів.

Високий рівень прозового письма, притаманний романові, засвідчено й багатобарвним змалюванням цілого ряду живих, динамічних епізодів, пов’язаних як з основною лінією твору, так і з периферійними (приміром, І. Франко особливо відзначав у ньому сцену «усмирення» непокірних піщан, розповідь про постій москалів тощо).

Видається, можна вести мову й про етнічно-міфологічні комплекси у глибинній структурі роману, зокрема ті, що складаються у «міф про упиря» і заявлені як зловісне, кількаразове повернення минулого (воно переслідує і матір Нечипора, і його самого): то в образі «чоловіка з Дону» (призвідця втрати клаптя землі), то «поновленою» справою про давній проступок Чіпки, то гризотою про неправедно нажите багатство, узяте за Галею, то непозбутнім товариством трійці волоцюг, яка знову, і ще глибше затягує героя твору у моральні трясовини…

«Повія» – ще одне велике епічне полотно Панаса Мирного, що має підзаголовок: «Роман з народного життя». Як і в попередньому творі цього жанру, розлога повістувальна форма дає нагоду письменникові образним словом здійснювати докладний соціальний і психологічний аналіз великого фрагмента зображуваного. Романіст ще раз засвідчив схильність до створення в цьому жанрі багатоперсонажних груп, до багатошарових «зрізів» суспільних середовищ, які досліджує, до детального мотивування дій, що визначають сюжетний рух. Можна констатувати й певну спробу наблизитися до більш безпосереднього представлення душевного життя героя (в даному випадку – героїні) через виклад снування її думок, переживань, передчуттів, сновидінь тощо.

Композиція роману «Повія» загалом проста, на що має вплив малорозгалужений сюжет. В його основі – історія наймитування й поступового падіння вродливої, душевно незіпсутої сільської дівчини, її шлях від одного господаря до іншого, ще до інших, наприкінці – уже в ролі жінки для розваг, а далі шпиталь і околиця нелюбого рідного села, діставшись якого, вона, уже хвора і знівечена, замерзає. Структура цього роману з такою життєвою «подорожжю» героя, котрою «нанизано» різноманітні його пригоди, його перебування в різних соціальних ярусах і середовищах, у найзагальніших рисах нагадує «Миколу Джерю» І. Нечуя-Левицького, але ще більше – романи епохи Просвітництва, такі як «Молль Флендерс» Д. Дефо, «Життя Маріанни» П. К. Маріво, «Кандід» Вольтера, особливо ж – «Халепи доброчесності» маркіза де Сада (роман, з яким «Повія» Панаса Мирного може вступати в діалог-дискусію за своїми мотивами). Христя виступає то, найчастіше, учасником, то спостерігачем певних подій, то особою, про яку ведеться мова у різних, важливих для цілей авторського зображення, групах персонажів, – і цим досягається єдність у розмаїтій панорамі життя, представленій романом.

Ще докладніше, ніж у романі «Хіба ревуть воли…», письменник змальовує тут дворянсько-чиновницько-купецьке середовище, пануючі в ньому підступні моральні засади, його власницькі інтереси й форми їх реалізації (зокрема, земська діяльність), виводить рельєфні постаті його репрезентантів, як-от губернський предводитель дворянства Лошаков, земські діячі Колісник і Рубець, пристав Книш та інші. Між ними, що «йдуть угору», роблять кар’єру й наживають багатства, метається Христя зі своєю, нікому для них не потрібною долею. Одна з найбільш колоритних постатей – Колісник, оборотистий авантюрист, чиєї відчайдушності й зухвальства виявляється більше, ніж навіть може допустити непевна доба нагромадження капіталу. Від дрібного баришника, що здійснює сумнівні оборудки, Колісник зростає до розпорядника значних фінансових потоків, які проходять через губернське земство. Але багатство – не єдина пристрасть цього «мужика», він натура по-своєму широка й життєлюбна, це він забирає з театру найкращу з-поміж «арф’янок» (нею наразі виявляється Христя) та піклується купівлею хутора, де має на думці у розвагах з утриманкою проводити свій час. Цей герой, що у своєму середовищі ще не втратив до кінця уявлення про справедливість та живе почуття, здатність до глибокого переживання (що й стало причиною його самогубства), зображений автором, видається, не без ознак певної симпатії.

Серед тих, хто причетний до скалічення Христиної долі, – й Григорій Проценко, спочатку дрібний повітовий чиновник, квартиронаймач у хазяїв, де служить Христя, потім – бухгалтер губернського земства, а пізніше, уже після епізоду з Христею – здобувач нових, вищих посад, великою мірою завдяки цинічній безпринципності. У тому, що роль звідника Христі дістається Проценкові, міститься безмірний саркастичний випад письменника у бік чималого прошарку національно й ліберально мімікрованої інтелігенції тих часів, чиї народно-національні гасла нерідко сприяли лише посиленню їх провокативного становища щодо народу (класично відбито це у драмі «Не судилось» М. Старицького). Незнатне походження Проценка, його народознавчі зацікавлення (записує народні пісні, створює лібрето невеликого твору) заколисуюче діють на розсудливу Христю, тим часом Проценко, не відмовляючись від вроди й любові Христі, не тільки не гадає всерйоз поєднати свою долю з долею дівчини, але й навіть не стає на її захист у звичайній ситуації. Варто зазначити, що у перших підступах до теми цього роману герой, дрібний чиновник із прізвищем Проценко (Процаєнко, Грицаєнко), мав бути благородним ідеалістом-народолюбцем (з рисами відомого громадівського діяча Д. Пильчикова та автобіографічними – самого автора), що подає допомогу скривдженій жінці, героїні твору. Однак у процесі написання роману функція «Проценка» зазнає значної еволюції, на чому позначилась як, з одного боку, неухильна художня логіка твору, так і, очевидно, світоглядне розчарування письменника у силі й глибині переконань чималої частини тогочасної інтелігенції.

Якщо роман «Повія» уміщувати у параметри притаманного загалом творчості Панаса Мирного докладного соціального й психологічного аналізу певного соціального типу, то спершу можна подумати, що назва роману не повною мірою відповідає його змісту. Три перші частини твору містять розлоге змалювання пригод та переживань героїні, молодої дівчини, що прийшла із села наймитувати в місто; історія спокушення Христі Притики, власне, її довірення себе безвідповідальному супутникові, що поставився до неї не без деякого – цілком мізерного – душевного відгуку, – розгорнута у третій частині («Сторч головою»). У частині четвертій («По всіх усюдах») читач бачить Христю уже у складі групи «арф’янок», що гастролюють з міста в місто, розважаючи товариства пересичених багатіїв. Власне, тільки в цій, останній частині, у кількох її епізодах і фрагментах, Христя, каючись і картаючи себе, показана в тому способі життя, який може асоціюватись із життям «повії». Може видатися, що романові бракує ще одної, вельми суттєвої, частини – тієї, яка мала б бути поміщена між реально існуючими третьою та четвертою і у якій би було представлення того, як із випадково зведеної, загалом щирої і чесної дівчини, стає жінка для розваг. Адже, здавалося б, не кожна зведениця, та ще й із такими задатками характеру, мусить поповнювати ряди «арф’янок».

Цікаво, що уже перший видавець повного тексту «Повії» (І. Ткаченко) вважав серйозним прорахунком письменника відсутність у романі такого, як йому видавалося, необхідного, конкретного показу еволюції героїні – від її взаємин із спокусником до стану, що означений заголовком.

У процесі створення роману автор здійснював деякі спроби показати «розпусні» витівки Христі (див. коментар до твору), але зрештою відмовився від цього: логіка характеру героїні і масив уже зображених обставин, очевидно, підказували йому, що він дав вичерпну відповідь на питання, як і чому Христя стала повією. Адже письменник, по-перше, переконливо змалював атмосферу суспільства, у якому живе Христя, показав, що в суспільстві, яке майже повністю підпорядковане гонитві за багатством, за посадами, за відзнаками, – у цьому суспільстві успішних змагальників не цікавить душа людини: собі подібних вони використовують лише для потреби – як щабель до успіху, як опосередковуючу ланку в якійсь оборудці, як предмет для грубої тілесної втіхи. Христя в такому суспільстві не могла не стати таким предметом, тим більше, що в суспільній ієрархії стояла безмірно нижче усіх тих, з ким мала справу.

По-друге – вчитаймося у роздуми Христі, у розмови про взаємини чоловіків і жінок, розмови, у яких бере участь героїня і які передують її «падінню», хоч би й розділи 8 і 9 третьої частини. З них стає зрозуміло, що в разі, якби «падіння» таке відбулось (а воно дійсно таки відбулось), Христі назавжди закритий шлях назад, вона була б цілковитим ізгоєм у селі (у яке не дуже-то й прагнула повернутись) і далеко не швидко знайшла б можливість заробітку «чесного» хліба в тому містечку, в якому живе, – з повсякденною атмосферою його чуток і передсудів. Автор не випадково вклинює у роман історію Марини, яка згоджується на роль утриманки (і від якої Христя чує шокуючі для себе слова, що можливими є й стосунки з «іншим» – не лиш із тим, кого полюбила і готова була любити довічно). Історією Марини автор немовби попередньо «програє» наступну історію Христі, показуючи обмеженість шляхів, власне безвикрутність долі цих дівчат.