Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник)

Панас Мирний

Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник)

Кіліманджаро української прози

Прозова творчість Панаса Мирного належить до явищ, якими відкривалися нові сторінки у розвитку українського письменства. Услід за першими творами І. Нечуя-Левицького у прозі Панаса Мирного було підтримано стратегію багатогранного, багатоаспектного зображення світу й людини. Разом з тим Панас Мирний в певних відношеннях іде далі від свого попередника, здійснюючи успішну спробу вибудови масштабних художніх структур, якими є, природно, романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія», задаючи у них великий епічний розмах повістування, створюючи багатофігурні сюжетно поєднані ансамблі, розширюючи у зображенні те коло чинників і обставин дійсності, якими визначається поведінка і весь життєвий шлях героя.

Панас Мирний – псевдонім Опанаса Яковича Рудченка, що народився 1 (за н. ст. 13) травня 1849 р. в Миргороді (звідси – художній топонім «місто Мирне» в одному з рукописів циклу творів та й сам псевдонім письменника). На час народження Панаса батько його був бухгалтером повітового казначейства і мав чин колезького регістратора (у тогочасному «табелі про ранги» – найнижчий чин 14 класу), трохи пізніше дещо просунувся по чиновних щаблях і обіймав посаду повітового скарбничого. По протоптаній батьком службовій стежині пішли й сини: старший Панасів брат Іван і молодший – Лука (ще один – наймолодший – Георгій – у молодому віці попросився волонтером у військо і згодом загинув на Російсько-турецькій війні).

У Миргороді Панас здобуває початкову освіту. Услід за новим призначенням, власне, службовим підвищенням Якова Григоровича, батька, сім’я Рудченків у 1858 р. переїжджає у м. Гадяч. Тут 1862 р. Панас закінчує повітове училище (вдруге закінчує третій клас; враховуючи один початковий рік у миргородському парафіяльному училищі, всього навчання Панас відбув п’ять років). Невеликі статки багатодітної сім’ї не дозволяли здібному хлопцеві вчитися далі; подальшу освіту, яку склали ґрунтовні знання з фінансової справи, а також з історії, культури, світової літератури, він у житті здобув самостійно, поза будь-якими навчальними закладами.

Ще підлітком, у 14-літньому віці, Опанас Рудченко вступає на службу – канцеляристом у гадяцький повітовий суд. Згодом починається його самостійна чиновна служба – у повітовому скарбництві (казначействі) Гадяча, далі – незначні посади в таких же скарбництвах Прилук та Миргорода (де його введено в перший чин), нарешті – багатолітня служба у губернському скарбництві Полтави.

Період «повернення» у Миргород (з осені 1867 до осені 1871 р.) мав вирішальне значення у його літературних пошуках: він продовжує поетичні та драматургічні спроби, пише перші оповідання та створює начерки кількох більших прозових творів, упевнюючись у своєму письменницькому покликанні; очевидно, й вибір псевдоніма стосується саме цього періоду.

З 1871 р. усе подальше життя, офіційна служба та літературна праця Панаса Мирного пов’язані з Полтавою.

У творчому плані надзвичайно плідною для письменника постала перша половина 70-х років, коли було написано оповідання «Лихий попутав» (перший із надрукованих – у 1872 р. – прозових творів письменника), повісті «П’яниця», «Лихі люди», створено першу редакцію драми «Лимерівна» (яка, закінчена у 1883 р., надала одну з кращих ролей тогочасним акторкам і побувала на сценах багатьох українських театрів уже у ХІХ – на початку ХХ ст.). У цей же час у співавторстві з братом Іваном, відомим в літературі під псевдонімом Іван Білик, Панас Мирний створює роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». (Співавторство Білика мало місце при створенні іще одного твору: із написаних Панасом в кінці 70-х років кількох фрагментів Іван створює, дописавши до них ще один розділ, повість «За водою», що була опублікована Панасом Мирним значно пізніше, уже після смерті Івана Білика.)

Наприкінці 70-х – на початку 80-х років Панас Мирний активно працює над новим епічним полотном – романом «Повія» (перші дві частини опубліковано у 1883—1884 роках). Розпочинається й друк прозового циклу «Як ведеться, так і живеться», двох перших його розділів, зміст яких виказував широкий епічний задум (решта оповідань циклу залишились у рукописах).

Разом з тим письменник намагається однаково сумлінно працювати на двох ділянках – літературній та службовій.

Слід сказати, що Афанасій Яковлевич Рудченко, як він іменувався по службових формулярах (він же – Панас Мирний в ролі українського письменника), був службовцем надзвичайно ретельним, кмітливим і фаховим. Його колишні підлеглі, як один, відмічаючи демократичне, товариське його поводження з ними, що їм надзвичайно – ще за тих часів, доби строгої субординації! – імпонувало, згадували: він мав звичку в кінці робочого дня переглядати всі папери, що циркулювали у відділі, багато «ісходящих» сам правив і переписував, скрупульозно дбаючи про точність рахунків і правильність форми. Ясна річ, лише неабиякій працелюбності і, зрештою, непересічним власним здібностям завдячував Опанас Рудченко своєю неухильною службовою кар’єрою: старший бухгалтер, головний бухгалтер скарбництва, бухгалтер казенної палати, секретар казенної палати, начальник відділу казенної палати… Без зайвої скромності, у суто діловому тоні Опанас писав братові в середині 1881 р.: «…Вырвавши меня из счетного отделения, тем самым боятся ослабить значение его. Оно до сих пор считается первым и вообще пользуется самым лестным мнением. Почему? Все знают, и начальство знает, и как только встретится какое-либо затруднение – направляются и направляют за советом ко мне. Что я скажу – тому и быть. … Все это я говорю тебе не с целью показать, насколько это льстит моему самолюбию, но чтобы ты знал, насколько я здесь человек нужный и как прочно сижу на месте…». Втім, і брат Іван, як мовлять у таких випадках, не давав маху, зробивши зрештою кар’єру ще більшу, ніж Опанас, за свій вік чиновника побувавши управляючим кількох губернських казенних палат та чиновником особливих доручень при волинському генерал-губернаторі.

За сумлінну й багатолітню службу Опанас Рудченко одержував ордени й інші відзнаки, був введений у дворянство (1901 р.), згодом, у 1914 р., здобув чин дійсного статського радника (що надавав дворянство нащадкам того, хто його одержував). В шерегу відомих літераторів, причетних до українського слова, Панас Мирний належав до небагатьох (серед них – П. Гулак-Артемовський, Я. Кухаренко, О. Стороженко, В. Коховський), хто сягнув таких високих чинів.

По видрукуванню перших двох розділів «Повії» Панас Мирний активно провадить подальшу роботу літератора, захоплений новими задумами, хай, може, й не такого масштабу, як «Хіба ревуть воли…» та «Повія». У різних виданнях (переважно альманахах та журналах) друкуються його більші чи менші обсягом оповідання – «Лови», «Морозенко», «Серед степів», «Дурниця», повість «Лихо давнє й сьогочасне», драматичні твори – комедія «Перемудрив» (згодом перероблена М. Старицьким на «Крути, та не перекручуй»), драма «Лимерівна», містерія «Спокуса», невеликий ряд віршових творів, переспів «Слова о полку Ігоревім» (під назвою «Дума про військо Ігореве»), переклади і переспіви з Г. Лонгфелло та Г. Гейне. Проте чимала частина написаного в цей час так і залишається неопублікованою, не діждавшись руки письменника для її завершення, серед усього цього – повість «Голодна воля», близькі до повістей тексти – «Палій» та, уже пізнішими упорядниками пойменовані, «Хома Боровик», «Міщани», «В тюрмі», багато інших творів і фрагментів.

В міру сил Панас Мирний брав участь у загальному літературному і громадському житті, – хоча й тут на заваді стояли все ті ж службові обов’язки. Відомими є його зусилля у справі встановлення й відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (1903), далеко не лише почесним було його редакторство у започаткованому в Полтаві загальноукраїнському журналі «Рідний край» (1906—1907). Мирний провадив жваве листування або ж безпосередньо зустрічався з багатьма діячами національної літератури й театру (серед них – М. Лисенко, М. Старицький, Олена Пчілка, Я. Жарко, В. Горленко, С. Єфремов, М. Коцюбинський, брати Тобілевичі, М. Заньковецька), товариські взаємини пов’язували його з російським письменником В. Короленком, який від 1900 р. також жив у Полтаві і який підтримав був задум Панаса Мирного видати спільний збірник творів українських та російських письменників у пам’ять п’ятдесятиліття з дня смерті М. Гоголя (видання такого збірника, наразившись на організаційні труднощі, не було здійснене).

Останнє десятиліття життя, коли Панас Мирний часто і тривало хворував, але не рішався покидати службу, залишало ще менше часу для літературної роботи, для втілення давніших письменницьких планів. Усе ж він береться за переклад «Орлеанської діви» Ф. Шіллера, таки завершує опрацювання третьої частини «Повії», у 1917 р. повідомляючи одного з літераторів про її готовність (тим часом частина четверта, ймовірно, не здобула тієї «викінченості», про яку він мріяв), бере участь у редагуванні популярних книг різних видавництв, які з’явилися в роки Української революції. Звичною залишається для нього й щоденна служба. Губернська влада, що неодноразово змінюється в ці часи, незмінно вдається до послуг досвідченого фінансиста. Трохи більш ніж за тиждень перед смертю Опанас Якович іще був на службі.

Помер Панас Мирний 28 січня 1920 р. Його похорон, уже в часи більшовицької влади в Полтаві (після витіснення денікінців), перетворився на грандіозну національну маніфестацію. Очевидець (Гр. Коваленко) по свіжих враженнях нотував: «…Тисячі народу проводили в останню дорогу славного полтавця. В морозному повітрі лилися жалібні співи українського національного хору. Труну під червоною китайкою везли, по стародавньому звичаю, на санях двома парами волів…».

Одна з очевидних колізій творчого життя, яку для розгадки залишив історикам літератури Панас Мирний, – поєднання відповідальної, неухильної служби і вільної, творчої роботи. Ретельний чиновник, взагалі людина обов’язку, Панас Мирний жертвував службі великою частиною часу, якщо не сказати – частиною свого життя. «Парюсь днем в окружном суде, а вечером – у себя за работой…» – писав Рудченко до дружини влітку 1897 р., згадуючи тут ще одну свою посаду – виборного присяжного засідателя. Кількома роками пізніше на пропозицію Я. Жарка видати окремим виданням у повному обсязі роман «Повія» (уже й необхідні кошти були знайшлися) Панас Мирний відповідає: «“Повію” ще треба викінчити, а задля сього в мене тепер нема часу. Мене так у послідні часи нахилила казенна робота, що я лягаю спати не раніше 2 – 3 години ночі; а вчора довелося лягти тільки в 4 години. Коли ж то при такій роботі братися за “Повію”? Може, я сього літа візьму одпуска на два місяці, то, вилежуючись на дачі, і приймусь за “Повію”. Треба гаразденько передивитись перші три часті, а дві знову перероблювати. Діла багато…». У таких клопотах, розриваючись між рутинною службою, що, проте, була підвалиною достатку сім’ї, та улюбленою літературною працею, провадив роки життя письменник.

Розглядаючи цю суперечність, С. Єфремов, один з перших, хто виступив із докладним викладом життя й творчості Панаса Мирного, суперечність між чиновницьким побутом Панаса Мирного та його істинним літературним покликанням (і, як результат, великою масою нереалізованих задумів) схильний списувати на неготовність тогочасного українського суспільства мати і підтримувати визначного літератора, на відсутність потреби цього суспільства у такій досконалості художнього слова, якої вперто добивався письменник, на поліпшення й варіативне переписування рукописів тратячи час, якого взагалі мав небагато («Мирний народився й діяв не серед такої громади, не серед такого народу, що дали б йому повні можливості на розвиток його великих художніх сил»). Одначе з подібними зручними для письменника (мається на увазі не лиш Панас Мирний) обставинами, які б надавали йому і вільний час, і свободу самовислову, було сутужно завжди – і в часи Панаса Мирного, і, як засвідчила історія, пізніше також. Сам Панас Мирний прийшов до розуміння цього десь у шістдесятирічному віці; видається, це розуміння відбиває його ліричний нарис (поезія в прозі) «Робота». Що ж стосується ідеалу досконалості українського слова – то Мирний якраз належав до тих митців, хто намагався розбудити в освіченій громаді прагнення і потребу такої досконалості.

Варто, разом з тим, спростувати багаторазові твердження про цілковиту різність «двох світів» Панаса Мирного – О. Рудченка, письменника й службовця, їх нібито повну ізольованість один від одного. Слід бачити й те, що чиновницька діяльність (з кожним разом на все вищому щаблі), поглинаючи надзвичайно багато часу у письменника і зі своїми потребами стаючи на перешкоді реалізації багатьох творчих задумів, надавала О. Рудченку величезний масив інформації з фінансового, ділового, громадсько-суспільного життя губернії, як на долоні, показувала вдумливому чиновникові механізми обороту капіталів, шляхи набуття багатств, систему корупції та зловживань (не кажучи вже про те, що й представляла людську особу у далеко не байдужих для неї життєвих ситуаціях, відтак виявляла її у великому діапазоні емоцій і пристрастей). Чиновницькій службі О. Рудченка творчість Панаса Мирного зобов’язана підказкою багатьох сюжетних мотивів і епізодів. Знання чиновницького світу «зсередини», яке мав Панас Мирний, стало йому в пригоді як при створенні роману «Хіба ревуть воли…», так і, особливо, при широкому закроєнні «Повії», твору, в якому згаданий світ виступає чи не головним предметом зображення, власне, предметом відчутно сатиричного викриття. (Як не згадати тут російського письменника-сатирика, а водночас крупного державного чиновника М. Салтикова-Щедріна, котрому повсякдення «служби» постачало багатий матеріал як для цікавих образів персонажів, так і для знищувальних узагальнюючих присудів щодо російської імперської дійсності; щоправда, свої посади російський письменник здобував не таким тяжким шляхом і мав значно більше дозвілля для письменницької роботи, та й значно більші можливості для публікації творів.)

При цій нагоді варто б спростувати іще одну легенду про письменника. У ряді популярних нарисів розповідається історія про те, що у Полтаву свого часу надходив був поліційний циркуляр, у якому повідомлялося про перебування десь на полтавських теренах «діяча українського руху» письменника Мирного із розпорядженням, що його у випадку опізнання необхідно негайно заарештувати, відтак полтавські жандарми нібито збилися з ніг, розшукуючи цього Мирного, тим часом письменник, надійно замаскований псевдонімом, спокійно усміхався та продовжував писати твори. Що в цій історії правда, а що – вигадка? Надіслання подібних циркулярів справді мало місце, один із них був виданий у 1898 р. (його зразок зберігається в Історичному музеї у Москві), ще один – у 1915 р. Але варто заперечити те, нібито письменник при цьому, як на свій порятунок, покладався на псевдонім.

Можна зауважити, що, по-перше, псевдонім літератора Опанаса Рудченка був достатньою мірою відомий і письменницьким колам в Україні, і полтавській чиновній і культурній «еліті» того часу, до якої Опанас Рудченко належав. (Досить згадати відзначення у 1913 р. 50-річчя службової і водночас 50-річчя літературної діяльності оточенням ювіляра, а також – за цієї нагоди – статтю у всеросійському журналі «Спутник чиновника», де, поряд із визнанням заслуг у службі імператору, дано високу оцінку і літературній роботі Рудченка, яка, звичайно, була відома за псевдонімом…) По-друге, в усіх випадках, коли циркуляри подібного змісту справді надходили із Петербурга у Полтаву, то високопоставлені полтавські жандарми, знаючи, хто стоїть за псевдонімом Мирний, навряд чи бажали чинити згідно з предписаним і заходити у непорозуміння із, по суті, головним реєстратором і контролером казенних фінансових трат губернії. Якщо про згаданий циркуляр у Полтаві з усмішкою зі своїми приятелями перемовлявся розшукуваний Мирний, то було це, певна річ, не без мовчазного попустительства котрогось із чільників місцевого жандармського управління, який подавав рапорт-відповідь у Петербург, імітуючи безрезультатні пошуки злісного українофіла…

Варто глибше зрозуміти і функцію псевдоніма для діяльності письменника (маємо на увазі не тільки О. Рудченка – Панаса Мирного). Факт наявності псевдоніма у того чи іншого українського письменника ХІХ століття донедавна витлумачувався переважно (якщо не виключно) як факт суспільно-політичний: як засіб обманути пильність охоронців режиму, уникнути особистих переслідувань за публікацію творів тощо. Ймовірно, це можна стверджувати стосовно початкового етапу творчої діяльності Панаса Мирного – коли він публікував свої перші твори не в Росії, а за кордоном, в тодішній Австро-Угорщині. Одначе він не поспішав вивільнятись від псевдоніма й пізніше (приміром, публікуючи в київському альманасі «Рада» дві перші частини роману «Повія»). Чому? Очевидно, Панас Мирний належав до тих творчих особистостей, для яких (а їх більшість) псевдонім має значення творчо-психологічне. Псевдонім виступає своєрідною – хай навіть упізнаваною і добре відомою – але маскою, яка створює певну ігрову атмосферу, переводить спілкування із читачем (глядачем) у дещо інший регістр, побільшуючи відтак міру творчої свободи, легітимізуючи ті позиції, на які автор, можливо, не зважився б за прямого називання свого імені. Зрештою, ця гра у невідомість (інкогніто), можливо, була необхідна письменникові, його ближчому й дальшому оточенню у повсякденному житті, адже навіть якщо той чи інший діяч упізнавав себе чи свій сумнівний учинок в якомусь епізоді твору Панаса Мирного – то все ж, навіть знаючи, з ким із його добре знайомих співвідноситься авторство цього твору, не міг не зважати на ту умовність, що це писав не «наш уважаемый Афанасий Яковлевич», а якийсь буцімто невідомий «Панас Мирний».

Тривалий, більш ніж півстолітній протяг літературної роботи Панаса Мирного не може суттєво суперечити тому припущенню, що за своєю природою талант письменника належав до відносно «раннього» типу. Уже у двадцятишестилітньому віці, у 1875 р., він мав видрукуваними оповідання «Лихий попутав» та повість «П’яниця» (які поклали початок його незаперечному письменницькому авторитету), і не тільки це, не тільки нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», а й написаний на основі одного з мотивів цього нарису, завершений і засланий до цензури роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Свіжість молодого таланту відбилась і у романі «Повія», над яким він практично відразу після цього починає працювати…

Першим друкованим виступом Панаса Мирного був сповнений патріотичних почувань вірш «Україні», вміщений 1872 р. у львівському журналі «Правда», услід за цим – друковані там же прозові твори «Лихий попутав» (1872), «П’яниця» (1874) та згаданий вже нарис (1874).

В оповіданні «Лихий попутав» автор звертається до уже традиційної на той час в українській літературі теми про зведеницю. Особливістю її витрактування Панасом Мирним є те, що письменник намагається психологізувати сюжет: нещасна доля дівчини-сироти розкривається в її ж оповіді (від першої особи), де значна роль вділена її переживанням, її намаганням пояснити суть взаємин між людьми. Спокусником дівчини виступає не хтось із верстви соціально вищої (як це має місце, приміром, у «Сердешній Оксані» Г. Квітки-Основ’яненка), а такий же, як вона сама, наймит-заробітчанин, що займається ремеслом у міського майстра. Таким чином на передній план твору виходить драма обманутого довір’я, яка розгортається в місті, та чужість і безсердечність оточення, зокрема родичів, що його дознає дівчина у селі. Мотив зведення щирої, простої дівчини присутній і в повісті «П’яниця». Тут він доповнює собою комплекс болісних вражень, які здобуває молодий, недосвідчений чиновник на початку свого службового шляху, стикаючись із холодно обміркованими, безпощадними до оточуючих планами свого брата кар’єриста. Цей перший досвід ламає Івана Ливадного, героя оповідання, і він спивається.

Майстерне ведення повістування, багатство мови, характерні подробиці у змалюванні соціальних типів, сповнені внутрішнього драматизму сюжетні мотиви (до них письменник іще повертається, даючи їм ширше розгортання у наступних творах), – усе це, притаманне прозовим картинам «Лихий попутав» та «П’яниця», відразу і надовго (в період, коли видрукувані в Женеві книги залишалися фактично невідомими в Україні, принаймні в Україні Наддніпрянській) визначило високе й безперечне письменницьке становище Панаса Мирного. Так, І. Франко, згадуючи пізніше свої гімназійні роки і коло свого тодішнього (перша половина 70-х років) читання, зазначає: «…я дістав був перші річники “Правди” і читав з них тільки белетристику українську: Стороженка, Марка Вовчка, Куліша, Шевченка, Руданського, Мирного. Сей останній (крім Шевченка і Марка Вовчка) зробив на мене найсильніше враження своїм оповіданням “Лихий попутав” (Зібрання творів, т. 49, с. 244). До ранніх творів належить і недруковане за життя автора, виконане в натуралістичному ключі оповідання «Палійка» – з викладом історії про скалічену дитину, її хворобливе дорослішання, жалюгідні нагоди втолення її природних інстинктів, її помсту тим, хто глузує над нею. Життєві явища, подібні до тих, що відображені в цьому оповіданні, двома десятиліттями пізніше стають предметом особливої уваги, навіть певного культивування, в літературі «декадентській». Випереджаючи таку літературу загальним заявленням змісту твору, Панас Мирний, разом з тим, у відношенні емоційно-смисловому зберігає іншу, відмінну позицію, ближчу до тієї позиції гуманного співпереживання, що встановилася у перших відомих його оповіданнях.

Під час роботи над романом «Хіба ревуть воли…», на етапі його остаточного викінчення, Панас Мирний за короткий час створює повість «Лихі люди» (видана 1877 р. в Женеві, пізніша, цензурна назва – «Товариші»). Багато що в особливостях її постання пояснюється тим, що у ній (особливо у роздумах основного її героя, молодого літератора Петра Телепня) відбито заповітні міркування самого Панаса Мирного. Повість водночас була тим твором, яким письменник прилучився до розпочатої П. Кулішем, О. Кониським та І. Нечуєм-Левицьким дискусії про «нового героя» української прози – пов’язаного з народом культурного діяча. Твір цей з-поміж інших, сучасних йому, у багатьох відношеннях виявився чи не найзмістовнішим. У ньому докладно розкрито психологію головних персонажів (звичайне жанрове визначення цього твору – «психологічна повість»), з реалістичною правдивістю окреслено суспільну атмосферу, в якій розгортається дія.

У повісті автор подає своєрідний «паралельний життєпис» чотирьох персонажів – «товаришів», з дитинства знаних один одному (навчалися разом у початковій школі, потім троє – у гімназії, четвертий же, учень семінарії, мешкав разом з ними на найманій квартирі). Доля знову зводить їх разом – цього разу в тюрмі міста П. (нескладне «зашифрування» Полтави). Літератор Телепень, що виношував плани друкованим словом «звертати увагу на страшні картини нужди та горя» та повертати освічене суспільство обличчям до народу, узятий в тюрму разом із своїми паперами. Невдовзі в сусідню камеру прибуває його однодумець Тимофій Жук, діяч, що бореться за бодай незначне поліпшення становища громади працюючих. Допит заарештованого веде, блискаючи ґудзиками офіцерського мундира, товариш (заступник) прокурора Шестірний, віддавна знаний їм як донощик і провокатор, людина підступна, запобігаюча перед власть імущими. По інший бік тюремної «хати» опиняється й постать Попенка, «тюремщицького батюшки», що з цинічним гумором коментує долю своїх колишніх «товаришів». Повість увіч засвідчує, якою непростою в умовах поліцейської, самодержавної Росії того часу була справа громадської роботи, долання яких морально-психологічних бар’єрів передбачав її вибір, з якими далеко-йдучими суспільними і просто житейськими наслідками пов’язане було зовні невинне бажання чимсь прислужитися рідному народові… Майже вся історія «товаришів» подається через свідомість Петра Телепня – через його спогади, марення, а далі й галюцинації. Хворобливий стан героя, чесного, прямого, але душевно не загартованого, наближається до божевілля; останньою краплиною, що переповнює його страждання, стають відвідини тюрми його матір’ю. Усвідомлення того, якого нещастя завдав він сім’ї, почуття загальної безвиході надсилають йому низку нових видив, обриває які лише його самогубство.

Серед помітних творів прозаїка – повісті «Голодна воля» (друга половина 80-х років, незакінчена, надр. 1940), «Лихо давнє й сьогочасне» (90-ті роки, надр. 1903), «За водою» (80-ті роки, у значній частині дописана І. Біликом, надр. 1918). У них ще раз яскравою гранню виявила себе епічність художнього мислення Панаса Мирного, що включає, як свою характеристику, новітній художній історизм та зумовлює розгляд зображуваного на великому часовому протязі. Природно, увагу письменника, «літописця» епохи, не могла не привернути одна з поворотних подій суспільного життя – земельна реформа 1861 року, що формально покінчила з кріпацькою залежністю і дала поштовх новим економічним і політичним тенденціям. Виступаючи уже, по суті, істориком щодо епохи дореформеної, Панас Мирний робить об’ємне зіставлення особливостей суспільного укладу різних історичних етапів через змалювання доль багатьох персонажів, серед них і таких, що «проведені» прозаїком з однієї епохи в іншу. Привертає увагу вміння письменника окреслити настрої більшого чи меншого колективу, народної маси (це, зокрема, віднесена до перших років реформи їх незгода приймати жалюгідні умови дарованого «звільнення», пошуки селянами «справжньої волі»). На цьому тлі виразніше вимальовуються окремі постаті. Галерею кріпосників, знану з роману «Хіба ревуть воли…», доповнюють Гамза («Голодна воля»), що помер від звістки про урядовий намір розкріпачення селян, та Башкир («Лихо давнє й сьогочасне»); жорстокий самодур із канчуком у руках, незадовго перед кінцем кріпосницького владарювання він зникає з села, застуканий панією у своєму кабінеті з «кумою» кріпачкою. Леліє гадки стати заможним господарем Василь Кучерявий («Голодна воля»), колишній кріпак, один з небагатьох, хто не хилив покірно голову перед панською сваволею. Проте, згідно з духом епохи, тривкіше становище здобуває Йосипенко, колишній прикажчик, котрий у час смерті свого господаря викрав гроші із панської скрині, тепер він розбагатів, затуркана ж громада погоджується обрати його старостою…

Зміст одного з названих творів сам письменник визначив як «оповідання про лихо давнє – кріпацьке, з його утисками, серед котрих скніли і ниділи людські душі і котрі примушували людей держатися гурту, щоб захиститись від лиха, і сьогочасне – з його безземельною волею та голодним лихом, що заставляє людей забувати про гурт, думати тільки про себе, а декого і йти проти свого ж таки брата». Існування розбрату між селянством, малодушність щодо спільної солідарної дії, корисливий егоїзм втілено в образові Марини («Лихо давнє й сьогочасне»), колишньої панської коханки, тепер – ключниці в управителя, здатної прогнати геть усіх тих, хто колись її рятував, не видавав гнівній панії.

Трагічною є доля селянина Федора Нужди («За водою»). Для хворого сина, котрого, ради заробітків, змушений по цілих днях залишати без свого догляду, він, за порадою знахарки, рішається наловити раків. Але всі водойми уже перебувають в оренді нових власників. Змушений виконувати свій задум крадучись, Федір тоне. Смерть його, проте, не розжалоблює багатіїв. І пан, і орендар Лейба, і сільський піп глумляться над честю злидаря, тіло якого, із затиснутим у руці раком, наступного дня було виловлено з води…

Ця промовиста деталь, як і опис самого епізоду (ловіння раків) – не єдина художня знахідка прозаїка (варто зазначити, що в основі її лежить бувальщина, свого часу оброблена молодшим братом письменника Георгієм у поемі «Рибалка-злодій», на високий мистецький рівень цю подробицю підносить саме Панас Мирний).

Звертає на себе увагу й розкриття душевного стану героя через його монолог, «думки вголос» (п’яного Федора, панського «кума» з повісті «Лихо давнє й сьогочасне», якому душевно непосильним є таке «кумування»), що може розглядатись як попередництво «стефаниківської» манери змалювання характеру. У цій же повісті цікавим явищем постає персоніфікація і, зрештою, міфологізація небаченої в селі сільськогосподарської машини – у свідомості селян, з їх емоційним до неї ставленням (машина забирає у них можливість заробітку), що проникливо підмічено й художньо підсилено автором.

Помітним у доробку Панаса Мирного є невеликий твір «Серед степів» (1885, 1898, надр. 1903), що з однаковим правом може бути жанрово пойменований як нарисом, так і своєрідним «настроєвим» оповіданням. Часові виміри, які охоплені викладом, – «день у дорозі» (первісна назва твору). В одну художню цілість автор поєднує виразні пейзажні замальовки степу, опис нескладних вчинків двох подорожніх – героя та візника Якима, філософічні роздуми героя над життям степівників, найгостріший імпульс яким подають «тини та загороди», ознаки егоїстичних власницьких інтересів. Відрадний настрій героя, що спостерігає красу українського степу, підточує невідступна думка про тих, кому не знаходиться місця серед розкішного степового роздолля, – про переселенців. Саме їх стрічають подорожні, до них не проти пристати й супутник героя, також битий нуждою…

Нечисленними є гумористичні прозові твори Панаса Мирного. Їх усього два – оповідання «Лови» (1883, надр. 1887) та «Дурниця» (1909), проте вони належать до кращих зразків цього жанру в українській прозі. Порівняно з творами І. Нечуя-Левицького, де основне комічне навантаження припадає на репліки персонажів та авторську характеристику останніх, гумор Панаса Мирного більш стриманий (але при цьому й соціально гостріший), це гумор анекдотичних ситуацій, в які потрапляють персонажі. Жандармський пристав, шукаючи небезпечного злочинця, що, за відомостями, з’явився у місті, бере штурмом кімнату готелю, в якій виявляє заїжджого офіцера та… власну дружину («Лови»). В другому оповіданні – простуватий стражник легко розгадує конспіративний маневр сільського політикана-любителя: витягує з-під стріхи заховане там записане на папері звернення, з трудом читає та, оцінивши його як «дурницю», пускає на самокрутки. Комічну ситуацію посилює й образ станового, котрий одного вечора братається з героєм-оповідачем, а наступного – робить у нього трус по всій формі.

Значну частину творчої спадщини Панаса Мирного становить так звана «незавершена проза» (у семитомному Зібранні творів – повних два томи). Цей масив, переконливо розкриваючи «стихійний», конкретно-предметний тип художнього мислення прозаїка, дає уявлення й про безнастанну роботу його уяви, яка і в умовах гострого дефіциту вільного часу вимагала від нього бути зафіксованою на папері. Накидані в чорновиках (подеколи й переписані начисто) більші чи менші повістувальні шматки, десятки персонажів, окреслених зримо чи тільки штрихами, їх монологи й діалоги, незчисленні ситуації, що снувались у фантазії письменника, працюють на розширення окремих сторін художнього світу його прози, вияскравлюють додаткові її можливості. «Повчальним, – писав О. Білецький, – є цей архів, майстерня видатного художника, де величезні полотна оточені значною кількістю етюдів, не раз тільки розпочатих і кинутих, почасти вже доведених до ступеня високої майстерності».

Дослідниками в результаті зіставлення текстів незавершеної прози виокремлено абриси кількох великих творчих задумів, таких, як цикл оповідань «Як ведеться, так і живеться», повісті «Сколихнув», «[Місто Мирне]» (остання назва умовна) та ін.; як літературний факт уже давно функціонує незавершена повість Панаса Мирного «Голодна воля». В усіх цих творах письменник накидує широку картину сільського і міського життя на великому часовому протязі – від дореформених років до доби Першої російської революції, вибудовує розмаїті сімейно-родові генеалогії, створює цілу галерею характеристичних типів із селянського, міщанського, купецького, чиновницького середовища. Тож іще раз можна лише пошкодувати, що копіткими службовими справами, що їм Панас Мирний завдячував своїм відносним житейським благополуччям, було «вкрадено» багато творчого часу у нього як у митця, часу натхнення, якого письменник так і не встиг компенсувати, щоб завершити розпочате.

Втім, «незавершеність» окремих із цих творів не варто абсолютизувати, як і ряд загальних аспектів такого способу письма: стихійно-творче нарощування текстів, що характеризується багатоваріантною розробкою сюжету, примірянням різних ракурсів і точок зору на подію, примноженням художніх деталей і подробиць, – усе це, позбавлене практично-цілісної остаточності за мірками того часу, в якому працював письменник, цілком може бути зіставлене з явищами, окремі риси якого, в чомусь подібні до названих, знаходять сміливішу творчу легалізацію в певній частині повістувальних структур ХХ ст.

У доробкові Панаса Мирного є кілька драматичних творів. Драмі «Лимерівна» (1883, надр. 1892) притаманний загалом традиційний сімейно-побутовий конфлікт: вдова Лимериха з корисливих міркувань видає свою дочку заміж за нелюбого їй. П’єса позначена певним історичним колоритом (дія віднесена в другу половину ХVІІІ ст.). Страдницький образ Лимерівни, головної героїні, належав до найбільш вдалих і улюблених ролей М. Заньковецької.

Тематично «Лимерівну» продовжує драма «У черницях» (1884). Автор тут непоступливий у викритті святенництва монастирського побуту, в обстоюванні права молодої людини на пристрасне почуття.

Підзаголовок «комедія у 5 справах» має п’єса «Згуба» (1896, надр. 1907). Насправді цей твір важко назвати «комедією». У п’єсі розгорнута, по суті, та ж проблема, що й у романі «Повія». Хима, головна героїня п’єси, свого часу втекла із села з паничем і стала його коханкою, тепер хоче вернутися до чесного життя, але знову робить помилку, схиляючись серцем до нового пройдисвіта, котрий, повінчавшись із нею, цинічно її дурить, пропиває з іншими ті гроші, які їй, як придане, дає колишній звідник панич. На відміну від «Лимерівни» з її традиційною розстановкою «позитивних» і «негативних» персонажів, п’єса «Згуба» по-натуралістичному наближена до життя, серед її головних персонажів немає жодного, хто б був «без гріха», драматург у своїй вірності життю широко послуговується суржиковим «вуличним» мовленням (як це пізніше робить у своїх творах і В. Винниченко). Комедійним (скоріше, водевільним) може бути названо хіба що «полегшений» фінал цієї п’єси: хрещений батько Хими виступає несподіваним рятівником, що все залагоджує. Дослідники зазначають, що, побувавши на кону наприкінці ХІХ ст., п’єса ця сценічного успіху не мала. Очевидно, з позицій естетичного кодексу національного театру рубежу віків «Згуба» поставала твором із всуціль гнітючою атмосферою; не здобула вона прихильних оцінок і в літературознавстві радянського часу.

Упродовж усього життя звертався Мирний і до поетичної творчості (власне, нею й розпочав у 1863 р. свій творчий шлях). Крім віршів, писаних з нагоди різних громадсько-культурних подій, крім творів публіцистичних, в його поетичному доробку є чималий масив надзвичайно глибоко-особистісних, індивідуальних, інколи майже «щоденникового» характеру віршових записів, що дозволяють з певністю судити, якими почуттями жив письменник, особливо у більш ранні роки творчості. Втім, і ці вірші, як і решта інших, не сягають високого рівня версифікаційної та й взагалі поетичної майстерності. В одному з листів (до Ц. Білиловського, 1897 р.) письменник самокритично зізнається: «…задля мене вірші, коли що й зробили дотепного, то тільки те, що навчили писати гладенькою, дзвінкою прозою…».

Скоріше по лінії поезії, ніж драматургії, можна розглядати віршову містерію Панаса Мирного «Спокуса» (1901, надр. 1908). Це філософсько-символічний драматургічної форми твір на тему, задану Біблією, про спокушення перших чоловіка й жінки в раю. У розмові з Євою Сатанаїл, порученець Луципера (що виношує стосовно Єви нечестивий задум), вихвалює нібито необмежені можливості розуму та, відповідно, ганьбить «химерну віру», «нікчемну витівку короткого ума». (Сатанаїл, відтак, постає в цій сцені відповідно змальованим вольтер’янцем-гольбахіанцем.) Плоди (яблука) із дерева «знання лихого й доброго», які їм для скуштування подає Змій, не є самі по собі якимись чудодійними, – вони тут виступають знаком (символом) того, що «розумні речі» Сатанаїла чинять вплив на героїню. Єва втягує у «спокусу» й Адама, і лиш коли Голосом із неба їх обох прогнано із раю, сподівається любов’ю заслужити прощення. Вносячи свої оригінальні міркування у витрактування багатозначного біблійного епізоду, котрий не раз виступав предметом інтерпретацій з боку багатьох мислителів і митців світу, український письменник долучається своєю «містерією» до низки творів, вершинний ряд яких складають «Втрачений рай» Дж. Мільтона, «Каїн» Дж. Байрона, «Трагедія людини» І. Мадача, «Смерть Каїна» І. Франка та ін. Драма Панаса Мирного різностильна (в окремих моментах сумнівним видається доцільність введення бурлескних елементів), проте містить чимало вимовних віршових рядків.

Перу Панаса Мирного належить і переклад (завершений у 1897 р.) Шекспірової трагедії «Король Лір», переспіву «Дума про Гайявату» Г. Лонгфелло, низки віршів Г. Гейне та «Слова о полку Ігоревім».

Попри весь цей прозовий, драматургічний та поетичний доробок, найголовнішим, мовлячи словами Франка, «титулом заслуги» Панаса Мирного в українській літературі є два його романи – «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія». Наче висока, двоголова гора (на зразок опоетизованого в новітньому європейсько-американському письменстві Кіліманджаро) підносяться ці два твори над високим масивом прози самого Мирного, та й над прозовим масивом усього українського письменства ХІХ століття.

Роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – одне з вершинних явищ національної літератури ХІХ ст., твір, що зазнаменував новаторський крок української прози. В ньому, задіюючи арсенал художніх засобів багато в чому нової поетики, письменники розгортають реалістично-натуралістичне своїм типом дослідження одного з найгостріших соціальних конфліктів доби.

Як зазначалося, зерно нового художнього задуму Панас Мирний наразі побачив у реальній постаті селянина Гнидки, «трохи чи не на всю Полтавщину звісного розбишаки», що про нього уже вів мову в одному з епізодів нарису «Подоріжжя од Полтави до Гадячого». На шляху художнього з’ясування причин, передусім соціальних, котрі штовхають селянина на шлях розбою, твір із героєм, названим Чіпкою, спочатку набув розмірів повісті, а далі, по кількох етапах доповнення й доопрацювання, почав перетворюватись у великоформатний роман. На певній стадії до його написання долучився старший брат Панаса Мирного, критик, відомий вже на той час в літературі як Іван Білик (псевдонім). В остаточній редакції роману Іванові Білику належить авторство кількох розділів змісту історичного, значною є його роль у виробленні загальної концепції твору, настійне домагання такої авторської позиції, щоб «не с разбойнического притона смотреть на мир, а напротив, – с мировой точки на разбойнический притон». В центрі роману залишився все той же розбійник Чіпка (Нечипір Варениченко), проте образ його подано на широкому, детально виписаному, навіть виміряному історично суспільному тлі, багатогранно змальовано конфліктні взаємини героя й оточення, зрештою, героя і суспільства – з його законами, устійненими звичаями й мораллю.

Уже в жовтні 1875 р. остаточна редакція роману була готова, роман пройшов цензорський перегляд, проте в Петербурзі, де мав друкуватися, світу не побачив, а з’явився друком у Женеві 1880 р., виданий заходами Драгоманова (детальніше – див. коментарі). Читач Наддніпрянської України з цим твором міг познайомитись завдяки публікаціям 1903 та 1905 років. Проте, незважаючи на таке, фактично тридцятилітнє запізнення, роман викликав величезне зацікавлення культурної громади, додав нової слави Мирному як видатному українському прозаїкові.

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – виразно окреслений «роман героя» (у суто літературознавчому розумінні поняття «герой»). Цим героєм, образом особи, довкола якої вибудовується споруда твору, є Нечипір (Чіпка) Варениченко. Чіпка – натура по-своєму неординарна, кмітливий з дитинства, прямий у поведінці. Він уже готовий стати успішним господарем, проте несподівано у нього і його матері відбирають невеликий клапоть землі, основу їх господарства. Продажний суд виносить рішення на користь явного шахрайства. Для молодого селянина, з його загостреним почуттям справедливості, цей факт стає потрясінням. Він іде у запій, зближується з місцевими люмпенами, разом з ними, як їх ватажок, бере участь у кількох крадіжках і нападах – на добро «п’явок людських» і місцевого начальства, з яким конфліктує. Проте вина їх не доведена. Далі Чіпка робить спробу повернутись до «нормального» життя, одружується, бере за дружиною чималий посаг, йому вдається навіть розбагатіти (на торгівлі полотном), на повітовому рівні він уже – поважаний «Никифор Іванович», його вибирають гласним (членом) земської управи. Усе це безмірно підносить його в своїх очах. Проте дворянсько-чиновницьке коло, що заправляє повітом, незадоволене походженням нового члена управи та, побоюючись його намірів «служити людям», знаходить привід усунути Варениченка як гласного. Такий удар був для нього остаточним. Можна згадати формулювання Б. Пастернака з приводу новели «Міхаель Кольхаас» та інших творів німецького письменника Г. Клейста із дещо подібним головним героєм – про «зображення людських афектів, особливо інстинкту справедливості в його сліпій першооснові, коли під впливом образ і пробудженої мстивості цей доброчинний задаток перетворюється в джерело так само позасвідомих злодіянь та злочинів». Чіпка знову п’є із компанією давніх приятелів, до невпізнання змінюється в очах своїх близьких. З метою грабунку зграя розбійників, на чолі із Чіпкою, винищує сім’ю безневинного заможного селянина. Злочинців схоплюють (за оповіщенням Чіпчиної матері); в останній сцені автор показує Нечипора Варениченка в колі арештантів, що йдуть на каторгу.

У нарисі «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», заводячи мову про «народну фантазію», котра має свої закономірності, автор міркує: «…Хто знає, хто поручиться, що років через 20—30 Гнидка-розбишака не займе рядом місця з яким-небудь Кармалюком, Гаркушею, Засориним і іншими розбишаками післягайдамацької пори, котрі уславилися по всій Україні яко боронителі убогих і безталанних од заздрості й пригніту багатих і щасливих?..» (цитування – за архівним списком І. Білика). Однак сам письменник традиційним шляхом «народної фантазії» не пішов: не перебільшив намірів і дійсних почуттів свого героя, не поставив відтак його у ряд, в якому уже стояли Робін Гуд, Рінальдо Рінальдіні, словацький Яношик, мексиканський Астусія (з роману Л. Г. Інклана) та багато інших персонажів – репрезентантів типу «благородного розбійника», остерігся робити свій роман побічною версією всуціль романтизованої «кармелюкіани» (яка постала в українській літературі упродовж ХІХ – ХХ століть, почанаючи від повісті Марка Вовчка й закінчуючи творами В. Кучера та О. Гижі).

Оригінальність і, зрештою, цінність роману Панаса Мирного якраз у тому, що він не піддався на спокуси романтики (можливо, певний романтичний повів можна констатувати стосовно образу Галі на етапі її знайомства з Чіпкою, – але аж ніяк не в провідній проблемі художнього дослідження), послідовно і майже в «чистоті» витримав жорстку реалістично-натуралістичну установку свого письма. Пізніше звернення до рукописів показало дослідникам, що письменник, працюючи над текстом, не раз усуває із мовних партій героя ті місця, котрі можуть якось наближатись до ідеологічної риторики, і, навпаки, у різних епізодах із Чіпкою посилює моменти, в яких дістають повніший, «правдивіший» вияв походження й виховання героя, його нерозривний зв’язок із оточенням, заломлений крізь потужне стихійне начало його «мужичої» натури. Чіпка, певна річ, у кількох випадках своїм словом присоромлює односельців за їх покірність, однак у тому, щi визначає суспільну суть його вчинків, він не виступає носієм альтруїзму (піклування про благо інших) чи, тим більше, якоїсь гуманістичної концепції, а його «бунтарство» та шукання «правди» надто трансформоване й своєзвичне, надто ізольоване від мотивів, якими живе оточення. Чіпка, по суті, є самітником у своєму внутрішньому житті та у своїх поривах, проте ця обставина не виступає для автора підставою для якоїсь ідеалізації Чіпчиної постаті чи романтичного її прикрашування.

Варто б окремо зазначити, що українське літературознавство ніколи не апологетизувало (не підносило на незаслужену духовну висоту) героя роману «Хіба ревуть воли…». Навіть у часи найбільшого ідеологічного тиску на літературознавчу науку не здійснювалось жодних спроб витлумачити сліпий гнів Чіпки в якомусь «революційному» абощо плані, зробити його спільником тих, хто у творах літературної класики чи в дійсній історії репрезентував боротьбу за соціальне визволення. Так, дослідник (П. Хропко) роз’яснював: «Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест, кров загублених жертв невитравним тавром заплямовує Чіпку». Як не дивно, спотворена рецепція загрожувала цьому визначному роману з його героєм (власне, антигероєм) у дещо пізніший час – на рубежі 80—90-х років. Ідеалістичне новорозуміння ідеї приватної власності як панацеї від усіх лих, як блага для країни, холопська готовність окремих представників гуманітарної інтелігенції зразу ж давати відсіч усім посяганням на приватну власність (а уособленням цих посягань якраз і побачили Чіпку Варениченка), разом із примітивним уявленням про природу літературного героя (який нібито в кожному випадку мусить бути зразком для наслідування) спричинили оспорювання значущості цього визначного твору, вели до курйозних тверджень на зразок: «Вивчення цього роману в школі мусить бути заборонене, оскільки там виправдовується зло і насильство» (на сторінках одного фахово-методичного часопису 1990 р.). Втім, невдовзі, коли у чималому числі випадків виявився кримінальний підклад процесу «роздержавлення і приватизації», коли крутійське захоплення угідь, водойм, узбереж новими багатіями прикро торкнулось неімущої «ліберальної» інтелігенції, коли поглибився соціальний розрив між багатими й убогими, – тоді й масове емоційне прийняття твору увійшло у більш помірковане русло, а поодинокі вчорашні його критики й супротивники повернулись до давно відомих його визначень, погодились, що це – «роман-попередження», «роман-застереження». Якщо якийсь висновок із цього роману громада мусить винести – то це пересторога приватновласницькій ненаситності, корумпованій чиновницькій та судовій системі, як і тим політичним групам, котрі такому потворному ладові готові прислуговувати. В будь-якому разі зло і насильство у цьому визначному романі не виправдовується – воно ґрунтовно досліджується правдивим і сумлінним художником, досліджується у примітному багатстві соціальних, історичних обставин, за глибокого проникнення у психологію багатьох персонажів, носіїв різних моральних і соціальних установок. Вдумливому читачеві добре відчутною є і гуманістична, співвідносна з ідеалами вищої справедливості позиція автора. Герой роману, хоч і як яскраво й художньо виразно змальований, за всієї своєї непересічності й зарядженості на «правдошукацтво», не постає тут особистістю самодостатньою, здатною здійнятися понад смислові рівні твору. Роман «Хіба ревуть воли…» важливий і цікавий не масштабами героя, а прийнятим і успішно реалізованим тут творчим методом письменника, що уможливив з великою художньою докладністю розкрити причини й супутні чинники з’яви такої постаті, як Нечипір Варениченко. Образно кажучи, в «суперечці» героя і творчого методу тут перемогу здобуває останній. І це ще раз повинно нагадати про необхідність звернення до суто естетичних критеріїв при оцінці твору.

В естетичному задумі авторів на передньому плані стояв не герой як «герой» (у значенні позитивного зразка), а проблема художнього дослідження певного явища дійсності. Чіпка Варениченко є передусім об’єктом і результатом такого дослідження, талановито проведеного. Водночас важливо, що, позбавлений певного «виховного» значення (можучи, як уже сказано, служити хіба лиш пересторогою новітній суспільній ідеології), не будучи «візитною карткою» національної моралі, в окремих випадках прямо їй суперечачи, – цей образ – в суто естетичному вимірі, на рівні художньої майстерності – виписаний напрочуд вдало. Авторам пощастило переконливо розкрити динаміку й діалектику його характеру, і в цьому плані, як естетична побудова, він є безперечним здобутком творчості Панаса Мирного, зрештою, всієї української прози.

В структурі твору, що ним є об’ємний, багатоплановий роман, головний герой багатобічно характеризований через стосунки з іншими персонажами. Ці стосунки так численні й докладно обґрунтовані в своїй природності, що зовсім не видається нарочитим присутнє в романі «внутрішнє» зіставлення світобачення Чіпки та його найближчих «сподвижників» по розбою, долі Чіпки та близького йому за темпераментом його тестя, козацького нащадка Максима. І в тому, і в іншому випадку таке зіставлення – на користь головного героя твору. Ще більш очевидною, але так само ненав’язливою паралеллю до життєвого шляху Чіпки виступає той непретензійний, доброчесний спосіб, яким верстає своє життя Грицько, його товариш з дитячих літ. Грицько не подався на розбої, наполегливою працею нажив сякі-такі статки, здобув затишок у сім’ї, – проте за глибиною запитів до світу, за своїм емоційним діапазоном він не може йти в жодне порівняння з Чіпкою, не здатен виступати якоюсь суттєвою «альтернативою» головному герою (як би це не намагались довести сьогоденні критики роману). На боці Чіпки – Чіпки у період його розбійництва – немає ані грана моральної правди, і жоден рядок твору не дає в цьому засумніватися, але за бурхливістю своєї емоції, за своїми психологічними задатками, за своєю запитальною поставленістю до світу Чіпка значно перевершує усіх тих пересічних, покірних, догідливих Грицьків, – і для інших висновків текст твору не надає жодних підстав.

Чимало місця вділено в романі детальному, не без легкого (а місцями й доволі гострого) сатиричного відтінку, портретуванню численних представників місцевої (на рівні села й повіту) влади, багатої чи й збіднілої повітової «знаті» – того, за авторським визначенням, «кодла», яке за своєю суттю протиставлене Чіпці. Характерними рисами наділені тут пан Василь Семенович, письмоводитель, «прониза й підлиза» Шавкун, становий Дмитренко, судовик Чижик, економ Лейба, декотрі з членів повітової земської управи, інші. Майже всі вони, за мізерними виключеннями, пов’язані між собою спільними неблаговидними справами, дуже далекими від турбот про «народное благосостояние», про що просторікують на учтах. Пов’язані і родинними зв’язками: «сам – предводитель, родичі – урядники, справник, суддя, підсудки – все то зяті, родичі зятів, племінники…». Вчинки нинішні і згадки про минулі пригоди в їх середовищі показують у дії механізм корупції, кумівства, кругової поруки. На прикладі окремого повіту письменники розкривають кланову організацію економічного й громадсько-суспільного життя (інтегрування у яке, звичайно ж, неможливе для такого «бунтаря», яким постає герой роману).

Широта романного зображення задається й детальним та колоритним викладом історії села Пісок та Гетьманського (у фактичних першовитоках: Гадяцького) повіту за більш ніж сто років, що пов’язана з поетапним підкоренням закріпачених селян родині панів Польських. Автори наводять художні «генеалогії» «самого» предводителя Василя Семеновича Польського, деяких його родичів. Цілі розділи займають розлогі біографічні передісторії Чіпки Варениченка та Галі, котра стала його дружиною. Не можна не побачити тут звернення письменників до одного з ключових постулатів європейського натуралізму, що передбачає простеження фізіологічної й духовно-психологічної спадковості кола основних персонажів.

Високий рівень прозового письма, притаманний романові, засвідчено й багатобарвним змалюванням цілого ряду живих, динамічних епізодів, пов’язаних як з основною лінією твору, так і з периферійними (приміром, І. Франко особливо відзначав у ньому сцену «усмирення» непокірних піщан, розповідь про постій москалів тощо).

Видається, можна вести мову й про етнічно-міфологічні комплекси у глибинній структурі роману, зокрема ті, що складаються у «міф про упиря» і заявлені як зловісне, кількаразове повернення минулого (воно переслідує і матір Нечипора, і його самого): то в образі «чоловіка з Дону» (призвідця втрати клаптя землі), то «поновленою» справою про давній проступок Чіпки, то гризотою про неправедно нажите багатство, узяте за Галею, то непозбутнім товариством трійці волоцюг, яка знову, і ще глибше затягує героя твору у моральні трясовини…

«Повія» – ще одне велике епічне полотно Панаса Мирного, що має підзаголовок: «Роман з народного життя». Як і в попередньому творі цього жанру, розлога повістувальна форма дає нагоду письменникові образним словом здійснювати докладний соціальний і психологічний аналіз великого фрагмента зображуваного. Романіст ще раз засвідчив схильність до створення в цьому жанрі багатоперсонажних груп, до багатошарових «зрізів» суспільних середовищ, які досліджує, до детального мотивування дій, що визначають сюжетний рух. Можна констатувати й певну спробу наблизитися до більш безпосереднього представлення душевного життя героя (в даному випадку – героїні) через виклад снування її думок, переживань, передчуттів, сновидінь тощо.

Композиція роману «Повія» загалом проста, на що має вплив малорозгалужений сюжет. В його основі – історія наймитування й поступового падіння вродливої, душевно незіпсутої сільської дівчини, її шлях від одного господаря до іншого, ще до інших, наприкінці – уже в ролі жінки для розваг, а далі шпиталь і околиця нелюбого рідного села, діставшись якого, вона, уже хвора і знівечена, замерзає. Структура цього роману з такою життєвою «подорожжю» героя, котрою «нанизано» різноманітні його пригоди, його перебування в різних соціальних ярусах і середовищах, у найзагальніших рисах нагадує «Миколу Джерю» І. Нечуя-Левицького, але ще більше – романи епохи Просвітництва, такі як «Молль Флендерс» Д. Дефо, «Життя Маріанни» П. К. Маріво, «Кандід» Вольтера, особливо ж – «Халепи доброчесності» маркіза де Сада (роман, з яким «Повія» Панаса Мирного може вступати в діалог-дискусію за своїми мотивами). Христя виступає то, найчастіше, учасником, то спостерігачем певних подій, то особою, про яку ведеться мова у різних, важливих для цілей авторського зображення, групах персонажів, – і цим досягається єдність у розмаїтій панорамі життя, представленій романом.

Ще докладніше, ніж у романі «Хіба ревуть воли…», письменник змальовує тут дворянсько-чиновницько-купецьке середовище, пануючі в ньому підступні моральні засади, його власницькі інтереси й форми їх реалізації (зокрема, земська діяльність), виводить рельєфні постаті його репрезентантів, як-от губернський предводитель дворянства Лошаков, земські діячі Колісник і Рубець, пристав Книш та інші. Між ними, що «йдуть угору», роблять кар’єру й наживають багатства, метається Христя зі своєю, нікому для них не потрібною долею. Одна з найбільш колоритних постатей – Колісник, оборотистий авантюрист, чиєї відчайдушності й зухвальства виявляється більше, ніж навіть може допустити непевна доба нагромадження капіталу. Від дрібного баришника, що здійснює сумнівні оборудки, Колісник зростає до розпорядника значних фінансових потоків, які проходять через губернське земство. Але багатство – не єдина пристрасть цього «мужика», він натура по-своєму широка й життєлюбна, це він забирає з театру найкращу з-поміж «арф’янок» (нею наразі виявляється Христя) та піклується купівлею хутора, де має на думці у розвагах з утриманкою проводити свій час. Цей герой, що у своєму середовищі ще не втратив до кінця уявлення про справедливість та живе почуття, здатність до глибокого переживання (що й стало причиною його самогубства), зображений автором, видається, не без ознак певної симпатії.

Серед тих, хто причетний до скалічення Христиної долі, – й Григорій Проценко, спочатку дрібний повітовий чиновник, квартиронаймач у хазяїв, де служить Христя, потім – бухгалтер губернського земства, а пізніше, уже після епізоду з Христею – здобувач нових, вищих посад, великою мірою завдяки цинічній безпринципності. У тому, що роль звідника Христі дістається Проценкові, міститься безмірний саркастичний випад письменника у бік чималого прошарку національно й ліберально мімікрованої інтелігенції тих часів, чиї народно-національні гасла нерідко сприяли лише посиленню їх провокативного становища щодо народу (класично відбито це у драмі «Не судилось» М. Старицького). Незнатне походження Проценка, його народознавчі зацікавлення (записує народні пісні, створює лібрето невеликого твору) заколисуюче діють на розсудливу Христю, тим часом Проценко, не відмовляючись від вроди й любові Христі, не тільки не гадає всерйоз поєднати свою долю з долею дівчини, але й навіть не стає на її захист у звичайній ситуації. Варто зазначити, що у перших підступах до теми цього роману герой, дрібний чиновник із прізвищем Проценко (Процаєнко, Грицаєнко), мав бути благородним ідеалістом-народолюбцем (з рисами відомого громадівського діяча Д. Пильчикова та автобіографічними – самого автора), що подає допомогу скривдженій жінці, героїні твору. Однак у процесі написання роману функція «Проценка» зазнає значної еволюції, на чому позначилась як, з одного боку, неухильна художня логіка твору, так і, очевидно, світоглядне розчарування письменника у силі й глибині переконань чималої частини тогочасної інтелігенції.

Якщо роман «Повія» уміщувати у параметри притаманного загалом творчості Панаса Мирного докладного соціального й психологічного аналізу певного соціального типу, то спершу можна подумати, що назва роману не повною мірою відповідає його змісту. Три перші частини твору містять розлоге змалювання пригод та переживань героїні, молодої дівчини, що прийшла із села наймитувати в місто; історія спокушення Христі Притики, власне, її довірення себе безвідповідальному супутникові, що поставився до неї не без деякого – цілком мізерного – душевного відгуку, – розгорнута у третій частині («Сторч головою»). У частині четвертій («По всіх усюдах») читач бачить Христю уже у складі групи «арф’янок», що гастролюють з міста в місто, розважаючи товариства пересичених багатіїв. Власне, тільки в цій, останній частині, у кількох її епізодах і фрагментах, Христя, каючись і картаючи себе, показана в тому способі життя, який може асоціюватись із життям «повії». Може видатися, що романові бракує ще одної, вельми суттєвої, частини – тієї, яка мала б бути поміщена між реально існуючими третьою та четвертою і у якій би було представлення того, як із випадково зведеної, загалом щирої і чесної дівчини, стає жінка для розваг. Адже, здавалося б, не кожна зведениця, та ще й із такими задатками характеру, мусить поповнювати ряди «арф’янок».

Цікаво, що уже перший видавець повного тексту «Повії» (І. Ткаченко) вважав серйозним прорахунком письменника відсутність у романі такого, як йому видавалося, необхідного, конкретного показу еволюції героїні – від її взаємин із спокусником до стану, що означений заголовком.

У процесі створення роману автор здійснював деякі спроби показати «розпусні» витівки Христі (див. коментар до твору), але зрештою відмовився від цього: логіка характеру героїні і масив уже зображених обставин, очевидно, підказували йому, що він дав вичерпну відповідь на питання, як і чому Христя стала повією. Адже письменник, по-перше, переконливо змалював атмосферу суспільства, у якому живе Христя, показав, що в суспільстві, яке майже повністю підпорядковане гонитві за багатством, за посадами, за відзнаками, – у цьому суспільстві успішних змагальників не цікавить душа людини: собі подібних вони використовують лише для потреби – як щабель до успіху, як опосередковуючу ланку в якійсь оборудці, як предмет для грубої тілесної втіхи. Христя в такому суспільстві не могла не стати таким предметом, тим більше, що в суспільній ієрархії стояла безмірно нижче усіх тих, з ким мала справу.

По-друге – вчитаймося у роздуми Христі, у розмови про взаємини чоловіків і жінок, розмови, у яких бере участь героїня і які передують її «падінню», хоч би й розділи 8 і 9 третьої частини. З них стає зрозуміло, що в разі, якби «падіння» таке відбулось (а воно дійсно таки відбулось), Христі назавжди закритий шлях назад, вона була б цілковитим ізгоєм у селі (у яке не дуже-то й прагнула повернутись) і далеко не швидко знайшла б можливість заробітку «чесного» хліба в тому містечку, в якому живе, – з повсякденною атмосферою його чуток і передсудів. Автор не випадково вклинює у роман історію Марини, яка згоджується на роль утриманки (і від якої Христя чує шокуючі для себе слова, що можливими є й стосунки з «іншим» – не лиш із тим, кого полюбила і готова була любити довічно). Історією Марини автор немовби попередньо «програє» наступну історію Христі, показуючи обмеженість шляхів, власне безвикрутність долі цих дівчат.

Відношення героя й обставин у цьому романі Панаса Мирного деякими рисами нагадує художню структуру, притаманну зразкам того «пом’якшеного» натуралізму, репрезентованого творами Е. та Ж. Гонкурів, у яких герой нібито й вільний у своєму виборі, а проте прикра перспектива неухильно, крок за кроком, змикає довкола нього свої лабети.

Письменник був вірним конкретній дійсності, він точно відобразив ту морально-психологічну розкладку, ту морально-нормативну матрицю, на якій помістив героїню. В разі «падіння» вибір для Христі надзвичайно звужувався, її можливості провадити гідне (в її розумінні), в міру щасливе життя фактично наближені до нуля.

Конфлікт роману не зводиться до колізії, у яку увергнута головна героїня. Адже проблема не в тому лише, що головною героїнею порушено якусь із «заповідей» кодексу патріархальної селянської моралі (Христя вступила у дошлюбні взаємини), – проблема в тому, що вона не знаходить порозуміння із світом, не одержує відповіді на свою довіру, її щирі почуття стають предметом підступного скористання, цинічного обману, примусу. Та навіть і стосовно головної героїні конфлікт закроєно ширше: йдеться про боротьбу жіночої істоти, взятої з найнижчих соціальних верств, за право повноцінного життя. Христя – із дуже незаможних селян, до того ж сім’я втратила годувальника, а до того ж – і це не полегшує, а ускладнює становище Христі – вона вродлива і приваблива. Конфлікт роману розгорнуто таким чином, що ця боротьба закінчується поразкою головної героїні. Христя стає утриманкою, стан цей не надає їй ніяких жіночих чи взагалі життєвих перспектив, її загибель визначена, раніше чи пізніше (в романі все-таки – раніше) героїня змушена безславно закінчити своє життя.

Але концептуальний конфлікт роману є ще ширшим. Доля Христі – лише одна із його складових. Конфлікт полягає між природністю почуття людини і тією, притаманною відповідному часові атмосферою конкуренції, погоні за наживою, ажіотажу стосовно життєвих задоволень тощо – атмосферою, яка ці почуття спотворює, відкидає, формуючи попит на почуття і вчинки ниці, на лестощі, обман, віроломство, підступність. Продавати себе в атмосфері таких почуттів випадає не лише Христі-арф’янці. Не меншими «повіями», ніж Христя, є багато хто із змальованого автором її оточення (особливо це стосується Проценка, в підсумку чи не головної «повії» цього роману).

Зведення жінки не є самодостатньою сюжетною ланкою твору. Панас Мирний закроює роман значно ширше, ніж це мало місце у подібних до нього сюжетно ряді соціально-побутових поем Т. Шевченка, в «Сердешній Оксані» Г. Квітки-Основ’яненка, в «Бурлачці» І. Нечуя-Левицького чи й навіть у «Лихий попутав» самого Панаса Мирного. Тривалою передісторією, що передує «падінню» Христі як дівчини, не менш тривалою післяісторією, взагалі усім цілим роману письменник немов запитує: чи може знайти шлях до повноцінного, хоч якоюсь мірою щасливого життя убога вродлива дівчина із соціальних низів, закинута в жорстоке суспільство, де на її вроду (що уособлює красу цього світу, є тим «райським крином», про який захоплено писав Т. Шевченко) чигають хижаки, порочать її ім’я ще до будь-яких стосунків, витоптують її душу. Христя не знаходить місця ні в селі, яке стає їй нецікавим з перших днів міського наймитування, ні в повіті, ні в губернії. Дві «паралельні» історії Христиних подруг – Марини та Мар’ї – підтверджують цю ж невтішну тезу. Христя не є натурою цілком пасивною, не є знаком «типової» жертви обставин, проте можливості її надзвичайно утруднені. З роману Панаса Мирного читач неодмінно виносить присуд: той стан суспільства, яким його зображено, вступає в суперечку з віковими моральними нормами, із засадами інституту сім’ї, стоїть нездоланною перешкодою на шляху до щастя, про яке мріє жінка з низів народу.

Романи Мирного, фундаментовані на засадах народної моралі, жодною мірою не містять рис, наявність яких дозволяла б назвати їх «моралізаторськими», – навпаки: письменник веде певну гру, задає певний немовби-сумнів у якійсь із моральних тез (і цим навіть, як у випадку із «Хіба ревуть воли…», здатен дещо дезорієнтувати якусь групу читачів, як це виявилось на початку 1990-х років, про що вже згадано). Письменник експериментує, немовби запитує: а чи має оце явище, оцей факт (розбій Чіпки, падіння Христі) якусь складову, що набувала б значення застереження, вартого бути врахованим при винесенні загальної моральної оцінки? Письменник виступає дослідником, котрий ставить поглиблений дослід на полі народної етики, але усім змістом, усім строєм своїх творів не дає сумніватися в тому, що ця етика є, що на ній базовано світогляд його романів і що ця етика має онтологічне фундаментування у природі людини.

Прозова творчість Панаса Мирного з самого початку виявила свою спроможність бути неперехідною цінністю, в очах багатьох шанувальників та фахівців поставала тим набутком українського письменства, якому судиться тривале існування. Так, у 1901 р., уже тоді, коли в літературу прийшло нове, «модерне» покоління, І. Франко в листі до одного чеського педагога, літератора, громадського діяча, відповідаючи на питання, з творами яких українських авторів щонайперше варто познайомитись, називає: «писання Ольги Кобилянської, Стефаника, Мирного».

Безперечно, маючи на увазі одночасну присутність у письмі Панаса Мирного і психологічного, і соціального елементів, дослідницького інтересу автора і ноток його ж небайдужого власного ставлення до зображуваного, відзначаючи багатство відтінків поетичного викладу і широкий діапазон його емоцій, «першим симфоністом української прози» влучно назвав Панаса Мирного український письменник ХХ ст. Олесь Гончар. Здобутком автора «Хіба ревуть воли…» та «Повії» є – як і годиться «симфоніям» – потужний художній і проблемний розмах обох його романів, переконливе доведення цими художніми структурами – фактично уже у 70—80-х роках ХІХ ст. – великих зображальних, виражальних, інтелектуальних спромог українського художнього слова.

Микола Бондар

Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Частина перша

Надворі весна вповні. Куди не глянь – скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина, красується вона в своїм розкішнім убранні… Поле – що безкрає море – скільки зглянеш – розіслало зелений килим, аж сміється в очах. Над ним синім шатром розіп’ялось небо – ні плямочки, ні хмарочки, чисте, прозоре – погляд так і тоне… З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля… Легенький вітрець подихає з теплого краю, перебігає з нивки на нивку, живить, освіжає кожну билинку… І ведуть вони між собою тиху-таємну розмову: чутно тільки шелест жита, травиці… А згори лине жайворонкова пісня: доноситься голос, як срібний дзвіночок, – тремтить, переливається, застигає в повітрі… Перериває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав’яних коників, що як не розірвуться, – і все те зливається докупи в якийсь чудний гомін, вривається в душу, розбуркує в ній добрість, щирість, любов до всього… Гарно тобі, любо, весело! На серці стихають негоди, на думку не лізуть клопоти: добра надія обгортає тебе добрими думками, бажаннями… Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину – аби неділя або яке свято – хлібороби виходять на поле хліба обдивлятись!

Отакої саме пори, в неділю, після раннього обіднього часу, – тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пісок аж до славного колись Ромодану, – йшов молодий чоловік. «Не багатого роду!» – казала проста свита, накинута наопашки, – «та чепурної вдачі», – одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-під свити. Червоний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу…

Ішов справді парубок. На перший погляд – йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп’ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі – теж гострі; лице довгообразе – козаче; ні високого, ні низького зросту, – тільки плечі широкі, та груди високі… Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в нього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою…

Парубок плівся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги своїми блискучими очима; іноді зупинявся й довго розглядав зелене нив’я. То знову йшов; то знов становився де-небудь на згірку – і знов оглядав поле. Ось перейшов і драний місточок посеред лук, на низині, у балці. Під ним ще не висохли весняні калюжі – аж зацвіли, позеленіли: кумкають в них жаби рано й вечір. От опинивсь на невеличкім горбку по той бік місточка; став, обернувся лицем до його; глянув на рудку; перевів погляд на крайнє жито. «Отже, тут кращі хліба, ніж під селом, – подумав сам собі, – тут, мабуть, сильніший дощ пройшов…» Знов повернувся, – і рушив далі.

Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обніжок – і пішов поміж зеленими житами. Ось підійшов до однієї ниви, нахилився, вирвав при самім корені пучок жита, глянув на його, далі глянув на ниву, – і лице засвітилось одрадою. «От де моя праця, – немов казали його очі, – не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазяїна!..» Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима на другий бік межі; знову глянув на свою ниву, наче рівняв дві ниви між собою, – і промовив вголос: «Бач… на нашому полі жито краще, ніж у дядька Кабанця: моє таке густе та гонке, а в його – ледве од землі одлізло, – низеньке, жовте, засмоктане…»

Не вспів доказати останнього слова, – чує: недалеко, з-за жита, хтось співає… Він притаїв дух; насторожив уші, слуха… Голос тонкий, гнучкий, дзвінкий, так і розходився на всі боки: то розлягався в високім просторі; то слався по землі, по зелених житах; то замирав оддалеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвідомим щастям…

Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося – він зроду не чув такого свіжого, гнучкого голосу. У його в очах засвітилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свіжою водою; серце затіпалось, немов хто доторкнувся до його… «Хто б це?» – подумав він, – та й пішов на голос.

Не встиг ступить десяти ступнів, як пісня стихла, – тільки одна луна її бриніла ще над головою у його. Ще ступінь, ще… зашелестіло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось… Ще хвилина – і з жита заманячила дівоча постать… Парубок став. Дівчина, як перепелка, знялась – і помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, – вона здавалася русалкою…

Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну, бо стояв як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивовані очі…

Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут її краще розглядів парубок. Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно вилося коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, – здається, сам огонь говорив ними… Дві чорні брови, мов дві чорні п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама – невеличка, метка й жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова керсетка з червоними мушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати – усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди.

Вона стояла навпроти парубка, як намальована, – наче манила своєю дивною красою. Не спускаючи з очей, він підходив до неї.

– Чого ти тут ходиш? – обізвалась вона перша.

– А ти чого хліб толочиш? – не зовсім ласкаво одказав він.

– Хіба се твій хліб?

– Не чий же… А що?..

– Цур тобі, як мене злякав!.. – та й замовкла. Парубок і собі мовчав.

– А ти хто така? – трохи згодом питає він, ковтаючи слова. – Де ти взялася? звідкіля сюди прийшла?..

Дівчина почула, як тільки чують дівчата, чого в його запнувся голос; очі в неї заіскрили, заграли…

– Навіщо тобі? – прядучи ними, вона питає в його.

– А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? – каже він. – Хто ти така? чого тобі тут треба?.. – Чутно – аж дух спира йому в грудях од кожного слова.

– Не ск-а-жу! – одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохи личком вперед, згорнувши пухкі білі руки попід ліктями. – А прийшла сюди, бо недалечко живу… А ти хто?

– Сюди йди! – каже він, усміхаючись і разом запрохуючи очима. – Посідаємо тут… побалакаємо… я тобі й розкажу – хто я…

Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготалася та й помчалася буйними житами… Далі – вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квітками; потім – повернула круто наліво, почесала яриною; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух, озирнулася; осміхнулась; махнула правою рукою: «Сюди, мов!» – та наче мана яка, спустилася вниз – і скрилася за горою.

Парубок ні з місця. Стоїть та дивиться вслід їй ще дивнішими очима – мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос, свіжий, тонкий, її сміх, молодий та дзвінкий; перед очима, як та причуда, манячила її постать метка, жвава; йому усміхалося її личко біло-рум’яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою керсеткою, з червоною спідницею, привиджувалась йому, як жива!.. «Що це? – думав він. – Чи справді, чи вважається?.. І відкіля б це?.. чи не москалівна?.. так же, казали, у москаля дочка вмерла… гм… мов, бачся, на хуторах нікого такого й немає… Хіба Хоменкова? – так же не блигий світ од Хоменкового хутора сюди теліпатися… А видно – хутірська: на селі, окрім попівни, здається, нікого підхожого… Оже й не попівна: попівну я знаю – попівна не така, та й не піде за п’ять верстов од села… Чия б же це?..»

Не розв’язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок – подивитись, куди пішла дівчина. Було вже пізно. Дівчини не видно, – тільки зеленіли то там, то там, обложившись полями, хутірські сади, як розкішні квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь біліли чепурні хаточки. Парубок постояв на згірку, помилувався красою околиці, задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебрав у пам’яті їх дочок, – та, теряючись в догадках, і повернув назад – додому.

Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може, ще й тихшою, – та все думав та думав… А в серці – почував він – прокидалось щось невідоме, чудне: і важко мов, і легко, і сумно, й весело, і хочеться співати, й хочеться плакати… Сльози не ллються, а голос рветься; несподіваний сум обіймає голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за що зачепитися – так і ганяє за маною… А перед очима – зелена керсетка, червона спідниця, знадний з усмішкою погляд, червоні, як кармазин, уста, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів… У його аж мороз пішов поза спиною… «Оце так!! – промовив він уголос. – Чи не здурів, бува, я, чи не збожеволів?.. Дома худоба не напована, а я блукаю тут – і думати забув!» Та, піднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.

Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі – тік; за током – огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, – видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.

Недалечко від хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бідненько зодягнена, – і, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомість з хлівця прожогом вискочила невеличка свинка й кабанчик – і давай похапцем хламати зерно, не підпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: «Аря, гладкі! аря!», потім того плескала в долоні й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нічого з такими ненажерами не вдієш ні криком, ні легенькою бійкою, – вона висмикнула з мітли держално – і давай потягати «ненаситну прожир» і вздовж і впоперек, – аж поки не хруснуло держално… «От, прокляті! каторжні!.. Через них знівечила держално…» – на весь голос гукала молодиця – й кинула в свиноту надтріснутим держалном.

Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і воріт причинити за собою, – як уже на його напустилася розсерджена молодиця.

– І де ти, Чіпко, ходиш? де ти бродиш? – докоряла вона. – Ось до якої пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукає…

– Я, мамо, на полі був… до ярини довідувався, – одказав він.

Мати пильно подивилася йому в вічі, наче вивіряла: чи правда тому? Та син уже повернувся – пішов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею – в хату.

– Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! – усе-таки з докором гукнула з сінешніх дверей мати.

Син уже не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одв’язав од ясел кобилу – погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свіжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила ніби знайома постать; він мерщій кинув у ясла оберемок… йому здалося, що з-під трави заблищали, мов дві углини, двоє чорних очей… «Згинь ти, марюко! – скрикнув він, випростуючи з трави руки. – От причепилася!!»

Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.

– Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? – пита він трохи згодом.

– У якого москаля, сину?

– Що живе коло нашого поля хутором.

– Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, – та, казали, либонь умерла. – А що там?

– Та я так питаю… нічого.

Розмова увірвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попід боками, а в віччю – вона та й вона. «Пропади ти, навіжена!» – шепче він. Перевернувся з боку на бік, натяг на голову ряднину, – не спиться, та й годі… «Ні, вже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле!»

Літ за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромоданового шляху, яким ішов парубок, у село Піски вступав якийсь невідомий захожий. Видно – з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибійчані, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев’язана одежа; через праве плече, на палиці, перекинута торба – мабуть, з харчю, та пара шкапових чобіт. На взір – чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скіска.

Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки. Сказати б – з заробітків, коли б не така рання пора. А то тільки що весна настала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи, сонце ще не пекло, як серед літа, а приязно сяло та гріло.

Дійшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в землю старенька хата, захожий став: «Оце ж, мов, бачся, й Окунева хата!» – каже він сам до себе.

На той час з низеньких хатніх дверей вийшов молодий парубок.

– Здоров був! – обізвався до його захожий.

– Здоров.

– Чи це Окунь живе?

– Який Окунь?

– Карпо Окунь, старий дід.

– Ні: це Лимар, а не Окунь.

– А де ж Окунь?

– Та який Окунь?

– Дід старий, що з бородою ходив.

На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жінка. Видно, поралась коло городини, – бо очіпок подався трохи набік, лице в поту, руки в землі.

– Та кого ти, чоловіче, питаєш?

– Окуня Карпа.

– Е-е-е… його вже давно й сліду нема… Знала я того Окуня, знала… Уже, мабуть, літ з десять буде, як помер… А тобі ж навіщо він?

– Та треба… Так умер, кажете?

– Умер, умер.

– Та хто ж після його зостався?

– Та хто ж після його зостався?! – каже жінка, задумавшись… – Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зостався Грицько – був йому якийсь далекий родич… торік його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає нікого такого…

– Так… А волость же ваша далеко?

– Волость? – глянула жінка на його й, перегодя трохи, одказала: – На тім боці села. От як підеш сією улицею, та й вийдеш прямісінько. Спершу будуть гамазеї, а там – зараз і волость.

– Ну, спасибі вам. Прощайте.

– Щасливо.

Пішов собі чоловік тою тропою, що розказала жінка. А жінка й парубок ще довго стояли – дивились услід, аж поки не скрився захожий з очей у кривій вулиці.

– Ти не питав, Грицьку, – тоді жінка до парубка, – хто він такий? навіщо йому Окунь?

– Ні, не питав.

– Гляди, лишень, чи не родич який… Там у його, в Донщині, багато, кажуть, всякої рідні… Там і брат його жив. То чи не по худобу, бува, прийшов і сей?

– Бог його зна.

– Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збігав би ти, слідом за ним, у волость та розслухався б: щi воно за чоловік.

– Добре, мамо, – каже парубок. І обоє пішли в хату.

Жінка справді догадалася, навіщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об’явився в волості небожем Окуня – Остапом Хрущем, що літ, може, з п’ятнадцять, як пішов на Дін. Уже його й з ревізії викинули, не тільки з думки. Тільки старі люди пам’ятали ще – коли бородатий та білий Окунь виряджав на Дін до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце він назад повернувся й просився в піщанську громаду.

– Чого ти звідтіля вернувся? – пита його голова. – Хіба там недобре стало жити?

– Та трудно вже й там, – кланяючись, каже Остап. – Не ті тепер порядки пішли: багато вже й там нашого брата… пропадає…

– А тут хіба краще? – пита писар.

– Та все ж, бачте, – рідна сторона.

– Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе ні виду ніякого, нічого? – знову голова.

– Та в мене ось є старий пашпорт. – Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу, з обтіпаними краями, й подав голові.

Подивився той на папір, розправив, прочитав – і знову зложив.

– Що ж з сього?! – каже. – Чому хоч ти не обзивався, як ревізія писалась?

– А бог його знає – чому… Не знав.

– Відколи пашпорта не переміняв!! – не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.

– Та там мене й по цьому всюди приймали.

– Гм… Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? – пита голова писаря.

– А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громаді могоричу, то, може, й діло буде, – одказав писар. – А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.

– Зділайте милость, – каже, кланяючись, Остап, – уже поклопочіться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.

Писар тільки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пішли у другу хату.

Через три неділі Остап косив у писаря сіно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий – невтомний! Усьому лад дає, усім перед веде – отаманує. А через місяць йому об’явлено, що тепер він піщанський громадянин – козак, Остап Макарович Хрущ.

Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямісінько й почвалав у город найматись. Недовго й місця шукав: зараз жид злебенив його та й заправив у поштарі.

Добре Остапові. І одежа й хліб жидівський, і плата добра, та й од проїжджих перепада. Послужив він рік, а на другий уже ґрунт і хату купив. Якраз на край села, на белебні, стояла собі осторонь чиясь сирітська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений, звісно – сирітське, та ще й за селом.

Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостів до Мотрі Жуківни – бідної, некрасивої дівчини, уже таки й літньої, що жила в сусідах, удвох з старою матір’ю.

– А що ж, Мотре, – каже їй мати, – іди! Хоч хата своя буде; хоч не тинятимешся на старість, як от я, стара…

– Та чи йти, то й іти! – одказує дочка. – І так натерпілись усього!

Обмінили хліб, а в неділю й весілля заграли.

Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на світ народилася. Чепурить її, прибира. Діждали весни, – город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббілила; призьбу жовтою глиною підвела; коло хати віником обмела. Чисто кругом – любо глянути, і огородина зеленіє…

Та й тільки ж то, що огородина своя, а більше землі – ні ступня. Приходилось у чужих людей косити, хліб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи… Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою – старою своєю матір’ю, а все бідно жили. Іноді зимою ні з чого було й галушок зварити, – приходилось сухим хлібом давитись…

Остап – спершу був повеселів: такий балакучий, такий щирий, – Мотрю жалує, коло тещі ласкавий; а далі – все хмурнішав та й хмурнішав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнітити його душу і серце… Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цілий день і слова не промовить ні до кого…

Так минув рік; минає й другий; а вони – всі тройко (дітей не було) – похмурі, невеселі… Немає долі – немає й радості!

Лягла зима. Падав дрібний сніг, як бува в холод; буйний вітер крутив заметами й вив, як звір у лісі, у димарі Остапової хати. Ніч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сиділи на полу; перед ними на стільчику неясно блимав каганець – от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печі… Тихо, – тільки веретена сюрчать…

– О-ох! – важко зітхнув Остап. – Обридло вже мені по цих краях горювати, – промовив він, наче сам до себе. – Діжду весни, піду на заробітки. Там, може, знайду добре місце, то й вас переведу…

– А як же не найдеш? – на це йому Мотря. – Літо втратиш… а я одними руками що тут зароблю?.. – додала вона журливо й скривилася.

– Та вже ж ви тут з матір’ю то сим, то тим боком настягаєтесь на зиму… А я, коли що, то там і зазимую. Так мені тут остогидло!

Діждали весни. Порадився Остап з жінкою та з тещею, узяв пашпорт, пішов собі. Мотря з старою матір’ю зостались самі собі на хазяйстві.

Вирядили Остапа на Дін у Великий піст, а так – к зеленій неділі – приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий і такий козак Остап Хрущ? і де він у вас узявся? Що тут він прозивався не Хрущ, а Притика… що він кинув у нас жінку й троє дітей, пропадав був – не знать де – три роки без малого… А ось тепер – у пашпорті він уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим. Що се воно за знак? з якої це речі така плутаниця?..

Так оце запитувала якась Донська станиця Піщанської волості… І задала ж роботу волосним оця несподівана бумага!

Як прочитала її козацька старшина, то голову й руки опустила.

– Оце так! – скрикнули в один голос і голова й писар. – Буде ж тепер від окружного… І як-таки повірити такому волоцюзі?! Прийшов – чорт його зна й відки, сказавсь – біс його зна й ким; а ми – на тобі, та цить! – і лапки поклали… Окунів небіж, та й Окунів, – нестеменно Окунів… Чому не прийняти?.. Аж воно – он який небіж!!

– Еге ж… Недаром я казав, – вибріхувавсь писар, – підождемо трохи, спишемось… Не послухали?..

– Що ж тепереньки робити? – мов не чув, питає голова в писаря.

Той мовчав, потупивши в землю очі. Видно було – щось пригадував.

– Недурно мені сю ніч чорна собака снилася, – похваливсь голова. – Жінка одгадувала: напасть… Так воно й є!

– А мені руда свиня, – увернув писар.

Порадившись, мерщій послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.

– Чи не розказував тобі чоловік чого про Дін? – стріли її волосні.

– Ні, не розказував, – одказала Мотря, здивувавшись такому питанню. – А що там? Хіба яка чутка прийшла?.. – запитала вона зляканим голосом.

Так і так – кажуть; таке й таке диво…

Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблідла, як крейда, затряслась, як лист на осичині; хотіла щось сказати, та не вимовила й слова, – тільки раз по раз тяжко зітхала і якось чудно дивилась мутними очима…

– Чого ти здихаєш? – гримнув на неї голова. – У чоловіка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив… Прокляті! Через вас на Сибір ще підеш…

Мотря нічого не одказала, – тільки жалібно дивилася. Коли б хто заглянув тоді в її душу, – що там робилося! Якби зазирнув у серце, – що в йому поверталося!

– Іди собі! – гукнув голова, бачачи, що в неї й річ відтяло.

Мотря повернулася, вийшла. Ішла по вулиці, – не бачила світа перед собою; прийшла додому, – як п’яна, мов чмелена…

– Що там, дочко? – стріла її мати. – Чого тебе кликали?

Пожовкло в Мотрі у віччю, заколихався світ, пішло все ходором… Не пам’ятала вона, як опустилась на лаву – так не роздягнена, не розбута – і впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей.

– Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?.. – Оришка не доказала. У неї в думці пробігла смерть Остапова.

Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неї. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла біда… В Оришки затіпались челюсті, забігала по виду мишка.

– Та кажи!.. чого ти плачеш? – аж скрикнула вона.

Мотря утерла рукавом сльози й простогнала… А далі натужилась і, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: «О-о, Боже мій!.. недурно він все сумний був… мовчав… журився… та все через сон про Дін викрикував… про Хіврю та Грицька… Недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя голівонька бідная!!.»

– Що ж там таке? кажи вже, не мороч моєї голови! Про яку це ти Хіврю плещещ?

– Про жінку того сучого сина, щоб йому… ні добра, ні життя!..

– Кого?

– Остапа…

– Чи ти не збожеволіла, дочко?

– Поневолі збожеволієш, коли таке…

– Мотре! не тумань ти моєї голови: розкажи по-людськи – що там таке?

– Отой волоцюга, блудяга… покинув на Дону жінку з дітьми… приплівся сюди на мою голову… Господи! і за що ти мене отак караєш на сім світі? – скрикнула Мотря і знову залилась сльозами.

Тепер тільки Оришка розібрала своє лихо. Образа, гора тяжкої образи дочки, людські поговори та сміхи, – все разом піднялось у голові матері, налягало їй на старе серце важким жалем… Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сіла мовчки на піл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тіло тремтіло, колихалося, стара голова не здержувалась на в’язах – хилилася на груди. Оришка болісно піднімала її і тяжко стогнала… Мотря не переставала плакати. Гіркий її плач, стогнання матері зливалися вкупу, носилися по хаті, слались по білих стінах. І темніли вони для дочки й для матері; здавалась темною хата, й світ, що вривався у вікна, чорнів у віччю в них… І стояла в темноті тій ще темніша доля їх – чорна, темна, страшна, з худим, з’їденим нуждою лицем, з злими од голоду очима.

Таке лихо скоїлось перед обідом. Страва давно стояла у печі: ще як у волость ішла Мотря, то засунула, щоб упрівала. Тепер ніхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Ніхто з них не кидався до печі. Обидві навіть забули про обід.

Так день настав, так і минув. Одходячи на спокій, сонце обдало землю блискучим промінням; земля на прощання усміхнулася – і потемніла. Спустилася ніч; викликала собі на втіху зорі; викотився з-за гаю місяць – і став оглядати околицю… Усе кругом спало, мов зачароване, в тихім забутті теплої ночі, – не спав тільки один соловейко, виспівуючи в зеленім садочку свою любу пісню, – та не спало ще лихо в Орищинім та в Мотринім серці… Завело і воно свою пісню – гірку, журливу, безнадійну… І не розходилась та пісня по світу, не окликалася луною в лузі, як соловейкова, а, як важкий камінь, налягала на душу, морочила голову цілим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою… Мотря й Оришка не спали, не плакали, – тільки то одна, то друга зітхала… І відкіля це лихо взялося? і чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остапові?.. чим вона тепер осталася?.. Мотря й Оришка роздумували, розгадували… Жінка жонатого чоловіка? покритка-дівка?.. Ні жінка, ні дівка, а замужня вдова… Гріх перед Богом, – чим його замолити? Сором перед людьми, – чим його змити?.. А ще ж, може, і каратись за це прийдеться – хоч не на сім, то на тім світі… Непевний той Остап, – він щось лихе, страшне… Страх справді після таких думок закрадався їм в душу – і вони обидві тихо молилися.

Як не мучились вони цілу ту ніч, що вже не думали, а все-таки не видумали нічого для себе утішного.

Не вигадали поради й волосні. Судили, рядили – та окружному, а окружний – та губернаторові. Пішли писати та одписувати…

Незабаром наїхало в село чиновного панства. Питають-розпитують, пишуть-записують. Натерпілася страху Мотря од тих хитрих спросів та переспросів; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину.

А в селі – тільки й мови, тільки й речі, що про Хруща. Наче все на світі для Пісок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща – й Мотря… Хто її зроду не знав – став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрі нікуди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали. Вийде Мотря на вулицю, – малі діти слідком за нею; порається Мотря на вгороді, – бачить: дві жінки стоять коло тину, дивляться на неї й перешіптуються. Немає Мотрі спокою і в церкві: і там її не спускають з очей.

– Ото… ото вона! низенька, чорнява… чорним платком голова пов’язана, – чує Мотря позад себе в бабинці.

– Ото чорнява, що хреститься?

– Еге ж, еге… Ото вона сама… за жонатого заміж пішла.

Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно.

Вона впаде навколішки, приникне головою до помосту, – шепче молитву щиру, просить у Бога ласки, одмолює свій гріх – і разом сльози ковтає.

Тоді тільки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Свої клопоти, праця, утома трохи заціпили язики людські.

Коли це – перед другою Пречистою ведуть Хруща у ланцюгах через Піски. Як зачули люди, то за малим не все село вибігло з хати, мов на ведмедя, дивитись. «Хрущ!.. Хрущ іде!.. Хруща… Хруща ведуть!..» – викрикують з усіх боків по селу. І біжить на Хруща дивитись старе й мале.

Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залізні штиби; давай випитувати та розпитувати. Піднялися знову спроси та переспроси… Зовсім загубила спокій Мотря: водять її то в город, то з города… А тут – друге лихо: Мотря почула – щось заворушилось під серцем…

Помітили люди – та як у дзвін задзвонили:

– Чи чули?.. – питає молодиця другу, стрівши на улиці. – Завагітніла…

– Чула, серденько, чула… І скажіть: од такого!!

– Це вже, видно, не перед добром, моя матінко!.. Чи не кінець, бува, й віку швидко буде… Там торік хвостата зоря світила, а се знов проява якась вирискалась…

– І я кажу: не перед добром таке на світі коїться!

Та як підуть отак цокотати, – не переслухаєш.

А під неділю або свято збереться де-небудь чоловіків купа, надійдуть жінки, парубки, дівчата – назбирається чимала юрба людей, то й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща.

Аж ось – не знать звідкіль узялась на селі чутка, що він ні Хрущ, ні Притика, а прямісінько-таки Іван Вареник – кріпак пана Польського, що панував у Пісках.

Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана, – пан одсахнувся: робіть, мов, з ним, що хочете, як знаєте… Тоді громада розв’язала діло. Як голили хлопців у москалі: «У некрути його!.. лоб йому! лоб!..» – закричала громада. Поїхав голова у Гетьманське, пішов, куди треба, одніс, що годилось, – і «перевертня» прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте – і став він з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали, – та більше він ні вертався, ні озивався.

Оддали Остапа в москалі перед Покровою. А так, перед пущенням, породила Мотря сина, – та ще й породила неабияк. Роди були тяжко трудні: потугувала ними Мотря два дні й дві ночі, не своїм голосом викрикуючи… Що вже не робила «довгоп’ята» баба-повитуха, – ніщо не помагало. Ледве Мотря на той світ не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала – лежала мертвою колодою… Аж на третій день «Господь її помилував»: серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий крик…

– Єнерал!.. – зрадівши, скрикнула «довгоп’ята» баба.

Оришка підняла руку, перехрестилася… Мотря важко зітхнула – і розкрила сплющені очі… Хату обняла тиха одрада.

Як же почули люди про такі роди, – знову загомоніли. Пішло знов по селу шушукання, глум, таємні страхи… Дійшло до того, що ніхто вже Вареника не щитав і за чоловіка, а так-таки за самісінького куцого… Дехто помітив і невеличкі ріжки на голові в його, як стригли в прийомі. А Кирило Кнур – недалечкий сусіда – Христом-богом клявся, що як купались з Остапом укупі, то й хвостика бачив… Не при хаті згадуючи – куций, та й годі!

А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!!.

– Щось воно таки непевне, моя матінко!.. – цокочуть жінки, похитуючи головами.

І не одна й не дві нарошне забігали в хату до Мотрі – довідатись: чи немає на йому яких ознаків? Одна якось забачила на лівім колінці невеличку родимку… «Оце ж воно й є!» – подумала та мерщій з хати.

– А що?? – стріва її кума.

– То ж воно, кумонько, саме!.. – каже кума, перехрестившись.

Незабаром ціле село слебезувало про ту пляму. Усі в один голос: «чортеня» – та й годі!

Прийшлось кумів брати, – ніхто не хоче. Що тут робити? Вже три дні як дитина нехрещена… Не дай, Боже, якого случаю – і вмре, не уведене в закон!..

Кинулась Оришка по сусідах… Всяк дякує, сторониться… Ходить вона по хаті – сама не своя: світить сідим волосом, ломить сухі руки… Мотрі вже й не хвалиться: вона й без того ледве дише.

На той час лучились у селі перехожі москалі. Оришка до них: «Москалики-лебедики, охрестім дитя!» Купила москалям кварту горілки. Тоді один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.

Понесли до батюшки. А панотець і собі: «Як його, такого виродка, в хрест уводити?!»

«Боже мій!.. що його робити на світі?! – плаче Оришка, – та до попаді: «Матушка!.. я вам сього й того, я вам моток пряжі напряду, – умовте панотця!..»

Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.

Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку, не бачила дівкою, жінкою, не сподівалася замужньою вдовою…

Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони жили, зробилося якимсь страшним, – стали його оббігати… Казали, що до Мотрі кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік застав його в хаті та насилу з душею вирвався… Непевне місце! Бувало вночі ніхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дітям – то й удень забороняли туди бігати…

Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебні, неогороджена, необкопана – так рівець невеличкий прокопаний та й годі… Іде скотина – нема перепону – через грядки так і чеше; собаки так і гніздяться! – кубла повибивали… Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона мов і бадьорилася; а як піднялась лиха година, що замчала не тільки лад у хаті, а й самого Остапа, – то й хата осунулась… Стріха місцями повигнивала, покрівля де-где провалилася, вікна побиті: замість шибок – ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала… Пусткою аж воняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю взялися од води, що дощі поналивали крізь лиху оселю; черевата піч потріскалась, – диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики – і сісти на них страшно; стіл – ходором ходить; піл – на п’ядь дошка од дошки: Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті прокурити… Бідота несказанна, злидні невилазні.

Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стільки горя прийняли, стільки клопоту звідали… Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при недостачах, при убожестві?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою.

Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав, – бо помітили, що в кого Мотря жне – вся нива закрутнями унизана. В сусідньому селі Байраках Мотря хліб заробляла, – на жнива становилася.

Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть… коли ще й ставало! А було так, що ні дрібка солі, ні пилинки борошна… Де вже думати про одежину!! Що, дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала: саме гноття та рам’я висіло… Як заробить конопель, – то й добре. Помочить їх, висушить, витіпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак літ за двоє, оснує, витче, та й сорочка є; виб’є – спідницю пошиє, юпку… У вибійчаному і в свято ходила. Другі в плахтах та запасках, голови шовковими платками повив’язують, а Мотря з вибійчаної юпки та спідниці не вилазила. Біленькою хусткою зав’яжеться, та й шмарує… Ото буденне й празникове! А що старе, дране, – позшиває, позаштопує, – матері старе тіло прикриє або дитині – штанці, куцину… Нужда!! На зиму на всіх одна юпка була. Піде куди Мотря, – сиди, мати, з хлопчиком дома – й не рипайся! Піти треба матері, – сиди, Мотре… бо й чоботи одні!

Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі; літом – на полі, зимою – дома. А Оришка – стара вже, – нездужала, – тільки й того, що доглядає дитини… Як літком немає Мотрі дома, – баба зварить їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка співає…

Ай дитина ж то вийшла – на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне… Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, – як дзиґа крутиться, на місці не всидить… Скажеш йому: дай те! дай друге! – як стріла пуститься… Чіпка, як його звали, – не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або – ножа, або – веретено… – то він і почне: «А де ж воно лежить чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть… Мотря за це не любила Чіпки. «Десь Чіпка у нас буде дуже велике ледащо! – жаліється Оришці, – йому як що робити, то треба за тиждень загадувати, щоб роздумався…» А іноді було й буханця уліпить Чіпці в спину, щоб довго «не роздумував»… Тоді Чіпка руки опустить, реве на всю хату… Є, значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там – полив’яного півника, свистілочку, а їсти – сама не доїсть – йому зоставляє…

Як підріс Чіпка – став бігати, то вибіжить було з двору на вигін, та прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб’ють та й проженуть… Недурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують – хто якого роду… Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід уславився – чи давністю, чи боями, чи послугами. А село знає одну славу – честь. Тим на селі й питають: чи «чесного» роду? А тоді вже й братаються… Чіпка був «виродок»… Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися…

– Виродок іде! – кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий, миршавенький хлопчик.

– Зaпорток! – підхопить другий… – Ходім до його!

Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки очима світить… Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чіпка. А ті – за боки беруться зо сміху…

– Чіпко! де ти взявся? – смикнувши Чіпку за полу, питає хто з хлопців.

Мовчить Чіпка, – сопе.

– Ти з яйця вилупився?! – знову другий…

Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем під нігтем.

– Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала… в бур’яні, – одмовляє понуро та все копирсає під нігтем…

Регіт – аж вигін розлягається…

– Так ти, Чіпко, з бур’яну взявсь?..

– Ні…

– А де ж твій батько, коли ти не з бур’яну?

– Не знаю…

– То-то й є… ти байстрюк!..

– Брешеш!.. – зиркнув, як той вовк, Чіпка.

– А хто ж ти?

– Я… Чіпка.

– Ти – Чепіга, а не Чіпка! – крикне хто з середини – і вскубне Чіпку…

– Чого ти скубешся? – з плачем вимовля Чіпка. – Постій, я бабусі скажу, – вона тобі дасть!

– Боюсь я твоєї бабусі, – куди ж пак! – одказує хлопець, та й знову вскубне.

За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть – аж поки не розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть.

Іде Чіпка додому, – іде та й плаче.

– Чого ти, Чіпко, плачеш? – стріва Оришка.

Чіпка жаліється, плаче… Бере його Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти.

– Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б’ють тебе, малого, зобижають… Не ходи!..

Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби або приляже головкою. Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця – доброго молодця… Чіпка слухає – й дума: «І чого отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині зразу не поколихати горобця – доброго молодця?!.»

Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп’я рівняло казку до життя, а життя до казки – і само собі міркувало, дивувалося… В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди… А так – птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають… І ніхто не знає, що вони кажуть… «А добре б – дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка в лузі?.. І чого – одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці – тільки цвірінькають?!. І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?..»

– Чи воли, бабусю, говорять?.. – питає Чіпка в Оришки.

– Бог їх зна, сину… Кажуть би то, що говорять.

– А птиці?

– І птиці говорять…

– Як же вони говорять? Про що вони говорять?.. – допитується.

І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. «Скот, мов, ніколи не реве без нужди… як вертається додому та реве – то він радіє, що скоро дома буде та спочине… А може, голодний, то поїсть, підживиться… А птиці щебечуть так, як сам Господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій – ні. От соловейко – як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою…» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток, – сина й дочку, – що вбили її мужа-ужа… «Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала – вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали – й не наслухались! – А ти, – каже, – дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!» – От син полетів соловейком, а дочка стала кропивою… То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха – так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля, – щоб і городини не глушило, й людей не жалило!»

Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою… Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою – з самого споду до верху… Як рій той, гули в дитячій голівоньці; як завірюха, крутились, вихорились… Од билинки перелітали до птиці; од птиці до скотини; од скотини до чоловіка – поки не засягали всього світа! І здавався він йому увесь живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння – все те мало свій говір, свою мову, – тільки вимовляло якось інакше… А колись усе те було – люди, і все балакало однією мовою… А тепер – ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через віщо?.. Через людей… Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби – одібрали людську мову! Вони людей – своїх рідних – повернули в усе те… І за людей жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала – і сторонився він людей далі та далі… Та й люди його не жалували.

– Бабусю! – питає раз Оришки. – Чи в мене батько був?

– Був, сину.

– Де ж він тепер?

– У москалі пішов.

– Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було… байстрюк! – кажуть.

– То – дурні хлопці!

– А хіба що?.. Що то воно – недобре що?

– Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови… То тільки злі діти так кажуть…

– Я не буду злий, бабусю!.. – одказує Чіпка, – та й задумається.

Трохи перегодя знову питає:

– А чого ж мій батько пішов у москалі? Навіщо він покинув матір?

– Люди оддали.

– За віщо ж вони оддали його?

– Так треба було… Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобі розказувати.

– Чому, бабусю?

– Так. Малий ще ти дуже…

Така розмова велась у них не вряди-годи. Чіпку все зачіпало, все торкало. Він про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати світ його очам, – утішно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.

Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову усе, що заховала її шестидесятилітня пам’ять. А Чіпка не брав – гарбав усе те!

Оце було літком, як зайде вже сонце й спуститься вечір на землю, вийде баба з Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрі з роботи. Оришка сяде, а Чіпка – коли сидить, коли лежить… Та отак собі й давай розмовляти… Чіпка більше слухав, – іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що, як струмінь, тихо журчала… А іноді й сам розщебечеться… Уже й ніч настала: засвітили зорі, замиготіли, заіскрили… Задивився Чіпка на небо.

– Що то, бабусю? – указує на зорі.

– То? – Зорі.

– Що ж то за зорі?

– То – янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спіткало. Ото ж – як зірочка покотиться, – то душа переставиться… Душа переставиться – й зірочка покотиться – щезне…

– І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина?

– І твоя є, й моя, й мамина.

– А де ж моя, бабусю? – пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й не спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небі.

– Бог його знає, сину! Чоловікові туди не досягнути… То боже діло, то він і знає…

– Ай Бог там?..

– Там, сину…

– А що то за Бог, бабусю?

– Бог?.. Бог – батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину… Він за всім ходить, до всього додивляється, од злого береже… Ото, як побачить, що сатана вмішується в його святе діло – почина світом каламутити, – то й шле святого Ілію на вогняній колісниці вбити сатану… Ото як Ілія котить, то грім гримить; а як стрільне вогняною стрілою – то блискавка заблище… Отакий-то Бог! Він страшний задля злого, а для доброго – й він добрий. Бог – батько… на світі нас держить і хлібом годує…

Загадається Чіпка. І встає перед його очима розгніваний Бог, обгорнувшись чорними хмарами… і гукає на Ілію – карати злого!.. Котить Ілія – небо й земля двигтять, як од вітру перина, од його бігу… Ось шкваркнуло… вогняна стріла розпанахує небо… Страх обіймає Чіпку! Надворі зовсім темно; місяця не видно; біліє, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорі… Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче: «Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму, то й Бог мене не поб’є… А отих дітей, що мене били та проганяли – тих Бог поб’є, бо вони злі! Я буду добрий, бабусю…»

Замовк Чіпка – дух притаїв: думає про Ілію страшного, про Бога доброго… Трохи згодом питає баби:

– Ви казали, бабусю, що Бог нас хлібом годує?

– Він, дитино, – він нас годує…

– А чого ж мама хліб заробляє, – ось досі з роботи нема. – Каже, якби не робила, то нічого б було і їсти?..

– Дурний ти, хлопче! – каже баба. – Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нічого не робили, – як святі були… Там, кажуть, було всякої всячини – і їсти, й пити! От вони ходили собі та їли… А сатана й заздрив на їх щастя, – та давай підбивати, щоб согрішили… Вони й переступили слово Боже… Тоді ото Господь вигнав їх з раю огняною різкою – й рай зачинив, і сказав робити самим на себе… Отож з того часу й почали люди робити. А то – нічого не робили, – як святі були!

– І навіщо ті люди согрішили, бабо?.. От би тепер і мама дома була, не плакала б так часто… і хліб би був: коли здумав, їв би!..

– На те Божа воля, моя дитино!..

Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, як розважений… Одними руками що заробиш? Тільки що з голоду не мерли… Сказано – убожество! Раз була чудасія з-за того хліба.

Мотря була на полі. Оришці треба на грядках полоти. Як на те Чіпка розвередувався: «Їсти, та й їсти, бабо!» в одну шкуру:

«Їсти!» Взяла Оришка окраєць хліба, одломила шматочок, дала йому, а останній положила на столі: «Не бери ж цього, – наказує Чіпці, – бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати, спитає, – хто хліб поїв? – то бозя вкаже пальцем, – мати й виб’є… Гляди ж, не бери!» Та й пішла собі. Сів Чіпка серед хати; дивиться на образ – очей не спускає – їсть. З’їв той шматочок, що баба дала, – ще їсти хочеться! Хліб на столі лежить, – кортить його. Гляне в куток – бозя дивиться! От став він крадькома до хліба руку посилати, а на образ – все дивиться… Посилає руку, не спускає очей – здається йому, що й бозя глядить на його, – хоче посваритись пальцем… він і прийме руку назад… Оце приляже до столу головкою (забрався на лаву), знову підкрадається. Гляне на образ: дивиться бозя, та й годі! І їсти хочеться, і хліб перед очима, – та бозя дивиться!.. Задумався Чіпка. А це, зразу, як кинеться од столу… Очі горять, губи оддулися… Та до стільця, що баба підставляла під ноги, як пряла. Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець та й повидовбував очі в образа! Тоді взяв – увесь хліб з’їв та й побіг на грядки до баби. «Бабо! бабо-о!» – гукає. «Чого, Чіпко? ходи сюди!» – озивається з бур’яну баба. Прибіга Чіпка. «А я, бабо, й той хліб з’їв!» – хвалиться. «Нащо ж ти, сину, з’їв? А як мати прийде та спитає: «хто хліб поїв?» – то бозя й скаже…» – «Е… е… бозя, бабо, не бачила… я повиймав очі, щоб не дивилася!..» – І байдуже собі, забулося. – Коли так, перед Різдвом прийшлося хату білити, образи мити. Зирк! Мотря на образ – аж очей немає! Вона так і отетеріла. «Хто це очі повиймав?» – питає в Оришки. «Де?» Глянула – справді без очей… Тоді до Чіпки: «Ти очі повиймав?» – Сміється: «Я… Щоб не бачила, як хліб їстиму!» Згадала тоді Оришка, що їй хвалився Чіпка. Та що? Звісно – дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годі.

А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку, – і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його любила – як кожна мати свою дитину. Чи, не дай Боже, занедужає Чіпка, – Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться… «Тільки ж й утіхи й надії! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старість у помочі… Може, хоч на старість не прийдеться до кривавого поту робити, терпіти од холоду й голоду та од літньої спеки палючої!..» Така в Мотрі думка. І не досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина «надія й утіха»… А нехай, здоровий, зробить що Чіпка, – нехай з’їсть лишній шматок хліба, чи покачається в калюжі… Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не іскри сиплються – то її кльони й прокльони та духопелики… Інша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.

Та не такий же й Чіпка вдався, щоб його можна було бійкою спинити. Спершу-таки боявся матері, а далі – звик уже й до бійки, хоч як вона глибоко іноді в серце впивалася, до живих печінок доходила… Ой, злий же він був тоді! Ой, лютий! Він би зміг, – матері очі видрав або сам собі що заподіяв, якби не баба… А то вона, її тиха мова гасила його лютощі. Як почне бувало його умовляти, – та словом, як повивачем, зів’є… За те Чіпка любив бабу: душі не чув у їй. Що баба не скаже, усе послухає. А матері не любив і не слухав… Од бійки то сховається, то втече; а послухати – не послуха. Не раз Мотря з серця гірко плакала…

Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та в холоді, у злиднях та недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою, самотою… Забереться було у бур’яни, нарве квіток, назбира кузьок та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори – ні! Чіпка мав добру пам’ять: з неї ніколи не виходила думка, що він «виродок»; він ніколи не забував бабиної ради… Собі на лихо, рядом з добрими думками, в малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне… Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку… І росло лихо в його серці – і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони… Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала – не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця… Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Ні Бог, ні люди не страшні йому… Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий, а лихі люди його дратують…

Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мотря з матір’ю:

– Чи не наняти б нам Чіпку хоч за харч служити?

– Я вже й сама думаю, – каже Оришка. – Тільки куди він годний? Якийсь нелюдний, неговіркий, якась тума з його… І з дітьми він не поводиться, як другі, – усе самотою, усе собі дома…

– Що ж його на світі робити? – журливо одказує Мотря. – Уже ж всяк баче, як я працюю… Та що моя праця? Силу витратила, здоров’я збавила, а тільки що з голоду не мремо… Якби його наняти, – хоч би менше з’їжі… все б таки хоч на одежину зосталося!

– Як знаєш, дочко.

Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла. Багатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.

– А збирайся лишень, Чіпко, на завтра в найми, – каже, вернувшись увечері, Мотря. – Годі вдома сидіти та хліб переводити, – пора й самому заробити!

Чіпка – руками й ногами! Та вже Оришка – давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гіркі недостачі та нужди. Послухав Чіпка, пішов. Приняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулась Мотря додому рада та весела.

– А що, дочко? – стріва її Оришка.

– Зоставила… Коли б то шанувався!

– А може, звикне… Дай-то Боже! – потіша й молиться Оришка.

Зостався Чіпка в Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує – як і що, й коли робити… Так же Чіпка нічого й знати не хоче! Хазяїн приказує: «Піди, Чіпко, загороду почисть». А Чіпка піде на тік, забереться в ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив’язувати…

Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка, – узяв його та й вибив. Розсердився й Чіпка… та трохи за малим не спалив хазяїна! Як не було в хаті нікого, він поліз у піч, витяг жару в покришку та й виніс у хлівець… Добре, що люди побачили – залили.

Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника… Мотря плаче, – вже не б’є, плаче… Страшно їй, щоб, бува, не позивав Бородай… Оришка вмовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуро дивиться, мовчить, мов йому в рот води налито… Так і зостався дома зимувати.

На весну знову радиться Мотря з матір’ю.

– Наняти б Чіпку?

– То й найми.

Знову йде Мотря шукати хазяїна – і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчар, що пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.

Дід Улас – сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще захорував до того, – так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хліба… Ледве виліз Улас за ворота, та й загадався… «Куди його?!»

До роду – близького нікого, а далекий – у панській роботі… Прийшлося Уласові – хоч під греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку в царині та й наставила чабаном.

До його ото став Чіпка підпасачем. І – диво! згодився відразу… Робота прийшлася йому по душі.

Устане він рано, ще до сонця, набере хліба в торбу, візьме малахай, що дід дав завертати овець, та й іде в царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У діда все ще позапирано. Тільки Лиско лежить коло дверей, простягши передні лапи, положивши на них голову… Дріма ранком.

– Лиско! – гука Чіпка.

Лиско підведе, нехотя, голову, подивиться на Чіпку – і знову кладе її на ноги, позіхнувши на все горло… Тобто: «Рано, хлопче, ходиш: ще дід спить!»

Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з торбини, починає снідати. Тим часом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.

Ось приходить і другий підпасач – Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків… На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята – саме гноття висить на очкурі – позасукувані аж за коліна.

Грицько – козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці – вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв його до себе в поміч коло отари.

Сіда й Грицько коло Чіпки, розв’язує свою торбу, виймає з неї сухарі – чорні, як земля, і снідають обидва разом, коли-неколи перекидаючись словом…

От рипнули двері – показався дід на порозі.

– Уже ви, хлопці, тута?

– Тута.

– А що ж це овець так мало?

– Згонять.

– А ви снідаєте?

– Снідаємо.

– Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!

Іде дід у присінки; набира води кухоль – умивається…

Тим часом – світ, як день, тільки сонце щось забарилося… Закрасивши увесь східень палкорожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні одним променем над землею… А земля вже налагодилась його стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі листочки, повмивалися свіжою ранньою росою. Як дівчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче в огні, – замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи, – так земля дожидає ясного сонця… і міниться, не дождавшись. Повіне тихий вітрець, – потемніє й насупиться її зелений убір; затихне вітрець – убір заясніє, усміхається…

Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом’яний бриль; на плечі, на ґерлизі, висить торба з хлібом та свита – на случай негоди; у руці – малахай.

– А що, хлопці, будемо рушати! – каже дід.

Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорнохлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою… От уже й овець позгонили до гурту.

– А-г-у-у… тю-у-у! – гукнув дід. – Треш-тереш-треш!

Свиснув малахай у руці… Одчиняє Чіпка або Грицько ворота в царині – і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле… Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.

Отара суне помалу, викрикує – то «бе-е!», то «ме-е!» – кахикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м’яти… А курява, як хмара, слідком за вівцями…

– Агу-тю-у-у! – гукнув дід, ляснувши малахаєм.

– А куди, руда? – кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку вхопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до самих печінок добиралася, давила-душила.

Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху, – пустився підтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.

Сонечко почало з-за гори випливати – грало, всміхалося… Як легенькі блискавочки, забігали по землі його пароси – і кришталем заіскрила роса по зеленій траві… За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забій били; тут вівці бекають, мекають, кахикають… Легенький вітрець подихає – і скрізь розносить тепло раннього літнього ранку… Хороше так, весело!

Чіпка йде з боку отари, похнюпивши голову… Об чім він думає? Що гадає? – Нічого він не думає, не гадає… Він прислухається, що діється у його в серці, в душі… Хоче збагнути – й забуває… все забуває… Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо… Чвала собі помалу. Торбина на плечі, малахай у руці… Байдуже йому!.. Посилає вперед ногу за ногою – не думає: де він, і що він, і як він… Легко трепече його серце; дивні якісь радощі – не то сон, не то дрімота – сповивають його душу…

Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм – вівці розскочились, розсипались по зеленому полю…

– Отепер, хлопці, спочинемо!

І сідають наші вівчарі втрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок солі, починає й собі снідати…

Грицько, чи присів, чи ні – вже, дивись – опинився гін за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує…

Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Небо синє, чисте – ні хмарочки, ні плямочки – глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне в тій синій безодні, як у сивому тумані… тільки думка росте та ширша…

«Що там? – дума Чіпка. – Там, мабуть, гарно так… Ач, як синіє!.. як сонечко сяє!..»

– Діду!

– А що, сину?

– Що там?

– Де?

– У небі!

– Бог…

Задумається Чіпка… Дивиться в небо, – йому так гарно дивитись у його…

– Чи воно, діду, є там люди?

– Де?

– На небі…

– Нема, сину! Там Бог святий, янголи його та душі праведні…

– А хіба хто там був?

– Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.

– А гарно, мабуть, там… Бачте: яке синє, гарне!..

Дід, поснідавши, молився Богу.

– Гарно, сину! – прошептавши молитву, одказав Чіпці. – Гарно!.. Не те, що тут, на землі… Там усе добре, святе… А тут – усе грішне та зле…

Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

– То ще тільки один Бог милосердний держить нас на світі, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену… вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як вовки голодні… І чого ми тільки не їмо?.. А воно то все – гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, все… Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося, – ми й свого брата часом черкнемо… Бач! У брата – он те й друге, а в мене ні сього, ні того… заріжу, мовляв, брата, – добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка… Ріже – забув і думати, що йому на тім світі буде?!. Лихий його путає, – він і ріже… Ох, грішні ми, прокляті душі!

Чіпка слухає – і проходить по його душі страх, холод… і шепче він стиха за дідом: «Грішні ми, прокляті душі!.. І мати моя грішна, – думає він, – бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хліба… А баба не грішна: вона мене ніколи не била; вона мені усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дід… І дід, мабуть, не грішний… А Грицько? Грицько – грішний: он як він верхи на барані пре!..»

– Грицьку! Грицьку! – скочивши на ноги, крикнув Чіпка, – не їдь на барані – гріх!

А Грицько гика та тпрука на все поле…

– А він на барані їздить? – питає дід. – Бач! Я й не туди, чого він так вигукує… Ось я тобі, я тобі!! – свариться на Грицька дід здалека ґерлиґою.

Грицько скочив з барана, побіг до верб, що росли над шляхом. А дід, понюхавши табаки, розіслав свиту, розвернувся проти сонця та грів старе тіло. І Чіпка біля його примостився.

Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.

– А я, діду, ось скільки горобенят надрав! – хвалиться.

– Навіщо ж ти їх надрав? – питає дід, не підводячи голови.

– А щоб оця погань не плодилася!

– Хіба вона кому зробила що?.. А гріх! – промовив Чіпка, придавивши на останньому слові.

– А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? – одказав Грицько та й висипав з пазухи голоцюцьків з жовтими заїдами.

Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив ґерлиґу.

– А куди?.. куди!.. – закричав. Та – геп! ґерлиґою по горобенятах… Так кишечки й повискакували…

– Оце вам жив-жив!.. жив-жив! – гукає Грицько, та раз по раз ґерлиґою, ґерлиґою…

Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки. «Значить, правда, що вони кричали:

жив-жив!» – подумав Чіпка, та як схопиться… Очі горять, сам труситься…

– Стривай, Грицьку! стривай! не бий… Давай краще їм голови поскручуємо!..

Як схопить горобеня, як крутне за головку… Не вспів оком моргнути, – в одній руці зостався тулубець, а в другій – головка.

– А що – жив! а що – жив!! – кричить Чіпка…

– А що – жив! а що – жив!.. – вторує за ним Грицько…

Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні головки та тулубці…

– От тепер можна й ґерлигою, – каже Чіпка, взявши ґерлиґу в руки. Грицько й собі за ним. Та зложили горобенят укупу й почали періщити, як снопи молотили… Не зосталось горобенят і сліду: валялося тільки одно м’ясо та кишечки, перебиті, перемішані з землею.

– Ходім ще драти, – каже Грицько, – там ще є.

– Ходім, – згоджується Чіпка.

Та й побігли до верб, один одного випереджаючи.

– А куди ви? – підвівши голову, питає дід. – Підіть лишень овець позавертайте! Бачите, як порозходились… Щоб ще звірюка не заняв…

Дід знову ліг. Скоро й заснув.

Хлопці побігли…

…Швидко вони позавертали овець і, як кошенята, дралися по вербах, видираючи горобенят. Удвох надрали ще більше, ніж сам Грицько надрав. А далі – поскручувавши голови, били ґерлиґами… помісили чисто на гамуз!

Сонце дедалі все вище та вище підпливало. Перше ж так гарно сяло та гріло, а це вже стало пекти-палити, аж дід прокинувся…

– Ач, як угріло! – обізвався він, підсуваючи свиту під вербу, в холодок. – Ану, ще понюхаємо та заграємо… Хлопці, видно, десь горобців деруть…

Дід понюхав.

– А-а… та й добра ж! – промовив, чхнув – і поліз у торбу за сопілкою.

Вийняв сопілку, послинив дірочку, свиснув раз, удруге – і зачав «Вівчарика». Гучно-гучно загула сопілка на все поле, немов хто заспівав жалібно; аж ось замира, замира, – тільки сопе… А це зразу, немов опік хто, закричало, завищало – та й стихло… вдруге… втретє… і полився тяжкий плач… Сумно зробилося, важко… Отара посхиляла униз голови, немов слухала того плачу тяжкого… От знову сопілка замовкла. Трохи перегодя тихий регіт крізь сльози стиха веселив поле; далі – дужче… дужче… сльози сохли… регіт замирав… понісся веселий, танцюристий козачок…

– То дід гра, – каже Чіпка. – Ходім до його!

– Ходім.

Побігли.

– А, мабуть, час, хлопці, й овець напувати! – зустрічає їх дід.

Хлопці зібрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг, де не взявся сірий вовк і потяг нишком ягнятко в діброву… Отара схарапудилась, сипнула вбік – аж Грицька повалила; Лиско майнув за вовком. Чіпка за Лиском. Вовк бачить, що непереливки, покинув ягнятко та драла в ліс… Чіпка з Лиском за ним. Дід почув, що Лиско гавка на вовка, й собі надійшов… Так де ж ти вовка в лісі шукатимеш? Тільки й того, що дід похвалив Чіпку – за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко.

Вернулися з водопою. Пообідали сухий хліб з сіллю; дід знову ліг спати; хлопці бігали завертати овець; Чіпка розказував, який йому вовк здався: «Здоровий, а легкодухий»; Грицько, не вважаючи на гріх, на барані їздив, щоб тільки дід не бачив… Потім того вони полуднали… Чіпка діда про що-небудь розпитував; дід розказував про всяку всячину, грав на сопілці… Так – аж поки сонце не повертало навзаходи. Тоді дід завжди казав хлопцям: «Пора, хлопці, додому вертати!»

Хлопці збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царині, стрівали їх люди, й кожне своїх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопці вертали по домівках, а дід запирався в землянці до другого ранку.

Добре Чіпці у діда підпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби – по його літах і по його душі. Та не те, щоб і без користі. Дід брав за літо по п’ятаку од вівці. Шага давав на Чіпку та Грицька, та ще хліба мішків з п’ять, та ягнят двоє або троє на рік. Чого ще? На харч він собі заробляв, гроші йшли на одежу, ягнята – на прибуток.

– Слава тобі, Господи, що ти зглянувся на наше безталання! – дякує Мотря Богові. – А я вже не думала, щоб з його вийшли люди…

– Став розуму доходити, – одказує Оришка, – сам побачив, що треба робити… І мені, старій, довелося його хліба з’їсти… спасибі Богу!

Отак радіють та Богові не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднів, нужди, горя… І в хаті в них стало чепурніше, ясніше; і хліб не такий чорний та сухий; і каша до борщу не вряди-годи; а часом і сир на вареники… І одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не висіло та не бовталося старе гноття… І зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана – не світить гнилою, дірявою оселею; з-за хати хлівець визирає, льох чорніє… Уже завелась свиня з поросятком і овечат десяток. Уже під паску є своє поросятко й своє ягнятко, і паска – біла… Достатків більше й достатки кращі.

А тут ще, після смерті якогось бездітного, далекого Мотриного родича, зосталося їм днів на десять поля… Після судів та пересудів, – після двох мішків пшениці та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писареві, одсудили Мотрі землю громадою…

– Не журись, Чіпко, – каже, радіючи, Мотря, – тепер буде своє жито, й своя пшениця, і просо, й ячмінь, і гречка… Одберу місцину, картоплі насаджу, – на зиму буде!.. І к Різдву загодуємо свиню… Сало продамо, м’ясо посолимо, ковбаси начинимо… Буде з нас! Хай тепер наші вороги сміються, нехай цураються, минають!

Аж помолодшала Мотря, весела стала.

Чи все ж то такі щасливі та ясні дні колихали Чіпку? Чи все ж то одні удачі та радощі складали його молоду силу, котра так і пробивалася з-під його гострого погляду, смілого поступу?..

Ой ні! Життя – що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.

Першою такою колючкою в Чіпчинім житті була смерть бабина. Йому тоді тільки що сповнилось п’ятнадцять літ. Баба вже була стара-стара, як молоко біла, як сухар суха. Уже й літом з хати не вилазила, хіба у палючий день вийде було з хати, сяде на призьбі, складе свої сухі сині руки на колінах та й гріється проти сонця. А восени все жаліється та жаліється Мотрі:

– Оже, дочко, щось мені погано… Так погано, так погано! Чую, наче в мене всередині щось застигає; руками й ногами зовсім не володію, не знаю, чи й є вони в мене… Мабуть, це вже моя за мною приходить…

Так казала Оришка звечора, а до світа – й Богу душу оддала.

Лежить баба на столі в хаті. Хрест в руках, свічка в головах… Та ж баба – тільки очі заплющила, рот зціпила… Прийшов піп, дяк, зійшлися люди, взяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли… Мотря плаче. Чіпка не плаче… Йому тільки чогось страшно, жалко… «Нема баби… – думає він. – Умерла баба… не буде більше баби… Смерть узяла бабусю… люта смерть… А що ж то за смерть? Хто знає?..»

Темна мара встала в Чіпчиній думці, як страшидло яке, холодне, непривітне… Говори, дивись, – а тут… зуби зціпило, язик одібрало, очі заклепило… Кидають у землю, – темнота непривітная, німота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось і черв’як плазує – холодний та слизький, аж напинається, аж звивається, поспішаючи до тіла…

«Ух!.. гидко… страшно!…» Чіпка здригнув. «І від кого се? – запитувала його злякана думка. – Кажуть, від Бога?.. Смерть від Бога?.. темна німота… черви… все від Бога?! Господи Боже! невже це треба?.. І для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така добра була, до всіх добра… І так каратися?.. Чи для всіх воно однаково?.. Де ж тоді правда?.. Ой ні, ні! тут щось та не так, – тут щось друге, інше…»

Задумався, загадався Чіпка… Зробився аж страшний, помарнів, похнюпився, дивиться якось чудно… Зведе оце на тебе очі – і нічого не бачить; клич його – не чує… Аж занепав. Уночі схопиться – одягається, озувається…

– Чіпко! куди ти? – пита здивована мати.

– Га-а?

– Куди ти?

– Баба кличе… піду до баби..

– Та Господь з тобою! Баби немає – умерла…

– А що ж ото?.. слухайте!.. – Та й наставить ухо, – слухає… – О-о-о-о! «Чіпко!.. Чі-іп-ко!..» Чуєте?.. – Зараз, зараз, бабусю… я зараз!..

Хапається, чоботи набуває, рядном напинається…

– Господь з тобою! куди ти? – хрестить і перейма його Мотря.

Почне його умовляти; роздягає його, роззуває… То він трохи й утишиться, сяде на лаві.

– Ляж, сину.

Чіпка поворухнеться, посунеться трохи – сидить… Трохи згодом затіпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкі заводи плачу…

– Чого ти, сину, плачеш?

Мовчить Чіпка, плаче.

Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч він одужав, а з літами убирався в силу, – та вже ніколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку – котру він ніяк не міг розгадати… Він все хмурнішав та хмурнішав…

Не вспіло одно гаразд забутися – друга приключка приключилася, котра обізвалась на всім останнім житті Чіпчинім.

Чіпці минуло сімнадцять літ. Того самого року віковічні кріпацькі кайдани розбилися… Стояла рання весняна пора надворі. Рано-рано схопилося сонце, виграючи та висвічуючи червоним світом…

– Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце, – каже дід Улас, дивлячись на небо, – коли б ще дощу не було!..

Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одігнати, як почали хмари з усіх боків стягатися та й заслали, замазали небо… Незабаром воно й розплакалось… Зарядив дощ – дрібний-дрібний та густий, мов крізь сито… Спершу вівці наче зраділи – розкотилися по толоці, щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далі – як став дощ допікати – збилися докупи, посхиляли голови між ноги, та так цілий день і простояли. Гнати додому ніяк не можна: що з ними дома робити? А дощ – одно пере, одно пере… Не зосталося на наших вівчарях ні рубця сухого, а він і не думає переставати.

Посідали вони всі три під вербою. Сидять – пережидають дощ. Лиско й собі звився коло них бубликом. Сумні усі.

– Так оце, діду, й вам воля прийшла? – питає Чіпка діда, щоб хоч словом розважитись.

– Кому воля, а кому неволя! – сумно одмовля дід.

– Як саме?

– Так… Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало сліз та крові точили… хай ще два роки поточать!.. Ох, Боже, Боже! коли твій суд правий настане?..

– Та вам же все рівно, діду: ви давно вже вільні, – примовивсь Грицько.

– Вільні?.. Були вільні, поки волі не було… Ох!.. Робив, доки силу витратив та зуба в роті не стало… Тоді й з двору – геть на виступці! Не переводь даремно панського хліба!.. Спасибі, люди добрі зглянулись, а то б прийшлося тинятися, пропадати, як собаці під тином, – Христа ради руку простягати… А от тепер знову завадило: плати десять карбованців на рік!.. За віщо?.. з чого?.. Ти, кажуть, громадську отару пасеш, – рублів з півсотні виробляєш… Яких? де? Я – старець, нищий… Спасибі, люди змилосердились… Так – ні! І те їм оддай… а сам з голоду пропади… Прокляті! і суду на вас немає, й права!.. – гірко закінчив дід.

У Чіпки аж мороз подрав по спині: він ніколи не чув такого дідового голосу… Думка його закаламутилась, завихорилась; кров прилила в голову; він мовчав, боявся словом перервати дідове горе… Він сам не знав такого, а почував з дідової мови, що воно тяжке-тяжке…

Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. На душі важко, на серці сумно – аж мов нудно… Так буває тоді, як серцем чуєш якесь лихо, а назвати його не вмієш. Хвилини тоді здаються за часи, часи – за дні, дні – за роки… Черв’як швидше плазує, ніж такі хвилини… І хочеться вперед заглянути, подивитись – що з того буде, і страх обіймає, аж волосся на голові підіймається, серце каменіє…

Дід знову забалакав, наче сам до себе: «Ще мало людей забили, на той світ позагонили? Ще мало у мандрах пропало, мов їх земля проглинула?.. А з живих – трохи юшки поповарили?!. Так ще й до старця… Що ж з мене візьмеш?!. Я людям служу, громаді служу – за хліб, за спасибі… от що! Ну, беріть знову у двір, лежатиму та даремно хліб їстиму, та й годі… Беріть?.. Легко сказати – беріть! А степ?.. а вівці?.. Я привик до цього, як до рідного… Прощайте?! Щоб ви з своєю силою попрощалися!.. Вівця для мене – все одно, що людина: і їсть, і п’є, і боліє… тільки не скаже нічого, не вимовить!.. Хіба я не бачу, хіба я не знаю, як їм оцей дощ дозоля?.. Мені він не так дозоля: я вже стара собака, натерпівся всього… А он – ягня? Зігнулося, тремтить, змерзло. Бачу, бачу… Я б тебе коло свого серця обігрів, як дитину… Та не обігрію! Ворог наш бере мене од вас, щоб замучити… Йому ще трохи… Ще, бач… ще…»

Дід не зміг далі говорити… Дві гарячі сльози викотилось з його старих жовтих очей і розлилося по карбованому старістю та негодами виду.

Грицько сидів, рота роззявивши, – сам не знав, що йому казати…

Чіпка пильно дивився на діда – очей не спускав… Лице аж пополотніло; поза спиною мурав’я лазила; верхню губу мишка тіпала, а очі сухі-сухі – горіли, налиті сльозами пополам з кров’ю.

– Хто? хто?! – затинаючись, скрикнув він. – Хто одбере в нас діда?.. Ні!.. Ми діда не дамо, поки нас не вкладе!

Дід глянув і стрівся очима з палкими Чіпчиними.

– Пан одніме. Чіпко!.. Він одбере, мій сину!.. У двір піду – старого недовгого віку коротати в неволі… покину вас… Усе покину: степ, овець… Лиска-сердегу…

– Не одбере він… ні! Хай тільки одбере… Я йому такого пущу півня!! – грізно каже Чіпка.

Дід аж не стямився.

– Що це ти кажеш, сину? Чи ти маєш Бога в животі, а царя в голові?! Схаменись! Його спалиш, а через його й другі погорять…

Йому ж тільки шкоди наробиш, він собі швидко знов вибудується; а то – убогі погорять, що, може, тільки й щастя, що свій захист є… Оханись, Господь з тобою!

Ще сумніше, ще важче стало. Дощ, як із відра, линув. Кожен поворухнувся й на самі очі насовував кобеняка.

Лиско ближче підсунувся до діда; ліг у самих його ніг. Дід мотнув головою: «А той же батько! як дві каплі води…» – промовив уголос.

– Хто? – поспитав Грицько.

– Отой! – дід указав на Чіпку.

– Хіба ви знали батька? – пита понуро Чіпка.

– Чому ж не знати, коли ми з одного двору.

– Хіба мій батько панський був? Адже він – москаль! – каже, здивувавшись, Чіпка.

– То що, що москаль… Хіба москалі родяться москалями?.. Тобі ще, видно, ніхто не розказував за його…

– Ні.

– Ото ж то й є! Люди ще й досі не забули…

– А що ж там? – пита Чіпка, насторочивши уха й не зводячи очей з діда.

– Гм… бач! – Дід вийняв луб’яну табатирку, понюхав табаки.

– Розкажіть, діду! – пристає Чіпка.

– Добре. Коли ніхто не розказував, то я тобі розкажу… Давня то річ, – зачав дід. – Мені було тоді літ з двадцять, як привели твого батька в горниці лакеєм до панича… Розказували, що твоїй бабі старий пан хотів ласку зробити, та взяв та й приставив до свого сина твого батька… Він був собі якийсь малий, пуздракуватий, болізний… та шкодливий такий, як кіт! За паничем ходить – не ходить, слухать – не слуха. Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув… А той, як виважить руку, як удере його з усього маху по пиці… так паненяті носа й розтовк! Прибігла на крик пані; увійшов сам пан… «На стайню його!..» Узяли його лакеї на стайню, та так оджарили, що ні лягти, ні сісти… Тоді йому вже нікому було й пожалітися: батько у винниці в казані скипів, – упав якось у казан, – а мати з холери вмерла… Ото, як одшкварили його, – то вже він ніколи не бився, – тільки пустився на хитрощі. Усе дурить панича та видурює з рук усячину… аж поки його й за це не вибили! Як провчили, він хотів утопитись, та люди не допустили… А пан знову вибив, щоб не топив кріпацької душі, бо за неї треба подушне платити! Так він ото, як мандрував Шамрай, – таки з двору кучер, – то й він за ним потяг аж у Донщину. Тамечки виріс, оженився й оселився… Та лихий його попутав провідати про Хруща, козачого сина, що одних з ним літ, поплентався на Дін до дядьків, – та там би то, кажуть, і вмер… Та не так про Хруща, як про рідну сторону… Як згадає її, здається, зараз би таки знявся та й полетів, коли б не неволя… А тут, як на те, підскочив Хрущ. От він роздобув десь Хрущів пашпорт та покинув жінку, дітей і оселю – приплівся сюди. Його прийняли в козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вільний… А може, він думав худобу Хрущеву посісти, та добрі люди до його ще по шматках рознесли… Так він став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоєю матір’ю. Літ зо двоє, може, пожив, – та й знову потяг на Дін до першої жінки. Отам його й злапали! Привели сюди… суди та пересуди… Хто він такий?.. Що це він зробив?.. Та, кажуть, наш таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаєте, мені його не треба! Так до його дуже не чіплялись, а в перший прийом і завдали в москалі… Бач! Он він який москаль! Знаєш тепер?!

Чіпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи… Незчувся, коли й вечоріти стало… Дід удвох з Грицьком і отару заняли.

– Ану, рушай! додому час! – гукнув дід уже з шляху.

Чіпка глянув на діда, підвівсь і поплентався стороною, позад отари, немов п’яний, наче учадів… Голову на груди звісив, очі в землю потупив… Нічого не чув, не бачив… Не знав, коли й у село прийшов, як і додому достався… Очумався уже в хаті…

– Так отакий мій батько був, мамо?

– Який?

Чіпка почав розказувати…

– Такий же…

– Чому ж ви мені давно цього не казали?

– То що б було, сину?

Замовк Чіпка. Щось думав…

– Нічого… – нешвидко вже одмовив, та й знову замовк.

Сумно стало в хаті, як у льоху… Чіпка сидів на лаві, ноги звісив, голову спустив трохи не до колін… Якби його так намалювати, – сказали б: то не чоловік сидить, то – сам сум! Мотря, дивлячись на його та згадавши давнє, тихо плакала…

– Ні! Недобре зробив батько, – глухо якось, з протягом, почав Чіпка… – Ні… негаразд!.. Чому він їх не вирізав, не випалив?..

– Кого, сину?

– Панів! – одказав твердо Чіпка.

– Що це ти, сину, кажеш? Хай їм Господь за те оддячить, а не люди!

Чіпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хаті під темний вечір; тихо слався по долівці, по стелі, по білих стінах та давив, як обценьками, серце і в матері і в сина.

Він сидів зажурений, німий, як стіна. В його думці, перед його очима, носився чорним вороном батько…

«Бідний мій тату! – думав він. – Не знав ти долі від самого малку – може, аж до смерті… Ганяла вона тебе з одного краю світа на другий, од панського двору до Дону, од Дону – до прийому… Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тліє під землею твоє наболілеє тіло? Чи порвала його московська нагайка на шмаття? Чи пронизала тебе вража куля у бої?.. І загребли твої кості з кінськими кістками в одну домовину, в одну високу могилу?! І нікому вона не скаже, не повіда, що під нею лежить твоя мучена душа без одплати… А може, тебе доля занесла куди в далеку чужину, на інший край світа, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей, про матір: як вона тут, бідолашна, повертається, що з нею виробляють люди… Ой, Боже наш, Боже! Ти – всесвітній царю: ти все бачиш, все знаєш… ти один наглядаєш над землею і маєш волю над нею… Чому ж ти не скараєш злого – хай не карає доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своїм гнівом праведним?.. Ні… ти мовчиш… мовчиш, як глупа ніч… До тебе не доходить плач наш… наші сльози… Їх заступили од тебе вороги наші… Ти не скараєш їх… ні?!.»

Знемігся Чіпка. Як колода, повалився на лаву, та тільки стогнав. Силу його під’їхала важка, несподівана туга; думки помутилися, куйовдились у голові без порядку, як завірюха зимою… Не пам’ятав він, що думав; не почував, як тяжко стогнав…

– Чого ти стогнеш, сину? – питає журливо Мотря.

Мовчить Чіпка.

– Чи ти нездужаєш?

Мовчить.

– Ти спиш, сину?

Мовчить.

Дощ давно вже перестав; хмари розійшлися; виплив ясний місяць, заглядав у вікна, а на долівці й по стінах розмальовував чудні якісь виводи-узори. Мотря тихенько підвелась, підійшла крадькома до лави, де спав Чіпка, заглядає в його бліде лице. Очі йому від знемоги закрилися, зуби зціплені, вид – страшний, грізний. У матері аж серце боляче повернулося од того виду страшного…

– Хай тебе криє Мати Божа від усього лихого, – шепче вона. – Спи, сину, може, переспиш.

Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрімати.

Тепер Чіпку не напала пропасниця, тільки помарнів на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та такий сумний!

Сяк-так добув Чіпка підпасачем до осені. Восени почали з діда правити гроші. Дід не давав, бо десяти карбованців не було, а п’яти не прийняли. Потягли діда, як до різниці вола, до пана Польського у двір… На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше сповивав його смуток. То, було, хоч з дідом одведе душу, розважиться, а тепер – діда нема… і в двір не пускають!

Лягла зима. Вийшов Чіпка за царину, ходить коло землянки, голову повісивши. Дідова оселя снігом прикрита; мороз малі віконця позамуровував; двері замело, забило. Розгріб Чіпка ногами сніг, одкинув трохи, одхилив двері, увійшов у землянку. Пусто та холодно! «Нема діда, – думає Чіпка, – і землянка, така ще недавно привітна, тепла, стала холодною та неодрадною… От що робить сильний з немічним! Пани – з кріпаками… Вони й з моїм батьком таке виробляли… одібрали його від мене… я його не знаю, не бачив… покрили мою голову соромом, докорами… Прокляті!»

Вертає Чіпка в село. Йде вулицею мимо шинку; роздивляється, прислухається. Там люди сновигають; там чоловіки бідкаються своїм убожеством та лютими морозами; там молодиці сваряться через тин… Коло шинку кріпаків ціла юрба, позбивались у купу. Крик, гук, спірка, змагання…

Одні викрикують:

– Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаються? Ще якісь два роки видумали?.. ще трохи?!

– А видно, ще трохи, – одказують другі. – Так вони, бач, намовились, щоб не зразу свої панські руки покаляти…

– Кат їх бери, з їх руками! – озиваються треті. – Вони звикли чужими жар загрібати…

– Еге ж… А тепер прийшлося своїми, так вони: хоч ще два роки!

– Так-то, видно, їм наші руки подобались, – зарішає сивоголовий дід.

– Ну, стривай! – кричить знову хтось з гарячіших, – тільки дійде до царя чутка, що вони й його й нас дурять, – знатимуть вони! Він їх зараз у кріпаки поверне, а нас панами поробить…

– Це тоді буде, як на долоні волосся виросте, – охолоджує неймовірний.

– Чого волосся виросте? – кричить гарячий. – Скаже цар: будьте панами… ну, і будемо!

– Оттоді-то буде!! – глузує неймовірний.

– Авжеж… не те, що тепер!

– Я б свого зараз, як бовкуна запріг у санчата – та по дрова… а то тепер у хаті така холоднеча, що аж вовки виють, – каже хтось з гурту.

– Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було… – загомонів гурт.

– То чи не підемо гріться до Гальки?

– Ходім, ходім! – одказало разом кілька голосів.

Юрба посунула в шинок. Чіпка пішов додому, повісивши голову, про все, що чув, роздумуючи… Прокльони клекотали в його серці, пекли його, мучили.

На весну радиться Чіпка з матір’ю:

– Що, мамо, робити? дід у неволі… чи не взятись мені з ким овець пасти?

– Знаєш, сину, яка моя рада? – каже мати. – Ось покинь ти свої вівці, не вік же їх тобі пасти… Приймайся краще коло землі. Не все ж чужим та чужим її робити. Може, як-небудь розгорюємось на скотинку: свій хліб буде. Сам хазяїном станеш… А на осінь, як Бог приведе діждати, треба й об чому іншому подумати. Я вже стара, нікчемна стала… хто в хаті порядок дасть? Слава тобі Господи, й ти вже немалий… Другі твоїх літ дітей мають…

Та не слуха Чіпка материної ради. Степ, привілля, – от що йому сниться! «Я зріс, викохався коло овець… коло них і посивію», – дума він.

На другий день пішов радитись з громадою.

Не прийняла його послуги громада. «Молодий ще, ненадежний… Нам треба вівчаря старого, щоб овець не порозгублював». – Так одказали Чіпці хазяйські голови й наставили вівчарем якогось діда з другого села.

Тяжко образила Чіпку громадська неправда. «Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене яка пропажа сталася?.. І де правда? де вона? І громада, бачу, живе кривдою… Скрізь однаково…»

Вернувся він додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись.

Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло – як щітка! У косовицю став за косаря – викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настали жнива – місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!

Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, уже й хліб вимолотив, сама солома стоїть – завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба та восени купив корову на ярмарку.

Радіє Мотря. Коло тієї корови, як коло дитини, ходить. Ось і телятко знайшлося. І молоко своє, і сир, і маслечко. Чого ще? Є для себе, є й для людей. Продає Мотря молоко глечичок по глечику, складає копійку до копієчки. Настягалася рублів на кілька грошей та к Різдву справила Чіпці парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрі юхтові. Дякує Богові, що з Чіпки вийшли люди…

Ось знову весна-красна. Чіпка так і припадає до хазяйства. Рано встає, пізно лягає, – та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіє, та й не журиться: за роботою ніколи. Сам на себе, на свою працю всю надію покладає. Припадає до того поля, наче закохався в його… Не тільки в будень – і в свято…

– Чого се ти, сину, так унадився в те поле, що й у неділю не посидиш дома? – питає Мотря. – Чи ти, бува, не наглядів чого там?

– Еге ж, наглядів, – сміється Чіпка, – там така перепеличка!

– Ти б собі пошукав, сину, хазяйки, а мені – помочі…

Чіпка нічого не одказав: узяв шапку, вийшов з хати.

Неділя. День випав якийсь хмурий. Дощу не було, – тільки десь сонце заховалося, небо сірими хмарами обмазалось. Стали благовістить до церкви. Чіпка убрався, пішов з матір’ю. Вернулися з церкви, пообідали. Напоїв Чіпка корову, кобилу. Рано ще. Ходить він по двору, нудиться. «Хіба піти? – дума. – Піду… її не побачу, – на поле налюбуюся…»

Знявся й пішов. Перехопивсь через місток, доходить до луки. Коли чує – знову той самий голос… Він увесь затрусився, а серце – отак заходило!

– Ні, постривай… тепер не так! – прошептав він, – тепер незчуєшся, звідкіля й лихо складеться!.. – Постояв ще трохи, послухав та присів у борозну й тихо, як той злодій, порачкував на голос.

Дівчина сиділа на обніжку, на зеленій траві, та плела вінок з ромену, сокирок, трав’янок і других польових квіток, що тут же недалеко на луці розстилались чудовим цвітним килимом, напували пахощами обвітря. Вона сиділа спиною до того місця, звідкіля підкрався Чіпка. Кругом неї обсипано було квітками, натрушено травою; повна фартушина того польового добра розстилалась на колінах. Дівчина знай опускала туди то одну, то другу руку, витягала квіточку по квіточці, підбирала один колір до другого, сплітала докупи, перев’язуючи гнучкими петровими батогами. Одначе робота ця забрала не всі її думки: дівчина стиха співала…

Тихенький подихав вітер, шевелив її невеличкими чорними кучерями, що повибивались на висках з товстої та довгої коси, маяв червоною широкою стьожкою, заплетеною в косу, й розносив по полю журливу пісню… По сумному голосу, по задуманому личку можна було помітити, що дівчина не жила без лиха…

– Здорова була! – гукнув їй на саме ухо Чіпка, скравшись з-за спини.

Дівчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утікати, та, висипавши на землю квітки з фартушини, похопилася, знову опустилась на траву й стала обома руками гарбати й кидати назад у фартушину польове добро.

– А куди ти тепереньки втечеш від мене? – пита її Чіпка.

– Я й тікати не буду… – перевівши дух, одмовила вона та й підвела на його свої оксамитні очі. – О-ох… та й злякав же ти мене… хай тобі!

Од іскристого погляду, од її голосу, свіжого та дзвінкого, так і звився Чіпка. «А хороша ж яка!.. а люба та мила!..» – промелькнуло у його в думці. Він стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, підбирала квітки. Він осмілився – сів поруч з нею.

– Що це буде? – обізвався перший, показуючи на недоплетений вінок.

– Хіба не бачиш? – вінок! – аж скрикнула.

Знову замовкли обоє. Він схилився біля неї трохи на лікоть та скоса поглядав на її личко, що від такої несподіваної тривоги зашарілось, здається – пашіло полум’ям. Вона підбирала квітки та зв’язувала в невеличкі пучечки одномасних кольорів. Навкруги тихо, гарно, зелено; тільки буйні жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовляли з собою; од квіток пахощі разом з повітрям втягались грудьми – і легко й мило було дихати…

– Се твоє поле? – трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чіпки, не одриваючи очей від вінка.

– Моє.

– І хліб твій?

– Мій.

– І то, під гаєм, твоє?

– Моє.

– А я ту місцину найдужче люблю… Бач, які на ній гарні квітки ростуть.

Чіпка не потрапив, що їй одмовити, – та замість того уставивсь на неї очима. Розмова перервалася. Хвилина… дві… Чіпка не спускає з неї очей.

– Чого ти дивишся на мене? – обізвалася вона, скинувши на його погляд. – Дивись, яку моду вигадав… мов з’їсти хоче…

Чіпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!

– Не дивись! – скрикнула вона та й затулила йому очі своєю рукою.

Чіпка – сам не свій… так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своєю біленькою, пухкенькою рукою… Здається, якби можна, так би й гамкнув за мізинчик-пальчик, що світився навпроти світа, як рожева квітка… Вона в одну мить прийняла руку. Він знову, осміхаючись, уп’яв свої очі.

– Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! – Та взяла справді й повернулась до його спиною.

Чіпка, як мала дитина, переліз на другий бік, – та все-таки заглядав в вічі.

– А-а-а, осоружний… причепа! не дивись, кажу! не дивись! – Та давай його вінком по голові й по виду бити.

«Бий, – думає Чіпка, – бий дужче… бий хоч цілий вік так, тільки не прогонь від себе… Мені так любо та мило з тобою!»

Вона тріпала об його вінок, а він тільки осміхався… Вінок швидко розсипався; головки од квіток поодлітали; бадилля вона кинула геть у траву й зацокотала:

– Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! – Та, згорнувши попід ліктями свої білі руки, – сама вже послала йому бісики очима…

Чіпка не видержав. Як кіт на мишу, – так він кинувся на неї; міцно-міцно здавив її цупкими руками, вліпивши в щоку такий поцілунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усієї мочі.

– Пу-у-сти… пу-у-сти-и! – закричала дівчина, пручаючись. Він її ще міцніше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду…

Тоді він випустив.

– Ну, та й удрала ж, – аж закрутило в носі! – каже він, скривившись.

– А чого ж ти лізеш, безстиднику? Рад, що саму дівчину застукав на полі, то вже й лізе!.. – каже вона. А в самої очі – так і сміються, так і грають!

– Дурна ти… хіба що?

– Як що? Он, послинив… ве-е! – та й стала витирати рукавом щоку.

– Не одкусив же, – сміється Чіпка.

– Ото б добре, якби одкусив… Тоді б я тобі очі видрала.

– Якби подужала.

– Тоді б побачив…

Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а він – на неї. Повінув вітрець; розірвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-під неї виплило в своїй пишній красі й обдало їх хвилями блискучого світу, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотіли, піднімаючи догори свої похилені колоски.

Дівчина прямо глянула Чіпці в вічі; якраз стрілася з його очима та, спустивши вниз довгі й густі вії, запитала:

– Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?

– Ніколи було, – не признається Чіпка, а сам собі подумав: чому я її не зустрічав тут?

– Що ж ти робив? – вона йому.

– Коло хазяйства…

– А в тебе земля ще де є?

– Ні, нема.

– А хата є?

– Є.

– А батько та мати? брати та сестри?

– Одна мати.

– Де ж ти живеш?

– У Пісках. А ти де?

– Тобі навіщо?

– А ти ж мене питала…

– Нащо ж ти розказував?

– Скажи хоч: як тебе зовуть?

– Так, як хліб жують…

– Чия ти?

– Батькова та материна…

– Чудна ти!

Він приліг грудьми на землю, підпер своє лице обома руками під щоки та пильно-пильно дивився на неї.

– Чи ти справді налагодився мене з’їсти?.. Чого ти витріщив очі?

– Бо хороша дуже…

Вона осміхнулася, навела на його свої чорні очі – гладила ними, вабила…

– Іди вже собі додому… Чого ти прийшов?.. ковтнуть хоче! не дав вінка доплести…

– Нащо ж ти побила?

– Чого ж ти ліз, безстиднику? Геть собі!.. – Та як пихорне його руки своїми, – так Чіпка й клюнув носом у зелену траву.

Вона зареготалася молодим та дзвінким сміхом, мов хто срібло розкотив по золотій тарілці.

Не вспів Чіпка підняти голову, коли чує, щось гукає: «Галю!.. Галю!.. Галю!..»

Дівчина кинулась, стрепенулася. Чіпка дивиться то на неї, то в той бік, звідкіля вчувся голос.

– Хто то? – питає він.

– Не знаю! – промовила вона. – Та як сполохнута перепелка, разом зірвавшись з гніздечка, прожогом пурхає вгору, – так вона одскочила від його, і – тільки оком моргнути – майнула подовж жита.

Чіпка підвівся, встав, випрямився, не спускав її з очей… Вона, як вихор, мчалася густим житом, воно тільки розлягалося за нею, як розлягаються хвилі під натиском дужої руки, що керує човном. Далі та далі, пролинувши через квітучу луку, вона піднялась на гору, стала з очей зникати… Чіпка підтюпцем побіг собі в догоню за нею… Вона скрилася за горою… Він напружив ноги, наче доганяв злодія; мчався стрілою; миттю вискочив на гору, перевів дух, глянув на долину – і йому в вічі кинулось ось що. Коло хутора, гін, може, зо двоє від гребеня того самого згірка, на котрім стояв він, під двором стояла натоптувана жінка, наставивши руку над очима від сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дівчина бігла прямо до жінки, та ще здалека озивалася: «Чого ви? Я – ось! Ось-ось – зараз!.. зараз…» Незабаром вона опинилася коло жінки, та разом обидві й пішли у двір.

– Ну, тепер же і я знаю, чия ти! – промовив голосно Чіпка й весело повернув назад.

Післля того – не пізнати Чіпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став він веселіший, привітніший; іноді можна було й пісню почути від його… Щастя його манить до себе, пестить, голубить доброю надією; світ йому любо усміхається, хоч і бачить він у йому лиха багато, плачу, лементу… Він тепер дивиться на його не злим оком; прислухається чутким серцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, втихомирити горе…

Повернеться він до себе думкою, чує, як у голові борюкається острах з надією: то надія подужує острах, то острах – надію. Оже надія все-таки зверху! «А може… всього на світі буває! Часом убогий покохає багачку, а багачка убогого, та й поберуться…» А страх знову сполохне надію: «Може, москаль її панові судовому кохає… не попусти, Боже! зав’яне, помарніє свіжий квіт її вроди під холодним, жовтим поглядом судовика… погаснуть ясні очі, поблекнуть рожеві уста… захляне душа… Не доведи, Господи! не одна душа згине, а разом аж дві! А може… – проривається наверх-таки надія, – щастя, як трясця…» І очі в його засяють радістю; серце затрепече в грудях вільніше…

З того часу – поле як причарувало його. Перебуде день, два, – та й іде… «Може, хоч здалека побачу, коли не доведеться побалакати…» Ходить по полю, з ниви на ниву, від шляху до гори, від гори до шляху; всюди никає, до всього додивляється… «Отут її вперше забачив… осьдечки вінок плела… ось та місцина, де сиділи… сюди тікала… а це, видно, недавно ходила, бо свіжий слід…» Дививсь – не стямився й звідки, вихопилась та й почимчикувала житами, тільки одежа матнається… Чіпка помітив – берегтися стала.

– Ач, утекла!.. – мовить він голосно. – Ген-ген уже… за горою… Ну, та й дівчина ж!!

І вертає він назад у Піски, радий та веселий, що хоч здалека побачив.

Ну, а Грицько що?

Грицько – непромах. Як тільки почув, що діда в двір беруть: «Е-е, коли так, мабуть, годі на баранах їздить, годі за вівцями ганяти, – бо невеличка з них користь… Ось служив-служив, та тільки й того, що на мені… Час, мабуть, про хліб подумати». Подумав, – та тієї ж таки весни й покинув діда. Виходили на заробітки піщани, – потяг і Грицько з ними, скинувши через плече косу, а за спину – торбину з сухарями, лихеньку свитину та не кращі й чоботи.

Невідомі місця, котрі довелось Грицькові вперше переходити, люди, яких їм лучалося стрічати, – все це мало незвичайний пошиб на парубка. На все те він дивувався, рота роззявивши.

«Ач, як люди живуть! Ач, як будови помурували!.. які двері, вікна повставляли… всього тебе, як у воді, видно! І що то воно коштує?.. Адже, якби взяв цеглину та пошпурив у шибку, мабуть би, й за рік не одслужив за неї!.. Таке багатство, такі розкоші!» – думав він, проходячи широку вулицю величезних магазинів.

Улиця – справді на диво. По обидва боки сплошним муром витяглись у струнку височенні палаци: і білі – як сніг, і зелені – як рута, і блакитні – як китайка. Пістрота кидалась у вічі. Парубок не знав, на чому зупинитися, на віщо подивуватись: чи блискучими проти сонця, як кришталь, дверима, над котрими висіла або стояла по боках здоровенна червона або блакитна дошка з золотою наковкою, або з гарним малюнком усякої всячини – машинерії, окулярів, хліба, ковбас, свинячих окост; чи дзеркальними, у чоловічий ріст, вікнами, з котрих визирали на вулицю до ладу розставлені різні золоті й срібні виробки, пістріли всякими кольорами ситці, шовкові саєти блищали, м’які оксамити сизіли, червоніли, ціле море роблених квіток, як живі, вабили носа понюхати… По вулиці, з одного й з другого боку, снували лавами люди; по середині, битій каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звощицькі дрожки…

Заробітчани проходили мимо магазина з дитячими цяцьками.

– Дядьку Остапе! – обернувсь Грицько до одного з своїх. – Що то?

– Ляльки.

– Навіщо?

– Панам на іграшки…

– А дивіться, що то за звір роззявив так страшенно рота, немов тебе з’їсти хоче! Гляньте – як у роті червоно!.. А зуби які?! От якби такого випустити та піймав він кого на зуби!..

– Хіба, ти думаєш, він живий? То зроблено з чогось.

– Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очі блищать!

– То що, що блищать? І очі йому шкляні повставляли…

– А чого ж він такий страшний? І навіщо робити таку страшну іграшку?! – допитувавсь Грицько, приглядаючись крізь шкло на неї.

– Та хай йому цур! Ходімо… а то ще тут по гамалику заробимо.

Пішли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна лялька. «І що воно за звіряка? – думав він. – Грива тобі, як у коня; а само – бог його знає, на віщо й схоже! А люте, мабуть?.. Лютіше вовка!.. Недаром так рота роззявило, зуби вищирило… А чи воно то можна такого чоловікові зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче від найдужчого чоловіка… А чи я б то його подужав? Ні, мабуть… І Чіпка б, мабуть, не подужав… а вовка він раз сам на сам одігнав від овець… Цього навряд чи одженеш… І де воно заведеться таке!.. Господи ти мій милий…»

– Дядьку Остапе!

– Чого?

– Що воно таке за звіряка ото? – питає знову Грицько, як перейшли вони вулицю з магазинами та йшли трохи глухішою.

– Та я й знав, як його звати, та забув!

– Кого там звати? – питає третій чоловік.

– Звіряку… Там ми бачили в вікні одного: грива біла, само руде, голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збирається, – одмовляє Грицько.

– А хвіст довгий?.. на кінці з китицею?

– Еге-ге!

– То – лев.

– Лев?! – вимовив здивовижений Грицько. – Що ж то воно за лев?

– Звір такий… Цар над звірами…

– Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобі цар! Уже, мабуть, що тільки він не скаже, то кожен послухає. Бо де його такого страховища не послухати?!

– А звісно. На те він і цар, – одмовляв чоловік.

– Та, мабуть же, він і здоровий дуже, сильний?

– Авжеж сильний: сильніше від усякого звіра!

– Як же його ловлять такого? – пита Грицько.

– Як? Звісно – якось-то ловлять… прирозуміли якось – коли, кажеш, держать у хаті.

– Його, мабуть, один наш цар тільки й зможе піймати; а нашому братові – не сікайся! – каже Грицько.

– Так! цар тобі ловитиме, – увернув дядько Остап. – Пошле таких, як ти… от і лови!

– А як покуса? як з’їсть?!

– То що, що з’їсть?

– А як я не хочу?

– То голову зітнуть…

– Та як же його таке піймати, коли на його й глянути страшно… Вовк який, – та й того боїмося… а то ж таки таке страховище, Господи!

– Цареві до того діла немає. Сказано: лови! то й лови…

– А що ж у нас ніде такого не чутно, щоб ловилося?

– Та воно у нас не водиться.

– А де ж воно водиться?

– Десь за морем.

– А хіба й за морем є земля?

– Бог його знає. Видно, є, коли цей звір з-за моря…

– А чого ж старі люди кажуть, що за морем уже землі немає, а тільки три коти… на них і земля держиться…

– То, може, воно там, між тими котами, й водиться! – одказав третій чоловік. Розмова на цім обірвалася.

Ішли вже заробітчани мовчки, нога за ногою, кожен сам – з своєю думкою.

Вийшли з міста в поле на битий шлях. Тут уже інші речі клопочуть Грицькову голову; інші думки захоплюють його серце.

Серед широкого й просторого степу, рівного як долоня, над котрим носився тільки буйний вітер та чорний ворон коли-неколи скрикував над головою, прорізуючи дзвінко обвітря своїм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злітаючи, мов за дітками плакала мати, – тут йому думка розмальовувала картину за картиною… То перед його очима виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопітливого. Усе те ревло та клекотіло, як вода в прірві, й лякало його своїми розкошами, біганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка – й разом перенесла його думку на село, в тиху сільську хатину, нагадала про жінку, про діток… Жіночка така маленька, чепурненька, швиденька, – усе в неї до ладу якось не тільки в хаті, а й у роботі: швидко вона повертається, діло горить у неї в руках, – чисто, гладко… Дивиться він на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Він аж розривається, щоб найбільше зачепити, найважче самому зробити, а жінці, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх білих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для іграшки, а не від нужди. А прийде свято, неділя, підуть вони у парі до церкви, з церкви – обідати; після обіда – полягають одпочити… А тут – дивись: Івась або Василько прилізе, стає дибки коло матері, спинається їй на руку, не дає задрімати.

– Піди, Івасю, піди гратися, – каже мати, – поки тато задрімає…

– Ді-ма-є… ма… – лепече дитина.

А тато чує це, дивиться на дитину крізь вії й серцем радіє…

Син одступив од матері; дибає малими ногами до його. Він умисне повернув набік голову – скоса поглядає на дитину.

– Бач, бач! розбудив батька, – каже мати, – не дав спочити…

– Бу-див… ци-ти… – одно лепече дитина.

– А батько візьме прута, та – аж-аж-аж-а!

Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матір.

– Жа-жа!.. жа-жа! – промовило й собі за матір’ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду.

– Ой ти, сучий сину! за що ти б’єш батька? Ось постій: я тебе закину, – обізвався він; підвівся, бере на руки дитину, гойдає. Дитина лежить-усміхається. Жінка любо-приязно поглядає то на дитину, то на чоловіка…

– Нічого я б у світі не хотів, – шептав він серед таких думок, – тільки б хату теплу, жінку любку та малу дитинку! А то б – усе мав… Хліба б ми заробили за літо, та й зажили б цілу зиму!

Голублячи таку думку в серці, непримітно переходив він безкраї степи без утоми, безводні довгі шляхи без пекучої згаги; тільки й бажав, щоб швидше стати на місце, заробити грошей, вернутись у село, купити дворище, оженитися та й зажити тихим сільським громадянином.

– У місті дуже багато крику та галасу, а в селі найкраще – і тихо й вільно…

Прийшли вони на місце. Грицько не кидався своїх. Цілою громадою стали вони на косовицю сіна, а потім і хліба.

Легка тому робота й сама найважча, сама найзабарніша, хто її робить по своїй волі, залюбки, хто пестить у серці надію, що немарно вона піде, що через ту роботу він засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скількома роками праці, нужди, всякого горя, малює його думка рожевими квітками надії… Легко тому за всячину братись, робить він, як віл, без утоми; працює, як хазяїн, завжди веселий, покійний.

Так робив Грицько весну й літо. За цілий день випускав косу з рук тільки тоді, коли треба було попоїсти та виспатись. І спав він ту коротеньку літню нічку мертвим сном, яким тільки спить чоловік, виморений важкою роботою. А тільки що світова зоря займалася, починав жевріти схід сонця, – знову в Грицькових руках звивалась коса, як та гадюка, по рівному степу. Хазяїн зглянувся на його щиру працю, похвалив його й набавив трохи плату.

– Либонь ти, Грицьку, маєш думку городи та села закупити, що так налягаєш на роботу? – казали йому земляки-селяни.

– А що? – усміхаючись, питав Грицько. – Чого тут дивиться? Узяв косу – чеши!

– Гляди лиш, щоб очкур не урвався, – хто-небудь щипне.

– Не бійсь: не твоєї натури! – одкаже Грицько та й знову за косу.

Одначе, як щиро не налягав Грицько, як з мочі не рвався, а прийшлося під осінь лічити заробітки, – тільки сотню й налічив!

«Воно й добре, – дума сам собі, – оже все-таки трохи. Що ти з сотнею вдієш? Поганенький ґрунт можна купити, – так же до ґрунту ще багато треба. Де ти, об віщо руки зачепиш?.. Хіба на зиму зостатись?»

І справді Грицько зостався. Селяни пішли назад додому, а він потяг далі – до Ростова. На дорозі зустрів він таких, як і сам.

– А куди? – завжди питали його подорожні.

– До Ростову.

– Не ходи до Ростову, ходім до Херсону! – раяв йому один з них.

– Чому?

– Там малий заробіток, а в Херсоні на кораблях дуже добрий.

– Зате ж далі.

– На півтижня… То що? Ходім!

– Та чи ходімо, то й ходімо, – подумавши, одказав Грицько, та й пішов з людьми.

Прийшли вони в Херсон ще зарані; обійшли город; роздивилися; пішли на пристань.

Лиман перед їх очима – скільки засягнути – лелів; по йому, мов великі палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а між ними й пароходи снували. Люди на пристані, як черва, ворушилися, бігали, всяку всячину виносили, кричали, ґвалтували.

– По полтинику од сотні дощок! – кричав хазяїн з плоту. Народ біг туди.

– По три семигривеники! – кричав з другого – і народ, як хвиля, кидав цей плот, перебігав до другого.

– По карбованцю день! – кричали з судна.

– По карбованцю з четвертаком!.. По півтора!

Усяк викрикував свою ціну, усяк бігав, як несамовитий, од одного судна до другого, де більше давали; од плоту до плоту… Сторгувавшись в ціні, робітники злазили на плот або на берлину, виймали звідти усячину, і нерідко, по пояс у воді, виносили на головах дошки, бочонки, качали на вірьовках сорокові бочки.

Став і Грицько до одного плоту. За день – мало не три карбованці заробив.

«Еге! – подумав він, – та це місяць отакої роботи, то й багатирем станеш?»

Оже – ба! Раз – така робота не щодня і трапляється, а вдруге – з кожним днем міняється й плата за роботу: то більшає, як багато товару присуне; то меншає, коли дві чи три берлини… Одначе плата за день ніколи не падала від карбованця; зате більшала іноді й до п’яти. Все-таки далеко корисніше косовиці!

Грицько радів, дякував у душі порадників. А робив – як той віл, цілий день; спав на голій землі або на колоддях; уставав тільки що на світ благословилося та знову за роботу брався; навіть мало що й їв, та й то все на ходу: пильнував, надолужав, як би більше заробити!

Пізньої осені, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не-коли приходили, роботи треба було дожидати днями, а не часами, Грицько полічив свої бариші: дві сотні з лишкою лежало в його в кишені!

Грицько радів, як мала дитина. Тепер його надія, що, як виходив на заробітки, ще тільки мрілася, стала виразніше виступати перед очима: і город з садком, і нова тепла хата мов уже лежала в його в кишені…

«Воно б таке, що й додому час», – подумав Грицько, та зима застукала.

– Які тут у вас заробітки зимою? – питав він знайомих херсонців.

– Очерети косити, – раяли ті.

Пішов Грицько очерети косити.

– Все ж таки хоч на ті гроші проживу та одягнуся, а весна настане – зараз і потягну в Піски!

Минула зима; наступила весна. Знову закипіла робота то на пристані, то в полі.

Залишив Грицько думку вернутись повесні додому: одіклав на осінь. «А може, тим часом хто надійде з своїх, то тоді вже разом!». Грицько не помилився: прийшли весною піщани; розпитують, як, що до чого; розказують за Піски – хто оженився, хто заміж пішов, хто вмер; розказують, як трохи кріпакам позначилося неволі, які податки…

– А Чіпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! – хваляться йому.

– А ще не одружився?

– Ще. Та дурний буде, як не ожениться… Мати щодня гризе голову; так усе одкладає та й одкладає; немає, каже, по мені пари!

Грицько й тому радий.

– Ми з ним пасли вівці. Він парень добрий, та тільки чудний собі. А тепер, кажете, зажив? От і добре!

Витрудив Грицько руки ту весну й те літо; а восени вернувся з своїми в Піски.

Як тільки прийшов, зараз кинувся вишукувати ґрунту. Тоді їх не труднація була купити: козаки, почувши за кубанські пустоші, що казна оддавала виселенцям, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив величезний огород з новою хатою, з повітками, погребом, колодязем. За все те щось півтори сотні, чи що.

Купивши ґрунт, почув себе Грицько зараз іншим, немов на аршин виріс, на корх потовщав. І люди заговорили в селі: «От парубок! от хазяїн!» Батьки та матері гострили на його зуби, як на корисного жениха, особливо убогші. Та Грицько тепер зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда.

Між парубками він поводивсь звисока. Як же лучалося йому вийти на вулицю або піти куди на вечорниці, він зараз пускав їм ману в вічі. Де, мов, ви бували? що видали? Що ви знаєте?.. Ось як я був… отам і там!.. Та іноді почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в рідне село по білету. Хлопці слухають, уха розвішавши, роти пороззявлявши. А він – таке плете, що й на голову не налізе! Правда, дівчата, постерігши відразу такі баляси, по своїй жартівливій натурі, часом і геть-то сміялися з його, пришивали квітки йому прилюдно; а проте на самоті кожна думала: «От би за Грицьком бути! Хата є, огород є, та й грошенята, мабуть, водяться… не треба б на перший раз дуже й працювати… От би добре!»

Оже Грицько, хвастаючи своєю бувалістю, пишаючись своїми достатками, сам тепер думав не про убожество. Йому бажалося до свого добра приточити ще й жінчине, щоб вийшло одно та велике! Отак поміркувавши сам з собою, – засилає він старостів до найбагатшого козака Лози, котрий щороку посилає в дорогу паровиць по десять за сіллю та за рибою. Так же й Лоза Грицькової натури. Він думав мати зятем не простого козака, не такого, що колись у драних штаненятах за вівцями бігав.

– Ще моя дочка небагато хліба переїла, сидячи дома, – одказав Лоза старостам.

Це трохи збило пиху Грицькові, осадило його наниз. Він притих, присмирів, навіть зайшов якось раз до Чіпки, котрим став був гордувати, – та не застав дома.

Оселився Грицько на зиму в чужій сім’ї, в котрої купив город з уговором, що вони житимуть до весни у проданій хаті. Пристав у сусіди, хоч і в своїй хаті, та й почав роздумувати: яку собі жінку брати. Хочеться й багачки; хочеться, щоб була й уродлива… Довго він міркував собі, перебирав у думці всіх дівчат на селі, – та сам незчувся, як і коли закохався в сусідчину наймичку – веселу, моторну й робочу дівчину, хоч і невелику красулю.

Христя – так її звали – зосталася малою після батька-матері. Родичі, що можна було, рознесли; осталося тільки днів на п’ять поля, та й тим орудував дядько, у котрого спершу вона й жила. Як піднялась на ноги, бачить: скільки не роби на дядька, нічого собі не придбаєш. Так вона кинула дядька, а сама пішла в найми. Перепелиха, заможна козачка-вдова, що жила недалеко од Грицькової хати, наняла Христю. Зажила вона в Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара людина, добра, жалісна. Вона жила великою сім’єю – з дочками, сиротами-онуками, за котрими треба було приглянути, нагодувати, напоїти. Христя – молода, весела, щебетуха, працьовита дівчина – дядина ще змалку не давала ногам та рукам її одпочивку, призвичаїла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, а наймичка – хазяйку. Збоку дивлячись – Христя не наймичка, а дочка рідна.

Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди дівчина, якось ненароком запала Грицькові в серце. Забув Грицько про великий посаг, який думав затягти за жінкою; годі думати про якусь незвичайну красу, – давай лицятися та женихатися з Христею… Недовго й тяглися її любощі: після Водохрестя заслав Грицько старостів до Христі, а через тиждень наші молоді й побралися.

На весну одібрав Грицько в дядька Христину землю, купив парку биків та корівчину за останні гроші, які заробив, плоти розбираючи, очерети б’ючи, та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як і він, небагатим козаком-сусідом. Зажив Грицько тихим пахарським життям, хоч не таким, яке йому за парубоцтва думка висновувала, а все-таки гаразд – так, як і люди.

З жінкою Грицько жив мирно, люб’язно: ні лайки, ні сварки не чула їх простора, весела хата. В будні – обоє вони працювали; в свято – ходили вкупі до церкви; по обіді – спочивали або куди в гостину ходили, або в себе гостей приймали… І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою…

– От з кого беріть, дітки, примір, як у миру жити! – не одна, не дві матірки радили своїм дочкам з зятями або синам з невістками, – з Грицька та Христі… Він зостався сиротою й вона сиротою. А що з них вийшло? Чесною працею он скільки надбали! Чесно вони й поживуть його… у миру та в ладу, як брат з сестрою… ніхто з них і не замутить… Одна в них думка, одна рада… Отак, дітки, треба на світі жити!

Частина друга

Велике село Піски. Розкинулось, розляглося і вздовж, і вшир, і впоперек на рівній низині, в балці, а перед самим селом, мов хто борошна насипав – білого піску серед чорної землі. Так, наче хто білий килимок прослав, щоб витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоїть невеличка старенька церковця, трохи перехилилася на один бік і вросла в землю. Не тільки покрівля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокім згірку, величезний палац світить дверима-вікнами… І палац уже, видно, давній та ще й запущений. Стіни пооблупувані – де-где вивалюється цегла; покрівля поржавіла; у вікнах шибок не долічишся. Мабуть, ніхто не живе в тому палаці, бо й двір нерозчищений – заріс густою муравою. Тільки дві протоптані узенькі стежечки тягнуться через увесь двір до двох невеличких будинків – по один і по другий бік палацу. Все те осунулось, опустилося… Так виглядали Піски перед волею.

А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а й самих Пісок і сліду не було. Там стояло невеличке сільце, або краще – невеличкі хутірці розсипались по балці, як стоги сіна зимою по степу. Мазанок було всього, може, хат з п’ять, а то все – землянки при самій землі, як могилки, повіддималися. Тільки один димар нагадував, що то не берлога звіряча, а людська оселя, що берегла людей од звіра і од лихої години. Землянка була з присінок, схожих на рів, та з хати – льоху. У хаті була піч, де можна зварити їсти та погрітися; одним одно віконечко – мале, як оддушина у бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко від землянки стояли кружком верби, мов зачаровані дівчата, а посередині чорніла яма, обставлена очеретом. То – копанка для води. Огорожі – ніякої. То тепер тільки стали городи обгороджувати, а тоді – ніхто цього і в думці не мав. Зайвої землі лежало неозорно перед тобою й за тобою… Приходь, заори, скільки хоч, – ніхто тобі й слова не скаже. Хіба тільки сусідній пан полковник або сотник подумає: «Ловись, мов, рибко, мала й велика!» Поки там пан налагодиться сплести невода, рибка собі в затишку плодиться, прибуває, виростає… Серед пустих степів красуються, як квітники, веселі хутори, присілки, села; де-где вже посеред села, й церква біліє, – ще здалека горить хрест на сонці…

Так уродилося багато сіл і хуторів кругом Гетьманського. Де був колись бір – стало велике село Бірки; серед ярів та байраків, мов з землі виросли. Байраки – малі й великі; там, де колись на лощині вовки вили та лисиці нори рили, – красується село Вовча Долина. Тоді заснувалися й Піски.

Отже, як не давно Піски настали, що вже почала вивітрюватись і людська пам’ять про їх настання, та людська пам’ять не сховала того: коли і як оселився в них захожий січовик Мирін Ґудзь. Заховала тільки людська спомка, що цей Мирін був уже немолодий чоловік, коренастий, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем, та що він ще довго після того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю – воювання. «Воював, – казав він, – з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму – з звіром!» І дивись: скинув рушницю на плече та й потяг подовж поля – скільки оком взглянеш… Немає день, немає два, іноді й на третій не видно. А там – глянь! і несе шкур п’ять або шість вовчих.

Отак Мирін доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набіг на свого звіра, що й його звоював. І ніхто другий звір той, як Марина Зайцівна, з піщанських-таки хуторів козача дочка.

Йшов якось раз Мирін з полювання додому. Сонце стояло на вечірньому прузі, а ще як огнем пекло. Вітер подихав гарячий-гарячий… «Доходжу я, – каже Мирін, – до Зайцевого хутора – виморений, змочений потом. Пити – аж душа горить. Коли – зирк! – вискочила ласочка з земляної нори з відерцем в руках, та скік у кружало верб, до копанки! Як забачив я відро, то в мене аж закипіло всередині… Піду, думаю, нап’юся води холодної… Іду. А дівчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха співає… Та таким же то любим голосом, таким важним співом – аж за серце хапа… Підходжу я… – Дівчино! кажу, дай лиш води напитися! – Вона глянула на мене – любесенько так… та й співати годі… А мені вже тоді й пити перехотілося… В її чорних, блискучих очах втопилася моя згага! Подає вона мені відро; нахилився я… «А бодай тебе, кажу, з такою водою… яка мутна та нечиста!» Та вже хотів був напитися… Вона, – хвіть відро… Води – як не було, – тільки калюжка на землі стала. – Стривайте, стривайте, – зацокотала дівчина, – я друге витягну! – Та за відро, та до копанки… Прихилилась, витягла. Та вже ж і вода! холодна та чиста, як сльоза… Напився я, – трохи чи не цілісіньке відро видув; подякував, та й пішов… Приходжу додому. Що за знак… з ума не сходить моя дівчина: так перед очима і вертиться… «Що за нечиста мати? – думаю. – От тобі й напився води!..» Переходить день, – все одно, що вчора. Минає другий, – не забувається… Піду на полювання, – вона мені, наче мара, з-за бур’янів привиджується!! Раз на вовка хука дав; удруге схибив; за третім разом заряд у пеньок всадив… Овва! зовсім здурів…

Так воно ж, бачу, тільки на Січі добре козакувати, а на займанщині – хліб робити! – сказав сам собі та, діждавши неділі, і пішов до Зайця на хутір. Розказую йому свою пригоду та разом, ніби шуткуючи, й дочку сватаю. Гомонимо собі вдвох… Кликнув Заєць Марину, – старої не було, за рік перед тим умерла… Отак і так, – каже дочці: «Сватає тебе Мирін. Чи підеш?» А вона – звісно, молода, сором’язна. «Не знаю», – одказує… «А хто ж зна?» – питає батько. Мовчить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре, та й справу зробили… Узяв він, та й поблагословив нас. А через тиждень, у неділю, пішли ми до попа на Побиванку та й повінчалися…»

З того часу заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося креміння.

Став Мирін Ґудзь поле орати та хліб пахати, а Марина – сина Івана колихати…

Серед широких та розлогих степів, на вільнім просторі, вирощував Івась свою молоду силу. Кров батьківська, січова, ще змалку обізвалася в жилах малої дитини. Найлюбішою забавкою було йому будувати та розоряти землянки, вали, окопи, шанці… Чуючи од батька страшні приповісті про війни та походи на Туреччину, на татарву, на панів-ляхів, – Івась перекладав усе те в дитячі іграшки. Оце зробить окіп, та й давай його розвертати, буцім з бою бере… Батько дивиться, сміється. Любо старому рубаці згадати на своїй дитині свої молоді літа! Він, було, Івася й підохочує: «Ану-ну, синку! учися змалу: на старість – як нахідка буде!»

Зате мати не дуже втішалася тими страшними іграшками. Івась у неї був одним один. Їй тяжко й страшно було подумати, що, як виросте її одинчик, а тут, – не дай господи! – схопиться яка завірюха з башею або з татарвою, та замче її ясного сокола бозна за який край світа, – вона його, може, більше й не побачить… Там десь, в чужій стороні, серед кривавої січі, зложе він свою русяву головоньку, а вона, мати, не закриє очей своїй рідній дитині: їх хижі орли з граками повикльовують, голодні вовки-сіроманці порозносять жовті кості… Хіба тільки зозулька, неутішна віщуня, принесе вісточку, що її син бідолашний поліг серед чистого поля!.. Важко матері, таке згадуючи: гірко та сумно на душі, боляче в серці – так, наче хто шматочок одриває од його… І Марина падала навколюшки, молила Матір Божу, щоб велика заступниця наслала мир на її рідну сторону і захистила від напасті! Жахаючись тої страшної хуртовини, яка тоді часто й густо підіймалася, материне серце боялося, щоб Івась у іграшках, бува, не привчився до неї. І, коли батько ті іграшки підхвалював, Марина гримала на батька й на сина, що збив таку кептюгу коло землянки.

А ввечері, як не спиться Івасеві, візьме мати його русяву головоньку в свої руки, цілує, милує, і стиха, любим голосом, малює йому картину іншого життя… життя тихого, пахарського побиту: літньої праці на своїй добрій ниві; зимньої лежні у теплій хаті, що як повна чаша; серед малих діток, що одно говоре, друге белькоче, а третє в колисці мугиче; серед добрих сусід, що – не дай, боже, хвороби – і одвідають, і провідають… не то, що січове товариство, котре всюди несе смерть за собою!

Івась після того хилився на материну руч. На другий день уже він не рив ровів, не копав шанців, не висипав окопів, не брав їх з бою, а ходив собі по городу або по полю та весело виспівував.

Такі речі разом вривалися в Івасеву голову. Дитина сама не знала: що робити, кого слухати. Оце батько розкаже про наїзди на Туреччину. На другий день Івась і воює з нею. А тут мати, увечері, своїм пестливим голосом нашепче дитині про любов до всього живого. Івась кидає свої боїща та руйнування, любується красою світовою, квітучими рослинами, живлом усяким – пестить козачків, сонечко, коників, слухає дзвінку жайворонкову пісню… Гляне батько на дитину: той Івась, та не той! – не висипає окопів, не риє шанців, не бере їх боєм…

– А що ж ти, Йване, не береш свого Берестечка? – питає батько.

– Не хочу!

– Чому?

– Мати не велять…

– Чому?

– Кажуть: грішка змалечку привчатись, як з людьми битись… Треба з ними в миру жити!

– Бреше мати! То з добрими, то й у миру; а з лихими – коли їх не вкладеш, то вони тебе уложать…

Оже важчим здається Івасеві тихе, люб’язне материне слово, ніж суворе та грубе батькове. Так що, як повернуло Івасеві на шістнадцятий рік, то він зовсім покинув іграшки в бої та став ходити біля волів, додивлятися до плуга, до борони. Спершу й це все було хлопцеві за іграшку, а далі – увійшло в його щоденні клопоти, близько припало до серця. Став він уже більше нудьгувати тоді, коли підласий або сірий віл захворіє, – ніж од приповістки батькової за татарський набіг… Мати раділа. Та й батько – не то, щоб легко було його січовому серцю дивитись, як замирала в синові лицарська вдача, а все ж і батько не дуже горював від того… Кругом уже старе лицарство розтавало. Не стало рівності – не стало братства. Козацька старшина, що колись, вибираючи, на її голови груддям кидали, щоб не зазнавалася, – позадирала тепер голови вгору, а прості козачі до самої землі понагинала… Дряпіжники, сутяжники, всякі військові товариші, розкинули свої тенета – і, як зайців, ловили в них просту темноту… Не стало вже й гетьмана. Та й навіщо він тоді, кому він тоді здався?! Кругом Україну облягло панство, позалазило в саме серце – і, як те гайвороння, шматувало її полумертвий труп… Зажурились наші левенці – та вже було пізно!.. Та сама земля, котру вони довгими списами скородили, своїми кістками засівали, обороняючись од лютих ворогів, стала для них ворогом, од котрого приходилось тікати… Піднявся струс, біганина… З одного місця переходили люди на друге, шукаючи волі, бажаючи панів здихатись – не чужих, а своїх уже кревних панів! Од панів тікали в козаки, давали військовим дряпіжкам басаринки, щоб записали в «компут козачий»; а козаки не вряди-годи шукали ласки в панів – бігали од козацької старшини, просилися «під протекцію»… А пан і старшина – як брати рідні! Ворон ворону ока не виклює. А часто – сам пан, сам і старшина… Хто сам собі ворог?

Правда, піщани ще були вільні. Та що з того, коли приходилось дожидати, що от-от і їх залигають… А кругом неволя, кругом сум людський – нікому порадоньки дати. Піднялись були за Дніпром гайдамаки, та й ті повернулись у розбишаки, а не в справжніх лицарів. А тут уже чутка: Текеля на Січі попорався!! Розтеклося товариство – хто куди… Одні – в землю; другі – до турка; а треті – на Вкраїну, до плуга. Придибало їх щось два чи три й у Піски, – та незабаром і померли. Тільки й пам’ятки, що церков почали будувати…

Все це переживав старий Мирін, за плугом ходячи; все це переболіло його гаряче серце, коло хазяйства нудячись… Зостався Мирін сам собі, як палець. Як дуб серед осичок в лісі, так він серед піщанської громади. Один одинцем! І син, його кревная дитина, цурався батьківського духу!! Сумне й недоладне прийшлося січовикові волочити життя на старість… І скрізь вороги – і ворогів немає, бо люди пониділи: ніхто не хоче прямо мірятись силою! Всюди тихо, хоч умирай… А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серці; рука шукала потягатись з ворогом… Так же й ворога, окрім свого хатнього, немає… Сумно й глухо!

– Пустіє, глухне наш край! Незабаром і запліснявіє серед такої каламуті! – казав іноді Мирін, згадуючи давнє. – І порядки які тепер настали?! Що воно за порядки?.. Свій свого у неволю правторить… Старшина козацтво унівець повернула… Усі землі посіла… Недаром у пісні співають: «Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви наші степи й луки!..» А тепер на них чужими руками роботизну справляють… Ой, не так колись було в нас, на Січі, у нашому козацькому краї! Усі рівні, усі вільні… Сьогодні ти отаман, а завтра – я! А землі – скільки хоч… Ори, сій, жни, де любішу місцину вибереш… Сказано: воля!.. А тепер?.. тепер що?.. Скажіть мені: до чого це йдеться?!. Ні! немає добра… немає – та вже, мабуть, його ніколи й не буде! – додасть, як гвіздком приб’є, та й замовкне.

Люди слухають, похнюпившись. Інші – потилицю скребуть…

Трохи згодом, оддихавши, Мирін знову розчинає:

– З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чоловік… Навіщо? На те хіба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашій шкурі! Ну, й носіть її, здорові, поки ще ціла… поки не здеруть… А через віщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає… Братове лихо – чуже лихо! Немає єдності – чорт має й волі! А якби гуртом забрали коси, та шарконули всю кропиву… От би – так! Чого дивитись? Косіть, кажу! Косіть, а то гірше буде!..

Отак не раз і не два вигукує було, розпалившись, п’яненький Мирін своїм сусідам, як посходяться де на гулянку, під неділю або під свято.

Піщани слухають, міркують… Дехто з давніших хліборобів і заспорить з Мироном: як і в старину добра та ладу не було, а були тільки бучі, колотнеча та сваволя.

– Що ми тоді од ляшні та од татарви наруги прийняли! Що ми терпіли від турка та від москаля!.. Та часом і свій брат запорожець, як, було, убереться в хату, то й ладаном не викуриш… Розор був!

– А тепер? а тепер?? – кричить Мирін.

– А тепер – що? Тепер, спасибі богові, хоч тихо… У нас і хліб є, й скотинка прибуває, й захист безпечний… Живемо, як і люди!

– Живете? – кричить Мирін. – Нидієте, а не живете! цвітете… Та постійте, постійте трохи. Буде й вам те, що ведмедівцям! Попомнуть і вам боки, як подільцям!.. Тоді знатимете: чи живете, чи ні! Побачите… Видно вже, відкіль вітер віє…

– Поки хвалько нахвалиться – будько набудеться!

– Бевзні! нікчемники!.. пеньки головаті!! – закричить на остатку Мирін та й затихне…

Ті, що недавно виселились звідкіль-небудь до вільних Пісок, потягнуть руку за Мироном. Почнуть на всі боки кастити теперішні порядки, а найбільше панів. Стануть розказувати, як у Гетьманському не тільки пан полковник над людьми знущався, а як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала; як по цілому тижню в колодках морила сердешних дівчат; як їм коси різала, голову дьогтем мазала й пір’ям натикала; як ніхто ні женився, ні заміж не йшов, не заплативши куниці…

– Та воно й правду каже дядько Мирін, – процідить хто-небудь крізь зуби. – Воно б то й викосити… та нікому!

Мирін сидить, насупивши брови, червоний, як жар – мовчить. Видно тільки, як у його груди то підіймаються, то опускаються, та як іноді, з-під густих брів, блискає блискавка…

Отак поспорять, покричать; одні поблагословлять, другі прокленуть тодішні порядки, та й розійдуться. А на завтра – і ті й другі знову за щоденну хліборобську працю.

– Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманів не зайняли, то тепер – байдуже!

І порплиться кожен собі в господі, як курка на гнізді. Вимощує, підмощує, смиче, обсмикує, курчат висиджує… Ростуть Піски – і багатіють… Не вряди-годи – дивись: ні відсіль, ні відтіль, та й вирветься який захожий: або з нової Січі, з-під турка (бо там віра турецька, земля бусурманська!), або з-за Дніпра, від ляхів – та все на вільні степи, все на вільні степи… Зопне курінь, викопає землянку, візьме жінку, та й заживе тихим хліборобом. Глянь: землянка по землянці, мазанка по мазанці – з невеличких хутірців набралося хаток на ціле село, з улицями, з городами, з садками, з левадами! Спасибі запорожцям, і церков своя… Не треба вже до чужого попа йти ні дитини хрестити, ні шлюб брати.

Уже Івасеві за двадцять років минуло. Парубок літній – час би вже і про жінку подумати. Так же батько – не хоче про невістку й слухати. «Молодий ще!» – було, каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирін, аби згадали про невістку, каже: «Ще молоко не обсохло коло губів!» Усе ще мов чогось дожидав старий: не раяв синові женитись. Тільки тоді вже, як почув Мирін, що зруйнували Очаків, кликнув Марину (синові старий січовик соромився про це нагадувати) та й каже:

– Нічого вже тепер дожидати… Годі! Не так уже поцвіло все – хліборобським ледарством припало… Не козакувати вже ні нам, ні дітям нашим… Не треба нас!! Минулося козаче царство, настало хліборобське господарство… Пора й синові хазяїном стати… Час йому пошукати дружини – свое кубло звисти!

А мати – давно вже й дівчину нагляділа. У заможного козака Кабанця була одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дівчина; працьовита й невсипуща хазяйка. Мати синові: так і так – оте й те казав батько. У Івася аж сміх пробіг по лицю. Рає мати синові Мотрю. А в сина давно вже серце он як тіпається, як де зустрінеться з Мотрею.

Порадились отак; поблагословив батько з матір’ю святим хлібом Івана; важко здихнув старий; мати заплакала – і вирядили старостів до Кабанця.

Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину й рід Маринин. Все люди чесні, роботящі, не волоцюги, не п’яниці. Чого ще?

– Як знаєш, дочко! – каже Мотрі.

А Мотря стоїть коло печі та в запічку колупає. Почервоніла, розгорілася – ще краща стала, ніж була.

– Як мати скажуть… – одмовляє батькові.

– А що, стара? – Кабанець своїй жінці. – кажи ще ти!

– Та що ж мені казати? Марина жінка добра… Мирін трошки крутенький… Та хіба їй з Мироном жити?.. А Іван парубок – хоч куди!

– Ну, то й будьмо сватами! – одказав Кабанець старостам.

Пов’язали молодим руки, поблагословили їх святим хлібом з сіллю. Вернувся Іван з великою радістю: принесли старости обмінений хліб в батькову хату.

Через два тижні повінчали молодих.

Зажив Іван Ґудзь з своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб’язно – спокійним хліборобським життям. Землю паше, добро складає. Мотря порядкує з свекрухою в хаті. Живуть – як мед п’ють… А тут уже й дітки пустилися. Породила Мотря за три роки трьох синів, як соколів. Є бабі на старість утіха й забавка! А хлоп’ята справді вдалися – нівроку: один Максим, другий Василь, а третій Онисько – здорові, червонощокі, повні! Раділо серце батькове та материне, на їх дивлячись; раділа й стара Марина, гойдаючи онуків… Один тільки Мирін на все чогось понуро дивився… Одначе й він частенько садовив на коліна до себе Максима – і, поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, він йому розказував грізні приповісті про давні чвари…

Од тих переказів січова кров голосно загомоніла у серці малого онука. Максим полюбив діда більше батька, матері; прийшлись йому до вподоби його розкази страшні, а іноді й смішні; полюбились йому дідові вичити – розумні, правдиві, добрі… Уподобав і дід свого цікавого й моторного онука. На крайнім порозі життя оддав старий своє, літами та негодами побите, серце малій дитині! Старість побраталась з молодістю, – молодість прилипла до старості. Жили одним життям; тішились однією втіхою; сумували одним сумом… Старий січовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука!

Та недовго прийшлося Миронові втішатись своїм малим онуком; недовго й онукові – дослухатись до дідових переказів. Життя круто повернуло своїм важким колесом – та й закрутило Піски… в неволю!

Їхала недоля до ляхів у гості, та завернула в Піски. Пронеслася, як грім грянув, чутка: піщан оддали генералові! Під той саме час ляхи закуйовдились. Затіпалось розшматоване тіло Речі Посполитої, як тіпається індик після того, як голова одрубана. Як не рвався, як не кидався гарячий Костюшко, щоб розбудити чоловічу душу в панському тілі, – нічого не вдіяв… Він прокляв тоді вельможне шляхетство, що довело отчину до смерті, наткнувся з горя на свою смерть, швиргонув геть від себе, як більше не потрібну, гостру шаблю – і закричав не своїм голосом: «Капут Польщі!..» Одгукнувся той крик далеко-далеко – аж у самих Пісках… Досталися Піски панові Польському…

Що ж то за пан? Хто він? де він узявся?..

Кажуть би то, що то був небагатий шляхтич – з тієї «голопузої шляхти», котра в Польщі, за панування магнатів, кишіла по їх дворах, пила їх меди, вина, оковиту, їла хліб, надбаний «хлопством», танцювала під панську музику, вибирала вельможного магната – свого патрона – в уряд, у сеймові посли, їздила з ним по сеймиках та сеймах, кричала, коли хотів її владика: згода! а підчас готова була за свого хлібодара витягати з піхов гострі шаблі – і розливати братерську кров… Гультяї, свавольники, дармоїди, вони іноді зраджували пана, перебігали до другого, котрий більше викочував їм п’яного трунку, котрий розкидав їм зароблені хлопськими руками гроші… Магнат лютився, розсупонював свою калитку, кидав п’яній зграї золоті червінці, переманював ними щирих прислужників від третього магната, заводився з тим, що переманив його, бажав помститися… і знову розливалася, шуміла річка братньої крові… Та так не раз, не два – таке життя тяглося цілі довгі віки шляхетського панування, аж поки Польща впала, розшатана руками свого безпутного вельможного шляхетства… Магнатам же – байдуже!.. У них було землі неміряно: були хутори, села, навіть цілі городи – не десятки, а сотні сел по нашій розкішній Україні, скрізь – скільки оком зглянь – од Сяну аж до Дніпра широкого; у тих хуторах, селах та городах жило десятки, сотні тисяч люду, з здоровими до праці руками, котрі, наче сам Бог, розгнівавшись, присудив трудити на одного вельможного дармоїда… Магнатам було – байдуже! Зате урвалася нитка «голопузим»… То було в пана в дворі – і ситий він, і п’яний; а тепер – не треба вже панові конниці, пікінерів, жовнірства: він тепер розкошує у Парижі, в Римі, в Бадені… Що ж було робити тим голодним ротам, котрі призвичаєні до гулянок, до сваволі, а не до праці?.. Чим його й де його годуватися, обуватися?.. «Голопузі» сипнули по всіх усюдах… поробились окономами, управителями, посесорами невеличких маєтків, а деякі побрались на службу до сильного – колись ворога, а тепер владики – москаля! Подрибзав піхтурою і пан Польський з бистрої Стирі аж до самої холодної Неви… Заліз у якийсь полк, терся по передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала… і до Пісок!

Не вспіли піщани одуматись, як приїздить сам вельможний у Піски, – та ще й не сам, а з якимсь жидком – обтіпаним, обсмиканим, у довгополому, зайолженому балахоні, у ярмулці на голові, у патинках на ногах… Хто зроду не бачив жида, не знав, на кого більше дивитися: чи на генерала, чи на його жида, що ходив за ним слідом – мов пришитий до генеральських хвостиків…

Генерал прочумав піщан перший.

– Тепер уже ви не козаки, – сказав він, зібравши громаду. – Годі вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої… За мої щирі послуги сама цариця пожаловала мені Піски…

– Як це? що це? з якої це речі??. – загула громада, як гуде море перед бурею.

Мирін одрізнився од громадян. Виступив з лави, підійшов до генерала.

– То це, – каже, – так?! Це вже й до нас руки простягаєте?.. Уже й на вільні степи пора?.. Помагайбі!.. А хіба там забули, який уговор мали? га?.. забули??

Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Мирона; з-за генеральської спини виглядала перелякана жидівська пика з пейсами… Люди поторопіли… Тихо… ніхто ні пари з уст… Генерал чув, як тіпалось серце в Мирона…

А Мирін проказав ото генералові та до громадян:

– А що, люди добрі? Не я вам казав? Не я вам пророкував?.. Отже – радьте тепер!

Селяни, як жуки, загули… «Не діжде! Довіку не діжде!.. Щоб ми робили?.. щоб ми йому служили?.. Не діждеш, ляше!!»

Генерал не витерпів.

– Молчать! – закричав він, ще й ногою тупнув.

Жуки притихли… Посунулись назад трохи… Мирона не видно… Мирін під шарпанину десь дівся…

А генерал, мов по команді, викрикує:

– Земля моя!.. і ви мої!.. і все моє!!.

– Брехали твого батька сини, та й ти з ними! – хтось йому зсередини.

Як хто приском кинув на вельможного! Підскочив до лави, зацідив по уху переднього, той аж стовбура став; закричав на звощика; пхнув у повозку жида, що вже давно вертівся коло повозки; вскочив сам – і тільки курява встала…

Крайній підвівся, покректав, підняв з землі шапку, почухав за ухом і обізвався до товариша:

– Оце так!.. Оце поздоровкався!!!

– Чом ти йому зубів не полічив? – загомоніли кругом, з усіх боків…

– Еге… чом! Коли він – біси його батькові – не вздрів звідкіля і вихопився!..

– Чому ж ти його хоч на повозку не підсадив? – жартує хтось зсередини.

– Тому, що за твоєю спиною не ховався! – одказав з обидою крайній.

– Зате ж він тебе й охрестив, що ти наперед лізеш!

– Охрестив!!. о-го-го!.. го-о, го-о!.. То справді – охрестив!.. – регоче громада.

З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник, та й Хрещеник.

– Та буде вам! годі! – гукав чоловік з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою. – Є чого реготатися!.. Кажіть краще: що робити?

Регіт затих. Громада загомоніла:

– Та ми й до Києва… ми й у столицю… ми до самої цариці!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?..

Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще…

– Чи не з’їздили б ви, Мироне, в столицю розвідати… Що це за причепа така звідтіля вирвалася? Чи не перепросили б там кого?

– Щоб я їздив? Щоб я просив?? – закричав Мирін не своїм голосом. – Та краще я всю свою сім’ю під турка виведу! Легше в бусурманській землі зогнити, – ніж у себе дома, в панській неволі, пропасти…

Громада пішла від Мирона ні з чим, міркуючи та сумуючи…

Зажурився й старий січовик. Не їсть, не спить… «Син… онуки… своя кров… своє добро… земля… худоба… усе, усе в неволі!..» Так шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де місце знайти!

Коли це – одного вечора пропав старий. Немає ночувати, не приходить уранці, не йде обідати; не вертає й надвечір… Де він? Де старий січовик Мирін Ґудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. – Ніхто ні чув, ні бачив. – Переходить день; минає другий, третій… як крізь землю провалився! Марина – плаче. Син – сумує. Невістка – як з хреста знята. Діти – і ті притихли, мов їх і в хаті немає…

А генерал тим часом не сидить, заложивши руки, не дожидає, поки піщанська громада самохіть підставить під ярмо шию: «Ори, мов, вельможний пане!» Генерал знає, що вола треба добре призвичаїти, щоб, коли скажеш: «ший!»—він шию підставив… А поки-то він обходиться, – треба його силою неволити… Генерал своє робить…

То немічний дбає за силу, а генералові – що? Покотив у Гетьманське, розказав, який «бунт» підняли піщани, як неуважно прийняли царицину милость, обізвав їх за це бидлом, гадюками, – нєх їх дзябли візмуть!.. А на другий день знову приїхав у Піски, – та тільки вже не вдвох з жидом. Ще чуть зоря займалася, в Піски вступала москалів рота. Налетіли на Піски, як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити…

Піщани такого не сподівалися. Поторопіли, самі не знали, що почати… Повиходили з хат; збились у купу, як отара під дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб одправив молебень. Батюшка побоявся, – не пішов. Трохи-потроху піщани закричали, заґвалтували, що вони ляшкові довіку не покоряться. Що від ляхів діди та батьки їх тікали сюди на слободи, а тепер ляшків сюди насилають панувати! Може б, ще довго ґвалтували, коли б прикладами ротів не заціпили…

Порозганяли їх по домівках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтіч… хто куди! Дехто в другі села; інші в ліси та болота; а деякі аж на піч позалазили… Такий сум, наче на село божа кара впала, або татарва найшла… Надворі більше жінок видно; а чоловіки, які були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидів – як той кріт у норі…

Такий переполох – генералові на руку ковінька. Він безпечно ходив з хати в хату – робив усьому своєму добру перепис. Лейба на пальчиках тихо слідкував за паном, як вірний собака за стрільцем. На ніч поїдуть у Гетьманське; а на ранок – знову в Пісках. Пише та й пише…

Поки генерал переписував своє добро, справився й Мирін. Тижнів там через два, чи що, вернувся він додому – засмалений сонцем, увесь прибитий пилом.

– Не журись, сину! – скрикнув старий, увійшовши в хату, – забув і поздоровкаться. – Ось тобі – на! Поки світа-сонця, козаком будеш… А ті, що не слухали мене, дурного, – хай тепер, як самі знають! – Та й віддав синові до рук бумагу.

Мов сонце вступило в хату. Такі всі раді, веселі… І Мирін вернувся, й волю приніс! Тепер їх ніхто не присилує ні панщиною, ні чиншем…

Як же довідались про бумагу піщани, – давай увечері, крадькома, до Мирона бігати: розпитувати, дивитись…

– А що?.. А як?..

– А так – як бачите! – каже Мирін. – Хто записаний в «компут», – той довіку вільний, і сім’я його, нащадки його навіки вільні; а хто не записаний, – тому генераловим бути…

Як почули таке піщани… батечки! Що б його дати, як би його зробити, щоб тільки записаним бути?.. На людях і смерть красна. А то – як-таки: одного села люди, однаково жили, вкупі хліб-сіль ділили; вкупі робили… а тепер: одні – вільні, другі – невільні!!! Одні записані в якийсь «компут», другі записані (недаром він писав!)… за генералом!.. Хто ж туди записаний? хто сюди? Хто розбере?.. Біда та й годі!

Генерал розібрав. Недурно ж він терся щось з місяць у Гетьманському – оббивав у старшини пороги; недаром своїми ногами обходив кожну хатку в Пісках…

Що це за знак: то піщан розгонили, а це війт по селу біга – загадує на завтра усім хазяїнам до церкви збиратись? «Уже вп’ять якась новина!» – міркують піщани. А проте – посходились.

Рано ще. Сонце тільки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто не дав йому виспатись. Аж душно піщанам… Стоять вони на цвинтарі, гомонять… Коли, трохи згодом, на шляху щось закуріло… зателенькав голосний дзвінок… Серце в кожного на хвилиночку стало, а далі – дужче затіпалось… Попритихали усі; послали очі на шлях… «Тпру-у!» Коні спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто то приїхав, і кожен посувався вперед своїми очима побачити…

З повозки вискочив генерал, як слід генералові: в мундирі, в палєтах, срібний пояс з китицями стягував тонкий перехват… За генералом виліз з повозки якийсь панок – низенький, старенький, згорблений трохи, а за панком – Лейба, генеральський жид. Москалі вистроїлись недалеко за цвинтарем, на вигоні. Генерал перш усього підійшов до них, привітався. Москалі йому заґелкали, мов індики. Далі – послали Лейбу за батюшкою – молебень служити… Батюшка – як з землі виріс. Одправили й молебень. Тоді старенький панок, що з генералом приїхав, давай піщанам вичитувати: за які й за які послуги «пожалували» їх генералові, та хто з них записаний в «козачий компут», а хто в генеральський «реєстр». Кожного хазяїна вичитував та викрикував… і не помилився. Козаків – тільки жменька; а генералових – повнісінькі Піски!

Як піднімуть тоді генералові баталію!.. Де той і страх дівся?!

– Ми все, усе покидаємо!.. дочиста усе!.. ґрунти, й хати, й худобу… підемо шукати іншого краю… кращої сторони… волі!!

Ґвалт, лемент такий – аж у дзвіниці гуде.

Козаки тим часом стали одрізнятись. Повиходили з гурту та й потягли додому жінкам хвалитись, що їх тепер ніхто не займе, бо вони й діти їх довіку вільні.

Зосталися на цвинтарі одні генералові. Довго вони ґвалтували, кричали, що от зараз же таки все покидають та й підуть… Генерал давай їх утішати, що тепер вони йому непотрібні, що він їх не буде насильною роботою морити – на панщину ганяти…

– Ви мені давайте оттого й того, по скільки там, та платіть чинш за землю, а там – живіть собі, як самі знаєте! Мені з вами не жити: моє місце в столиці… Що слід, оддавайте Лейбі: він у мене на хазяйстві зостанеться…

– Служилем ясновельможному пану, – увернув Лейба, перегинаючись, – з малих лят і бенде служіць до коньца мего жіця.

– Вєм, Лейбо, вєм! ти єстесь шляхетни жид, – одказав генерал.

– Так пристаєте? – обернувся знову до громади.

– Щоб ми платили за свою землю?.. Щоб ми давали… За віщо?! Ні зроду-віку! – закричала громада.

– Як знаєте… Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину… Даю вам день – подумати: що для вас зручніше… Чуєте? Післязавтрього щоб я знав!

Та й поїхав собі. На цвинтарі піднявся ґвалт ще більший… Усі викрикували, що покидають… З тим і розійшлися.

Правда, деякі, гарячіші, – душ, може, з десять – позабирали торби на плечі та й потягли шукати вільної сторони… А решта – зосталася. Куди його? як його? Воно б то й тягу дати, п’ятами накивати, – та як глянуть вони на свої хати, садочками закрашені, на свої засіяні поля, що зеленіють навкруги села; як згадають, як біля них, мов біля дитини, свої руки ходили; як здумають прощатись з старим гніздом, де, мовляв, і вилупився й вигодувався, зріс і посивів, – з батьківськими могилами… Шкода їм стане рідної сторони; страшно невідомої, темної, як ніч, будущини… Та й зосталися – до слушного часу!!

Приїздить генерал.

– А що? як?

– Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, – тільки не зачіпайте нас!

– Добре, хлопці! добре! Так би давно… Покірливе телятко дві матки ссе. От вам на могорич! – Вийняв золотого, подав крайньому.

Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку підступити. Генерал помітив.

– Що тобі, Лейбо, треба? – питає.

– Hєx ясновельможни пан бендзє ласкав, – жеби хлопі нє єдней горальні нє будовалі, нє теж жадней карчми не тржималі!

– Та ще, слухайте – ось що. Щоб ніхто з вас більше ні горілки не курив, ні шинкував! Ви мої – й шинок буде мій. Ось вам Лейба й горілки накурить.

Піщани почухали потилиці. Вони догадалися, що це тільки почалось – ось що!!!

Попрощався генерал з ними. Сідаючи у візок, гукнув: «Глядіть… бережіть мені Лейбу!» Та тільки його піщани й бачили.

Лейба зостався на хазяйстві. Через місяць прикотила в Піски велика-велика буда, – піщани зроду такої не бачили; а в тій буді – Лейбова жінка й жиденят з десятеро, одно одного менше… Генерал одібрав Лейбі, на край села, гуляще місце; за літо зоп’яв Лейба на високих стовпах будиночок – і став шинкувати.

Пішло все по-старому та по-давньому. Козаки й генералові жили собі в миру, спокійно, тихо; орали землю, засівали, жали, косили, молотили; збирали добро, худобу; діток плодили, – рід ширили… Прийшло в Піски ще кілька душ захожих, та й оселилось між селянами. Генералові давали Лейбі, – чи то пак, генералові – одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самі собі й порядкували, як знали.

Звикли піщани до Лейби. Привик Лейба до піщан. Стали вони до Лейби в шинок ходити – могоричу пити. Козачі шинки обминали, бо в Лейби горілка дешевша… Став Лейба нужний чоловік на селі!

І Лейбі – нівроку! З довгополого, засмальцьованого, демикотонового балахону убрався Лейба в чорний ластиковий; і Сурка Лейбова ходила не такою зайолзаною, як приїхала; і Лейбові діти – не такі миршаві та шолудиві… Є в Лейби – не знать де він і взяв її – і коза з козенятком; біля Лейбової корови ходить уже наймичка Гапка; завів Лейба й пару шкапійок… Зажив Лейба з піщанами… сказав би, – як у Христа за пазухою, – коли б Лейба у Христа вірив… А то Лейба – «невіра»; Лейбові предки над Христом знущались… Було іноді за те Лейбі, як підоп’ють піщани! Та не так Лейбі, як Лейбовим дітям… Не раз ґвалтував Лейба, що хлопці його дітям повиривали пейсики, понамазували салом губи, що – аби де встріли, – зараз і насядуть, як шуліка курчат! Та сількісь! Пейсики знову одростали, сало на губах обмивала Сурка, жиденята росли, гладшали, стали аж вилискуватись, як ситі поросята, котрими їх дражнили хлопці… Гаразд Лейбі!

Непогано й піщанам. Піски піднялися, розкоренилися, розрослися. Весело кидались у вічі серед широкополого степу квітучі огороди з вишневими садочками. Чорні, понурі землянки час од часу все злазили. Натомість, поміж зеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зеленої вишнини, біліли чепурні мазанки, з трьома вікнами, з підведеною червоною глиною призьбою, всередині – з присінками, з хижею, а часом, і з кімнатою. І тини скрізь калачиком позаплетені, де-где й з острішком; і ворота – там і там дощані; а коло воріт, мов сторожі, виглядали на шлях довгошиї журавлі…

Миронові нічого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка про неволю. Захирів старий, згорбився, скарлючився… та й умер останній січовик без одного року ста літ.

Біда, кажуть, не сама ходить, а з дітками. Перший раз вона затесалась у Піски з генералом. А так – років, може, через десяток – як з неба впала серед Пісок вістка, що генерал умер, а генеральша їде з синами на село жити.

Піщани спершу не вірили. Чого вона сюди приїде? Що вона тут забула? Чого тут не бачила?.. Та тоді тільки пойняли віри, та й то ще не зовсім, як понаїздили в Піски бородаті кацапи. Генеральша, перш ніж сама приїхала, заздалегідь понасилала з батьківщини прикажчиків. Лейба тоді, одпасшись на панському добрі, пішов на підніжний корм…

Понаїздили нові прикажчики та зараз кинулись одбирати місце для панських покоїв. Дивились, обдивлялись, міряли, розміряли, – та звеліли Бліщенкові та Мотузці виселитись аж на вигін. Ті, як почули – руками й ногами! Та трохи не наложили головами… Так вони мусили все своє добро покидати, кинули сім’ю та й змандрували…

Піщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед їх очима їх будуща доля – сумна, заплакана, без волі, без радості… з батогом у руках!

Дожидати страшного страшніше, ніж його переживати. «Що буде? Що завтра буде?..» —кожен думав, лягаючи. А тим часом на сьогодні роботи було доволі: кацапи розкидали Бліщенкову та Мотузчину хату… На завтра – заложили натомість палац. Десь понабували й дерева: такого понавертали, що піщани аж жахалися… На післязавтрього загадали чоловікам теє дерево обтісувати. Забрали чоловіки сокири, пішли обтісувати…

Незабаром і вродились, як з землі виросли, великі рублені палати, аж у дванадцять горниць, з погребами під низом, з бляшаною покрівлею. Дивувались піщани, що така озія стоїть серед села, оторочилась їх низенькими хаточками. А палац справді виглядав далеко краще, ніж піщанська невеличка церковця. Оже вони ще більше – не то здивувалися, не то перелякалися, як увечері бородатий прикажчик ходив від хати до хати – загадував, щоб на завтра жінки були той палац мазати.

– Ой, горенько! Що ж то тепер буде?.. – питали крізь сльози чоловіків жінки.

– Не що… Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузці… – раїли чоловіки.

На завтра рано-рано, чуть зоря, жінки, заливаючись слізьми, прощалися з дітками, мов виходили в далеку дорогу, – перший раз потягли на панщину…

Швидко той палац і обмазали. А кацапи тим часом будували кухні, комори, сараї, стайню. Не тільки треба панам десь жити, – треба десь челядь містити, провізію складати, коней ставити… Треба поспішати, щоб довгобородому Потаповичу превосходительна й спасибі сказала!

Та й ганявся ж Потапович за тим спасибі! Кидався сюди й туди, сам бігав за тим і за другим, скрізь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над робітниками крячкою висів… Здається, піщани не дбали так за своїм добром, як Потапович за генеральським. Таке йому смачне те генеральське спасибі!!

Ще генеральша в дорозі, а вже Потапович цілі Піски зганяє: муштрує «хохліков», як треба «гаспажу» зустрічати.

Аж ось – і сама приїхала…

Збіглись піщани – козаки й генералові – дивитись на неї, мов на яке диво. Кацапи порядкували. Козаків геть попрогонили. А генералових – чоловіків вистроїли в одну лаву; жінок – у другу; парубків – у третю; дівчат – у четверту, а малих діток – у п’яту. Сивих дідів вислали назустріч з хлібом-сіллю… «Ось, мов, вельможна, – усе твоє добро припадає…» Потапович так і вчив, щоб сказали… «припадає до твоїх превосходительних ніг!»

Вийшли діди сиві без шапок, з хлібом-сіллю… Так батько та мати стрічають молодих, як ті вертаються з церкви. Генеральша за дорогу дуже втомилася, – сказала, що недужа, не прийняла ні хліба, ні солі… навіть не глянула на кумедію… Так і пішов заряд даром! Піщани тільки забачили свою «молоду» ззаду, – високу, суху, як в’ялу тараню, – коли вона вилазила з пишного ридвану та сунула у горниці, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дівок…

Діти, два хлопчики – старшенькому літ, може, дванадцять, а меншому з десять, – повискакували за матір’ю з ридвану та й побігли між народ. Не глянули вони на старих дідів, минули чоловіків, жінок, парубків… Панські оченята зразу забігали по цвітучому садочку різних квіток, що виглядали з-за чорнявих дівочих голів…

Оглядівши дівчат, перебігли вони до хлоп’ячої лави. Хлоп’ята стояли без шапок, з низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцями. Паничі запитали, що то, полапали рученятами, поскубли злегенька. Нарізно од піщан, неподалеку, стояли кацапи – у червоних сорочках, у широких бородах – і сміялися з паничівської вигадки!

– Вишь, Афоня, – на што эфти хохлики… Знатна, баря, дери!.. Ану, вот таво хахлёнка!

– Какова? – пита старшенький, поглядаючи то на хлоп’ят, то на кацапів.

– А вот таво – чумазаво!

Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як яструб, вирвався.

– За що ти скубешся? Дивись – який!!

– Ты… ты-ы!.. – заричали на його бородаті заступники, зціпивши кулаки й зуби.

Старенька, згорблена бабуся, пов’язана білою хусткою з наміткою, висунулась з-за других жінок. Бліда, як крейда, вона крізь сльози ледве промовила:

– За віщо ви, паниченьки, знущаєтесь з хлоп’ят!.. А грішка!

Паничі весело зареготались та й побігли в горниці.

Незабаром прийшов приказ розходитись: бариня з дороги спочивати хочуть! Лави перемішалися… Потягли піщани по домівках, носи повісивши, понесли неодрадні думки в похнюпленій голові, невеселе почування в серці…

Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе – само прийде. На другий же таки день прийшла загадка: зносити Омелькову й Стецькову хату, що прилягали городами до панського двору: нігде було саду заводити! Знесли хату Омелькову й Стецькову, насадили садок, ставок викопали й риби напустили. Трохи згодом – улиця вузька. Треба розширити – треба урізати людських городів! – Урізали й городів, розчистили не вулицю, а майдан… – Уп’ять велено: позносити насупроти палацу всі хатки, бо за тими кривобокими хатками немає ніякого виду з панських вікон! Позносили й супротивні хатки, насадили перед двором високих та тонких тополь…

Отак що день – усе новий та й новий приказ, нова й нова вигадка! Щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив’язані до генеральші, – поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуба брати…

Піщани довго не подавалися, а все-таки генеральської сили не подужали. Тоді вони кинулись до того, до чого кидається немічний. Вони налягли на ноги, – давай тікати! Зніметься оце чоловік, майне на вільні степи катеринославські або херсонські, або й на Дін, оселиться, де знає, а через рік жінку з дітками викраде, – переведе туди. Багато тоді накивало п’ятами і одиноких і цілими сім’ями… Тоді й поговірку зложили: мандрівочка – наша тіточка!

Такі щоденні безперестанні мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона всім й усюди жалілася на невдячність «хахлацкава мужичья», на його грубу, звірячу натуру. Де ж пак? Прокляті «хахли»-гречкосії не хотіли пахати ланів милостивої, великородної панії Польської, по батюшці – Дирюгиної! У неї в Бородаєві все народ «руський» – і той слухав, а ці «мазепи» – тікали!!!

Оже як не мандрували «мазепи», а все-таки більше сотні сімей зосталося на розвід панам Польським, на послугу їх примхам та вигадливим примусам. Генеральський приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу своє діло. Він розім’яв грубу звірячу натуру; оббілував її, як овечку; причесав, пригладив; натворив цілу ватагу двірні; а з завзятих степовиків понаробив покірних волів, котрі вздовж і впоперек переорювали тепер уже панське нив’я та засівали зерном – на прибуток панській кишені…

А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сімейка у генеральші, – аби господи! З нею приїхало два сини – опецькуваті, швидкі, як молочні телята. Через рік синів генеральша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка.

– Гей! Кто там? – гукнула генеральша.

У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуці, у манишці з брижами, при часах.

– Позвать Потапича! – приказала глухим голосом, з протягом.

Лакей вийшов. Незабаром Потапович увійшов.

– Слушай, Потапич! Вере Семёновне нужно горничную.

– Вестима, нужна, – прогув густим басом Потапович.

– Выбери красивую девушку…

– Как прикажете, ваше превсходитство!

– Маладую… лет едак – шестнадцати… Только паскарее!

– Слушаю-с.

– Завтра, што-ли…

– Слушаю-с.

– Ну, ступай!

Потапович вийшов.

А вранці-рано Кирило Очкур з жінкою, з малими дітками проводили до двору, як до гробу, старшу дочку Ганну – вродливу, хорошу дівчину.

На другий рік приїздить друга дочка, на третій – третя.

Хто ж буде вичісувати, заплітати їх довгі чорні коси? Хто стягатиме дівоцькі керсети? Хто буде вишивати спідниці, комірчики, рукавці?..

Не минула панського хліба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею невеличка дівчинка – сирота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал, – нехай царствує! – похрестив. В дівочій за п’яльцями сиділи Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другім кінці палацу, у лакейській, нудили світом без роботи Петро, Вареників син, та Йван Шкляр; а перед самою залою, на стільчику, сидів, у лівреї з золотими позументами, Степан Пугач – молодий, вродливий камердинер генеральшин. А в кухнях – скільки!!

Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротів нагодувати; треба ж їх і зодягти чимсь… А своя сім’я? Три дочки – як голубочки!! Простому чоловікові треба розумом розкинути, щоб дочці скриню придбати. А що ж то за дума морочила генеральшину голову, щоб надбати добра аж трьом генеральським дочкам? Та чи одна у матері думка! Не держати ж дочок на висадки: треба й про зятів подумати. Дівчата – не розсада, щоб їх ховати геть од світу. Дівчатам треба світу, – багато світу… Треба, щоб і їх побачили; треба, щоб і вони бачили… Треба, щоб було чим згадати молодий, дівоцький вік!

Заклекотав генеральський палац… Музика, аж струни рве – грає; у вікнах світла-світла! – здалека здається: горить усередині палац! Саме великий наїзд… Ціле чорне подвір’я каретами, колясами та повозками заставлено; під каретами, позасвічувавши ліхтарі, грають кучери у хвильки, у трилисника або в джгута; у стайні хрумають коні смачне степове сіно.

А в горницях гостей – нігде просунутись! Наїхали з Гетьманського гусари; завернув старий Кривинський з цілою меткою старих дочок; не забула й Шведчиха, і вона тут з своєю дочкою-кралею; а коло неї вертиться сотниченко Саєнко, молодий, чорнявий, веселий, танцюристий; тут же й гетьманського колись полковника Кряжа син Павло походжає з сином полковника Кармазином, що приїхав на банкет з молодою жінкою, аж з самого Ромна… Не тільки з Гетьманського, наїздили іноді до генеральші гості й з сусідніх повітів.

Генеральша – привітна хазяйка-хлібосолка. Кожному скаже ласкаве слово; до одного обернеться з усміхом, до другого – з повагою, кожному годить, коло кожного ходить… Гостям – привілля! Хто в карти грає, хто дивиться, інші балакають то се то те; там зібралась купка – розказує, які тепер ледацюги кріпаки поробилися, уверне й генеральша своє слово про своїх «мазеп». А в гостинній панійки скрекотять, як ті сороки: без сорома кожного на зубах перетирають… У залу двері розчинені, у них натовпилась ціла юрба теж панійок, ніяк пройти… Підмічаючи, хто коло якої дівчини залицяється, моторні цокотухи шепочуть одна другій свої думки про любощі, надії – про шлюби. А в залі розвернулись танці на всі боки, аж поміст ходором ходить. Тільки – круть та верть, круть та верть! Гусари недаром наїхали. По танцях, туди вже к світу, як прокричать другі півні, – вечеря. Світом тільки роз’їжджаються…

Та так справляють не одні іменини (а й тож-то чотири рази на рік!): справляють на Різдво бенкет, бенкетують на Масниці, на великодніх святках. Це великі, прохані бенкети. А так гості – не минає дня, щоб за столом не сиділо душ три або чотири чужих.

Весело, розкішно жила генеральша. Не сумували й генеральські дочки, – бо ніколи було. Та й чого його журитися панночці – молодій, непоганій, з великородної сім’ї, та й не з порожніми руками? Правда, чи порожні в генеральських дочок руки чи не порожні, – про те самі вони ніколи не думали, не гадали. За них думала мати, а справджували її думку – бородаєвці та піщани… Бородаєвці привозили їй по два рази на рік «оброки», а піщани, як ті воли, робили на неї по чотири дні в тиждень, та зносили в двір курей, гусей, яйця… Чому не гуляти?!

Гуло отак генеральське подвір’я щось, мабуть, років з п’ять. У старшої дочки почали вже в куточках коло очей складатись ледве примітні брижики, похмурнішав трохи вид… Коли це – приїхав здалека, аж з-за Бородаєва, сусіда-панок, та й оженився на старшій. Одгуляли весілля. Піски зроду-віку не бачили, не чули такого весілля! Палац аж ревів, аж стогнав…

Почин, кажуть, великий чоловік. Як побачили гусари, що з-перед носа таке добро упливає, та ще дужче зачастили в Піски. Через півроку оддали другу дочку – за старого гусарського полковника.. Осталася на утіху матері сама менша. Так же й утіхи з неї – ніякої. Меншої дочки генеральша недолюблювала. Не раз бувало гримає на неї, свариться, і зодягала її бідніше, ніж старших. Розказували, що менша дочка прогнівила була матір: у себе в хаті раз переховала горничну Уляну, котра – капосна дівчина! – тільки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже грубо, гляне якось дуже вільно, мов дивиться в вічі своїй рівні. «Яка сама, така у тебе й горнична!» – докоряє, було, розгнівавшись на дочку, генеральша. А дочка, на лихо собі, гаряча вдалася: ніколи, було, не змовчить. Піде в них спірка та змажка… Не раз материне серце щеміло від її гіркого слова.

Як на те ж: устряв за меншою дочкою «чумазий хахол», – отой самий хороший сотниченко Саєнко. Устряв, та й устряв!

– Слушай, Дуня, чого він до нас їздить? Я вже сьогодні йому й руки не подала, – каже раз мати, вирядивши Саєнка.

– Незвичайно зробили… Саєнко – чоловік як слід…

– Хто? Чумазий хахол?

– То що, що хахол? – одказує дочка. – Хіба хахли не люди?

– Мазепи! обливанці… а не люди!

– Та хто там був: чи його купали, чи обливали, – заступається дочка.

– Гляди справді: чи ти, бува, не вляпалась у того жучка, що так заступаєшся?

– А хоч би й так… Чим не чоловік?

– Що це з тобою?! Чи він тобі рівня? Твого батька сама цариця вітала, приймала. Пісками жалувала… А він – що? Може, його батько в гайдамаках був!.. Харциза! дігтярі! П-ху-у!

– Яке мені діло до його батька? – одказувала дочка, вже йдучи до себе в хатину.

Через день Саєнко знову в Пісках.

– І стида й сорома немає, й честі! Я йому спину показую, а він щодня… Сказано: з хама не буде пана! – каже розгнівана генеральша.

Отже, хам таки свого доїздився. Раз дочка призналась матері, що вона хама покохала, а хам її покохав, і обоє разом просять у матері «благословенія».

– 3 ким? з ким??. – закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув її. – 3 дігтярем?!! Та рука б мені одсохла!

– Ну, як знаєте… Не хочете, – ми й так поберемося… Бог з вами: ви не моя мати, я не ваша дочка!

Як почула таке генеральша, як заллється сльозами…

– Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя рідна дитина так моє серце вразила?

Щось з місяць ішла баталія. А далі – бачить генеральша, що дочки не переможеш, – ще, не дай господи, всьому роду наробить сорому, – взяла та й поблагословила.

Весілля не справляли: генеральша нездужала…

Повіз Саєнко свою молоду жінку до себе в Китайку, – та не повіз посагу…

Зосталася генеральша сама собі на хазяйстві. Недавно була сім’я велика, було так весело, гарно; а тепер – нікому ні розважити, ні розігнати суму. Старша дочка десь далеко в Московщині; середня тягається по всіх усюдах за полком, а менша, хоч і недалеко, так же краще її не бачити! Не так її, як її «мазепи», без котрого вона ступня не ступить. Генеральша довіку не простила дігтяреві того, як він осмілився зневажити «честь» її старинного роду, – побратись з її дочкою!

Довелося генеральші на старості літ самотою світом нудити. А й старість же її вподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова – сивим сріблом блищала…

Будинок великий – а нікого нема! Йдеш на однім кінці, – на другім ступні одгукуються… Аж сум бере! Обняв сум та нудьга й генеральшину голову. Від суму й генеральські голови не заховаються. Сама не знає вельможна – що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погріти одиноке серце. Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом… Генеральша до людей давно охолола. Люди самі шукають тепла та світу. Де світ, там і тепло. А тепла у старім серці на макове зерно… Кому ж його оддати?

Генеральша недовго задумувалась: взяла, та й оддала його котам. Лакеї й горничні скрізь ходили по селу та зносили в горниці хвостатих мишодавів. Генеральша вибрала, яких сама знала. Завелось у палаці ціле кошаче царство: коти, й кішки, і котенята. Для послуги царству генеральша нарошне взяла в двір бездітну вдову Мокрину.

Мокрина за ними дивиться: Мокрина їх завжди годує, вичісує, стеле їм постіль… То вони за Мокриною слідом. Іде якось раз Мокрина, а за нею котятко. Вона й не догляділа, придавила якось дверима. Котятко запищало. Генеральша, як почула, наче їй пальця одрубали! На другий день котятко здохло. Що ж, так те Мокрині й минулося? Так їй те й подарувати?.. Генеральша була не з тих, що посердяться та й забудуть. Не подарувала вона й Мокрині котячої смерті. На другий день Мокрина серед села, прилюдно, цілий день мазала панські кухні зокола, а на шиї в Мокрини, за її щирі послуги – на червоній стьожечці теліпалося здохле котятко!

Та досталось тоді не одній Мокрині, й не за одні котятка. Було всім добре! Дочку, кажуть, дай, та й за дочкою оддай. Повидавала генеральша дочок: за старшою далекий Бородаїв ’ддала – нікому «оброків» тепер платити; за середньою – уплили ті «оброки», що наскладала давніше; тільки одна «мазепиха» не поживилася… А все ж таки, що генеральша придбала, то й уплило за дочками. Треба, значить, знову складати, своє убожество полатати. Піщани роблять тільки чотири дні на тиждень. Щоб уже їм і п’ятий робити?! Загадали п’ятий. Піщани послухали: пішли на панщину й на п’ятий день… сподівалися незабаром ще й шостого… Шостий загаявся. Шостого генеральша не вспіла накинути.

– Через цю Ульку життя мені нема! Що не зробить – все не по-людськи; що не скаже – то збреше!

Так не вряди-годи жалілася генеральша своїм сусідам на горничну Уляну, що з малої дівчинки на панськім хлібі викохалась у справжню дівку – білолицю, чорняву, з повними веселими очима, співуху невсипущу.

Подруги в Уляні душі не чули. Любили Уляну в дворі й за двором, старе й мале. Любили в Уляні щиру душу, добре серце, а найбільше – веселу натуру. Хто кого покохає – Уляна перша знає; зажурився хто – Уляна розважить. Уляна не знає горя! Вона справді ніколи не журилася; а може, й журилася, та ніхто того не знав, не бачив. Бачили Уляну – весела; чули Уляну – співає; слухали – які Уляна вигадки вигадує, квітки пришиває… Сказано: не жур-дівка!

Одно тільки лишенько: немає генеральші життя через дівку Уляну! Недоспала превосходительна: «Чи то можна заснути за тією зіпакою?» А Уляни цілий ранок і в горницях не було: в кухні людей смішила, поки генеральша спить. Не дошила Стеха урочної роботи – рукавчиків, – Уляна винна: вона своїми реготами та теревенями не дає дівчатам діла робити! Не швидко прибіг лакей на генеральшин клик. Не де ж він був, як не лупив зуби з Уляною! Сказано: немає життя генеральші через ту Уляну!!

Одного дня, – чує генеральша, – у дівочій тихо. «Мабуть, уже кудись майнула, побігайка!» – подумала генеральша та й вийшла довідатись. Уляни в дівочій не було.

– Де Улька? – питає дівчат.

– Пішла, кажуть, у кухню води напитись.

– Позвать!

Приходить Уляна.

– Де ти була?.. – заглядаючи в вічі, питає генеральша й на кожному слові придавлює.

«Поганий знак!» – подумали дівчата.

– В кухню ходила… води пити… – одказує Уляна.

– Хіба тут тобі води немає? – показує на графин з водою…

– Це вже давня… Я ходила свіжої напитись, – каже Уляна.

– Свіжої?.. Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась… Ти з Стьопкою… Стьопка! Стьопка! – гукнула генеральша.

Через увесь будинок, мов несамовитий, летів камердинер Стьопка. Генеральша Стьопку вподобала за те, що він моторний і красивий з себе. На Великдень одного Стьопку підпускала до руки похристосатись… Гапка-ткаля слебезувала в кухні, що очевидячки бачила, як генеральша гладила Стьопку по підборіддю своєю сухою, кістлявою рукою… Чи правду Гапка казала, чи видумувала, – ніхто не скаже. Людям, а надто горничним, ротів не позав’язуєш!

– Ти де був? – стріла Стьопку генеральша й прямо глянула йому в вічі.

– У лакейській.

– Брешеш! Ти був у кухні… Признавайся: був у кухні?

– Був, – каже Стьопка.

– Бач, ш..! бач!.. Не я казала… Аж так і є!!. Так ти здумала бариню обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?.. з Стьопкою??. Так ти в моїм генеральськім домі осмілилась бахурів позаводити??! Постій же! – Петре! Іване!

Лакеї, як опечені, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик.

– Принесіть березки! – сказала генеральша поважно, тихо, мов звеліла хустку або води подати, – тільки очима засвітила хижо.

Лакеї побігли назад. Дівчата нижче попригинались до п’ялиць. У тій тихій говірці їм почулася грізна буря. Усе притихло, притаїлося… Так затихає чорна хмара перед тим, як має грім загуркати. У хаті зробилось душно, важко, мов стеля вниз опустилася й нагнічувала дівчатам голови. Ні одна з них не ворушилася… їм страшно було подумати: що, не дай боже, як стрінуться їхні мутні від страху та жалю очі з її очима?! Вони боялися глянути й на Уляну… щоб не скрикнути!

А Уляна стояла по один бік хати, коло одних дверей… Лиця на ній не знать! По другий бік хати, коло других дверей – Стьопка… Він якось смутно дивився вниз, на поміст, мов забув: де він, що він, – забув і про генеральшу, і про Уляну, думав щось друге… своє… А посеред хати, між двома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась – висока, суха, мура, аж зелена; а очі – як у її любимчиків – жовті-жовті. Вона ними грізно поводила то на Стьопку, то на Уляну.

Вернулися лакеї з пучками в руках…

– Ануте, провчіть її… щоб знала, як бариню обдурю…

– Панійко! голубонько!! – не дала договорити Уляна – і кинулась в ноги.

– Прочь!

– Не буду!.. Я не бачилася з Стьопкою… Ой, не буду!.. Я не була в кухні… Ря-ту-уй-те!.. Я бігала до дядини… Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря…ту…у…у…й… хто в Бога вірує!!!

Дівчата ще нижче, до самого шитва, понагинали голови. На п’яльці закапали сльози…

Стьопка – за двері…

Насилу підвели Уляну…

До Стьопки, – його як лизь злизав. Що вже було Петрові та Йванові, що випустили Стьопку! Пропав Стьопка, як у воду впав… Нема та й нема, та й по сей день немає.

Перетривожилась генеральша. Де Стьопка? Де він дівся?.. Чого він утік? Чому він, дурний, не схотів обновити старої на нову шкуру?! А все не через кого, як через неї… через ту дівку Уляну! Сказано: не дасть Уляна генеральші віку дожити!

Знемоглася генеральша… Увечері спать лягла, стривожена, – не попрощалась навіть і з котами; уночі посилали Дмитра кучера в Гетьманське за лікарем; вранці верховий бігав у Китайку до «мазепихи»… Біда! А на третій день товстопузий Потапович сам підтюпцем пер до отця Юхима, щоб збирав «собор» – робити маслосвятіє.

Пособорували генеральшу в обідню годину, а на ранок і по душі продзвонили…

Доїхала-таки її дівка Уляна!!

Не вспіли генеральшу поховати, як приїхав з полку старший панич – тепер уже якийсь там поручик, чи що. Тонкий, цибатий, як журавель, – з рижуватим, шорстким, як на ведмеді, волоссям, з великим лобом – хоч кошенят бий, з великими розумними сірими очима, з товстою, униз одвислою губою… Як вилита мати!

Осівся Василь Семенович на батьківськім добрі. Перш усього звелів розпудити котяче царство. Годі йому розкошувати! Старих котів з кішками роздавали піщанам, мов гостинці од нового пана; а кошенятами, яких люди не брали, велено в ставку рибу погодувати. Сказано – зроблено… Потім того одпустили за двір Петра-лакея: паничеві буде одного Йвана. Дівчат Василь Семенович не розпускав чомусь. Нерідко було сам у дівочу зайде, жартує з дівчатками. Тим тільки було й душу одводить, що ходить з рушницею та коли там з дівчатами побалакає. Найбільше йому подобалась Уляна. Весела, співуча, вона не давала журитись молодому паничеві.

– Десь у тебе, Улінько, соловей у голосі гніздо звив! – хвалить Василь Семенович її голос.

– А може – синиця, – жартує Уляна.

– Ти сама – синиця! – одказує панич і злегенька здавить її за носа пальцями.

Уляна зардіється, як макова квітка.

Розкіш дівчатам за молодим паном. То було страшно лишнього слова сказати, боялися лишній ступінь ступити од урочної роботи. А тепер – робота лежить, а дівчата своє справляють… Реготи, співи – аж будинок розлягається! Уляна всім верховодить. Паничеві за носа оддячила: стала його за носа водити… Що Уляна схоче, – панич не встоїть.

Отак щось тяглося з півроку. Коли це одного вечора велить панич Іванові складати що нужніше в чемодони – завтра кудись далеко їхати.

Вранці-рано, чуть світова зоря займалася, піднялась у палаці біганина. То збирали в чемодани збіжжя Василя Семеновича. Поки встало сонце, усе вже було готове.

Прокинувся й Василь Семенович. Напився чаю, покликав до себе дівку Уляну; сказав їй, що, може, він більше не вернеться; обіщав за її щирі послуги ніколи не забути; дозволив їй покинути палац, жити, де сама знає; дав на нове хазяйство 50 карбованців грошей; подарував усе їй, яке мала, убрання; поцілував навіть на прощання у лоб, як цілують мертвого друга… та й був такий!

Вийшла Уляна од панича з червоними, заплаканими очима. Того ж самого дня забрала вона, які подарував панич, манатки; попрощалася з подругами, котрі її з плачем проводжали аж до її дядини, де вона й оселилася. Через місяць – гуляли весілля. Уляна вийшла заміж за Петра Вареника – того самого колись лакея, що нашив їй нову шкуру. А через три місяці послав Бог Петрові сина Івана!

Поки все це діялось, Пісками правив Потапович. Ще ніколи піщани не зазнали такого лиха, як тоді, коли ними правила тілиста рука товстопузого Потаповича. Не одному вона виправила щелепи; не в одного вилущила зуби, не одній молодиці попідсинювала очі… Важкий був на руку Потапович та дужий!

Через рік вернувся Василь Семенович з молодою жінкою. Незабаром і брат його, Степан, приїхав – теж офіцер і теж з молодою жінкою. Взяли вони та й поділили між собою «піщанський ключ». Одному – по сей бік Чортополоху, другому – по той бік. Вовча Долина, Байраки, Побиванка – досталися меншому, а Піски, Гайдамаківка та Красногорський хутір – старшому.

Піщанам спершу начебто й поводи попустили. Пан навіть на новім хазяйстві подарував на сім’ю по дню поля. Зате трохи згодом прикрутив їх так, що ніколи було й того поля пахати.

Потапович став уже невгодний. Він викупився на волю й завів над Ромоданом трахтир. А молода бариня, замість старого, виписала з свого села нового прикажчика – Карпа Дровиченка.

Карпо – свій чоловік; а піщани ще й досі не можуть без прокльонів згадати Карпа.

– Уже Потапович був! – кажуть піщани. – зуби тобі повибиває, очі попідсинює, щелепи зверне… а все-таки великої шкоди не зробить! А цей – іржа, а не чоловік! Уже як у кого встряне, як уїсться: точить-точить, поки таки наскрізь не проточить!

Так його піщани й прозвали Іржею. І справді – Іржа наточив і собі не трохи, й панові… Він підбив Василя Семеновича на шостий день, і поле назад одібрав.

– Розпились… зовсім розледачіли! З панщини все-таки не піде в шинок…

Піщани справді розпились, розледачіли. Забули навіть в мандри бігати. Як було хто втече, то це таке диво – на півроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували – наче так тому й треба! Стали тільки по шинках киснути… Коли не на панщині, то в корчмі. Іржа не одного вже купав і в березині від запою… не помагає!

Зубожіло село… Обшарпане, обтіпане… Тільки козачі хатки й біліють. Стали прокидатись де-где й злодіячки – новина в Пісках! Перше колись ніколи ні в кого й двері не запиралися, а тепер – і на засові страшно. Доставалося іноді й панським коморам…

Бачить Василь Семенович, що в Пісках непереливки, – що коли-небудь вберуться прокляті п’янюги та й з душею не випустять, – та сказав будувати новий палац на Красногорськім хуторі та й перебрався туди жити. Стали тоді величати хутір – Красногоркою.

Хто з гетьманців не знає Красногорки? Хто не знає «Мекки», куди збиралось з цілого повіту панство, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу?.. Не в одному Гетьманському знають «Мекку», знають її й поза Гетьманським… Та як же її не знати, коли там живе такий чоловік, як Василь Семенович – голова в роді панів Польських?!

А рід же то розкоренився – великий та дужий! На новім хазяйстві у Василя Семеновича сімейка, як кукіль, покотилася. Щороку та й дитинка. Шкода тільки – всього один синок за десять років, а то все дочки – аж шість дочок.

Та вже ж і синок у Василя Семеновича, – сказано: якби такий розум – батько, як дві каплі води. Такий з лиця, такий з стану, така врода, така й натура. Батько, як був ще хлопцем, любив лапати за оселедчик чумазого. Синок, як зіп’явся на ноги, любив і собі лапати… А там, як піщани уже оселедців не носили, то й за м’яке тіло можна полапати.

Василь Семенович – чоловік твердий на слово. Сказав Уляні: не забуду – і не забув! Як підріс її Івась, Василь Семенович звелів узяти його до панича в горниці. Так же й ледащо Улянин син, а Чіпчин батько… Ні роботи з його, ні послуги ніякої, – одна шкода! Натерпівся від його синок Василя Семеновича… поки запекла душа не потягла в мандри… Так молоденький панич і не долапався: чи тверде, чи м’яке в нього тіло. Правда, незабаром кудись і самого панича одправили вчитись.

Не такі дочки у Василя Семеновича: якісь циганки повдавалися! З чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, з циганським кучерявим волоссям, а чорні ж то чорні, як у сажу вимазані! Нестеменно – плащуваті циганки… Зате у Степана Семеновича дочки – кожну хоч у рямця вправ! А проте й плащуватим, і в рямцях – треба женихів… аж цілий десяток женихів!

Бажали б пани Польські повидавати своїх дочок за багатирів і з роду значного… Так де ж ти набереш стільки багатих та знатних женихів? А в Гетьманському – як на те всього тільки три значних роди на цілий повіт. Один рід – Гетьманський, ніколи не жив у себе дома: в столиці родився, хрестився, виріс, там і жив. Другий рід – багатий рід козачки Шведихи – Шведових, баби, що зуміла провести онуків з простого козачого роду села Свинок аж у самий дворець. А третій рід – Польських.

Два коти в однім мішку не помиряться. Не помирилися й Шведови з Польськими. Василь Семенович хвастає, було, що його батько в дворці був, як свій чоловік; а Петро Степанович Шведов сам камергер, сам покоштував того дива; то, бувало, хоч нічого й не скаже на ті хвастощі, – так же гляне скоса так, мов скаже: «А ти що, голубчику?!» Василь Семенович потупить тільки очі… Отак ні за що, з-за панської пихи, й ворогувати стали. А воно б і гаразд: у Петра Степановича – сини, у Василя Семеновича – дочки… Та ба! Така ворожнеча піднялася… крий господи!

Літа йдуть… Дочки ростуть… хоч на базар виводь! Хоч би тобі хто на сміх здумав у себе в хаті завести плащувату циганку! А то ж – нікогісінько! Степана Семеновича дочки – дарма, що молодші – вже йому й онуків подарували, а циганки – сидять у батька, як під шатром…

Нічого робити: давай Василь Семенович закликати до себе не багатих і не великородних паничів, аби тільки з дворянського кодла; давай на них накидати своїх плащуватих… Поробилися зятями Совинські, Кривинські, Борецькі, Митілі… Скрізь, по цілому повіту, позаводились хутори плащуватих циган. Дійшло до того, що у Гетьманському й кругом Гетьманського пани – родичі та й родичі. Розкоренився й рід Саєнків – жіноче коліно панів Польських, – усе-таки своя кров.

Усе то були животи, котрі притьмом бажали їсти й пити, аж роти пороззявляли. То була здавна, ще за гетьманщини, голодна, ненажерлива сарана, котра налетіла з Польщі на вільні степи розкішної України… Жерти, трощити – одна в неї здавна думка… Звикши підбирати крихти з панського столу, вилизувати тарілки після смачних панських страв, вона передала й потомкам нахлібницькі звичаї й страшенну жагу до всього смачного, солодкого. Своїми руками вона нічого не заробляла, бо шляхетські руки здались на що інше – до гострої шаблі, до легкої послуги чи королю, чи магнату… Потомки «голопузих» усмоктали з материним молоком про це думку… Було їх у війську сила, найбільше там вони й починали свою службу. А вертаючись додому, – бо військова служба раз – нелегка, а вдруге – й небезпечна, – осідались на батьківських ґрунтах – і роззявляли роти… Хотілося їсти й пити, і хороше походити… З чого ж його? Де його взяти, щоб своїх панських ручок не покаляти?

От вони й поробились зятями заможних панів. Прямо сказати: попродались, сподіваючись за те нагороди.

Пани Польські не випускали своїх дочок з дому голих і босих. Та й тільки ж то, що манатки давали та по півсотні душ на завід. Що ти з такою жменькою людей зробиш? Не прийматися ж справді зятям панів Польських самим за плуга: дворянинові соромно було свої руки коло землі трудити; не копатися ж у грядках і дочкам великих панів, котрі замолоду їх кохали в багатстві, у розкошах… Що ж його казати?

З половини двадцятих по шістдесяті роки був у нас золотий вік панського панування. Пани не тільки панували над хуторами та селами, над родовими й неродовими маєтностями; не тільки переорювали широкі й довгі лани селянами та хуторянами, іноді їх міняючи на довгоногих хортів, – панський дух витав скрізь і всюди: і в городі, і в повіті, і в губернії. Усім і усюди заправляли пани. З панів вибирали комісарів; потім того з них перероблювали капітан-справників, а далі – просто справників; панський виборний був суддя й підсудки… А головою цілого повіту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пізніше – предводитель дворянства… Сказано: як є, цілий повітовий уряд, окрім казначея (скарбника), окружного, поштмейстра, стряпчого («царевого ока»!) та станових, – був панський виборний… Лахва була!!

Тоді саме настало царювання й панів Польських у Гетьманському. Худоба розтеклась на всі боки, по всьому повіту. Дочки не принесуть, а й що є, то рознесуть. Увірвали вони трохи добра й у Василя Семеновича, – та ні самі не забагатіли, – тільки його зубожили. Що ж його вбогим робити? Треба на щось жити… Треба роздобувати й добра на поживу, й честі – для піддержки славного роду… Нігде дітись: треба в службу йти… Треба, то й треба…

І пішли!

Заверховодили пани Польські в Гетьманському, як у себе на царстві. Василь Семенович – царьок; його родичі – царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками – піддані. Василь Семенович у себе й прийоми царські уставив. Хто б з панів не приїхав в повіт, кого б з чиновників не прислано, – не їдь на своє добро, не приймайся за своє діло, не поклонившись Красногорському владиці…

І всяк їздив, кланявся… А що вже й казати – в установлені дні… Їздили на Різдво; їздили поздоровляти «з новим роком, з новим щастям, і з Василлям», у четвер на Масниці там оладки їли, на другий день Великодня – паску… Кожен знав, що в ці дні нігде більше не можна бути, як у Красногорці. Що б там не було, а бути треба! Жінка в постіль злягла, дитина ледве дише, – не можна: треба їхати! На Різдво іноді таке мете, що й світа божого не видно, на Масниці або на великодніх святках така калюка, що ні пройти, ні проїхати, іноді дощ, як з відра ллє… У Василя Семеновича день, – треба бути!!

Цілий повітовий уряд плівся у Мекку. Кожен підслужувався, піддобрювався, запобігав ласки, доброго слова, хоч погляду привітного… Кого було Василь Семенович «подарує» ласкою – той немов виросте… Другі дивляться, завидують: виріс чоловік од одного слова! А на кого Василь Семенович гнів положить, – прямо хоч в ополонку… І ті, що були приятелями, одвертаються…

Зате ж і правив панюга Гетьманським, як своєю батьківщиною. Що було скаже, – так тому й бути. Як загадав, – так і станеться. Йому тільки одному годили й служили, – та ще хіба орендарю його, Лейбі Оврамовичу – зятеві старого Лейби, генеральського прикажчика.

Та як же його не служити? Свої слуги, свої й прислужники! Нехай би хто сказав слово насторч – тільки б і місце бачив! Пішло в Гетьманському так, що ніхто місця не знаходив в уряді без волі Василя Семеновича.

Сам – предводитель; родичі – урядники; справник, суддя, підсудки – все то зяті, родичі зятів, племінники… Як квочка курчат збирає під крила, так Василь Семенович прибрав до своїх лап цілий повіт…

І все кругом мовчало, терпіло, слухало й робило на коренастий рід панів Польських, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владикою………………………………..

………………………………………….

………………………………………….

Після смерті Мирона и Марини лиха доля, зачепивши крайком слізьми змоченого крила життя Іванове та Мотрине, майнула на інші хати з більшими недостачами, злиднями – на кріпацькі хати порізнених людей… Козачі кубла обгорнуло тихе хліборобське щастя. Настали роки кохання в полі та в худобі, складання всякого прибутку, тяжкої господарської праці дома й на полі, – та втіха дітками, кого благословив Господь…

Іван, ще дитиною напрямований по хліборобській дорозі, так її й держався. Орав поле, сіяв, косив, жав, молотив, складав зерно – те на посів, те на поживу, те на продаж, або в горлаті ями – на голодні годи. Мотря, жінка хорошого господарського роду, теж допомагала Іванові у його праці.

З весни Іван щодня в полі – то оре, то засіває яриною. Зранку поїде, пізно ввечері вертається. Так до самої Паски. Одсвяткують Великдень – косовиця. Тут уже й Мотрі робота – громадіння. Далі настають жнива. Ціле літо, як муха в окропі, викрутяться обоє, рано встаючи, пізно лягаючи. Після жнив Іванові – возовиця; далі – оранка на озимину; ще далі – сійба; а там уже в осінь – молотіння заробленого хліба. Мотрі на осінь ніби легшає трохи: хатня робота – спочинок, а надворі – прихватком, тіпає плоскінь або матірку; скрипить терлиця під повіткою… А там уже й зима – замети навертає… Приходить вона в село страшною хуртовиною, приводить за собою своїх діток, – хизи й охизи та тріскучі морози… Люди аж перелякалися. Давай матки плести; ну, запинати вікна й двері, щоб не перся мороз в хату… Одначе й зимою – не сидня, згорнувши руки. Жінкам – своє діло, чоловікам – теж своє. У хаті – Мотря обід або вечерю варить, дітей пантрує й годує; а ввечері, при каганці, пряде кужіль або що голкою шиє; надворі – ходить коло корови: напуває її ситним пійлом з висівками або м’якиною, рано й вечір – доїть. Іван – коло худоби порається: скотові й вівцям підкладає в ясла просяної, або гречаної соломи, двічі на день до водопою гонить, сам вичищає двічі на тиждень загороду… Нема роботи біля товару – лаштує під повіткою, що потрібніше до весняної справи. А ввечері – плете рукавиці, бавиться з дітками – шуткує, вчить молитись, спати їх ложить, або сам лежить на печі вниз черевом – париться.

А в неділю або в свято Іван з Мотрею підуть до церкви; іноді, як не дуже холодно, позабирають і хлопців з собою. Прийшовши з церкви, обідають ласіше, ніж у будень; після обіду – ськає Мотря Іванові. Спочивши трохи, коли годинка, підуть вони куди-небудь до сусід у гостину або ж у себе гостей приймають. А ввечері – треба Іванові коло худібки поратись, – треба її напувати, на ніч паші підкладати; Мотрі – вечерю варити, діток спати ложити…

Так і зима мине; на весну красне сонце заграє… І знову в поле та в поле… знову торішня робота… знову торішні клопоти… Та так не один, не два роки: так ціле життя, цілий вік… Робиш, щоб було що їсти; їси, щоб здужав робити. Отака-то весела хліборобська доля!

Отже, хто до неї призвичаївся, тому вона здається веселою й красною… Наші хутори, села, а часом і повітові городи, обложившись родючими полями та ланами, другої долі не знають… А проте – живуть цілі довгі-предовгі віки, копаються в ситній землі, мов поприростали до неї… Яка земля, такі й люди. Вона сита – й вони ситі; вона голодна – й вони роти пороззявляли… Селянин без поля – старець без рук і без ніг. Поле його годує, поле його втішає, на полі він виростає, на полі часом і вмирає… Поле – що воздух: нічим би дихати, якби зостався без його!

Важка хліборобська праця, а ще важче тому, хто її на селі не знає або не вподобає. Тим-то до неї ще змалечку привчають селяни дітей, щоб вона здавалась ні нудною, ні тяжкою. Діти на селі – поміч. Аби зіп’ялось на ноги, – зараз у поле: хай змалку привикає до свого побиту!

У такому побиті бажали Іван з Мотрею своїх діток зростити-вигодувати. Піднялись трохи хлопці, – треба їх до діла призвичаїти. От і почалось завжденне, на перший раз для дітвори любе, призвичаювання. Перше-наперше – скотинку пасти, товару доглядати… Тут не треба ні сили, ні вмілості: дивись тільки за худобою, пильнуй свого легкого діла! Далі – поганяти… Гей та цоб, та цабе! – от і вся невеличка наука погонича…

Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом, а найщиріше брався Максим. Він цілу ніч не буде спати, аби йому найраніш устати, братів побудити в поле. Зате ж йому найскоріше й надолужало. Двічі, тричі зробив що – уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та ні заставити, ні застрахати! Таку неспокійну натуру викохав старий дід, на лихо Іванові, і загартував її своїми страшними переказами про невмируще завзяття та своїми сердитими закидами про те, як тепер на світі сталося… Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю западали в гаряче серце онукове… Як у гніздечку, так у Максимовім сердечку, виплодилась воля, про яку дід переказував; поривала хлопця до сваволі, до невпокою, – кидала од одного до другого, – пекла ненавистю до всього, що гнітило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам задумається… Живі картини з позадавнього-давна виступали в хлоп’ячій голові: Максимові хотілось самому битись, рубатись, розгардіяшити… З ким же його?.. де його?!. Пішла ходором думка за думкою…

Ось з-за села піднялася страшенна кушпела. Вихор підхопив її високо-високо і мчав прямо на село… Максим побачив – і згадав дідову оповістку про боїще з татарвою… То не кушпела кушпотить, то татарва мчиться на наших!.. Крик, зик, галас несеться разом з кушпелою… «Стійте, братця! – кричить отаман на наших. – Ви, середні, ні з місця, а ви, бокові, – у об’їзд на Сокільні Байраки!.. Заляжте там, мов неживі, анічичирк! – аж поки голосна гаківниця не промовить: пора!..» Хлопці помчались, тільки хвостами коні машуть… А крик та галас все ближча та ближча. Ось уже й татарський баша насамперед їде, з голою шаблею наближається… Наші схибнулись, – далі… татарюги навздогін. Крик, галас, шарпанина… Ось блиснула блискавиця, гуконула гаківниця, полетів татарський баша з коня сторчака бритою макотирею… «Бийте!.. рубайте!..» – іде лемент з краю до краю. Аж ось і збоку курява, мов чорна хмара, піднялася: то наші з-під Байраків поспішають на виручку… Летять – аж земля стогне. У Максима аж дух захопило: заграла гаряча кров, розбуджена такими думками, – Максим помчався й собі за лавою славних лицарів… Аж кура встає шляхом, аж ідуть виляски од бою босих ніг по твердій землі… От і майдан. Максим, як кінь, басує: то, мов схарапудившись, убік шарахне; то, як молоде теля, піде скоком та вибриком… Ляскає батогом, свистить, гукає… Молодий крик розлягається навкруги – й деренчить по вікнах генеральського будинку…

Бачить Максим – у воротах заманячила страшенна постать заводського бугая. Немов яке страховище, з зложеною в зморшки шиєю, уставленою в землю головою з рогами, з налитими кров’ю очима, висунуло воно з генеральського двору й пішло повагом, хижо ревучи та завиваючи. Під ногами страховища двигтіла земля, дикі заводи реву розлягались по околиці… Максимів голос здавався цвіріньканням горобчика проти страшного бугаєвого реву… Оже, Максим не злякався. Забув і про боїще з татарвою, кинувся на незбиту дорогу, набрав груддя повну пазуху і помчався насупроти бугая, ревучи й передражнюючи страшну звірину… Бугай став, підвів голову, ніби думав розглядіти, що воно, та знову круто повернув шию й нагнув голову до самої землі, – хотів копирснути рогом, щоб страху завдати, – та від жиру не нагнувся. Тільки зо зла гребонув страшенно ногою й геть далеко відкинув землю від себе. Максим пошпурив грудку. Метка рука якраз піймала серед крутого лоба; грудка розбилась – і пил засипав бугаєві очі. Знічев’я страховище жахнулося… Залупало червоними очима… підвело голову, глянуло на свого ворога – та аж потемніло… Круто схиливши вниз голову, воно пішло насупроти Максима. Максим не злякався й тут: груддя залітало, як ті кулі – одно поперед другим… Воно несло бугаєві гостинці то в лоб, то в ніс, то в боки… Страховище нічого того не чуло: воно навіть не чуло землі під собою… Завиваючи, воно йшло прямо на Максима – дедалі скоріше та скоріше…

– Ей, ей! – желіпнуло щось з генеральського двору. – Тікай, хлопче, біда буде!

Як опечений, крутнувся Максим і вітром помчався вподовж майдану. Бугай – за ним. Страшно було дивитися, як таке страховище, наставивши роги, неслося з усього свого страшного прожогу за невеличким хлопчиком, що, як горошинка, котився поперед його… От-от бугай настигне; от-от простромить рогом наскрізь Максимову спину… Аж ось і тин від генеральського двору… нікуди бігти… пропав Максим!.. Ні, не пропав! Він, як собака, плигнув на тин, а з тину – в бур’яни… Скочив і бугай на тин, – та на кілку й застряв… Линула кров з пробитого боку… Страховище заколихалось, ревнуло не своїм голосом, рвонулось з усієї мочі… Тин упав, – упав разом з тином і бугай додолу – і так болісно заревів, що аж слухати страшно… Кілок пройшов подовж усього живота, вимотавши геть кишки зсередини… Піднявся крик людський, збіглася двірня… Шатанина-мотанина!

– Що ж оце ти наробив?!. – питає Максима один з двораків, показуючи на бугая, що ледве-ледве дихав – сап…

Максим сміявся.

– Чого ти, сучий сину, зуби скалиш?.. Ходім, я тебе до панії поведу.

Як з цепу зірвався Максим, так помчався додому.

Досталося б Іванові од генеральші за того бугая, якби були кріпаки не покрили Максима. А то сказали, що бугай погнався за собакою та й пробився. Правда, не погладили за те по головці скотинщика, а вліпили, скільки здужали, – та Іван напоїв його за те добре. Так і пропав бугай. Тільки всього – Максима вибив батько. Та що та бійка? Переплакав Максим, – та й знову за своє…

Душа його прохала волі; молоді сили – простору. Сумно було Максимові серед широкого, пустого степу, серед поораної ріллі, тісно в тихій батьківській хаті, тяжко між мовчазною скотиною, котру йому, як старшому, першому довелось пасти… І хлопець видумував шкодливі ігри: то на баранах їздив, то телят лякав, то прив’язував їм до хвоста дрючки й заливався заливним реготом, як телята дрочилися. Часто й густо батько його маніжив за це; оже нічим не зміг переломити шкодливого, веселого норову Максимового. Оце, було, виб’є його батько; а через годину вже Максим на вулиці з хлопцями навкулачки б’ється або братів за чуби таскає, або запряже їх у ґринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом поганяє… поки не вшкварне так, що реви на усю улицю…

Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, він усіх побивав, над усім верховодив… А насміятися над ким, украсти, одняти що – йому дай! Генеральша ніколи не їла овощей з свого молодого садка: він усе пообносить, усе викраде, не дивлячись ні на собак, ні на сторожів. Раз його застукали на яблуні. Що ж – він злякався? Сторожі до його, а він як почав на них шпурляти яблуками, так ті назад… Тоді він скочив на землю; як вітер, помчався садком; як собака, перескакував через тини – і скрився в чисте поле…

Як же дійшов до літ та убрався у силу, – біда з ним та й годі! Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун… Хороший з лиця – повновидий, рум’янець на всю щоку, з чорними, веселими очима, з чорним лискучим усом, – він був перший красень на селі… Вся молодіж любила Максима за його вдачу, за веселий, безбоязний норов, – усі йому корилися… Хто напереді ставник несе, як ідуть весною святити парубоцьку криницю? Максим несе. Хто на Ґудзевій улиці отаманує, улицю водить? Не кому, як не Максимові… Кому насміятись над ким? У Максима язик, як гостра бритва… Хто заніс Луценкові ворота й почепив на самім версі столітнього дуба? Хто в Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота? Не хто, як не Максим… Чиїх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?.. Не втекла Максимових рук! Хто пустив погану славу на багатирку, Шрамченкову дочку? У кого ж язик довший, як не в Максима! Сам устряне, зведе дівчину, – сам потім перший і насміхається… Не одна їх і не дві наробило стида-сорому батькові й матері; не одну матір, не одного батька на донинім весіллі в хомутах через село водили… Не одна й не дві матірки плакало на Махамеда, як його прозвали старі баби. Не один парубок або й чоловік, покуштувавши на кулачках Махамедового «безміна», похиріє-похиріє та через півроку й на той світ переступить… А горілку пити, гуляти – Махамед усім п’янюгам привід дає! Позаливають очі – та шкоду, капості людям роблять…

Стали люди жалітися батькові, що Махамед синів їх розпоює, стали радити, щоб здержував сина. Та що батько вдіє з таким велетнем? Ні батькова грізьба, ні материна умова нічого не подіють з таким гульвісою, шибеником…

– Дай одружу! – дума Іван і радиться з Мотрею. Знайшли й молоду; умовили якось Максима, пішов з старостами. Так що ж? На заручинах Максим так нализався, що трохи-трохи не побив свого нареченого тестя.

– Господь з вами, з вашим молодим таким! – каже тоді батько старостам. – Хоч би мені прийшлося голодною смертю помирати та сказано: як віддаси Мелашку за Максима, то живий будеш, то й тоді б не згодився!

Вернулися люди з гарбузом; розказали батькові-матері.

– Побила мене лиха година та нещаслива з такою дитиною! – кричить батько.

– Ти нас, сину, на старість у славу ввів… нашого недовгого віку не жалуєш, – плаче мати.

А Максим – як ногу вломив: з хати та на вулицю, а там у шинок до жида. Так розледачів, розібрався, розпився, що сказано: ні до чого! Знай у шинку кисне… Аж запух, як той бугай, щодня очі заливаючи… Зовсім пустився берега: що дома не зарве, – зараз у шинок! П’є, гуляє; з жида насміхається; з кріпаками панібратається, жалкими докорами їх коле, що роблять на панів, навчає не слухатись їх приказів – мандрувати. На капості чоловік здався, та й годі!

Сама генеральша знала Махамеда. І так його зненавиділа, що як приходилось проїздити або проходити повз його, то вона завжди одверталася й спльовувала. Як же почула, що він кріпаків бунтує, то жалілася комісарові. Коли б був Максим на той час не постерігся, не змандрував кудись з Пісок, щось на тиждень чи й більше, то, мабуть би, не минути йому й тюрми, а може, й самого Сибіру. Та що йому Сибір? Нічого!

Мучився отак з ним батько, мучився, та заплакавши, й каже Мотрі: «Ні, вже нічого з харцизою не вдію! Ні тихе слово, ні просьби, ні лайка – ніщо не помагає… Немає сили мені з ним битись… Хай же йде в москалі! Нехай його в службі попомуштрують, може, витруть ту юшку, що набрався дома!.. Хай його другі вчать: я з ним нічого не враю!..»

Мотря в сльози. Жалко матері своєї дитини. Уже який там він не лихий, який не недобрий, а все ж таки своя кров… Мотря плакала гіркими, а прохати Івана не посміла: вона догадалася, що то останнє слово батькового горя. Тут уже ніяке прохання не поможе!

А Максим як почув, то ні скривився, ні поморщився. Так-таки зразу згодився та й пішов до прийому, виспівуючи та вигукуючи.

Тоді саме у столиці велике діло скоїлось. Старий цар умер, а зосталося два брати. Старшому ж не можна чомусь було царством правити, – осівся на предківськім столі менший. Оже це не обійшлося мирно. Тоді саме царська гвардія з масонами забунтувала. Багато тоді лягло правих і винуватих, поки той бунт замирили… Як затихло, то новий цар, розпудивши стару гвардію, звелів нову набирати. Та щоб був один у один: високий, станкий, показний… Максим якраз підійшов під міру. Як випускали його з прийому, то не кричали й «лоб!». А якийсь усатий офіцер закричав: «У гвардію його! у гвардію!» Максим як почув, аж засміявся… та прожогом у двері. Тут він трохи не вдарився лобом об якогось бідолашного некрутика. Недовго думавши, він його стусонув коліном під бік, закричав: «Сторонись, крупа! гвардієнець йдьоть!..» Той поточився, трохи не впав…

Не вспів Максим одягтись, як його погнало три якихсь москалі в некрутську схованку і заперли на замок. Хатка невеличка, вікна з залізними штабами, як у тюрмі, а людей – повно. Той сидить плаче; той хоч не плаче – журиться; там купка регочеться з якоїсь вигадки…

– Прийміть, братця, й мене! – каже Максим до тих, що регочуть.

– Іди… додаси й свого слова.

– За що це нас, братця, позапирали в цю тісну хурдигу? – питає Максим, оглядаючи чорні, як сажа, стіни некрутської.

– А щоб не втік! – одказав хтось.

– Та кий його біс думав тікати… І довго вони так держатимуть?

– Та хто його зна… Кажуть би то, що три дні…

– Погано! хоч би сюди горілки, то воно б якось веселіше.

– А сирівцю з дохлими пацюками не хоч?

– Пий сам, коли подобається!

Далі Максим уже орудував бесідою: точив баляси та баляндраси; розказував про свої сільські походи; смішив усіх і реготався сам… Товариський чоловік – нічого казати! Уночі тільки сумно чогось йому зробилося, як став викрикувати часовий: «Слушай!».

Через три дні їх справді випущено і дозволено піти попрощатись з родиною, що поназ’їжджалась до прийому, як на ярмарок… Плач, голосіння – мов мертвих виряджають до гробу. Там стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитиною на руках голосить на весь майдан, однією рукою схопивши за шию молодого чоловіка; а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе… От і старі діди посхиляли голови; от брати розмовляють, понурившись… А там знову батьки, матері… Між ними й Мотря, як з хреста знята; а коло неї сини – Василь та Онисько… Ходять вони втрьох од воза до воза, розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Ні, не бачили… Вийшли з некрутської разом, а де він дівся, ніхто не знає… А Максим, як тільки випустили з некрутської, зараз потяг з москалями до шинку… Другі прощалися з родом, а він водить за собою юрбу москалів – і побратався вже! та здоровкається з скляним богом… Так Мотря й поїхала з синами, не бачившись з Максимом…

Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко… Люди знову поназ’їздились прощатися, може, вже востаннє з своїми бідолашними синами, чоловіками, братами… То не глибока річка клекоче, прорвавши греблю, то гудуть селяни, прощаючись з некрутами… То не ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами… І Мотря між ними… Згорбилась, скривилась, заплакана, стоїть вона, опустивши на груди голову, а коло неї Василь з Ониськом – і Максим… Видно, материн жаль уразив і його безжурне серце: стоїть він біля матері, похнюпившись… Аж ось затуркотів барабан; москалі скомандували в лаву строїтись. Піднялась шатанина… Скрізь затужили, заголосили… Стали прощатися. Максим підступив до матері…

– Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом…

– Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша… шануй… себе…

Мотря обхопила його шию обома руками та так і повисла, за сльозами світа не бачачи…

– Та годі вам, мамо!.. Не журіться: я не пропаду. – Він висвободився з закляклих рук старої матері, – давай прощатись з братами.

От уже построїли некрут в лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотів барабан; старші скомандували…

– Прощавайте!..

– Оставайтесь здорові!..

– Хай вам Бог помагає!..

– Щасливо!..

– Прощайте, мамо!.. – казав Максим, проходячи повз матір.

– Постой, сину!..

Мотря підскочила, сунула Максимові в руку грошей…

– Спасибі, мамо!.. – сказав Максим і гроші на ходу заховав у кишеню. – Прощайте… подякуйте батькові, що в москалі віддав!..

– Ша… нуй… ся… про… щай… си…

Мотря не договорила. Та й Максим не чув: він був уже далеко…

Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з синами, заплакана, убита горем… Іван ходив по хаті хмурий, як осіння темна ніч. Він ні на одного сина не глянув, не обізвався. А як вони пішли з хати, тоді до Мотрі:

– Ну що… пішов?

– Провела… – каже Мотря, заливаючись сльозами.

– Що ж він?

– Нічого…

– А оддала?

– Оддала…

– Що ж?..

– Казав: подякуйте батькові, що в москалі оддав!..

– Нехай він дякує своєму дурному розумові, – сказав Іван та й замовк…

Не стало Максима, затихла буча та лайка у Івановій хаті, не чуть ніякої й шкоди в Пісках. Не стало ватажка, – товариство немов розкотилось по світу. Хоч воно тут же таки й було, тільки пішло іншим шляхом, зажило другим життям. Одні повмирали; другі поженились, хазяїнами стали, дітей годують…

Іван востаннє згадував Максима в той день, як Мотря з проводів вернулася. З того часу сам ніколи й не згадає й сердиться, було, як хто другий нагадує.

– У мене немає третього сина – і не було ніколи! – казав він. Та вже після того за цілий день або вечір ні до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не одженеш від себе!

Одна Мотря щонеділі, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копійку на часточку за здоров’я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед Пречистою на коліна й молила її тихим-гарячим словом, щоб вона берегла її дитину од лихої години, щоб направила його на добрий розум.

Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули.

Життя пішло собі тихою ходою, приносячи то одраду, то тугу, та все стираючи спомин про Максима.

А він – хоч би обізвався коли, хоч би звістку прислав… Де він? як він? Ніхто нічого не знав, не чув…

А тут пішли в Івановій хаті клопоти за клопотами. Там Василя одружили й одрізнили; тут Мотря переставилась… Іван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; поділив синів, зоставивши свою хату та дві десятини поля – москалеві, коли одкликнеться… Швидко після того Іван і сам поліг. Онисько оселився у батьківській хаті доглядати москалевої худоби.

І стала та худоба кісткою в горлі як в одного брата, так і в другого. Піднялася з-за неї спірка та ворожнеча між братами. Менший правив худобою, як хазяїн, забирав усю користь собі; а старший, думаючи, що москаля вже на світі немає, загризався з братом.

– Хіба він мені брат? – каже, було, Василь. – Який він брат мені?! Захопив у свої лабети все добро та й брат! Москаля вже й кісточки досі немає… Чому ж він не поділяє добра?.. Ти мені десятину поля дай та півхати… Або – мені твоєї хати не треба: у мене своя хата є… Оддай мені землю – хай тобі хата… Або сплати мою половину… А то все сам… Собака він, а не брат!

Онисько собі не дякує Василеві. Не раз і за чуби бралися. Якби люди не розлили, то, може б, обидва без голови осталися на батьківськім добрі. Стали вони тяжкими ворогами. Кожен кожному робив перешкоди, кожен кожного судив між людьми. А люди позвикали вже до такої братньої ворожнечі, хіба вже дуже зчепляться, тоді тільки розводили.

Ворогували отак дома, ворогували, та хтось пораїв судитися. Поїхав Василь до секретаря Чижика, повіз три мішки пшениці й десять рублів грошей. Завів тяганину. Поїхав і Онисько до Чижика, повіз і собі три мішки борошна та й грошей не менше… Давай судитися. Тягались вони, тягались, вимотували з їх грошенята, вимотували. Дійшло до того, що як Василь збіднів, так і Онисько знищів, а тільки й того, що дізналися: Максим живий і вже старшим якимсь над москалями. Тоді брати перестали ворогувати, помирилися. Василь заспокоївся своєю худобою, а Онисько жив безпечно в москалевій хаті й володів його землею.

Погнали некрут з рідного краю аж у Московщину. Гнали їх цілою юрбою. І який же невеселий здався їм той довгий перегін! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то різні пригоди з життя пригадували, то про давні бої переказували, сподіваючись незабаром собі стрітись у чистому полі з ворожою силою… Максимові спали на думку дідові приповісті; він поділявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала…

«Ой, та й знатимуть же мене вражі вороги!» – думав він сам собі, качаючись уночі на долівці коло своїх товаришів, котрі, виморившись, мертвим сном спали. І виплітали його думки в темній темряві страшну картину січі… Гук, крик, бій; дим застилає все поле, аж очі ріже; огонь, як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблі; гуркають гармати; палять гаківниці; брязкають списи; тупотять коні… Татарва мчиться, як скажена… «Ага! вражі татарюги!» – кричить він услід їм і пускається навздогін своїм баским бистроногим вороньком… Шабля заблищала – голова татарська покотилася; кінь настоптав копитом – голова луснула, як стиглий кавун… У Максима аж дух у грудях сперло… – Господи! коли б швидше!..

На ранок уставши, знову їх гнали. І знову вони йшли, то пісень співаючи, то задивляючись на невідомі міста, котрі приходилось переходити. Багато вони тих міст уже поминули, а ще більше, кажуть, напереді зосталося!

Довго вони йшли все своїм краєм, між своїм людом, вже їм аж обридло.

– Чи далеко ще та Московщина? – питали вони один одного…

– Та ще підтопчем ноги, – одказували другі, догадуючись: не близько, мов!

Поминувши свої степи, з невеличкими хуторами, що, як квітнички, весело кидались в вічі, свої великі села, з кривими улицями, з білими хаточками, з вишневими садочками, свої городи, схожі на села, увійшли вони в лісний край. Перед ними й за ними стояли страшні бори сосни, ялини та осичини. Ішли вони день, ішли другий… ліс та й ліс!

– Оце й Московщина починається, – сказав хтось.

– Оце?!. Та й невесела ж яка вона!.. все ліси та бори, куди оком не скинь… тільки небо крізь верховину мріє…

Сумно стало Максимові серед лісу; жаль йому стало своїх степів безкраїх, свого неба високого: тут за лісом було тісно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим. І справді воно було низьке й похмуре: йшлося вже до осені, – темні хмари, аж чорнуваті, снували по небу; перепадали часті дощі.

Пройшли вони верстов з п’ятдесят чи шістдесят лісом – ні хатинки, ні людинки!..

– Де ж тут хутори, села, городи? Хіба тут і людей немає?.. – толкуються самі між собою.

– Та тут либонь один тільки город Москва й є, та й той аж на самому краї Московщини, – одказав хтось.

Усі похмуріли, зажурилися: йшли мовчки, повісивши голови.

Пройшли ще верстов з десять або й більше; вийшли на узлісся… З-під тесової стріхи якоїсь чорної будівлі показався димок… Очі напрямились на його.

– Що то? кузні? – пита Максим.

– Село, – одказав йому старший москаль, що вів їх.

– То це кузні у царині?

– Не, то – избы.

– Що то за ізби?

– Хаты, по-твоему, хахол!

Максим зареготався.

Увійшли в село, або краще – в одну довжелезну вулицю, котра й була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на вулицю виглядали без вікон хати – чорні, як комори, закурені димом… Де-де забовваніли й люди – в личаках, у довгополих балахонах, з бородами…

От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував… Таркани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було їх і в страві, і в квасі. У хаті – не виметено, смітник по коліна, несло од його чимсь смердючим; під сволоком лави, де на його стороні зайві горшки ховають, тут були замість ліжка… Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами… Дим з печі валив прямо на хату, – бо хата без димаря, – давив у горлі, різав очі… Максим не поліз на «палаті»; страшно йому було прилягти і в тій багнюці, що на долівці. Він за цілу ніч не прилягав: з хати ходив надвір, знадвору – в хату; смоктав люльку (бо хазяїн прохав, щоб не курив у хаті)…

Ранком знову погнали їх далі.

Чим далі йшли, тим не краще, а гірше. Поминали вони ще таких же сіл, може, з десяток; минули й город один… Церков біліло аж шість, чи сім, а то все чорніло сіро-чорним цвітом… За городом тільки якась фабрика муріла, бо до цегли не так дим приставав, а може, була ще недавно вимурована… Засумували наші некрутики! А до того ще попідбивалися так, що молили Бога, коли б уже швидше доставитись на місце, – хай воно вдесятеро буде гірше того, що бачили, аби спочити. Ішли вже два тижні й два дні…

Аж ось, пройшовши ще днів з п’ять, сказано їм, що вже недалеко те місце, куди їх гнали. Ліси щодалі все рідшали та рідшали; почалося нив’я – не нив’я, а так поле з пеньками (видно, не дуже давно й там ліс був); а здалека заманячило їм щось високе – то там, то там… Підійшли ближче, побачили верховини церков – і з золотими банями, і з блакитними, а найчастіше – по зеленому полю золоті зірочки… Ще трохи – вітер доносив до них заводи дзвонів, ґвалт, крик… Серце в кожного радісно забилося. Ось-ось таки спочинуть!

Велике місто з своїми церквами високими, з своїми палацами довгими та широкими, з кам’яними крамницями розкинулось на невеличкім згірку. Внизу, посеред города, текла річка – широка й глибока; багато по ній снувало барок, плотів, пароходів; коло річки й на вулицях – гармидер, крик, тіснота, як на ярмарку…

Багатство міське некрутів здивувало. Там – ціла вулиця кам’яних крамниць, де видимо-невидимо понапихано всякого краму. У крамницях за прилавками сиділи бородаті кацапи-купці й закликали прохожих, разом викрикуючи, які у них товари. От – базари з усякими наїдками, напитками. «От би це в Піски перенести!» – не втерпів Максим… А це – величезні хороми з такими вікнами, що всього тебе з ніг до голови видно, як у дзеркалі… Вулиці широкі, рівні, каменем убиті.

«Бач, бісові кацапи! – подумав Максим, – які в себе городи позаводили, а села більше на загороди схожі, ніж на людське житво?! Все, що було на селах найкращого, мабуть, постягали сюди…»

Привели їх до кам’яниці довгої-довгої, облупаної, чорної. Построїли в лаву перед кам’яницею. А з неї повиходило панства-панства – і в палєтах і без палєтів… Ходило те панство поміж їх рядами, обдивлялося…

– Ай да маладец какой! – промовив один до Максима.

– Собі такий удався! – одрубав Максим.

Усі зареготалися. Панок грізно глянув на Максима – і пішов далі.

– В казармы! – хтось гукнув спереду.

Повели їх у казарми.

Хати були великі, просторі, тільки темні та чорні; по стінах цвіла пліснявка; патьоки збігали додолу. Посеред хат стояли довгі столи у три ряди: то нари для спання. На долівці – сміття по боки. У хаті стояв мов чад; смерділо, як з помийниці.

– Тут, видно, чорти жили, а не люди! – промовив Максим, увійшовши.

Усі сумували, журилися, повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми ні рук, ні ніг не чули, а спати довго не спали… Усе їм здавалося, що це вони в тюрмі, в неволі… Що, якби побачили родичі, де вони кочують? Мабуть би, одцуралися навіки… Були такі, що плакали, згадавши про домівку… Нелегко було й Максимові; оже він не плакав, а насміхався над усім… і над кацапами, і над своїми, і над собою. Є такі люди, що найважчу тугу виливають сміхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони ніколи горя не знають; зовуть їх за те щасливими. Отаким щасливим і Максим удався.

Ранком вивели їх з казарми на двір; розставили лавами: вищий з вищим, нижчий з нижчим. Знову їх обдивлялися, розставляли, переставляли, як було треба, наказуючи, щоб не забували, хто біля кого стоїть. Попорядкувавши, одпустили їх передихнути, бо завтра вже на учення.

Замість передишки, некрути одпрохалися в старших москалів город подивитися. Ті одпустили. Проблукали наші новобранці цілісінький день по городу; набродилися й надивилися до утоми, так що, вернувшись, зараз же полягали спати та й поснули, як побиті. Нові дива, котрі вони бачили в городі, прогнали вчорашню думку про домівку.

Тільки що стало на світ благословитися, затуркотів барабан. Піднялась шатанина. Кожен схоплювався з постелі; нашвидку вмивався, натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. На «плацу» розставили їх невеличкими купками, приставили до кожної по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли й що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день… «І нащо це воно, кому вона здалася оця муштра?.. для чого?..» – думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно їм гірше каторжної роботи.

Оже Максимові було все це за іграшку. Скоро він вивчився добре «носки» витягувати, марширувати, стрибати, по-московськи викрикувати… Так, мов старий москаль! Старі москалі дивувалися його дотепності та вихвалювали перед молодшими – неуками.

Трохи згодом нап’яли на його мундир, муницію – ранець, каску, притупею, – дали шинелю і ружжину. Як убрався Максим – москаль москалем. Рідна б мати не пізнала! Меткий, поворотний – на всі боки москаль!

Вранці-рано піде на учення; промуштрують їх – геть уже сонечко підоб’ється. Ведуть снідати каші з салом, а того сала – і духу нема. Перепочинуть трохи, знову на збір: обідати. Пообідають. Сонце вже повернуло з полудня. Барабан туркоче – знову на учення. Муштруються вже аж до пізнього вечора…

Минають місяці, рік… Одно та й одно!

«А бий тебе сила божа! – думає Максим. – Хоч би вже повели куди-інде… або ворог де вирискався!.. А то – муштра та й муштра! Та хоч би різна, а то: яка сьогодні, така і завтра, й позавтрому… Витягай ногу, кричи: «раз!.. два!..» Скидай ружжо на плече; скидай з плеча; приціляйся разів сто на день… а хоч би тобі раз сказали вистрелити!.. Я думав: що в тих москалях? аж воно одна тобі муштра… на ученні, й на смотру, й на параді під церквою… Уже так затвердив, – як свої п’ять пальців… Ні, муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти…»

От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горілку, як воду, дудлити… Москалі підхвалювали його за те, що «чисто» п’є; іноді й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею… Ті гроші, що мати передала, давно пропив…

Раз побився Максим на взаклад, що вип’є кварту й не буде п’яний. Заклад на п’ять карбованців. Товариші розняли руки.

Дали кварту горілки. Максим як приложив до губів – тільки на три ковтки й стало. І хоч би скривився, поморщився! Тільки мов очі заблищали та повеселішав трохи. Супротивник вийняв п’ять карбованців, дає йому.

– На біса мені гроші? – крикнув Максим. – Катай, братця, на всі!..

Пропили ті п’ять карбованців, попилися п’яні, як земля – насилу рачки до казарми поприлазили. А тут, як на те, була вночі перевірка. Недолічилися щось п’яти чи що. Виходять ранком на двір, – аж вони рачкують по дворищу. Забрали їх, позапирали в темну. Сумують вони.

– Не сумуйте, братця! – утішає Максим. – Сім бід, один одвіт! Я вас визволю.

– Як же ти нас визволиш?

– А так: кажіть, що я напоїв.

– Ну то що?

– Ну, то й нічого. Там уже моє діло…

Коли це – кличуть їх до ротного. Ротний так і накинувся на них звіром. Стоять москалі та одно твердять: «винуваті!», «винуваті!».

А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний уподобав за його моторність.

– Я, – каже він, – усьому виною, ваше б-родіє! Я їх напоїв. От уже скільки тут, а не зібрався подякувати їм за науку. А це, вибрав нічку та й то негаразд. Бийте мене, ваше б-родіє, скільки хочете: я всьому виною… Не наказуйте тільки моїх товаришів, учителів!

Це ротному сподобалось. Пом’якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи та й прогнав: «Не сметь мне другой раз… засеку!»

Вийшли од ротного, сміються; дякують Максимові, що, коли б не він, дуже б солоно прийшлося…

Після того Максим став душею москалів. Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід; оступався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спірку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство… Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, – він не жалував нічого свого. Лучалося що-небудь роздобути, все те йшло на гурт, на товариські пропої…

Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи одбіжить, бува, люльку в спірці, а грошей на нову катма, – вони складалися по шагу там, чи по копійці – і купували; чи порвалося що з одежі, при бійці, до останку, – вони йому вислужену й залежану в якого бережливого брали й давали… Повага й шаноба Максимові!

Привик Максим до такого життя. «Ні, – думав він, – Московщина далеко краща, ніж рідна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вітер по степу; а люди – кожен сам собі… А тут – чого душа забажала – все є; а товариші – брати рідні: за ними, як у Бога за дверима: і поможуть, і виручать… з ними краще, ніж з батьком та матір’ю!»

Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це – життя у казармі вонючій та вонюча їжа. Хліб той – чорніший землі, з остюками та ще до того як згадає Максим, глядячи на його, що він у шаплику ногами мішаний, то аж занудить… Капуста – до носа не приводь; каша – з рота верне…

– За все, за все у вас добре, – хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, – одно скверно: їсти нічого!

– Підожди! – одказують, – діждемо неділі, будемо прохатись на прокормлєніє. Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!

– Куди на прокормлєніє? – пита Максим.

– Да по миру прайтись. Авось отыщется добрый челаек… даст свои заплаты солдатские дыры заплатать!

Максимові стало ніяково. Одначе він на те нічого не одказав.

Діждали неділі. Тільки що почало на світ благословитися, – прибігають товариші.

– Брат! а брат! – будять.

– Ну?

– Вставай, пайдем к ротному.

– Чого?

– Как чаво? разве забыл?

Максим устав. За ним прокинулись деякі другі; почалась з товариством розмова.

– Ну, что фельдфебель? – пита один.

– Собака!

– Как?

– Да так… двадцать пять содрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, – не смей и рта разинуть!..

– Стараво, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна всю ефту механику, – виясняв один з нар, посмоктуючи люльку і спльовуючи на стелю.

– Да ведь пайми ты, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова!

– Поди… Станет он разбирать: где свой, где чужой… Ему – дай!

– Ну, и не зверь ли?.. Зверь и есть.

Отак розмовляли москалі, поки Максим умився, убрався. Пішли вони втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повів їх до ротного.

– Ну, што, Федосеич? – пита ротний. – Все благополучно?

– Всё, ваше б-родие. Только адно худо…

– Што?

– Ребятам, ваше б-родие, худо…

– Чем?

– Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокормление.

– Куда?.. зачем? – скрикнув ротний. – Я им дам прокормление!

– Есть нечево, ваше б-родие, – одно йому фельдфебель. – Гаварят: памрём с голоду…

– Што ты врёшь, старый хрен?.. Как есть нечево? Верно, уж успел содрать?..

– Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четвёртая часть за позволение!

Ротний замовк; крутнув уса.

– Кто идёт? – спитав, помовчавши трохи.

– Да вот: Иванов, Евпраксеев да хахол Максим. Поди сюда, ребята! – гукнув він крізь двері в сіни.

Реб’ята увійшли в хату, стали, витяглися в струночку – як верстви на шляху. Ротний зараз до Максима (любив-таки «хохлика»):

– Што, брат Максим, – худа жить?

– Худо, ваше благородіє: їсти нічого!..

– На прокормление хотите?

– Точно так, ваше б-родие, – забелькотали усі в один голос.

– Разве пазволить, Федосеич? – питає ротний, скоса поглядаючи на фельдфебеля. – Пазволить легко… Ну, а как попадётесь?

– Никак нет, ваше б-родие, – знову забелькотали разом москалі.

Ротний подумав ще.

– Ну, позволяю.. Только смотрите: попадётесь – засеку! Слышь?..

– Слушаем, ваше б-родие!

– Ну, с богом, братцы… марш!

– Благодарим покорно, ваше б-родие! – викрикнули москалі на прощання й вийшли за двері.

Скоро вся рота заворушилася. Оступили кругом заробітчан; розпитують, куди ті йдуть; одні раять – в одно місце, другі – в друге. Гудуть, мов бджоли в улику… А заробітчани раді такі! Думка: хоч тиждень усмак поживляться: попоїдять м’яса, а не гнилу капусту та хліб з остюками; побудуть на волі, а не в казармі вонючій.

– Не худо бы, братцы, – каже хтось, – пойти по купцам с образками!

– А што?.. Право, братцы, не худо! – промовили заробітчани.

Побалакали отак, порадились, зібрались, пішли. Надвечір з півсотні рублів несуть! Рота радіє, юртується… Присудили зараз віддати двадцять п’ять Федосєїчу, а останні ’ддали до схову старому унтерові.

Швидко заробітчани знову пішли, а рота, сподіваючись на добру поживу, загуляла. У кого зосталася копійка про чорний день, – той і ту витрушував. Зложились гуртом; купили горілки; набражились, як квачі; співають, лаються, згадують тогорічні пригоди, свої заробітки, утрати… Горілка порозв’язувала язики. Той журиться вголос за своїми: як там жінка, діти? Той розказує про зрадливу дівчину, як він їй пацьорки обірвав; той хвалиться коханням своєї… Кожен – своїм!

Сонце вже спускалося, як вийшли заробітчани з города в чисте поле. Пройшли верстов з п’ять… Перед ними сосновий бір стояв як чорна стіна; за ними місто ґвалтувало, – невгавучий крик та гомін доносився до них… Заробітчани все йшли та йшли… уже й захід сонця став жовтіти та блідніти: ніч насовувала на землю; ясні зорі виблискували в темному небі; мороз дужчав; дорога рипіла під ступнями… Заробітчани йшли мовчки. Не доходячи до лісу, почули вони жалібний скрип полозків об мерзлу дорогу, важку ступню кінську і цмокання людського голосу; незабаром показалися й сани, повно навантажені. Зверху сидів здоровенний чоловік, у бороді, зодягнений по-купецькому!

– Стой! – крикнув один з москалів – Іванов, перебігши шлях, і вхопив коня за удила. Кінь став.

У Максима мороз побіг поза спиною… «Що ж це воно буде?» – думав він, та й одійшов убік подивитися. Другий москаль, Євпраксєєв, підступив до купця.

– Здорово, купец! А что, брат, за товар везёшь?

– А ты – што? Што ты, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь!.. – Та й устав з саней.

– Глаза имеешь, сам видишь! – одказав Євпраксєєв.

– Да вижу, что – салдат… Но чево тебе нужна?

– А вот чево, купец, вот ты товар везёшь; а у тебя ево и без ефтаво многа…

– Ну-у?..

– Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у салдата ничево… у салдата, сам знаешь – и душа казенная… Пажертвуй, что твоя милость, на солдатское житье-бьггье!

– А ты откелева – такой?

– Да уж откелева – не тебе знать… Мы просим… Дашь, за твое здоровье выпьет брат-солдат; а не дашь, не надо – проваливай!

– Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал… а то, вишь, лошадь астанавливает, словно вор какой…

– Да ведь тебя, барада, не астанави, – обізвався з-перед коня Іванов, – ты нашево брата и слушать не станешь, вот что!

– Дашь, спрашиваю? – приставав Євпраксєєв.

– Во-на! – одмовив купець, показуючи кулака.

– Ну, бог с табой! Пусти ево, брат, – промовив до Іванова Євпраксєєв.

Той пустив коня. Підійшов до них і Максим та разом і потягли лісом. Купець пильно дивився вслід їм і щось думав. А це як скрикне:

– Э-эй, ты? слышь?.. как тебя?..

– А што? – питає Євпраксєєв, повернувшись до купця.

– Возвратись!

– Да чаво? поезжай себе!

– Возвратись, гаварю!

Москалі гуртом вернулися.

– Вот вам, братцы, красненькая… вспомяните раба божия Парамонта, – промовив купець, подаючи до рук десятирубльову бумажку.

– Спасибо, купец. Не забудем. Парамонта, говоришь?

– Парамонта, братцы! Парамонта!

– Ну, прощай. Счастливого пути!

– Пращайте, братцы. А далече идете?

– Да на села.

– На побывку?

– На побывку.

– Помоги вам Бог!

– Спасибо. Прощай, батюшка!

Розійшлися. Купець поїхав у город; москалі пішли далі шляхом. Максим дивувався. «Узяв би ти в нашій стороні! – думав він. – Мабуть би, чорта спік…»

– А добрий, братця, купець, – обернувся він з словом до товаришів.

– Что, брат!.. Купец, брат, – свой челаек. Он сам знает нужду солдатскую, – всегда пособит… Вот – барин, брат! О, то вострый, шельма! У таво просьбой не возьмешь: дух разве вишиби… ну, тогда так!

Отак, розмовляючи між собою, йшли заробітчани бором. Уже до півночі добиралося, як вони входили в село, та прямо до шинку. Там ще світилося. Чутно було: п’яними голосами тоненько бородачі виводили «Лучинушку».

Заробітчани ввійшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посідали вряд на лаві.

– А дай-ка, хозяин, три касушки служиламу брату… Ево косточки разагреть, – промовив Іванов до шинкаря.

– А пошто я дам?

– Как пошто?

– А по то: деньги есть?

– На што те деньги? Разве ты с миру не надрал? Небось – никаво в кабаке не было!..

– Ну, дак што?.. были… спасиба, заходют добрые люди!

– А то: ани вот и внесли свою копеечку на солдатскую долю, – обізвався Євпраксєєв.

– Как бы не так! Держи карман!

– Да уж верна!

– Да, верна… Только вот теперь народ что-то забаловался: водки мало пьет.

– Ну, не ври!

– Как же? Стану те врать…

– Ну-ну! давай… полна те!

– Да што ты?.. Давай деньги, вот те и сказ!.. у меня, вишь, водка не своя – купленая.

– А мне-то что за дело, что купленая?.. Ты с миру надерёшь… А солдату где взять? Ты знаешь: солдат – казённый челаек!..

– Филиппыч! а, Филиппыч! – кричить на шинкаря один з п’яних кацапів, – дай уж им… право-дело, дай! Люблю солдата… Солдат, брат, казенный челаек… Не ровен час, завтра все пайдём… Вон, сказывают, турка-шельма царя-батюшки не слушает… Дай!

– А ты, что ли, мне заплатишь?

– Будет – заплачу… Дай!

– Как же? С тебя твоих не выдерешь, а ты ещо и за других!..

– Да што ты, не веришь на слово доброму челаеку? барада ты казлиная! – крикнув Євпраксєєв і сунувся до бороди.

– Да ты барады не трожь! – одказав, одпихаючи його руку, шинкар. – Сам бы насил, да, небось – сбрили…

– Стал бы я твоим казлиным атродьем сваё благородное лицо марать?!

– Да ты-то што такое?

– Разве не видишь? мироед ты эдакой! Разве не видишь, кто я?

– Да видно, што солдат. Ну, а што?

– Как ну?.. Ты знаешь, что такое солдат? Солдат за тебя, дурака, грудь сваю под неприятельские пули подставляет… кровь сваю проливает… Вот што солдат!

Такі слова розжалобили всю п’яну беседу.

– Терёха? а, Терёха! А правду ведь солдат говорит… У-ух! какую правду… Солдат – это, брат, – беда! Солдат… это, брат, казённый челаек, слуга царский… Это не то, что мы с тобой! Он, брат, сваю грудь под неприятельские пули подставляет, кровь за нас проливает!

Тєрьоха, як видно, лизнув уже й геть-то, бо посоловілими очима мутно тільки дивився на свого товариша, хитаючи з боку на бік головою, а слова не здужав вимовити.

Другі кацапи й собі підняли голос за москалів: давай шинкаря лаяти, ганьбувати; страхали, що більше в його ні чарки горілки не вип’ють. Шинкар стояв за стойкою, мов не до його річ, – тільки почервонів та знай оддимався та гладив рукою свою широку та густу бороду.

– Да што, братцы, на ево сматреть? – крикнув Євпраксєєв до п’яниць. – Тащи, кали так, целое ведро! – Та й кинувся за перегородку до бочки.

– Толька тронь – убью! – заричав, зціпивши зуби, шинкар і вхопив здоровенний обрубок у руки, замахнувся… П’яниці підскочили, вихопили з рук обрубок.

– Дак ты ещо на жизнь маю посягаешь, барада ты казлиная?! – закричав Євпраксєєв, уплутавши п’ятірню в шинкареву бороду…

Шинкар у крик.

– Вали, братцы, ево! вали! Вот я ему задам солдатских тесаков, чтобы он знал, мираед эдакой, как вас, братцы, абдирать да с солдатом абходиться! Вали!

Кацапи разом кинулись. Та й шинкар, видно, при силі був, бо тільки струхнувся, так усі й одскочили, як груші. Шинкар кинувся на москаля, збив з ніг і насів, як шуліка курча.

Жаль пройняв Максима, як він побачив, що свого б’ють. Одним замахом кулака повалив він шинкаря на землю, взявши між ноги його голову. Тим часом підскочив другий москаль і давай почищати тесаком. Шинкар не кричав, не пручався, а тільки стогнав. Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся…

– А что, теперь дашь по касушке? – питає знову москаль.

– Бери… пусть те удавит! – крізь сльози промовив шинкар і пішов собі в другу хату.

П’яниці сміялися. Москалі випили по косушці, заїли хлібом.

– Ну, теперь нам не время… Нада на работу паспешать… Пращайте, чесная кампания! Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да вперёд умнее будь! – промовили москалі до шинкаря, поклонилися чесній компанії і вийшли з хати.

За ними деякі з п’яниць. Одного москалі завербували з собою – і потягли на ніч до його, розпитуючи: хто тут на селі багатир і як хто поводиться з людьми.

На ранок чутно: то того, то другого обікрадено. Шинкар, чухаючись, і свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями… та їх уже й слід замело! На другому селі уже спродували те, що добули в цьому.

Прошвендяли заробітчани цілий тиждень. Вернулися в город, несучи з собою чималу силу грошей. Що слід, оддали ротному, а на останні загуляли.

Такі походи хоча спершу й будили якийсь сум і острах у душі Максимовій неправдою, крадіжкою, рабунком, а не чесним заробітком; оже при такому товаристві, при гульні та вихвалках одного перед другим своєю силою, своєю вдатністю – стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про неї. Усе ж таки для його непосидячої натури це була робота, з котрої одному виходила користь, другому – шкода… Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як думав Максим, нікого ні знобить, ні гріє. І він цілком оддався тій роботі. Ні один случай не обходився без його. Тут він виказував свою силу й свій розум. Іноді й геть-то круто прийшлося, якби не він!

Зате його рівні любили, як товариша, котрий нікому не попустить свого брата в образу; старші любили, як добру дійну корову; а начальство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарці і на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офіцером.

Що можна лялі, того не можна мамі. Що можна простому москалеві, того, борони боже, старшому. Тепер Максимові не можна вже ні погуляти, як колись, бо начальство старших частіше бачить; ні на «прокормлєніє» попрохатись, бо старших не пускали…

Старші держали себе геть далеко од простих москалів, щоб ті не зазнавалися; докоряли їх за всякі провини; били, нехтували. За те їх прості москалі завжди ненавиділи. Не жили старші в миру й між собою: кожному бажалося вискочити перед начальством, показати себе за найкращого. Через це кожен на кожного клепав, наговорював, всяк підставляв ногу другому. Не стало братерства, не стало товариства – і кожен думав тільки про себе, норовив тільки для себе, аби самому добре!..

Перевернуло старшинування й Максима. Спершу він був запишався, почав гордувати нижчими себе, а найбільше – своїми земляками; став їх ганяти, а часом і зуботичку давати, щоб похнюпний «хахол» держав рівніше голову; іноді по руці або по нозі тесаком увірве, що не так ружжом кидає, не так носки витягає… Учні терпіли. Хоч у душі й проклинали Максима, а проте слухали – духу його боялися… На те служба!

Оже ні похвальба старших, ні покора нижчих не вдовольняли Максима. Стало йому те старшинування гірше полиню… Ні з ким душі одвести; ні до кого по-братерськи забалакати; ні на чому своєї сили показати… А вона так і прохалася на волю… та волі ні в чому не було!

Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся він на неї, як на свого ворога; пригорнувся, як до матінки – почав учитися. Нудно й трудно було заучувати ази та буки. Та що ж робити? – вчив. Як пройшов усю азбуку, – аж повеселів: діло пішло спірніше. Він бачив, як з літер складалися слова, і дивувався дуже. Почав уже читати. І тут біда! Нігде не запопаде такої книжки, щоб до душі припала. Перечитав він псалтир, часословець, перечитав житіє якогось святого… Раз – уторопав тільки через десяте-п’яте, а вдруге – такі книжки його не вдовольнили. Молода душа, гаряче серце, викохані на живих грізних дідових переказах про січі, про бої, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова про такі самі бої та чвари, а не чернечого смиреномудрія. Максим його не розумів і куди з більшою охотою слухав іноді побрехеньки якого-небудь сідоусого москаля про походи з «світлішим князем Суворовим» або про давні московські виходеньки! Надокучила йому й грамота, як нікчемна річ. Йому хотілося гуляти, битися, рубатися… Як на те ж: кругом було тихо, нігде ніщо ні шерхне.

Що його робити? Волею-неволею приходилось миритись з своєю долею, з таким нудним життям. Максим помирився, почав тільки про одного себе думати, за одного і для одного себе дбати. Як грамотний, він усіх рівних підвертав під себе – першим лічився у начальства. А з простими москаликами недобре поводився: не тільки зобижав їх, як другі, а так же, як і всі старші, почав обрізувати та обкраювати ті злиденні московські достачі, які давалися… А щоб чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавівся якоюсь повійницею та й гуляв іноді з нею…

Ішов 1848 рік. Заворушились французи і махнули свого короля геть з престолу. За ними піднялись німці, італьяни… Обхопив вільнолюбивий дух чехів, цесарців з ляхами… Загомоніли піддані проти своїх королів, цесаря… Скрізь червоніла пожежа вільного духу… Поки ж те зарево було тільки здалека видно, – сількісь! Аж ось палає огонь у сусіда на самій границі… не дай боже, віхоть перекине й на нашу сторону!.. Що тоді?.. «До зброї! до зброї!» – загукали наші і забили тривогу… «До зброї, – боронити цесаря од його бунтівливих підданих». Це вже нам була не первина. Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтівливого холопа – білого орапа… Узброїлись наші й тепер, погнали полки за полками обороняти австріяка од венгра, – тушити пожежу, котра то там, то там прокидалася по Слав’янщині…

Пішов і Максим, повів свого звода. Тут йому вперше довелось побачити січову смерть своїми очима… Раз, серед кривавої січі, де крик, гам, дим, річки крові, де те, що йшло вгору, мішалося з тим, що ховалося в землю, – Максимові трохи не довелось свою голову зложити… Напали на їх трьох – цілих десять; сікли, рубали… Вони не подавалися… Коли це, де не візьмись, підскочило ззаду три своїх… як рубонуть венгерців, то один тільки втік, а дев’ять на капусту посікли… Подякував Максим незнакомим москалям-товаришам, що виручили з видимої смерті, та й знову побіг рубатися…

А то – вдруге, вже він виручив трьох москалів і знамено. День був палкий-гарячий, а до того сонячного жару піддавали ще й гармати свого – то з одного, то з другого боку. Наші стояли на однім згірку, а венгри навпроти, на другім. Палили з гармат, палили – нічия не бере! Тоді сказали конниці «батарею взяти…» То не вихор понісся по долині, то наші улани помчалися батарею брати. А насупроти їх – мчалися венгерські улани… Як зачали рубатися, Господи! А з гармат – одно палять, одно палять… аж земля стогне… Не видержала конниця, ні їх, ні наша, картечного гороху, – прибрала муштуки в руки, – та назад… Що його робити? «Піхота – в штики!» Піхота кинулась бігом… Картечний град брав своє по дорозі, – оже піхота добігла… Узяли наші батарею та вже хотіли назад вертатися… Коли – зирк! – гон, може, зо двоє вбік зчепилася купка, рубається… А посеред купки, видно, знамено: то опускається вниз корогва, то знову піднімається вгору. Максим стояв скраю. Як побачив, – та, не дожидаючись приказу, як крикне: «Звод, за мною!» Повіявся звод за Максимом. Підбігають зблизька – аж то наші з венграми за знамено різанину справляють. Як кинеться Максим на ворогів… Так хіба лев кидається на охотника! Ті бачать – непереливки, – та врозтіч. А Максим тоді: «Пали!» Москалі приложилися: бух! бух! бубух!.. Один поточився, два стовбура стало… Максим прицілився: бух! – венгерський офіцер заорав носом – і не скрикнув, і не тіпнувся… Ні душечки не оставили ворогів. Тоді до своїх. Посеред калюжі свіжої крові лежало чоловіка з п’ять; а оборонили тільки трьох та знамено. Максим глянув на живих – порубані, покарбовані; тоді глянув на мертвих… і затрусився. Посеред купи лежав, об’юшений кров’ю, той самий чорненький москаль, що оборонив Максима од смерті, – лежав, тіпався, ще живий… «Ой, лишенько!.. – кричав недобиток: – Ой, рятуйте!.. Мотре!.. Хівре!.. Ой, рятуйте… Простіть мене!..» І, захарчавши, спустив дух…

– Хто то? – питає Максим недорубків, що один був без уха, другий без пальців, а в третього з плеча кров юшила.

– Знаменосец… хохол Хрущов, – одказав безпалько…

– Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!.. Понесем знамя, – каже безухий.

– Понесем…

І всі пішли.

Повів і Максим назад свого звода. Оглянуться, – аж немає їх Федосєїча, фельдфебеля. Де він? Там, мабуть, де й другі… Сказали ротному; той полковникові. Не можна під такий гарячий час роті без фельдфебеля бути! Кого ж його? Хто більше зарубав, хто кидався у саме пекло?.. А хто ж, як не Максим? Він і знамено одборонив. Буть Максимові фельдфебелем! Став він фельдфебелем. Незабаром йому за знамено Георгія почепили. А тут і війна – шабаш! Погасили в сусіда вільнолюбиву пожежу, – тепер і самим безпечніше. Годі! Вертайся додому!

Вернулися.

Більше старшинування ще дужче гнітило Максима. Тепер уже треба бути кожну годину готовим, сподіватися, що ось-ось кликнуть до ротного або й до самого полковника. Треба стерегтися, щоб не чутно часом горілки.

Покинув Максим зовсім пити; розплювався з своєю дівчиною; став тільки ще дужче про себе дбати. Воно й добре. Тепер зручніше глибше п’ятерню запустити в московські достачі: не звод який там, а ціла рота на руках! З миру по нитці – голому сорочка. Максим зарубав собі на умі, що це мудріше правило на світі, – то й став по йому жити. Ніщо не проходило мимо його рук, щоб він не одколупнув хоч трошки на свою долю; ніщо не перепускалось через його руки, щоб він не вигадав остачі для себе.

Назбирав він і грошей, і одежі… Навіщо? Сам не знає, де його подіти, куди приткнути. Хоч би сім’я, – тоді інша річ! А то – сам, як палець. «Сім’я? – подумав Максим, – добре б тепер діло сім’ю мати: знав би, на кого працюю, було б кому покинути… Та й душу б можна одвести…»

Часто Максим, загадуючись над своїм бурлацьким життям, отак думав. Одно лихо: ніяк собі пари не знайде. Кацапки йому не сподобались. Біляві, хоч іноді й хороші, вони завжди здавалися Максимові немоторними, неповоротними: ляже тобі, як колода, – ні пригорнути, ні поцілувати незугарна! Жалкував він тепер за своїми Марусями, Горпинами, Пріськами, Мелашками – часом і геть-то чорнявими та палкими дівчатами, котрих він змолоду так безжалісно з ума зводив…

«Проклята сторона! – думав він. – Хоч би швидше вирватись додому, – щоб хоч пару знайти, а то доведеться тут і посивіти!»

На його втіху, пара себе довго не заставила ждати.

На самому краї того самого города, де вони жили казармами, на великому розпутті, куди завжди звозили гній, нечисть, викидали всяку падаль, – стояла одним одна хатка, як кажуть, на курячій ніжці. Стіни попрогнивали, вивалювалися – порохня сипалася з голих колод; а повесні текла всяка нечисть – слизотіла й пінила; вікна побиті, ганчірками позатикані; верха зовсім не було; оселя наполовину геть чисто зогнила. Руїна, а не хата! Кругом – пустир, гноїще. Один бог знає, скільки та хата переховала всякого темного й лихого люду, що ховався в цій берлозі сам і переховував легкою працею зароблене добро.

Жив тепер у тій хаті якийсь москаль з своєю невінчаною половиною. Москаль та його половина тільки й знали, що лаялися та билися, пили та гуляли, переховували всяких блудяг, переводили крадіжку.

Чи на добро, чи на лихо, росло в тій хатці невеличке дівчатко – Явдошка, що найшлася через рік після того, як косоока Меланія зійшлася з кривоногим Терьохою. Росло воно само собі, без усякого призору, без турбот та клопоту батька-матері, немов воно було не їх дитина. Чи їло воно, чи голодне й холодне було, – байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою, то знай голосила на всю хату, коли хотіла їсти; а піднялася на ноги, стала по дворах ходити, прохати Христа ради… Що, ради душі спасенія, клали люди в простягнену дитячу ручку, – все воно несло до себе в нору. Гроші зараз же пропивалися, проїдалися, а одежинка надягалася на старе рам’я й носилася без перемінки, поки сама не опадала стряп’ям та гноттям.

Швендяння змалку по дворах, простягання Христа ради руки попідвіконню привчали дівчину не до праці, а до біганини, до неповаги на чуже добро, часом тяжкою працею чесно зароблене. А до того – й примір перед очима! Дівча щоночі бачило якихсь людей, котрі приносили до батька-матері всяке добро та оддавали скритно до схову. Воно й само привчалося до того… стало піднімати усе, що тільки лежало не приглянене…

Раз якось, простягаючи од хати до хати Христа ради руку, помітила Явдошка в одному дворі на вірьовці розвішані два здоровенних платки. Не довго думавши, вона потягла їх, сховала під юпочку та й однесла додому. Батько та мати й не спитали: де вона взяла їх, а почали її по голівці гладити, звати «умницею» – й дали трошки горілки випити. Явдошці вона подобалась. Після неї стало тепло й весело… З того часу дівчинка не пропускала вже ніколи такого случаю: через його вона приймала ласку од батька-матері й горілку…

З року на рік, підростаючи та розумнішаючи, робилася Явдошка все хижіше та хижіше; до горілки привчилася, як до води. Батько-мати тепер уже не цуралися дочки, як спершу: вони її прихиляли до послуху то сим, то тим, а найбільше горілкою. Вони бачили в своїй дочці добру помічницю – й раділи, що знайшли таку поміч.

Як минуло їй п’ятнадцять літ, вони ще щось запримітили. Кинулись їм у вічі тонкі на шнурочку брови, блискучі, хоч і сірі, очі й волосся, як льон, біляве і личко, як рожа, рум’яне… Запала їм в пам’ятку її краса, урода дівоча… Вони порадились – не пропустити даремно, не взявши свого…

Пораїлись… Вимили, вичесали її, обули, одягли в нову одежинку, як панночку, і однієї темної ночі одвела її сама мати у місто, до великого будинку…

Пустилася дівчина, як собака з ожереду: щодня, щоночі гуляє! Тут знайшовся офіцер якийсь, узяв її із сирої холодної хати, перевів у свій теплий, ясний будинок. Прожила там Явдошка з півроку, в теплі та добрі, та в розкошах купалася; та несита її натура не вдовольнилася тим: покрала вона срібло та золото в офіцера… Прогнав її офіцер, обідравши, як білочку. Одначе вона не довго тужила: незабаром знайшовся другий. Обікравши й того, вона вже сама втекла. Потім того ні до кого вже не переходила жити, а стала сама до себе приймати – хто більшу плату давав. Знаючи красі своїй ціну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи случаю зірвати найбільше, а то – й підголити. Слава про злодійкувату Явдошку одбила хіть у панства та офіцерства заїздити до неї. Грошики, що придбала, пішли на розкішні убори, на дорогі наїдки та напитки… А тут, лихо! почала вже й краса осовуватись, спадати… Треба щось казати з собою! Треба заздалегідь десь захисту шукати, притулку для себе… Про батька-матір вона давно забула: – не знала, чи й жили вони на світі… Живучи сама собою, вона розгадала, що через них втеряла.

На той час зустрів її Максим. З своїм норовом веселим та безжурним, при своїй, хоч уже й пом’ятій, а ще хорошій красі, – Явдошка запала йому в око, вразила у серце. Максим почав лабузнитись. Явдоха, помітивши це та розпитавшись, що Максим між москалями не остання спиця в колесі, – давай на його ще дужче налягати. То, дивись, словом укольне, то мовчанням дойме, то приголубить його коло себе, то знову одіпхне його – гулянками з другими.

Максим біснувався, а проте ще дужче закохувався. Часом вона розжалоблювала його розмовою про своє безталання, про свої недостачі. Максим нанесе їй на другу ніч того й другого; дарує, жалує.

Не обійшлося без того, щоб і вона не задумалась про Максима. Карі його очі заглянули і їй у серце; чорний ус здавався таким хорошим; постать – бравою, дужою; та Максим чоловік і не без достатків, не без копійчини…

Зійшлися вони. Прожили рік, другий; звикли між собою, як чоловік та жінка. Дітей не було. Журби й турботи не знали… Тільки те й робили, що пили та гуляли нишком та тишком, щоб, бува, начальство Максимове не дізналося.

Тоді саме перегнали їх полк з одного міста в друге. Пішов Максим – та й засумував. Зосталась Явдоха – й теж сумувала. Через місяць подає їй Максим низенький поклін, цілує її в «сахарнії уста» та в «білосніжну грудь», посилає грошей, просить, щоб приїхала: коли хоче, то вони й повінчаються. Тоді вже розлучить їх «мать сира-земля».

Явдоха зібрала свої манатки, поїхала. Швидко вони й побралися.

Вийшла з Явдохи справжня московка. Не страшні їй ні походи, ні переходи; завжди моторна, весела, до гулянок удатна.

Щоб недаром жити, немарне тратити час, вона взялась то сим, то тим перепродувати. Накупить рублів на десять усякого краму та й перепродує москалям. А часом який-небудь молоденький москалик підніме що й чуже, однесе до тітки Явдохи. Явдоха прийме москалика й подарунок… Правда, іноді й доставалося їй од Максима за ті подарунки: не раз, не два ходила вона з підсиненими очима. Та – байдуже! Москалі це добре знали, а все-таки лабузнились до Явдохи, а Явдоха справляла з ними сміхи та реготи… Московка – московкою: її поб’ють, а вона і гадки!

Отак прожили вони щось років з десяток. Максим постарів; постаріла й Явдоха – краса її спала, помарніла, одцвіла… Уже тепер не так і молоді москалики горнулися… Рада не рада, треба було схаменутися. До всього того десять літ безпутного життя витягли всі грошенята, що Максим наскладав до парування. Треба було надалі подумати… Оханулась Явдоха, а через рік гойдала невеличку дівчинку Галю.

Галя зразу все переломила. Гулянки одлетіли; жарти – теж: виступили наперед клопоти та жаль за марно потраченим добром. Малесенька Галя спарувала Максима з Явдохою уже навіки, зв’язала міцно їх думки докупи, підбивала на одно діло. Максим бажав дочку виростити в багатстві та розкоші; бажала й Явдоха того самого… Вона думала, що багатство та розкіш заховають дитя її від такої лихої долі, яка їй судилася… І обоє вони клопотали об однім – над поживою та наживою… Чи сяк, чи так, а нажитись треба!

Знову Максим з Явдохою, хоч і інаково, прийнялися за діло молодих літ. Максим – за «прокормлєніє»; Явдоха – за крадіжку. Максим, докладуючи ротному, що москалі просяться «на побывку», – брав з них своє так само, як і покійний Федосєїч. А як верталися москалі з «прокормлєнія», – вони заносили до Явдохи накрадене, награбоване добро, а вона вже сама знаходила йому ярміс… За те тітці Явдосі, як сховачу й переводчику, доставалася половина всього…

Так їх захопила «чиста». Та ба! Чистої Максимові не дали. У той саме рік почалася остання війна з турками. Погнали Максима під Сілістрію, а потім перевели в Крим. Явдоха з маленькою Галею й собі повіялась за полком, все-таки не кидаючи свого краму. Тут вона таки добре заробила, бо не одні прості москалі купували в неї всячину, купували й небагаті офіцери. Зовсім би добре, коли б не страшно, що от-от Максим зложе свою голову, одтинаючи другим. Оже страх її не справдився. Максим тепер уже знав ціну життю – не кидався так, як замолоду, у саме, мовляв, пекло. Тільки всього, що його в руку штиком кольнув якийсь француз. Максим зрадів та зараз у лазарет… Пошепотав там з лікарем. «Не годиться, кажуть, у службу: в чисту його!» Максим полежав ще з місяць; дали йому «чисту», почепили ще нову мендаль, та й випустили на всі чотири сторони. Максим забрав жінку з дочкою та й потяг на рідну сторону відшукувати батьківщини.

Вертаючись додому через тридцять літ, він думав застати Піски такими ж самими Пісками, якими кинув. Через те й раявся з жінкою, прибувши додому, спродати батьківщину, оселитись де в багатому, люднішому місці та й пристроїтись до торгу на ті гроші, що придбала Явдоха. Коли приїхав – і здивувався. Не ті Піски, та й годі! Ніде ні одної землянки – скрізь мазанки; село велике, широке, довге, а кругом край веселий, людний, хоч і небагатий… «Значить, більше поживи для грошовитого!» – подумав Максим.

– Ні, жінко, – каже Явдосі, – мабуть, уже кістки зложимо на моїй стороні… Бач, який гарний край!

Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батьківській хаті.

Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках їздив, купивши коняку. Жили собі тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рік батьківську хату перекинули, збудували нову, – простору й ясну, з світлицею, з кімнатою під проїжджих.

Дивуються піщани, що то московська служба з людьми діє, якими їх робить! Ішов Максим у москалі розбишакою, волоцюгою, – сказано: Махамедом, а повернувся поважним чоловіком, з багатством, з заслугами… Прості люди з заздрістю дивляться на Максима Ивановича, поважають, шанують, хоч Максим Іванович геть-високо дере голову проти «нетесаного мужичья». Батюшка, волосні завертають до його «чайку» попити та пропустити чарочку-другу тієї «живиці-водиці»; сам становий Ларченко, коли не їде через Піски, завжди завертає до Максима в двір.

Отак прожив він щось років три чи чотири в Пісках. А це зразу – спродав дворище, будинок, забрався – та й виселився на хутір, на батьківську землю.

Піп, волосні так жалкують:

– Не кидайте нас, Максим Іванович, – не сиротіть наших Пісок!

– Там мені, – одказує, – буде краще, вільніше… Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував…

На хуторі зараз же на перше літо двинув будинок, мов панські хороми, а не мужича або москалева хата. На друге літо – обзавівся трояком коней; вибудував станю, комори рублені; обплівся височезною густою лісою з острішком, і з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка – буцім хоче постоялий одкрити…

Піщани зовсім роти пороззявляли. Одні догадувались, що Максим, видно, в службі грошей заслужив; другі казали, що, мабуть, чи не в Туреччині де поживився, – може, уклав якого багатого та собі гроші забрав; а треті мовили, що за жінкою взяв.

Отже, ніхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторі. Як виселився з Пісок, то ні до його ніхто, ні він ні до кого: так мов умер! Якби не доводилось піщанам бачити його по ярмарках, то, певно, ніхто б не знав, чи є він на світі, чи вже немає… А то з ярмарків, було, привозять новину про Максима: вибудував, мов, оте й те, а наміряється, кажуть, будувати ще й те! Отак переказували люди те, що чули, а самі, на свої очі, ніхто не бачив… Знали тільки, що в його все було на запорі – позапиране, позамикане…

– Москаль хвортецю собі вибудував! – сміються іноді піщани.

Частина третя

Життя, кажуть, зжити – не поле перейти. Життя – що погода. Як серед ясного літнього дня, коли сонце аж пече, так гріє та світить, дивись: де не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари, – заклуботались вони; насупилось небо… заховалось сонце – похмуріло… загуло, закрутило, закушпелило шляхом… Зиркнула блискавка, загуркотав грім… гряк! трісь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило… гульк! – не вспів озирнутись, як повернуло на негоду…

Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля й лагодився молотити, сам собі міркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, – на тік до його вскочило лихо… Стоїть він на току з ціпом, аж приходить десятник з волості. «Чого йому треба?» – подумав Чіпка і прикро глянув десятникові в вічі.

– Ходи лиш у волость! – каже десятник здалека.

Чіпка ще раз глянув на десятника; подумав трохи, та тоді вже запитав:

– Чого?

– Не знаю, – одказав десятник. – Кличуть… якийсь чоловік прийшов з Дону…

– Що за чоловік? Навіщо я йому здався?

– Не скажу, – одмовив десятник. – Прийшов, щось побалакав з писарем, – мене оце й послано…

– Добре… прийду, – одказав Чіпка.

Десятник повернувся – і пішов повагом вподовж вулиці.

Не пішов, а побіг Чіпка у волость; не зайшов і в хату, не сказав нічого й матері.

Незабаром після того вернувся додому, – та прямісінько в хату. На той час Мотря поралась коло печі.

– Отак, мамо! – обізвався він.

– А що, сину? – питає, не обертаючись, Мотря, не помітивши ні жалю в голосі, ні смутку на лиці.

– Припленталась якась приблуда… Каже: Луценків небіж… Хоче нашу землю одбирати.

Мотря миттю обернулася, глянула на Чіпку та й отетеріла… Хоч вона й дивилася, та нічого не бачила, не розуміла.

– Каже: не оддаси, – буду позивати…

Мотря поблідла – і ледве вимовила:

– Який небіж… звідкіля??.

– Кажу ж: з Дону! – одмовив Чіпка.

– З Дону?! – якось боязко запитала Мотря та й опустилась на лаву…

Одно невеличке слівце «Дін», як молотком, ударило її в голову… Пам’ять у неї зразу прокинулась і нагадала, що вже раз прийшла була до неї лиха година з Дону, котра перевернула все її життя, та й кинула бідувати на старість… «Чи не нова, бува, прийшла знову з того проклятого Дону?» – думала Мотря, глядячи на сина, хоч нічого й не бачила, бо у віччю в неї почорніло, затуманилось…

Чіпка подививсь на смутну, перелякану матір – і оханувся… Він бачив, що його звістка впала громом на стару материну голову.

– Не журіться мамо!.. не лякайтесь! – став він заспокоювать матір. – Хай позиває… Нам громада присудила землю… Байдуже! Ніхто тепер не вирве з моїх рук…

– А клопоти… тяганина… – проказала Мотря, задумуючись.

– Сількісь… А землі не дам! Зубами держатиму, – не пущу!

– Оступайсь, сину, за своє добро… У нас же тільки й багатства, що земля та… Скільки я попоходила, скільки я попоносила, поки тоді оддали!.. – згадувала Мотря, як вона добувала ту землю.

– Кажу: не журіться! – одказав Чіпка і пішов з хати на тік молотити.

Мотря посиділа ще трохи на лаві; ще перекинула в своїй голові одну думку за другою… може б, ще сиділа та думала, якби не засичав окріп у печі, збігаючи ключем на черінь… Тоді Мотря встала, висунула окріп і знову стала поратись коло печі, як і до того поралась.

Побалакали вони в той день за землю за обідом; побалакали за вечерею; довго балакали, полягавши увечері спати, – і забулись обоє… Іде життя в них протертою стежкою: як сьогодні, так завтра; як завтра, так і позавтрому… Мотря коло печі та в хаті або за корівчиною ходить… Чіпка – на току, коло хліба порається: молотить, та віє, та околот в’яже…

Коли так – тижнів, може, через два після того, як кликали Чіпку у волость, – знову прибігає десятник, загадує знову йти у волость та вже не самому Чіпці, а з Мотрею. Чіпка не послухав: матері сказав сидіти дома, а сам мерщій почимчикував.

Не вспів він ступити на поріг у волості, не вспів сказати «добридень», як писар до його з бумагою:

– Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одібрати у вас і оддати Луценковому небожеві…

Чіпка – сам не свій. Дивиться то на писаря, то на бумагу: чи бумага бреше, чи писар?

– Як же це? – питає в писаря. – Адже тоді громада присудила нам землю…

– Присудить – присудила, – каже писар, – та, бач, парубче, є й над громадою старші. Громада присудила, а суд – одсудив!

– То це так і оддать землю??!

– Авжеж!

– Та ні, не буде цього!

Більше нічого не сказав Чіпка, не поклонився навіть старшині волосній, а повернувся – і пішов, похнюпившись, додому…

– А що тепер, мамо, робити? – запитав матері, ледве одхиливши хатні двері.

– Що, сину?

– Пропала земля!

– Як пропала?

– Кажуть: суд одсудив…

Немов хто гострий ніж вгородив у серце старій Мотрі. Як сиділа вона на лаві, на гребені, виводячи тонку нитку, – так і прикипіла на днищі: заколіло веретено в одній руці, а волокно у пучці – у другій…

– Краще б мені, сину, в домовині лежати, ніж таку чутку чути! – ледве вимовила Мотря крізь сльози…

А Чіпка – не чув, не дослухався до її слів. Він сам себе, землі під собою не чує… Міряє він хату – то вздовж, то впоперек, б’є об поли руками, ніби сам собі приговорює:

– Та ні, не буде сього!.. Брешуть вони… Я вас знаю… знаю, бісових сутяг!.. Підсипав писареві блудяга… і є земля! Та ні!.. Мене сим не підведеш… Я сам своє знаю… допитаюсь свого… Хоч от – по сю (черкнув по горлянці рукою), – а землі не дам!..

Порівнявшись з матір’ю, став, узявся в боки, глянув на неї…

– Виймайте гроші, які є! – гукнув зопалу.

– Які гроші? – здивувалася Мотря.

– Які є, всі виймайте… в город піду – позиватись.

– Де ж у нас гроші? Хіба ті п’ять рублів, що за овечат вторгували… Там у скрині, в сувої заховані… Візьми, коли треба.

– Підіть принесіть, я не знаю де.

Мотря, стогнучи, встала, відхилила скриню, довгенько рилася, поки знайшла гроші.

– На, – сказала вона Чіпці, подаючи гроші правою рукою, а лівою зачиняючи скриню.

Чіпка взяв гроші, подумав, повертів у руках синю бумажку, заховав її в кисет з тютюном, пхнув у кишеню, зітхнув – і взявся за шапку.

– Прощайте ж, мамо! сьогодні мене не ждіть, хіба аж завтра вернуся ввечері.

– Щасливо, сину. Ти б узяв хоч хліба на дорогу.

Чіпка не чув: він уже зачиняв за собою хатні двері.

Зосталася Мотря сама – сама, як палець, з своєю нерозважною думкою… Сіла вона на гребені; незчулася сама, як узяла веретено; смикнула кужелю пасмо, вивела нитку… В голові – полізла всячина, завернула в давнє… У пам’яті – прокинулись ті давні часи, як на чужім полі на людей жала, з снопа заробляла, – як п’ять снопів людям нажни, а собі шостий одверни… як за цілий довгий літній день, од світової зорі до вечірньої, спини не розгинаючи, тільки двадцять снопів і заробила!.. А ще ж їх треба і звозити і змолотити!! А тут – кругом лиха година облягла: на хаті оселя попрогнивала – крізь стелю капле, стіни осінні дощі обшмарували – голими ребрами хата світить… А вже й зима не за горами… І холод… і голод… Пополотніла Мотря… увірвала нитку… Покотились з очей сльози – як горох, закапали аж на долівку…

Чіпка тільки вийшов з двору, так і наліг на свої ноги. Лихо його мчало в город: йому хотілося перелетіти туди. Шлях у Гетьманське лежав повз його землю, мимо москалевого хутора. Та не дивився тепер Чіпка ні на чорно-жовту колючу стерню на полі, ні на білий верх, що один тільки й виглядав з-за високого паркану москалевого двору. Чіпка чесав шляхом, заклопотаний одною думкою – про землю… «І що я без землі? – вертілося в його похнюпленій голові… – Людський попихач… наймит… Без землі – нема волі… Земля тебе годує… земля хазяїном робить… А без землі – все пропало… і моя надія пропала…»

– Щоб же ви самі пропали, прокляті! – сам незчувся, як зірвались слова з язика.

– Кому то ти добра такого жичиш? – любенько обізвалась Галя до його, на хвірточці стоя.

Вона вже давно його нагляділа, – тільки він не примічав її.

Несподівана стріча – як обварила Чіпку. Він підвів голову, подивився, де він, глянув на Галю – і не міг слова вимовити… Галя стояла – і собі дивилася на його, ніби з усмішкою – ніби раділа, що так несподівано захопила Чіпку, що він змішався…

– А бач: перелякався й ти! а ще парубок!! – зацокотала вона.

Чіпка сердито зиркнув на неї й наче здув веселу усмішку з її веселого личка.

– Лихим людям, Галю… – понижаючи голос, ледве одмовив Чіпка на перше питання, та й повернув до хвіртки.

Галя собі повернулася, скочила в двір, защепнула хвіртку і – тільки чутно – закопотіла двором.

– І вона втекла!.. – гірко вимовив Чіпка, – не підождала… не побалакала…

Поглянув він на ворота, на хвіртку, – мовби поглядом зніс їх; похитав журливо головою, повернувся й знову почесав далі…

Сонце вже стояло на вечірньому прузі, як підходив Чіпка до Гетьманського. Череда з поля пустилася додому: корови поспішали побачитись з телятами й заздалегідь подавали про себе вістку протяжним ревом. Череда нагнала отару – й перемішалася… Овечки бекали та мекали, розскакувались на всі боки й піднімали з шляху страшенну пилюгу… Вона стояла сірим стовпом, навпроти сонця здавалася червоно-димчата. Вона закривала собою город, – тільки й видно було з-за її густого пологу – горіла на сонці золота баня на церкві…

Чіпка ні до чого не додивлявся. Він ішов собі, похнюпивши голову, тихо, ногу за ногою посилаючи. Не блигий світ Гетьманське. Набив добре ноги, натомив думками голову, втомився трохи. Йому задумалось спочити: він став міркувати: де його на ніч притулитися? – Аж ось і город…

У царині наглядів Чіпка низенького, натоптуваного чоловіка, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими усами. На плечах у його наопашки була накинута сіра московська шинель, унизана блискучими ґудзиками, з зеленими нашивками на комірі. Москаль не москаль, а службою пахне. Стояв він серед двору, без воріт, і, прикривши рукою від сонця очі, поглядав на Чіпку. Той повернув до двору. Чоловік побачив і собі відійшов од немазаної хати. Нап’явши на лікті шинель, він став коло одного стовпа од воріт, підпер його одним плечем і обернувся до Чіпки:

– А що скажеш? Чи не по ділу?..

«Сам Бог насилає», – подумав Чіпка, здіймаючи шапку.

– Скажіть, будь ласка, чи ви не знаєте, де тут живе секретар Чижик?

У чоловіка аж обидва уси затіпались; таранкувате лице мов ще дужче порябіло.

– Чого тобі до секретаря? – сам себе здержуючи, пита чоловік. – Секретар таких, як ти, не приймає… А коли чого треба, то й я тобі напишу… Що в тебе за діло? – приставав він до Чіпки.

– Та діло, бачте, ось яке…

І давай Чіпка викладати свою пригоду.

– Так… еге… треба справки наводити… копії брати… – понуро дивлячись, як великий дока в цьому ділі, одрубував чоловік. – Треба прошеніє… еге… так-так… Так і напишемо… А гроші ж у тебе є? – спитав він і глянув прямо в вічі Чіпці.

– А багато на те треба? – вивіря Чіпка.

– Та рублів п’ять на перший раз треба… А там – побачимо, що буде: чи можна вести діло, чи, може, наплювати…

Чіпка стояв і роздумував: чи не бреше він? он на йому яка лиха одежинка! Може, хоче видурити гроші… Бач: п’ять рублів, щоб тільки дознатися… всі гроші на те тільки, щоб знати: чи можна вести діло, чи не можна?.. Ото здирство!..

– Ну, так ходім до хати…

– Ні… – зам’явся Чіпка: – прощавайте!

– Слухай!.. постой!.. Чув?.. постой!

Чіпка став.

– Знаєш що? Я тобі за три карбованці напишу…

– Не хочу, спасибі вам, – та й іде далі.

– Постой! постой! – спиня його чоловік. – Як ти прозиваєшся?

– Варениченко.

– Ти козак чи хто?

– Мій батько москаль.

– Ага… От, бач, і на бумагу не треба, – на простій напишу… Хоч? за рубля напишу! Ніхто тобі за рубля не напише, а я напишу…

– Та бог з вами! – одгрібавсь Чіпка, не рад, що й зачепив таку причепу.

– Ти думаєш, я тебе одурюю?.. Ні, ще Василь Порох нікого не обдурював… Ти чув про Пороха? Через Пороха й секретареві твоєму не раз доставалося!

Чіпка справді чув про Пороха: піщани хвалилися, що Порох не раз писав прошеніє, кому треба. Чіпка задержався – і ще раз обдивився Пороха.

– Ну, отже, тобі за твою неймовірність, – пристає Порох, узявшись у боки, – щоб ти на другий раз знав Пороха, дурно тобі напишу!

«Чи йти, чи ні?» – подумав Чіпка.

– Слухай, ходім!

Чіпка повернув за Порохом у двір.

– Я це тільки тобі дурно пишу, – проказував Порох, ідучи вперед, – вперше зроду пишу дурно! За те ти мені хоч могоричу купи.

– Добре, – одказав Чіпка.

– То он, дивись, пляшка над хатою висить, – показав Порох через дорогу, – то – шинок… Піди могоричу принеси!

Чіпка повернув до шинку; Порох пішов у хату. Незабаром Чіпка вернувся з пляшкою горілки в руках. Порох стрів його на порозі, ввів у хату.

Хата вдарила Чіпці в вічі своєю неохайністю. Стіни пооблупувані, чорні, аж поцвіли; долівка була колись на помості, – тепер тільки недоколоті під стінами дошки про те нагадували; посеред хати вибої, повні сміття; вікна темні, аж чорнувато-зелені, пропускали в хату якийсь темний світ. Гидко, непривітно! У самому кутку, на покуті, стояв невеличкий стіл з двох дощок, на палець одна од другої…

– Здорові в хату! – привітавсь Чіпка.

– Здоров, здоров, – весело задріботів Порох. – Сідай! – і ткнув пальцем на триніжок, що стояв коло столу, а сам метнувся до груби.

У хаті була панська груба. Порох одчинив дверці, вийняв звідти чарку і краєць черствого хліба, покаляного в попіл.

– Оце приходиться ховатись од проклятої сарани з святим хлібом! – задріботів Порох. – Як та прожра жре! не заховай тільки… Засох трохи, та сількісь… Покалявся… – І почав хліб обдувати та обтирати…

– А де ж горілка? – обернувся до Чіпки.

Чіпка підвівся, щоб дістати: він поставив пляшку в кутку коло порога.

– Сиди, сиди! – защебетав Порох, наглядівши горілку. – Я сам! Я сам!

Узяв він пляшку, налив чарку, вилив у рот. Кутуляв, кутуляв, розводивши якось чудно очима, ковтнув, поплямкав; знову налив чарку і знову вилив у рот, закутуляв, ковтнув…

– Хто се давав? – спитав після другої.

– Жидівка.

– То-то, чортова душа, поганої дала!.. От, гаспидська Ривка! Ще-таки Оврам совісніше, а що вже Ривка… Ось покуштуй!

– Ні, не хочу.

– Чому? не п’єш?

– Та таки й не пив досі…

– То не знаєш, яка й на смак?

– Не знаю.

– Дурний же ти! Нічого доброго не знаєш. Знай, що тільки й добра на світі, що горілка. Скільки б без неї людей вішалось! А так… На, пий! – крикнув на Чіпку й подав йому чарку.

Чіпка давно чув, буцім горілка робить полегкість. Тепер ось і Порох розхвалює, а тут ще й досада з самого ранку за серце ссе… в тілі трохи холод чується… Усе це разом намоглося на Чіпку: випий та й випий! Нічого робити – треба спробувать… Узяв Чіпка, випив… Горілка запекла, защипала в роті, трохи не похлинувся, аж закашлявся…

– Таки видно, що ти не вмієш пити! – каже Порох. – Ось як треба пити! – і знову вихилив чарку в рот, і ковтнув, як воду. Потім того одломив шматочок хліба, почав заїдати…

Чіпка собі взявся за хліб. Хліб – як сухар сухий, насилу кутуляв його Чіпка.

– Зовсім ти нікуди кчемний! – каже Порох, – ні пити, ні їсти.

– Та як його отаке гірке пити? – зверта Чіпка на горілку.

– То тільки так здається… Ось підожди трохи, пройме – сам попросиш!

Чіпка справді почув – спершу наче хто гарячим залізом припік його всередині: запекло коло серця та й розійшлося по всьому животу… Далі – той огонь затух, – запекла згага, їсти схотілося… Здається, вола б з’їв… і черствий хліб здався смачним! Трохи згодом – мов щось у вічі вступило… заграло в голові… повеселішало на серці… Темні думки стали прояснятися… стала прокидатись віра… узяло завзяття… «То все брехня! – думається йому. – Хай карбованця проходжу, хай два, або й усі п’ять… а земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловіче, земля моя!..» І так стало Чіпці весело, немов справді земля вже його, і він вертається додому забезпечений…

– А чи дорого се діло стоїтиме? – пита він у Пороха.

– Яке діло? Коли дуже закручуване – дорожче; а коли ні – недорого, – одказав Порох.

– А моє діло?..

– Ось тривай лиш – ще по одній вип’ємо, – та тоді вже й за діло!..

Тільки що Порох став наливати чарку, двері прожогом розчинилися і в хату вскочила жінка – не жінка, дівка – не дівка; голова не покрита, як у дівки, а коси заборсані в мичку, немов жінка збиралася сховати їх під очіпок, та зав’язала на тім’ї, а вони й розсипались… Сама – не стара ще, висока, суха, худа, щоки усмоктались усередину, вид болізний, жовтий, – тільки одні очі – чорні, як терен, блищали якимсь божевільним світом…

– Уже п’є… уже п’є! щоб тебе кров гаряча спила!.. – скрикнула вона таким несамовитим голосом, аж у Пороха руки затіпались. – Їсти ні крихти нема, дітвора плаче, а він, чортів бугай, горілку дудлить!..

– Іди собі! іди, йди! – зайдикав Порох. – Мені ніколи. Я зараз чоловікові писатиму прошеніє… іди собі!

– Щоб тебе писачка списала, проклятий! Мені життя через тебе нема…

– Хто ж тебе держить? Я тобі давно кажу: чим клопотати мене з своїми дітьми, ішла б собі, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!

– Авжеж шкода!.. – і якось страшно засвітила очима. Погляд її упав на краєць хліба. Вона затіпалась і, як та звірюка, кинулась до столу, аж Чіпка подався вбік.

– Бач, проклятий! Казав – хліба нема, аж ось скільки переховував.

– Ну, бери, бери… та йди собі! – одказав Порох, ховаючись з пляшкою.

Вона страшно повела очима – і повагом вийшла з хати.

– Хто це? – запитав Чіпка.

– Шмат… – не доказав Порох, а трохи згодом одмовив: – сестра… Не всі, бач, дома – божевільна… Божевільна, а дітей плодить, – та й живуть, прокляті, на мою голову!..

Чіпці так стало шкода божевільної сестри Пороха, її малих діток… «Може, вони голодні й холодні, – думав він. – От, якби багатство – чи дійшла б вона до цього?.. Якби-то багатство… А то от останню землю одбирають…» Знов повернула його думка на землю – і почала перед ним свої виводи виводити…

– А що ж: будемо прошеніє писати, – перебив Порох.

Чіпка кинувся.

Порох побрався знову в грубу; витяг звідти недогарок шабашкової свічки, каламар з помадної баночки, перо; поставив усе це на столі, а сам вийшов з хати. Незабаром вернувся з папером у руках, з окулярами. Перше всього заправив свічку в розколоту пляшку.

– Як потемніє, то запалимо, щоб не шукатися, – сказав він. – А тепер пусти мене на своє місце, а сам сядь на лаву, абощо.

Чіпка пересів на другий триніжок. Порох присунув свій триніжок до столу, розложив папір і, осідлавши носа окулярами, почав писати. У хаті стало тихо-тихо, – тільки коли-не-коли якось сердито одгаркувався Порох та чутно було скрип пера або одрубні вимови Пороха: то «так», то «ага…», «еге…», «добре…», «ну, а далі?» І далі Порох, подумавши трохи, знову писав, аж стіл ходив ходором, знову одгаркувався, агакав та егекав… Вечірнє сонце, сідаючи за хмари, кинуло червону стяжку крізь мутну шибку й обдало червоним світом круглу лису Порохову голову, перерізало надвоє білий папір і довгою й широкою попругою лягло через усю хату, а заховалося крайком аж десь за грубою… Облита світом і без того червона голова Порохова тепер стала зовсім червоно-гарячою. Чіпці здавалося: кривава голова писала криваву жалобу…

Порох кінчив; положив перо; взяв папір у руки; підійшов до вікна.

– Слухай: чи так буде? – і став читати.

– Що, так? – запитав знову, перечитавши.

– Так, – одказав Чіпка, не знаючи сам – чи так, чи ні.

– Ну, оце ж тобі й просьба. Тепер, коли до просьби випили, то й після просьби не завадить.

– Добре, – згоджується Чіпка. – На щастя, значить?

– Еге ж, – сказав Порох, покректав, потягся і випив одну за другою аж дві чарки.

Підніс Чіпці. Випив і той – і став спльовувати. Сонце вже зовсім сіло; в хаті стало темно; Порох свічки не запалював, а ходив мовчки, з одного кінця хати в другий. Чіпці стало ніяково.

– Ти в нас заночуєш, а завтра і в суд, – сказав Порох та й замовк.

Важко стало в хаті. Чіпка сидів на триніжку; Порох тинявся з кутка в куток. Обидва мовчали. Щоб перервати німоту, Чіпка запитав:

– І се ви так живете?

– Отак, як бач. Тільки й того, що хата своя.

– Не смачно…

– Та як вип’ємо, то воно й посолодша трохи; а без того – через добрих людей давно б висіли на трямку, – сказав Порох і знову ковтнув чарку.

– Усім, значить, добре… – обізвавсь Чіпка.

– А ти думав, – ні?.. У кожного – не без того… Ти знаєш Польського?.. – пита Порох, зупинившись навпроти Чіпки.

– Котрого?

– Того, що й у вас панує, що в Красногорці живе.

– То що?

– He то що… А отой мене доїв, той мене в землю втоптав! – І Порох знов заходив по хаті. – Як став предводителем, так і нема мені життя… Ябедник! Ябедник – та й нема мені добра… А до його мені добре було… Служив… Цей будинок, бач, похилився тепер… а колись?.. Колись у йому бенкетували… музики грали… сам комісар гуляв тут… А тепер… нужда та злидні! А все – він!

– Шо ж він вам заподіяв? – пита Чіпка.

– Як що? З служби вижив… ябедником зробив… он що! Та ні! Не так легко Василя Пороха зробити ябедником… Не така в Василя Пороха голова! Заслав брата на Сибір, – бо брат дурний… Племінничок звів з ума сестру, – бо сестра божевільна… А Василь – ні… не вгризеш! Василь колись вертів цілим повітом… у Василя всі були в руках – і комісар, і суддя, сам предводитель… аж поки він не вліз у предводителі… Уліз, та й ну свою панську пиху показувати. Що ти мені з своєю пихою, коли я за всіх роблю?.. Плювати на неї! Так, бач, ні… По його – хоч нічого не роби, тільки йому зваж… йому лижи… Не такий Василь Порох, щоб лизався… Хай другі лижуть, а Василь не лизатиме… Він як лизне, то й лизь вас злиже!.. Ну?.. вижити Пороха! Порох не хоче коритись… Порох не лиже… Сказав судді, а суддя не хто, як рідний братик… Та хіба один суддя?.. і підсудки родичі… і справник родич… усі одного заводу, одного кодла… Де ж там правда візьметься?.. Сказано – вижити… Ну й вижили… Нетрудно вижити, та трудно розквитатись… Сількісь… Що мені служба? Наплювать на неї!.. А я таки вам дозолю… Я зав’яжу кішці хвоста – хай розв’язують! Он по опеці одного братчика довів, що під суд оддали… Скрутили, правда, діло… виплутався… Хай! Хіба можна підсудникові служити?.. Хай, кажу. Се мені хліб… Я знов писатиму… Мене тільки зачепи, – возом не об’їдеш. Писатиму, все писатиму… І про вибори, як вони з’їжджались та змовлялись, напишу… і за те напишу, що всі куми та побратими… Все опишу… Я їх на чисту воду виведу. На те я – ябеда! Макуха сидить уже під судом, оддам ще й порадника вашого – Чижика… Хіба здохну, щоб його не оддав!.. Я знаю, як Чижик за Совинських діло скрутив… Совинський дівку встрелив… Вийшов після обіду в садок. Дівчата рвали ягоди. Ану, каже, яка скоче з вишні?.. Та – бух! – Так одна опукою додолу… та сама, що не піддалася… Що ж?.. Зараз до Василя Семеновича… Той за Чижиком… Ну, звісно, й Чижикові перепало десятин з двадцять поля… Чижик і скрутив діло, очевидячки скрутив… Зате Совинський на дочці Польського оженився… взяв плащувату циганку, з таким носом, як сокира… І покрили… Людську кров покрили… Та ні! навіщо Василь Порох живий?.. він вас розкриє… Кров – не вода… Василь Порох сам у яму ляже, то й звідтіль кричатиме, що Совинський дівчину вбив!.. Душогубці!..

Страшно якось, гучно роздавалися в темній хаті Порохові речі, ніби справді хто з глибокої ями гукав про панські злі вчинки… Чіпка слухав ту обрубу бесіду, серце закипало в його…

– Та воно скрізь добре! – промовив він, – усюди правда!!

– А ти шукаєш правди? – суворо запитав Порох. – Тільки й правди, поки повна пляшка, а коли порожня, то й брехня!.. Ану, лишень, підкріпимося…

І він самотужки потяг з пляшки, тільки булькотало в горлі.

Чіпка не схотів пити. У його й без того грало вже в голові. Порохові речі глибоко запали в серце… Перед очима встала вся неправда… «Він – старший, а кругом його – менші, все родичі… Сказав слово – і все схилилось перед ним… Пан над мужиками, пан і над панами! Немає ні в чім перепону, не знає ніякої заборони… Де ж тут візьметься тая правда?» Прокинулась у Чіпчинім серці недовіра в правду; обізвалась вона в душі його тяжким сумом… Він сидів, схиливши на руку голову, – не чув, як рипнули двері.

– А ви поночі сидите? – щось спитало жіночим голосом – і знову зачинило двері.

Трохи згодом у хату ввійшла сестра Порохова з каганцем у руках. Світ ударив прямо Чіпці в вічі. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жінка – і живцем нагадувала йому про людську неправду…

– Тут будемо вечеряти, чи там? – питала вона, не випускаючи каганця з рук.

– Там, мабуть… Там, Галочко, – одказав Порох. Чіпка аж затіпався, почувши таке ймення…

– Ходім же їсти! – гукнула вона й пішла вперед.

Порох і Чіпка пішли за нею. Увійшли в кухню. Вона була ще чорніша, ніж кімната, де сидів Чіпка. За кухнею чорніли ще двері – в третю хату. Що там було – не видко, тільки з-за дверей виглядали дві кострубаті дитячі голови. «То, видно, її діти», – подумав Чіпка.

Серед хати сіли вони вечеряти. На перевернутім уверх денцем горняті блищав каганець і присвічував у миску. Жінка всипала галушки. До вечері всі випили по чарці, – випила й сестра Пороха, і не скривилася. Чіпка покуштував галушку, – гливка, як глей, та ще й на зубах тріщить. Давай він сьорбати одну щербу. Коли б не так хотілося їсти, він би й не покуштував такої вечері.

– Мамо! дай і нам галуски… і ми хоцемо галуски, – обізвалась з-за дверей дитина.

– Ви!.. – гукнув на їх Порох.

Діти поховалися.

– Луципір! – зиркнула Галька. – Сам напився, налопався, а дітям – то й нема?!.

– Чому ви, справді, дітям не дасте? – обізвався Чіпка до неї.

Вона встала мовчки; достала недобитий полумисок; всипала в його галушок і поставила коло порога. З-за дверей висунулось двоє дітей – чорні, замурзані, в якихсь ганчірках, замість сорочок, котрі вони якось соромливо позводили на грудях чорними рученятами, – бо застібок не було… Впали вони опукою над черепком, запустили в юшку свої рученята, витягли по гарячій галущці, засичали, захукали – і стали жувати, цмокати… Чіпці стало аж гидко. Мабуть, не любо було й Порохові, бо він знову закричав на них. Діти спідлоба зиркнули на його й налагодились шарахнути за двері.

– Не кричи, п’янице! – гукнула Галька на його.

– Сидіть! – обернулась до дітей.

Чіпці вже не їлося. Доїв Порох останню галушку, встав. Подякував Чіпка Порохові й Гальці.

– Іди ж тепер та лягай спати! – обізвавсь Порох до Чіпки.

Вийшли вони разом з кухні. Чіпка покурив у сінях люльки, пішов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував…

Лежить Чіпка в хаті на долівці, не спить, качається. Душно йому, варко; по жилах бігає гаряча кров; гаряче полум’я пашить з рота; а в голові – одна думка ганяється за другою… То йому привиджується вдача: земля знову його; він такий радий, і мати рада: не попустив свого!.. І Галя йому любенько ввижається… Що не кажи, а Галя дівчина гарна! От, якби така жінка… Радіє Чіпка від однієї згадки… Аж ось повіяло холодним вітром з другого боку… Нема землі!.. проходився дурно… марно втратився… Мати плаче, – це їй, старій, знову прийдеться на чужім полі тинятись… А самому як?.. Пропало все!.. То знову він хазяїн… іде поруч з Галею… Вона йому любо глянула в вічі, усміхнулася… А лихий ворог позавидував йому – одняв землю, закрив своєю нечистою рукою її милий образ… Що ж тепер йому зосталося?.. Висовується, мов з туману, п’яна Порохова постать; а за нею – світить страшними очима божевільна Галька; просовують до його рученята голі, чорномазі діти – страшні, сухі, тремтять од холоду… І встає перед ним людська неправда… Бачить він:

вона, як павутина, заснувала цілий світ, – ніхто не виплутається з її тонких тенет… Правда, один рвонувся – і вирвався… та як? руки й ноги назад скручені… ні сісти, ні встати: стій, як на кару виведений!.. «Господи, Боже! де ж твоя правда?.. – шепче Чіпка. – Де її шукати?..» Аж ось, здається йому, павутина і його основує, – от-от і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся… Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік… Сон – як відьми вкрали!..

Хтось рипнув дверима, ввійшов у хату.

– Це ви, дядьку? – питає Чіпка.

– Я, – одказав Порох. – А ти ще й досі не спиш? – спитав його й побрався до свого лігва, по другий бік хати. Не пройшло десяти хвилин – Порох захарчав.

«Щасливий він! – подумав Чіпка. – Таке лихо, а спить безпечно… Тут – ще тільки заклюнулось, – та й то!..»

Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонився Порохові, пішов у суд. Ще було дуже рано: нікого з судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітав скрізь по хатах порозкидані шматочки нікчемного паперу, й цілу коробку його, разом з сміттям, висипав у грубу…

– Та й ранній же! – сказав він, побачивши Чіпку. – Підожди лишень… Ще нікого нема…

Чіпка сів на рундуці. Після недоспаної ночі, після згаги осіння ранкова прохолода здавалася йому такою хорошою, ніби оживила його… Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалися. Вранішнє сонце обливало його м’яким світом, пестило його вид, очі, нагонило сонне забуття… Чіпка захитався, задрімав. Його розбудив якийсь гомін. Розплющивщи очі, він побачив – ціла купа людей увалила в двір. В одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; в другого на грудях наче горб виріс: то оддимався цілий хліб, узятий з дому на цілий день; у третього за плечима торбина… Кожен щось розказував другому; інший розмахував руками: всякого клопотало своє діло… Чіпка сидів мовчки; навіть не дослухався до людського гомону: в його гомоніло своє лихо… Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловіка. Нарізно стояв він під забором, зажурений, похнюплений. Другі посідали, сміялись, балакали. А він стояв мовчки, як одшиблений, і, здається, нічого не чув, не бачив… Чіпка подумав: «Мабуть, неабияке діло і в цього!..»

Аж ось – хтось крикнув: «Секретар! Секретар іде!..» Усі повставали, насторожились. Підвівся й Чіпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроє панок, з зеленим коміром, з блискучими ґудзиками… Чіпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась вона вперед, ховаючи в прогалині між довгим носом і собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип’ялась так, як у вола, коли його в ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхні краї форменого сюртука, застебненого внизу на два ґудзики, і робили ніби горб, а на спині був справжній горб – аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану… «Ну й цього перегнуло!» – подумав Чіпка.

Секретар Чижик, – то був він самий, – увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці. Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом – і підступив до людей.

– І ви до нас, Осип Федорович? – осміхнувшись, промовив він до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки між народом.

Той поклонився, розказав своє діло. Секретар підступив до другого, до третього – до всіх по черзі. Знакомих величав на ймення; незнакомих прямо запитував: «А чого?» Дійшов і до Чіпки:

– Ти чого?

– З прошенієм.

– Об чім?

Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув носом; витяг лівою рукою з-за пазухи, з червоними розводами, чорну хустку, обтерся і став потихеньку читати прошеніє…

– Нічого не буде! – віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку.

– Як? – здивувався той.

– Так… документів нема!

– Та нам же громада цю землю одсудила…

– То що, що громада?..

– А в його хіба є? – запитав Чіпка про свого супротивника.

Секретар глянув, як п’ятака дав, і знов шморгнув носом.

– Підожди, – сказав він Чіпці, йдучи в хату.

Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже й три… Бачить він: люди то приходять, то виходять з суда, а його все не кличуть… Бере його нетерплячка; нудиться він… Коли це – виходить сторож:

– Іди до секретаря! – сказав і повів Чіпку аж через три хати, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.

– О-о! вже повів… чує муха, де струп! – сміялися вони вслід Чіпці..

Чіпка ввійшов у невеличку хатку, де сидів секретар, обложений кругом ділами. Сторож вийшов і прихилив двері. Остався Чіпка з секретарем віч-на-віч.

– Ага! – глянувши на Чіпку, сказав секретар, та й знову вп’яв очі в діло.

Чіпка стояв у порога, мовчав.

– То тобі Порох просьбу писав? – не дивлячись в вічі, спитав знову секретар, нахилившись над ділом і щось черконувши пером.

– Порох.

Мовчанка. Чіпці аж важко стало…

– А що дав?

– Нічого не дав.

Секретар неймовірно глянув на Чіпку.

– Знаєш що?.. – почав він і запнувся. – Як п’ятдесят рублів, то й діло можна поправити…

– Х-хе!.. – хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.

– Чого ти хекаєш?

Чіпка мовчав.

– А де ж та правда, коли так?! – уголос подумав він.

Секретар зміряв його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: «Ой, який же ти молодий та зелений!»

Чіпка глянув на секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого – і в одну мить перебіг на діло.

Знову мовчанка.

– Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, й себе…

– Рука б мені одсохла от по сю!.. – скрикнув Чіпка, показуючи на лікоть правої руки, – та й повернув з хати, не доказавши.

– Ов-ва!!. – гукнув секретар услід йому. – Гарячий який… Гляди лиш, щоб не опікся! – докінчив він, ідучи за Чіпкою.

Судовики спершу витріщились на секретаря; потім провели очі на Чіпку.

Чіпка гордо й швидко йшов через хату. Він бачив, як усміхались судовики, переглядаючись між собою й показуючи очима на секретаря.

– Сутяжище! – бовкнув Чіпка вголос, вийшовши надвір. Кров прилила йому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, як у вовка. Люди, глядя на його, розступалися; давали йому дорогу… Він потяг напрямки до Пороха.

– А що? – зустрів його Порох.

Чіпка ще хижіше засвітив очима.

– Проклятий!.. каторжний!.. недаром його в три погибелі скрутило…

– Як саме?

– Хоче п’ятдесят карбованців… За мою землю п’ятдесят карбованців!!. Хе-хе!!! І кари на вас немає.

– Отак воно завжди. Ти думаєш, як воно робиться?.. – підогріває Порох. – Не підмажеш – не поїдеш… Суха ложка рот дере… ка-хи!.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлі… Хоч би промочити…

– А горілка є? – якось понуро спитав Чіпка.

– Кий біс, хоч би капелька… порожня пляшка… Бач! – І Порох показав над вікном порожню пляшку.

Чіпка мовчки витяг з кишені карбованця, кинув на стіл, а сам заходив з кутка в куток по хаті – хмурий, як ніч, німий, як домовина.

Порох обома руками схопив карбованця – та шморг з хати! Незабаром вернувся з веселим поглядом і веселою усмішкою на виду, а в руках – з повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею…

– Не журись! – сказав він Чіпці. – Повна пляшка… Вип’ємо! – підсолодивши голос і на Чіпку глядячи, каже він. – Добре, що чортяка виніс кудись Гальку… Вип’ємо! га?..

Чіпка мовчав.

– Будьте здорові! – обернувся до його Порох і перехилив у рот чарку горілки.

– На здоров’я…

– А нашим ворогам на пропасть! – додав Порох, підносячи Чіпці повну чарку.

Чіпка випив і собі.

– Що, посолодшало?

– Кий біс!

– Випий ще – посолодшає…

Підносить Чіпці чарку… Той простяг був уже руку, щоб узяти, – та Порох вилив собі чарку в рот.

– А що, правда, гірко?! – сказав він, жартуючи. – Ну, на, на – підсолоди…

Чіпка випив і другу чарку… Посоловіло в віччю; вдарило в голову… Він заходив по хаті; розпустив язик, дав волю серцю, став батькувати, лаятись… Порох, заїдаючи талавиркою, підогрівав словами…

Випили ще, ще… Очі в Чіпки налилися кров’ю, в чоловічках засвітили огні… Коло серця – немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю – і запалила серце… Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руку голову – заснув…

Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кісточку, кожен шматочок; та випивав по повній… аж поки не стало ні риби, ні паляниці, а горілка – тільки на денці… Тоді він устав, заховав у грубу пляшку, на прощання, нахильці випивши й останню горілку – і став ходити по хаті… Довго він ходив коло Чіпки, прихилявся, прислухався, торкав його, будив… Чіпка спить. Тоді Порох тихенько просунув руку до Чіпки в кишеню, витяг кисет з тютюном та грішми і, радіючи, мерщій вибіг навспинячках з хати…

Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся… У голові – дурман, у грудях – згага… Давай він пригадувати… Перше всього спала йому на думку зігнута в три погибелі постать Чижика – гнучка, холодна, як гадюка… Чіпка махнув рукою, найшов шапку, надів на голову і вийшов з хати. Надворі ходив з люлькою в зубах п’яненький Порох і всміхався.

– Прощайте!

– Куди?

– Додому.

– Щасливо…

Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце… Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Одна неправда та втрата – втрата всього наймилішого, найлюбішого – пекла його серце… Він ішов, ледве здіймаючи ноги…

Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі… Його обдало холодом, потім обсипало жаром… Порівнявшись з хутором, він спинився… «Не чуть… нема… все пропало!.. Ще вчора бачив… ще вчора… Мабуть, і вона зна… Карай же вас смерть нагла, прокляті…» Він придав ходи в ноги.

Поминув свою землю, навіть не глянув на неї… Далі та далі… Уже сонце зовсім сіло… Уже смеркло, як дійшов він до Пісок… З неба блищали ясні зорі; по селу то там, то там світилося в невеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі, – здавалось, горіла хата зсередини… Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться…

«Мабуть, мати спить, – подумав він. – Нехай же спить!..»

І повернув до шинку.

– Сип горілки, Галько! – гукнув на жидівку.

– Сцо це воно буде?! – усміхнулась жидівка, на Чіпку глядя.

Він прямо пробрався за стіл, на покуття…

– Не питай… давай швидше!

– Не крици, не злякалася… Дивись… скільки з хоц?

– Та сип, що хоч, гаспидське кодло!

– Ці ти не здурів, бува?.. Ну?.. Сип… Давай попереду гросі!

Чіпка полапав у кишені: ні кисета, ні грошей… Він скинув свиту:

– На! та давай швидше! – і швиргонув через стіл свиту.

– Сцо мені з твоєї свитки?.. Вона мені непотрібна…

Один з чоловіків, що сиділи в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чіпкою, підвівся з лави, підняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всі боки.

– Сип, Галько! – каже. – Я за свиту карбованця ложу…

– Сцо ти карбованця? – закричала жидівка, вириваючи з рук свиту… – Цого ти місаєся не в своє діло! Вона твоя?.. Він заставля…

– Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип…

– Сип… сип, – запорощала жидівка. – Скілько з сипати?

– Та давай, щоб тобі дихати не дало, проклята душа… Сип! – гуконув Чіпка на всю хату й ударив кулаком по столу – аж вікна здвигнули.

– Ну, цетвертину всиплю…

Жидівка мотнулась з свитою в другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиною горілки, поставила її перед Чіпкою, та й знову пішла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй свита.

Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третю. Дзенькнуло в голові, посоловіло у віччю. Люди мовчки дивились, одначе ніхто не зважився перший забалакати.

Коли це – увійшов у хату Яків Кабанець.

– А що це, Чіпко? І ти вже?.. – обізвався. – Вип’ємо, значить?

– Вип’ємо, – понуро одказав Чіпка. А далі сміліше:—вип’ємо! – А це вже гукнув на всю хату: – Вип’ємо, дядьку, так, щоб аж мізок у лобі закрутився!

Та – гряк! по столу кулаком… Забряжчали пляшки й чарки, трохи не попадали додолу…

Тут уже й другі промовились. Слово по слову, чарка по чарці – полилася з ротів розмова, а в роти – горілка… Підоспіли ще людці. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дід, кремезний ще нівроку… Його скрізь по селу знали, як чоловіка письменного: він завжди, було, на криласі співає, посеред церкви апостола читає… А на язик собі вдався балакучий, а надто за чаркою… Та любив-таки й випити. Бувало, у неділю, після обіду, прийде у шинок, та й почне теревені точити, та все по-письменному, по-церковному… Зійдуться в шинок людці розважитись, з людьми посидіти, побалакати; візьмуть півкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати – і діда не минуть. Тоді він хоч до світа вже [буде] сидіти та брехати, аби слухали. Іноді, було, насмішить беседу, аж за животи беруться; не вряди-годи й з його покепкують, з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, – а все-таки чаркою не минали ніколи. І Кулик щонеділі, щосвята в шинку.

Придибав він і тепер. За ним – другі, треті. Засіли кругом столу коло Чіпчиної горілки; п’ють собі, патякають, люльки цмолять. Найбільше там було дворових. Випущені на волю, як птиця, без оселі, без землі, без притулку, – вони шукали собі оселі по шинках, щоб швидше скоротати ті тяжкі два роки, котрі вони повинні були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горілці киснути, її п’яним хмелем підсолоджували своє гірке життя: не покинути ж було своєї втіхи тепер! І вони мерщій кидали панські двори та ходили від шинку до шинку. Коли не було за що випити, піджидали – може, хто піднесе чарку-другу. Шинкове панібратство завжди знайдеться. Поприходили вони тепер, – Чіпка не обминув і їх чаркою…

Як підпили вже, то той заспівав з п’яних очей, той бідкався, – куди його пристати, як з паном розв’яжеться… А Чіпка не дослухається. В одній сорочці, розхристаний, одно кружає та й кружає, кричить, батькує, по столу кулаком гамселить, як навіжений…

– Що це воно за знак, Чіпко? – питає його Кабанець, коли Чіпка знемігся трохи, – ти ж, мов, до сього дива не теє?..

– Не вживав? – Ні!.. А тепер буду…

– Чого ж це так?

– Бо нігде немає правди… немає добра… і землі нема… пропала! Ну й гуляй!

– Та де ж твоя земля ділася?..

– Де?.. взяли… одняли гаспидські п’явки… пропала!.. А земля пропала – все пропало.

– Так, так, – підхопили двораки, – без землі – що?.. Без землі – життя нема!

– Риба без води, а чоловік без землі – гине, – увернув Кулик по-письменному.

– Еге ж, еге… А коли так – пий, поки п’ється, гуляй, поки гуляється! Без землі… все по боку! Нащо воно? Навіщо тепер корова, кобила, вівці?.. Га?.. Навіщо?.. Гуляй, душа, без кунтуша! – Та, бух! по столу кулаком…

Стіл заходив ходором; чарки й пляшки заторохтали, одна чарка навіть упала додолу, під стіл, та ніхто не поліз її доставати: всі задивились на Чіпку… А він знову за своє:

– Дядьку Якове! Ніхто не зна… о-ох! ніхто не зна… Прокляті! П’ятдесят рублів хотіли за землю… Не в землі сила, не в землі вона була… ні! Земля – що?.. Земля!.. Хліб родить, як коло неї походиш; хазяїном робить… Сказано: земля! А без землі – усе пропало… усе! – Чіпка придавив на останньому слові, повів грізно по хаті очима, заскреготав зубами, положив на стіл руки, схилив на них голову – та й притих…

Люди дивувалися, поглядаючи на Чіпку, – дивувалися його непевним речам, а проте пили його горілку, поки до каплі випили. Тоді дехто давай рушати.

– Ану, Микито, час додому! – каже, ледве стоячи на ногах, один кріпак до другого, що сидів та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами… – Чув, Микито? рушай!

– Підожди трохи, – одказує Микита.

– Чого?.. Ходім, кажу, а то покину!.. їй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лічити, дарма що він по-письменному балакає…

А Кулик глянув на кріпака, похитав головою і залепетав:

– Аще, аще, єда… єгда… бо… созда… мир… Сатанаїл заздрив. Согріши Адам з Ївою… нехай царствує!.. Людіє! од слуха зла не убоїмся…

Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже річ не про Йосипа, устав, вийшов за сусідом з хати… Хто тверезіший, собі став за шапку братись. А зосталися самі п’яниці. Той харчав, звалившись під лавкою; той сидів, обпершись спиною об косяк вікна, та здригував – замерз; а дехто виводив не своїм голосом якусь п’яницьку пісню – чи про «журбу впрямую», чи про неслухняну «долю»…

Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи – п’яний-п’яний, п’яніший землі…

Як глянула Мотря на його, то й перелякалася…

– Що це, сину?!. на яких це радощах?..

Чіпка сів на лаві, схилив голову…

– Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те…

– Свитка?.. шапка?.. Нема!.. Нащо вони?.. Навіщо все, коли… у-у… у… – завів на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима.

Материне серце мов хто в жмені здавив… Давай вона його умовляти:

– Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі кілька літ, та хліб їли… й тепер не сидітимемо без його… Ти тоді малий був, – сама пучками та ручками заробляла, – та не померли з голоду… А тепер – не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допоможу… Що ж робити? На все його святая воля!

– Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого – ані-ні!.. Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало… все пропало! І добро й душа пропала… бо немає правди на світі… немає між людьми… Тепер моє щастя – ось-ось було, та… уплило!.. – Чіпка розвів руками – і задумався…

– А все люди, все люди… Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечку ненавиділи – з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались… Я малим був, а все бачив… За чортеня щитали… Я чорт… е-е… Я чорт… над чортами чорт!.. А баба вчила мене людей прощати, а дід – любити… Дурнії дурні! не стоять вони слова доброго… Їх мучити… му… морр…

Та – пуць! на землю… Так і захарчав…

Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, вкрила нею Чіпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку… Сплили перед нею давні лихі роки; пригадала вона свою криваву працю; перескочила її гадка на свого чоловіка-москаля… Де він? що з ним сталося?.. Може, розпився, розволочився, та так де-небудь під шинком богу й душу віддав… Глянула на сина, що, як той сніп, лежав на долівці – харчав, і стиха прошептала: «Господи! сохрани його й заступи!»

Прокинувся Чіпка – вже геть підбилося сонце. Голова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокче кров з його… Походив він, походив по хаті; не глянув навіть матері в вічі; вийшов, ніби до худоби, та й потяг – не в загороду, а прямісінько до Гальки… На третій день – знову на ослоні в шинку. На четвертий там його сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала…

П’ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів щирих: Лушня, Матня та Пацюк – одна думка, одна гадка. Всі вони однакових літ: не то, щоб старі, не то й молоді, – вже підтоптані парубки.

Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима… Вони так і говорили в його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила, – такий балакучий.

Пацюк собі худощавий, низький, мишастий, справжній Пацюк, такий і прудкий; говіркий, співучий – на селі перший співака.

Матня одрізнявся од усього товариства й норовом, і околом. Який завтовшки, такий завбільшки; неповоротний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну тільки горілку: дудлив її, як воду, й у тому покладав усю свою втіху.

Були вони всі три панські й повиростали по панських дворах. Лушня був пана Совинського, а Пацюк та Матня – пана Польського, того самого, що й Чіпчин батько.

Матня та Пацюк узяті в двір ще малими підлітками: перший – від плуга, другий – від овець. Гірко їм було розставатись з батьком, матір’ю, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцями, як і вони; тяжко кидати рідне дворище, де їм знакомі були всі закутки, де їх родила й пестила мати; зелені степи, де вони викохували хлоп’ячі сили; гірко було кидати, яке не є, своє, а йти до чужого, до панського… Та що ти вдієш супроти панської волі? Панові треба… на те в його й кріпаки, що треба! Як не плакали, як не благали матері пана – викладали йому, що білоголові сини їх, як старшенькі, єдина поміч у трудній праці, – та не помогли ні сльози, ні викладки… Панові що? Хіба пан думав про гірку працю, хіба йому слід до того свою панську увагу звертати?! Пан ще й розгнівався, що його панську голову якісь сільські жінки клопочуть такою дурницею… та й звелів попрогонити матірок з двору. Пішли матірки, понесли невимовлені прокльони на устах, гіркий жаль у серці… А сини їх зосталися в дворі підпасачами: один – коло скоту, другий – коло овець.

Лушня родився й виростав у панському дворі. Умер старий Лушня, що жив на Вовчій Долині, на хуторі, покинув дочку-дівку на світі. Одним одна робоча сила в сім’ї, бо мати вмерла, а сироти, як кукіль, зосталися… Як на те панові заманулось покоївки. Її ото й узяли до панських покоїв, – бо, на лихо собі, й непогана була. На її ж місце перевели на хутір сім’ю з двору. Спершу плакала дівка та боялась усього, а найбільш – як би догодити старому панові. Та, видно, догодила-таки, бо через рік з дівки стала молодицею, породивши білолицього чорноголового хлопця Тимошку. Як піднявся Тимошка на ноги, став розбирати всячину, то його взято за лакейчука до молодого пана, – старого тоді вже не було на світі, – чистити та набивати тютюном люльку, подавати води, а більше всього – стояти в кутку передньої коло дверей кабінету, на случай якого приказу. Всього натерпілося хлоп’я. Іноді, довго стоячи, на ногах засипало, падало додолу. Пан тоді не то, щоб одсилав спати, ні: вибивши добре, щоб не був такий сонливий, становив навколішки на всю ніч. А іноді, щоб не задрімав, бува, й навколішках, підсипав гречки під голі коліна… Було й так, що пан, не знаходячи довго чого-небудь з своїх, розставлених по столу цяцьок, – присікувався до хлопця, та бив за те, що той ніби покрав, тоді, як, роздивившись гаразд, – цяцьки або стояли, або лежали тут же перед носом… Набачивши, знову бив за те вже, що хоч не вкрав, то замірявся вкрасти, бо перестановлював усе… Гірко прийшлося хлопцеві таке життя, злість накипала в молодому серці. «Коли не краду, то б’ють, – дума сам собі, – за те, що посягаю вкрасти, то хай же краще б’ють за те, що краду!». І через рік, через два з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодіячка, котрому нічого вкрасти все, що тільки близько лежало коло його, й божитись-присягатись, що він і сном і духом не знає, як воно опинилося у його в кишені… Може, хто другий підкинув, щоб тільки його вибили, – виправлявся він. Тимошку знову за це били, тяжко били; та бійкою нічого не взяли. Підріс він, став ще хижішим, ще запеклішим. Украде, бувало, який пустячок та й підкине другому, щоб від себе очі одвести; а добре що вкраде, то так заховає сам, що не знайдуть. А оглянуться, стануть допитуватись, він ще й виказує: отой, мов, або ота вкрала! Безневинних б’ють, а він собі нишком крадіжку поживе, та й сміється потайно…

Злодійкувате життя не по душі самому запеклому злодієві. І в такого іноді бувають часи, що оступлять його добрі думки, мучать його, розривають… Чоловіча совість не замирає в самій запеклій душі. Не замерла вона й у душі Тимофія Лушні. Бували такі години, коли він, згадуючи свої вчинки та безпутне життя, сам собі думав: «А може ж, воно й гріх так робити?.. Може, за все те оддячиться, хоч не на сім, то на тім світі!..» Страшно йому ставало й разом тяжко, соромно. Тоді він, щоб хоч трохи розважитись, щоб погасити Прометеїв огонь у мученій душі, прихилився до скляного бога: привчився горілочку вживати… Помітили раз його п’яним, – вибили добре на конюшні, прогнали з горниць, наставили кучером. Це було літ за двоє перед волею. Йому було тоді літ двадцять…

На стані – вільніше трохи, ніж у горницях. Там – що не зробив, пан бачить, бо з своїх очей не спускає; а тут – хоч і бачать панські коні, то нікому не скажуть… Передньої покинути не можна; а з стані – коли не вдень, то вночі вирвешся… Лушня встряв у шинки. Там він зазнався з Матнею і Пацюком. Ці – теж повиростали в неволі. Хоча вільні степи та широке поле, де вони влітку скот пасли, одводили трохи їх замлілі душі, зате зимня пора налягала на їх плечі важкою вагою й давила обох… до горілки! Поробились вони п’яницями, волоцюгами, злодюгами… У шинку побраталися з Лушнею. Побраталися – і таємна крадіжка, схови та перехови, та нічні пропої накраденого стали їх товариською роботою…

Мучились-мучились пани з ними, та не діждавши й тих двох років, що кріпаки повинні були одробити після волі (а роки ті здалися довгі-довгі, тяглися віками!) – повиганяли їх з двору на всі чотири…

Не маючи ні землі, ні оселі, ні пристановища, – ні під собою, ні за собою, ні перед собою, – як вільна птиця в полі, як дикий звір у борі, – хлопці розбрелися по селу… Де його пристати? де голову приклонити, заховатись часом від лихої години?.. Ще під будень сяк-так: де-небудь на роботі: в жидів дрова рубати, в людей молотити, віяти, косити… А як вечір настане, або свято, або зостався хто який день без роботи… Хоч під греблю!.. Ніде притулку немає, ніде пристати, спочити. У селі дві місцини некуповані. Одна – вулиця, друга – шинок… Тільки на вулиці небезпечно. Ляжеш під тином спочити – собаки стягнуть; посеред вулиці – наїде хто, а хоч не наїде – волосні піднімуть, запруть у чорну, подумавши, що п’яний… Зостався – шинок… І за шию не ллє, й тепло, й людно… Є де, хоч не розкішно, спочити під лавкою; є з ким розважитись-побалакати, заспівати, випити… Став і нашим хлопцям шинок рідним батьком, горілка – матір’ю. В шинку вони мали собі захист, притулок; чарка горілки стала їх порадою й одрадою… Шинок ніколи не пустує: то той, то другий… І наші хлопці там! Як перепаде чарка горілки – за упокой раба божого, за здоров’я народженого, або й так по пригоді, то й добре! Веселий співа він, коли співають ті, що частують, а плаче, коли вони плачуть… Як же випадав коли такий нещасний день, що ні роботи, ні в шинку нікого, а в самого ні крихти хліба, ні шага грошей – їсти, аж шкура болить, випити – аж за серце ссе… не гріх тоді й підняти, що легко лежить!..

З оцими-то злодійкуватими ледацюгами, гультіпаками зазнався Чіпка. Тиняючись з шинку до шинку, стрів він їх раз, удруге… як частував кожного, хто підвертався під руку; вони зараз же таки й втерлися його в товариство. Пили на його кошт; гуляли за його добро; розказували йому своє бідолашне життя, про свою гірку долю, привернули його жалісне, тепер строюжене нещастям, серце – і потоваришували… Цілий день п’ють та гуляють по шинках, гуляють іноді й за північ, а перед світом ідуть до Чіпки висиплятись. Виспляться, викачаються, візьмуть з собою Чіпку та з добра його що-небудь, – та знову в шинок… Так кожнісінького дня.

Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та плакала, та вговорювала Чіпку; потім того – лаяла, ганьбила; а далі – бігала в себе по вгороду, по вулиці та кричала-репетувала:

– Ой, лишенько! пропала ж я тепер… погине моя бідна голівонька… Тепер же мені все одно, що з мосту та в воду…

Стрівають люди, жалкують, розпитують…

– Та як же?.. як же?.. – розказує кожному з плачем Мотря, – любий та милий був, а то ж зразу… на тобі, та цить! Не переживу ж я цього, не зможу… Свитку пропив, одежу всю – в одній сорочці, як харциза, як махамед який!.. Уже третю вівцю пропиває… Та й товариство підобрав під пару – волоцюг зо всього світа… Боже мій! що ж тепер робити мені, бідній?..

– Ви б його вмовляли; ви б його словами ганьбили, – [радили] люди Мотрі…

– Чи я ж не вмовляла, чи я не благала?!. – плаче Мотря. – Та я ж йому не словами, я йому сльозами виливаю… гіркими докорами очі вибиваю… Та що з того?.. Сказано: як об стіну горохом!..

– То ви б у волость… Хай його з тиждень подержать у холодній! Витверезвиться – опам’ятається, а то йому вже памороки забило…

Послухала Мотря людської ради, пожалілася в волость. Узяли Чіпку п’яного, силоміць посадили в чорну. Незчувся, як і заснув…

Надвечір оглянуться товариші – нема між ними Чіпки. Увечері пішли, та як чорна була лихенька вже, вони її продрали й випустили невольника.

Іде Чіпка додому… У голові – хміль; на серці – зло… А тут ще ззаду йде Лушня, примовляє:

– Яка вона тобі мати? жалітися на сина?! Хто назве її після сього матір’ю? Садовіть, мов, сина в чорну: через його мені життя немає!.. Де се воно таке на світі видано?!

Не йде Чіпка – летить додому; не дише – огнем паше і, як скажений бик, налітає на хату… Брязь! – одно вікно… Дзень! – друге… Посипалось трете… Грюк! ногою в двері… Полетіли й двері в сіни.

Мотря з переляку залізла на печі аж у куток… Убіг Чіпка в хату, кричить:

– Де вона?.. де стара відьма?.. Чи не заміж, бува, забажала?.. Може, бахурів навести заманулося?.. То щоб син не перечив, – у чорну його!..

Уразили такі гадючі слова материне серце. Як підстрелена горлиця тіпається-б’ється, тихо туркоче й стогне, так мати затіпалась на печі в куточку, та стиха, гірко промовила до сина:

– Побійся, Чіпко, Бога! Подумай, що це ти кажеш?! Мені світ не милий, мені… – Не доказала, залилася гіркими сльозами.

– А мені?.. Мені, ти думаєш, легко воно живеться?! У мене, може, серце від болю як не розірветься!.. якийсь ірод в йому мов свердлом крутить… Так ще мені, – на?!

– Нащо ж ти п’єш, сину?.. Чи воно тобі легшає? Слухай отих братчиків, що понаводив з собою, то вони тебе підведуть!.. вони будуть, поки в тебе буде; а як не стане, то де й дінуться…

– Не бреши, стара! – перебив її Петро Пацюк.

– Хай уже ти, молодший, будеш брехати, а мені, старій, не приходиться!..

– І що то воно за мати, коли йде на сина жалітися? – піддає Лушня огню Чіпці. – Хіба то є мати?! Який добрий чоловік скаже путнє слово про неї?!. Не те, щоб покрити сина… Чи бачила що, кажи: не бачила; чи чула, – не чула!.. Ні! вона зараз: ось, мов, який мій син… Беріть його, люди добрі, та садовіть у чорну!.. Яка ж вона мати?!.

– Бач, що кажуть люди?! – гука Чіпка. – Чуєш, що кажуть?!

– Люди?! – сумно, гірко, з плачем промовила Мотря, – та більше не змогла й слова вимовити: умиваючись сльозами, замовкла…

Довго ще Чіпка гукав, довго кричав, та, витягши з скрині материну нову білу свиту, майнув з товариством до Гальки.

Стояла вже пізня осіння пора. Холодний вітер вривався в побиті шибки й навпростець віяв у розчинені двері, що покинув за собою Чіпка. Мотрі зробилось холодно. Устала вона з печі, щоб хоч двері зачинити. Гляне – в хаті, як у пустці: стіл перекинутий, горшки побиті, скриня розчинена… Кинулась Мотря до скрині, – та й охолола… Там усе перевернено, перекидано, порито – і свити немає… Мотря так і впала на скриню!

– Боже ж мій, Боже! скільки я літ працювала, скільки нічок недоспала, думок передумала, здоров’я вкоротила, поки сього добра наскладала!.. А тепер – рідна дитина все по шинках розносила!..

Сльози в три ручії ллються; жаль та досада давить одурене материне серце… Насилу підвелася з скрині.

– Боже! Великий заступниче! – замолилася, здіймаючи руки до Бога, – єдина надія, єдина утіха, – та й та мене одурила… Побий же його свята твоя сила, де він ступнем ступить, куди він лицем повернеться, коли він так зневажив матір стару! Дай йому, Господи, діждати такої шани та честі від своїх діток…

Та зв’язавши останнє своє збіжжячко в клуночок, перекинула через плече, перехрестилася – і пішла до сусіди, старої баби-пупорізки, що жила недалеко від їх дворища.

Немає тоді Чіпці впину, немає заборони, бо й у хаті нікого немає… Так, з побитими вікнами, стояла вона на край села пусткою. А Чіпка – одно гуля, з шинку до шинку сновигає та знай тягне з господи все, що тільки на очі навернеться. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиню, навіть усю одежину. Зосталося тільки те, що на йому: латана свитка, драні штани та одним одна сорочка – чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без шапки, ходить він по селу від шинку до шинку, день у день, ніч у ніч; а перед світом, як домовик, іде в свою пустку… Нічого нема!.. Тільки й зосталося, що в току стіжки недомолоченого хліба…

– Нащо то в тебе хліб гниє в стіжках? – раз питає його Лушня. – Продай його жидам: усе ж гроші! А то так і пропаде…

– А справді, – промовив Чіпка.

На другий день кинулись хлопці вишукувати купця. Чіпка шукав свого чоловіка, та не знайшов. Лушня з Пацюком метнулись по жидах. Найшли купця швидко й повели на вгород, де ходив Чіпка коло стіжків.

– Чіпко! – гукнув Лушня ще за двором, – купця ведемо.

– Жида?

– Еге ж.

– Жидові не продам!

– Тю-тю… Чому? Який чорт не купив, то купив, аби гроші дав.

– Оже я жидові не продам…

– А почому, Овраме, за копу даси? – не слухає Лушня, торгується.

Жид пішов навкруги стіжків обдивлятись. Висмикує колоски зсередини, виминає на долоні, роздивляється.

– А поцому буде? – питає тоді.

– По карбованцю даси? – каже Лушня.

Чіпка стояв одсторонь коло одного стіжка, та в землю дивився, міркував щось.

– Ой, вей! за цей гній? – скрикнув жид.

– А почому ж ти думав?

– По копі с сагом… більсе не мозна дати…

– Іди ти к бісовому батькові! – одрубав Чіпка та й пішов сам до хати.

Лушня та Пацюк зосталися на току з жидом.

– Ні, Овраме, – каже Лушня, – за таку ціну ти ніде не купиш.

– Це не такий хліб, Овраме, як ти думаєш, – увернув Пацюк, – це хліб хазяйський. Ми це знаємо. Ми знаємо, як він сіявся, як і складався… Тут хіба зверху трохи затекло, а то тобі – як порох сухе… Ось дивись! – та й висмикнув зсередини стога жменю жита.

Жито було справді добре: колоски товсті, довгі, повні сухого зерна.

– Ось на, подивись – яке жито!

Жид хоч сам уже виминав колоски й роздивився певно добре, що то за жито, а проте ще взяв колосок у жменю, вимняв і розглядав зерно. Лице його нічого не виказало – ні похвали, ні огуди; тільки ледве примітні іскорки зажевріли на одну хвилину в його чорних очах, та й ті потухли… Він почухав бороду.

– Не скупись, Овраме, – пристає Лушня, – ми тобі його й вимолотимо, до розуму доведемо.

– Ну, сцо з, не скупися? За вісцо його більсе давати?!

– Як, за віщо? за хліб! Глянь: як одно тобі зерно! Чисте, повне… немолоте б їв! – Лушня справді взяв кілька зерен у рот і жував.

– Та сцо з, по карбованцю?!..

– Та ні, не по карбованцю, – одказує Лушня, – він дешевше віддасть.

– Де з хазяїн? Цому він не йде торгуватись?

– Він у хату пішов… мабуть, води напитись… Побіжи лишень, Петре, та кликни!

– Чіпко! Чіпко-о! – гукнув Пацюк, до хати йдучи.

– Чого? – подає голос Чіпка з хати.

– Іди ж кінчать, чи що.

– Я сказав: жидові не продам.

– Чому?

Чіпка не обзивався. Пацюк підождав трохи, Чіпка не виходив з хати.

– Ідіть сюди, до хати! – гукнув Пацюк на Лушню з жидом.

Ті рушили, ведучи все-таки розмову про жито.

– Ні, ти, Овраме, не скупися, – каже Лушня. – Хліб, я тобі скажу, такий, що, от ми скільки молотили, а не бачили такого на селі!

– Та сцо хліб? Хліб – як скрізь хліб.

– Та ні! То не з тієї землі. Це тобі хліб з цілини, та ще такої цілини, що років з десять ні рала, ні плуга не бачила… Це з ситої землі хліб, – розпинався Лушня.

Тут вони саме дійшли до хати.

Чіпка сидів собі в хаті, мовчки, наче зажурився. Як ще не приходили товариші з жидом, він обдивлявся тяжкою працею наскладані стіжки. Чорні зокола, вони уразили його серце, перемчали його думки в той недавній час, коли він, ще весною, назирав оцей самий хліб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрівся з Галею, – балакав, жартував з нею… Коли він жав його, рано встаючи, пізно лягаючи; в’язав у снопи, складав у копи, возив, складав на току, почуваючи себе хазяїном, голублячи в серці надію вдвох се добро поживати… Тепер та надія почорніла, як і його колись зелене та золоте жито… Брови в його насупились; коло серця, мов чорна гадина, обвився жаль…

«Hi, не продам! хай краще зогниє на моїх очах… а не продам!» – думав він.

На той час Лушня з жидом напрямились у хату. Чіпка вискочив на поріг, та – як одрубав – грізно промовив:

– Нащо ви його ведете сюди? Хліба я не продам!

Усі здивувалися, аж поторопіли.

– То коли не продаси, – заґвалтував жид, – насцо з було мене водити? Мені ніколи, в мене сце он скільки діла, а вони водять!.. – Та й побіг з двору.

Чіпка заховався знову в хату; Лушня й Пацюк, похнюпивши голови, за ним увійшли.

– Чи ти не здурів, Чіпко? – трохи перегодя питає Лушня. – Такого дорогого купця та відіслати… Кому ж ти хліб збудеш?

– Я сказав, що не продаю!

– А що ж? Хіба краще, як він у тебе зогниє?.. Га?.. Лежить собака на сіні…

Чіпка грізно зиркнув на його… Лушня затих. На той час у хату вскочив Матня.

– Га-га, братця! Є! гуляй! – кричав він, держачи обома руками пляшку з горілкою.

– Де ти запопав? – зрадів Пацюк.

– Знайшов, братця!

– Де?

– У шинку…

– Як же ти?

– А так… – Матня показав руками, як він схопив пляшку.

Розмова повернула на інший шлях.

– Та як же ти – чи украв, чи одняв? – допитувався Пацюк.

– Не питай, як, а питай – чи добра! – каже Матня, частуючи Пацюка.

Той похвалив. Матня до Чіпки.

– Ось на, братику, покуштуй! Ось – на! Сказано: губи злипаються, така добра!

Чіпка випив. Випив і Лушня. Горілка розв’язала язики, почались кази та перекази…

Лушня знову пристає до Чіпки: чом та й чом хліба не продає?

– Не продам я жидові, – одказує Чіпка.

– Та кому ж ти продаси його?

– Нікому!

– А шкода! Зогниє – так ні за цапову душу… й чарки горілки не вип’ємо! Продай, кажу. Продай, брате! Ти знаєш, як загуляємо?

– Не хочеться, братця! Коли б ти знав, Тимофію, як не хочеться!.. – верзе Чіпка вже напідпитку.

– А нащо ж воно?.. Одно ж – зогниє!..

– Ну, так стійте: піду завтра до Грицька… Коли йому не продам, то хоч так віддам…

– Тю-тю! То ти краще мені так віддай, – каже Лушня. – Я знаю, як поверну. А Грицько – що? Звісно – багатир: візьме собі, поживе й спасибі не скаже…

– Другому нікому не продам… не годиться!

Далеко за північ товариство підбивало Чіпку кому продати хліб – то продати, а даром Грицькові не давати. Чіпка не згоджувався.

– Я з ним товаришував; я з ним ще малими хлопцями вкупі овець пасли… Хай йому на нове хазяйство. Нехай хоч він чесно поживе мою працю, коли так судилося!

На другий день, рано-вранці, Чіпка пішов до Грицька. Нова хата, біла, чепурна, привітно виглядала з-за обголених лихою осінньою негодою груш та рядка прутнястих верб. Двір був просторий, чистий, оплетений; ззаду, на току, стояли ожереди соломи; з лівого боку чорніли грядки та невеличкий молодий вишник; з правого – хлівець, загорода та погріб. Коло воріт, над перелазом, білів новою цямриною колодязь, виглядав на шлях новим високим журавлем…

Чіпка вступив у двір. Велика, чорна, кудлата собака кинулась на його з-під загороди. Чіпка подався назад до ліси, став випручувати хворостину. На собачу брехню вибігла з хати молода, як дівчина, молодиця – низенька, чепурненька, та й почала гукати на собаку. Собака одбіг на вгород та скавучав. Чіпка підійшов до молодиці, привітався.

– Добрий день!

– Здорові були.

– Що, Грицько дома?..

– Ні, нема…

– А де ж?

– У пивниці.

– І давно там став?

– Hi, недавно… На тім, бачся, тижні… Ні, аж на третім… приїхав жид та й найняв.

– А коли він дома буває?

– У п’ятницю на ніч завжди буває… А це щось за знак – учора не було. Сьогодні повинен бути. А він вам нащо?

– Та треба… Хочу йому хліб продати.

– Не знаю, – каже вона, задумавшись. – Надійдіть трохи пізніше, туди к обіду, може, він звернеться…

– Добре… Прощавайте!

– Ідіть здорові.

Чіпка пішов шляхом додому; молодиця – в хату.

Грицька справді не було дома. Восени, упоравшись з хлібом, він порадився з Христею, та й став до пивниці. Оже тепер уже він робив без того запалу, з яким кидався до діла торік. Він тепер уже свого доскочив. Чого ж йому з шкури вилазити. А коли жид дає добру плату, то щоб сидячого татари не взяли та на печі не лежать, – чому той тиждень і не проробити, повагом та роздумуючи, та розглядаючи на всі боки?!

Не минуло й години, як Чіпка пішов, Грицько приїхав.

– Чому це тебе вчора на ніч не було? – стріла його Христя.

– Та тут таке трапилось: не мені б казати, не тобі слухати! – одмовля Грицько.

– Що ж там таке? лихе що?

– Та щоб дуже лихе, то, дяка Богові – ні!.. Та й доброго мало…

– Та що ж там справді таке? Кажи швидше! – пристає злякана Христя.

– Жида Оврама обікрадено… То це нас держали аж до сьогодні.

– Я думала, що там?!! Хто ж його обікрав?

– Бог його знає… Якісь, каже, замурдовані люди… Понадівали машкари, пов’язали гаразденько всіх та й забрали, що знайшли.

– Що ж воно за люди?

– Він одгадує на москалів, бо по-московській балакали… А шкода, коли хоч, Оврама!

– От, велика шкода – жида! Однак з нас надрав…

– Ні, Христе: жид жидові не рівня. Другий жид, то таки насправжки жидюга, а Оврам, я тобі скажу, добрий чоловік, хоч і жид… Нічого Бога гнівити: він тобі й запоможе, коли там подушне, нужда яка… Звісно, своє візьме – не грошима, так роботою… І тепер у його на пивниці трохи не всі – за одробіток… Добрий жид. Усі його тамтешні люди шкодують…

– Усі вони добрі, як сплять; а тільки розплющить очі, то так і норовить, як би в тебе що видурити, як би тебе так заборсати, щоб з його лап не вирвався… Дасть карбованця, двох, а одроби йому на десять. Всі вони одним миром мазані! Бач! А я тобі й забула хвалитись: до тебе Чіпка приходив.

– Який Чіпка?

– А той… що, як навіжений, ганяє по селу…

– Ага!.. Чого ж це?

– Та каже: чи не купив би ти хліба?

– Якого хліба? – пита, роздумуючись, Грицько.

– Не знаю… Каже – хліб продати… А я стою собі та думаю: який це він хліб продає, й навіщо тобі хліб купувати, коли, спасибі Богу, й свій ще потроху тягнеться…

– Що ж ти йому одказала?

– Що ж я йому одказала? Сказала, щоб зайшов пізніше, як ти дома будеш…

– Ну, а він тобі – що?

– Каже: зайду, – та й пішов з двору.

– Гм, – мугикнув Грицько. – От, дивіться, коли не здурів парубок… З круту спився!

Розмова про Чіпку на цім обірвалася. Грицько став розпитувати, чи все гаразд у господі, що робила Христя, чи здужала, чи ні?.. Христя одказувала і собі розпитувала Грицька: що їм казали, про віщо розпитували, як задержали? Перегодя трохи, Христя питає чоловіка:

– Чи не час уже обідати? Ти з дороги – виморився, виголодався… пообідаєш, спочинеш…

– Та таки й справді виголодався. Хліба нестало, випросив був краєць у чоловіка та перехопив трохи… А тепер – немовби й теє…

Собача брехня перервала їх річ. Христя глянула в вікно.

– От і Чіпка йде…

Грицько собі глянув.

– Та й обірваний та обшматований який, Господи!

– Може б, сказати, що тебе нема дома, поки пообідаємо? – дивлячись на Грицька, питає Христя.

– Ні, хай… чоловікові втретє не забиватись… Ти знаєш: ми з ним колись товаришували, як ще вдвох вівці пасли. Чудний трохи… а добрий був друзяка… А тепер, глянь: що з ним сталося?!.

Чіпка скрипнув дверима, увійшов у сіни; собака аж за одвірки гризе, так валує. Христя одчинила хатні двері.

– Та й собака ж у вас! – обізвався до неї Чіпка. – З порожніми руками не сікайся!.. Здорові були!

– Здорові… Ідіть у хату: я вже сама закручу завертку, бо вона в нас так туго ходить, що як хто другий, то й не закрутить…

Христя кинулась до надвірних дверей, одчинила їх, гукнула на собаку, потім зачинила й закрутила заверткою.

– Що, Грицько вернувся? – питає Чіпка, дожидаючи, поки Христя поралась біля дверей.

– Вернувся. Чому ж ви не йдете в хату? Ідіть!

Чіпка несміливо вступив у хату та й став коло порога.

Йому якось і соромно стало, і страшно… Грицько привітався перший.

– Здоров, Чіпко!

– Здоров, Грицьку! Здоров, брате!.. Чи бач, як ти перемінився!.. Як одружився, то й не пізнати тебе!

– Чим же я перемінився?

– Усім… заріс, постарів…

– От, ще вигадайте! – защебетала Христя. – Де ж таки він старий?.. То він не поголився… то так воно здається…

– А може… Та ні: я таки тебе, Грицьку, молодшим бачив…

– Це так мене зостарила молода жінка, – сміється Грицько.

– Тільки б і старості… – усміхаючись, каже Чіпка.

– Та й ти, Чіпко, перемінився… на себе не схожий… Чого це ти так занепав?

– Лихо, брате!.. – зітхнувши, одказав Чіпка й сів поруч з Грицьком коло столу. – Кого те лихо до добра доведе?

– Що ж тобі за лихо таке?..

– Багато, Грицьку, розказувати… – ще раз зітхнувши, одмовив Чіпка й скорим поглядом окинув хату.

Простора хатина, чепурно вибілена, тепла та ясна, тиха та щасна, війнула на його якимсь теплим духом… Йому так стало легко, мов стіни до його лиха прихилялися… На серці в його стало так люб’язно; думки його повернулися назад – і перенесли його разом на степ; намалювали йому старою неміччю скаліченого діда Уласа, швидкого Грицька, що на барані їздив; кинули його на верби горобенят драти… Жив-жив!.. Жив-жив!.. – наче хто молотками гамселив цими словами у виски йому… Він болісно всміхнувся… Глянув на Христю… І понесли його думки на поле, між зелені жита, де він перше зустрівся з Галею… Жаль йому стало свого бувалого життя, котре пестило його надії; йому заманулося кому-небудь їх одкрити, з ким поділитися… На очі наверталися – чув він – сльози; він боявся, щоб не бризнули, – та водив очима то на Грицька, то на Христю… І здалися вони йому такими щасливими, такими добрими, привітними, що він незчувся, де дівся його страх перед ними, сором за своє безпуття… Йому забажалося щиро, від серця, побалакати з ними, як з рідними. Звісивши на груди голову, в землю потупивши очі, він став навертати на себе розмову.

– Багато, кажу, – почав він, – розказувати… і за день усього не перекажеш… Лихо, сказано, як до кого причепиться, – не одскіпаєшся!..

– Хто ж винуватий у вашому лихові? – обізвалася, глядя на його, Христя. – Мабуть, чи не самі найбільше?..

Докір цей хоч і вколов з першого разу Чіпку, оже він ні зморшкою, ні поглядом не виявив того. Йому аж подобалось питання, так прямо вимовлене жіночими устами.

– Та трохи й сам винен, – одмовив він, задумуючись. – А то-таки й люди…

– Чим же люди винні? – сповідає Христя.

Чіпка поворухнувся. Видко, він не ждав такої сповіді. Помовчав трохи, та все вниз дивився, ніби роздумував: чи казати, чи ні? А далі туго, немов слова до язика поприлипали, а він їх одривав з великим болем, промовив:

– Неправдою своєю!..

Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чіпка оці два слова, скинув очима на Христю:

– Ось годі тобі базікати! – обізвався до неї, – готуй лиш краще обідати, та пообідаємо всі разом. Ти, Чіпко, ще не обідав?

– Та я вже, бог його знає, коли й страву бачив, – з жалем признався Чіпка.

Мова його вразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе він був такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалієш… Грицько мерщій посунувся за стіл, на покуття, та запрохував Чіпку сунутись ближче до його. Христя метнулась до хліба, до мисок, до печі. Швиденько насипала борщу у миску, поставила серед столу; достала ложки з мисника, порозкладала перед кожним, – та вже мала була сама сідати на ослоні до столу, – як Грицько промовив:

– Чи це б то так на суху й сідати?.. Воно, мабуть, жінко, в нас у хижці й горілка є… Ми так давно бачились з Чіпкою, що годилось би й випити. Ось давай лиш по чарупині… Та мене, правду кажучи, наче щось ломить, тре… Чи не покине, бува?

Христя вийшла до хижі, незабаром унесла пляшку з горілкою, поставила на столі й сама сіла.

– Наливай, жінко!

Христя налила. Грицько взяв чарку в руку та, обертаючись до Чіпки, промовив:

– Пошли ж нам, Боже, всього, чого ми тільки бажаємо!

– Дай, Боже! – одказує Чіпка.

Потім Христя знову налила чарку, а Грицько підсунув її до Чіпки. Випив і Чіпка.

Тоді вже сам Грицько налив півчарки, посунув до Христі, примовляючи:

– Випий же й ти, жінко!

Христя взяла чарку в руки, пригубила, кивнула головою – й почала їсти борщ.

Принялись до борщу й чоловіки. Чіпці здалося, що він зроду не пив такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу. Поїли борщ, Христя достала локшину на молоці… Чіпка, як три дні не їв… Усе йому здавалося таким добрим, смачним; самі хазяїни – такими щирими, привітними людьми, що він аж повеселішав трохи… З лиця спала в його тума; на лобі розправились зморшки, що як ті хвилі то набігали, то збігали; він радісно засвітив своїми розумними, темними очима й став сповідатись…

– Так ви, паніматко, – обернувся він з словом до Христі, – хочете знати: чим люди винні в моїм безголов’ї? Усім винні! Од самого малого, непримітного, до самого великого, найбільшого…

Ви тільки погляньте: як вони між собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як Бог приказав жити?.. Еге ж! Вони б мали – один одного в ложці води втопили, з лиця землі змели!..

Грицько всміхнувся…

– Ну, що тобі до того, Чіпко? скажи мені, Бога ради?.. Адже тобі від того ні знобить, ні гріє…

– Як, не знобить? А правда де? Де та правда, по котрій нам велено жити? де вона ділася? хто її вкрав у нас? – гарячився Чіпка. – Куди вона забігла?.. га?

– А нема правди, – одказав Грицько, – то живи так, як і всі живуть…

– А як не дають жити? Що тоді?

– То все мана тільки!

– Ой, Грицьку! ой, братіку! не кажи так… важко мені, пече мене таке слово…

– Не знать, що вигадуєш, Чіпко! не знать, об чому турбуєшся?.. Не такий тепер вік настав, не такі люди народилися…

– Що ж мені робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я винуватий?.. Я ще й так терплю… Ти тільки послухай, яка в людей правда. Ти знав мою землю?

– Знав…

– Ти чув, що її одібрали в мене… знаєш?.. ту саму землю, про яку сама громада сказала: «Це твоя земля, Чіпко, володій нею!» А тепер знайшлися такі митці, що й громадську волю поламали… Узяли та й одсудили мою землю бог його знає й кому, бог знає нащо… На те, мабуть, щоб перевів її на гроші та й повіявся туди, звідкіля й привіявся… І як, спитаєш, він одібрав ту землю?.. Підсипав судовикам… от і рішенець: не твоя земля, Чіпко! То була твоя, а тепер – не твоя!..

– Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? – пита Грицько. – Він, кажуть, іноді помага.

– Ходив. Поміг… Як п’ятдесят карбованців, то й поможу!

– Що ж ти?

– Де ж я візьму їх?.. Отака-то в світі правда! Один прийшов, підсипав – і одсудив; а дай ти п’ятдесят карбованців – тобі одсудять… А якби була правда, то цього б не було… земля б зосталася в мене. А коли б земля була в мене, я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите… Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про мене кажуть, думають?.. Знаю… добре знаю!.. Та хай кажуть, хай думають… кожному вільно, що хоче казати й думати!.. Тільки не кожному дано знати… заглянути в чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце… Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває… На те в них кебети катма… не дано їм!.. От і волоцюга я, й п’яниця, й гультіпака… А я – може, кращий від них… та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати… Хай я гульвіса, бо мої руки до роботи не здіймаються; хай я п’яниця, бо в горілці тільки мені й душу одвести… На чому я її одведу, скажіть ви мені?..

Річ Чіпчина, як вода, ринула.

Грицько з Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-неколи зітхала тихо та глибоко…

Пообідали. Чіпка подякував Богові й хазяїнам.

– Знаєш що, Грицьку?

– А що?

– Чого це я до тебе прийшов?

– Скажи.

– Прийшов… чи не купив би ти в мене того хліба, що зостався у току? Уже я його сам до розуму не доведу; жидові продавати не хочеться… Купи ти, брате!

– Навіщо він мені здався, Чіпко? Я з своїм уже управився, бачу – буде з мене…

– А може, в Чіпки добрий хліб, то на посів би зоставили, – якось любенько примовилась Христя.

– Та й грошей у мене тепер катма, – бідкається Грицько.

– То віддаси, коли будуть, – на те йому Чіпка. – Не хочеться мені своєї праці в жидівські руки попускати… Знехтує, проклята жидова, на горілку пережене… А ти, як хазяїн, знаю, до ума доведеш…

– Ні, Чіпко, не куплю: не треба мені!

Чіпка задумався; очі потускніли; він потупив їх униз… Оже швидко журлива думка промайнула; очі знову заіскрили – і він, наче зрадівши, твердо промовив:

– Ну, коли ж не купиш, то так візьми!

– Нащо я в тебе візьму його? Ось розсуди гаразд… У тебе тільки один хліб і зостався; а я, слава Богу, не терплю ще нужди!..

– То пропаде ж, Грицьку! проп’ю… Візьми, брате, пожалій моєї праці! Ти чоловік добрий, я тебе змалку знаю… Пам’ятаєш, як горобенят драли? Пам’ятаєш діда?.. Візьми! Я тебе люблю й твою жінку люблю… Увійшов я до вас у хату, як у рай уступив… Ви мене привітали, як рідні; моє серце, мою душу одігріли… Візьми, Грицьку, прошу я тебе…

– Про мене… – одказав, мов нехотя, Грицько. – Коли вже тобі так хочеться, то й заберу. Тільки, знаєш що, Чіпко? У тебе мати старая, а ти її так зневажив… у чужих людей хліб заробляє, сердешна…

– Мати… мати… – забубонів Чіпка й насупив брови. – За матір не кажи… Хто його знає, хто з нас більш винуватий…

Грицьків докір дуже вразив Чіпку. Він замовк, потупив очі в землю, мов боявся на Грицька глянути; подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.

– Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку? – спитав уже з-за дверей.

– Добре. А може, ще й сьогодні над’їду, – коли справа справна…

Чіпка пішов. Грицько, підославши свитку в голови, ліг на лаві спочити. Христя поперемивала посуду, поприбирала; сіла на полу, коло печі, за гребінь прясти мичку. У хаті було тихо-тихо, аж мов важко, тільки чутно було, як веретено сюрчало, та коли-не-коли Христя легенько зітхала… Христя думала про сьогоднішню розмову з Чіпкою. Думки обступили її, повили, як сиві тумани землю… Вона оддалась їм на волю: робіть, мов, що знаєте; несіть, куди хочете!.. І здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня… Скривджене з самого малку, її сирітське серце догадалося, що Чіпка – не такий… Не гультіпака – лихий чоловік; гультіпака – зло людське, неправда людська! – казало їй серце… У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша… А що він п’є?.. То його лихо п’є… недаром він хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи між такими людьми, що кожен тільки й дума: як би мені та мені, як би кого обідрати, ошукати? Брати рідні, сестри – перші вороги між собою…

– А правду казав Чіпка, – промовила вона вголос – аж Грицько від дрімоти прокинувся.

– Яку правду? – позіхнувши, питає він.

– Що немає між людьми правди, що живуть вони не по закону!

– Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й віри діймає…

– Як же не діймати, коли воно так і є?..

– Як так?

– А так! От хоч би й я… Якби люди по правді жили, чи терпіла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпіти? Чи розкотилося б добро сирітське? Коли б вони по правді, а не по кривді жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по людях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрівшись з тобою, й вік звікувала…

– Своя сорочка ближче до тіла…

– Ото ж то й є… Усе – коли б собі та собі; а про сиріт та безталанних – ні гадки!.. Хай сироти гинуть…

– Хто ж тобі стане дурно чуже добро доглядати? – запитав Грицько.

Христю – як хто голкою укольнув… Зляканим поглядом вона глянула на його: вона ніколи не ждала такого від Грицька…

– Невже ж би й ти так зробив? – не спускаючи очей з його, вона прямо запитала.

Грицько оханувся і, подумавши, одказав:

– То що ж, що я б не зробив? – другі б зробили! Та чого це ти так прискіпалась до мене? – перемінивши свій ласкавий голос, уже він запитав Христю, та й собі гостро глянув на неї.

Христя сиділа на днищі бліда, сумна та, скривившись, дивилася прямо йому в вічі. Голова її схилилася трохи набік; нитка в одній руці, а починок у другій – заколіли… По виду можна було бачити, що вона, хоч і дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вічі, та нічого не бачила; думка її десь далеко-далеко носила…

Грицько помітив; серце в його якось болісно тьохнуло…

– Христе! – гукнув він.

Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати…

– Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, в Чіпчині голі п’яти?..

Чи від того, що вона нахилялася, чи, може, й від того, що метке Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у голову, тільки зблідле до того лице Христине зразу покрилося червоним заревом…

– Ох… як ти мене злякав, хай йому цур!.. – переводячи дух, усміхаючись, веселенько обізвалася вона до Грицька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток.

Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця вже одійшла, тільки притаєне легеньке зітхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нагадували, що, може, Грицько й правду сказав… Одначе Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, він почав у кишені шукати люльки. Налапавши й витягши люльку, довго він довбався в ній протичкою, потягаючись та позіхаючи; потім вибивав об лаву згар…

– Піти лишень покурити, – мнучи тютюн у жмені й держачи в зубах люльку, каже він, – та подивитися на віз… чи добрі осі? Бо завтра справді гулянками, може, хліб перевезу…

Грицько пішов з хати. Христя [зосталась] сама. Вона аж плечима здвигнула.

– Що це справді зі мною сталося?! – сама себе запитала, та трохи перегодя й затягла сумну та журливу пісню на всю хату… У голосі її почулися сльози, журба; повивали вони хату й Христю; вона голосом виводила свій сум тяжкий, а рукою – нитку за ниткою…

У неділю, тільки що вийшли з церкви та пообідали, зараз Грицько запріг своїх пару биків, випрохав у сусіди ще пару, – та двома парами й поїхав до Чіпки.

Пуста городина, лихий тин, криві ворота, необмазана хата з побитими вікнами, – неприязно кинулись у вічі й образили Грицькову хазяйливу натуру… Він з докором і разом з жалем дивився на Чіпчине добро…

– Господи, Боже! доживеться ж чоловік от до сього?! А все – своя воля…

Грицько став коло хати. Двері були зачинені й защепнуті. Він подивився кругом хати, глянув на тік, – нігде нікого не видно, тільки стіжки чорніли в току. Грицько підійшов під вікно, заглянув у розбиту шибку. На полу лежало три чоловіки, спали; на лаві Чіпка – четвертий.

– Чіпко! Чіпко! – гукнув Грицько.

– А хто там? – перший прокинувшись, питає Лушня.

– Збудіть мені, будь ласка, Чіпку.

– Нащо тобі? – пита, потягаючись, Лушня.

– Та я до його за хлібом приїхав.

Лушня штовхнув ногою Чіпку.

– Чіпко!

– Чого?

– Чоловік за хлібом приїхав.

– Ага-а, – промовив Чіпка й хутко скочив на ноги. – Здоров, Грицьку!

– Здоров… То це ти так кочуєш?!

– Отак, як бач!

– Чому ж ти хоч вікон не повставляєш? Холоди находять.

– Доброго молодця кров гріє, – одмовив за Чіпку Лушня.

Чіпка вийшов у сіни одчинити двері. Лушня став будити товариство.

– Уставайте, братця, грошей лічити!

– Яких грошей?

– Чіпка продав хліб.

– Кому продав?

– Чупруненкові Грицькові…

– А дорого?

– Не знаю.

Пацюк та Матня попідводились, терли спросоння очі, позіхали.

– Я, мабуть, недоспав, – каже Матня, – бо голова щось болить. – І знову ліг.

– Тим тебе й обдуло, як бокла, – докоряв Лушня.

На той час Чіпка увійшов у хату.

– Ходімо, братця, поможемо чоловікові хліба набирати, – каже до товаришів.

– Ходімо. Чув, Якиме? Вставай та ходім! – гукнув Лушня. – Зате ввечері – он як погуляємо!!

Пацюк зараз послухав, а Матня підвівся, давай знову протирати очі та потягатись. А далі – й він, нехотя, встав; усі разом потягли до стогів.

Два подає, два на вози складає. Навантажили обидва вози, придавили рублем, ушнурували як слід, по-хазяйськи. Поїхав Грицько.

– А за що продав. Чіпко? – питає Лушня.

– Ні за що.

– Як ні за що? – усі разом скрикнули.

– Так… подарував…

Товариство замовкло, посхиляло голови.

– Оттуди к лихій годині! – сумно промовив перший Лушня.

– А жид, бач, купував – не продав, – й собі процідив сумно крізь зуби Пацюк.

– Бо жид! – гостро одрубав Чіпка.

– От тобі й раз! от і погуляємо… чортового батька!.. – чухаючи потилицю, блеє Матня. – Краще б було мене не будити, хлопці… А то – тільки сон перервали…

– Жид – та давав по трояку од копи, – знову Лушня, – а це й свій чоловік, та на дурницю звик!.. Оттаке!

– Таке, як бач! – коле Пацюк.

– А-а-а… – позіха, потягаючись, Матня, – і навіщо було будити?!

Чіпка зиркнув на товариство очима, поблід на виду…

– Ви на мене, братця, як я бачу, гніваєтесь, – сам себе здержуючи, обізвався він до товаришів. – Так треба було… От вам і все! жидюзі я не продав ні за які гроші, а товаришеві – так віддав…

– А ми ж у тебе що, – каже Лушня, попустивши поводи серцеві… – Хіба вже ми й не товариші?.. Чому ж ти нам не віддав? Ми б самі його продали…

– Жидові!

– Та там би побачили – кому…

– Чоловік, – тягне Чіпка далі, – чесно поживе, добрим словом згадає… А жид – що?

– А тепло ж буде від того доброго слова? – щипає Пацюк.

– Тепло! – вже грізно одрубав Чіпка, а далі, нижче спускаючи голос, каже: – Я знаю, що моя праця не пропаде марно, а доведе її добрий чоловік до розуму…

– Оттуди к лихій годині!.. Оце так!.. От тобі й погуляли… – одно бубонить Матня, присівши навколішки та взявшись руками за одутлі щоки.

– Не ждали ми, Чіпко, від тебе такого! – дошкуля Лушня.

– Якого?

– Такого, як ти зробив… Пропало добро!..

Усі поприсідали на току, та, як хижі вовки, очима світили. Один Чіпка стояв, обпершись спиною об недобратий стіг, – та сумно позирав то на товаришів, то на цілі стіжки, то на шлях – чи не їде Грицько.

Аж ось Грицько вже справився: приїхав удруге.

– Отак-то ти нас обвів, дядьку? – обізвавсь до його Лушня.

– Як?

– На дурницю, кажеш, хліб возиш?

– На дурницю? Гм… Дарованому коневі в зуби не дивляться…

– То ти нас хоч молотити візьми, по карбованцю од копи, – шуткує Пацюк.

Усі засміялися; Грицько й собі; один Чіпка мовчав…

– Годі, братця, не знать що торочити, – обернувся він до товариства, – нуте лишень чоловікові поможемо хліб добирати, бо час не стоїть!..

– Нехай же сам і забира, коли поцінно купив, – каже з докором Лушня.

– Тимофію! – грізно глянувши, гукнув Чіпка. – Або до роботи, або з двору! Я прохати не стану…

Лушня зітхнув, а все-таки підвівся, поліз на стіг; другі, глядя на його, й собі прийнялись за діло… Одначе робота в руках не горіла, як спершу. Оже сяк-так понакладали вози, забендюгували, ушнурували. Повіз Грицько додому. Лушня пішов за ним слідом.

– Дядьку!

– Агов?

– Ви вже нам хоч за поміч перекиньте що… Невже ж ми дурно працювали?.. аж спина болить.

– Що ж я вам перекину?

– Та хоч карбованців п’ять…

– А де ж ті п’ять карбованців – на смітнику знайдеш?

– А хліба хіба трохи? Адже кіп більше тридцятка буде…

Грицько мовчав.

– Ну, хоч три карбованці на нас трьох! Хай уже Чіпка подарував – його воля…

– Добре… Нехай же, я втретє вернуся, то й привезу. Тільки прохатиму вас – помогти молотити.

– Молотити? – весело скрикнув Лушня. – Добре! Що там нам його молотити? Аби Господь дав годинку, то ми його вчотирьох за день зоб’ємо!

– То я ще й могоричу поставлю, – домовляв Грицько.

– Добре, дядьку!.. Добре!

Грицько поїхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощів він штовхнув Матню, котрий прослав під стіжком кілька снопів, ліг, укрився теж снопом та збирався вже заснути.

– Не штовхайся! тут і так бік болить за хлібом, – одмовив Матня.

– Не бійсь! не візьме лиха година бока, хіба, може, від горілки прогниє, – каже Пацюк.

– Од тієї, що за хліб вип’ємо?

– Може, й од тієї! – вставив Лушня.

Чіпка не дослухався до їх розмови. Він ходив собі поза стогами та підгрібав, що набили, перекладаючи хліб на вози.

Лушня моргнув на товариство: не журіться, мов!

– Погуляємо? – запитали ті стиха.

Лушня мотнув головою: еге ж, мов!

– А скільки? – пита Матня.

– Три карбованці.

– Мало, – каже Пацюк.

– З червивої собаки що урвати, то урвати – хоч клочок шерсті! – утішив Лушня.

Вернувся Грицько втретє, привіз гроші, забрав останній хліб. Як наложили вози, Лушня й каже:

– Ну тепер, дядьку Грицьку, хоч і могоричу!

– Та ходімо вже: забіжимо до Тальки, вип’ємо по осьмушці.

Пішли. Кликнув Грицько й Чіпку. Пішов і той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушці другим, та й повіз собі хліб додому, розігрітий – не так горілкою, як подарунком.

Товариство засіло на цілу ніч…

Мотря зовсім оселилася в «довгоп’ятої баби». Брала людям прясти то кужіль, то вовну та з того тільки й жила.

Тяжко їй робилося на душі, гірко на серці, як подумає, що на старості літ прийшлося наймичкувати в людей. І хата своя, й достатки, хоч які там не які були, а все б таки жити можна… А прийшлося в чужій хаті людям годити, людей слухати… Ще день сяким-таким боком перебуде; а настане ніч – думки, як за подушне, оступлять… Мотря іноді цілу ніч виплаче. Шкода їй Чіпки… кохала ж, ростила, довгих зимніх, коротких літніх нічок недосипляла – рано вставала, пізно лягала… Не задля кого ж? задля його… А він?

Спливе їй на думку та проклята ніч, коли він п’яний зневажив її, матір, тяжкими докорами… Стає руба шматок хліба в горлі, як вона згадає про це, сідаючи їсти. Змочить Мотря всю подушку, як здумає вночі… «Краще б я тебе, сину, не зродила, або, зродивши, взяла за ноги та об пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радість, якою я раділа, чуючи, що щось ворушиться під серцем… Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою переступила?.. За що ж мені така кара, така невповага від рідної дитини?!.»

– І чого ти так убиваєшся, Мотре? – вговорює її баба. – Хай би що добре, а то таке ледащо! Он сьогодні… немов дідько носив його по чужих городах – без шапки, босий, в одній сорочці, та й та розхристана, як у харцизяки… Остапійчиних дітей на смерть перелякав. Гралися собі в дворі. На той час його лиха година носила. Біжить, кажуть, як скажена собака, через город… Діти в крик; він – за ними… Ухопив маленьку дівчинку Парасю, четвертий годок пішов – та й несе… Навіщо вже він її взяв? Один Бог відає… Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах і чоловічки догори ногами попереверталися… Я таки й сама бачила, що він по улиці бігав. Та й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бігай, поки на своє набіжиш! Та й іду собі… Минула вже Остапійчину хату. Коли чую, хтось біжить за мною та гукає: «Бабо, бабо-о!» Оглянуся – аж сама Остапійчиха Химка… лиця на їй немає! – «Чого се ти, галочко?» – питаю. Вона в плач, та так просить: «Будь ласка, бабусю, ради самого Бога, я вже вам се й те, верніться в хату та поможіть моїй Парасочці!». Що ж там з нею? «Та, Боже мій! – з плачем каже: – отой шибеник, ота п’яниця, щоб йому ні життя, ні добра! на смерть дитину перелякав… Біг через двір, та й ухопив на руки… чи занести куди хотів, чи що… Я не знаю: чому його на цеп не припнуть?..» Я послухала, пішла. Уходжу, – коли дитина лежить на полу, та так в’ється, так б’ється, та кричить, немов на йому, не доводь Господи! родимець… Перехрестила я його, пошептала, одійшло трохи… Та тоді й переполох вилила. І таки нестемісінько він вийшов – так і вилився з воску!.. То чи я б за таким плакала та побивалася? Я б його й з думки викинула.

– Як же мені не плакати, як не побиватися, слухаючи таке за його? Хай би їх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж він у мене один, як порошина в оці! Я його кохала, ростила, здоров’я стратила, надії покладала… А тепер – самій прийшлося по чужих людях хилятися… Хіба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що допустила сина до того, не заборонила йому?.. Боже мій, Боже! одного тільки в тебе прошу: однієї смерті молю! Нашли її швидше… Чого вона по добрих людях ходить, чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тоді плечима й очима, хай що хоче робить. Мої очі не бачили б, уха не чули…

– І-і! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди скажуть? Нехай, що хочуть, те й говорять… Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи ходила б ти по чужих хатах, якби він добрий був?

Не витримала Мотря довшої розмови: сиділа собі та плакала нерозважними, дрібними сльозами…

А Чіпка – наче таке собі діло вигадав – кожнісінький день гуля та й гуля… Зовсім пустився берега… Допився до того, що ні знадвору, ні в хаті – нічого… Аж задувся від гульні та недоспаних ночей…

Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останній хлібець з двору, то хоч що хоч – без грошей жидівка і осьмушки не дає. «Давай гроші!» та й усе.

«Гроші», – дума собі Чіпка, лежачи в хаті після того, як забрав Грицько жито до себе. Згага пекла його, як свічкою; похмілля його мучило. «Гроші… Якби-то гроші! Не качався б я, як тепер качаюся, місця не знайду; не гуляв би так… оддав би й землю, й усе за гроші. Коли б гроші! Брязнув би тільки, так би все й уродилося… і вона моя! А то…»

І звернули його думки в бувале, недавнє. Розвернулося перед ним зелене поле; ходить він по йому, обдивляється; радіє, що так добре зійшло, росте, зеленіє, цвіте… А тут і вона знялася перепелкою з-за високого жита… Розряджена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, як уранішнє сонце… Любо його очам дивитись на неї, як вона усміхається до його своїми повними рожевими устами, – як вона гладить його веселими чорними оксамитними очима… Щасливий він!.. А тепер? Серед пустки неметеної, в смітті, в багнюці, валяється – обірваний, обшарпаний, як волоцюга, як харциза який… А до цього що витворяв?! Де ділася кобила, вівці, корова? Де одежа, що мати справила? де ділася мати? куди вона пішла? де приклонила сиву голову?!. Сиротою стоїть над шляхом хата, з побитими вікнами, нетоплена, необшпарована, чорна, полупана… А вже холоди заходять; мороз у хату преться… І холодно, й голодно!.. Згага хмелю запекла йому серце…

– О-о-о… я каторжний! проклятий!.. що я наробив собі?!. – Він зо зла вп’явся руками в свою нечесану куштру. Посипалось волосся; заіскрили очі… Він прикусив зубами губи, аж кров виступила…

Осіннє сонце сідало в хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним світом. Як кров, червонів захід сонця й заглядав своїми червоними очима крізь побиті шибки в Чіпчину хату… Чіпка качався на соломі по долівці.

На ту пору в хату увійшли товариші. Як глянув Лушня на Чіпку, так і покотився зо сміху. Пацюк та Матня стоять у порога та тільки дивуються.

– Чіпко! – гукнув Лушня. – Чи ти, бува, не збожеволів? Якого ти бісового батька качаєшся та рвеш на голові волосся?

Несподіваний регіт схаменув Чіпку.

– Братику! – мовить, як дитина, – хоч чарочку… хоч капельку, бо пропаду! Пече мене… давить… пити мені… пити!

– На та пий, дурню! – гукає Лушня, подаючи йому пляшку горілки, в кварту міри.

Аж затіпався Чіпка, ухопивши обіруч пляшку. Приложив він її до своїх попалених смагою, замазаних кров’ю губів та дудлив нахильці, як воду.

Матня побачив, та й собі затрусився… Кинувся на Чіпку та ну однімати.

– Ну тебе к лихій матері! От, дивись: ні капельки не кине, луципер!

Та за пляшку… Чіпка не пускає та молить:

– Ще братіку! ще… ще… хоч трошечки… Хоч капельку!.. душу проквасити…

– Та ну тебе к бісу!.. От, опіяка!..

Та, вирвавши пляшку, припав до неї, мов п’явка до тіла… Матня не вмів кидати горілки другим. Чи давали чарку, він ковтав її до капельки; чи осьмушку, він заливав нею горло не оддихаючи; чи півкварти, кварту, – він тяг, поки хватало духу, а перевівши дух, знову тяг, поки оставалась порожня посудина…

Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню та насилу одняли, трохи пляшки не розбили… Зчинився регіт, крик… Сонце зовсім сіло; насувала на землю ніч, закутана в чорні хмари, й усе робила темним… А вони, в темній хаті, як виходці з того світу, світять п’яними очима, кричать, регочуться.

Забрала Чіпку горілка: кров ударила в голову, від пекучої згаги одійшло його серце. Веселий, підводиться він, гукає:

– До шинку, братця! до жида!

– Шкода до жида… Жид не повірить! – на те йому Лушня.

– Як, свиняче ухо, не повірить? Як я йому всю свою худобу пропив, то й нічого?! А його, іродового сина, осьмушка горілки вдавить?..

– Та вже чи вдавить, чи ні, а не повірить! – глухо, з протягом каже Пацюк… – Уже краще підняти, де легко лежить…

– Украсти? – грізно запитав Чіпка й скоса глянув на Пацюка; а далі повів очима на Лушню з Матнею, ніби очима допитувався в них: чи вкрасти можна?

Лушня не загаївся.

– Атож! – одказує. – Чим усилковуватись та просити парха, то вже краще своїми руками добути та погрітися…

– Та й справді, що погрітись, – підхопив Матня, – а то опухнеш з холоду…

Чіпка стояв, як зачумлений… Думки його ходором заходили. «Украсти?.. – думав він. – Добре діло вкрасти… Прийшов, узяв чуже – і є в тебе… Чого ще?.. Одно тільки… Там оглянуться, кинуться шукати злодія… проклинатимуть… От і в мене землю вкрали… вкрали моє щастя, мою долю… щоб вони не діждали сонця праведного побачити!.. О-х!.. Прокляті!..» – Та як гуконе на всю хату:

– Гайда, братця! разом погуляємо… Може, жидюга повірить, а може, знайдеться добрий чоловік, почастує… У-ух!.. тяжко мені… гулять хочеться… хочеться битись, боротись… гу-у-у!..

І давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в ту, то в другу сторону – на всі боки… Товариство порозскакувалось по кутках, щоб часом не достав Чіпка.

– Та ну тебе к нечистій матері!.. – скрикнув Лушня, як увірвав його по плечі Чіпка… – Мов безміном удрав! Вийшов би на двір та об причілок і гамселив, скільки здужав!..

– Бережись, – кричить Чіпка, – укладу! Як муху роздавлю… – Та, повертаючись на одній нозі, – одно руками махає, як вітряк крилами…

Товариші зморгнулись, разом кинулись на його. Той за руки, той за ноги, а той за поперек, – насилу положили на долівку. З побитих вікон вирвався несамовитий регіт, гармидер – і розіслався по глухому подвір’ю… Розбуджені собаки стали валувати…

– Чи ми ще довго отут серед ночі сидітимемо? – як стих трохи регіт, питає Лушня. – Ходім уже куди-небудь, чи що?

– Еге ж, еге! – одказали Пацюк з Матнею разом.

– А знаєш, Тимофію, куди ходім? – перегодя трохи, веде річ Пацюк. – До пана!.. Він чоловік добрий, хоч і пан: наділяв нас не раз то сим, то тим, поки ще в дворі були… Невже тепер пошкодує? А комори тепер у його, взиму… повні…

– Гляди лиш, щоб на бантині не завис! – призро глянувши на Пацюка, увернув Чіпка.

– Чого?.. Та я там усі входи й виходи знаю, – одмовля той.

– Там комори лихенькі, – крізь зуби процідив Лушня. – За ніч можна полагодить…

– Може, на яку кварту перепаде від жида, – кінчає Матня.

У хаті затихло. Сидячи коло Чіпки на підогнених ногах, усі мовчали. Чіпка, вибившись з сили, лежав, як соломи куль, важко дихав… Тільки його сап розбуджував сонну темряву, що насупилась над землею. А на думку навернувся Порох з своїм переказом. Устала перед ним ціла панська облава на правду. «А справді» – дума Чіпка… – Он вони що роблять!.. То їм і можна?.. Чому ж нам не можна?.. Гидко тільки… Злодюга, скажуть… Господи! де ж тая правда?..»

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.