Останній герой

Це був наш родич, мамин двоюрідний брат. Він також приходив до нас косити, коли тата не стало, а ще він гарно співав. У 44-му, коли знову прийшли савіти й загребли усіх польовим військкоматом, то й дядька серед інших, хоч йому і було вже за сорок… Проте десь за два тижні він знову з’явився, правда, тихцем, серед ночі. Але мати про це знала, і ми з братом також. Решту війни дядько Степан, як ми тоді казали, «просидів у комині», бо, щоб іти до нас у ліс і воювати проти нових окупантів, уже був застарий, хоча деякі разові завдання все ж виконував.

Він, наприклад, якось взимку, здається, сорок шостого, саньми перевіз пораненого, чатового Орлика, на матвієвецькі хутори, де ми тоді в одній садибі облаштували тимчасовий госпіталь… А ще дядько Степан допомагав нам деякою інформацією про те, кого ще із сільських хлопців рускі змогли завербувати у стрибки, а також попереджав нас про приходи перевертнів-лжеповстанців. Бо ж селяни їх одразу впізнавали за агресивною, зверхньою, а то й зневажливою поведінкою.

Із своїм дезертирством дядькові також вдалося якось викрутитися. Ще коли на початку літа сорок п’ятого у селі почали з’являтися перші демобілізовані, він зголосився у район, мовляв, після поранення потрапив в іншу частину, словом, щось там наплів, а дядько був щодо цього майстер…

Правда, пізніше, вже коли я був на сході, це йому не допомогло.

Мама, хоч і дещо скупо, але все ж уже встигла переповісти мені основні події, і щодо родичів також, які сталися у селі за час моєї відсутності. Так от, однією з таких «подій», яка мене здивувала, була та, що дядька Степана савіти таки посадили. Але не за дезертирство і не за співпрацю з нами, а, як мама казала, за його «довгого язика». Мовляв, дядько якось тим двом продажним шкурам – Пацьорці з Гунькою, що тоді заправляли у колгоспі, – в очі виповів про скількись там півкіп жита, які вони вкрали під Кіптихою. То коли прийшла чергова облава і всіх трусили, то чомусь саме з дядькової опалки і почали. А він якраз приїхав колгоспними кіньми додому обідати, то витрусили з опалки п’ять кіп ячменю. П’ять років і впаяли, але дядько сидів десь недалеко, у Херсоні, мама каже, що на баштані.

З маминих слів, після смерті Сталіна дядька з тюрми відпустили, але до колгоспи він не вернувся, а пішов їздовим у рибгосп, що його організували на колишньому панському ставу. Пани здавали той став в оренду жидам, а тепер у нас уже і жидів нема, всіх німці вибили. Зате є радянська влада і п’яний дядько посеред села…

Щоправда, згадуючи про дядька Степана, мама обмовилася, що він у тюрмі навчився курити, бо до того не курив, але про те, що він ще й п’є, нічого не казала. А може, і не п’є, а це так випадково вийшло, з ким не буває?.. З приходом савітів у крамницях стало багато дешевої горілки, і тепер п’яні і у нас перестали бути дивиною.

– Дядьку, де ви так? Дядьку?.. – пробую я ще раз його розворушити, але марно, і тоді вирішую все ж таки перетягнути його через мочар ближче до струмка, аби хоч трохи освіжити, а далі ще треба подумати. – Дядьку, ви йти можете?..

Але дядько лише щось мекнув у відповідь і замовк. Треба підводити і якось волокти, іншого виходу нема… Піднімаю з другої спроби і знову тягну на собі. Дядько важкий, але не впирається, врешті-решт ми дістаємося струмка, що дзюркотить у темряві, і я опускаю дядька на траву, а тоді підводжу ще раз і спираю спиною до тополі.

Я ношу пригорщами воду і хлюпаю йому в обличчя, згадую про Лук’янову криницю, але тягти його до криниці – шкода сил… Нарешті дядько трясе головою і видає першу притомну фразу – і це йобкання на мою адресу. Від нашого співучого дядька Степана я цього не чекав.

– Гей, ти хто? – ще після порції матюків, коли я знову хлюпнув йому в лице, нарешті починає повертатися до нього свідомість.

Мені таки вистачило стриму не відповісти, хоча до нього навряд чи і дійшло б. Я вирішив, що тепер він уже якось сам дасть собі раду, все-таки надворі літо, і замерзнути йому не вдасться, та й утопитися у качиному струмку навіть за великого бажання також навряд чи вийде, тим більше я мав великий сумнів, що у дядька є таке бажання… І я вже зробив крок назад, щоб тихо розчинитися у темряві, коли дядько здивував мене ще раз, просто припечатав на місці:

– Олексо, а ти де взявся? – раптом видихнув він із себе разом із алкогольними парами, але я вже не зупинявся.

В голосі дядька було порівну здивування та страху і ще чогось, що з’являється в голосі людини, котра марить чи думає, що марить. Він таки упізнав мене, незважаючи на бороду, тоді я ще не встиг її поголити… Я рушив через мочар назад до дороги, а дядько Степан ще раз чи два простогнав разом із кашлем: «Олексо, то ти чи нє?» – і більше не озивався, лише стогнав, доки я ще міг його чути.

Майнула думка вернутися і, не признаючись дядькові, просто відвести його додому. Втім, наскільки це реально – не признатися? І чи допоміг би я йому цим, а чи навпаки – це ще питання. Додому він і сам дорогу знайде – як не зараз, то зранку, а от що робитиме після того, як мене впізнає, ще невідомо. Може втратити спокій і сон надовго…

Біля перехрестя, не виходячи з тіні, я ще раз став і прислухався: ні стогону, ні інших звуків з того місця, де залишив дядька, начебто не чути. Аж раптом нічну тишу сколихнули голосні зойки, бо спершу ці звуки видалися справді схожими на зойк, аж потім до мене дійшло, що це пісня… Із зойками і стогонами дядька нарешті прорвало:

Лю-бив ко-зак дів-чину!

І з си-ром-м пи-ро-ги!.. ги! —

різонуло нічну тишу, наче ножакою, й закінчилося так само чимось схожим на зойк.

Потім дядько починав ще кілька разів те саме, але вже не так голосно. До того ж його пісня віддалялася, і це свідчило, що він таки встав на ноги.

Той дядьків зойк, мабуть, розбудив увесь куток. Принаймні собаки довго не могли заспокоїтися. І я подумав, що коли повернуся до нашої дровітні, то треба буде запитати Віллі, чи не чув він дядькової пісні. Бо у Віллі, може, через втрачене око чи через те, що однофамілець великого композитора, але слух набагато гостріший, ніж у мене, у цьому я не раз переконувався, коли ми пробиралися зі сходу.

А ще я подумав: добре, що тепер за пісню ніхто не стріляє. Бо хоча гарнізонники і раніше по ночах потикатися у села боялися, зате засилали спецгрупи із перевертнів, які б не проминули нагоди позбиткуватися з п’яного, а ще такого співучого, як дядько… Утім, коли я, поминувши перехрестя, нарешті почав вирізняти у темряві ворота нового цвинтаря, що поблискували залізним дашком у місячному сяйві, то випала нагода перевірити і мій слух.

З дороги, що вела повз цвинтар, із-за горба до моїх вух долинуло характерне, спершу ледь чутне, поскрипування й похропування, яке, втім, швидко наближалося. Це не можна було сплутати ні з чим іншим, окрім руху запряженої підводи. Я присів під насипом за найближчим кущем і невдовзі у скупому місячному світлі, на горбі біля каплиці, і справді побачив силуети коней. Та коли підвода почала з’їжджати з горба, за нею з’явилася ще одна.

Перша з них прокотилася повз мене так близько, що за бажання я міг дотягнутися до неї рукою. У ніздрі вдарив гострий, але приємний для мене конячий дух, а водночас і махорчаний сморід, що йшов від їздового, хоч він і не курив. Друга підвода прокотилася трохи далі, а на роздоріжжі вони розділилися. Одна – на Глинки, інша – на село…

– Гайта! – процідив крізь зуби невидимий їздовий, і я почув, як у темряві цвьохає батіг.

Підвода, що повернула на Глинки, здається, проїхала якраз через те місце, де ще недавно лежав і белькотів мій п’яний дядько. Що ж, врятувати дві живих душі – дядька від смерті, а когось від гріха – то вже не так і мало як для одного вечора, ще подумав я тоді, коли підводи так само раптово зникли у темряві. Усе вказувало на те, що це злодії. Начебто я мав би мати з цього втіху, що селяни крадуть у колгоспі, яка зробила їх безправними рабами, приреченими працювати за «палички» у зошиті бригадира. Але втіхи не було, на душі стало ще важче. Хоча мати й каже, що в колгоспі люди навчилися красти, щоб вижити, але хіба з таким можна змиритись?

На цвинтар вели ворота, а збоку хвіртка з перелазом. Я відхилив її, переступив через перелаз і поволі побрів попри огорожу. Головне, щоб з дороги хтось випадково не побачив мене. У сяйві місячної ночі було видно, наскільки розрісся цвинтар. Могили тепер від самих воріт, берези також підросли, а відтак і орієнтири дещо змінилися. І все ж батькову могилу, як і дідову з бабиною, я знайшов майже одразу, бо ж вони там разом, при місці. Спочатку дід Данило, тоді батька коні забили, а невдовзі і баба Оліта. Вона ще лежала з рік у нас, бабу я добре пам’ятаю.

Біля кожної могили я перехрестився й біля кожної проказав «Отче наш», наголошуючи на останньому слові «Амінь». На цвинтарі я чомусь щоразу наголошую саме на ньому… Я присів навпочіпки біля татової могили, торкнувся рукою кам’яного надгробка й ще деякий час слухав собак, що озивалися то тут, то там, і ще кількох півнів, що прокричали на Садибах і на Гірці, мабуть, «перших» тієї ночі.

Потім я ще й дідового надгробка торкнувся, а у баби його не було, бо баба просила не прикладати її могилу каменем, то я торкнувся барвінку, яким вона була обсаджена… Цієї миті від дороги знову почув чиїсь кроки, принаймні двох людей. Найгірше буде, якщо хтось запримітить мене тут серед могил, бо якщо ще й трапиться хтось із слабким серцем, то може й дуба дати з переляку. Але я старався не видавати себе, тримався тіні, що у місячному сяйві падала і від дерев, і від хрестів на надгробках, і від штахетника вздовж цвинтаря.

Нарешті я їх побачив – хлопця й дівчину, її видавала світла сукня. Вони йшли від центру на Садиби. А коли проходили повз цвинтарний штахетник, я почув дивний діалог, збагнути який і досі не можу.

– Ксеню, – звертався хлопець, начеб вибачаючись.

– Ага, Ксеню!.. – відрізала дівчина сердито, начеб передражнюючи, хоча й досить милим голоском.

– Ксеню, – знову починав хлопець за пару кроків.

– Ага, Ксеню!.. – так само відрізувала дівчина.

– Ксеню, – ще раз він.

– Ага, Ксеню! – ще раз вона і так далі…

Ця парочка мене навіть дещо розвеселила, наскільки це можливо уночі на цвинтарі. Що ж, мабуть, закоханих можуть зрозуміти лише самі закохані… Звичайно, цікаво, чиї вони, ці двоє? Утім, не факт, що й за день угадав би, хіба лише зовнішня схожість чи якась особлива риса підказали б прізвище.

Від могил тата, діда та баби я спочатку мав намір вертатися. Обмежитися сухим ритуалом. Але щось не відпускало мене, якась сила. Це можна порівняти хіба з тугою, що огорнула душу, але водночас начеб її і голубила. Принаймні відчуття тривоги не було зовсім. Бодай уночі на цвинтарі я почувався у безпеці. Проте питання залишалося: чому так, що я серед ночі повинен прокрадатися до батькової могили, а землю, де поховані мої предки, знову топчуть чергові зайди, окупанти?..

І тоді я вирішив піднятися трохи вище, до найстарішої частини нового цвинтаря, де похована моя сестричка Оленка. Вона була б найстаршою, але прожила лише місяць. Ми її могилку також впорядковували. І коли я, перехрестившись тричі біля батькової, бабиної і дідової могил, рушив до Оленчиної, то раптом почув крик нічного птаха, його у нас ще називають «путькалом» і кажуть, на чию хату сяде, то у ній буде мрець. Утім, у темряві рідко видно, де він сідає. Тому його крики серед ночі особливо моторошні.

Оленчину могилку я шукав найдовше. А коли знайшов, то так само перехрестився тричі й проказав молитву. «Наче провідна неділя», – ще подумав я про себе, це коли за тиждень від Великодня у нашому селі заведено провідувати могили… Але далі я зовсім не як на провідну неділю переліз через штахетник і перейшов дорогу ще й до старого цвинтаря.

Мені раптом захотілося просто постояти там, під старою капличкою. Бо могил вирішив уже більше не шукати, та й на старому я не так добре орієнтувався і лише приблизно знав, де хто похований. А густі кущі, серед яких там завжди було багато колючої акації, робили цю справу не такою легкою… Я просто згадав, як дітьми ми із братом заглядали у скляні віконця каплиці, бо звідти линуло якесь заспокійливе тепло, і тепер хотів відчути щось схоже.

Хвіртка у воротах старого цвинтаря була відхилена, але перед входом мені дорогу знову перебіг їжак. По метушливому сопінню не важко було здогадатися, що це знову він, може, навіть той самий. Хоча, мабуть, таки інший, тепер вони розбігалися, саме їхня пора… Я підійшов до каплички, і раптом й справді все навколо стихло, окрім хіба що цвіркунів. І я знову зазирнув у темні шибки каплиці, у яких відбивалося бліде місячне коло, й на душі справді стало тепло й гарно. Не хотілося нікуди йти, я присів на лавку під дерев’яною стіною і сидів, аж поки й другі півні не нагадали про себе, а на сході почала займатися зоря.

Уже час було вертатися. Люди ж у селі рано просинаються, можна мимохідь ще на когось наткнутися… Від цвинтаря, напряму через поля, мені було зручніше податися до лісу.

Але ж мама? Вона й так за всі ці роки стільки нагризлася, а ще змушувати її хвилюватися через пусте? Та й Віллі без мене може щось учворити, і я поквапливо прощаюся з каплицею. І тим же шляхом – дорогою з горба, через роздоріжжя, попри Лук’янову криницю і качиний струмок, саджалку – широкою межею ще встигаю затемна дійти до нашого городу, де зустрічаю ще одного їжака, точніше чую під межею його звичне метушливе сопіння, і сприймаю це за добру прикмету.

3. Розвідка з боєм

Ті їжаки потім мені ще снилися… Наступного дня, звісно, я поспав трохи довше. Віллі не будив мене, а мати, що принесла у дровітню сніданок, лише поцікавилася пошепки, чи здоровий? Собаки у нас уже не було, аби набридав, лише гуси. Мати тримала їх виключно для того, щоб було чим віддавати м’ясний податок, і тільки у зв’язку із нашою з Віллі появою тихо вдушила одного гусака, і якось їй це вдалося. Гуси врешті-решт і розбудили мене.

Віллі у цей час просто бавився, вистругуючи з липової дошки шахівницю, а з трісок фігурки, то навіть не одразу й дотягнувся єдиним оком до шпаринки. Проте коли зиркнув, то одразу мене штурхнув, але я уже не спав. А у шпаринці я побачив дядька Степана, що йшов подвір’ям повз дровітню, якось начеб крадучись. Через нього гуси й зняли ґелґіт. Тепер я уже міг дядька роздивитися: він помітно постарів, виглядав дідусем, хоч йому було всього лиш п’ятдесят з гаком. Він, як і наш тато, з дев’ятсотого, то рахуй – п’ятдесят чотири.

Мати потім згадувала, що дядько тоді довго сидів і сопів, розказував якісь небилиці. За материними уявленнями, небилицями швидше за все могли бути навіть дядькові спогади про тюрму, бо колись вона мені уже щось схоже переказувала… Та враз, каже, замовк і так пильно подивився на неї, що їй аж моторошно стало, і прошепотів:

– А знаєш? Я вчора твого Олексу бачив…

Від тих його слів, каже мати, вона вмить перестала відчувати ноги, і руки також, добре, хоч стояла до дядька спиною, то очі не виказали.

Але після цього він додав:

– …у сні, – мовив це якось невпевнено, начеб розсіяно, і це повернуло їй сили.

– І що ж тобі снилося? – ще знайшла в собі сили запитати.

– Твій Олекса, тільки з бородою. Отакою! – І провів ребром долоні у себе по грудях.

Дядько ще трохи посидів і пішов. А мати за відро й у дровітню і переказала мені його слова. Я нічого не пояснював, а просто сказав мамі, що, мовляв, снився, то й снився, а ще зізнався, що вночі ходив провідувати татову могилу. Сказав також, що цієї ночі знову піду, але вже трохи далі і, мабуть, не встигну до світанку вернутися, то заночую в іншому місці, а Віллі тут посидить сам. І ще попросив, аби наготувала мені чогось в дорогу поїсти.

– Ой, сину-сину… – лише зітхнула на те мати, вона знала, що коли я вже щось вирішив, то так і буде.

А наступного вечора, коли смеркло, я так само через городи рушив з обійстя, а за городами вийшов на дорогу й вирушив на розвідку до Крем’янця, бо уже знав, що Уля там. І до ранку я уже був на місці. Той перший похід на Крем’янець найбільш пам’ятний. Тоді вперше й придумав видавати себе за монаха з Почаївської лаври… Зранку, коли студенти поспішали на заняття, я впізнав Улю серед інших, але вона мене не признала. Тим більше що я й не показувався їй на очі. Вона йшла не сама, а ще з двома дівчатами, і не було можливості ні підійти, ні окликнути.

Я спостерігав за нею звіддаля і не міг відвести погляду, я просто не міг повірити своїм очам, що знову бачу її. І що ця красуня із сумними очима і є моя Уля! Вештаючись після цього затисненими між горами похилими вуличками старого міста, я тільки про неї й думав. Аби трохи розвіятися, знайшов якусь барахолку й двічі повільно обійшов її по периметру, прицінюючись до нових керогазів і старих підсвічників. Після цього ще трохи потинявся, тримаючись глухих вуличок, поки нарешті дочекався закінчення Улиних занять. І знову побачив її у натовпі студентів і нишком провів майже до самої хатини під горою Черче, де вона квартирувала. І лише коли на стежці вона залишилася сама, пришвидшив крок і окликнув.

Але Уля й тут мене здивувала. Вона оглянулася й зупинилася, і навіть зробила крок назустріч, начеб чекала. Обличчя залишилося незворушним, лише на устах ледь помітна посмішка:

– А я тебе вже давно помітила, – каже, а в очах сльози. – Ой, а борода яка страшна…

– Матір також злякалася.

– Так, такою бородою можна всіх лякати…

– А що, хіба не схожий на почаївського монаха?

– На почаївського монаха? – Це моє порівняння її навіть дещо збентежило.

Сліз вона таки не змогла стримати. Зрозуміло, мені не треба її учити конспірації. Домовилися, що, коли почне темніти, я чекатиму на цій же стежці.

– Вибач, що не можу запросити. Але краще зараз не привертати уваги…

– Так, краще не привертати, – погодився я.

– А куди ти зараз?

– Знайду десь копицю сіна і відпочину трохи… Хіба мені звикати?

– Бережи себе, я чекала тебе всі ці роки не для того, щоб за один день втратити, – сказала вона.

– Не втратиш, я…

– Залишмо всі слова на вечір, – сказала вона на прощання.

Потім я таки знайшов копицю, а коли стемніло і ми зустрілися, то у тій же копиці й провели півночі… Коли вертався, то за Катеринівкою почало світати. Я зійшов з дороги і далі пішов полями, обійшов Підгайці, Кудлаївку, а у Пищатинах перебіг кладкою Гориньку, а потім ще й дорогу на Крем’янець і знову заглибився у поля. Ну, а невдовзі на південному обрії показалися обриси нашого лісу. Я йшов краєм пшеничного поля, то мусив обійти його, щоб не брести через намоклу від роси зелену пшеницю.

Від рясної роси мої штани до колін були мокрі до нитки, і коли нарешті добрів до лісу, то зняв їх і викрутив. Трохи посидів на рові, а далі вирушив шукати місця для тривалішого відпочинку. Зліва через горби тягнулася дорога, а коли я ще пройшов метрів зо триста, то вона була як на долоні, ще безлюдна цієї ранньої години. І раптом мені згадалося, що я вже колись так само дивився на цю дорогу, бо ж саме мене як одного із наймолодших і ще одного хлопця з Борсуків послали на чати і тут був наш пост. Це було у Великодні дні у 43-му, під вечір, коли ми тут, у нашому лісі, зустрічали колону німецьких бронемашин.

Напередодні зранку одна з наших боївок, що базувалася у колишньому лісництві, на цій же дорозі у лісі перехопила дві їхні машини, що везли продукти до Крем’янця. Водіїв залишили при транспорті, а експедитора відпустили із застереженнями, щоб мовчав. Однак я вже й тоді не вірив, що німці просто так без відповіді залишать нашу вилазку, Василь також не вірив, і Яворенко не вірив. І ми готувалися до зустрічі!

Німці прагнули відплати, і ми також. Ми уже з усіх сил перешкоджали їм збирати й вивозити продуктові поставки, а людей на роботу до Німеччини. У відповідь вони відкривали вогонь при найменшій підозрі. За Замком постріляли наших людей, що працювали на полі й, побачивши мотоциклістів, кинулися бігти до лісу. А напередодні наші хлопці, перестрівши на дорозі перед Ланівцями ляндвірта і ще двох шуцманів, роззброїли їх. У самого ляндвірта забрали і парабелум, і бричку, і навіть чоботи й, наче насміхаючись, відпустили босого.

Згодом той парабелум опинився у Василя, а пізніше брат подарував його мені. А тепер до нього залишилася одна неповна обойма, і ми з Віллі чистимо його по черзі. Бо після стількох років лежання у «бабі» ще невідомо, чи вистрелить, а спробувати – набоїв шкода…

Окинув поглядом узлісся, доки було видно, поля, дорогу – так і є, це те саме місце… Щось невимовно щемке й хвилююче стисло горлянку. Виглядало на те, що я знову опинився на цьому ж місці через десять, ба навіть одинадцять з гаком років! – де колись стояв на чатах. Усе, як тоді… Хоча дещо все ж змінилося, найперше – я сам. Але й ліс також, найбільш помітно підросли сосни на рові, а за ними й грабчаки. Та й ліс, здається, трохи порідшав, а чи хтось його прорідив? І поле тепер виглядає інакше. Тоді воно було наче зшите із багатьох поздовжніх та поперечних смужок, а зараз – суцільний лан, бо ж з настанням колгоспів усі межі переорали.

Того хлопця з Борсуків звали Володька. А псевдо у нього було Чорноморець, мріяв малий хоч раз у житті побачити море… Ми сиділи з ним ось тут на рові, ні – трохи далі. Я підвівся й пересів, як мені здавалося, саме на те місце, метрів за двадцять ближче до дороги, де ми тоді сиділи. Тоді збоку ще був кущ ліщини, Володька вішав на ньому свою гвинтівку.

У нього була трофейна німецька, системи «Маузер», яку він приніс із вишневецького рейду, і він хвалився, що вона дуже точна. У мене ж був більш звичний для нас карабін, а ще бінокль, якого мені повісив на шию Василь, перед тим як відправити на чати… Однак тепер на рові ні ліщини, ні навіть сухого присторча від неї не було. Може, вирубали, а чи й сама всохла.

Добре пам’ятаю той момент, коли вперше побачив німців. Я якраз розглядав у бінокль, до якого ставився як до цяцьки, горобців на куполі пищатинецької церкви, що була кілометрів за три. І ще сперечався із Володькою про те, яка гвинтівка із тих, що у нас були, більш дальнобійна й при цьому найбільш точна. А коли мій погляд, удесятеро підсилений біноклем, поволі сповз із церкви, то я аж відсахнувся: повз неї їхала німецька бронемашина, а за нею ще одна.

– Німці! – видихнув я із себе якось майже радісно.

– Де? – так само радісно схопився на ноги Володька.

– На, диви! – Я простягнув йому бінокль, і Володька аж рота роззявив. – Слухай, біжи до Василя, вони ж там усі на лісниковому, – сказав я йому.

– Ого! Аж три, – не чув мене він.

– Бігом давай на базу і скажи!.. – Нарешті я забрав у нього бінокля й, приклавши до очей, чітко побачив три бронемашини, що повільно котилися центром села, і навіть одного запилюженого німця, що до половини висунувся із люка.

– А чого я маю бігти? – почав було Володька, але я нагадав йому про свої мозоляки, які перед тим тут же, на рові, демонстрував, перемотуючи онучі. Це були звичайні піхурі, що я їх натер через нові тіснуваті чоботи, але при ходьбі вони пекли немилосердно.

– Ну, добре, а ти дивися, – шморгнув він носом і кинувся бігти, але відразу ж і вернувся, бо забув на ліщині свого «маузера».

До колишнього лісництва з того місця, де був наш з Володькою пост, бігти щонайбільше десять хвилин. У лісництві тепер було багато наших, бо зранку під час затримання машин не обійшлося без пострілів. А зачувши їх, із близьких сіл посходилися ті, що святкували.

Я залишився на рові, очікуючи, що Володька невдовзі повернеться й скаже, що робити. Проте я тоді його так і не дочекався…

І ось я знову стояв на тому самому місці й знову вдивлявся у дорогу, а самотня підвода, запряжена двома кіньми, що, наче сонна муха, виповзала з долини, нагадала мені про німецькі бронемашини, вони повзли тоді так само повільно. Коли Володька побіг на базу, я вже намагався не випускати німців з поля зору, хоча коли машини з’їхали у долину, то деякий час за деревами їх і не було видно. Тоді я перебіг трохи ближче до дороги. Володька не вертався, а бронемашини тим часом знову з’явилися, тепер уже на підйомі…

Я й тепер, як і тоді, наблизився до дороги. Звичайно, мені не хотілося попастися комусь на очі. Ймовірність цього була не надто великою, але все ж була. Проте щось не відпускало мене з цього узлісся, це було сильніше за мене… І я наче знову бачив ті машини, які зупинилися під горбком, не доїжджаючи лісу.

Німці повискакували з машин і пішли кюветами попід насипом вервечкою, один за одним. Дорога врізувалася в горб, створюючи для них природне прикриття. Але коли вони пройшли приблизно половину шляху між машинами і лісом, раптом з лісу по них відкрили вогонь. Без сумніву, це були наші.

Я не знав, що мені робити, адже наказу залишати пост не було, і все ж я вирішив, що моє місце тепер у бою. Пригинаючись, петляючи між деревами, я й собі кинувся ближче до дороги, а потім заліг на рові і почав стріляти у бік дороги. Мені було видно одну з бронемашин, і я пульнув кілька разів і по ній… Згадуючи це, я й тепер мимохіть рушив до того місця, де лежав тоді.

Прикриттям мені тоді був стовбур старого граба, трохи покручений і нагнутий до поля. Ще через пару кроків я упізнав цього граба, й, здається, він зовсім не змінився. А пошарудівши пальцями під суничинням на дні рову, намацав почорнілу від часу стріляну гільзу від карабіна. Що це моя гільза, також не було ні найменшого сумніву.

Бій був коротким. Німці ховалися за насипом, лежали по кюветах обабіч дороги і відстрілювалися, але все одно були близькими мішенями. На їх щастя, у нас заклинив єдиний кулемет, і тоді їхній вогонь посилився. У якийсь момент і я став для них мішенню. Кулі засвистіли у мене над головою, збиваючи листя та сухі гілки.

Стріляли так густо, що неможливо було висунути голови. Вочевидь, сікли навмання по всьому узліссі. І коли на мене посипалося збите галуззя й листя, я подумав про Василя, лише б йому не дісталося… Час від часу я робив спроби підвести голову, але кулі цвьохали не лише по верховітті, а й по землі, піднімаючи хмаринки куряви на полі.

Зусиллям волі я, лежачи на боку, вставив у карабін нову обойму і сказав собі: якщо я не боягуз, то мушу її всю вистріляти. Це був експеримент над собою, і я це розумів. Першу чергу я, здається, пустив просто в небо, зате другою уже взяв нижче і навіть спробував прицілитися у бронемашину, що проглядалася у виямці насипу…

Без кулемета нам стало важкувато, я побачив, як наші піднімаються й відходять глибше у ліс. Бачив також, як за руки відтягували одного разом із його зброєю. Але й німці також почали відповзати, відтягуючи своїх убитих і поранених. Тоді вони так і не наважилися увійти в ліс, тим більше що починало вечоріти. І невдовзі їхні бронемашини погуркотіли назад, на Крем’янець.

Я лежав на рові, аж поки по мене не прийшов сам Василь. І лише тоді я дізнався, що наші втрати – один убитий, і це був малий Чорноморець. Наші хлопці розсіялися лісом і збиралися на базу майже до півночі. Ми з Василем ще перевірили стоянку, що була з іншого боку лісу і за яку він відповідав. Машини з продуктами стояли на своєму місці, біля них на чатах два бійці. Полями ми пішли у напрямку села, але невдовзі почули, що хтось наближається.

Ніч була така темна, що за п’ять кроків неможливо було щось побачити. Василь подав умовний сигнал – крик сови – і у відповідь почув такий же. Це був Яворенко із кількома бійцями. Здається, із Ангелом і Зеленим. Вони ще обговорювали перипетії бою, і Зелений сказав, що німці цього так не залишать і скоро знову посунуть, але вже більшими силами. Я ще тоді подумав, що він лише повторює слова командира.

Володьку поховали з почестями у його рідному селі, дали прощальний залп, а тоді перебралися з лісництва на іншу базу. А невдовзі надійшла інформація з Крем’янця, що німці запідозрили у зраді експедитора. Він був поляком, і вони вважали, що він їх підставив. І лише десь за два тижні разом із румунами заповзялися прочісувати наш ліс, але нас там уже не було, а їхні бронемашини застрягли у трясовині між Братерщиною і Чорним Лісом.

А ми у цей час були в Галичині. Це був уже не перший наш рейд, під час якого ми поповнювали свій арсенал, а як пощастить із «штатсґутом»[1], то розживалися й провізією… Поліцаїв піднімали в білизні, вони вилискували від жиру, як кабани на забій. Уявний кордон із Галичиною переходили манівцями, до речі, його вартували також поліцаї, більшість із яких були так званими «щирими українцями», і ми їх також роззброювали, а декому то ще й копняків давали.

Здавалося, як на один раз досить уже спогадів! Але того першого ранку у лісі, коли ще Віллі сидів у дровітні і мені не треба було його шукати ні у посадці, ні в копицях, я блукав знайомими місцями мов навіжений. Пощастило нікого не здибати, хоча до Ставок того першого разу я таки не дійшов. Від Ставок чулися голоси, і я не наважився.

Наш ліс я знав як свою долоню, тут усе було знайоме, і кожен виярок, кожна стежка, кожне старе дерево, а то й пеньок про щось нагадували. От тільки посадка на Братерщині підросла за ці роки, і коли після повернення я вперше переходив краєм лісу обсаджену молодими ялицями дорогу, що вела до Чорного Лісу, то трохи здивувався, наскільки швидко можуть підростати дерева, особливо молоді ясени. Пригадалася й перестрілка із ковпаківським загоном на краю цієї посадки. Бо ж Ковпак, коли проходив на Карпати, то у нашому лісі робив зупинку.

Того літа наша боївка постійно міняла місце розташування по лісах і хуторах, ніхто не міг знати, де ми будемо наступного дня. Одного разу ми тут-таки, у посадці, й заночували. Рано, до схід сонця, упівголоса проспівали «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…» – і уже були готові до нового переходу, аж раптом з боку Чорного Лісу зачули автоматні черги. Хлопці залягли на рові ось тут, на узліссі, а командир, порадившись, послав мене у розвідку, бо ж я був, крім того, що місцевий, ще й наймолодший.

Я залишив зброю, зняв пілотку з відзнакою й одразу став схожий на звичайного сільського хлопчака, та й пішов у напрямку тих пострілів. На краю посадки, коли уже крізь дерева виднівся Чорний Ліс і залишалося ще кілька кроків через невеличку галявину, відчув, що за спиною хтось є. Оглянувшись, помітив за кущами ковпаківця, просто мигнула шапка із червоною стрічкою навскіс, а про те, що наближаються ковпаківці, ми уже знали. Ми їм не вірили, бо ж їх прислали рускі, а отже, вони також служили окупантам.