Останній герой

Олександр Вільчинський

Останній герой

Повернення – куди? Кому і з ким вертати?

Але коли іще раз програна війна,

Глухе коріння рве холонуча лопата…

Іще не вмерла… ця… ну, як її… Вона.

Тарас Федюк. Закопування зброї

Колючка, гущина кольору. Червоне сонце плутає дроти… Десь далеко останній партизан тисне на гашетку. Мізки бризнули на вишиванку. «Курилася доріженька, Журилася дівчинонька…» Ну да, канєшна.

З цього місця якраз і варто було б поміркувати про діло…

Андрій Охрімович. Нерви ланцюга

1. Вільний, бо живий

І у важкі часи бувають щасливі дні і бувають щасливі ночі. Але якщо за день мусиш тільки й того що втискати око у шпарину між дошками, до безконечності чистити трофейного парабелума чи просто дрімати зверху на сіні у замкненій знадвору причепі, гортаючи поруділий від часу зшиток «Ілюстрованого журналу для молодіжи» за тридцять п’ятий рік, що його наша мати дивом зберегла впродовж усіх цих років, і в очікування сутінків прислухатися до кожного підозрілого голосу чи звуку з вулиці, то по-справжньому щасливими можуть бути тільки ночі.

Проте у червні ночі короткі, а зустрічі з коханою іще коротші. За тих два тижні, відколи я вернувся і знайшов Улянку розшукав її у Крем’янці, в хатині під горою Черче, де вона квартирувала у старої глухонімої полячки, тих зустрічей було всього кілька, і кожна – як остання… А минулої ночі я знову ходив до міста, й ми з Улею знову заблукали у передсвітанковому тумані між сіножатями над тихою Іквою. І у мене вже не було густої бороди, що під час першої нашої зустрічі так налякала її, але яка, як я вважав, начеб маскувала мене під почаївського монаха. Її я згодом підтяв, а потім і зовсім поголив, залишивши тільки вуса.

А нині вдосвіта мав нагоду переконатися, що фортуна ще таки не остаточно відвернулася від мене – це вже коли вертався з міста від Улі. Ще як минав полями Катеринівку, почало світати, а за Пищатинами, коли на горбах показався наш ліс і вже майже розвиднілося, я ледве встиг перебігти дорогу й, зачувши гурчання машини, залягти у рові, коли із-за горбка вилетів брудно-зелений «віліс». Того ранку я ще не був готовий до зустрічі з гарнізонниками й дякував Богові, що пронесло, коли машина промчала повз мене на північ, горохкочучи бруківкою, що її за рік чи два до війни тут, на східному прикордонні, ще встигли прокласти поляки.

За гуркотом двигуна – віхоть п’яних голосів. Добірний кацапський мат упереміж з пилюкою. Напевне, цілу ніч десь гульбарили. Осміліли тепер вояки, відзначив я подумки цей прикрий для себе факт. Прикрий, але очевидний. А раніше менше ніж ротою у поля не вилазили… «Осміліли, щурі!..» – повторив я услід «вілісові», аби хоч якось виправдати своє лежання у фосі, стараючись виплюнути цю фразу, як робив це Віллі, але так, як у колишнього піхотинця, у мене все одно не виходило.

Армійський «віліс» нагадав мені про мого Віллі, колишнього вояка вермахту, іще недавно військовополоненого, якого я звечора залишив спати у копиці сіна на Жидівському Лузі, якраз на межі між двома селами. За десять метрів ліс, про всяк випадок. Я сподівався, йому там добре спалося. Побачимо, як він буде стелити мені, коли доберемося до Баварії. Він і пристав до мене під Павлоградом з тією єдиною умовою, що з України через Карпати виведу його на бундес. З цього приводу ми й докінчили тоді ту каламуть, що вважалася самогонкою і що її мій новий знайомий десь перед тим виміняв у добрих людей з посьолка за цвяхи, які поцупив на шахті.

І прізвище Віллі мав вельми звучне – Шуберт, як у відомого композитора. Про це він мені сам сказав, коли ми на ящиках за іржавою вагонеткою цмулили тоді ту сивуху. Вже одинадцять років Віллі годував вошей і бліх у савітському полоні, навряд чи хто довше за нього й протримався. До того ж він не мав одного ока, яке, за його словами, вибили конвоїри, коли одного разу почали бити його прикладами й ногами, втоптуючи у грузьку багнисту породу біля терикона. Він і зараз точно не знає, за що… Напевне, як завжди у таких випадках, щось там на шахті трапилося, а списали на німця…

На той момент, коли нас звела доля за збиранням об’їдків у робітничій їдальні, він уже цілком утратив віру, що його хоч коли-небудь відпустять додому. Бо ж ще рік тому, у квітні, після указу про амністію по смерті Сталіна, територію шахти залишили останні військовополонені румуни й німці. З німців залишилося тільки двоє – Віллі й ще один стариган.

Начальство це пояснювало тим, що, мовляв, у них дуже вже рідкісні маркшейдерські спеціальності плюс висока кваліфікація і що народне господарство страни савєтов обійтися без них поки що не може. Відтак уже й рік минув, як відкинув копита вусатий, а цих двох і досі водили під конвоєм на шахту. Правда, траплялося, відпускали й без охорони. А коли Віллі нарешті відважився на втечу, той інший сказав, що вже старий утікати, й залишився.

До того часу Віллі вже давно поміняв свій кітель піхотинця на шахтарські обноски, а за роки полону трохи навчився російської, звісно, у донбаському варіанті з твердим «шо» і гортанним «г». І все ж його шанси втекти від недрємлющево ока енкаведе були дуже примарними, якщо не сказати – безнадійними. Незнання місцевості, мови, відсутність документів, продуктів, пристойного цивільного одягу – все це залишало мало надії на успіх. Та нестримне бажання потрапити додому було сильніше за розум, і тут йому трапився я. Втім, і моя ситуація була не кращою.

Ми зустрілися у глухому куті на помийниці, і я поділився з ним останньою шкоринкою. І хоч я знав із свого попереднього досвіду, ще з Донбасу, що й серед військовополонених також є стукачі, але цей безокий маркшейдер Віллі викликав у мене довіру. Згодом я зізнався йому, що родом із Західної України і що у нас там ще й досі воюють. Віллі сказав, що дещо чув про нашу боротьбу. А коли я візьми й бовкни, що скоро, напевне, буду робити звідси ноги назад додому, він, не роздумуючи, напросився йти зі мною.

Сказав, що вийти з шахти для нього не проблема. Вже пізніше я зрозумів, що, можливо, наша зустріч була для нього останнім шансом, але тоді, пам’ятаю, така перспектива мене зовсім не втішила. Ще мені на додачу німаки бракувало, подумав я тоді, але колишньому піхотинцеві не сказав нічого…

А вже тепер, тієї ночі, коли через стільки років я вперше переступив поріг рідної хати і коли сказав матері, що вернувся не сам, то у неї ледь гладущик з рук не випав. Перше, що вона тоді подумала, як пізніше зізналася, що я на тих Донбасах оженився й нині привіз із собою жінку. Коли ж почула про німця, то ще раз здивувалася. Питань, звичайно, не поменшало, і я, як міг, її заспокоював.

Потім я привів із саду Віллі, і тоді, здається, у моєї мами він також викликав співчуття. Довгорукий, худий, як патик, оброслий, як і я, обдертий, до того ж одноокий, з потворною глибоко запалою повікою, бо свою саморобну пов’язку у дорозі загубив… Мама відразу посадила нас за стіл. Аж тоді я нарешті запитав про Улю, і моє серце враз начеб стиснулося, як це буває, коли готуєш себе до найгіршого, але мати, підливаючи Віллі молока, заспокоїла мене, що в Улі все склалося добре.

Тоді, сім років тому, коли я залишав цю долину, і наш ліс, і Кіптиху, де ми зимували в останній рік, і ці горбаки, й зручні для засідок і відходів виярки вздовж крем’янецького шляху, Улі не було ще й вісімнадцяти. Вона була ще дитям, як ми тільки починали воювати, і стала нашою найкращою зв’язковою, коли вже не було ніякої надії продовжувати збройний опір.

Після неймовірно важких, виснажливих весни й літа сорок шостого з майже безперервними боями, рейдами у Галичину й на Поділля, сповненими численних жертв, зрад і врешті-решт невдач, коли до нашої боївки дійшов наказ легалізуватися і я став перед нелегким вибором, чи й далі залишатися у цьому лісі самотнім вовком, як Яворенко і ті, що пішли за ним, й рано чи пізно загинути смертю героя або податися десь на схід чи південь, чи у великі міста й спробувати затертися серед загалу, як вчинило чимало інших, то саме тієї осені Улянка, і це мене спершу чомусь навіть дуже подивувало, якось начеб враз із звичайного сусідського дівчиська перетворилася на дуже гарну дівчину, красуню, завжди жваву й веселу. Її голубі очі випромінювали стільки доброти й щирості! Русе волосся заплітала то в одну, то у дві коси. На щоках – щедрий рум’янець і де-не-де, ближче до перенісся, – ластовиння, що губилося в променях милої усмішки.

Здавалося б, нічого не змінилося. Уля й далі разом із молодшою сестрою пасла овець на виспі коло дороги за лісниковою хатою, а насправді, як і чимало інших її ровесників, уже давно була нашими очима й вухами, нашою найкращою зв’язковою, нашою «Ластівкою». Але про це знало дуже вузьке коло осіб, крім нас з братом, ще двоє-троє – не більше. А її світлі очі, начеб аж сині від глибини, і, як казав наш поет-пропагандист Павло Скорупський, він же кулеметник сотні «Левко», справді були мов ті весняні фіалки на узліссі.

І я закохався в Улю раз і назавжди. А хіба могло бути інакше? А коли я одного разу передав через її сестру, що чекатиму ввечері біля старої груші в кінці саду, вона, на мій великий подив, вийшла до мене. Я вже тоді знав, що подамся на схід, і кликав із собою, але вона сказала, що чекатиме мене тут, і, напевне, це було вірне рішення… А пізніше ті її фіалкові очі не раз снилися мені і на південному березі, під Одесою, куди я дістався товарняком, перед тим пішки подолавши вже знайомий ще з красилівського рейду шлях із волинських лісів до Проскурова, та й пізніше, між донбаськими териконами, і ще пізніше – вже на західному Донбасі під Павлоградом – ті очі часто мені снилися. Особливо останніх півроку.

Сни не раз начеб повертали мене до того вечора, коли ми прощалися з Улянкою. Я вже стояв за ворітьми, й ми клялися бути вірними одне одному, любити й чекати. Тільки у сні я чомусь ніяк не міг роздивитися її обличчя. А ще якось снилося, що ми зустрілися знову у Чорному Лісі на Ставках, де був наш табір навесні сорок третього. То був наш перший табір, хоч тоді Улянка не могла там бути, бо взагалі ще була дитиною.

Відтоді минуло десять і ще рік… І сім років, відколи я подався на схід, отримавши наказ легалізуватися. І от повернувся додому, коли мене вже тут не чекали. Навіть в очах матері було більше страху, ніж радості, коли серед ночі я переступив поріг рідної хати.

– Олексику, сину!

– Мамо!

– Сину, сину… – тільки й промовляла мати, обливаючись слізьми.

– Та живий я ще, мамо, не плачте, – пробував її заспокоїти.

– Ой, Господи, я молилася день і ніч за тебе, – плакала мати у мене на плечі. – А тепер що буде?!

«Нічого, ми ще побачимо, що і куди…» – відповів я подумки матері, але вголос нічого не сказав, це її ще більше б налякало.

У двох словах, опускаючи деталі, які, на мою думку, були їй ні до чого, я розповів матері про свої шляхи-дороги і про те, що там, де я був більшість з цих років, а занесло мене аж під Ростов, далі бути вже не міг.

Фальшиві документи, що ними випадок допоміг мені розжитися ще в Одесі, прикрили тільки на якийсь час. Увихаючись вантажником у порту, я зійшовся з місцевими босяками. Ввечері коло пивниці допоміг одному хлопчині відбиватися, коли на нього насідало троє; і хоч нам обом потім дісталося, але ті троє таки відступили.

Як виявилося, той хлопець насправді був звичайною «шісткою» в шайці кишенькових злодіїв і троє роботяг хотіли йому надавати справді за діло, і якби мені це було відомо із самого початку, я, може, й не поліз би. Зате босяки визнали в мені бійця, і я ледь не став членом їхньої шайки. Мої нові знайомі допомогли мені й з документами, і хоч, можливо, здогадувалися, хто я (видавав акцент і вимова западенця, що їх на початках ніяк не міг позбутися), проте вдавали, що це їх не дуже обходить. І все ж я вирішив не чекати, поки вони здадуть мене енкаведешникам, бо ж насправді між нами була прірва і у мене не було довіри до цих одеських фраєрів.

Звичайно, нічого з цього я матері не розповідав, за винятком того, що голод сорок сьомого, влаштований савітами в Центральній Україні, зачепив і південь, і той одеський присілок, у якому я тоді опинився, й погнав мене далі на схід. Але мати й сама про це знала, бо ж гнані голодом у Західну Україну, де колгоспів тоді ще не було, люди із-за Збруча і в нашому селі щодня просили хліба, визбирали й поїли не лише всю гнилу картоплю, а й лушпайки з картоплі по навколишніх глиняниках.

Найдовше я працював на відбудові шахти, трудився, можна сказати, лише за харчі. Таких, як я – прибульців «нізвідки», – там було до десятка, але щоб не видати себе, я намагався спілкуватися з іншими якомога рідше. Так я ледь не став шахтарем. Якби залишився, то, напевне, так і було би, і багато хто так і зробив, але закортіло спробувати ще чогось іншого. Почув я, що можна непогано влаштуватися у якусь риболовецьку артіль на Азові. Відтак спробував і рибальського щастя в артілі під Таганрогом. Тягав сіті кілька сезонів поспіль… Саме там урешті-решт і зацікавилося мною місцеве енкаведе.

Голова тієї артілі, куди я влаштувався простим рибалкою, добра душа, сам із кубанських українців, фронтовик, попередив, що до нього вже заходили й розпитували про мене: хто та звідки? Він їм сказав, що, мовляв, хахол з-під Одеси, та й годі, хоч, звичайно, сам він, мабуть, таки здогадувався, хто я можу бути, але, як мені здалося, цей кубанець щиро співчував нам.

Можливо, ще день-два, і вони мене взяли б. Але я вирішив не чекати і того ж вечора – на товарняк і через ніч перед світанком уже стрибав з потяга, що пригальмовував перед якоюсь степовою станційкою аж на західному Донбасі. Відтак, я ще пробував зачепитися у містечку Павлоград, навіть хотів було знову податися на шахту. Але у ті дні там, в одній із штолень, якраз трапилася аварія, завалило до півсотні людей, і це врятувало мене від поквапливого рішення. Не хотілося гинути ні за цапову душу, вже ліпше від кулі, аніж щоб десь під землею придушило брилою, як хробака.

Може, саме тоді в мене й визріло остаточне бажання вертатися у рідний ліс… Постійний голод і туга. Затяжна, собача туга. За своєю землею, за людьми, за матір’ю і братом. Але, звичайно, не тільки за ними.

…І коли я запитав про Улю, мати також це зрозуміла. Мені здалося, що вона сприйняла моє запитання навіть з якоюсь радістю чи то надією, хоча навряд чи й сама могла це пояснити.

Тієї ночі при погашеній лямпі, перед тим завівши колишнього піхотинця у причепу на сіно, ми проговорили з матір’ю майже до світанку. Вона розповідала про ті звірства, що творили рускі з нашими людьми. Про вивезених і виселених. Про зґвалтованих дівчат і замордованих хлопців, про тих, кого я знав; із них тепер майже нікого не залишилося…

Уже років зо три, як усе поволі вляглося. Відтоді, як братів Шумських, Михася й Миколу, а я їх добре знав, хоч вони були навіть молодшими за мене, кинули перед школою з відрізаними органами, після того вже більше нікого з лісу не привозили. Тоді ж червонопогонники закидали гранатами дві нібито свіжі криївки на Матвієвеччині, які, втім, виявилися порожніми. Але минулої осені відразу у двох селах – Нападівці і Вербівці – хтось підняв синьо-жовті прапори над сільрадами. То знову нагнали гарнізонників, і знову пішли облави й труски. У Вербівці заарештували трьох, серед них навіть одного, який із фронту вернувся. А у Нападівці місцевий дурник Коля зняв того прапора і їздив із ним вдовж села на коні, то забрали не лише Колю, що більше його ніхто не бачив, а й навіть того коня…

Може, мати вважала, що відговорює мене залишатися тут, бо того, як мені тут жити далі, не знали ні я, ні вона. Не записуватися ж до колгоспи, куди савіти вже давно всіх позаганяли. У селі вважали (цю легенду ми запустили ще перед «легалізацією»), що ще сорок четвертого я був мобілізований польовим військкоматом і пізніше поліг смертю героя під Кенігсбергом.

Мати навіть отримала підроблену нашими есбістами «похоронку», що пізніше мало б і її врятувати, й таки врятувало, від неминучого примусового виселення на схід за мого старшого брата Василя. Він повів залишки куреня на Карпати. Усіх тих, що відмовилися чи не мали змоги легалізуватися й не були задіяні у підпільній сітці, аби потім через чехи пробувати пробитися на Захід.

Сльози матері, коли запитав про брата, були неминучими. Рештки куреня, які він повів на Карпати, напоролися на засідку під Панасівкою, що на межі з Галичиною. Бій був нерівним, їх оточили, і дуже мало вирвалося з оточення. Серед убитих його не впізнали, але хлопці з лісу ще тоді переказували матері, що й серед тих, хто прорвався, його також не було. Так і нема про нього жодної звістки. І все ж материнське серце підказує, що Василь живий, хоч і тяжко йому дуже.

При згадці про Василя мати знову й знову починала плакати, вже вкотре за ніч. Звичайно, за ці роки вона не стала молодшою. Зовсім посивіла, каже: ночами крутить руки, болить голова. Проте ще якось дає собі раду, хоч до колгоспи не йде, сказала, що нема здоров’я. Насилу відчепилися. Наше поле вже давно колгоспне, але латочка городу коло хати залишилася, ото з неї мати й живе.

Тата затовкли коні, ще як ми були малими. Сполохалися й протягнули вздовж вулиці. Відтак мати мала надію на синів, що приведуть невісток, онуків. Але сини пішли воювати за Україну. Наш Василь був серед перших, хто записався до повстанців, він і мене туди привів. Ще як перед німецькою навалою, коли утекли перші савіти і жевріла надія, що, може, німці принесуть нам незалежність, Василь був серед тих, хто для самооборони ділив село на десятки… Але німці, як згодом виявилося, були новими окупантами, й не більше. То тільки у перші дні їхні велосипедисти, що приїхали у село з боку Вікнин, роздавали дітям шоколадки. А потім прийшли інші, які лише те й робили, що забирали й вивозили продукти, худобу і наших хлопців та дівчат на рабську роботу… З того й почалася наша з ними боротьба, а потім знову вернулися ці, але їх ми уже добре знали, звісно, вони також почали забирати й вивозити. І ми з Василем продовжили воювати за Україну.

А тепер ні України, ні синів. Так думала мати, і я не наважувався заспокоювати, переконувати її в тому, у чому й сам не був упевнений. Та і що я міг їй сказати: що немарні наші жертви?.. Але хіба ще мало нам горя? Василь би, може, і знайшов якісь слова, я тільки й того, що притулив голову до маминого плеча, як у дитинстві, й мовчав, а потім розповідав, як на півдні ловив у лимані рибу. І це, здається, її трохи заспокоїло…

Брат мав псевдо Шугай, спочатку ми обоє були у Яворенка, а потім він став сотником у курені Крука. Тоді, сім років тому, саме Василь наполіг, аби я легалізувався. Врешті-решт я підкорився наказові, хоч і він, і я вважали, що ще рано було складати зброю, ще можна було б повоювати. Але таких, як ми, залишалося все менше, особливо після загибелі Крука. І нам тільки трохи не вистачило, аби довести до кінця розслідування, хто ж таки його вбив.

Ми вже знали, що це хтось із своїх, із вікнинецьких Ґедзів (вуличне прізвисько Грицька Богачука, Максима, його двоюрідних братів, Ліщини й Лимана, і тих, хто одружився з його сестрами, – Орлича, Павука), вони під лопушнянським лісом в густому тумані йшли разом з Круком через поле.

Василь не хотів вірити, що запроданці всі п’ятеро Ґедзів. Що, рятуючи себе, вони продалися. Ніхто в це не хотів вірити. Бо ж Грицько Богачук був із нами з перших днів. Проте я думаю, що все було саме так і що Ґедзі просто змовилися. Стріляв, може, і хтось один, але інші його покривають. Підлотні, дурні Богачуки!

Але навіть з того, що ми знали, можна було вирахувати, хто стріляв.

Правда, у перші дні, ще коли ми з Віллі сиділи у дровітні, я найменше думав про тих Богачуків та старі рахунки, а просто тішився поверненням, можна сказати, рідним повітрям. Хоч і за дня лише крадькома, крізь шпарини у дошках зиркав на світ Божий, зате ночі, хоч і короткі, червневі, як і колись, давали повну волю.

2. Нічні мандри

Другої ж ночі, після того як ми з колишнім піхотинцем оселилися у нашій дровітні, я вирішив відвідати татову могилу. Бо у першу ніч ми проговорили й проплакали з матір’ю майже до ранку, а потім я як упав на намощене за дошками сіно, то так і проспав, наче убитий.

А Віллі весь день сидів наді мною й чистив парабелума, якого я вже під ранок, полізши на горище начебто за книжками, дістав зі сховку. Там і того старого журнала для молодіжи також намацав, поки мати шукала нам перевдягання. Вона навіть дістала із скрині наші з братом маринарки, колись нашу найбільшу гордість. Я взяв Василеву, а баварцеві віддав свою, але і моя і його висіли на наших вихудлих тілах, як на опудалах.

Про те, що йду на цвинтар, матері вирішив не казати, просто щоб не хвилювалася намарне. І все ж я твердо знав, що чиню правильно, і вона, хоч на словах, звичайно, була би проти, але в душі схвалила б цей вчинок. Чомусь у цей момент мені було важливо, що скаже мати, хоч раніше ми із братом рідко з нею радилися. Але зараз я не хотів знову робити щось таке, що їй би не сподобалося. І тому я вирішив, що вона не буде проти, коли я відвідаю татову могилу, до того ж я умів бути обережним. У рідному селі я знав кожну стежку, а тут, хоч і минуло стільки років, мало що змінилося.

Я залишив Віллі з парабелумом і сказав йому правду, що провідаю батькову могилу. Він мовчки кивнув і нічого не питав. Він знав, якщо я йду, то так треба, і лише буркнув, аби був обережний. Я побажав йому того ж. Це був перший і останній раз, коли я залишав його самого у нашій причепі. У наступні вечори, коли вирушав до Улі, то забирав і Віллі на свіже повітря. Я показав йому одне місце у непролазних заростях молодої посадки, а пізніше він навіть намостив собі там справжнє лігвище. Хоча коли він вже трохи походив нашим лісом і краще його вивчив, то ще за дня примічав собі якусь свіжу копицю і на ніч заривався у неї, лише над ранок повертаючись у своє лігвище…

Наша причепа знадвору замикалася на колодку, а мати відмикала її, лише коли приходила із відром по дрова, на дні якого була для нас їжа. З боку це виглядало як завжди, вона й раніше так робила – накладала дрова у відро, бо так легше носити. А коли вже йшла з дровами, то колодки не чіпляла, а затикала двері на патичок, у нас це називалося саме так. Я спостерігав ізсередини за материними руками й щоразу картав себе, що не можу допомогти їй донести ті дрова до хати…

А коли я збирався у свої нічні мандри і на цвинтар, і до Улі на Крем’янець, то на причепі, звісно, уже висіла колодка. То я вилазив через верхню дошку. Ця широка на три долоні дошка через давність причепи вже помітно осіла. Щілина між нею та бальком була долоні на дві, а коли її одним кінцем злегка підважити, то вона і зовсім виймалася, і цього мені цілком вистачало, щоб пролізти.

З подвір’я через перелаз я вийшов на город, а далі попри хлів до межі. А коли нагадав про себе сусідський собака і вже не переставав гавкати, поки я не дійшов до кінця городу, я зрозумів, кого мені треба остерігатися найбільше – це сільських собак. «Як той лис», – ще подумав я про себе, але це порівняння мені чомусь сподобалося.

Цвинтар серед ночі – місце малопривабливе, де, кажуть, збирається нечиста сила. Але чого мені її боятися, нехай вона мене боїться, подумав я, виходячи із нашої на ширшу межу. На тій межі, що тягнулася повз усі городи, завжди була втоптана стежка, ніч була ясна, місячна, і такої ночі навіть похід на цвинтар видавався не таким уже й безглуздим.

Ця межа мала лише один заворот під прямим кутом за городом старого Череватого, від прізвища якого, власне, й отримала назву вуличка. Але за вуличкою ця межа начеб переходить в іншу межу, ще ширшу, між Мацюками й Шустаками, що веде до саджалки – огородженої невисокими дощаними стінками із дерев’яними помостами всередині копанки, де жінки, як у нас кажуть, перуть хуста. Не раз ще до війни, та й у війну також, допомагав матері носити до саджалки важкі ноші з білизною чи з домотканими вовняними ряднами. Носити ті рядна я не любив найбільше. Мати їх прала, а потім я носив назад, але мокрими вони ставали набагато важчими, доводилося робити більше ходок.

На сході, в Одесі і на шахтах, я безліч разів уявляв собі і ці межі, і ці стежки мого дитинства, і тепер під хор цвіркунів із завмиранням серця рушив у тому ж напрямку, до саджалки. Я просто хотів пройтися селом, коли мене ніхто не бачить, і саме тими місцями, які пам’ятав і любив. За саджалкою мені належало зробити вибір – або звернути на головну вулицю, або паралельною немощеною вуличкою з другого боку струмка, що витікав із саджалки і де завжди больбалися качки й гуси, пройти до діда Лук’яна. Бо у того діда Лук’яна був ще й син Лук’ян, а біля їх подвір’я – Лук’янова криниця, мабуть, наймілкіша у селі. До води всього три метри, не більше, але вода добра, хоч і дещо м’якувата.

Випити води із Лук’янової криниці – то також було моїм бажанням тієї ночі. Мабуть, я хотів просто пригадати смак дитинства… А потім я мав якось прошмигнути роздоріжжя, а там уже пряма до цвинтаря. Правіше, з того боку дороги перед Гіркою – старий цвинтар із дерев’яною капличкою при вході, де поховані всі мої діди, баби, прадіди і прабаби, і всі інші пра-пра, а прямо – новий, якого освятили на початку 1920-х. Батькова могила уже на новому…

Я слухав нічних цвіркунів і віддалені, то тут, то там, гавкоти собак і навіть почув, як у чиємусь хліві ремиґнула корова, що аж проскочив той заворот у кінці городу Череватих і з розгону влетів на інший город. Там були молоді буряки. Я одразу це зрозумів, наступивши підошвами на тверді горбочки, й ураз зашпортався і полетів носом, уже на нюх відчувши і гичку, і хопту також. Добре, хоч ніхто не бачив. А може, нечистий ногу підставив?

І швидше за звичкою, вже коли підвівся, все ж подумки проказав «Отче наш», а потім і «Богородице Діво, радуйся». Ці короткі молитви, яких нас із братом навчила мама, ще як ми не уміли читати, я їх часто промовляв і під час своїх мандрів на сході… Поволі перейшов вуличку, потім ще трохи стежкою повз Шустаків город, де тепер вздовж стежки з’явився неглибокий рів, у який я також оступився, і нарешті побачив саджалку. Навіть не так побачив, як відчув сирість, якою тягнуло від неї, а ще – почув!.. Бо тут уже жаби своїм кумканням глушили і цвіркунів, і всі інші звуки.

А вже перед самою саджалкою раптом долинуло до вух шарудіння біля стежки і начеб сопіння у траві. Зупинився, завмер. У траві також принишкло, але лише на кілька секунд, а далі – знову метушливе сопіння. Звичайно, це був їжак, як і я – нічний мандрівник. Наші стежки перетнулися, і кожен продовжив свій шлях.

У темряві я все ж розрізнив контури саджалки і, заглянувши через дошки у копанку, побачив чіткий, мов намальований, відбиток місяця у воді. Цієї ж миті мене втяв у шию комар, а інші безперервно дзижчали над головою, то довелося виламати гілочку з верби й одмахуватися до самої Лук’янової криниці.

Ніч ще тільки-но почалася, і я раз чи два чув, здається, чиїсь голоси, а в одному вікні, вже як поминув саджалку, світилося. Я не міг згадати, чия це точно хата, але пам’ятаю, що десь у цьому кутку жила старенька вчителька, яка ще маму вчила. Але чого б це старенька так довго світила? Імовірніше, що у хаті мала дитина і батьки не гасять лямпи, тримаючи її на малому вогні на випадок, коли доведеться вставати.

Біля криниці знову прислухався. Наче тихо. Намацав відро і хотів тихенько спустити, але стара корба раз по раз порипувала, видаючи мене. А коли відро нарешті бовтнуло і я почав його піднімати, то вона раптом рипіти перестала, чи то під вагою відра, а чи просто мені на догоду?.. І я не лише скуштував знайомого з дитинства смаку, а й умився тією водою.

Від того всього якесь тепле й водночас пронизливо-тремке відчуття аж до зашпорів по шкірі пронизало душу. Час наче зупинився, і я ще трохи постояв, прислухаючись, а насправді, мабуть, просто смакуючи мить. Це тривало, може, хвилини дві-три, не більше, поки з того боку вулиці не загавкав собака і, як мені здалося, я вперше чітко почув чийсь голос. Але лише голос, а слів розібрати не зміг.

Голос долинав із видолинка, де вулиці розходилися й одна з них повертала до цвинтаря. І я поволі рушив на цей голос, прислухаючись чи не після кожного кроку і намагаючись не виходити з тіні старих тополь, що росли вздовж качиного струмка. Добре, що без зброї, ця обставина робила мене вільнішим й обережнішим водночас… Невдовзі ті звуки повторилися. Однак тепер це вже більше нагадувало щось середнє між белькотінням і харчанням, начеб хтось натужно відпльовувався. Але я все ще нікого не бачив, поки не підійшов упритул до перехрестя й аж тоді у місячному промінні врешті-решт розрізнив чийсь силует.

Хтось лежав на дорозі, майже у самому центрі перехрестя, і час від часу видавав якесь белькотіння. Все вказувало на п’яного. Обачніше було б просто обійти, але щось підсвідоме штовхало мене наблизитись… І ще я подумав, що вночі лежати на дорозі – це не найкраще місце. Добре, що ніхто не їхав, а то звичайна підвода з кіньми могла б стати смертельною. Вмить згадався і батько, який, хоч і за інших обставин, але також загинув під кінськими копитами, й, уже не вагаючись, підійшов упритул.

– Берлд!.. Харл!.. – знову ожило тіло.

Що це п’яний, уже не було сумніву, тхнуло перегаром. Я нагнувся й поторсав чоловіка, що лежав долілиць, за плече, але він лише забелькотів у відповідь. І тоді він, хоч і у темряві, вперше видався мені знайомим. А оскільки я вже до нього підійшов, то у будь-якому випадку потрібно було забрати його з дороги.

– Вставай! – сказав я йому неголосно, хоч і не дуже розраховував, що він мене почує, але несподівано у відповідь пролунало щось середнє між гарчанням і стогоном. – Вставай… – повторив я ще раз, уже майже пошепки, а коли спробував підхопити його під пахви й підняти, він виявився значно важчим, ніж я очікував.

– Берлд!.. – ще раз видав чоловік, і цієї миті я й упізнав його.

«Стій, та це ж наш дядько Степан», – сказав я собі подумки.

Хоч він і був п’яний до безпам’яті й лежав уночі посеред села, але усвідомлення того, що це дядько Степан, здавалося, додало мені сили. І з другої спроби я таки відірвав його від землі й поволік до качиного струмка під тополі. Але спершу не до самого струмка, бо подумав, що там йому буде мокро лежати. Хоча для чого лежати?

– Дядьку! Дядьку Степане! – знову озвався я, коли вже доволік його до рову й поклав там на боку, але цього разу він уже зовсім ніяк не відповів, лише засопів.

Це був наш родич, мамин двоюрідний брат. Він також приходив до нас косити, коли тата не стало, а ще він гарно співав. У 44-му, коли знову прийшли савіти й загребли усіх польовим військкоматом, то й дядька серед інших, хоч йому і було вже за сорок… Проте десь за два тижні він знову з’явився, правда, тихцем, серед ночі. Але мати про це знала, і ми з братом також. Решту війни дядько Степан, як ми тоді казали, «просидів у комині», бо, щоб іти до нас у ліс і воювати проти нових окупантів, уже був застарий, хоча деякі разові завдання все ж виконував.

Він, наприклад, якось взимку, здається, сорок шостого, саньми перевіз пораненого, чатового Орлика, на матвієвецькі хутори, де ми тоді в одній садибі облаштували тимчасовий госпіталь… А ще дядько Степан допомагав нам деякою інформацією про те, кого ще із сільських хлопців рускі змогли завербувати у стрибки, а також попереджав нас про приходи перевертнів-лжеповстанців. Бо ж селяни їх одразу впізнавали за агресивною, зверхньою, а то й зневажливою поведінкою.

Із своїм дезертирством дядькові також вдалося якось викрутитися. Ще коли на початку літа сорок п’ятого у селі почали з’являтися перші демобілізовані, він зголосився у район, мовляв, після поранення потрапив в іншу частину, словом, щось там наплів, а дядько був щодо цього майстер…

Правда, пізніше, вже коли я був на сході, це йому не допомогло.

Мама, хоч і дещо скупо, але все ж уже встигла переповісти мені основні події, і щодо родичів також, які сталися у селі за час моєї відсутності. Так от, однією з таких «подій», яка мене здивувала, була та, що дядька Степана савіти таки посадили. Але не за дезертирство і не за співпрацю з нами, а, як мама казала, за його «довгого язика». Мовляв, дядько якось тим двом продажним шкурам – Пацьорці з Гунькою, що тоді заправляли у колгоспі, – в очі виповів про скількись там півкіп жита, які вони вкрали під Кіптихою. То коли прийшла чергова облава і всіх трусили, то чомусь саме з дядькової опалки і почали. А він якраз приїхав колгоспними кіньми додому обідати, то витрусили з опалки п’ять кіп ячменю. П’ять років і впаяли, але дядько сидів десь недалеко, у Херсоні, мама каже, що на баштані.

З маминих слів, після смерті Сталіна дядька з тюрми відпустили, але до колгоспи він не вернувся, а пішов їздовим у рибгосп, що його організували на колишньому панському ставу. Пани здавали той став в оренду жидам, а тепер у нас уже і жидів нема, всіх німці вибили. Зате є радянська влада і п’яний дядько посеред села…

Щоправда, згадуючи про дядька Степана, мама обмовилася, що він у тюрмі навчився курити, бо до того не курив, але про те, що він ще й п’є, нічого не казала. А може, і не п’є, а це так випадково вийшло, з ким не буває?.. З приходом савітів у крамницях стало багато дешевої горілки, і тепер п’яні і у нас перестали бути дивиною.

– Дядьку, де ви так? Дядьку?.. – пробую я ще раз його розворушити, але марно, і тоді вирішую все ж таки перетягнути його через мочар ближче до струмка, аби хоч трохи освіжити, а далі ще треба подумати. – Дядьку, ви йти можете?..

Але дядько лише щось мекнув у відповідь і замовк. Треба підводити і якось волокти, іншого виходу нема… Піднімаю з другої спроби і знову тягну на собі. Дядько важкий, але не впирається, врешті-решт ми дістаємося струмка, що дзюркотить у темряві, і я опускаю дядька на траву, а тоді підводжу ще раз і спираю спиною до тополі.

Я ношу пригорщами воду і хлюпаю йому в обличчя, згадую про Лук’янову криницю, але тягти його до криниці – шкода сил… Нарешті дядько трясе головою і видає першу притомну фразу – і це йобкання на мою адресу. Від нашого співучого дядька Степана я цього не чекав.

– Гей, ти хто? – ще після порції матюків, коли я знову хлюпнув йому в лице, нарешті починає повертатися до нього свідомість.

Мені таки вистачило стриму не відповісти, хоча до нього навряд чи і дійшло б. Я вирішив, що тепер він уже якось сам дасть собі раду, все-таки надворі літо, і замерзнути йому не вдасться, та й утопитися у качиному струмку навіть за великого бажання також навряд чи вийде, тим більше я мав великий сумнів, що у дядька є таке бажання… І я вже зробив крок назад, щоб тихо розчинитися у темряві, коли дядько здивував мене ще раз, просто припечатав на місці:

– Олексо, а ти де взявся? – раптом видихнув він із себе разом із алкогольними парами, але я вже не зупинявся.

В голосі дядька було порівну здивування та страху і ще чогось, що з’являється в голосі людини, котра марить чи думає, що марить. Він таки упізнав мене, незважаючи на бороду, тоді я ще не встиг її поголити… Я рушив через мочар назад до дороги, а дядько Степан ще раз чи два простогнав разом із кашлем: «Олексо, то ти чи нє?» – і більше не озивався, лише стогнав, доки я ще міг його чути.

Майнула думка вернутися і, не признаючись дядькові, просто відвести його додому. Втім, наскільки це реально – не признатися? І чи допоміг би я йому цим, а чи навпаки – це ще питання. Додому він і сам дорогу знайде – як не зараз, то зранку, а от що робитиме після того, як мене впізнає, ще невідомо. Може втратити спокій і сон надовго…

Біля перехрестя, не виходячи з тіні, я ще раз став і прислухався: ні стогону, ні інших звуків з того місця, де залишив дядька, начебто не чути. Аж раптом нічну тишу сколихнули голосні зойки, бо спершу ці звуки видалися справді схожими на зойк, аж потім до мене дійшло, що це пісня… Із зойками і стогонами дядька нарешті прорвало:

Лю-бив ко-зак дів-чину!

І з си-ром-м пи-ро-ги!.. ги! —

різонуло нічну тишу, наче ножакою, й закінчилося так само чимось схожим на зойк.

Потім дядько починав ще кілька разів те саме, але вже не так голосно. До того ж його пісня віддалялася, і це свідчило, що він таки встав на ноги.

Той дядьків зойк, мабуть, розбудив увесь куток. Принаймні собаки довго не могли заспокоїтися. І я подумав, що коли повернуся до нашої дровітні, то треба буде запитати Віллі, чи не чув він дядькової пісні. Бо у Віллі, може, через втрачене око чи через те, що однофамілець великого композитора, але слух набагато гостріший, ніж у мене, у цьому я не раз переконувався, коли ми пробиралися зі сходу.

А ще я подумав: добре, що тепер за пісню ніхто не стріляє. Бо хоча гарнізонники і раніше по ночах потикатися у села боялися, зате засилали спецгрупи із перевертнів, які б не проминули нагоди позбиткуватися з п’яного, а ще такого співучого, як дядько… Утім, коли я, поминувши перехрестя, нарешті почав вирізняти у темряві ворота нового цвинтаря, що поблискували залізним дашком у місячному сяйві, то випала нагода перевірити і мій слух.

З дороги, що вела повз цвинтар, із-за горба до моїх вух долинуло характерне, спершу ледь чутне, поскрипування й похропування, яке, втім, швидко наближалося. Це не можна було сплутати ні з чим іншим, окрім руху запряженої підводи. Я присів під насипом за найближчим кущем і невдовзі у скупому місячному світлі, на горбі біля каплиці, і справді побачив силуети коней. Та коли підвода почала з’їжджати з горба, за нею з’явилася ще одна.

Перша з них прокотилася повз мене так близько, що за бажання я міг дотягнутися до неї рукою. У ніздрі вдарив гострий, але приємний для мене конячий дух, а водночас і махорчаний сморід, що йшов від їздового, хоч він і не курив. Друга підвода прокотилася трохи далі, а на роздоріжжі вони розділилися. Одна – на Глинки, інша – на село…

– Гайта! – процідив крізь зуби невидимий їздовий, і я почув, як у темряві цвьохає батіг.

Підвода, що повернула на Глинки, здається, проїхала якраз через те місце, де ще недавно лежав і белькотів мій п’яний дядько. Що ж, врятувати дві живих душі – дядька від смерті, а когось від гріха – то вже не так і мало як для одного вечора, ще подумав я тоді, коли підводи так само раптово зникли у темряві. Усе вказувало на те, що це злодії. Начебто я мав би мати з цього втіху, що селяни крадуть у колгоспі, яка зробила їх безправними рабами, приреченими працювати за «палички» у зошиті бригадира. Але втіхи не було, на душі стало ще важче. Хоча мати й каже, що в колгоспі люди навчилися красти, щоб вижити, але хіба з таким можна змиритись?

На цвинтар вели ворота, а збоку хвіртка з перелазом. Я відхилив її, переступив через перелаз і поволі побрів попри огорожу. Головне, щоб з дороги хтось випадково не побачив мене. У сяйві місячної ночі було видно, наскільки розрісся цвинтар. Могили тепер від самих воріт, берези також підросли, а відтак і орієнтири дещо змінилися. І все ж батькову могилу, як і дідову з бабиною, я знайшов майже одразу, бо ж вони там разом, при місці. Спочатку дід Данило, тоді батька коні забили, а невдовзі і баба Оліта. Вона ще лежала з рік у нас, бабу я добре пам’ятаю.

Біля кожної могили я перехрестився й біля кожної проказав «Отче наш», наголошуючи на останньому слові «Амінь». На цвинтарі я чомусь щоразу наголошую саме на ньому… Я присів навпочіпки біля татової могили, торкнувся рукою кам’яного надгробка й ще деякий час слухав собак, що озивалися то тут, то там, і ще кількох півнів, що прокричали на Садибах і на Гірці, мабуть, «перших» тієї ночі.

Потім я ще й дідового надгробка торкнувся, а у баби його не було, бо баба просила не прикладати її могилу каменем, то я торкнувся барвінку, яким вона була обсаджена… Цієї миті від дороги знову почув чиїсь кроки, принаймні двох людей. Найгірше буде, якщо хтось запримітить мене тут серед могил, бо якщо ще й трапиться хтось із слабким серцем, то може й дуба дати з переляку. Але я старався не видавати себе, тримався тіні, що у місячному сяйві падала і від дерев, і від хрестів на надгробках, і від штахетника вздовж цвинтаря.

Нарешті я їх побачив – хлопця й дівчину, її видавала світла сукня. Вони йшли від центру на Садиби. А коли проходили повз цвинтарний штахетник, я почув дивний діалог, збагнути який і досі не можу.

– Ксеню, – звертався хлопець, начеб вибачаючись.

– Ага, Ксеню!.. – відрізала дівчина сердито, начеб передражнюючи, хоча й досить милим голоском.

– Ксеню, – знову починав хлопець за пару кроків.

– Ага, Ксеню!.. – так само відрізувала дівчина.

– Ксеню, – ще раз він.

– Ага, Ксеню! – ще раз вона і так далі…

Ця парочка мене навіть дещо розвеселила, наскільки це можливо уночі на цвинтарі. Що ж, мабуть, закоханих можуть зрозуміти лише самі закохані… Звичайно, цікаво, чиї вони, ці двоє? Утім, не факт, що й за день угадав би, хіба лише зовнішня схожість чи якась особлива риса підказали б прізвище.

Від могил тата, діда та баби я спочатку мав намір вертатися. Обмежитися сухим ритуалом. Але щось не відпускало мене, якась сила. Це можна порівняти хіба з тугою, що огорнула душу, але водночас начеб її і голубила. Принаймні відчуття тривоги не було зовсім. Бодай уночі на цвинтарі я почувався у безпеці. Проте питання залишалося: чому так, що я серед ночі повинен прокрадатися до батькової могили, а землю, де поховані мої предки, знову топчуть чергові зайди, окупанти?..

І тоді я вирішив піднятися трохи вище, до найстарішої частини нового цвинтаря, де похована моя сестричка Оленка. Вона була б найстаршою, але прожила лише місяць. Ми її могилку також впорядковували. І коли я, перехрестившись тричі біля батькової, бабиної і дідової могил, рушив до Оленчиної, то раптом почув крик нічного птаха, його у нас ще називають «путькалом» і кажуть, на чию хату сяде, то у ній буде мрець. Утім, у темряві рідко видно, де він сідає. Тому його крики серед ночі особливо моторошні.

Оленчину могилку я шукав найдовше. А коли знайшов, то так само перехрестився тричі й проказав молитву. «Наче провідна неділя», – ще подумав я про себе, це коли за тиждень від Великодня у нашому селі заведено провідувати могили… Але далі я зовсім не як на провідну неділю переліз через штахетник і перейшов дорогу ще й до старого цвинтаря.

Мені раптом захотілося просто постояти там, під старою капличкою. Бо могил вирішив уже більше не шукати, та й на старому я не так добре орієнтувався і лише приблизно знав, де хто похований. А густі кущі, серед яких там завжди було багато колючої акації, робили цю справу не такою легкою… Я просто згадав, як дітьми ми із братом заглядали у скляні віконця каплиці, бо звідти линуло якесь заспокійливе тепло, і тепер хотів відчути щось схоже.

Хвіртка у воротах старого цвинтаря була відхилена, але перед входом мені дорогу знову перебіг їжак. По метушливому сопінню не важко було здогадатися, що це знову він, може, навіть той самий. Хоча, мабуть, таки інший, тепер вони розбігалися, саме їхня пора… Я підійшов до каплички, і раптом й справді все навколо стихло, окрім хіба що цвіркунів. І я знову зазирнув у темні шибки каплиці, у яких відбивалося бліде місячне коло, й на душі справді стало тепло й гарно. Не хотілося нікуди йти, я присів на лавку під дерев’яною стіною і сидів, аж поки й другі півні не нагадали про себе, а на сході почала займатися зоря.

Уже час було вертатися. Люди ж у селі рано просинаються, можна мимохідь ще на когось наткнутися… Від цвинтаря, напряму через поля, мені було зручніше податися до лісу.

Але ж мама? Вона й так за всі ці роки стільки нагризлася, а ще змушувати її хвилюватися через пусте? Та й Віллі без мене може щось учворити, і я поквапливо прощаюся з каплицею. І тим же шляхом – дорогою з горба, через роздоріжжя, попри Лук’янову криницю і качиний струмок, саджалку – широкою межею ще встигаю затемна дійти до нашого городу, де зустрічаю ще одного їжака, точніше чую під межею його звичне метушливе сопіння, і сприймаю це за добру прикмету.

3. Розвідка з боєм

Ті їжаки потім мені ще снилися… Наступного дня, звісно, я поспав трохи довше. Віллі не будив мене, а мати, що принесла у дровітню сніданок, лише поцікавилася пошепки, чи здоровий? Собаки у нас уже не було, аби набридав, лише гуси. Мати тримала їх виключно для того, щоб було чим віддавати м’ясний податок, і тільки у зв’язку із нашою з Віллі появою тихо вдушила одного гусака, і якось їй це вдалося. Гуси врешті-решт і розбудили мене.

Віллі у цей час просто бавився, вистругуючи з липової дошки шахівницю, а з трісок фігурки, то навіть не одразу й дотягнувся єдиним оком до шпаринки. Проте коли зиркнув, то одразу мене штурхнув, але я уже не спав. А у шпаринці я побачив дядька Степана, що йшов подвір’ям повз дровітню, якось начеб крадучись. Через нього гуси й зняли ґелґіт. Тепер я уже міг дядька роздивитися: він помітно постарів, виглядав дідусем, хоч йому було всього лиш п’ятдесят з гаком. Він, як і наш тато, з дев’ятсотого, то рахуй – п’ятдесят чотири.

Мати потім згадувала, що дядько тоді довго сидів і сопів, розказував якісь небилиці. За материними уявленнями, небилицями швидше за все могли бути навіть дядькові спогади про тюрму, бо колись вона мені уже щось схоже переказувала… Та враз, каже, замовк і так пильно подивився на неї, що їй аж моторошно стало, і прошепотів:

– А знаєш? Я вчора твого Олексу бачив…

Від тих його слів, каже мати, вона вмить перестала відчувати ноги, і руки також, добре, хоч стояла до дядька спиною, то очі не виказали.

Але після цього він додав:

– …у сні, – мовив це якось невпевнено, начеб розсіяно, і це повернуло їй сили.

– І що ж тобі снилося? – ще знайшла в собі сили запитати.

– Твій Олекса, тільки з бородою. Отакою! – І провів ребром долоні у себе по грудях.

Дядько ще трохи посидів і пішов. А мати за відро й у дровітню і переказала мені його слова. Я нічого не пояснював, а просто сказав мамі, що, мовляв, снився, то й снився, а ще зізнався, що вночі ходив провідувати татову могилу. Сказав також, що цієї ночі знову піду, але вже трохи далі і, мабуть, не встигну до світанку вернутися, то заночую в іншому місці, а Віллі тут посидить сам. І ще попросив, аби наготувала мені чогось в дорогу поїсти.

– Ой, сину-сину… – лише зітхнула на те мати, вона знала, що коли я вже щось вирішив, то так і буде.

А наступного вечора, коли смеркло, я так само через городи рушив з обійстя, а за городами вийшов на дорогу й вирушив на розвідку до Крем’янця, бо уже знав, що Уля там. І до ранку я уже був на місці. Той перший похід на Крем’янець найбільш пам’ятний. Тоді вперше й придумав видавати себе за монаха з Почаївської лаври… Зранку, коли студенти поспішали на заняття, я впізнав Улю серед інших, але вона мене не признала. Тим більше що я й не показувався їй на очі. Вона йшла не сама, а ще з двома дівчатами, і не було можливості ні підійти, ні окликнути.

Я спостерігав за нею звіддаля і не міг відвести погляду, я просто не міг повірити своїм очам, що знову бачу її. І що ця красуня із сумними очима і є моя Уля! Вештаючись після цього затисненими між горами похилими вуличками старого міста, я тільки про неї й думав. Аби трохи розвіятися, знайшов якусь барахолку й двічі повільно обійшов її по периметру, прицінюючись до нових керогазів і старих підсвічників. Після цього ще трохи потинявся, тримаючись глухих вуличок, поки нарешті дочекався закінчення Улиних занять. І знову побачив її у натовпі студентів і нишком провів майже до самої хатини під горою Черче, де вона квартирувала. І лише коли на стежці вона залишилася сама, пришвидшив крок і окликнув.

Але Уля й тут мене здивувала. Вона оглянулася й зупинилася, і навіть зробила крок назустріч, начеб чекала. Обличчя залишилося незворушним, лише на устах ледь помітна посмішка:

– А я тебе вже давно помітила, – каже, а в очах сльози. – Ой, а борода яка страшна…

– Матір також злякалася.

– Так, такою бородою можна всіх лякати…

– А що, хіба не схожий на почаївського монаха?

– На почаївського монаха? – Це моє порівняння її навіть дещо збентежило.

Сліз вона таки не змогла стримати. Зрозуміло, мені не треба її учити конспірації. Домовилися, що, коли почне темніти, я чекатиму на цій же стежці.

– Вибач, що не можу запросити. Але краще зараз не привертати уваги…

– Так, краще не привертати, – погодився я.

– А куди ти зараз?

– Знайду десь копицю сіна і відпочину трохи… Хіба мені звикати?

– Бережи себе, я чекала тебе всі ці роки не для того, щоб за один день втратити, – сказала вона.

– Не втратиш, я…

– Залишмо всі слова на вечір, – сказала вона на прощання.

Потім я таки знайшов копицю, а коли стемніло і ми зустрілися, то у тій же копиці й провели півночі… Коли вертався, то за Катеринівкою почало світати. Я зійшов з дороги і далі пішов полями, обійшов Підгайці, Кудлаївку, а у Пищатинах перебіг кладкою Гориньку, а потім ще й дорогу на Крем’янець і знову заглибився у поля. Ну, а невдовзі на південному обрії показалися обриси нашого лісу. Я йшов краєм пшеничного поля, то мусив обійти його, щоб не брести через намоклу від роси зелену пшеницю.

Від рясної роси мої штани до колін були мокрі до нитки, і коли нарешті добрів до лісу, то зняв їх і викрутив. Трохи посидів на рові, а далі вирушив шукати місця для тривалішого відпочинку. Зліва через горби тягнулася дорога, а коли я ще пройшов метрів зо триста, то вона була як на долоні, ще безлюдна цієї ранньої години. І раптом мені згадалося, що я вже колись так само дивився на цю дорогу, бо ж саме мене як одного із наймолодших і ще одного хлопця з Борсуків послали на чати і тут був наш пост. Це було у Великодні дні у 43-му, під вечір, коли ми тут, у нашому лісі, зустрічали колону німецьких бронемашин.

Напередодні зранку одна з наших боївок, що базувалася у колишньому лісництві, на цій же дорозі у лісі перехопила дві їхні машини, що везли продукти до Крем’янця. Водіїв залишили при транспорті, а експедитора відпустили із застереженнями, щоб мовчав. Однак я вже й тоді не вірив, що німці просто так без відповіді залишать нашу вилазку, Василь також не вірив, і Яворенко не вірив. І ми готувалися до зустрічі!

Німці прагнули відплати, і ми також. Ми уже з усіх сил перешкоджали їм збирати й вивозити продуктові поставки, а людей на роботу до Німеччини. У відповідь вони відкривали вогонь при найменшій підозрі. За Замком постріляли наших людей, що працювали на полі й, побачивши мотоциклістів, кинулися бігти до лісу. А напередодні наші хлопці, перестрівши на дорозі перед Ланівцями ляндвірта і ще двох шуцманів, роззброїли їх. У самого ляндвірта забрали і парабелум, і бричку, і навіть чоботи й, наче насміхаючись, відпустили босого.

Згодом той парабелум опинився у Василя, а пізніше брат подарував його мені. А тепер до нього залишилася одна неповна обойма, і ми з Віллі чистимо його по черзі. Бо після стількох років лежання у «бабі» ще невідомо, чи вистрелить, а спробувати – набоїв шкода…

Окинув поглядом узлісся, доки було видно, поля, дорогу – так і є, це те саме місце… Щось невимовно щемке й хвилююче стисло горлянку. Виглядало на те, що я знову опинився на цьому ж місці через десять, ба навіть одинадцять з гаком років! – де колись стояв на чатах. Усе, як тоді… Хоча дещо все ж змінилося, найперше – я сам. Але й ліс також, найбільш помітно підросли сосни на рові, а за ними й грабчаки. Та й ліс, здається, трохи порідшав, а чи хтось його прорідив? І поле тепер виглядає інакше. Тоді воно було наче зшите із багатьох поздовжніх та поперечних смужок, а зараз – суцільний лан, бо ж з настанням колгоспів усі межі переорали.

Того хлопця з Борсуків звали Володька. А псевдо у нього було Чорноморець, мріяв малий хоч раз у житті побачити море… Ми сиділи з ним ось тут на рові, ні – трохи далі. Я підвівся й пересів, як мені здавалося, саме на те місце, метрів за двадцять ближче до дороги, де ми тоді сиділи. Тоді збоку ще був кущ ліщини, Володька вішав на ньому свою гвинтівку.

У нього була трофейна німецька, системи «Маузер», яку він приніс із вишневецького рейду, і він хвалився, що вона дуже точна. У мене ж був більш звичний для нас карабін, а ще бінокль, якого мені повісив на шию Василь, перед тим як відправити на чати… Однак тепер на рові ні ліщини, ні навіть сухого присторча від неї не було. Може, вирубали, а чи й сама всохла.

Добре пам’ятаю той момент, коли вперше побачив німців. Я якраз розглядав у бінокль, до якого ставився як до цяцьки, горобців на куполі пищатинецької церкви, що була кілометрів за три. І ще сперечався із Володькою про те, яка гвинтівка із тих, що у нас були, більш дальнобійна й при цьому найбільш точна. А коли мій погляд, удесятеро підсилений біноклем, поволі сповз із церкви, то я аж відсахнувся: повз неї їхала німецька бронемашина, а за нею ще одна.

– Німці! – видихнув я із себе якось майже радісно.

– Де? – так само радісно схопився на ноги Володька.

– На, диви! – Я простягнув йому бінокль, і Володька аж рота роззявив. – Слухай, біжи до Василя, вони ж там усі на лісниковому, – сказав я йому.

– Ого! Аж три, – не чув мене він.

– Бігом давай на базу і скажи!.. – Нарешті я забрав у нього бінокля й, приклавши до очей, чітко побачив три бронемашини, що повільно котилися центром села, і навіть одного запилюженого німця, що до половини висунувся із люка.

– А чого я маю бігти? – почав було Володька, але я нагадав йому про свої мозоляки, які перед тим тут же, на рові, демонстрував, перемотуючи онучі. Це були звичайні піхурі, що я їх натер через нові тіснуваті чоботи, але при ходьбі вони пекли немилосердно.

– Ну, добре, а ти дивися, – шморгнув він носом і кинувся бігти, але відразу ж і вернувся, бо забув на ліщині свого «маузера».

До колишнього лісництва з того місця, де був наш з Володькою пост, бігти щонайбільше десять хвилин. У лісництві тепер було багато наших, бо зранку під час затримання машин не обійшлося без пострілів. А зачувши їх, із близьких сіл посходилися ті, що святкували.

Я залишився на рові, очікуючи, що Володька невдовзі повернеться й скаже, що робити. Проте я тоді його так і не дочекався…

І ось я знову стояв на тому самому місці й знову вдивлявся у дорогу, а самотня підвода, запряжена двома кіньми, що, наче сонна муха, виповзала з долини, нагадала мені про німецькі бронемашини, вони повзли тоді так само повільно. Коли Володька побіг на базу, я вже намагався не випускати німців з поля зору, хоча коли машини з’їхали у долину, то деякий час за деревами їх і не було видно. Тоді я перебіг трохи ближче до дороги. Володька не вертався, а бронемашини тим часом знову з’явилися, тепер уже на підйомі…

Я й тепер, як і тоді, наблизився до дороги. Звичайно, мені не хотілося попастися комусь на очі. Ймовірність цього була не надто великою, але все ж була. Проте щось не відпускало мене з цього узлісся, це було сильніше за мене… І я наче знову бачив ті машини, які зупинилися під горбком, не доїжджаючи лісу.

Німці повискакували з машин і пішли кюветами попід насипом вервечкою, один за одним. Дорога врізувалася в горб, створюючи для них природне прикриття. Але коли вони пройшли приблизно половину шляху між машинами і лісом, раптом з лісу по них відкрили вогонь. Без сумніву, це були наші.

Я не знав, що мені робити, адже наказу залишати пост не було, і все ж я вирішив, що моє місце тепер у бою. Пригинаючись, петляючи між деревами, я й собі кинувся ближче до дороги, а потім заліг на рові і почав стріляти у бік дороги. Мені було видно одну з бронемашин, і я пульнув кілька разів і по ній… Згадуючи це, я й тепер мимохіть рушив до того місця, де лежав тоді.

Прикриттям мені тоді був стовбур старого граба, трохи покручений і нагнутий до поля. Ще через пару кроків я упізнав цього граба, й, здається, він зовсім не змінився. А пошарудівши пальцями під суничинням на дні рову, намацав почорнілу від часу стріляну гільзу від карабіна. Що це моя гільза, також не було ні найменшого сумніву.

Бій був коротким. Німці ховалися за насипом, лежали по кюветах обабіч дороги і відстрілювалися, але все одно були близькими мішенями. На їх щастя, у нас заклинив єдиний кулемет, і тоді їхній вогонь посилився. У якийсь момент і я став для них мішенню. Кулі засвистіли у мене над головою, збиваючи листя та сухі гілки.

Стріляли так густо, що неможливо було висунути голови. Вочевидь, сікли навмання по всьому узліссі. І коли на мене посипалося збите галуззя й листя, я подумав про Василя, лише б йому не дісталося… Час від часу я робив спроби підвести голову, але кулі цвьохали не лише по верховітті, а й по землі, піднімаючи хмаринки куряви на полі.

Зусиллям волі я, лежачи на боку, вставив у карабін нову обойму і сказав собі: якщо я не боягуз, то мушу її всю вистріляти. Це був експеримент над собою, і я це розумів. Першу чергу я, здається, пустив просто в небо, зате другою уже взяв нижче і навіть спробував прицілитися у бронемашину, що проглядалася у виямці насипу…

Без кулемета нам стало важкувато, я побачив, як наші піднімаються й відходять глибше у ліс. Бачив також, як за руки відтягували одного разом із його зброєю. Але й німці також почали відповзати, відтягуючи своїх убитих і поранених. Тоді вони так і не наважилися увійти в ліс, тим більше що починало вечоріти. І невдовзі їхні бронемашини погуркотіли назад, на Крем’янець.

Я лежав на рові, аж поки по мене не прийшов сам Василь. І лише тоді я дізнався, що наші втрати – один убитий, і це був малий Чорноморець. Наші хлопці розсіялися лісом і збиралися на базу майже до півночі. Ми з Василем ще перевірили стоянку, що була з іншого боку лісу і за яку він відповідав. Машини з продуктами стояли на своєму місці, біля них на чатах два бійці. Полями ми пішли у напрямку села, але невдовзі почули, що хтось наближається.

Ніч була така темна, що за п’ять кроків неможливо було щось побачити. Василь подав умовний сигнал – крик сови – і у відповідь почув такий же. Це був Яворенко із кількома бійцями. Здається, із Ангелом і Зеленим. Вони ще обговорювали перипетії бою, і Зелений сказав, що німці цього так не залишать і скоро знову посунуть, але вже більшими силами. Я ще тоді подумав, що він лише повторює слова командира.

Володьку поховали з почестями у його рідному селі, дали прощальний залп, а тоді перебралися з лісництва на іншу базу. А невдовзі надійшла інформація з Крем’янця, що німці запідозрили у зраді експедитора. Він був поляком, і вони вважали, що він їх підставив. І лише десь за два тижні разом із румунами заповзялися прочісувати наш ліс, але нас там уже не було, а їхні бронемашини застрягли у трясовині між Братерщиною і Чорним Лісом.

А ми у цей час були в Галичині. Це був уже не перший наш рейд, під час якого ми поповнювали свій арсенал, а як пощастить із «штатсґутом»[1], то розживалися й провізією… Поліцаїв піднімали в білизні, вони вилискували від жиру, як кабани на забій. Уявний кордон із Галичиною переходили манівцями, до речі, його вартували також поліцаї, більшість із яких були так званими «щирими українцями», і ми їх також роззброювали, а декому то ще й копняків давали.

Здавалося, як на один раз досить уже спогадів! Але того першого ранку у лісі, коли ще Віллі сидів у дровітні і мені не треба було його шукати ні у посадці, ні в копицях, я блукав знайомими місцями мов навіжений. Пощастило нікого не здибати, хоча до Ставок того першого разу я таки не дійшов. Від Ставок чулися голоси, і я не наважився.

Наш ліс я знав як свою долоню, тут усе було знайоме, і кожен виярок, кожна стежка, кожне старе дерево, а то й пеньок про щось нагадували. От тільки посадка на Братерщині підросла за ці роки, і коли після повернення я вперше переходив краєм лісу обсаджену молодими ялицями дорогу, що вела до Чорного Лісу, то трохи здивувався, наскільки швидко можуть підростати дерева, особливо молоді ясени. Пригадалася й перестрілка із ковпаківським загоном на краю цієї посадки. Бо ж Ковпак, коли проходив на Карпати, то у нашому лісі робив зупинку.

Того літа наша боївка постійно міняла місце розташування по лісах і хуторах, ніхто не міг знати, де ми будемо наступного дня. Одного разу ми тут-таки, у посадці, й заночували. Рано, до схід сонця, упівголоса проспівали «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…» – і уже були готові до нового переходу, аж раптом з боку Чорного Лісу зачули автоматні черги. Хлопці залягли на рові ось тут, на узліссі, а командир, порадившись, послав мене у розвідку, бо ж я був, крім того, що місцевий, ще й наймолодший.

Я залишив зброю, зняв пілотку з відзнакою й одразу став схожий на звичайного сільського хлопчака, та й пішов у напрямку тих пострілів. На краю посадки, коли уже крізь дерева виднівся Чорний Ліс і залишалося ще кілька кроків через невеличку галявину, відчув, що за спиною хтось є. Оглянувшись, помітив за кущами ковпаківця, просто мигнула шапка із червоною стрічкою навскіс, а про те, що наближаються ковпаківці, ми уже знали. Ми їм не вірили, бо ж їх прислали рускі, а отже, вони також служили окупантам.

Судячи з усього, це був їхній вартовий, на плечі у нього була гвинтівка, але мене він не окликнув. Мабуть, подумав, що я його не побачив, до того ж я ішов у центр подій. Він це уже тоді знав, а я лише за сто метрів побачив озброєних людей. На дорозі у напрямку Чорного Лісу стояла підвода з вантажем, неподалік – німецький кулемет, націлений у бік лісу… І все ж мені вдалося непомітно змішатися з цими людьми, бо ж одягом ми не відрізнялися, лише зніми шапку, й уже свій.

А невдовзі під’їхали інші підводи, і я став мимовільним свідком обміну зброї на провізію, що відбувся між ковпаківцями і загоном повстанців; то були мельниківці. Серед них був і Павло Вербицький із Загориня, він вважався нашим далеким родичем, але мені вдалося першим його помітити й не попасти йому на очі, бо ж міг мимохіть видати… Найважче було вийти. І коли мельниківці поїхали, забравши з десяток гвинтівок, кілька ящиків набоїв, а на додачу – ще й того кулемета, мені довелося до самих сутінків ходити поміж дерев, аж поки через Чорний Ліс я вийшов до села. Проте на місці, де залишив боївку, уже нікого не застав і лише через кілька днів зустрів своїх хлопців.

І тепер спозаранку із Братерщини я знову пройшов тим своїм шляхом аж до Чорного Лісу, там і перележав. До війни, ще за перших савітів, коли панський ліс раптом став державним, ми з Василем ходили туди через посадку точити березовий сік. Тобто ми починали ще із кленового, але то лише перший день, а потім бралися до беріз. Ми просвердлювали крізь кору дірки, завглибшки із палець, а після всього забивали їх кілочками… Я не полінувався, обійшов той березовий гай на початку Чорного Лісу і знайшов ті берези із нашими кілочками, хоч вони уже цілком зарубцювалися.

Наш Чорний Ліс багато чого пам’ятає. Взимку 41-го тут полював на зайців ляндвірт, а вже наступної зими ми полювали на ляндвірта… А Василь каже, що і Крук призначав Яворенку зустрічі також у Чорному Лісі. Але той на них не приходив, аж поки за наказом Крука під приводом з’єднання яворенківців із головним загоном його групу було під Кіптихою роззброєно. Провели перепис бійців та зброї, а насправді просто ліквідували бойовий підрозділ.

Я був з кулеметом, заліг на краю жита, бо спершу гукнули, що то німці наступають з лісу. Але повірити, що німці з лісу та ще й так рано, – це було майже неймовірно. І все ж я заліг, хоч і на незручній позиції, бо, крім ще недозрілого жита, мене нічого більше не прикривало.

– Не стріляти! Не стріляти! – раптом почулося від лісу, і напроти мене, наче з-під землі, виринув такий самий кулеметник, і якби він не крикнув, я б міг його відразу скосити.

Це була частина від Крука, і, що ще було для мене повною несподіванкою, її привів Василь. Усі зібралися біля обозу, і нам пояснили, що група виконує наказ про з’єднання загону Яворенка з основними силами, і ще нам наказали здати зброю для перепису. Я б просто так свого кулемета, а тоді у мене був савітський «дегтяр», ніколи б не віддав ні для якого перепису, але Василь сказав не смикатися. Хоча далеко не всі хлопці віддали, і їм за те нічого не було.

– Це наказ, а не філософія, – ще пам’ятаю, відвівши від гурту, у запалі кинув мені тоді брат. – Час анархії минув!..

– Якої анархії, яка філософія? – пробував я заглянути йому у вічі, але там була стальна рішучість.

Пізніше він не любив згадувати той момент, хоч я і розумію тепер, що це був просто наказ… Отож, провели перепис бійців та зброї, а насправді просто ліквідували бойовий підрозділ. Акт був для мене незбагненним, але старшим, мабуть, було видніше, де і кому бути.

4. Крук, Яворенко й інші

Крука мені доводилося бачити не раз, а востаннє, то, може, десь за місяць до його загибелі. Він з’явився одного вечора в нашій боївці і сказав, щоб ми провели розвідку у напрямку від Снігурівки до Збаража. Пізніше від брата мені стало відомо, що Іван планує напад на тюрму у Збаражі, де савіти тримали кількох молодих хлопців з Верещак. А про те, що сам Крук – це Іван Климишин і що родом він з тих же Верещак, брат мені казав ще раніше.

Був він із студентів, а ще – серед тих, хто проголошував українську державу у Києві (була така спроба восени 41-го). Навесні 42-го його заарештувало гестапо, але при відправці поїздом до Німеччини він виломив у підлозі вагона дошку і втік. Тоді він подався у шумські ліси й організував боївку, яка стала початком куреня Крука.

Брат завжди говорив про Крука із захопленням. І він, і всі ми, хто тоді йшов до лісу, йшли до Крука.

А навесні сорок четвертого Крука вбили; і хоч то була і не перша наша втрата, і не перша зрада, але від цієї втрати ми потім уже так і не змогли очухатися, а та зрада й досі залишалася невідплаченою.

Про вбивство Крука було кілька версій…

Отож, ішли вони полем біля лопушнянського лісу гуртом. Усі п’ятеро Ґедзів: Ліщина, Лиман, Орлич, Павук і Максим, а попереду – Крук. Було безлюдно, тихо, і в тій тиші гримнув постріл…

Я був свідком, як сам Максим потім розповідав братові про те, що сталося. Всі вони, як казав Максим, були без зброї, яку заховали в лісі, лише один Крук був із автоматом. Ліщина йшов із батогом. Коли з’явилися двоє рускіх зі зброєю й запитали (був білий день): «Хто такі? Звідки?» – Ліщина відповів, що йде зі стійки. Його тут же відпустили, а самого Максима заарештували, про інших він нічого не сказав, тільки про Крука, який в цю мить пустився втікати. Котрийсь з рускіх вистрелив, і Крук упав…

Було зрозуміло, що це брехня, дурна і вигадана. Від двох рускіх, будучи при зброї, Крук ніколи не втікав би. Я не стримався і випалив це в очі Максимові, на що він відповів: «Не знаю, чогось злякавсь і почав тікати…». Більше ми тоді від нього нічого не почули.

Одні говорили, що сам Максим і вбив Крука, він або Орлич, інші – що міг то зробити тільки Лиман, бо ні Максим, ані Орлич не були меткими стрілками, а Лиман не раз демонстрував своє «мистецтво» перед охочими розважитися. Скаче горобець, Лиман питає: «В яку лапку поцілити?». Присутні називають, і він – без промаху. А ще міг і з-під коліна, і через плече…

Потім уже Ґедзі сиділи на своєму хуторі тихо. А Івана поховали на сільському цвинтарі. Керував усім Морозенко, весь його відділ був там, і наша боївка також. Родичам не сповіщали, щоб не завдавати ще більшого болю. Після коротких прощальних слів ніч тричі здригнулася від повстанського салюту…

Тієї весни для нас почалося справжнє пекло. За німців було легше. Ті боялися лісів, заростей, їздили групами, не відходячи від дороги. З ними легше було вести бої. Рускі ж були скрізь. Мов блощиці, що забиваються у найменші щілини. І гнали їх на нас, і гнали! Облава за облавою, ліси аж кишіли гарнізонниками, всюди засідки, зрада… Втім, Ґедзів розплата таки не минула б, якби несподівано за них не заступився Дух. Вони були в його сотні, і нібито за наказом самого Енея, командувача групи «Північ», мовляв, не треба міжусобиць, сотник за них поручився. Важко було пояснити, що це насправді означало, але тоді цього вистачило.

Примечания

1

Державне майно (нім.).

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.