Дерева на дахах

У парку зазвичай малолюдно, а то враз якась кістлява задрочка стала й вилупилася, поки я свого дуба обнімав. А коли наші погляди зустрілися, чкурнула не озираючись… Зазвичай я обираю найгрубшого, середнього із п’яти, що ростуть півколом на початку алеї, одразу за шеренгою лип. Йому ще далеко до столітнього, і, як не крути, дивно виглядає, коли обнімаєш такого ще нестарого дуба. І хоч начебто кому яке діло, але я все одно стараюсь, аби менше хто бачив. А тут та жінка наче з-під землі. І потім, буває ж таке, я зустрічаю її у нашому вузькому редакційному коридорі.

– О, то ви наш новий працівник! І за що нам така честь? – почала вона, і я зрозумів, що це та сама, що бачила мене у парку.

Струнка, чорноока, чорноволоса – я завжди таких боявся. Ще бабуня у дитинстві все циганами лякала. Але було щось у ній і принадне, може, високі груди під тонкою кофтинкою, а чи тонка довга шия, і я незчувся, як через хвилину уже сидів у її кабінетику з вікном у двір, на гаражі, слухав булькотіння електрочайника і слухав слова цієї жінки. Ми були приблизно ровесниками.

Виявилося, що вона мене впізнала і взагалі навіть згадала одну мою давню виставку у фойє краєзнавчого музею, про яку я вже й сам забув. Здається, і я також десь її раніше бачив, але так і не міг згадати ні де це було, ні навіть її імені. Одночасно з чайником, що закипів, загурчала за вікном машина.

– О, приїхали! – зиркнула у вікно і гидливо скривила губки. – Шефуньо і його сраколиз! – випалила різко, але через мить її голос знову став вкрадливо-єлейним. – А ви знаєте, у мене в шафці дещо є і, здається, коньяк. За ваш прихід, до чаю? – пронизувала вона мене своїми чорними очиськами, так і вректи можна.

– Я не п’ю…

– Та до чаю!..

– Навіть до чаю.

– І я не п’ю, але ж за ваше вливання у колектив то як же не випити? – щебетала щебетушка, спокушала, просто гріх відмовити, і все ж я повторив:

– Я своє вже відпив, – вирішив я одразу розставити всі крапки. – Тим більше за вливання.

– О, наш шеф також не п’є, а зранку від перегару хоч вішайся!.. – показала своє чорне піднебіння вдова.

І справді, що за натяки? Я просто встав і вийшов, насерумамі, по-англійськи. На цьому наше спілкування і закінчилося. Але відтоді ця редакційна «чорна вдова», мабуть, і мене записала у якісь там свої вороги. Бо коли тепер десь у коридорі й перетинаємося, то у поведенції – повний ігнор, а мені тільки того й треба. Принаймні хоч не врече.

двійник вікя

Але найчастіше на роботі я просто дивлюся телевізор, благо, є кабельне й мої улюблені канали: «National geographic channel», «Discovery», «Animal Planet» – мій традиційний набір. Ну, і кулінарні ще, та деякі спортивні також. І мовчазний напарник, мабуть, також найкращий з тих, що могли мені трапитися. Він – майже як я чи, точніше, наче зворотний бік мого «я». Але якби мені зняти років десять, то і сам, швидше за все, був би саме таким. І якби він ще не чіплявся зі своїм нетом, то йому б узагалі ціни не було. «Вікя, – кажу, – відгребися! Мене баби вже не цікавлять», – але він сміється, не вірить. Що ж, у кожного свої бзіки.

У мене – риболовля й чорна кава без цукру, а ще – ум’яти перед сном скибку хліба з салом і цибулею. Без цього я також не можу, й Інка кпинить з мене, і обидві мої дружини сердилися. Моєму напарникові мої запізнілі вечері, мабуть, також не подобаються, але він мовчить. Бо я їм лише у свою зміну, а тоді він у мене в гостях і, отже, не має права голосу. Хоча час від часу я, буває, сам прошу його про заміну, і він ще ні разу не відмовив. Здається, йому тільки того й треба – три доби поспіль у неті! Це для нього свято. Назбирує телефонів, а потім ходить на побачення. Таким чином, мій Вікя на сайті знайомств шукає собі подружок, завів їх уже цілий гарем.

А якось приступ почався, як ніколи, із самого ранку, десь близько дев’ятої. У редакції ще нікого, а мій блідолиций Вікя вже спозаранку у свій нет носа упхав. І, як завжди, ні таблеток, ні фіга. Я схопився й – у двері.

– Ти куди? – підняв голову Вікя.

– Голова!.. – тільки й устиг видихнути у відповідь.

– Ок! Я на місці! – кинув він діловим тоном мені навздогін, і це просто щастя, що його тоді принесло.

Бо ж заступник шефа, пан Ярослав, щоранку забирає у нас ключі, а я, вибігаючи з редакції, що була на третьому поверсі старого триповерхового будинку, стрибаючи униз гвинтовими французькими сходами, навіть не пам’ятав, чи зачинив за собою вхідні двері… Втім, цього разу до аптеки на розі бульвару я добіг швидше, ніж перестала боліти голова, і першу пігулку лиґнув навіть без води. Другу запив склянкою боржомі у «Пінгвіні», де зустрів тимчасово беззубого Орка, який тепер не говорив, а шамкав. Але на розмову все одно не було часу.

– Зуби вже робляться, – вважав за необхідне заспокоїти мене Орко. – То як, на завтра знов?

– Так, на завтра! – Оркові я по-любому не міг відмовити. – Вибач, сьогодні знов щось з головою, – сказав я йому правду.

– Тшимайшя, шувак! – підбадьорив мене Орко.

Ми ще раніше вирішили, а тепер звечора лиш підтвердили домовленість, що завтра зробимо ще одну спробу пошукати тих пацанів, які минулого тижня у темному проході біля Головпошти вибили йому передні зуби. Оркові й раніше найбільше діставалося, але так, щоб із втратою зубів, принаймні на моїй пам’яті, то вперше…

Для третьої таблетки я взяв у маркеті пляшку мінералки, а для напарника півторачку його улюбленої «Коли-лайт» і, начеб нічого не сталося, з «бомбами» попід пахвами, ще встиг до приходу шефа вернутися в редакцію.

– Так скоро? – здивувався Вікя моєму поверненню. – І як, попустило? – це він про голову.

– Перестало, – відповів я йому.

– А може, то від телевізора? – висловив він чергове припущення. – Я, коли довго посиджу за компом, то також, буває, заснути не годен.

– Гоніш, брате? Я ж ледь не здох!

– Ну, але ж урешті-решт є у нас якась медицина?.. Що сестра каже? – згадав про Інку Вікя і раптом сам себе перебив: – Слухай, а як ти до консервованих ананасів? Кружальцями, мені тут спрезентували.

– Консерви? – перепитав я. – Консерви можна. Та воно і не буває, щоб два рази підряд хапало.

Вікя поставив переді мною півбляшанки ананасів «Чемпіон». Під такі ананаси добре йде серіал по «Discovery» про виживання, наприклад, у джунглях із Перлом Грілсом, а ще краще – під манго або манго з ананасами і шматочками кокоса. Спочатку з’їдаєш шматочки, а потім випиваєш компот. Дешево і поживно! Я тут за ці ночі все перепробував… Але на цьому нашу розмову того ранку можна було вважати закінченою, бо у дверях з’явився наш начальник, пан Ярослав, а в коридорі позад нього промайнула тінь «чорної вдови».

Ми побачилися аж увечері, коли я вже сходив додому і відіспався, і Вікя також відіспався й, посьорбуючи ту саму колу, знову до ночі бовванів у неті, а я з пультом у руці – знову біля телека. П’ятдесят один канал, поки всі переклацаєш! Рекламні паузи на «Animal Planet» зазвичай заповнюю або кулінарними програмами, або якоюсь екзотикою на кшталт жіночого боксу. Ну, а вже потім черга нічного трилера по «плюсах».

Коли взимку відлежувався у селі, то без кабельної мережі мусив разом із тіткою Мартохою балдіти від серіалу про Мухтара… Правда, був ще біатлон, тоді якраз транслювали кубки світу. Вболівав не так за наших, бо що від них чекати, як проти москалів, і часом від того отримував неабиякий кайф. Бо «проти москалів» – це, можна сказати, наше сімейне. Ще колись, як у нас тільки-но з’явився перший телевізор і почалися трансляції хокейних матчів, то тато, наприклад, коли москалі грали з чехами, завжди вболівав за чехів. Тато за чехів – це було настільки звично, що я навіть не задумувався чому. І вже значно пізніше, коли не стало тата, а я перебирав у пам’яті все, і ті його вболівання також, то згадав, що у 68-му, під час придушення Празької весни, його ненадовго мобілізували в автобат. Хоча він тоді до Чехії так і не доїхав, обійшлися без нього. А я от доїхав, і навіть назад привезли…

У липні почалися велогонки «Тур де Франс», а ночами повторювали прямі трансляції… І так цілих три тижні, ніби і сам Францією трохи попоїздив. А взимку знову почнеться біатлон. Втім, до зими ще треба дожити. Хоча інколи буває, що й одразу вкладаюся спати. І Вікя зі своїм нетом мені не заважає. Тихо назбирає свіжих телефонів і відвалює. Бідний редактор, чоловік Інчиної колєжанки, навряд чи й здогадується про наше з Вітьком райське життя.

– У нашого редактора одна проблема, – якось ще у перші дні, тільки я прийшов, пожартував Вікя. – З вусами він був схожий на Розенбаума, а тепер, відколи поголив, – на Жванецького!..

– То він що, єврей? – запитав я.

– У тому-то й справа, що ні, – відставивши убік слухавку, відповів мій напарник, бо, розмовляючи зі мною, він час від часу ще щось вуркотав у свою мобілу.

То він уже пізніше мені зізнався, що вечорами йому, трапляється, телефонує одна жіночка з Козови й мастурбує під оте його вуркотання.

– Хіба мені важко допомогти кобіті? – погладжував кінчик свого довгого носа Вікя. – Тим більше, вона мені також приємні речі говорить.

– Слухай, кіно! – такі приколи навіть мене здивували. – А чого не через Інтернет?

– Просто у неї вдома нема Інтернету, тільки на роботі, вона держслужбовець. От вона мене вечорами й видзвонює, – не без задоволення в голосі уточнив Вікя.

А ще зізнався, що одну малу манду із Чорткова уже з півтора місяця через нет позбавляє цноти. Каже, просто розтягує задоволення, описує їй, смакуючи, увесь процес, як буде її взувати, а мала розпусниця десь там, мабуть, аж до підлоги стікає мокротами. Після цього хоч-не-хоч, а почнеш придивлятися. І на початках до «двійника», навіть більше, ніж до редактора. Втім, самого редактора ми й так рідко бачимо, нами керує його заступник – вічно надутий, круглий, як м’ячик, крикливий стариган – пан Ярослав, що зазвичай першим приходить на роботу і лякає нас, мовляв, колись був боксером. Формально, о 9.00 наша служба як би і закінчувалася. Пану Ярославу, подейкують, при всіх режимах було не зле, й редактор тримає його, вочевидь, лише як закінченого трудоголіка.

У заступника також був диван, і його кабінет, на відміну від редакторового, не замикався, і, як правило, саме там я вкладався спати, та й Вікя також. Пан Ярослав про це здогадувався, але впіймати нас не міг, ми ж на ніч замикали редакцію ізсередини на засув, так що зненацька не наскочиш. А ще Вікя деколи і під час мого чергування, звісно, завчасно попередивши, приводив на цей диван своїх інтернет-подруг. А я раз чи два приводив Анжелу. І, звичайно, не лише для того, щоб вона читала мені вірші. Хоча й вірші вона читала також.

На початках Вікя і мене агітував зареєструватися на сайті. Це свого роду гра: вибираєш собі тьолку, вішаєш їй локшину на вуха, а вона – тобі. За вечір у мене назбиралося п’ять телефончиків, з однією навіть зустрічався. На вигляд виявилася коровою. «Коровою – до всього готовою», – як пізніше підсумував мої враження Вікя.

Наступного дня я вибрав собі ще одну 32-річну «неслухняну дівчинку», як вона сама себе назвала. Слово за словом, спершу вона мені, тоді я їй… А тоді я й отримав: «Ти!!! Дядя з трудоднями!!! Яйця ще цілі?..» Що тут скажеш? Мабуть, Вікі ще й не таке пишуть, але він якось те переварює, а мені на хріна воно?..

– Розумієш, Вікя, мені ніколи не подобалися легкодоступні, – зморозив я йому тоді, аби лише відчепився. – Дешевий секс рідко буває якісним.

– Яшо, тобі просто не щастило! Буває, такі тьолки приходять, що аж ну! – заохочував мене Вікя.

– Слухай, Вікя, якщо мені треба буде баби, я і без Інтернету обійдуся. Тим більше, тепер мені вже не дуже й треба, – відповів я йому тоді, аби не чіплявсь.

А якось я не стримався і про Інку йому бовкнув. Можливо, навіть трохи перебільшив, бо злився тоді на неї, вже й не пригадую за що, мабуть, знову «зажала» машину… Я сказав йому, щоб був обережним, бо моя сестра Інка також собі у неті женихів шукає, але все більше іноземців. Часом їздить до них, а якийсь червонощокий англієць навіть сам приїздив. То я напарника просто попередив, що, як попаде йому Інка, вважай, гаплик.

– Якщо щось не по її, вона тебе, голубе, просто розчавить…

– Вагою? – перепитав Вікя.

– Та ні, авторитетом, – відповів я йому.

Потім він ще кілька днів підкликав мене до монітора й показував фотки своїх знайомих із сайту, запитуючи, чи це не моя сестра. Але її там не було. А невдовзі він якось застав у мене Анжелку і заспокоївся. Тобто спочатку у нього, як і у всіх, хто вперше її бачить, відвисла щелепа, а особливо коли Анжелка заговорила своєю щирою галицько-українською… Це його, мабуть, потрясло до глибини. Більше зі своїм сайтом не чіплявся.

– Так, екзотична штучка! Дитя Африки! – ділився потім враженнями Вікя, хоч я його про це і не просив. – І де ти її знайшов?

– Сама знайшлася, – постукав я кулаком спочатку по дереву стола, потім себе по лобі, ще й сплюнув тричі через ліве плече. – Тьху-тьху-тьху!

– Чого ти так? І тут нічогенькі трапляються, – стенув плечима Вікя. – Бувають, правда, і мразі. Одна мене навіть обікрала. Але в основному нормальні жінки, тільки самотні… А буває, навіть у шампанському мого хлопчика купають.

– Що, води не було?

– Не для цього, розумієш, просто дєвочки люблять шампанське…

– Ясно. А ти запропонуй їм з медом. З медом не пробував?

– З медом? Та воно ж, напевне, пекти буде?..

– Повір, що не буде.

– А ти що, пробував?

– Подивися на мене, голубе! Та ще я, і щоб не пробував? – Інколи, щоб закінчити дискусію, давив я на свій вік.

Ось які у нас трапляються розмови з напарником, коли він відривається від свого нету, а я від телека, просто щоб відпочили очі. Але бувають години чи й навіть дні, коли у редакційного провайдера з Інтернетом щось там не контачить, а два чи три рази редакцію просто відключали від мережі за несплату, і тоді мій блядолиций «двійник» відверто нудився. А якщо це траплялося під час мого чергування, то просто робив мені каву й нарікав на скнару-редактора та пакісного заступника.

В основному журналістами працює молодняк, дітиська, якщо чесно. Самі пишуть, самі фотографують. Інколи приходять за порадами, рідко. Хоча є кілька панночок бальзаківського віку, але Вікя тут дотримується відомого принципу: де працюєш, там не пхай, і я у цьому з ним цілком солідарний.

З редакційними ми майже не спілкуємося. Мене ці їхні сикавки то просто дратують, коли вечорами, трапляється, засиджуються й заважають дивитися телевізор. Та й Вікя, як я помітив, також уникає і їхніх перекурів, на які вони його тягнуть, і нав’язливої уваги з боку однієї редакційної індички. Мені навіть натякали на якусь нехорошу історію, з цим пов’язану, але я не допитувався.

А час від часу, особливо напередодні вихідних, Вікя раптом починав бути схожим на змовника. Це коли на його чергування припадали вихідні і він починав дивитися на мене майже благально, начеб від мене і справді щось починало залежати у його долі. І я вже знав, що далі буде, і сам просив Вікю не тягти кота за хвоста.

– Ну, кажи, що? Замінити на вихідні?..

– Так, маю відрядження, на тижні відпрацюю, – підтверджував мої здогади Вікя і пропадав на кілька днів.

Це у нього називалося «відрядженнями». Повертався, як правило, вимучений, невиспаний, часом аж світився якимось внутрішнім сяйвом, але частіше все ж без світіння. Інколи злий. І майже одразу з порога знову кидався до компа. Це вже й не хвороба, а щось інше, на рівні інстинкту, це вже просто одержимість, що не піддається лікуванню.

А коли я в один із таких моментів поділився з ним своїм горем, що, мовляв, знову у сестри спалив каструлю, Вікя запитав, чи доводилося мені за один вечір спалити спершу каструлю, а тоді ще й чайника.

– Два тижні тому я так зробив, спалив… А у тебе вдома, напевне, також є комп’ютер й Інтернет?.. – сказав він, і я зрозумів, куди він гне.

– Ні, це не комп’ютер і не Інтернет, це просто голова дірява, – сказав я.

Я не маю звички розпитувати, але мій «двійник» час від часу сам починає розповідати про свої «відрядження» в інші міста, в основному, я так зрозумів, до Києва і до Львова. Про якусь дружину генерала, що зняла йому номер у «Президент-готелі», і ще про якусь фірмачку-дизайнерку, що заробляла на етикетках до горілок. Вона закривала його у своїй майстерні, прив’язувала до ліжка і шмагала батіжком, а потім наказувала її шмагати, а після того ґвалтувала. Приносила йому дороге бухло і хавчик і дві доби не випускала.

По-моєму, від того всього у нього потроху починає їхати дах, повна лажа. То він від телефонних дзвінків шарахається, а то щохвилини вибігає з мобілою в коридор. І ні хліба, ні сала, лише свою дієтичну колу безперестанку дудлить… А колись мені розповідали, як він стояв у «Зустрічі» на дверях (ще коли «Зустріч» була!) і у стані повної нірвани спиняв кожного, вимагаючи плату за вхід. Ніколи б не повірив, що мій тихий, сумирний блядолиций Вікя на таке здатний.

дієтична кола

Спостерігаючи за зосередженою серйозністю свого «двійника» перед монітором редакційного компа, я розумію, що для нього головне – не жінки, яких він там знаходить, а таки сам процес цих пошуків. Схиблений на процесі – це вже точно. Часом під настрій мимоволі починаю його підцикувати. Кажу, шеф заходив і казав, що у компі знову якийсь вірусяка поселився.

– І його звати Вікя? – легко підіграє мені він.

Іншим разом я згадую про генеральшу, мовляв, скоро генерал приїде на побачення, а чи про ту з Козови, що вечорами маструбує під його вуркотання. Але генерала Вікя пропускає повз вуха, а про Козову каже, що нарешті треба зібратися і поїхати.

– Наприклад, ти був у Козові? – перепитує він мене.

– Вважай, я там народився, – відповідаю йому щоразу одне і те ж.

А чи, наприклад, починаю про його улюблену дієтичну «Колу-лайт». І на колу він реагує жвавіше, ніж на генеральшу з мастурбаторшею.

– А знаєш, любий друже Вікя? – я йому, начеб між іншим. – Хіміки недавно дослідили, що твоя дієтична кола вбиває всіх сперматозоїдів через хвилину після того, як вони у ній опиняються.

– Це ти сам придумав? – буркає він мені.

– Та ні, вчені довели… Коли сперматозоїди потрапляють у Колу, вони здихають.

– І в дієтичну?

– Нема різниці. Так написано.

– Чувак, вони що, ті твої хіміки, кінчали у колу, чи як?..

– Не знаю. Але твоя дієтична кола – непоганий контрацептив, май на увазі.

– Оцет все одно краще, – вдає байдужого Вікя, і розмова начеб забувається, але після того весь наступний тиждень я не бачу у нього на столі «Коли-лайт».

А потім, що б я не казав, він уже просто не чує. Але хіба то новина, вдавати глухого?

найкращий стимулятор

Проте найбільш прикольно вийшло (десять – нуль, тільки невідомо, на чию користь), коли якось пізнього вечора до мене в редакцію без попередження завітала Анжелка, а Вікя тоді ще не встиг піти. Остовпів хлопака. Але на його місці я і сам не знав би, що казати. Мулатка-шоколадка зі шкірою, трохи світлішою, ніж його дієтична кола, просто прийшла і сіла мені на коліна, заступивши телевізор…

Вікя, звичайно, одразу ж злиняв, а дитя Африки – хоч би що, свята простота!

– Слухай, хтіла-м троха тебе використати, – як завжди, своїм коропецьким діалектом випалила Анжелка, коли мій розгублений напарник, з другої спроби втрапивши у двері, таки пішов. – У мене ше-м ніяк сі не почне те, шо вже третий день мало би сі почати…

Навіть я був здивований її безпосередністю, хоча, здавалося б, а що тут такого? Є у дівчинки проблеми, то треба помогти. Звичайно, завдяки обом своїм дружинам і не тільки їм, для мене не було новиною, що секс є найкращим стимулятором місячних. А в Анжелки, виявляється, з цим якісь проблеми, постійно невчасно. То зарано, то запізно. Колись ще у «Пензі-Роксолані» у неї все це почалося одразу ж, як вона осідлала мене. Гарно влаштувалася, просто пречудово! Приємно було стати у пригоді такій манюсі у ролі надійного стимулятора.

Але на той момент у нашій студії вже відрубали воду. У Анжелки, правда, були якісь вологі салфетки, але ж без води все одно не те. То я ходив митися аж за два квартали у туалет «Кози». Ще був вибір: «Мемфіс» чи «Княжий», що під краєзнавчим музеєм, а чи «Коза»? Але у «Козі» офіціанти приємніші і в туалеті завжди є мило, принаймні рідке.

Проте того вечора у їхньому туалеті перегоріла лампочка, і я приймав водні процедури у суцільній темряві. Відтак вийшов із вбиральні у мокрих штанях, чим налякав двох молоденьких білявок, що тупотіли під дверима. Після того я туди з місяць не показувався, аж поки Джон не підсунув мені тих ненормальних сценаристів.

електрик сідоров

У Інчиній квартирі також із лампочками не все зрозуміло. Мабуть, під час ремонту щось пошкодили. Інка навіть когось там кликала, якогось майстра. Відтоді у її лексиконі і з’явилося те словосполучення – «електрик сідоров» – на означення чогось вічно п’яного і бридкого.

Тепер вона так навіть Орка називає і навіть мене у минулому часі. «Ти був, як електрик Сідоров», – каже. Бо оте «п’яне і бридке чмо» електрик Сідоров і робив їй у новій квартирі електропроводку, точніше не робив, а переробляв. І де вона його такого викопала? Каже, за оголошенням у газеті. Я того чувачка вже не застав, але лампочки продовжували перегорати. Майже через день у якійсь кімнаті чи коридорі, а найчастіше – у туалеті. Це давало привід Джону-молодшому час від часу пускати струмінь повз унітаз, й Інка потім просто бісилася від люті, що, мовляв, живе у хліві разом із худобою, і змушувала малого, коли пісяє, сідати… Правда, я і сам часом у темряві промахувався, але старався одразу ж за собою витерти.

– Тільки на одні лампочки і працюю! – кричала Інка, не зважаючи на мою хвору голову.

А потім мене гахнуло током, коли поліз у щиток спробувати, наприклад, переставити дроти. Забув заземлитися… Дивно, але після цього лампочки світили аж до літа. Не перегорали. І ми вже навіть почали забувати про того «електрика сідорова», однак влітку, коли я вже працював у редакції, знову почалося. Але тоді я вже познайомився з «двійником»-напарником і тоді вже знав, що мій Вікя за професією електрик, і коли Інка була у від’їзді, я привів його до нас на Новий Світ. «Ти тільки заземлися!» – напучував молодого. І Вікя прийшов, і Вікя зробив! Добру годину прововтузився і біля щитка, і в підвалі, але лампочки відтоді ще жодного разу не перегорали.

Інка потім ще передала йому пляшку справжнього ямайського рому, що залишився у неї з Італії, і хоч він сам не вживає, але подарункові зрадів. Відтоді Інка, по приколу, Вікю інакше як «електриком сідоровим» не називає.

– Слухай, Вікя, ти не тільки мій двійник, тепер ти ще й двійник електрика Сідорова! – Від пафосу в моїх словах аж зашкалювало. – Моя сестра від тебе просто в захопленні.

– М-м? – У блакитних очах напарника спалахують грайливі іскорки.

– І не думай, сучий сину, попереджаю! – зупиняю я його млисті думки кулаком біля носа. – Вибачай.

– Та нічого, я розумію, – каже він.

– Хоч вона й сама у неті женихів шукає, але краще тобі на неї не потрапляти. Дружня порада. У твоїх же інтересах.

– Слухай, а твоя молоденька мулатка, – переводить він тему на інше. – Просто пі… пі… – витягує він уперед щелепу. – Просто пісня!

– Я їй обов’язково передам.

– Ну що ж. І передай.

– Я навіть можу передати, як ти це сказав.

– Серйозно? Ну, а це вже не обов’язково, – нерішуче буркає мій «двійник», а це, ця нерішучість, вже йому зовсім не пасує.

дитя африки

Щастя, що Вікя ще не чув тоді Анжелиних віршів. Ні її власних, ні чужих у її виконанні, які вона мені тоді у редакції читала ледь не до ранку, і можна тільки уявити, який би ступор у голові бідного Вітька це могло викликати!.. А під ранок у неї таки почалося те, чого вона так довго чекала.

Анжелка виросла у містечку Коропець Монастириського району, що ото недавно постраждав він повені, в інтернаті для круглих сиріт. Вона не тільки ні разу в житті не бачила свого батька, але й маму, що відмовилася від неї одразу після народження. Знала тільки, що мама з Києва, а тато, судячи із шоколадної шкіри та чітко виражених негроїдних рис обличчя, явно нетутешній.

Любов до поезії залишилася від колишнього її вчителя Василя Васильовича. Він рік чи два викладав у них рідну мову та літературу – українську, а іншої Анжелка ніколи і не знала. Потім той учитель кудись пропав, а чи то виїхав, а любов до поезії у дівчати залишилася. Вона вже тоді почала щось там римувати, але показати свої перші спроби вчителеві не встигла, а після 10-го класу, як і більшість інтернатських, вступила до професійно-технічного училища і обрала собі фах кухаря.

Примечания

1

Cam Ок – польський письменник індіанського походження, автор повісті «Земля солоних скель».

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.