Дерева на дахах

– Лошиця нюхає туман, з туману пахне їй туманом… – каже Орко і повторює це ще разів із вісім у різних інтонаціях.

– Лошиця нюхає туман, – буває, слідом підхоплюю і я, але Орко того не любить.

– Ти – як рвотний порошок, їй-бо! – кидає він на те, бо я, на його думку, тільки все псую.

Може, й так, бо п’яна Оркова дикція по-своєму мила й зворушлива. Чого не скажеш про його набридливі історії… Я ж то знаю, на що максимум спроможний Орко – це залицятися до практиканток у «Пінгвіні», що їх улітку направляють туди з кооперативного коледжу, і він зі своїм червоним писком й у червоній куртці на додачу бовваніє там між столиками, наче старий когут. Хтось йому бовкнув, що у червоній куртці він виглядає молодшим, то тепер її взагалі не знімає… А щодо машин, то у цьому з Орком краще не сперечатися. Тут він ас! І водій, і механік. Якби ще й не пив. Бо коли п’є, то завжди потрапляє в історії – це вже така у нього карма.

Як почали ми наше знайомство з того історичного падіння з підвісного мосту у Серет навесні 90-го, то так і досі. Ми тоді з Крохою ледь його витягли. Кроха тоді ще у якомусь ресторані лабав, здається, у «Калині». А тепер він велика людина, працює на телебаченні, часом пересікаємося в центрі, але рідко… А Орко досі як не з мосту, то без зубів. І ще терендить мені про якогось бусіка.

Це у нього тепер нова ідея-фікс: хоче зайнятися перевізництвом, хоч водійських прав тим часом уже більше двох років як позбавлений, сам казав. Десь за Козовою зупинили його у середньому ступені. То він ще й почав залупатися, як результат – три роки без прав, і той термін ще не вийшов. Хоча, якби було бажання, інші ж якось вирішують… Тим більше, що у Інки тепер і там, у державто, хтось з’явився. Але Орко – то є Орко! Сьогодні він на все готовий, а завтра готовий, але вже по-іншому. Я йому навіть як приклад свого друзяку Ярка ставлю, який вже також був докотився, а тепер он зав’язав і є у Львові шанованою людиною… Орко все те слухає, але своє знає. На «Пінгвін» він час завжди знаходить, а піти права викупити, як люди роблять, звичайно, ніколи. Але!.. «Пінгвін» без Орка також не «Пінгвін», принаймні для мене. Тоді, може, краще хай буде так, як є?

Ще як Орко хіпував на тому своєму драному кабріолеті і часом зранку не пам’ятав, де залишив його звечора, то від «Пінгвіна» ми й починали пошуки. У «Пінгвіні» й закінчували! А одного разу так набралися на радощах, що не могли згадати ні він, ні я, де його знову залишили, вже знайденого… «Опель-тігер», класна була машинка. І тоді ми знову почали з бульвару, напроти арки, перед «Перемогою», на Грушевського, біля медіну.

Улюблене Оркове місце було саме там, перед головним корпусом медуніверситету, під вікнами ректора! Потім по діагоналі – майдан Волі, і на паркувальний майданчик перед готелем «Тернопіль» також заглядали. Якщо й там не знаходили, тоді вже по іншій діагоналі – через двір третьої школи – на Словацького, у дворик за театром, де колись було бюро екскурсій і подорожей. То вже моє пам’ятне місце! Тепер там одна на одній агенції нерухомості, але широкий двір той самий. Якщо й там мимо, то метр за метром починали прочісувати всі прилеглі вулички вздовж бульвару.

А якось, коли ми вже все облазили й Орко навіть намірився писати заяву про викрадення, а я просто радив йому піти перевіритися на склероз, то, лише завернувши у «Пінгвін», шляхом дедуктивного методу, логічних конструкцій і тому подібного, ми знайшли його «тігера» на найвиднішому місці, на платній стоянці перед головним входом на залізничний вокзал. Правда, машина була вся в болоті, та ще й права фара розбита.

Де взялося те болото і розбита фара, Орко, либонь, і досі згадує. Він по п’яній без халепи не може. Але що мені дивуватися, хіба не такий самий? Коли одного разу я й сам так припаркував свою «сімку», що аж на третій день згадав де. Добре, що взагалі згадав. Тепер он таксує десь у Копичинцях… І вилізло, що зробив я одну велику дурницю, що продав її якомусь діловому фуцану без переоформлення, а просто за дорученням. Мовляв, менше мороки. Звичайно, менше, особливо йому, а мені тепер за старою адресою на гуртожиток комбайнового заводу (вахтерка зателефонувала) приходять постанови суду про штрафи… Біля якогось Сухоставу сфоткали мої номери і швидкість за сто, а машина ж досі на мені рахується. Поштою прислали виписку із суду. Інка потім ще тягала мене у прокуратуру, аби оскарження писав.

Краще вже було на запчастини віддати. У мене чомусь мало ностальгії за колишніми машинами, хоч кожну з них я у свій час і любив, і навіть вважав своєю рідною. Може, тому, що ніколи не думав робити з водіння професію. За кермом я тепер просто відпочиваю. А коли це вже професія, то який кайф?

Дивуюся з Інки, бо колись вона й авто – то було щось із серії фантастики, а тепер її із-за керма не витягнеш, і до своєї «туфельки» вона – як до живої. Машинка й справді нічогенька і трасу хаває незгірш якогось «опеляки». Інка називає її ніжно «цьопою-мацьопою» й каже, що це її найкраща подруга: «І моя радість, і мої сльози…»

– Тьху, тьху, тьху!.. Про сльози не треба, – завжди зупиняю я її на цьому місці.

У сенсі професії я більше згадую старі фотоапарати. Як для Орка машини, так для мене – фотики! Бо ж за кожним з них також своя окрема історія. До речі, той мій найперший – «Чайка-2М» – ще донедавна десь валявся у селі на горищі, і я навіть збирався привезти його Джонові-молодшому замість іграшки, аж поки племінник вже не виріс із іграшок.

чайка-2м

Це й фотоапаратом назвати важко, така собі просто забавка на 72 кадрики, дитяча модель, татів подарунок на день народження, коли мені виповнилося дванадцять. Якраз той вік, як он тепер у Джона-молодшого, коли ми тільки-но почали цікавитися дівчатами, і кращого подарунка годі було й вигадати.

Для початку ми не придумали нічого кращого, як фотографувати дівчат через щілину у дощатій стіні шкільного туалету. Ідея, як для такого віку, не така вже й погана, але чи то щілинка була завузька, чи то ми забагато гамору створювали, бо все, що з того вийшло, – то лише скандал на цілу школу. Тата до директора викликали, а мама при всіх у класі лупила мене по руках лінійкою, чого я їй потім ще довго не міг пробачити ні як мамі, ні як педагогу. Та й фотоапарат, з формулюванням «поки не порозумнішаю», у мене одразу відібрали.

Проте порозумнішав я навіть швидше, ніж сам сподівався. Здається, десь за тиждень, не більше, коли у школі потрібно було сфоткати якусь урочистість, а наш шкільний фотограф Улян Іванович з похмілля засвітив єдину плівку. От тоді хтось і згадав про мою «Чайку-2М» на 72 кадрики, і послали мене бігом додому… А трохи пізніше, завдяки фотику, я і омріяний перший поцілунок отримав. Від прищуватої Галі з Гірки. Просто на фотографії, яку я зробив, не було видно жодного її прищика. Вона була на два роки старша і вже цілком дозріла дівка, з гарними стегнами, високими грудьми й довгою косою. Може, через ту Галю мені потім довгий час лише старші дівчата і подобалися.

Тепер уже, звичайно, все мало б бути навпаки. Після Праги й пляшки по голові мене жінки якось враз перестали цікавити. Нуль реакції. І коли це з’явилося, я навіть не злякався, мені стало просто байдуже… Мабуть, уся ця лажа справді від голови, хоча раніше мене хтось переконував, що від хребта. Хоча, з іншого погляду, ще начебто і ранувато до стариків записуватися, коли тобі тільки сорок два. І тільки ця думка мене дещо й бентежила, а ще звична ранішня ерекція, але то вже таке, швидкоплинне.

А от Анжелка взяла й не повірила, вона просто не повірила у те, що жінки мене вже не цікавлять. Я її фоткав, а вона мене цілувала. Не я її, а вона мене: «Чорна кішка у темній кімнаті»… Хто ж знав, що ця моя тема знайде таке продовження? А тепер я задумав нову персоналку в «Узвозі», і якщо кум допоможе мені (а хто ж іще допоможе, як не кум?), то це може бути найкраще, що у мене взагалі коли-небудь виходило. Темношкіра дівчинка і чорна кішка… Найважче було знайти кішку. З тих трьох фотографій, які мені поки що вдалися, – «Чорна кішка» й «Тітка Мартоха», – то це і є та третя, поки що без назви. Був, правда, ще «Котячий хвіст», точніше три хвости в одному, але також десь пропав, з негативом разом, ще тоді у Варшаві. Мабуть, у якійсь кнайпі й досі висить.

Отож Анжелку з чорною кішкою у кошику я навіть на дах шістнадцятиповерхової монолітки, тієї, що на Алясці, вивозив, ліфтом, звичайно. І довго крутив ними там на тлі панорами міста й даленіючих найближчих наших гір. Аж поки кішка не витримала і втекла, кудись поділася, залізла у якусь дірку, ми її потім так і не знайшли і про всяк випадок залишили вхід на дах відкритим, аби вона могла вибратися.

А з дахами – то також окрема тема. То моя київська просто Марія навчила, фотомодель усе ж таки!.. Просто Марія одного разу навіть витягла мене на дах київського цирку. Там, під небом, ми були удвох, унизу – машини і люди, а над нами – лише хмарки. Я повернув її обличчям до Брест-Литовського проспекту, поцілував, а потім брутально нагнув до якогось комина, і вона не впиралася… А потім ще й сама просила знову зробити це з нею на даху вже її будинку, але, відверто кажучи, кулачки її сідниць мене не дуже-то й надихали. Ні на цирку, ні на її даху. Важко жити з моделями, хто не жив, той не знає. Мені більше подобається скупчення маси у певних місцях, яким би примітивом я після цього не виглядав.

Якщо за останні півроку нашого спільного життя просто Марії хоч із десяток разів удалося мене осідлати (улюблена її поза – зверху), то це була її перемога, а моє щастя. Мені подобалося, як вона це робила, хоч я й уникав цього. Врешті-решт їй просто набридло мене перемагати. Здається, весь цей час вона була мені вірною. Але навіть таким відданим жінкам, як просто Марія, це рано чи пізно набридає.

Може, я просто перегнув з її оголеними фотографіями, що були тоді не лише на всіх моїх виставках, а й у нашій спальні, вітальні, коридорі, ванній і навіть у туалеті: і боком, і скоком, із поливанням вершками з шоколадом її сосків, із поливанням шампанським живота, а пивом сідниць і без поливання, звичайно, також, а ще – з банальною полуничкою в роті. Як же без полунички?.. Так багато і страшно, як тієї зими, коли ми розлучалися з просто Марією, я ще ніколи не пив ні до, ні після.

Якщо по шосе через Ланівці – Любар – Житомир, то до моєї просто Марії тепер рівно 417 кеме.

– Я не збираюся прожити життя з людиною, яка почала гнити вже!.. – це стало її улюбленою приповідкою в останній наш рік.

Спочатку вона робила спроби мене вилікувати, а потім – уже просто позбутися. Доки міг, намагався не звертати уваги, а коли нарешті вирішив, що пора допомогти їй в цьому, то просто пішов. Тієї ночі я приплівся десь аж під ранок, і вона, правда, ще мені відкрила, але з порога попередила, що більше не може мене бачити.

Для кожної жінки трохи скандалу – це різновид розваги. Можна було б не зважати, якби не мої валізи у коридорі і поверх них ще пакет з речами. Втім, вона й валізи вже не раз ось так виставляла. За великим рахунком, на це також можна було не зважати, і все ж… Щось було таке у голосі цієї тендітної жінки, що навіть такого амбала, як я, змусило здригнутися. Рішучий спокій, з яким це було сказано і від якого віяло цвинтарем, на якусь мить цілком протверезив мене.

– Забирайся, у мене є інший, – сказала вона.

– Добре, я піду… Але, якщо можна, трохи пізніше, – попросив я, бо понад усе мені у той момент хотілося спати.

– Ні, ти підеш зараз. І манатки свої забирай, – кинула вона так само спокійно. – І більше сюди ніколи не приходь.

– Добре, – я також намагався бути спокійним. – За речами пришлю пізніше, – розвернувся і пішов назад, до ліфта.

Вона ще щось кинула про манатки, але мені було не до того. Я просто валився з ніг, доїхав першим тролейбусом до «Героїв Дніпра», і добре, що кінцева, було місце сісти. І якась тітка мене розштовхала вже аж на «Либідській». Там я перейшов до іншої колії і знову – кінцева ж бо – примостився у кутку вагона й проспав назад до «Героїв», а там уже мене розрухала «червона шапочка», з тих працівниць метро, що заглядають у вагони перед наступним колом.

– Це що, «Герої Дніпра»? – я почувався гірше розвареної сосиски.

– Слухай, ти, герой Дніпра, вимітайся нафіг, а то міліцію позову!.. – Дівчина у червоній шапочці зверталася до мене, як до алконавта, і я, звичайно, цього заслуговував.

Потім знову була «Либідська», і бадьорий голос із репродуктора: «Пасажири! Кінцева, поїзд далі не їде. Звільніть, будь ласка, вагони…» – і знову «червона шапочка», тільки стара. Але я вже спав не так міцно. І ще раз – від кінцевої і до кінцевої, мабуть, разів із вісім, не менше. Катаючись, трохи поспав. Просто намагався кінцеву не просипати й уже від «Мінської» чи від «Палацу “Україна”» готувався думками на вихід, і більше нікому до мене не було діла… Ось так і виспався у київському підземеллі.

Монотонний гуркіт метро мене й раніше не раз заколисував, а тут така ломота… Найбезглуздіші мрії, як правило, і збуваються. Нарешті й у метро поспав, і навіть щось снилося, хоч час від часу доводилося підніматися й, почуваючись все тією ж розвареною сосискою, вилазити з вагона. Я пам’ятав, що мені попала для спання найкоротша із трьох гілок київського метро, але встати й перейти на «Майдані Незалежності» на довший маршрут, який все ж тримав у голові: «Академмістечко – Лісова» – не було ніяких сил… А коли нарешті-таки виліз, то знову на «Героїв Дніпра» й одразу ж почалапав до Оболонського ринку на пиво.

Перше, що впало в око на поверхні, – це тлусті київські горобці, що купалися у калюжах. Поки я відсипався у метро, над цією частиною міста прокотилась гроза. А коли підходив до віконця з написом «Пиво», над Оболонню визирнуло сонце, я вирішив, що це починається новий день, хоч насправді було вже по обіді, і вже з пивом сів набирати Джона.

– Гальо-у, старий, слухай… Ти не міг би поїхати до моєї моделі на Сошенка, адресу ти знаєш, і забрати мої речі до себе?

– А що сталося? – ікнув у слухавку Джон.

– Та нічого не сталося, а просто так треба. Моя моделька вже не моя, – відповів я йому. – Тобто я вже не її.

– А чий?

– Нічий ще. Поки що…

– А ти сам де? – начеб почав кривитися з мене Джон.

– Ще поки що тут… А у вашем городє єсть нєвєсти?..

– Куди ж вони дінуться? А ти зараз де?

– Я поки що лікуюсь пивом, – сказав я йому правду. – А ти поїдь, будь ласка, а потім я приїду до тебе, – давав я йому вказівку за вказівкою, хоч колишній мій шваґер, і кум, і найкращий друг у той момент, як пізніше з’ясувалося, перебував у приблизно такому ж стані, як і я.

Збиралися ми за тими речами ще тижнів зо два, аж поки нарешті Хельга-Ольга, вона ж Вєра Мансурівна, судовий експерт з Вишгорода, що звідкись тоді знайшлася, на своєму «Хюндаї» перевезла мені їх на тодішню Джонову квартиру, яку він знімав на іншій околиці, на Борщагівці. Вєра Мансурівна катала мене нічним Києвом у свій улюблений Наводницький парк, лікувала мій герпес поцілунками й погрожувала вивезти у ліс і четвертувати. Це в них, нащадків Чингісхана, мабуть, у крові час від часу когось четвертувати.

Я міг стати її третім чоловіком, але подумав, що це вже занадто… До моїх ста ще і її сто живої ваги – два центнери в одному ліжку – це вже явний перебір. Крім того, їй більше подобалися лисі й коротконогі, мовляв, у них в організмі більше тестостерону, і для чого їй стільки того тестостерону? На прощання вона ще й сфоткала мене зненацька своїм цифровим «Олімпусом», чим здивувала й зворушила водночас.

А була ж іще і Таша-Таїса – технолог по соках-водах, яка для підвищення потенції підгодовувала мене вареною кукурудзою, молодими качанами, й Жанка – редакторка журналу по коньяках, яка швидко п’яніла, а тоді казала: «Роби зі мною, що хочеш». Щастило мені того літа на спеціалісток із напоїв. Напевне, то був сигнал, знак зверху, тобто ще один знак, але що з того?..

Досі шкодую, що довелося втягнути у ті свої тодішні переїзди і друзяку Джона, але що вже тепер?.. Я і самому Джонові про це казав, на що він мені не без дотепу відповів, мовляв, якщо вже шкодувати, то треба починати із самого початку, або ще краще – одразу повіситися. Або не шкодувати ні про що і ніколи. Тоді я не надав цим Джоновим словам значення, але трохи пізніше таки згадав, що коли вони з Інкою розлучалися, то й справді була якась темна історія зі спробою повішання. Деталей не знаю, та і не хочу знати.

А моя київська просто Марія й досі живе під тим самим дахом на своїй Сошенка, викладає хореографію у приватній школі і, мабуть, так само, як я її привчив, у вихідні від кінцевої тролейбуса ходить гуляти до соснового лісу і в інший бік – до Дніпра, де ми ловили на спінінг густеру. У період моєї душевної рівноваги ми, пригадую, якось навіть через усе місто їздили у Голосіїв. Але там, у парку, надто вже смердючий ставок, та ще й під кожним кущем бухаловка.

Частіше обирали маршрут на лівий берег чи у ботанічний сад. У скверику напроти будинку із куполом на Грушевського також є пам’ятний для мене дуб; це коли ми з Орком їздили на Помаранчеву революцію, то я тоді обрав собі місце стояння коло нього, а Орко – біля мене. Тоді й Джон, і Паша, і Йосип з Ростиком, звичайно, і Вершенко, і лікар Сашко Ляшко, й інші – всі ми там були, під тим дубом і помаранчевими стягами довкруг нього… Але зараз там забагато очей, та й відеокамер також. А ще мені, коли якось із Марією заходили до її колєжанки на філфак, упав в око дуб у дворі жовтого корпусу університету, також нічогенький, років під сто п’ятдесят, як мінімум. Але що, як там охорона на вході? І краще, звичайно, це той наш ліс за Об’їзною. Від кінцевої тролейбуса і до кінця по Сошенка, а потім пішохідним місточком, з обов’язковим поцілунком на його серединці, над машинами, що шуготять по шосе, – і таких столітніх дубів і сосен навіть у ботанічному не побачиш.

Ось така-от лажа. Травити душу спогадами – тепер це виглядає саме так. Можливо, і хвороба моя саме від спогадів? І не лише моя. Хоча дехто, це я точно знаю, тільки спогадами і лікується.

янгол на снігу

У десятому класі я зламав свої лижі на самому початку зими, точніше, зламав лише одну, але що ж тоді робити з другою – також невідомо? Зламав по-дурному, коли пізно увечері, можна сказати, навіть уночі, такої собі, майже за Гоголем, ясної зимової ночі надумав, поки ніхто не бачить, потренуватися у «стрибках із трампліна», що був на горбі за нашим городом. Хлопці там зробили щось схоже на трамплін: наморозили снігу з льодом десь на метр заввишки, а при стрімкому розгоні із вершечка горба в напрямку лісу – це ще й як підкидало, летів метрів до десяти, а то й більше. Але за дня, при збіговиську, мені ті стрибки не дуже вдавалися, й пару разів я таки добре зарився носом у сніг, що при малечі старшокласникові зовсім не пасувало. Втім, якщо врахувати, що мої лижі – подарунок бабуні на моє 16-річчя – були зовсім не для стрибків, це я вже й тоді знав, а звичайні бігові, то ті нічні тренування нічим добрим і не могли закінчитися. І просто щастя, що лише зламаною лижею обійшлося, ну, і ще снігу наївся, але то вже таке.

Проте надалі доводилося обходитися без лиж, добре, що снігу тієї зими було небагато. Пригадую, навіть у самий кінець соснини за Поповою Горою доходив, а якби був нормальний сніг, то навряд чи захотілося б аж так далеко йти. Бо у дев’ятому, а особливо – десятому класі я тоді узяв собі за правило кожної неділі по обіді ходити до лісу. Маршрут був один і той же – через Позіхайло, повз Попову Гору й далі сосниною. Трохи бавився у слідопита, але більше полював за гарними кадриками, а на заячих стежках при нагоді ще й сільця зривав, розставлені сільськими браконьєрами із тонкого стального дроту. І тоді у мене вже був старий «Зеніт» у футлярі з грубої шкіри: сусід Петруша дав покористуватися.

Взимку ліс виглядає порожнім, хіба дятел своїм стукотом чи якась залітна ворона порушить тишу, а чи ще зграйка зябликів заметушиться на старій березі… Ото й усі враження. І все ж «Зеніт» все одно висів у мене на грудях завжди напоготові. Бо часом все ж щастило натрапити на білку або сполохати зайця з льожки. Але без відповідного об’єктива і заєць, і білка потім на фото все одно переважно виходили цятками на білому тлі… То я просто ходив собі лісом і ходив, читаючи сліди й ловлячи язиком сніжинки чи кидаючи ножем у стовбури дерев, а потім довго того ножа шукаючи. А часом лягав спиною на сніг і так, лежачи на снігу, робив рухи руками, наче птах крильми. Виходив дивний відбиток, що називався «Янгол на снігу».

Але одного разу мені таки неймовірно пощастило. Вже десь на самому кінці зими. Напередодні випав густий сніг, а потім настала відлига й рілля на городах перетворилася на болото. І тієї неділі я змінив маршрут, пішов не через городи, а вулицею, тобто асфальтом, до самого лісу. Наша вулиця також плавно переходить у ліс, що починається одразу за плотом крайньої хати, а шосе розтинає його на дві частини: Грубий Ліс і Пеньки. Ці Пеньки ще з Першої світової – пеньки. Кацапи рубали тут дуби собі на бліндажі, від цього дальший ліс так і називається – Кацапщина. Там і досі, хоч майже сто років минуло, ще деінде стирчать старі трухляві пеньки, на яких опеньки цілими гронами. А поля ближче до села – Рублики. Тут колись також був ліс, який рубали й, вочевидь, продавали за руські гроші, від того й назва.

Ліс починається одразу за крайньою хатою. І тільки-но я порівнявся з нею, як побачив табунець козуль, що перебігли через дорогу… Я погнав уперед і довго роздивлявся відбитки їхніх ратичок і на узбіччі, і на снігу… Обабіч мокрого шосе у лісі ще сніг, бо там він завжди лежить довше, й мені неважко було простежити за тими козулями. І я, як і належить за Сат Оком[1], слинив пальця, щоб угадати вітер, а відтак заходив трохи збоку, щоб він був мені в лице. Старався ступати тихо, обережно обминаючи гілки, що виглядали з-під снігу, і подумки готувався до довгого маршруту, а виявилося, що козулі тут-таки, у видолинку, і повлягалися на сніг.

В однієї були ріжки з трьома відростками, і я визначив, що це цапок, а інші три безрогі, й усі з такими великими очима, що після цього я, здається, більше таких і не бачив. І тепер, коли я про це згадую, то очі цих козуль здаються мені все більшими й більшими, аж до нестерпності… А ще, як мені тоді здалося (чи це я вже також пізніше додумав?), принаймні в однієї кози боки були роздуті, наче у тільної.

Лежала собі на снігу і жувала жуйку. На щастя, та частина лісу при дорозі мало змінилася, хіба дерева погрубшали, і я добре пам’ятаю те місце, де, причаївшись за ялинкою, стояв я, і де побачив їх… Мені й досі приємно повторювати цей похід. І навіть тепер, хоча б раз на рік, я завертаю від дороги спершу до дуба на початку Грубого Лісу, а потім через видолинок, попри стару яблуню-дичку і далі до того місця, де тоді наприкінці зими по слідах наздогнав тих козуль.

Я міг тоді наклацати кадриків, але, як на зло, того дня я вирушив у ліс без фотика. Пізніше я не раз шкодував про цю свою необачність. І хоча наступного дня, а потім, іще за день, я знову ходив у кінець вулиці вже із «Зенітом» у кишені й подовгу стояв на узліссі за видолинком та вдивлявся у сіру смугу шосе, козулі його більше не перебігали.

Це був один з тих життєвих уроків, які мало чого вчать, але просто дають зрозуміти, що по-справжньому щастить лише тоді, коли цього не сподіваєшся.

найближчі гори

З меншого вікна мансарди, де мене поселила Інка, що виходить на північ, звідси, з Циганського горба, також добре видно початок шосе, що начеб навпіл розсікає горбаку з полями і ліском біля підніжжя. Кажуть, на тому горбі колись стояв кам’яний хрест, що символізував кордон між Волинню і Галичиною. Але пізніше, вже за Австрії, кордон пересунувся далі на північ. А попід горбом – річечка Гніздечна і село Шляхтинці, як намальоване, а далі – Лозова, Курники, дачне селище і… гори Товтри, найближчі наші гори.

На тих дачах ми з Орком колись гуділи у його кума-професора. А якось взимку, ще перед моїм «бундесом», а її Італією-Грецією, Інка відправила мене, п’яного, метрисою до мами, але я доїхав лише до Шляхтинців, там зійшов і звідти пішки через засніжені поля знову вернувся до міста допивати. Але я міг зійти й не у Шляхтинцях, а, скажімо, ще через дві зупинки – у Курниках – і міг би вже тоді попасти у наші найближчі гори. Ну, або десь замерзнути по дорозі. Але тоді мені пощастило не замерзнути. Правда, тоді я про ці гори і не думав.

А тепер з мого вікна за ясної погоди це хвилясте смарагдове прядиво, вервечка горбів на самому обрії часом нагадують мені хребет якогось доісторичного динозавра, що начеб вріс у землю і сам став землею. Орків знайомий професор-географ, бо ж там за Лозовою професорські дачі, казав, що це чи не найдавніші в Європі гори, яким скількись там сот мільйонів років. І це за якихось п’ятнадцять кілометрів від міста. А ще туристів завжди дивувало, коли я, підпрацьовуючи у міському бюро екскурсій і подорожей, згадував, що Тернопіль – найбільш «високогірний» обласний центр, у середньому – 325 метрів над рівнем моря, а БАМ і Аляска – північні околиці, то, вважай, майже чотириста. Для нашої в цілому рівнинної країни це таки немало, а у поєднанні з вологим кліматом ще й шкідливо для здоров’я.

Доволі довго я й сам про ці гори нічого не знав, крім того, що це вододіл між басейнами Дністра і Дніпра. Пологі горбаки вздовж шосе і тільки. Де-не-де на зрізі трохи крейди чи сірого каміння з-під трави – оце й усе, нічого особливого. Там – Волинь, тут – Галичина. Правда, була колись горілка «Товтри», з дешевих. Тепер ту саму перейменували у «Медобори» – ці гори ще й так називають – і ціну поставили більшу. Авратинська височина, міоценові рифи – це також про ці гори. Якщо вірити тому професорові, Орковому знайомому, то все це було колись рифом на дні доісторичного моря.

А ще, відколи пам’ятаю, на тому рифі, на Об’їзній біля Збаража, на самій його маківці, стоїть огрядна цегляна будівля – склад міндобрив – або те, що від нього залишилося. Колись, ще студентом, біля того складу під кусючою осінньою мжичкою я довго спиняв попутки, аж поки не дочекався рейсового автобуса на Ланівці.

І скільки б тепер не проїздив повз руїни цього складу, щоразу про це згадую і, якщо хтось «голосує», обов’язково зупиняюсь. Одного разу підібрав двох жіночок, а вони виявилися Свідками Єгови й до самих Ланівців втирали мені щось про земні гріхи.

А кілька років поспіль на початку жовтня, коли ще мав колеса, але не мав часу їхати до села, їздив просто у ті наші найближчі гори, шукав там опеньки. Брав попри Чернихівці прямо на північ, не доїжджаючи відомого ресторану «Стожари», залишав машину на узбіччі і заглиблювався в ліс. Якраз у тому місці на гребені і випирають з-під землі сірі кам’яні брили. Довкруж тих брил, в радіусі ста метрів, буває повно опеньок, а часом, якщо вересень дощовий, то ще й пізніх бабок-підберезників.

Я збирав і ті, й ті, донесхочу шурхотів листям і знову на якийсь час наче повертався у якусь із тих далеких осеней, коли ходили по гриби всі разом: мама, тато, тітка Мартоха, дядько Ігор, дуже худий і хворобливий, його я майже не пам’ятаю, й, можливо, ще хтось, і, звичайно, Інка – як же без неї?.. І подумки я знову линув туди, за гребінь Товтрів, у ліс свого дитинства, що починався одразу за нашим городом… Тепер у мами аж чотири городи, і всі під лісом. Там і досі росте найдухмяніший у світі кріп, і ще там тітка Мартоха й усі наші коти.

Тітка Мартоха серед котів. Я тепер фотографую їх у кожен свій приїзд. Фоткати котів мені завжди подобалося навіть більше, ніж дерева, і більше, ніж людей, вже не кажучи про собак. Колись мене один псюра укусив за литку, може, через це я їх і недолюблюю досі? Ну, не те щоб недолюблюю, але остерігаюсь. Моя просто Марія також про це знала й у перервах між своїми ідіотськими дієтами часто мені погрожувала, що, мовляв, заведе собі великого пса.

Вона просто хотіла мене трохи подратувати, часом їй це вдавалося, але чомусь мені на неї важко гніватися. Мабуть, я ще й досі її кохаю, і якби вона погодилася жити зі мною без сексу, може б, я і вернувся до неї і ми знову гуляли б разом по Сошенка від кінцевої тролейбуса і далі у старий ліс аж за Об’їзну. Переходили б місточком через шосе й обнімали, шукаючи зв’язку з космосом, усі зустрічні дуби. Це я її навчив, а потім вона сама мене уже заставляла водити її до тих дубів і фотографувати там, коли вона їх обхоплювала руками.

Але якщо чесно, то лише дві фотки за все моє життя і можна вважати вдалими. Тобто я вважаю, що вони мені вдалися: це та, яку всі називають «Чорною кішкою», і та, де тітка Мартоха на рядні посеред подвір’я. Наш натхненник і вчитель В’ячеслав Петрович тієї другої, «Моєї тітки Мартохи», ще й не бачив і, мабуть, буде здивований, коли повернеться з Лондона і побачить, що дещо з його портретної науки таки не пішло в ліс.

чорна вдова

Крім «Чорної кішки», є ще у мене і «Чорний кролик», і «Чорна вдова» – це та павучиха, що поїдає своїх самців. Мені її у Сьєрра-Леоне один місцевий князьок подарував у пляшці з-під кока-коли. Але павучок – він і в Африці павучок… А в редакції майже одразу, як влаштувався нічним сторожем, чи то пак – вартівником, то ще одну «чорну вдову» зустрів. Жіночку одну, журналістку, то її у редакції позаочі всі також «чорною вдовою» називали. Вона й справді чорна, з тієї циганської породи, одні очі чого варті, а дехто каже, що й піднебіння також чорне. Але насправді вона ніяка не вдова і взагалі замужем не була, хоча і має доньку. Таке теж буває. І неважко було здогадатися: вона мужиків таки поїдає, декого й живцем. Тепер-от, наскільки я зрозумів, проти редактора якусь коаліцію збирає і мене агітувала. Знайшла кого!

У редакцію мене Інка через свою колєжанку і її чоловіка-редактора влаштувала, по великому блату, виходить. То хіба я піду проти редактора, тим більше, наче мені не все одно, що там у них. Зате тепер я маю трохи часу, щоб перевертати в голові увесь цей мотлох нікому не потрібних спогадів. І про котів, і про дуби, і навіть про Сьєрра-Леоне… Наче мотаю касету, немов німе кіно. Кадрики, правда, часом сповільнюються до неможливого, а деколи і зовсім… Наче плівка обривається… З того всього я навіть взяв у бібліотеці Джойса, думав, нарешті з’явився час дочитати.

Часом, коли йду з редакції на Новий Світ додому, то роблю велике коло. На базарчику, що на Привокзальній, купую хлібину і далі попри павільйони піднімаюся на пішохідний міст над коліями. Наприкінці травня я ходив на той міст нюхати цвіт акацій, що ростуть просто під ним уздовж вулиці імені Дивізії «Галичина». Там просто божевільно пахне акаціями. А згодом трохи вище, у Старому Парку, ще й знайшов собі «свіжого» дуба.