Малько-Ванько відчинив хвіртку й зупинився. Широкий двір був тьмяно освітлений ліхтарями.
      Нікого.
      Куди ж подівся Жучок?
      Хлопчик огледівся, потім нерішуче зробив крок, другий...
      - Стій! Ні з місця!
      Прямо на нього мчало колесо. Звичайне автомобільне колесо. Точніше, незвичайне, бо котилося саме, без ніякого мотора. Зате горлало ніби навіжене:
      - Попався! Ще один попався! Від мене не втечеш!
      Та Малько-Ванько й гадки не мав тікати. Він з усмішкою розглядав дивовижне колесо. Звідки воно взялося? І тут згадав розповідь Жучка про те, що тут, у музеї, запасні частини гуляють ночами.
      - Виходить, це правда? - вихопилося у нього.
      - Що правда? - насторожилось колесо й зробило хвацьке коло біля Малька-Ванька.
      - Те, що ви гуляєте вночі?
      - Дурниці! - запально відрубало колесо. - Всі перебувають на своїх місцях. Чому б це їм гуляти вночі? Я не дозволю! Ти мене ще не знаєш!
      - Не знаю, - кивнув Малько-Ванько. - Я тебе вперше бачу. А хто ти такий?
      - Я - головний доглядач музею.
      - Ти дивись... Оце так...
      - А звуть мене П'яте Колесо.
      Настала мовчанка.
      - Боїшся? - раптом співчутливо спитало П'яте Колесо.
      - А чого б це мені боятися?
      - Як це чого? - випнулося П'яте Колесо. - Не чого а кого. Мене, наприклад.
      - Тебе? - здивувався хлопчик.
      - Мене всі бояться! Ось Жучок, недавно...
      - Жучок? - стрепенувся Малько-Ванько. - А де він?
      - Довелося відпустити його, - самозадоволено пхикнуло П'яте Колесо. - Він так боявся, так боявся! Тремтів, заїкався, плакав... Ну, Дід Драндулет і зглянувся над ним.
      - Який Дід Драндулет?
      - Найголовніший доглядач. Ось я тебе зараз і поведу до нього. Він такий суворий - жах! Але ти його не бійся, гаразд?
      - І не подумаю, - пробурчав Малько-Ванько. Та П'яте Колесо не слухало його й гордовито продовжувало:
      - Дід Драндулет казав мені: "Ти найпотрібніше колесо! Про тебе навіть прислів'я склали: "Потрібен, як п'яте колесо". Ну, ходімо до нього. - І воно поважно покотилось попереду Малька-Ванька.
      У темному закутку біля паркана хтось завовтузився і зітхнув.
      - Кхе, кхе, кхе...
      - Дідусю Драндулете, прокинься! - пронизливо залементувало П'яте Колесо.
      - Ну, що там, що? - заскрипіло в закутку. - Що скоїлось?
      - Ще одного веду! Ще одного!
      Колесо підштовхнуло хлопчика до паркана. Малько-Ванько пройшов ще трохи і побачив під накриттям старий автомобіль. Колеса в нього були, мов у велосипеда, й висіли в повітрі - під автомобілем виднілися високі підпірки.
      - Кахи, кахи, - продовжував відкашлюватися дивовижний автомобіль. Від напруги він ворушив колесами. - Ох, і ніченька сьогодні... Навіжена! Чому галасуєш?
      - Ось! Знову зловмисника привів!
      - Овва! - продеренчав Дід Драндулет. - Ну й часи пішли: по два зловмисники за одну ніч попадаються. Як тебе сюди занесло? - звернувся він до Малька-Ванька.
      - Я Жучка шукаю.
      - Кого? Га?
      - Кричи дужче! - загорлало П'яте Колесо.
      - Я! Жучка! Шукаю! - несамовито вигукнув Малько-Ванько.
      - Якого Жучка? А-а, цього... кахи. Був тут, був. Я хотів йому нову фару дати та шину замінити, а він так налякався, навіть слухати не захотів, одне тільки торочив: відпусти та відпусти, дідусю, більше, мовляв, не буду. Довелося відпустити... Ото дременув!
      - Мене злякався, мене! - підскакувало П'яте Колесо. - Правда, Діду Драндулете?
      - Правда, правда.
      Малько-Ванько з усіх боків роздивлявся недоладного автомобіля.
      - А чому ти такий дивний? - нарешті не витерпів він.
      - Не дивний, а давній, - образився Дід Драндулет. - Коли я молодий був, ніхто не називав мене дивним, а навпаки, самі диву давались, захоплювалися казали: який вельможний Кабріолет! Який гарний та гожий!
      - Не Кабріолет, а Драндулет, - втрутилося П'яте Колесо. - І все ти плутаєш, дідусю...
      - Сам ти плутаник! - розсердився Дід Драндулет. - Кажу тобі, що я - Кабріолет. Це вже коли постарів та спорохнів, почали називати Драндулетом... Ось, зачекай, постарієш - і тобі якусь назву придумають... П'ята Дірка!
      П'яте Колесо надулося від образи й відкотилося вбік. А Дід Драндулет так розходився, що аж підстрибував на підпірках.
      - Чи ти знаєш, чи відаєш, хто такий Кабріолет? Рід Кабріолетів найзнатніший і найдавніший у Чарівній Круговерті! От життя тоді було! - теревенив старий. - Куди захочеш, туди й мандруєш. Тільки недовго так тривало... - закінчив він сумно.
      - Чому? - в один голос запитали хлопчик і П'яте Колесо.
      - Ось послухайте...

      - Було це чи не було, казка це чи бувальщина, тільки бачив я все на власні очі, - почав Дід Драндулет. - Коли з'явилися перші автомобілі, вони самі ще не знали, якими їм бути. І небачені чудовиська запрудили шляхи.
      Рогаті автомашини.
      Їжаки-автомобілі, в яких кузови були всіяні гострими сталевими голками.
      Гнучкі й довгі машини-гадюки.
      Круглі та тугі, ніби м'яч, грузовики. Вони могли підібгати колеса й котитися бездоріжжям.
      Автострибуни.
      Були навіть автомобілі, які могли розсипатися на безліч маленьких автомобільчиків, пролізти через будь-яку шпаринку, а потім з'єднатися і знову їхати далі.
      Були машини з вісьмома колесами - чотири внизу, стільки ж зверху. Коли вони перевертались, то могли спокійнісінько їхати далі догори дном.
      Зустрічалися триколісні та двоколісні. А одного разу з'явився автомобіль на одному колесі! Чудернацький вигляд він мав - довгий і тонкий, мов телеграфний стовп.
      - Як же він їздив на одному колесі? - здивувався Малько-Ванько.
      - Ще й як їздив! Автостоп - так його стали називати - хвацько носився не тільки по дорогах, а й по стежках, бордюрах і навіть... по карнизах будинків.
      - А по карнизах навіщо? Хіба була потреба?
      - Потреба була! Тому що - і це було найголовнішим - автомобілі не тільки не знали, який вигляд вони мали, а й не відали, як їздити. Кожен мчав, куди хотів і як хотів. Плутанина, безладдя! І була це країна Безладна Круговерть. На дорогах весь час траплялися сутички, аварії, чвари, скандали, бійки. То Їжак штрикне когось своїми колючками, то Рогач потовче, то Автогадюка задушить у сталевих обіймах... На дорогах затори, пробки! А машин ставало дедалі більше. І ось одного разу на головній площі Круговерті утворився величезний затор. Тиснули з усіх боків і дедалі сильніше. От у когось затріщав кузов, лопнуло колесо, дзенькнуло скло... Лунали крики, стогони гармидер несосвітенний!
      Але раптом настала мертва тиша - всі оніміли з жаху. Високо над площею запалало червоне світло! Червоне! А треба сказати, що автомобілі бояться червоного світла як вогню. Тому що в нас, автомобілях, повно бензину, мастила. Ледь іскра потрапить - не поїдеш, а полетиш! Ось тільки в різні боки, кахи-кахи... в різні боки.
      - Ну, а далі, далі! - підстрибувало П'яте Колесо. - Хто вибухнув, хто згорів на перехресті, га?
      - Ніхто не вибухнув, ніхто не згорів, - сварливо відповів Дід Драндулет. - А горіла червоним світлом єдина фара Автостопа - дві ж на ньому ніде було примостити, хіба що як гудзики - одна під одною.
      Його затиснули на самісінькій середині перехрестя з чотирьох боків, та так, що від напруги й гніву фара почервоніла. Всі спочатку злякались - а раптом Автостоп палає? І оніміли з переляку. Але тут закричав Автостоп. Він завив, ніби сирена.
      - Е-е-гей! - волав він. - Що ви робите, дурні автомобілі - мідні лоби, залізні голови? Навіщо душите й калічите один одного? Адже дороги навколо вільні, вільні! їдьте, куди хочете!
      - Де ж вони вільні? - загомоніли машини. - Ми не бачимо. Всі дороги забиті, запруджені.
      - Це тому, що ви дивитесь під колеса й далі свого радіатора нічого не бачите! - гукав Автостоп. - А я бачу далеко. Я бачу вільний шлях!
      І він почав показувати машинам, куди їхати, і так блискав червоним вогнем, що всі машини швиденько розбіглись.
      Автостопу дуже сподобалось командувати, й він залишився на перехресті. Але всі машини об'їжджали площу - так вони боялися небаченого червоного вогню. І серед автомобілів пішли страшні чутки про перехрестя, на якому злий Автостоп живцем спалює неслухняних.
      Дід Драндулет замовк і, здається, заснув. П'яте Колесо нетерпляче забігало навколо, потім штовхнуло старого.
      - Га? Що? - прокинувся той.
      - Все ти казки розказуєш, діду! - заверещало П'яте Колесо. - А що далі - не знаєш, не відаєш. Ось і мовчиш. Вигадуєш, мабуть...
      - Нічого я не вигадую, - розсердився Дід Драндулет. - Якщо не подобається, можу не розповідати.
      - Розповідай, розповідай далі! - почали навперебій Просити Малько-Ванько і П'яте Колесо. - Нам дуже цікаво...
      Дід Драндулет пом'якшав і продовжував:
      - І зажурився самотній Автостоп, затужив. А залишити перехрестя не зважувався: а якщо автомашини знову з'їдуться та без нього, височезного Автостопа, перечавлять одна одну?
      Та одного разу занесло на площу якогось малюка, котрий втік з дому від батьків. Коли він побачив таку простору площу, то навіть заверещав від захоплення і почав носитися туди й сюди. І ледве не налетів на Автостопа.
      Вибачився чемно, позадкував, а потім об'їхав навколо нього й питає:
      - А чому ти такий витягнутий?
      - Щоб далеко бачити, - відповідає лагідно Автостоп. Він теж зрадів малюкові.
      - А що це там світиться нагорі, га? У твоєму оці?
      - Це світиться надія моя зелена.
      - Зелена! Зелена! - застрибав малюк. - Зовсім як м'яка травичка на лужку біля нашого будинку.
      І він помчав по майдану й вигукував:
      - Сюди! Всі сюди! Подивіться, яке гарне світло я знайшов!
      На його лемент збіглись автомобілі з усього міста. Та коли побачили, що в єдиній фарі Автостопа палає не страшне червоне світло, а зовсім інше - променисто-зелене, невимовне зраділи.
      - Ой, як це чудово! - казали вони. - Зелене світло - то колір тінистого гаю, рівних лісових галявин з м'якою шовковистою травою, яка не псує шин. Це затишні улоговини з прохолодними струмочками, де можна напитися досхочу чистої джерельної водиці, яка не засмітить радіатора. Хай же це світло горить завжди, наш улюблений Автостопе, і нагадує нам про ті приємні хвилини, коли ми гуляли на околиці Круговерті.
      І вони закружляли у танку навколо Автостопа, а той розчулився і не знав, куди подітися від радості. А зелене світло розгорялося дедалі яскравіше і яскравіше, поки не стало чисто смарагдовим. Тоді у всіх вирвався вигук захоплення. Вони закружляли ще швидше і заспівали:
      Наш зелений,
      наш зелений,
      наш зелений Автобрат!
      І віднині
      прислухайтесь
      до усіх його порад!
      А за містом на смітнику в цей час вовтузився Сміттєвоз. Він по саму кабіну вивалявся в багні і в розпал веселощів з'явився на головній площі. Він мчав щодуху й галасував:
      Тра-та-та, тра-та-та,
      Геть з дороги, дрібнота!
      Ось-ось очманілий гультіпака вріжеться у танок... І раптом око Автостопа спалахнуло пронизливим жовтим вогнем. Немов саме сонце гнівно подивилося з неба. Сміттєвоз тільки жалібно вискнув і різко загальмував.
      - Як ти посмів з'явитися сюди в такому вигляді? - загримів Автостоп. - Мені соромно за тебе!
      - Пробачте мені, - заскиглив Сміттєвоз. - Я більше ніколи-ніколи не буду, тільки не засліплюйте мене...
      - Гаразд, на перший раз я тобі вибачу, - мовив Автостоп. - їдь і працюй. Добросовісно збирай і вози сміття, наводь чистоту на вулицях.
      Присмирнілий Сміттєвоз бочком-бочком поповз у провулок, а потім його тільки й бачили. Кожному зустрічному він розповідав про всесильного чарівника Автостопа, який одним поглядом може засліпити...
      - Ось так, діти мої, і залишився Автостоп командувати на перехресті. А щоб бачити все довкруж, завів багато очей. І кожен, хто підійде до перехрестя, знає: запалали горішні очі червоним світлом це найсуворіший наказ зупинитися. Середні, жовті, радять почекати. А нижні, зелені й лагідні, дозволяють рухатися. І називається звідтоді цей всесильний чарівник...
      - Знавцем-Моргунцем! - вигукнув Малько-Ванько.
      - А країна стала називатися Чарівною Круговертю. Бо кожен, хто потрапить у цю країну, не заплутається і не загубиться. Знавець-Моргунець потурбується про кожного подорожника, кожному вкаже правильний напрямок. У нього тепер багато помічників - ціла дружина, - продовжував Дід Драндулет. - Вони допомагають наводити порядок на вулицях та дорогах. І всі машини їх слухаються...
      - Ні, вже не слухаються, - сумно промовив Малько-Ванько.
      - Як це так? Чому не слухаються? - здивувався Дід Драндулет. - Хто їм дозволив?
      Малько-Ванько похнюпився. Адже це він у всьому винний! І розповів про те, що сталося цієї ночі у Чарівній Круговерті.
      - А зараз мені треба розшукати Варю, - закінчив він.
      - Ну, якщо ви так хоробро визволили дружину Знавця-Моргунця, то я допоможу вам, - закректав Дід Драндулет. - Поїдемо разом шукати Варю.
      - Оце добре! - зрадів хлопчик.
      - На спасибі далеко не заїдеш, - пирхнув Дід Драндулет. - Ти спочатку почисть мене, змасти гарненько, напій бензинчиком і водичкою, а потім я тебе повезу. Гаразд?
      - Гаразд! Тільки... тільки я не знаю, як це робиться.
      - А я покажу! - підскочило П'яте Колесо. - Я тобі все-все покажу!
      І хлопчик узявся за роботу. Він ретельно стер порохняву з кузова Діда Драндулета, щедро змастив усі суглоби, залив води й чистого бензину...
      - А тепер поверни важіль - отой, що внизу, - промовив Дід Драндулет.
      Малько-Ванько вчепився за важіль, натужився і з великим зусиллям повернув його. Підпірки повільно опустилися. Дід Драндулет скрипнув і опинився на землі. Двигун його задеренчав, запирхав. Драндулет виїхав з-під накриття, зробив велике коло по двору і хвацько загальмував. Він блищав, мерехтів і взагалі - сяяв!
      - Згадаймо молодість!- вигукнув він. - Ну, тепер сідай, зараз помчимо!
      Малько-Ванько стрибнув на сидіння і з неприхованим задоволенням погойдався на пружному оксамиті. В кабіні старого автомобіля було затишно й зручно.
      - І я з вами! І я з вами! - заскакало навколо П'яте Колесо.
      - А хто ж буде стерегти музей? - заперечив Дід Драндулет.
      Але П'яте Колесо так жалібно зашипіло, що він пом'якшав і урочисто проголосив:
      - Тепер ти залишаєшся найголовнішим наглядачем.
      П'яте Колесо відразу гордовито роздулось. Дід Драндулет наказав йому пильно стерегти музей, нікого із зловмисників і близько не підпускати.

      Туман плавав навколо Варі, над Варею і в очах Варі.
      З туману раптом долинув сердитий голос:
      - Скільки разів попереджав: не залишайте дітей самих... у місті. Вони так і дивляться, аби щось з місця зрушити... або когось. Особливо оті... оці... які не мають знань.
      - А сюди тільки такі й потрапляють, - чомусь радісно відповів інший голос.
      - Тим більше, тим більше!
      Туман розсіявся. З нього випливли дві фігури. Одна була знайома Варі. Рукастик-Смугастик, який привів її сюди, виструнчився посеред Кімнати Знань. А інша фігура... оце так фігура! Окуляри - найбільші окуляри, які Варя бачила в житті. Ніс - найбільший ніс! Ось на такому носі й могли триматися такі великі окуляри. Волосся - найзапатланіше волосся! Здавалося, кожна волосинка так і хотіла злетіти з голови.
      Фігура помітила, що Варя дивиться на неї, і спрямувала на дівчинку довгий і сухий палець:
      - Ще хвилина - і ти б могла загинути. - Палець накреслив дугу і вказав на іграшкове місто біля ніг Варі. - Добре, що я встиг вчасно уповільнити... запобігти... зупинити...
      Той, хто говорив це, заплутався. Спробував пригладити своє волосся, та де там! Воно здибилося ще більше, і по ньому пролетіли блакитні іскри.
      - Професоре, у вас голова іскрить! - злякано вигукнув Рукастик-Смугастик.
      - Це думки іскрять, думки, - сварливо відмахнувся Професор. - Так ось, зараз я зберуся з думками й скажу... - Він знову повернувся до Варі: - Дивись, що наробила твоя цікавість!
      Дівчинка пильно подивилась на іграшкове місто. Ніби нічого в ньому, на перший погляд, не змінилося. Ось тільки автомобіль... той, до якого вона доторкнулась. Він валявся догори колесами!
      - Мені довелося його перевернути! - вигукнув Професор. - Щоб запобігти... зупинити... знешкодити. Інакше всі машини теж поїхали б. А куди? Адже я не розставив ще дорожніх знаків, покажчиків, стрілок, не ввімкнув світлофорів на перехрестях. Це можна зробити тільки з допомогою чого?
      - Рук... - відповіла Варя.
      - ЗНАНЬ!
      Він так вигукнув це слово, що Варя аж підскочила.
      - Чого ви кричите? - тремтячим голосом запитала вона. - Я ж не знала...
      - Ось я і кажу, - забурмотів Професор і схилився над містом. - Не знала, а лізла... втручалась. Добре, що все обійшлося гаразд - без поломок і нещасть, без потреби в запчастинах. Га? Я тихенько-тихенько її перевернув... м'яко-м'яко поклав...
      Він поставив автомобіля і почав благати Варю:
      - Не чіпай більше тут нічого, добре? Я тебе дуже-ду-же прошу!
      Дівчинку це чомусь ще більше злякало.
      - Та не буду я нічого у вас чіпати! - вже зі слізьми на очах промовила вона. - Відчепіться від мене!
      Професор погладив її по голові й почав утішати:
      - А ось відчепитися від тебе я ніяк не можу. Тому що причеплений... притулений... прилаштований для того, щоб давати вам знання. Отим, хто їх не має. Адже я професор з правил... професор правил...
      - Правильний Професор! - підказав Рукастик-Смугастик.
      Професор усміхнувся і жартівливо насварився на нього пальцем:
      - Знаю, знаю! Так ви мене кличете... називаєте. Ну, нехай. - Він повернувся до Варі.
      - Я буду розповідати і пояснювати тобі правила Закону Вулиць і Доріг, - він накреслив пальцем у повітрі щось дуже хитромудре. - Кожна літера з великої літери... тобто слово. Зрозуміла?
      - Зрозуміла, - відповіла дівчинка, хоча нічого не зрозуміла - який закон, які літери. Та Правильний Професор залишився задоволений її відповіддю і навіть потер руки так сильно, що знову заструмували блакитні іскри - цього разу від довгих сухих пальців.
      - Професоре, у вас руки іскрять! - зляканим голосом знову вигукнув Рукастик-Смугастик.
      - Це енергія моя іскрить, енергія! - нагримав на нього Правильний Професор і гучно, ніби звертався до великої аудиторії, оголосив:
      - Отже, почнемо!
      Варя озирнулася. Нікого, крім неї, в кімнаті не було.
      - Ти чого озираєшся? - підскочив до неї Правильний Професор. Кого чекаєш?
      Вона раптом відчула страшенний голод і згадала, що їй говорили на перехресті.
      - Пи... пиріжки, - вирвалося у неї.
      - А, пиріжки! - Правильний Професор усміхнувся і повернувся до Рукастика-Смугастика. - Ти чув? Принеси їй пиріжків, які поліпшують пам'ять. І негайно, негайно!
      Той вийшов і за хвилину повернувся з тарілкою рум'яних запашних пиріжків. Вони виявилися навіть гарячими, аж парували, і були такі смачні - не описати! Варя ще не знала, яка начинка всередині - сир чи капуста, а вже брала пиріжок.
      Рукастик-Смугастик дивився на неї і голосно ковтав слину.
      - Тихіше ковтайте! - пробурчав Правильний Професор і теж ковтнув слину.
      Тоді Варя підсунула їм тарілку:
      - Їжте й ви. Беріть, беріть, вони такі смачні! Не пошкодуєте...
      Рукастик-Смугастик нерішуче подивився на пиріжки, а потім на Правильного Професора. Той зняв і зніяковіло протер окуляри маленьким носовичком.
      - Якщо сказати по правді, я їсти не хочу, - зам'явся він. - Але, як побачу пиріжки, чомусь завжди хочеться їх їсти...
      - І в мене те ж саме! - здивовано вигукнув Рукастик-Смугастик. От не хочеться їсти, а пиріжків чомусь завжди хочеться.
      - І в мене! - радісно мовила Варя. - Мабуть, пиріжки для того й придумані, щоб їх хотілося їсти!
      Вони засміялись і почали ласувати пиріжками.
      Через кілька хвилин Правильний Професор звернувся до Варі:
      - Що треба зробити, коли переходиш вулицю?
      Та Рукастик-Смугастик відповів за неї:
      - Коли переходиш вулицю, треба спочатку подивитися ліворуч!
      - Чому? - повернувся до нього Правильний Професор.
      Рукастик-Смугастик швидко дожував пиріжок і жваво проторохтів:
      - Тому що зліва може з'явитися автомашина. І тоді трапиться...
      - Зіт-кнен-ня! - разом закінчили вони.
      - А коли дійдеш до середини вулиці, що треба зробити?
      - Подивитися праворуч! - раптом вирвалося у Варі. Вона згадала, як вони переходили вулицю.
      - Чому?
      - Тому що цього разу машина може з'явитися справа! І тоді трапиться аварія!
      - Правильно! - вигукнули Рукастик-Смугастик і Правильний Професор.
      Потім Правильний Професор сказав:
      - Ось бачиш, ці пиріжки справді поліпшують пам'ять. Ти запам'ятала те, що я казав, і те, чого я навіть не казав. А якщо ти не озирнешся ліворуч-праворуч, то станеться...
      - Зіткнення! - хором закінчили всі.
      Після таких ласощів Варю почало хилити на сон. А Правильний Професор все правив та правив про свої правила, і щоразу Рукастик-Смугастик влад відповідав на всі його запитання, навіть найкаверзніші.
      - Якщо ти їдеш на велосипеді і бачиш, що на потрібну тобі вулицю в'їзд велосипедистам заборонений, що ти зробиш?
      - Зійду з велосипеда і поведу його.
      - По тротуару?
      - Ні, по тротуару піду сам, а велосипед вестиму по бруківці, поруч з тротуаром.
      - Молодець! - похвалив Правильний Професор. Від напруги та надміру енергії з його волосся і пальців безперервно летіли блакитні іскри-блискавки...
      Та Варя щось згадала і запитала:
      - А чому Рукастик-Смугастик на перехресті піднімає руку, коли хоче всіх зупинити?
      Рукастик-Смугастик тут же відповів:
      - Тому що цей жест відповідає жовтому сигналові Знавця-Моргунця.
      - Взагалі так, - погодився Правильний Професор. - Але... Це історія... - він підняв палець. - Я розповім вам, як з'явилися Рукастики-Смугастики.
      - Ой, як цікаво! - у Варі й Рукастика-Смугастика відразу ж заблищали очі.
      Професор заклав руки за спину й довгими кроками почав міряти Кімнату Знань.
      - Я особисто був учасником тих історичних подій. І трапилося це... скоїлося... відбулося, коли в Чарівній Круговерті з'явився Знавець-Моргунець. Він стояв на головному перехресті та вказував автомашинам, куди й кому їхати.
      Як він це робив? Червоним вогнем запалає - зупиняються всі машини.
      Жовтим світлом засвітиться - приготуватися до руху. Зеленим засяє - дозволяється їхати.
      І всі автомашини слухались Знавця-Моргунця. Усі, та не всі.
      Мчить якось пробоєм до перехрестя гоночний Громобій. І ще здалеку гукає:
      - Пропустіть! Поспішаю! Не затримуйте мене!
      Він взагалі любив гасати з шаленою швидкістю і таким ревінням, що інші, зачувши його, заздалегідь поступалися...
      Намагався Знавець-Моргунець його врезонити... приструнити... загальмувати, але де там! З гальмами у Громобоя завжди було не все гаразд.
      - Ніколи мені! Я зайнятий! - лементував він.
      А коли його запитували, чим він зайнятий, Громобій верз таку нісенітницю, такого туману напускав, що доводилося вмикати протитуманні фари. Проте всі й так знали, яке в нього "термінове й важливе" заняття - з ранку до смеркання гасати дорогами.
      Знавець-Моргунець вже давно покарав би його, та були у Громобоя захисники.
      - Це ж гордість наших перегонів! - говорили вони. - Подивіться, яка у нього швидкість! Які поршні, циліндри! Нехай ганяє.
      Ну, гаразд. Нехай би вже сам ганяв, а то й інших на таке підбивав.
      - Кого ви слухаєтесь?- казав він. - Його діло - стояти, а наше їздити.
      Дехто з старших докоряв йому:
      - Він заради нас стоїть. Заради нашого організованого руху. А головне - він Знавець! Знає, куди й кому їхати.
      - Звідки ви знаєте, що він знає? - глузливо запитував Громобій.
      Були й такі, що вірили Громобою і теж порушували правила. А це приводило до чого?
      Варя і Рукастик-Смугастик тут же відповіли:
      - До зіткнення!
      - Так. А там, де зіткнення, там і нелади. От і задумався Знавець-Моргунець, як порядок навести. Потрібні помічники - міцні, надійні руки!
      І одного разу такі "руки" з'явились. Оце так руки! Всю дорогу перекрили: відступили перед ними машини - такого дива вони ще не бачили!
      Дійшовши до перехрестя, це "диво" виструнчилося перед Знавцем-Моргунцем і відрапортувало:
      - Доповідає командир Маяк. Прибув у ваше сухопутне розпорядження.
      Знавець-Моргунець зачудовано дивився на незнайомця.
      - Як ти сюди потрапив?
      - З ходовим вітром!
      - А що ти вмієш робити?
      - Тримати курс і дивитись небезпеці в очі!
      Знавець-Моргунець замислився.
      - А тримати лад і порядок ти зможеш? - спитав він. - Руки в тебе міцні?
      - Що накажеш, те й буду робити, - хвацько відповів Маяк.
      Знавець-Моргунець зрадів:
      - Ти мені й потрібен у помічники! Ось тільки... який порядок ти будеш підтримувати?
      - Я підтримуватиму найкращий у світі порядок - морський! проголосив Маяк. - За морського порядку кожен іде своїм курсом, і ніяких аварій не трапляється!
      - Ото гаразд, ото добре, - приказував Знавець-Моргунець. - І як це ти зробиш?
      - А ось як! - І новий помічник повернувся у той бік, куди був спрямований червоний промінь Знавця-Моргунця, і широко розкрив... розчепірив... розмахнув руки, відразу перегородивши всю дорогу: жодна машина не могла проїхати ні вперед, ні назад. Рухалися тільки ті, до яких Маяк стояв боком і не перепиняв їм дороги, - вони бачили тільки зелене світло.
      Знавець-Моргунець був щиро вдячний.
      - Подав ти мені руку допомоги. Братерську руку, надійну. Буду називати тебе братом... Рукастиком... Смугастиком. І форма в тебе гарна - далеко видна.
      Так і пішло. Знавець-Моргунець вказував автомашинам шлях, а його помічник виводив їх на цей шлях.
      Боком стане - машини пропускав, обличчям чи спиною повернеться дорогу заступить. Спочатку дехто виявляв невдоволення, та швидко вгомонився.
      - А Громобій? - спитала Варя.
      - Хитрий Громобій побачив, як повертається справа, і кинув порушувати порядок. Щоправда, на відлюдді він ще продовжував гасати, та згодом і там навели порядок.