Биті є - Биті є. Макс

– Нігті б відполірувати…

Здивувався. Він про важливе, а в голову – сміття. Нігті? Чому ні? Час і нігтям повернути колишню бездоганність. Не відволіче… При цьому цілком можна думати про важливе. Хай би мама зранку запросила манікюрницю з салону, що вона полірує нігті оксамитовою серветкою до блиску. А може, Дора навчена? Дора… Ніколи, бідаха, не прошепоче: «Ти у мене перший…» Калічка. Певно, давно й з усіма… Навіщо в домі порочна? Очі, як у Одрі. Гукнути… Хай сяде навпроти ліжка. Дивитися у чорну безодню. Запитати: «Ти уже пізнала плотську любов?» І прочитати відповідь по сполоханих очах. А чи просто… перевірити.

Збудився: п’ять місяців целібату! Так припекло, хоч шльондру з довідкою про здоров’я викликай. Чим загасити несподіване жадання?… Припіднявся на ліжку й остовпів…

– Люба?…

Вона сиділа у кріслі навпроти. Отака, як завжди: руді коси до пупа, біла спідниця до п’ят. Та неспокійно – крутилася.

– Голки… – виймала з крісла гострі голки, кидала на підлогу.

– Люба? – прилип до постелі.

Усміхнулася винувато, учепилася однією рукою в довгі руді коси, смикнула щосили – так у руці й лишилися. А на голові – чорні кучері до плечей. І очі – наче день згасає: темнішали катастрофічно й невідворотно до чорного. Роззирнулася… Жбурнула руді коси на підлогу, заходилася чорні кучері причепурювати.

– Так краще?

Макс дивився й віри не йняв.

– Люба… – як отой телепень, усе «Люба, Люба», а що далі – хоч убий – не лізе на язик, бо ж… померла. Потонула… Гоцик казав… І мала б… лишитися там… На Костянтинівській…

– Потонула? Хіба? Ти ж не віриш… – читала його думки.

Підхопилася з крісла, по голках… Боса. Й не зойкнула. Нахилилася до сидіння, провела по ньому долонькою – на блідо-кофейній оббивці лишилися червоні плямки.

– Кров, – зітхнула. – От біда…

Руки до неба. З неба крізь стелю – дощ. Та рясний. Падає на крісло, і уже з крісла на підлогу червона від крові вода лине… Онде, ще мить – і попливе Максова постіль…

– Що… Що ти робиш? – вигукнув, самий жах у голосі.

– Прибираюся… – у воді по коліна. Та заклопотана вкрай, серйозна – усе те крісло від крові миє, ялозить по ньому долонькою.

Врешті зупинилася. Роззирнулася розгублено.

– А коси… Коси ж мої де?

А нема рудих кіс. Під червоною водою й не роздивитися, що на підлозі.

– Ти пірни… – Максові у вічі. – Я не можу… Потону…

– Люба…

– Гаєш! Гаєш час… Що ж ти? Як же я без кіс?

– Зачекай… Треба б… зрозуміти…

Зойкнула, головою захитала – ой, гірко – нахилилася до води червоної та раптом – шубовсть у неї! І нема…

Макс став на постелі, як на острівці, – навкруги море червоне хвилями б’є. Крісло у тім морі гойдається. Вітер його до Максового острівця жене. Стиснув щелепи, аж у вуха стрельнуло, заплющив очі і хотів було стрибнути з постелі в море! Заплутався у простирадлах, повалився на ліжко і щосили учепився в подушки, як у рятівні буї.

На ранок пані Женя зайшла до синової кімнати. Присіла на край ліжка, торкнулася синового плеча – знала, як кінестетика пробудити.

– Максимчику…

Макс розплющив очі, здивувався безмежно.

– Що ти тут робиш, мамо? – похапцем підхопився, роззирнувся. Дідько! Він же вдома. – Вибач… Доброго ранку.

Як той дурний – по кімнаті, лоба пальцем тре, очима стріляє. Зупинився біля крісла, зиркнув на нього.

– А це що? Кров?…

Пані Женя насупилася стривожено – що з сином коїться?! – ближче підійшла: на блідо-кофейній оббивці темні, ледь помітні плямочки.

– Сліди від шоколадних крихт. Невже забув? Як із Лондона приїжджав, так усе «Hershey’s» нам привозив, наче ми того не бачили. Давно хотіла це крісло викинути, та ти його любив…

– А… Так.

– Поснідаєш? Дора омлет із шинкою та пармезаном тільки-но підсмажила.

– Дякую… – усміхнувся. «Hershey’s»… Дійсно. Щоразу, як додому з Британії їхав, якогось біса тягнув батькам шоколад.

Накинув м’який махровий халат.

– Умиюся і буду.

Пані Женя ступила тільки крок, як побачив – з килима голка стирчить. Ще крок – мати на неї ступнею… Ухопив її за руку – стій!

– Що, синку?…

Нахилився, підняв з підлоги голку. І мимоволі обернувся до крісла, наче у ньому й досі сиділа Люба, спостерігала скорботно і байдуже. «Знову… не зміг», – подумав спокійніше, ніж зазвичай…

Думкам, взагалі, полегшало. Роздобрішали надіями, заспокоїлися за ніч на шовкових простирадлах. Оптимістичні вилізли наверх, розсілися на страхах і сумнівах, тільки відразлива прикрість продерлася назовні, супилася – усе їй криво! Макс жував і жував омлет, наче то недосмажене м’ясо, відтягував час розмови, що вона невідворотно мала виникнути після смачного сніданку. Ранок мудріший за вечір тільки тому, що настирливо пропонує обмізкувати проблему. Мама уже заглядала у вічі: які плани, синку? Невже повернешся у злидні?!

Ні, того досить! Наївся. Втупився у тарілку: плямка червоного грузинського соусу – криваве море із нічних жахів. «Чому вони не лишилися на Костянтинівській?» – подумав роздратовано, наче сновидіння ночі заважали бачити білий день. Люба, голки, вода… Не те, не те! Кучері… Зірвала з голови руді коси, лишилися чорні кучері… Що сказати хотіла? «…Дора?» – здивувався. Зиркнув у бік вікна – білий фартушок, сіра спідничка, сіра блузка. Миша. Застигла, очей з матері не зводить… Дора? «А навіщо мені Дора?» – подумав. Згадав, як вночі майже неконтрольовано зажадав цього тендітного, майже дитячого тіла… Відчуття безвихідної самотності заполонило серце і знову збудило бажання. Реванш! Яка, в біса, сублімація? Замість сексу – тільки секс!

– Віддай мені Дору, мамо, – вимовив тихо і чітко. Очі в таріль. Пані Женя вислухала синове прохання зі стриманістю скандинавського вікінга, хоч усередині перчило по-мексиканськи.

– Твою квартиру на Хрещатику прибирають тричі на тиждень, – нагадала обережно. – А як треба приготувати, то знайду кухарку…

– Не треба кухарки! Мені Дора до вподоби.

– Добре. Візьми Дору на кілька днів, поки не знайду тобі таку служницю, щоб око не муляла, – спробувала скорегувати.

Макс усміхнувся ввічливо-приязно – присікатися ніяк.

– Ні. Назавжди віддай. Дору хочу.

Пані Женя зиркнула на дівча – не розібрало базікання людей за столом, усе так же спокійно стояло біля вікна – нахилилася ближче до сина, прошепотіла:

– Ти ж… не скривдиш каліки?

– Мамо, прошу! – скривився гидливо. Матері у вічі… Думок і сумнівів – годин на п’ять вдумливого монологу. Макс сказав би матері: ти… ти не сподівайся, що раз я твій син, то й розмірковую вашими з татом категоріями. Що житиму тим же безглуздям, що й ви! Я Дюк, мамо, і не моя провина у тому, що у мене геть нешляхетні батьки… Думаю, у тебе ще з’явиться привід пишатися… Не тільки тим, що ви з татом вклали у мене… Тим, чого досягну сам-один… А я стану… багатим і шанованим. У гості – запрошу. У власні плани – ні…

– До себе поїду, – тільки й зумів.

– Зараз, зараз, синку…

Пані Женя підхопилася моторно – ключі від синової квартири принесе, та й від автівки, а ще банківські картки – усе лишив, як біг хтозна-куди.

Лише кивнув. Дочекався, поки за матір’ю зачиняться двері, підвів на Дору очі.

– У мене працюватимеш! – вимовив чітко.

Дора так широко розкрила очі – вії сторчма. Захитала головою заперечливо – ні, ні.

– Не хочеш?

Завмерла. Кивнула обережно – так, не хочу.

– Чому?

Плечима знизала…

Макс рвучко підвівся, ухопив Дору за руку.

– Дурненька! Я тебе щасливою зроблю! – ляпнув те, чого і сам від себе не очікував. Усередині розцвіла ружа вселенського милосердя. На голові засяяла герцогська корона, біля столу скупчилися музики – осанна!

Видихнув шумно. Що утнув? Чергове безглуздя чи подвиг? Утонув у чорних Дориних очах. Знітився.

– Ти… у місті була? – ні сіло ні впало.

«Ні», – хитнулися чорні кучері.

– А сни бачиш?…

«Так», – хитнулися чорні кучері.

– А ти… сама звідки? – й не помічав, що й досі стискає Дорин зап’ясток.

Дора висмикнула руку, усміхнулася винувато, потяглася до кишеньки у фартуху. Дістала блокнотик і ручку. «Теребовля» – написала. Закивала – так, так, я з Теребовлі.

Де воно таке?

– Ти… повнолітня?

«19», – вивела у блокнотику.

Здивувався. Невже?!

– Київ покажу… – буркнув збуджено. – Хочеш? – додав. Про своє… Бо хотів і бажання ніяк не вщухало.

До повного щастя – один технологічний крок: забрати ключі і гайда. Із дівчиною. На «мазераті». До власної розкішної квартири на Хрещатику.

Пані Женя – як чула. Принесла ключі-картки, наказала Дорі збиратися і, поки дівча складало у теребовлянську торбу нехитрий крам, усе їла сина очима, бідкалася подумки: споганили дитину… Геть іншим повернувся. Та то… не біда. Головне – повернувся. А всьому іншому пані Женя раду дасть.

Недовго думала. Тільки-но Макс із Дорою від’їхали від дому – на «лексус» і до тата, старого Перепечая: що робити?!

Перепечай саме диктував спогади набундюченому Ромі Шиллєру, який при його зятеві Сердюкові іміджмейкером рахувався. Ромі – брись, доньку вислухав:

– І що за біда? Як і чпокне дівку пару разів, так та не проговориться.

– Тату, та коли ти вже зі своїми чпоканнями припиниш?! – розлютилася пані Женя. – У мене єдина дитина звихнулася, а тобі байдуже.

– Додому ж повернувся?

– Іншим повернувся. Ще більш гидливим. Як не в собі ото. Що робити?

– Вовку з Брюсселя виймай! – наказав Перепечай. – Хай до діла його прилаштовує. Бо оце тиняється без діла – дурне в голову і лізе.

За хвилину у далекому Брюсселі Максів впливовий тато Володимир Гнатович Сердюк притискав до вуха мобільний, шепотів роздратовано:

– Я зараз не можу говорити… Засідання…

– Вово, мать твою! Заткнися і слухай! – гаркнула пані Женя, передала телефон татові.

Старий Перепечай сформулював ще більше лаконічно:

– Щоби завтра у Києві був!

– І коли ж ти вже подохнеш, сволото! – патетично вигукнув Володимир Гнатович Сердюк після того, як відключив мобільний. Та не забарився. За два дні приземлився у Борисполі.

Макс зустрів тата у власних апартаментах на Хрещатику. «Мені б з отакого стартувати!» – роздратовано констатував Сердюк-старший, міряючи кроками синову приватну власність вартістю близько 2 мільйонів баксюків, що в неї ще добра напхано на аналогічну суму – від ексклюзивних меблів і сучасної електроніки до німецьких бронзових кранів у ретро-стилі і середземноморської майоліки у ванній кімнаті. Згадав, як, аби видряпатися наверх, вигідно одружився з дебелою донькою комуністичного ватажка Перепечая, як усе життя – й досі! – пригинався під його важким поглядом. Шкода, Макс не має змоги порівняти його початки зі своїми. Зваженішим би був… Плекав би своє… дерево. Визирнув у вікно – грудень сніжить. Треба якось вибиратися до того Брюсселя…

– А що, синку… До справ?

– То ти у справі? А я думав, у гості…

Макс стояв посередині вітальні – бездоганне доповнення стильного простору. Ніби й не було поневірянь. За три дні устиг попереставляти меблі на свій смак, викинув нафіг цяцьки, що їх турботлива пані Женя позамовляла з усіх куточків світу, – від африканських масок до китайських гігантських ваз. І тільки коли оселя стала нагадувати його власні уявлення про місце, куди хочеться повертатися, раптом усвідомив: уже три ночі не сіпається від жахливих сновидінь. Сни щезли, наче тутешні стіни не впускали їх усередину. Та й не спав до пуття – крутився, третю ніч поспіль думав тільки про одне – як зайти до Дориної кімнати… Мазо… Порожня квартира. Макс задихається на просторому ліжку, бо чує… чує, хоч до Дориної кімнати метрів сорок, як вона дихає… Коли жінка не обіймає твоє тіло, вона поселяється у твоїх мізках. А зґвалтувати не міг. Дюк…

– І в гості… І в справі, – чує голос тата.

Володимира Гнатовича дратує зарозуміла і вишукана синова пихатість. Перед ким носом крутить, щеня?! Перед власним батьком?!

– Що за справа? – Макс – сама ввічливість.

– Давай поміркуємо, чим би ти хотів зайнятися. Чув, альтернативною енергетикою захопився…

– Забудь.

– І добре. Марудна справа. Захекаєшся на ті вітряки дути, поки вони тобі прибуток дадуть.

Макс усміхається уїдливо.

– Тату, невже ти покинув державні справи і прилетів з Брюсселя тільки заради того, аби ми тут із тобою розмірковували…

– Своїх народиш – поговоримо, – не втримується Сердюк. – Ти мені душу не гризи. Давай уже – ближче до справи. Що цікавить? Виробництво, консалтинг, власний проект якийсь виплекав… Що, Максиме?

– Власним проектом… я особисто і займаюся. Ти до чого? – Макс ніяк не бажає здаватися. – За півроку поговоримо…

– Як скажеш… Думав, ти не тільки на одному зосередишся. Думав, міг би ще у чомусь публічному засвітитися… Паралельно…

– Навіщо?

– Для іміджу непогано… Благодійність, приміром… От візьми Пінчука… Хто знає, який у нього бізнес? Ні, ну ті, кому треба, знають… А широкий загал? «Пінчук-Арт-центр». Прищеплює нам усім любов до мистецтва…

– Благодійність? – Макс уперше за всю розмову дивиться на батька із зацікавленістю. – Може бути…

Сердюк-старший зітхає з полегшенням.

– Є таке…

Умощується у кріслі, гортає записник, шукає чийсь телефон, бо так і не звик вносити їх у мобільний.

– Август, Август…

До вітальні заходить Дора. Застигає на порозі.

– Добридень, леді, – глузливо кидає дівчині Володимир Гнатович. Придивляється: лице дівчини нагадує когось із минулого.

Дора – ані пари з вуст. Сердюк супиться.

– Ти цю нікчему не через профспілку хатніх робітниць підбирав?

– Брак інформації, тату! – Макс усміхається іронічно, ходить вітальнею, розмірковує менторським тоном. – Через брак інформації люди найчастіше приймають неправильні рішення. Ти ніколи не думав про це?

Не помічав обуреного погляду батька. На життєвому полі – неприродно рівному, щільно утрамбованому сотнями тисяч купюр, – рятівний рівчачок: влийся у нього живим сріблом, не розпорошить по поверхні на сотні мізеру. Максові здавалося – то Дорина робота. От тільки пояснити не міг.

– Каву будеш? Моя Дора зварила…

Сердюк зиркає на сина із прикрістю.

– Спершу справи завершимо, – бурчить. – А кава мені і в Брюсселі остогидла.

– А хіба не завершили? – ніби в мордяку харкає.

Володимир Гнатович вибухає.

– Та що з тобою в біса! – вигукує із таким обуренням, що навіть Дора біля дверей лякається. – Чи ти просто знущаєшся? Поводишся, чорт забирай, як той хворий. Ходить він, філософствує… Брак інформації його хвилює! А тобі самому інформації вже достатньо? Чи просто кинув мені, як ото кістку собаці: «Благодійність? Може бути…» А далі що? Усе татові робити? Хочеш займатися тою клятою благодійністю, то давай! Рухайся! Представлю тебе людям, з якими працюватимеш… Чи ти думаєш, у мене є час з тобою довго вошкатися? У мене літак завтра зранку! Я, можна сказати, тільки заради тебе і примчав, бо мати зателефонувала: бач, радість у нас! Синочок отямився! А ти, бачу…

– Їдьмо, – аж надто чемно відказує Макс.

– Отож-бо! Їдьмо! – на залишках гніву ще вигукує Сердюк, та серце стукає рівніше: усе гаразд, прилаштує сина. Не геть звихнувся, як дружина плакалася.

Макс усміхається у відповідь, трощить хитку татову надію.

– З нами Дора поїде, – відказує чемно.

…Сірого грудневого дня 2008 року – вдома б чаями грітися – до бізнес-центру на набережній неподалік Іллінської церкви стікалися журналісти кількох друкованих видань і телеканалів. Новий директор-розпорядник міжнародного благодійного фонду «Сила добра» Максим Сердюк запросив на свою першу прес-конференцію.

Звичайний громадянин не роздивився б у тому ніякої сенсації. Організація існувала кілька років, декларувала допомогу нужденним, скандалами не вирізнялася, як і грандіозними благодійними акціями, – тліла собі на задвірках суспільного життя.

Журналісти без вагань проігнорували б запрошення, якби не два факти. Новим очільником фонду став син відомого політика Володимира Сердюка. Хлопець примудрився ніде публічно не зганьбитися, маючи уже двадцять чотири роки від народження. Одне це вже викликало недовіру і цікавість: хворий, чи як? Принадою виглядав і план заходу.

– Фуршет, прес-конференція, фуршет, – читала запрошення білява Оля, репортер-початківець солідного економічного видання. Бідкалася. – Наїмся і забуду, про що запитати мала!

– Знаєте, Олюню… Обов’язок справжнього професіонала – набратися нехристиянського терпіння задля того, аби струсити грудки невідомості з коріння події! – повчав її Олександр, лисий товстун за п’ятдесят у коштовних окулярах на носі.

Певно, був справжнім профі, бо встигав оперативно ковтати бутерброди з ікрою, запивати білим сухим і цілеспрямовано охмуряти білявку, бо вважав, що до скону застряг у кризі середнього віку, яку тільки молодим тілом і вилікувати.

– Прошу! Прошу! – підштовхував Олюню до столу, наче сам його для неї накрив. – «Шардоне»? Один бокал! Ікра! Сьомга сухого посолу. А ці тонкі шматочки – яловичий язик. Сподіваюся, останнє не викликає у вас тривожних асоціацій?

Журналістів відірвали від столу і запросили до кабінету Максима Сердюка саме тої миті, коли лисий Олександр цокався з наївною Олюнею, нашіптував їй на вушко щось вельми інтимне. Роздратувався. Гикнув патріотично – нас не купити вашими, блін, наїдками! Синусоїдою до справи.

Олюня розчервонілася. Хоробро допила «Шардоне», переступила поріг кабінету, побачила Макса й остовпіла – капєц! Мені б такого! Розвинуте гармонійне тіло під дорогим костюмом. Погляд мудрого старця, що на його долю випало немало випробувань. І відполіровані до блиску нігті. І коштовна неголеність за 200 баксів. І посмішка. Яка відкрита вражаюча посмішка! На Бекхема схожий. І на Каддафі – дівчата за спиною: чорнява і русява… А Олюня дурна усе перекисом бавиться…

Розпочали вчасно. Макс без нудних прелюдій окреслив журналістам нові напрямки діяльності фонду, перегодовані профі витиснули із себе декілька формальних запитань, щоб уже хоч якось відпрацювати те «Шардоне» з ікрою, а Олюня усе дивилася на Макса – літала у мріях: ідеальний, він ідеальний, як би ж вона хотіла такого…

Прес-конференція без вибухів і несподіваних атак котилася до другого фуршету. Макс уже підвівся з-за столу, аби запросити гостей знову випити і закусити, коли Олюня врешті схаменулася: мамо рідна, а вона ж жодного запитання не поставила! Та її у редакції приб’ють.

– Останнє. Можна останнє запитання!

Підвелася. Розгублено зиркнула на набундючених колег – їм би за планом: фуршет-прес-конференція-фуршет, а тут – на тобі!

– Чому у вас білий стіл?… – запитала й сама знітилася.

У кабінеті зависла незапланована пауза. Журналісти вп’ялися поглядами у стіл. Дійсно, кумекали, дивна примха! Меблі у кабінеті шоколадом відливають, а робочий стіл посередині – як блідолиций в оточенні африканців.

– Символ. Благодійні справи мають бути незаплямованими, – сказав хазяїн.

Гості напружилися, проковтнули слину радісного професійного голоду: так гра тільки починається?! І похєр, що самі тільки-но бавилися формальними запитаннями. То – несуттєво. То фігня! На єдине живе Макс відповів пафосно і формально. Приховує щось? Час рвати до кістки?

– А дівчата? Теж щось символізують? – рипнувся лисий Олександр. Зиркнув на панянок – стовбичили за Максовою спиною: чорнява знай усміхалася, наче горя їй нема, русява не відривалася від блокнота, увесь час зосереджено записувала щось.

– А нардеп Сердюк має відношення до фонду? – підхопив телевізійник.

– Ви ж Лондонську школу економіки закінчили? Чому раптом благодійність? Короткий шлях у політику? Ви самі заробили на «мазераті»? Яку частину коштів фонд витрачає на своє утримання? Яка у вас зарплатня? Чим займаєтеся у вільний час? Августа Альфредовича Закса відсторонено від справ чи він залишається у фонді? А скільки у вас… – цунамі.

Макс випростав руку – та зачекайте! Досить. Досить! Гості замовкли, наче й самі не очікували від себе такої кусючості, та лисий Олександр усе ж устиг вигукнути:

– …І які дівчата вам подобаються?!

– Дівчата?… Розумні.

– А…

– А давайте так. Я поставлю вам запитання!

– Без проблем! – хвалькувато погодився лисий профі. – Хоч сотню!

Макс кивнув. Вийшов з-за столу. Став навпроти гостей – серйозний.

– Три слова… Якби ви помирали… Ні – померли! Якби вважали, що винуваті перед людиною, яку любили. І та людина винувата перед вами. Якби у тих нових світах ви зрозуміли щось неймовірно важливе… Які три слова ви б сказали коханій людині із тих світів?

Олюня вразилася і протверезіла. Здуріти, як романтично… Він неймовірний…

– Три слова? «Прости мене, любове!» – не забарився лисий. – Вони ж, я так розумію, завинили одне перед одним?

Макс кивнув, обернувся до русявої:

– Записуйте, Скачко.

– «Пам’ятай мене завжди», «Я простив тебе», «Не прощу ніколи», «Знайди собі щастя», «Пропади ти пропадом», «Залишайся вір ною мені», «Випий за мене!», «Помолися за мене»… – горохом.

Олюня видихнула.

– Я люблю тебе! – вигукнула натхненно.

Журналістська братія завмерла. Макс вигнув брову. Русява відірвалася від блокнота.

– Думаю… Ті три слова… «Я люблю тебе», – знітилася білява Олюня і, скільки ото потім слухала розпатякування підстаркуватого Олександра, що він крутився біля неї під час другого фуршету, переконував у вигодах інтимним стосунків із досвідченими чоловіками, усе ковтала біле сухе та зиркала в бік дверей Максового кабінету: новий очільник міжнародного благодійного фонду «Сила добра» затьмарив усіх, хто до цієї похмурої грудневої днини міг розраховувати на її прихильність, і Олюня навіть подумала, що Макс Сердюк не просто чарівний, стильний і розумний. Він, певно, ще й прекрасна людина.

А за дверима… За білим, як свіжий сніг, столом сидів спантеличений, незадоволений першим публічним виступом Макс, перечитував варіанти трьох слів, кривився роздратовано – не те, не те…

– Дякую, Скачко. До журналістів приєднайтеся. Прослідкуйте, щоб усе – без ексцесів.

На хвилі журналістської зацікавленості русява красуня Юлія Скачко хотіла було запитати: чому шеф ніколи не звертається до неї на ім’я? Промовчала. При старому керівникові фонду Августові Альфредовичі Заксі помічницею була. І при цьому, молодому – ровесники, їй-богу! – утриматися мріяла.

– Добре, Максиме Володимировичу. Машину для Дори викликати?

– Ні. Дору я сам відвезу, – відповів Макс.

Дора

Дора Саламан пам’ятала свою радість. Вона нічим не різнилася від радощів звичайних людей.

Перша радість – усе життя аж до того дня, коли мама не поїхала на заробітки. Ох, уже дітлахи заздрили, бо Дору після уроків батьки забирали з інтернату щодня, а не тільки на вихідні. А вдома… Мама киселицю подавала справжню, з вівса, а не як ото ліниві ґаздині з «Геркулесу». І коропа запікала, аж слинкою зійдеш, поки дочекаєшся. А при погоді, як грибами і туристами не пахло, тягла їх із татом на замкову гору до старовинних руїн, щоб отут, на висоті дивитися на теребовлянські дахи і співати на весь голос, бо ж нікому не заважаєш. І Дора підспівувала. Диво. Мама казала: «Ти чудово співаєш, сонечко!» Дора усміхалася, очей з маминих рук не зводила, бо мама співала й рукою позначала для доньки ритм. І виходило. От би самій почути… А татові як мама – «Горіла сосна, палала…» А він їй – Дора по вустах читала – «Поцілуймося, мила… Поцілуймося доволі…» А чи читав мамі свої вірші. Мама сміялася, обіймала тата, Дора хапала за ноги їх обох, притискалася – ох же, люблю я вас!

А взимку свої забави. Дора приходила на фабрику ялинкових прикрас, де мама розмальовувала новорічні кульки, їй давали кілька прозорих кульок і волю: малюй, що заманеться. І хіба то біда, що раз у раз Дора малювала тільки червоні сердечка та веселих галасливих пташенят. Мама нахвалювала – гарно, доню. Підростеш – разом малюватимемо.

Не судилося. Чотири роки тому, як Дорі п’ятнадцять стало, поїхала мама до Європи старій пані памперси міняти. Ох, не хотіла. Ох, відтягувала, усе вихід шукала: як прожити?! А ніяк. Дора мала, тато поет… Проплакала всю ніч, увесь ранок Дорі й татові вказівки давала: і щоб тато з Дорою займався, і щоб Дора тата берегла, і щоб разом хату в чистоті тримали, і щоб слали їй СМС-ки щодня, бо ж мамине серце жалем зійде, як не знатиме, чи живі й здорові. Вдень разом із ще трьома жінками на бусику рушила у бік кордону. Дві жіночки в Іспанії залишилися, а мама із подругою аж до Португалії дісталися. Подруга на самий південь на сільгоспроботи подалася, а мамі, писала, пощастило – у місті Каштелу-Бранку в заможну родину доглядати за старенькою пані взяли. За рік аж шість тисяч єврів до Теребовлі переслала, і щодня оце Дорі СМС-ками: скоро повернуся, сонечко! Ще трохи, трохи…

Та одного дня звістки від мами обірвалися – німо. Тато з відчаю ледь усі ті єври не пропив, бо куди тільки не кидався – нема помочі! Ні МЗС, ні португальське консульство, ні землячки, що у Португалії батрачать, – ніхто ні сном, ні духом. Щезла людина й поготів.

Тато геть побляк. Спочатку перестав забирати Дору з інтернату щодня після уроків. Потім і на вихідні залишав. А як Дорі виповнилося сімнадцять, зійшовся із Галею, дебелою майоршею зі слідчого відділу міліції – помагала йому свого часу дружину шукати. На тому й зблизилися. Та й зарплатня Галина татові подобалася. Сам-то не працював ніколи – поет. Вірші складав, як Божа ласка. В інший час – ґазда. Як доню провідувати заїжджав, усе обіцяв:

– Потерпи, дитино. Скоро… Скоро купкою будемо. Галя не проти.

Дора не любила імені Галя. Марічка… Найкраще на усій землі ім’я – Марічка. І Софія – про це вам кожен із теребовлянців скаже. У Дориному щоденнику, що вона вела його потайки від усіх, на першій сторінці світлина – мама у файній білій сукні та фаті, тато у костюмі з білою квіткою на лацкані. І підпис – «Марічка + Стефан». А поряд зі світлиною листівка, що на ній давній монумент на честь пані комендантової Софії Хжановської, що вона колись Теребовлю від турків урятувала. І чому Дору не назвали Марія-Софія? Мама казала: Дора – то музика. Хіба? Дора гладила тата долонькою по грубій руці – мовляв, не тужи. Усміхалася.

– Горе ти моє… – зітхав теребовлянський поет Стефан Саламан.

А мама завжди казала – щастя ти моє…

Дора на тата не гнівалася. Дора вірила, хоч вбий: мама повернеться з Каштелу-Бранку. Давно зрозуміла. Каштелу – слово сичало, налякати намагалося. Бранку… Мама – бранка. Жива. Гукнути на поміч не може. Щовечора Дора вмощувалася на інтернатському ліжку, відсилала СМС-ку з дешевенького мобільного. Тільки три слова – «Чекаю тебе, матусю». На тому кінці – «прийнято». Отака кривда. Ще крапля надії на терпляче Дорине серденько: світ великий, люди добрі. А мама – сильна. От приїде… У двір увійде, на тата гляне – він ту Галю враз покине, бо ж у церкві перед Господом мамі на вірність божився. І Дора, як колись у світлому дитинстві, обхопить їх обох: ох же, люблю я вас! Отак снилося…

У дев’ятнадцять Дора закінчила школу-інтернат, тато забрав доньку додому – новий клопіт у Стефана Саламана з’явився.

– Куди ж тебе? На фабриці роботи катма, а більше нема куди… Саме у цей час і з’явився у Теребовлі помічник пана Перепечая – дівчат у служниці до столиці кликав. Стефан Саламан тицьнув чоловікові триста єврів, що від Марічки ще лишилися, – й мою візьміть!

– Калічку?

– Вправна! – благав. – І до роботи привчена, і чемна, і привітна, і скромна, не гонориста.

Наприкінці жовтня 2008-го Дора опинилася у розкішній столичній хаті пані Жені – старий Перепечай доньці служницю подарував, аби не казилася від самотності.

А від’їжджала ж Дора з Теребовлі – серце краялося. Тато очі відводив, Галя торбу наскладала й електрошокер подарувала, Ромко Швець із Тернополя примчав, жестикулював схвильовано.

– Куди?!

– Треба, – відповідали Дорині руки.

– Нащо?!

– Грошей зароблю. Маму знайду…

– Не їдь!

– Та як можу?!

– Писатимеш?

– СМС-ку скину…

– Як біда – то я миттю…

– Не буде біди.

– Знаєш… – долоню до вуст, від них до серця. То – любов.

Ох, Ромко! Друга радість Дорина. Очі глузливі, патли до плечей, підтягувався на турніку сто разів – найсильніший з-поміж хлопців. З п’ятого класу за однією партою. Ромко Дору хоч якось розмовляти навчив, бо сам оглух в десятирічному віці після грипу, тож звуки пам’ятав, вимовляв правильно. А от головного Дорі сказати ніяк не наважувався.

Раз у Саламанів заночував, бо після вихідних батьки привезли його до інтернату з Тернополя у неділю посеред дня – не захотів хлопець вільну днину у школі товктися. Дора тої неділі рано вляглася, тато Ромці у вітальні постелив… Посеред ночі Дорі наснилося, що вона не глуха – чує. Й сама не розуміла – як то? Очі розплющила – Ромко у дверях. Перелякалася. До стіни. Заклякла – от спить, як мертва, і все тобі! Ромко присів біля Дориного ліжка, повів пальцем по голій Дориній спині. Писав, наче палець – крейда, Дорина спина – класна дошка. «Я тебе люблю» – по чутливій шкірі. Дора кожну літеру розпізнала. Й досі – варто лише пригадати – на спині три гарячих слова.

Перед випускними екзаменами наважилися на розмову.

– Давай разом… усе життя – Ромко жестами.

– Ні… Сам знаєш… – хитала голівкою.

Ромко знав страшний напівправдивий міф, що він оселився у стінах інтернату, лякав закоханих до моторошного жаху: як двоє глухонімих поберуться, то й дитина у них глухонімою буде. Були такі, що не вірили. Відчайдушно стискали одне одного в обіймах – не розлучимося! І Ромко завівся…

– Я від народження не глухий! У нас будуть гарні діти. Чутимуть. Розмовлятимуть… Ми розмовлятимемо з ними, Доро.

– Страшно…

– Не бійся, Доро!

Була б поруч мама, Дора б запитала: що робити, матусю? Та мами не було…

– Покинь ці думки, Ромко…

– Я. Тебе. Люблю… – літали долоні.

Дора – хлопцю у вічі, руки за спину сховала, наче ті три слова, що на спині горять, вгамовувала. Вустами тільки: