Биті є - Биті є. Макс

Люко Дашвар

Биті є

Макс

Частина перша

Прекрасна людина

…Амінь! Під тою тополею хтось дуба дав. Не помер. Не почив у Бозі. Убили, суки, тільки тополя бачила. Не свідчила. Трусилася, хитала гілками – а я до чого?! Чужа рука не чула, прикрутила до живого стовбура жалобне ярмо мертвих квітів. Скручені вінком – буйні-червоні – звеселяють похоронну листопадову чорноту тополиної алеї на бульварі Шевченка. Амінь.

Макс би нізащо не звернув уваги на траурний знак – сотні по всьому Києву. Мчав повз ту тополю на таксі планиду справами підправляти, хоч діла ніяк не вигорало – тільки метушня і прикрощі… Кинув оком ліворуч: за чавунною огорожею під деревиною, під вінком-німбом малою віхою скніла руда, як щира радість, тендітна дівчина у чорному до п’ят. Тримала в руках картонку, що на ній три слова.

Не встиг прочитати. Таксист – на праву смугу. Швидкість штрафна… Озирнувся, хоч і розумів: побачить тільки спину дівчини. Та вона раптом повернулася вслід таксі з тою картонкою, наче б ті три слова не всім – тільки Максові. А далеченько від’їхали… Не розібрати…

– Повертаємо, прошу! – чемний, хоч убий.

– Куди? – здивувався таксист.

А Макс і сам у першу мить не усвідомив, чого сіпнувся.

– До Бессарабки і знову на бульвар Шевченка! – поспіхом. Голову викрутив.

І паніка… А раптом то Люба? Адже ж… Коси руді… І оце все б їй до п’ят, хоч чорне, хоч біле… Серце сполошилося, заквоктало перелякано, наче від тих кіс ромашкою війнуло і голова обертом. Та як же він одразу не втямив – то Люба!

Перед очима, хоч кулаком їх три, куций контент короткого яскравого кохання: дурнувате знайомство, трепетні зустрічі, «ти у мене перший… і єдиний», червнева чорна ніч – мчали набережною у бік Печерських пагорбів, зупинилися біля пішохідного мосту, Люба гайнула на міст, подерлася на огорожу і раптом упала у Дніпро.

…Все! Більше не бачив Люби.

Жива? Потонула? Щезла. Залишила порожнечу в Максовому серці. І за мить її вщент заполонили шалені несамовиті чутки і домисли. Хтось бачив Любу під ранок, хтось клявся, що рухалася човном у бік Десни, хтось дорікав тяжкими звинуваченнями: чому не кинувся за дівчиною в річку?! Хтось переказував – чекай, повернеться…

А пропадіть ви… П’ять місяців спливло, а жах і досі виїдав до кісток: де ти є, Любо?…

А вона… Отак просто?! Стоїть собі під голою тополею, і діла їй нема, що змордувався геть… Та що ж це?!

Таксі зробило дурне коло і знову вилетіло на бульвар…

– Тихо їдьмо. По лівій…

Витягнув шию, вдивлявся у тополю – ще здалеку майоріла квітковим горем на стовбурі. А Люба де? Зникла. Тільки німб…

– Та що ж ти знову…

Вискочив із автівки, роззирнувся. Неподалік дебела тітка у помаранчевій безрукавці довгим дрючком із металевим гострячком на кінці методично збирає недопалки у чорний целофановий мішок.

– Перепрошую… Дівчина щойно тут була… Де ділася?

– Певно, пішла…

– А чому вона тут… стояла?

– Не знаю… Мене на цю ділянку тиждень тому перевели. Оце тиждень її тут і бачу. Постоїть-постоїть собі і йде.

– А картонку тримає… Що на ній написано?

– Хтозна! Я біля неї не крутилася. Я отаких дурнуватих не люблю… Чого ото тирлуватися день у день? Діла нема, чи що?…

Яке паскудство!

Зиркнув на тітку дикувато, як божевільний, що йому лікарі лоботомією пригрозили, на автопілоті – геть. Косував на перехожих: голий! Усі бачать! Тополиною алеєю – до Леніна. Під монументом зграйка пенсіонерів у шахи під «Марш слов’янки» рубається. Вони з Любою теж… у шахи грали.

Спустився у підземний перехід, вискочив біля Бессарабки і не згадав, що за десять кроків власна розкішна квартира у пафосній новобудові.

Куди там – до Майдану. На Європейську… Звідти до Поштової, і тільки коли на Сагайдачного наштовхнувся на сивого дідуся – «Юначе! Це я сліпий, а у вас же очі є?!» – врешті отямився. Зупинився. Застиг при стіні. Дощ…

– Яке паскудство… – прошепотів спустошено.

Підняв комір куртки. До Контрактової повільно…

Тоненький дівочий силует під чорною тополею. Так ти жива, Любо! А я п’ять місяців – ні сном ні духом! Чекаю, як той йолоп. Усе покинув, поселився у злиденній орендованій норі на Костянтинівській, де ти жила… Де всі твої речі, книжки і досі… А поряд не ти – твій товариш Гоцик, що у нього й імені немає! А ти жива… Чому ж не прийшла? Не відпустила… Чекати важко, Любо. Тижні збиваються у місяці – другий, третій… Наївний оптимізм задихається під тушею важкого роздратування: допоки ще?! Після безглуздих днів провалений диван розкриває обійми з байдужістю старої шльондри, та засинати страшно. Бо щоночі ти припливаєш у мої сни, Любо. З водою. Вона ллється сльозами з твоїх очей, дощем з неба чи просто з крана, заповнює увесь простір, лишає острівець суходолу під моїми ногами… Ти безпорадно борсаєшся у хвилях, Любо, ковтаєш воду, і сотні невидимих заповзятих спостерігачів горлають мені, оглухнути можна: «Стрибай! Стрибай же…» А я… Я не можу! Прошу себе щовечора, перш ніж заплющити очі: «Ну, хоч сьогодні, Максе!» Та ранок вмикає свідомість, і я розумію – знову… не зміг!

Дощ – за комір: шукай даху. Макс повернув до Флорівського монастиря, щоби не йти на Костянтинівську. Стояв навпроти храму, хитав хрести поглядом: ну? І що?! Бог не виказав оперативних рятівних дій. Не розкрив парасолі над змоклим Максом, не зігрів задубілі долоні. І щоби холодний відчай не учепився у горло, Макс посунув до «Кофе-хаусу»…

Чорнява дівчинка-офіціантка зазирнула в очі.

– Як завжди?… – усміхнулася переможно. Вона тільки-но виматюкала двох колег, що спробували поперед неї обслужити симпатичного сумного хлопця з такими пронизливими очима, що хоч на сповідь до нього, та чорнява ще пам’ятала, як влітку хлопець приходив сюди з рудою дівчиною і завжди залишав на «чай» набагато більше за інших відвідувачів. І такого віддати?

– Пам’ятаєте мене?

– Чорний чай. І «Парламент»…

– Так. Прошу… – Макс проводжав очима чорняву офіціантку. На барній стійці – шахівниця. Мат? «Чому тут не працюють цілодобово?…» – подумав тоскно.

На Костянтинівську під ніч приваландався. Гоцик уже встиг скачати курсову з Інтернету, зжерти останні три сосиски і залишки вчорашньої холодної гречки і тепер рубався у компі в останню версію «Сталевого Алхіміка». Класна гра…

Ні «привіт», ні «як воно?». Зиркнув на Макса, кивнув, втупився у монітор.

Макс почервонів: відсутність слів скидалася на ляпас. Пішов до вікна, глянув на чорну-мокру вулицю, наче не звідти припхався. І так стояв, поки за спиною не почув матюки роздратованого Гоцика. «Знову Алхіміку програв…» – подумав.

– Бачив її сьогодні, – видушив глухо. – Мітингувала на бульварі Шевченка… З якимось плакатиком у руках…

Розмова давно назріла. Проривалася випадковими фразами, несподіваним роздратуванням, невтішним спогадами. Хлопці старанно гасили раптові спалахи вимученої відвертості, притишували серця до ледь помітного вночі останнього дихаючого вуглика давно покинутого вогнища, ніби отут, у прихистку на Костянтинівській, де ще так недавно сміялася і плакала Люба, говорити про неї – суцільне жалюгідне соромисько, що гіршого й уявити неможливо… І ото вони б тут один перед одним ганьбилися?…

Та розмова рвалася назовні.

Гоцик зиркнув на Макса похмуро.

– То не Люба, – сказав.

Замовк. Скривився, наче жили тягнуть.

– Потонула… – додав немилосердно.

Макс вишкірився люто, обернувся до Гоцика… Вигукнув, наче усі навкруги поглухли.

– Бачив її!

– Помилився…

– Сам помиляєшся! Вона тут! Поряд. Нікуди не від’їжджала! І повертатися не збирається! – задихнувся, замовк, опустив голову. – Одного не втямлю… Навіщо? Навіщо обіцяла повернутися… Просила свою матір, аби та переказала нам – чекайте…

Гоцик зітхнув із прикрістю.

– Нічого Любина матінка нам не переказувала. То я збрехав… Люблю прибрехати…

Упав на диван. Пику скривив.

– Йди вже геть, Максе… – буркнув врешті. – Смикаєшся усе, місця собі не знайдеш… – замовк, запалив «Прилуки», очі у стелю. – Ну, спробував пожити, як усі люди… Ну, не вийшло… То таке… Пережуєш… Бабла вистачить…

Макс не проковтнув. Спробував. Виховання змушувало. Та образа застрягла у горлі, полізла на язик…

– За цю діру, до речі, я плачу! – мовив зверхньо.

– Точно, чувак… – Гоцик підвівся. Недопалок у підлогу – вмри! Дістав із шафи дорожню сумку, повкидав штани-футболки, пішов до дверей. – Прощавай…

Макс так здивувався, ніби побачив, як Люба з мосту летить на біс.

– Ти здурів? Ніч…

– А пофіг! Давно хотів… Мені тут стіни плечі дряпають…

– Та стій, куди?! Що за звичка: плюнув і гайда…

Заступив двері, дивився на міцного, як гора, незворушного Гоцика – і стільки думок… Годин на п’ять вдумливого монологу. Макс сказав би Гоцику… Та що в біса відбувається?! Ви… усі такі чи тільки ти і Люба?! Вам язика відтяли?! Говорити… зайве?! Нащо дертися кудись, зриватися і бігти, падати і зникати безвісти, коли можна усе – геть усе! – обговорити і знайти… вихід. Ти зараз теж… летиш з мосту! Бо ти тупий, упертий, примітивний, жорстокий йолоп! Як ти опинився в університеті Шевченка?! Та ще й на філологічному?! Тобі б сокирою махати на ешафоті середньовічної ринкової площі! Помреш за принципи?… А вона жива. Регоче з нас, руда… Пішла по життю далі, покинула мене у своєму минулому підло й зрадливо. І тебе… І тебе покинула, Гоцику! У цій дірі! Тож зрозумій ти, врешті, людино без імені… Вчинок – наслідок продуманого рішення, якщо ти нормальна цивілізована людина. Якщо тобою керують інстинкти і емоції – ти летиш з мосту… Сам… Коли ти летиш з мосту – нікого поруч! І нащо? Людина повинна розуміти, куди йде. От ти… Куди?! І як можеш залишати мене тут самого… Я ж…

– Я ж тобі довірився… – тільки й зумів.

Гоцик усміхнувся злодійкувато, відштовхнув Макса від дверей.

– Матінці поплачешся, – кинув байдужо.

І гайда. Отаке падло.

Макс оглух. Не чув, як рипіли відпрацьовані дошки. У вухах верещало, наче хто врізав поміж очі – хтозна, як на ногах встояв. Зі стелі, а чи просто з неба на голову-плечі-руки лилося щось невидиме, та таке важке й огидне – аж зігнувся.

Роззирнувся з гидливістю, мовби вперше побачив облуплені стіни тоскної хавірки, провалений диван, сліпі немиті вікна.

– Дідько, що я тут роблю?!

Мізки з котушок: забув, чи як?! Товаром на прилавок – на! Сам відмовився! Від розкішної квартири, «мазераті», батьківських грошей і карколомних перспектив – логічними віхами виникали на горизонті перед випускником Лондонської школи економіки, що він навесні повернувся до України після більш як дванадцятирічного перебування в європейських оранжереях, де перш за все вчать планувати. Макс планував… повести Любу у свій світ, відчищений до блиску цивілізаційними казками про тріумф реалізації бізнесових планів. А вона щезла! І він сам занурився у її життя, де гроші вкладають не у перспективні проекти, а у кілограм гречки і порепаний светрик з секонд-хенду. Звичайне життя, казав Гоцик. А Макс пручався – та ні, то ви не так усе робите. Покажу, як жити треба… І сумніву не мав: за півроку сам собі «мазераті» купить. Метушився – проекти, плани. Та за кілька місяців безглуздої метушні без тіні впливового тата кілограм гречки здавався найбільш доцільним варіантом вкладення… І нині, цієї чорної безнадійної ночі не підла Любина зрада штовхала Макса у спину – на коліна, на коліна, мать твою! – тільки одне:

– Дідько, що я тут роблю?! Проковтнув раптовий відчай, у голові телеграфно: з мосту…

Ти полетів з мосту, Максе… Випливай уже, чи як?…

– Досить божевілля, – прошепотів спустошено. Бо все те було божевіллям від початку, від першої зустрічі з Любою до її стрибка у Дніпро з мосту. Вітру вдосталь… Так. Вітру, якого не було ніколи до того. Понесло, на ногах не встояти. Ляпасів надавало, закрутило – лицем у багнюку, а він по тій багнюці на пузі гордий – вишкребуся сам-один… Неїстівна піца на килимку, поряд Гоцик чавкає. І по всьому тому – вітер: далі, далі… Так скотство ж! І де ж йому, вимуштруваному дебільними програмами соціалізації, знати – звичайна воля красивої обгортки не має.

Зиркнув по боках, наче хто підслуховував… Любині книжки, Любині навушники, Любина подушка… Обходишся без них?!

– І я без тебе… обійдуся!

Засунув руки у кишені брюк, щоби не сіпнутися збирати речі, – усе тут залишить, разом із споминами, із Любою разом! – пішов до дверей. Услід тягнулося щось невидиме, та таке важке й огидне, аж зігнувся…

Макс Сердюк завжди знав: він – прекрасна людина. Перше усвідомлення того відбулося ще у часи, коли був малий і читати не міг. Приніс у дитячий садок чарівного нетутешнього льодяника на паличці – різнокольорового веселого зайця. Дітлашня обступила – оце диво! А дай хоч потримати! Максим же не жадоба. Прекрасна дитина. Дав. А вони давай зайця облизувати. Гидливий Максим опісля того, як до його рук повернувся деформований, наче сніговик навесні, катастрофічно схудлий заєць, і дивитися на нього не міг. І аби не виказати розпачу та допекти товстій Наталці, що вона найбільше від зайця відлизала, віддав льодяника Тьомці Фантомасу, якого боялися чіпати не тільки геть усі діти, але й вихователі дитсадка. Фантомас навіть не подякував – гайнув за кущі зайця доїдати.

– Я добрий, а діти – злі. Вони з’їли мого зайця, – зізнався мамі, коли та везла його на файній автівці з дитсадка додому.

– А не носи своє туди, де очі завидющі, – порадила пані Женя.

Подальша доля тільки підтверджувала ницість людей, що вони оточували прекрасного Макса. На десятиріччя тато подарував синові крутий велосипед «Scott». Максим крутив педалі – печерськими пагорбами, через пішохідний міст, на Труханів… Загубився у хащах, наштовхнувся на компанію підлітків. І коли один із них, худий, як той велосипед, заступив шлях – дай проїхатися! – покинув сідельце не те щоб із радістю, але й не без гордості. А чого ж не поділитися? Хай ще хтось – з вітерцем на крутому вєліку! Худий осідлав «Scott», та крутнути педальки не встиг. Компанія із гиготом навалилася на худого – чіплялися за плечі, плигали на раму, один усівся на кермо… «Scott» рипнув: help! Переднє колесо склалося і перетворилося на еліпс. Макс тягнув на собі понівечений апарат, чув позаду веселий регіт.

– Я – добрий… Чому люди не шанують того? Чому нас оточують такі нікчеми? – запитав маму.

Так уже повелося у Сердюків: тато все більше кар’єрою займався, а мама – так та із сином залюбки теревенила.

Пані Женя тоді відповіла щось формальне на кшталт «цурайся босоти». І не тому, що саме несла до звалища понівеченого «Scott’а» і матюкалася подумки, бо надто уже шкодувала, що велосипед і дня дитину не порадував, ні – Максові сумніви несподіваним чином прояснили плани самої пані Жені.

– Максимка за кордон навчатися відправимо, – того ж дня повідомила чоловікові і заходилася синові файну школу за бугром шукати.

Справа непроста, та за два роки упоралася. Після консультацій, з’ясувань, відвідин більш як двох десятків престижних європейських шкіл зупинилася на навчальному закладі у швейцарському Санкт-Галлені: старовинна середня школа тут гордо йменувалася «Інститут ауф дем Розенберг». І хоча навчання коштувало більш як 70 тисяч доларів на рік, пані Женю вельми привабила педагогічна концепція закладу: обіцяла не тільки гідні знання і комфортну безпечну атмосферу, гарантувала адаптацію у суспільстві, розвинуту соціальну компетенцію і здатність долати конфлікти.

– Може, хоч навчиться козлів давити, – понадіялася.

У дванадцять років Максим Сердюк подався гартувати характер до швейцарського міста Санкт-Галлен, де є барокова церква небаченої краси й унікальна старовинна бібліотека.

Якби сьогодні хто запитав Макса, що найбільше запам’яталося за п’ять років, що він провів їх у Швейцарії, найперше згадав би прізвисько, яким його нагородили на першому ж уроці з англійської.

– Сер Дюк? – вразився учитель. – Ваше прізвище Сер Дюк?

Забув про тему уроку, хвилин десять пояснював: на звертання «сер» у давній Британії могли розраховувати виключно особи знатні – баронети і лицарі. А «дюк» з латини – «герцог». І усі знають, що герцогський титул мають особи королівської крові… У школі з’явився сер Херцог? (Учитель так і сказав, переклавши німецькою – herzog, і хіба то дивина для німецько-мовного швейцарського кантону.) Поплескав Макса по плечу:

– Як не по крові, то, певно, за характером ви – шляхетна людина.

Макс тоді підвівся, відповів, ледь добираючи слова англійською:

– Сподіваюся, ніхто й ніколи не матиме у тому сумніву.

Дюк – кликали його з того дня. Дюк. Втягував живіт, розправляв плечі, від чого підборіддя мимоволі підіймалося вище: хіба хибні справи роблять із високо піднятою головою?… Дюк… Дівчатка стріляли оченятками захоплено, хлопці дивувалися вдумливій щиросердності.

– Максе, ти реальний Дюк! – визнав китаєць Чонган, з яким Макс п’ять років ділив одну кімнату у Санкт-Галлені, коли вони прощалися після закінчення школи і Макс їхав до Лондонської школи економіки, а Чонган – у Гарвард.

До зустрічі зі звичайним життям ніхто й ніколи не сумнівався у тому, що Макс Сердюк – шляхетна людина.

Дідько, так… Так он що найбільше муляло! А він усе вишукував причини: чому рана ніяк не гоїться, хоч зі шкіри лізе? З батьками порвав, плани грандіозні: власним розумом у дамки. І стрижень: я – Дюк! Зможу! А Гоцик, падло… Він так не думав… А Люба? Та теж?… Та й інші…

– Помиляєтеся, – у порожнечу.

Носаком у двері – дорогу! Кімнатка на Костянтинівській кліпнула вікнами услід: не повернеться… Ніколи…

Вночі Київ не бажає розмов – зайві! Із прикрістю роздивляється балакучих: що за йолопи тут у нас? Ага! Двійко дівчаток у підстрелених спідничках сунуть темним провулком, дзеленчать: «А він…», «А я…» Та замовкніть, дурепки. Ніч – сафарі. Що запропонуєте мисливцям? Цноту? Каблучку? Сережки з вухами, худий гаманець? Життя?… Ану брись додому язиками чесати!

Макс вийшов у темний дворик, вже повернув до арки (через неї – на Костянтинівську), аж почув від голої вишні, що вона стирчала посеред двору, тихий стогін. Вдивився і розгледів тільки лису голову сусідської дивакуватої дівчини – певно, шаленіла від «Солдата Джейн» чи просто сповідувала філософію мілітарі. Задерла голову догори, підборіддя у небо, на шиї – важка чоловіча долоня…

Макс отетерів – задушить! Смикнувся, крикнув раптом щосили:

– Ей! Курити хочеш?! Ей! Тобі… Ти… Там… Уже йдуть… Пішли… Йди! Йди за мною! – кричав бозна-що, швидко сунув геть. Серце цокотіло: страх, страх…

Вискочив на вулицю. Позаду важкі кроки. Чи то ввижається? Не аналізував, біг у бік Контрактової, хоч смислу в тому мізер: що далі від даху, то більше мисливців…

– Максиме! – почув.

Смикнувся від несподіванки, скосив очі: на перехресті «лексус». Мама?… Похапцем озирнувся у бік темної арки – нікого… Фу ти…

…А у дворику на Костянтинівській кремезний голомозий здоровань гладив важкою долонею шию лисої дівчинки, усміхався іронічно:

– У тебе тут усі сусіди – крейзі? Переїжджай до мене…

– Ні, – сказала лиса дівчинка. – Тут буду. Тут є космос.

П’ять місяців тому, у червні, пані Женя вкрай легковажно поставилася до синового демаршу. Ну, гримнув дверима, ну, пішов… Повештається і повернеться. База-то тут! Та час ішов – місяць, другий… Чоловік подався до Європи у державних справах, знайомі виїдали очі німими запитаннями: «Женечко, а чим зараз твій Максим займається?», старий тато Перепечай – завжди допомога! – цього разу впав у маразм, бо пропонував направити до Макса кількох міцних хлопців з власної охорони…

– Скрутять і вмить додому доставлять, – казав.

– Щоб навіки зненавидів?! – обурювалася пані Женя.

Засумувала… Навіть схудла на вісім кілограмів, а до того ж жодна дієта не допомагала. І що робити?! Чоловік по брюсселях вештається – та хай хоч зовсім згине! А от без Максимчика – неможливо! Що з дитиною коїться?! Як той волоцюжка у якійсь халабуді оселився, грошей не бере, кудись самотужки лупиться… Чи до біди далеко? І навіщо тоді усі батьківські клопоти – освіту блискучу забезпечили, квартиру на Хрещатику купили, «мазераті», та й банківський рахунок у Максимчика немалий. А чоловік ще три роки тому зробив сина акціонером великого банку й енергетичної компанії. Падають грошики з місяця у місяць – живи та радуйся, синку. А він… «І не шукайте!»

Яке там! Вивідувала, випитувала, чекала… Як туга спопеляла терпіння, сідала за кермо – на Поділ. Там він… Лишала автівку на Валах, ішла на Костянтинівську. Ставала навпроти синового прихистку, дивилася у вікно. Як ти, Максимчику?… Мамі без тебе геть зле…

Бог почув. Як побачила збудженого сина – біг до Контрактової, наче зграя псів п’яти рве, – коліна підкосилися від несподіванки. У ручку «лексуса» вчепилася:

– Максиме!

І за ту коротку мить, поки син озирнувся, сто страхів розірвали вщент: що скаже?! Прожене? Знехтує? Зледенить холодним поглядом і піде геть?

Та Макс посунув до автівки, зупинився навпроти…

– Здрастуй, мамо… – сказав так утомлено, пані Женя ледь не впала. Розгубилася: що казати? Плакати, додому кликати?

– Запіканку зробила… – пробурмотіла знічено. – Повечеряємо, як маєш час…

…Автівка вже пролетіла «Арсенальну», сумний насторожений Макс сидів поряд із матір’ю, дивився вперед, мов у порожнечу. Пані Женя тремтячими руками стискала кермо, зиркала на сина, заприсяглася б – нічого не бачить. Та він раптом зітхнув.

– Ти… змарніла, мамо, – прошепотів тоскно.

Пані Женя не втрималася і, хоч як умовляла себе не виказувати справжніх почуттів, – розридалася, як роздяглася. Нічого не приховати.

Темна вітальня насторожилася. Навіть меблі прислухаються. Слова чіпляються за мовчанку і гаснуть. Пані Женя обережна, як на мінному полі. Вже вгамувалася, ніби від того, що син поруч, усе враз стало, як і раніше.

Макс не знає, з чого почати. Думок і сумнівів – годин на п’ять вдумливого монологу. Він сказав би матері – нащо я повернувся? Не додому… Взагалі, в Україну. У Лондоні посеред студентів-українців побутував жарт: «Як втратити громадянина? Відправити його навчатися за кордон». З-посеред усіх тільки я повернувся. І коли б доля не закинула мене у звичайне життя… Яким живуть мільйони… Я б і досі не зрозумів: тут яма… Освіта? Мізки? Знання? Маячня! Кілька місяців пропонував нормальний, професійно розроблений проект з альтернативної енергетики. З гарантіями іноземного інвестування, бо після Лондона залишилися неформальні зв’язки з однокурсниками, а вони не лузери, діти магнатів з усіх куточків світу. Мене радо приймали, як тільки дізнавалися, що мій тато – той самий впливовий нардеп Володимир Гнатович Сердюк. Мені чемно відмовляли, як тільки уточнювали, що за проектом не стоїть Володимир Гнатович Сердюк. А я сам без батьківських грошей – нічого не вартий?! Там… у звичайному житті, звідки я нині повернувся… так і думають. А я думаю… що вам усім тут бракує здорового глузду… І милосердя. А якщо ти запитаєш про Любу, мамо, то скажу – облиш! Не згадуй.

Мати раптом видихає шумно, вмикає настільну лампу, хоч син і сказав – не треба світла…

– Прости мені, Максиме… – шепоче розгублено.

Макс чекає чого завгодно, тільки не покаяння. Дивується безмежно.

– За що, мамо?…

– Не знаю… – щира.

Макс червоніє, як малий. Перед очима картинка з далекого дитинства. Йому було тоді рочків шість. Застряг посеред величезної калюжі, ні зрушити, вода у гумові чобітки. «Забери мене!» – відчайдушно крикнув матері, і вона пішла прямо по калюжі у дорогущих черевичках «Miu Miu». Підхопила сина на руки. «Мама поряд! Поряд!» – повторювала. І сьогодні вночі, коли він побачив її на Костянтинівській, у голові билося те саме, хоч і не признавався собі: «Забери мене». Мама не зрадила. Мама… поряд.

– Ти мені прости, – шепоче глухо.

– За що? – обережно закидає пані Женя, а в душі – дзвони. Мій ти єдиний! Повертаєшся… Хвала Господу…

– Не знаю… – знизує плечима Макс, душить відразу, бо знає…

Пані Женя ковтає сльозу. Ні, ні, досить! Не плакатиме при синові, прибереже на крайній випадок. Вихлюпує бурхливо, ніби розмова точиться не першу годину і все про одне.

– От, приміром, я би впала з мосту…

– Я би стрибнув за тобою… Не вагаючись, – відповідає на автоматі і з жахом усвідомлює: то правда.

– Знаю, синку! Бо ти – прекрасна, порядна, шляхетна людина.

От і все! Почув. Пані Женя ще говорить і говорить – про те, що у сина є кеба і вона варить, аналізує вчинки і точно вміє відрізнити біду від авантюри, та Макс не чує, ковтає відразу. У нього найкраща мама.

На душі стає легко. Точки відліку повертаються на давно обжиті місця, яма розміром з державу зменшується до прикрої незначущої вибоїни на рівному шляху. Дюк поправляє герцогську корону…

– Накажу Дорі, щоби постелила… – чує голос матері.

Знічується: що за Дора тут? І раптом відчуває страшенний голод.

Мама усе знає. Надолужує. Першою спішить до кухні: ходімо, Максиме! Перекусимо. А давай по чарочці «Camus»? За те, що схаменулися… Бо не можна дозволяти чужим людям сім’ю руйнувати.

Стіл заповнюється наїдками – тут і ікра, і ніжна сирна запіканка, і справжня італійська салямі, і запечена качина грудка у мандариновому соусі. А він смердючими чебуреками і дешевою піцою давився… Ковтає слину і мимоволі стискає долоню в кулак, щоби не вхопити будь-що зі столу… Ні! Не виказуватиме матері, що… голодний.

Коньяк накриває залишки роздратування – ані гикавки. Тепло від серця до кінцівок.

– Що за Дора у нас тепер є?

– Служниця.

– І живе тут? – дивується, бо зроду-віку чужі у Сердюковій домівці не ночували. Усі служниці поралися вдень, під ніч забиралися додому.

– Надто гірко самій було, – пані Женя втрачає пильність, не втримується, штрикає сина докором.

– І де ти її поселила? – Макс не пропускає шпильки, та дискутувати з матір’ю (він думає саме так: не сваритися – дискутувати) не бажає. Не зараз.

– У гостьовій біля татового кабінету.

Макс киває – зрозуміло.

– Дякую. Смачно… – відсовує тарілки від краю.

– На здоров’я, синку. Там, у ванній кімнаті… У твоїй шафці…

– Пам’ятаю…

За десять хвилин змиває з тіла залишки спогадів про Костянтинівську з упевненістю, що вода омила й серце. І мізки. «Так і є!» – переконує себе подумки. Усе, що сталося за останні п’ять місяців, пішло з водою… Спатиме без жахів.

Стає перед дзеркалом – гарячий-голий, роздивляється себе не без гордощів: не дарма ще півроку тому кожен новий день з тренажерів починав. За крок до вітрувіанської людини, а це вам не м’язисті дебіли з обкладинок. Треба б повертатися…

Оббризкався корично-терпким, заходився було чисту білизну у шафці шукати, та кинув зайвий погляд у запітніле дзеркало… І остовпів. Трохи вище лівого соска на шкірі, як на поверхні зачарованої печери, що у її глибинах ховається серце, три темні розпливчасті цятки. Відійшов від дзеркала, голову, як той лелека, викрутив, роздивився грудну клітку. Нічого.

Знову до дзеркала. Долонею вологу з нього – ясно. Вдивлявся – аж чорна мошкара в очах заплигала. І три темні цятки в районі серця. Чи то слова?… Він навіть устиг розібрати, що середнє – найдовше, але ніяк не «експропріація» чи, приміром, «сільгосптехніка». Літер шість, не більше. Перше – коротше. А останнє, третє – найкоротше. Три літери всього. Він… бачив! Не встиг лише літери роздивитися. Прочитати…

– Мамо!

Пані Женя пригарцювала. Обдивлялася голого сина – тільки й устиг рушником обмотатися.

– Геть нічого не бачу. Чисто…

Макс знітився. Зі стелі, а чи просто з неба – ромашкою війнуло.

– Що з тобою, синку?

– Усе гаразд, – чемний, сука.

Один, два, три, чотири, п’ять… Макс рахував кроки до власної кімнати. У дванадцять років, якраз перед від’їздом до Санкт-Галлена, їх ставало рівно п’ятдесят…Двадцять чотири, двадцять п’ять. Виріс. Кроки ширші. Тридцять вісім… Ромашка? А-а-а… Покинь мене! Вилети з моєї голови! На мітлі чи на крилах янгольських – однаково! Геть! Не кади ромашкою, як піп у церкві, не лишай слідів на моєму тілі. Запізно… Певно, я ненавиджу тебе уже… Сорок…

– Сорок… – уголос. Став у дверях власної кімнати.

Біля ліжка спиною до Макса – невисоке худе дівчисько поправляє невагому печворкову ковдру. Не озирнулося. Тільки й видно Максові, що чорні кучері до плечей і худі, як сірнички, ніжки з-під сірої до колін спідниці.

– Доброго вечора… – голосніше.

Дівча не озвалося. Вошкалося – усе ту постіль поправляло.

– Дора глухоніма, – пані Женя за спиною.

– Що? – та такі жалі, ніби сам оглух і занімів.

– Глухоніма, – повторила мати. – Вже місяць, як при мені. Тато мій… Дідусь твій порадив. Сказав, добра справа. Візьми калічку до роботи. Зарахується…

– Навіщо ж глухоніму? – захрип раптом. Зніяковів. Незручно… Що вуха чують, язик балабонить…

– А досить уже з нас балакучих, – несподівано ворожо і гірко відповіла пані Женя.

Дора озирнулася, побачила хазяйку із сином, усміхнулася наївно й беззахисно – так тільки скривджені долею й уміють. Застигла біля постелі – чорні кучері не дрібні, великі локони, шкіра надто бліда – порцеляна, очі чорні вологі – нереальні, як всесвіт… Одрі… Хепберн… Одрі… Така ж тендітна і граціозна, тільки на зріст – метр у капцях. Скільки їй років? На вигляд не більше п’ятнадцяти.

Макс знітився ще більше, кивнув дівчині, пробурмотів:

– Добрий вечір… Я – Макс.

– Макс! – чітко вимовила пані Женя, вказала на сина.

Дора кивнула усе з тою ж посмішкою на вустах. Пальці закружляли – Д. О. Р. А… Вуста повторювали беззвучно – Дора… Пішла до пані Жені, вказала тонким пальчиком на двері – мовляв, можу йти?

– Відпочивай, – усе так же чітко вимовила пані Женя і, коли Дора покинула кімнату, врешті наважилася обійняти сина, цьомнула у щоку.

– І ти відпочивай, синочку. Добраніч, любий.

– Добраніч, мамо… – прошепотів Макс.

Заприсягся б – не спав. Упав на шовкові простирадла, хмикнув спустошено – забуті відчуття! Світла не вимикав. Не хотів. Дивився у білу стелю – чистий аркуш? Хто заповнювати візьметься? Сам? Мама? Тато?… Насупився, ніяк не міг здихатися відчуття невловимої відрази, що супроводжувало увесь шлях до батьківського дому, і тут… Надто легко повернувся?… Маячня! Хто б дорікнув, Макс би відрізав: а ви спробуйте!

– Нігті б відполірувати…

Здивувався. Він про важливе, а в голову – сміття. Нігті? Чому ні? Час і нігтям повернути колишню бездоганність. Не відволіче… При цьому цілком можна думати про важливе. Хай би мама зранку запросила манікюрницю з салону, що вона полірує нігті оксамитовою серветкою до блиску. А може, Дора навчена? Дора… Ніколи, бідаха, не прошепоче: «Ти у мене перший…» Калічка. Певно, давно й з усіма… Навіщо в домі порочна? Очі, як у Одрі. Гукнути… Хай сяде навпроти ліжка. Дивитися у чорну безодню. Запитати: «Ти уже пізнала плотську любов?» І прочитати відповідь по сполоханих очах. А чи просто… перевірити.

Збудився: п’ять місяців целібату! Так припекло, хоч шльондру з довідкою про здоров’я викликай. Чим загасити несподіване жадання?… Припіднявся на ліжку й остовпів…

– Люба?…

Вона сиділа у кріслі навпроти. Отака, як завжди: руді коси до пупа, біла спідниця до п’ят. Та неспокійно – крутилася.

– Голки… – виймала з крісла гострі голки, кидала на підлогу.

– Люба? – прилип до постелі.

Усміхнулася винувато, учепилася однією рукою в довгі руді коси, смикнула щосили – так у руці й лишилися. А на голові – чорні кучері до плечей. І очі – наче день згасає: темнішали катастрофічно й невідворотно до чорного. Роззирнулася… Жбурнула руді коси на підлогу, заходилася чорні кучері причепурювати.

– Так краще?

Макс дивився й віри не йняв.

– Люба… – як отой телепень, усе «Люба, Люба», а що далі – хоч убий – не лізе на язик, бо ж… померла. Потонула… Гоцик казав… І мала б… лишитися там… На Костянтинівській…

– Потонула? Хіба? Ти ж не віриш… – читала його думки.

Підхопилася з крісла, по голках… Боса. Й не зойкнула. Нахилилася до сидіння, провела по ньому долонькою – на блідо-кофейній оббивці лишилися червоні плямки.

– Кров, – зітхнула. – От біда…

Руки до неба. З неба крізь стелю – дощ. Та рясний. Падає на крісло, і уже з крісла на підлогу червона від крові вода лине… Онде, ще мить – і попливе Максова постіль…

– Що… Що ти робиш? – вигукнув, самий жах у голосі.

– Прибираюся… – у воді по коліна. Та заклопотана вкрай, серйозна – усе те крісло від крові миє, ялозить по ньому долонькою.

Врешті зупинилася. Роззирнулася розгублено.

– А коси… Коси ж мої де?

А нема рудих кіс. Під червоною водою й не роздивитися, що на підлозі.

– Ти пірни… – Максові у вічі. – Я не можу… Потону…

– Люба…

– Гаєш! Гаєш час… Що ж ти? Як же я без кіс?

– Зачекай… Треба б… зрозуміти…

Зойкнула, головою захитала – ой, гірко – нахилилася до води червоної та раптом – шубовсть у неї! І нема…

Макс став на постелі, як на острівці, – навкруги море червоне хвилями б’є. Крісло у тім морі гойдається. Вітер його до Максового острівця жене. Стиснув щелепи, аж у вуха стрельнуло, заплющив очі і хотів було стрибнути з постелі в море! Заплутався у простирадлах, повалився на ліжко і щосили учепився в подушки, як у рятівні буї.

На ранок пані Женя зайшла до синової кімнати. Присіла на край ліжка, торкнулася синового плеча – знала, як кінестетика пробудити.

– Максимчику…

Макс розплющив очі, здивувався безмежно.

– Що ти тут робиш, мамо? – похапцем підхопився, роззирнувся. Дідько! Він же вдома. – Вибач… Доброго ранку.

Як той дурний – по кімнаті, лоба пальцем тре, очима стріляє. Зупинився біля крісла, зиркнув на нього.

– А це що? Кров?…

Пані Женя насупилася стривожено – що з сином коїться?! – ближче підійшла: на блідо-кофейній оббивці темні, ледь помітні плямочки.

– Сліди від шоколадних крихт. Невже забув? Як із Лондона приїжджав, так усе «Hershey’s» нам привозив, наче ми того не бачили. Давно хотіла це крісло викинути, та ти його любив…

– А… Так.

– Поснідаєш? Дора омлет із шинкою та пармезаном тільки-но підсмажила.

– Дякую… – усміхнувся. «Hershey’s»… Дійсно. Щоразу, як додому з Британії їхав, якогось біса тягнув батькам шоколад.

Накинув м’який махровий халат.

– Умиюся і буду.

Пані Женя ступила тільки крок, як побачив – з килима голка стирчить. Ще крок – мати на неї ступнею… Ухопив її за руку – стій!

– Що, синку?…

Нахилився, підняв з підлоги голку. І мимоволі обернувся до крісла, наче у ньому й досі сиділа Люба, спостерігала скорботно і байдуже. «Знову… не зміг», – подумав спокійніше, ніж зазвичай…

Думкам, взагалі, полегшало. Роздобрішали надіями, заспокоїлися за ніч на шовкових простирадлах. Оптимістичні вилізли наверх, розсілися на страхах і сумнівах, тільки відразлива прикрість продерлася назовні, супилася – усе їй криво! Макс жував і жував омлет, наче то недосмажене м’ясо, відтягував час розмови, що вона невідворотно мала виникнути після смачного сніданку. Ранок мудріший за вечір тільки тому, що настирливо пропонує обмізкувати проблему. Мама уже заглядала у вічі: які плани, синку? Невже повернешся у злидні?!

Ні, того досить! Наївся. Втупився у тарілку: плямка червоного грузинського соусу – криваве море із нічних жахів. «Чому вони не лишилися на Костянтинівській?» – подумав роздратовано, наче сновидіння ночі заважали бачити білий день. Люба, голки, вода… Не те, не те! Кучері… Зірвала з голови руді коси, лишилися чорні кучері… Що сказати хотіла? «…Дора?» – здивувався. Зиркнув у бік вікна – білий фартушок, сіра спідничка, сіра блузка. Миша. Застигла, очей з матері не зводить… Дора? «А навіщо мені Дора?» – подумав. Згадав, як вночі майже неконтрольовано зажадав цього тендітного, майже дитячого тіла… Відчуття безвихідної самотності заполонило серце і знову збудило бажання. Реванш! Яка, в біса, сублімація? Замість сексу – тільки секс!

– Віддай мені Дору, мамо, – вимовив тихо і чітко. Очі в таріль. Пані Женя вислухала синове прохання зі стриманістю скандинавського вікінга, хоч усередині перчило по-мексиканськи.

– Твою квартиру на Хрещатику прибирають тричі на тиждень, – нагадала обережно. – А як треба приготувати, то знайду кухарку…

– Не треба кухарки! Мені Дора до вподоби.

– Добре. Візьми Дору на кілька днів, поки не знайду тобі таку служницю, щоб око не муляла, – спробувала скорегувати.

Макс усміхнувся ввічливо-приязно – присікатися ніяк.

– Ні. Назавжди віддай. Дору хочу.

Пані Женя зиркнула на дівча – не розібрало базікання людей за столом, усе так же спокійно стояло біля вікна – нахилилася ближче до сина, прошепотіла:

– Ти ж… не скривдиш каліки?

– Мамо, прошу! – скривився гидливо. Матері у вічі… Думок і сумнівів – годин на п’ять вдумливого монологу. Макс сказав би матері: ти… ти не сподівайся, що раз я твій син, то й розмірковую вашими з татом категоріями. Що житиму тим же безглуздям, що й ви! Я Дюк, мамо, і не моя провина у тому, що у мене геть нешляхетні батьки… Думаю, у тебе ще з’явиться привід пишатися… Не тільки тим, що ви з татом вклали у мене… Тим, чого досягну сам-один… А я стану… багатим і шанованим. У гості – запрошу. У власні плани – ні…

– До себе поїду, – тільки й зумів.

– Зараз, зараз, синку…

Пані Женя підхопилася моторно – ключі від синової квартири принесе, та й від автівки, а ще банківські картки – усе лишив, як біг хтозна-куди.

Лише кивнув. Дочекався, поки за матір’ю зачиняться двері, підвів на Дору очі.

– У мене працюватимеш! – вимовив чітко.

Дора так широко розкрила очі – вії сторчма. Захитала головою заперечливо – ні, ні.

– Не хочеш?

Завмерла. Кивнула обережно – так, не хочу.

– Чому?

Плечима знизала…

Макс рвучко підвівся, ухопив Дору за руку.

– Дурненька! Я тебе щасливою зроблю! – ляпнув те, чого і сам від себе не очікував. Усередині розцвіла ружа вселенського милосердя. На голові засяяла герцогська корона, біля столу скупчилися музики – осанна!

Видихнув шумно. Що утнув? Чергове безглуздя чи подвиг? Утонув у чорних Дориних очах. Знітився.

– Ти… у місті була? – ні сіло ні впало.

«Ні», – хитнулися чорні кучері.

– А сни бачиш?…

«Так», – хитнулися чорні кучері.

– А ти… сама звідки? – й не помічав, що й досі стискає Дорин зап’ясток.

Дора висмикнула руку, усміхнулася винувато, потяглася до кишеньки у фартуху. Дістала блокнотик і ручку. «Теребовля» – написала. Закивала – так, так, я з Теребовлі.

Де воно таке?

– Ти… повнолітня?

«19», – вивела у блокнотику.

Здивувався. Невже?!

– Київ покажу… – буркнув збуджено. – Хочеш? – додав. Про своє… Бо хотів і бажання ніяк не вщухало.

До повного щастя – один технологічний крок: забрати ключі і гайда. Із дівчиною. На «мазераті». До власної розкішної квартири на Хрещатику.

Пані Женя – як чула. Принесла ключі-картки, наказала Дорі збиратися і, поки дівча складало у теребовлянську торбу нехитрий крам, усе їла сина очима, бідкалася подумки: споганили дитину… Геть іншим повернувся. Та то… не біда. Головне – повернувся. А всьому іншому пані Женя раду дасть.

Недовго думала. Тільки-но Макс із Дорою від’їхали від дому – на «лексус» і до тата, старого Перепечая: що робити?!

Перепечай саме диктував спогади набундюченому Ромі Шиллєру, який при його зятеві Сердюкові іміджмейкером рахувався. Ромі – брись, доньку вислухав:

– І що за біда? Як і чпокне дівку пару разів, так та не проговориться.

– Тату, та коли ти вже зі своїми чпоканнями припиниш?! – розлютилася пані Женя. – У мене єдина дитина звихнулася, а тобі байдуже.

– Додому ж повернувся?

– Іншим повернувся. Ще більш гидливим. Як не в собі ото. Що робити?

– Вовку з Брюсселя виймай! – наказав Перепечай. – Хай до діла його прилаштовує. Бо оце тиняється без діла – дурне в голову і лізе.

За хвилину у далекому Брюсселі Максів впливовий тато Володимир Гнатович Сердюк притискав до вуха мобільний, шепотів роздратовано:

– Я зараз не можу говорити… Засідання…

– Вово, мать твою! Заткнися і слухай! – гаркнула пані Женя, передала телефон татові.

Старий Перепечай сформулював ще більше лаконічно:

– Щоби завтра у Києві був!

– І коли ж ти вже подохнеш, сволото! – патетично вигукнув Володимир Гнатович Сердюк після того, як відключив мобільний. Та не забарився. За два дні приземлився у Борисполі.

Макс зустрів тата у власних апартаментах на Хрещатику. «Мені б з отакого стартувати!» – роздратовано констатував Сердюк-старший, міряючи кроками синову приватну власність вартістю близько 2 мільйонів баксюків, що в неї ще добра напхано на аналогічну суму – від ексклюзивних меблів і сучасної електроніки до німецьких бронзових кранів у ретро-стилі і середземноморської майоліки у ванній кімнаті. Згадав, як, аби видряпатися наверх, вигідно одружився з дебелою донькою комуністичного ватажка Перепечая, як усе життя – й досі! – пригинався під його важким поглядом. Шкода, Макс не має змоги порівняти його початки зі своїми. Зваженішим би був… Плекав би своє… дерево. Визирнув у вікно – грудень сніжить. Треба якось вибиратися до того Брюсселя…

– А що, синку… До справ?

– То ти у справі? А я думав, у гості…

Макс стояв посередині вітальні – бездоганне доповнення стильного простору. Ніби й не було поневірянь. За три дні устиг попереставляти меблі на свій смак, викинув нафіг цяцьки, що їх турботлива пані Женя позамовляла з усіх куточків світу, – від африканських масок до китайських гігантських ваз. І тільки коли оселя стала нагадувати його власні уявлення про місце, куди хочеться повертатися, раптом усвідомив: уже три ночі не сіпається від жахливих сновидінь. Сни щезли, наче тутешні стіни не впускали їх усередину. Та й не спав до пуття – крутився, третю ніч поспіль думав тільки про одне – як зайти до Дориної кімнати… Мазо… Порожня квартира. Макс задихається на просторому ліжку, бо чує… чує, хоч до Дориної кімнати метрів сорок, як вона дихає… Коли жінка не обіймає твоє тіло, вона поселяється у твоїх мізках. А зґвалтувати не міг. Дюк…

– І в гості… І в справі, – чує голос тата.

Володимира Гнатовича дратує зарозуміла і вишукана синова пихатість. Перед ким носом крутить, щеня?! Перед власним батьком?!

– Що за справа? – Макс – сама ввічливість.

– Давай поміркуємо, чим би ти хотів зайнятися. Чув, альтернативною енергетикою захопився…

– Забудь.

– І добре. Марудна справа. Захекаєшся на ті вітряки дути, поки вони тобі прибуток дадуть.

Макс усміхається уїдливо.

– Тату, невже ти покинув державні справи і прилетів з Брюсселя тільки заради того, аби ми тут із тобою розмірковували…

– Своїх народиш – поговоримо, – не втримується Сердюк. – Ти мені душу не гризи. Давай уже – ближче до справи. Що цікавить? Виробництво, консалтинг, власний проект якийсь виплекав… Що, Максиме?

– Власним проектом… я особисто і займаюся. Ти до чого? – Макс ніяк не бажає здаватися. – За півроку поговоримо…

– Як скажеш… Думав, ти не тільки на одному зосередишся. Думав, міг би ще у чомусь публічному засвітитися… Паралельно…

– Навіщо?

– Для іміджу непогано… Благодійність, приміром… От візьми Пінчука… Хто знає, який у нього бізнес? Ні, ну ті, кому треба, знають… А широкий загал? «Пінчук-Арт-центр». Прищеплює нам усім любов до мистецтва…

– Благодійність? – Макс уперше за всю розмову дивиться на батька із зацікавленістю. – Може бути…

Сердюк-старший зітхає з полегшенням.

– Є таке…

Умощується у кріслі, гортає записник, шукає чийсь телефон, бо так і не звик вносити їх у мобільний.

– Август, Август…

До вітальні заходить Дора. Застигає на порозі.

– Добридень, леді, – глузливо кидає дівчині Володимир Гнатович. Придивляється: лице дівчини нагадує когось із минулого.

Дора – ані пари з вуст. Сердюк супиться.

– Ти цю нікчему не через профспілку хатніх робітниць підбирав?

– Брак інформації, тату! – Макс усміхається іронічно, ходить вітальнею, розмірковує менторським тоном. – Через брак інформації люди найчастіше приймають неправильні рішення. Ти ніколи не думав про це?

Не помічав обуреного погляду батька. На життєвому полі – неприродно рівному, щільно утрамбованому сотнями тисяч купюр, – рятівний рівчачок: влийся у нього живим сріблом, не розпорошить по поверхні на сотні мізеру. Максові здавалося – то Дорина робота. От тільки пояснити не міг.

– Каву будеш? Моя Дора зварила…

Сердюк зиркає на сина із прикрістю.

– Спершу справи завершимо, – бурчить. – А кава мені і в Брюсселі остогидла.

– А хіба не завершили? – ніби в мордяку харкає.

Володимир Гнатович вибухає.

– Та що з тобою в біса! – вигукує із таким обуренням, що навіть Дора біля дверей лякається. – Чи ти просто знущаєшся? Поводишся, чорт забирай, як той хворий. Ходить він, філософствує… Брак інформації його хвилює! А тобі самому інформації вже достатньо? Чи просто кинув мені, як ото кістку собаці: «Благодійність? Може бути…» А далі що? Усе татові робити? Хочеш займатися тою клятою благодійністю, то давай! Рухайся! Представлю тебе людям, з якими працюватимеш… Чи ти думаєш, у мене є час з тобою довго вошкатися? У мене літак завтра зранку! Я, можна сказати, тільки заради тебе і примчав, бо мати зателефонувала: бач, радість у нас! Синочок отямився! А ти, бачу…

– Їдьмо, – аж надто чемно відказує Макс.

– Отож-бо! Їдьмо! – на залишках гніву ще вигукує Сердюк, та серце стукає рівніше: усе гаразд, прилаштує сина. Не геть звихнувся, як дружина плакалася.

Макс усміхається у відповідь, трощить хитку татову надію.

– З нами Дора поїде, – відказує чемно.

…Сірого грудневого дня 2008 року – вдома б чаями грітися – до бізнес-центру на набережній неподалік Іллінської церкви стікалися журналісти кількох друкованих видань і телеканалів. Новий директор-розпорядник міжнародного благодійного фонду «Сила добра» Максим Сердюк запросив на свою першу прес-конференцію.

Звичайний громадянин не роздивився б у тому ніякої сенсації. Організація існувала кілька років, декларувала допомогу нужденним, скандалами не вирізнялася, як і грандіозними благодійними акціями, – тліла собі на задвірках суспільного життя.

Журналісти без вагань проігнорували б запрошення, якби не два факти. Новим очільником фонду став син відомого політика Володимира Сердюка. Хлопець примудрився ніде публічно не зганьбитися, маючи уже двадцять чотири роки від народження. Одне це вже викликало недовіру і цікавість: хворий, чи як? Принадою виглядав і план заходу.

– Фуршет, прес-конференція, фуршет, – читала запрошення білява Оля, репортер-початківець солідного економічного видання. Бідкалася. – Наїмся і забуду, про що запитати мала!

– Знаєте, Олюню… Обов’язок справжнього професіонала – набратися нехристиянського терпіння задля того, аби струсити грудки невідомості з коріння події! – повчав її Олександр, лисий товстун за п’ятдесят у коштовних окулярах на носі.

Певно, був справжнім профі, бо встигав оперативно ковтати бутерброди з ікрою, запивати білим сухим і цілеспрямовано охмуряти білявку, бо вважав, що до скону застряг у кризі середнього віку, яку тільки молодим тілом і вилікувати.

– Прошу! Прошу! – підштовхував Олюню до столу, наче сам його для неї накрив. – «Шардоне»? Один бокал! Ікра! Сьомга сухого посолу. А ці тонкі шматочки – яловичий язик. Сподіваюся, останнє не викликає у вас тривожних асоціацій?

Журналістів відірвали від столу і запросили до кабінету Максима Сердюка саме тої миті, коли лисий Олександр цокався з наївною Олюнею, нашіптував їй на вушко щось вельми інтимне. Роздратувався. Гикнув патріотично – нас не купити вашими, блін, наїдками! Синусоїдою до справи.

Олюня розчервонілася. Хоробро допила «Шардоне», переступила поріг кабінету, побачила Макса й остовпіла – капєц! Мені б такого! Розвинуте гармонійне тіло під дорогим костюмом. Погляд мудрого старця, що на його долю випало немало випробувань. І відполіровані до блиску нігті. І коштовна неголеність за 200 баксів. І посмішка. Яка відкрита вражаюча посмішка! На Бекхема схожий. І на Каддафі – дівчата за спиною: чорнява і русява… А Олюня дурна усе перекисом бавиться…

Розпочали вчасно. Макс без нудних прелюдій окреслив журналістам нові напрямки діяльності фонду, перегодовані профі витиснули із себе декілька формальних запитань, щоб уже хоч якось відпрацювати те «Шардоне» з ікрою, а Олюня усе дивилася на Макса – літала у мріях: ідеальний, він ідеальний, як би ж вона хотіла такого…

Прес-конференція без вибухів і несподіваних атак котилася до другого фуршету. Макс уже підвівся з-за столу, аби запросити гостей знову випити і закусити, коли Олюня врешті схаменулася: мамо рідна, а вона ж жодного запитання не поставила! Та її у редакції приб’ють.

– Останнє. Можна останнє запитання!

Підвелася. Розгублено зиркнула на набундючених колег – їм би за планом: фуршет-прес-конференція-фуршет, а тут – на тобі!

– Чому у вас білий стіл?… – запитала й сама знітилася.

У кабінеті зависла незапланована пауза. Журналісти вп’ялися поглядами у стіл. Дійсно, кумекали, дивна примха! Меблі у кабінеті шоколадом відливають, а робочий стіл посередині – як блідолиций в оточенні африканців.

– Символ. Благодійні справи мають бути незаплямованими, – сказав хазяїн.

Гості напружилися, проковтнули слину радісного професійного голоду: так гра тільки починається?! І похєр, що самі тільки-но бавилися формальними запитаннями. То – несуттєво. То фігня! На єдине живе Макс відповів пафосно і формально. Приховує щось? Час рвати до кістки?

– А дівчата? Теж щось символізують? – рипнувся лисий Олександр. Зиркнув на панянок – стовбичили за Максовою спиною: чорнява знай усміхалася, наче горя їй нема, русява не відривалася від блокнота, увесь час зосереджено записувала щось.

– А нардеп Сердюк має відношення до фонду? – підхопив телевізійник.

– Ви ж Лондонську школу економіки закінчили? Чому раптом благодійність? Короткий шлях у політику? Ви самі заробили на «мазераті»? Яку частину коштів фонд витрачає на своє утримання? Яка у вас зарплатня? Чим займаєтеся у вільний час? Августа Альфредовича Закса відсторонено від справ чи він залишається у фонді? А скільки у вас… – цунамі.

Макс випростав руку – та зачекайте! Досить. Досить! Гості замовкли, наче й самі не очікували від себе такої кусючості, та лисий Олександр усе ж устиг вигукнути:

– …І які дівчата вам подобаються?!

– Дівчата?… Розумні.

– А…

– А давайте так. Я поставлю вам запитання!

– Без проблем! – хвалькувато погодився лисий профі. – Хоч сотню!

Макс кивнув. Вийшов з-за столу. Став навпроти гостей – серйозний.

– Три слова… Якби ви помирали… Ні – померли! Якби вважали, що винуваті перед людиною, яку любили. І та людина винувата перед вами. Якби у тих нових світах ви зрозуміли щось неймовірно важливе… Які три слова ви б сказали коханій людині із тих світів?

Олюня вразилася і протверезіла. Здуріти, як романтично… Він неймовірний…

– Три слова? «Прости мене, любове!» – не забарився лисий. – Вони ж, я так розумію, завинили одне перед одним?

Макс кивнув, обернувся до русявої:

– Записуйте, Скачко.

– «Пам’ятай мене завжди», «Я простив тебе», «Не прощу ніколи», «Знайди собі щастя», «Пропади ти пропадом», «Залишайся вір ною мені», «Випий за мене!», «Помолися за мене»… – горохом.

Олюня видихнула.

– Я люблю тебе! – вигукнула натхненно.

Журналістська братія завмерла. Макс вигнув брову. Русява відірвалася від блокнота.

– Думаю… Ті три слова… «Я люблю тебе», – знітилася білява Олюня і, скільки ото потім слухала розпатякування підстаркуватого Олександра, що він крутився біля неї під час другого фуршету, переконував у вигодах інтимним стосунків із досвідченими чоловіками, усе ковтала біле сухе та зиркала в бік дверей Максового кабінету: новий очільник міжнародного благодійного фонду «Сила добра» затьмарив усіх, хто до цієї похмурої грудневої днини міг розраховувати на її прихильність, і Олюня навіть подумала, що Макс Сердюк не просто чарівний, стильний і розумний. Він, певно, ще й прекрасна людина.

А за дверима… За білим, як свіжий сніг, столом сидів спантеличений, незадоволений першим публічним виступом Макс, перечитував варіанти трьох слів, кривився роздратовано – не те, не те…

– Дякую, Скачко. До журналістів приєднайтеся. Прослідкуйте, щоб усе – без ексцесів.

На хвилі журналістської зацікавленості русява красуня Юлія Скачко хотіла було запитати: чому шеф ніколи не звертається до неї на ім’я? Промовчала. При старому керівникові фонду Августові Альфредовичі Заксі помічницею була. І при цьому, молодому – ровесники, їй-богу! – утриматися мріяла.

– Добре, Максиме Володимировичу. Машину для Дори викликати?

– Ні. Дору я сам відвезу, – відповів Макс.

Дора

Дора Саламан пам’ятала свою радість. Вона нічим не різнилася від радощів звичайних людей.

Перша радість – усе життя аж до того дня, коли мама не поїхала на заробітки. Ох, уже дітлахи заздрили, бо Дору після уроків батьки забирали з інтернату щодня, а не тільки на вихідні. А вдома… Мама киселицю подавала справжню, з вівса, а не як ото ліниві ґаздині з «Геркулесу». І коропа запікала, аж слинкою зійдеш, поки дочекаєшся. А при погоді, як грибами і туристами не пахло, тягла їх із татом на замкову гору до старовинних руїн, щоб отут, на висоті дивитися на теребовлянські дахи і співати на весь голос, бо ж нікому не заважаєш. І Дора підспівувала. Диво. Мама казала: «Ти чудово співаєш, сонечко!» Дора усміхалася, очей з маминих рук не зводила, бо мама співала й рукою позначала для доньки ритм. І виходило. От би самій почути… А татові як мама – «Горіла сосна, палала…» А він їй – Дора по вустах читала – «Поцілуймося, мила… Поцілуймося доволі…» А чи читав мамі свої вірші. Мама сміялася, обіймала тата, Дора хапала за ноги їх обох, притискалася – ох же, люблю я вас!

А взимку свої забави. Дора приходила на фабрику ялинкових прикрас, де мама розмальовувала новорічні кульки, їй давали кілька прозорих кульок і волю: малюй, що заманеться. І хіба то біда, що раз у раз Дора малювала тільки червоні сердечка та веселих галасливих пташенят. Мама нахвалювала – гарно, доню. Підростеш – разом малюватимемо.

Не судилося. Чотири роки тому, як Дорі п’ятнадцять стало, поїхала мама до Європи старій пані памперси міняти. Ох, не хотіла. Ох, відтягувала, усе вихід шукала: як прожити?! А ніяк. Дора мала, тато поет… Проплакала всю ніч, увесь ранок Дорі й татові вказівки давала: і щоб тато з Дорою займався, і щоб Дора тата берегла, і щоб разом хату в чистоті тримали, і щоб слали їй СМС-ки щодня, бо ж мамине серце жалем зійде, як не знатиме, чи живі й здорові. Вдень разом із ще трьома жінками на бусику рушила у бік кордону. Дві жіночки в Іспанії залишилися, а мама із подругою аж до Португалії дісталися. Подруга на самий південь на сільгоспроботи подалася, а мамі, писала, пощастило – у місті Каштелу-Бранку в заможну родину доглядати за старенькою пані взяли. За рік аж шість тисяч єврів до Теребовлі переслала, і щодня оце Дорі СМС-ками: скоро повернуся, сонечко! Ще трохи, трохи…

Та одного дня звістки від мами обірвалися – німо. Тато з відчаю ледь усі ті єври не пропив, бо куди тільки не кидався – нема помочі! Ні МЗС, ні португальське консульство, ні землячки, що у Португалії батрачать, – ніхто ні сном, ні духом. Щезла людина й поготів.

Тато геть побляк. Спочатку перестав забирати Дору з інтернату щодня після уроків. Потім і на вихідні залишав. А як Дорі виповнилося сімнадцять, зійшовся із Галею, дебелою майоршею зі слідчого відділу міліції – помагала йому свого часу дружину шукати. На тому й зблизилися. Та й зарплатня Галина татові подобалася. Сам-то не працював ніколи – поет. Вірші складав, як Божа ласка. В інший час – ґазда. Як доню провідувати заїжджав, усе обіцяв:

– Потерпи, дитино. Скоро… Скоро купкою будемо. Галя не проти.

Дора не любила імені Галя. Марічка… Найкраще на усій землі ім’я – Марічка. І Софія – про це вам кожен із теребовлянців скаже. У Дориному щоденнику, що вона вела його потайки від усіх, на першій сторінці світлина – мама у файній білій сукні та фаті, тато у костюмі з білою квіткою на лацкані. І підпис – «Марічка + Стефан». А поряд зі світлиною листівка, що на ній давній монумент на честь пані комендантової Софії Хжановської, що вона колись Теребовлю від турків урятувала. І чому Дору не назвали Марія-Софія? Мама казала: Дора – то музика. Хіба? Дора гладила тата долонькою по грубій руці – мовляв, не тужи. Усміхалася.

– Горе ти моє… – зітхав теребовлянський поет Стефан Саламан.

А мама завжди казала – щастя ти моє…

Дора на тата не гнівалася. Дора вірила, хоч вбий: мама повернеться з Каштелу-Бранку. Давно зрозуміла. Каштелу – слово сичало, налякати намагалося. Бранку… Мама – бранка. Жива. Гукнути на поміч не може. Щовечора Дора вмощувалася на інтернатському ліжку, відсилала СМС-ку з дешевенького мобільного. Тільки три слова – «Чекаю тебе, матусю». На тому кінці – «прийнято». Отака кривда. Ще крапля надії на терпляче Дорине серденько: світ великий, люди добрі. А мама – сильна. От приїде… У двір увійде, на тата гляне – він ту Галю враз покине, бо ж у церкві перед Господом мамі на вірність божився. І Дора, як колись у світлому дитинстві, обхопить їх обох: ох же, люблю я вас! Отак снилося…

У дев’ятнадцять Дора закінчила школу-інтернат, тато забрав доньку додому – новий клопіт у Стефана Саламана з’явився.

– Куди ж тебе? На фабриці роботи катма, а більше нема куди… Саме у цей час і з’явився у Теребовлі помічник пана Перепечая – дівчат у служниці до столиці кликав. Стефан Саламан тицьнув чоловікові триста єврів, що від Марічки ще лишилися, – й мою візьміть!

– Калічку?

– Вправна! – благав. – І до роботи привчена, і чемна, і привітна, і скромна, не гонориста.

Наприкінці жовтня 2008-го Дора опинилася у розкішній столичній хаті пані Жені – старий Перепечай доньці служницю подарував, аби не казилася від самотності.

А від’їжджала ж Дора з Теребовлі – серце краялося. Тато очі відводив, Галя торбу наскладала й електрошокер подарувала, Ромко Швець із Тернополя примчав, жестикулював схвильовано.

– Куди?!

– Треба, – відповідали Дорині руки.

– Нащо?!

– Грошей зароблю. Маму знайду…

– Не їдь!

– Та як можу?!

– Писатимеш?

– СМС-ку скину…

– Як біда – то я миттю…

– Не буде біди.

– Знаєш… – долоню до вуст, від них до серця. То – любов.

Ох, Ромко! Друга радість Дорина. Очі глузливі, патли до плечей, підтягувався на турніку сто разів – найсильніший з-поміж хлопців. З п’ятого класу за однією партою. Ромко Дору хоч якось розмовляти навчив, бо сам оглух в десятирічному віці після грипу, тож звуки пам’ятав, вимовляв правильно. А от головного Дорі сказати ніяк не наважувався.

Раз у Саламанів заночував, бо після вихідних батьки привезли його до інтернату з Тернополя у неділю посеред дня – не захотів хлопець вільну днину у школі товктися. Дора тої неділі рано вляглася, тато Ромці у вітальні постелив… Посеред ночі Дорі наснилося, що вона не глуха – чує. Й сама не розуміла – як то? Очі розплющила – Ромко у дверях. Перелякалася. До стіни. Заклякла – от спить, як мертва, і все тобі! Ромко присів біля Дориного ліжка, повів пальцем по голій Дориній спині. Писав, наче палець – крейда, Дорина спина – класна дошка. «Я тебе люблю» – по чутливій шкірі. Дора кожну літеру розпізнала. Й досі – варто лише пригадати – на спині три гарячих слова.

Перед випускними екзаменами наважилися на розмову.

– Давай разом… усе життя – Ромко жестами.

– Ні… Сам знаєш… – хитала голівкою.

Ромко знав страшний напівправдивий міф, що він оселився у стінах інтернату, лякав закоханих до моторошного жаху: як двоє глухонімих поберуться, то й дитина у них глухонімою буде. Були такі, що не вірили. Відчайдушно стискали одне одного в обіймах – не розлучимося! І Ромко завівся…

– Я від народження не глухий! У нас будуть гарні діти. Чутимуть. Розмовлятимуть… Ми розмовлятимемо з ними, Доро.

– Страшно…

– Не бійся, Доро!

Була б поруч мама, Дора б запитала: що робити, матусю? Та мами не було…

– Покинь ці думки, Ромко…

– Я. Тебе. Люблю… – літали долоні.

Дора – хлопцю у вічі, руки за спину сховала, наче ті три слова, що на спині горять, вгамовувала. Вустами тільки:

– Ромко… Ні…

Першого ж дня у розкішній квартирі Сердюків зрозуміла: нема тут для кого вуста розтуляти. Нікому її слова не потрібні. «Розучуся розмовляти…» – злякалася і якось уночі стала до чорного вікна – за дзеркало зійде. Слідкувала за власними вустами, виводила вголос:

– Я говори-тиму… Ромко. Ромко. Дора. Мама… Мамцю моя… Мамцю… Тато.

За годину пані Женя прокинулася від голосного волання, попервах перелякалася на смерть – твою наліво, що відбувається? Може, калічці зле? Ускочила до Дориної кімнати, дівча за плечі вхопила.

– Що?! Чого мичиш?! – і сама на максимальній загорланила. – Захворіла? Болить?

Дора замовкла. Голівкою заперечливо – ні, нічого не болить.

– Так якого ж біса ти мичиш?! – ледь не луснула від прикрощів пані Женя.

Дора видихнула спустошено, знизала плечима.

– Я. Більше. Не буду, – жестами.

– Мовчи вже, щоб тебе… – гаркнула хазяйка, забралася.

Дора стала до чорного вікна, усміхнулася сумно. Одними вустами беззвучно:

– Мовчи, Доро…

Тисяча гривень… Ги-ги…

Ромко навчив – тихо, на видиху – ги-ги. Наче хтось добрий лоскочеться.

Дорі подобалося. Ги-ги…

Щоденник забув Дорині слова – схованка тепер. За обкладинкою з грубої технічної тканини 2 купюри по 500. Усе Дорине багатство лежить поряд із світлиною батьківського весілля і листівкою з пані комендантовою. За місяць у наймах – жодного рядка. Усе змінилося. Чужа хата, пихата пані. Раптом візьметься читати, поки Дора на кухні порпатиметься? Сама – не цікава до панських секретів та розкошів. Якби пані й сказала – та бери, що завгодно, Доро! – ноутбук би тільки й попросила відкрити: ціни на паспорт закордонний взнати. І на путівки до Португалії. За рік назбирає?

А вже тисяча за місяць. Пані старанно пояснювала: платила б три, а то й чотири, та Дора у них живе на всьому готовому і харчується краще, ніж у ресторані. Тисячу гривень щомісяця відкладати можна, як ані копійки не протринькати.

– Файно, файно… – раділа Дора.

Та наприкінці листопада з’явився хазяйчин син – усі плани шкереберть. Макс. Його звати Макс. Дора змогла б уголос, якби хто дозволив.

Квартира на Хрещатику. Прислуга у білому фартуху жахається:

– Мене звільнено?

– Це Дора! – Макс не слухає. Веде Дору розцяцькованим простором. – Треба знайти Дорі місце.

Місце? Килимок у куті? З нього – тільки відданий собачий погляд, інше не передбачено? Дора не усміхається. Дорі страшно.

Вітальня, їдальня, поєднана з кухнею, одні двері, другі, треті…

– Ні, ні, – дратується Макс.

– Гостьова… Біля сауни, – жінка у білому фартушку послужлива, як справний банкомат.

– А, так! – Макс іронічно усміхається. – Й досі не звик до цієї квартири.

– А коли б… – ляп!

– Дійсно… – не гнівається. – Гостьова… Так, так. Підійшла б… Аби матінка не наказала розфарбувати стіни венеційською штукатуркою. Жах!

Макс знизує плечима, обертається до жінки у фартушку:

– А ви…

– Ганна Іванівна, – нагадує та.

– Знайдіть прораба, аби все тут переробити. Зможете?

– Звичайно.

– Добре, – далі, далі. – Дора не спатиме посеред жахливої венеційської штукатурки. Де б нам її розмістити, поки у гостьовій ремонтуватимуть?

– Тренажерна зала.

– Точно!

Світла кімната метрів тридцять. Стіна у дзеркалах. Тренажери, як на виставці.

– Нормально. Тільки спати нема на чому…

Макс роззирається, та неможливого просто не існує. Один дзвінок – ліжко з ортопедичним матрацом доставлять за годину.

– Ганно…

– Іванівна!

– Приберіть тут, Ганно Іванівно.

– Зараз.

– Зачекайте! У Києві є «Victoria’s secret»?

– Дізнаюся за хвилину.

Макс дивується:

– Чому ви працюєте прислугою? З вас вийшов би прекрасний секретар.

Ганна Іванівна ховає смуток: каверза. Відкрий душу – позбудешся й того, що маєш. Знає!

– Для секретаря літ надто багато.

– І скільки вам?

– Сорок дев’ять…

– Мені підходить! – вирішує за мить. – Записуйте чи запам’ятовуйте. Перше. Знайдіть прислугу, бо ви – мій домашній секретар віднині. Друге. Прораба! Зробити з гостьової спокійне, приємне оку приміщення. Я поясню, чого хочу. Третє, і це зараз: знайдіть «Victoria’s secret», замовте у них для Дори все, що є з останньої колекції, – спідню білизну, домашній одяг – халат, капці, ну, ви розумієте. І щось із верхнього одягу – хай привезуть, я виберу.

Спантеличена карколомною кар’єрою секретарка Ганна Іванівна на ходу знімає білий фартушок – прощавай! Намагається виправдовувати очікування – киває й киває.

– А… Може, я запитаю панянку… Чого саме їй би хотілося? – пнеться вислужитися.

– Що?!

Макс зупиняється, дивиться жінці в очі.

– Дора не розмовлятиме з вами, – оголошує вирок. – З усіма питаннями до мене.

Новоспечена секретарка відчуває: ще крок – і знов зав’язуй фартушок.

– Вибачте…

– До справи! А ми з Дорою почекаємо, поки ліжко привезуть…

Дора читає по вустах. На очі навертаються сльози. Ліжко… Та що ж це?! Чому всі негаразди – їй? Руки викрутить, повалить… Примхи страшні. А попервах здалося – нещасний. Очі сумні-розгублені. Навіщо у свою хату привіз? Бавитися з нею? Так Дора краще у вікно вискочить, ніж дозволить…

Ніч. У місячному світлі тренажери – роботи-трансформери з далеких планет. Оточили правильне ортопедичне ліжко – самі б повлягалися, таке файне. Та й порожнє.

Дора сидить біля вікна. В руці електрошокер. Татова Галя, певно, про життя більше розуміє. І хто б оце Дорі ще підказав, бо сама не втямить: що відбувається? Думала, прислужувати буде, так ні. Півднини люди туди-сюди бігали: ліжко привезли, у тренажерній залі лад навели – гантелі під стіну, тренажери вбік. Обід приготували, гору пакунків із різними речами біля ліжка поскладали. Дора у Макса намагалася дізнатися: а що їй робити? А він тільки головою хитав заперечливо, ніби німий: ні, нічого… Та хіба можна? Як Дора не працюватиме, то й не зароблятиме. Погано. Ой же, погано усе…

– Доро. Ти геть змарніла! – сказав Макс днів за кілька. Сиділи у їдальні біля прозорого скляного столу. Чепурна молодичка з нових служниць подавала сніданок.

Очі долу: а що казати?

– Ти… не висинаєшся?

– Так, – кивнула.

– Чому?

Усміхнулася, наче боронилася. Плечима знизала. Жестами – нам поговорити треба. Вуста повторюють беззвучно.

– Напиши, – наказав.

«Нам треба поговорити», – вивела у блокнотику.

Говорити, говорити. Стільки слів, хоч фартуха підставляй. Збирай, бо падають дощем, ідуть у землю. Невже людям потрібно так багато слів? Мама, тато, любов – три слова. Дорі б уміти три слова – й досить! А співати й без слів файно. Усе інше і так зрозуміло. Господь з давніх-давен наказав: людина має працювати. Заробляти на гідне життя. Мріяти. Йти. Сміятися і плакати. Не кривдити, не заздрити, не зраджувати… Не убивати. Ясно ж. А Макс рознервувався.

– Знаю місце… – сказав. Усе б йому місця предметам та людям шукати. А хіба є нам місце? От Дорі що: місце у світі чи увесь світ?

Володимирська гірка. Князь із хрестом. Чорні дерева, білий Дніпро під ноги.

– Тут поговоримо…

Дора усміхається винувато, киває, тягнеться до блокнота – зможу коротко. «Маю працювати, заробляти», – напише. Усього лише три слова.

Макс виходить з автівки. Очі у річку.

– Чому люди відмовляються думати, Доро? Чому їхнє життя зводиться до примітивних інстинктивних реакцій на будь-який рух ззовні? Самозахист? Я думав про це… Але ж часто такий самозахист обриває життя і тоді – навіщо?! А слово? Як пророщена думка… Невже непотрібне зараз? Знаю, знаю… Надто багато слів – усі балабонять, балабонять. Але ж ті слова – порожні. Не породжені думкою, лише корисливими намірами. Є різниця, бо слово від думки є людське. Слово від наміру – тваринне. Може, люди не відчувають того? Може, слово для них стало лише зручним інструментом виправдання корисливих намірів і сподівань? Але ж хіба можна так безжально й огидно використовувати дар Божий? Слово…

Дора притискає блокнотик до грудей, читає по Максових вустах, геть нічого не розуміє: про що він? Навіщо так багато слів?

Макс не помічає збентежених Дориних очей. Думок і сумнівів – годин на п’ять вдумливого монологу. Про честь, звитягу, вроджену шляхетність, бруд на щойно вимитих долонях, зворотну реакцію – та вшануй же, юрбо, визнаючи гідні справи. Не плюй у писок ближнього, людино! Не все ж життя тобі у юрбі животіти заради оманливого відчуття безпеки, що воно у зграї тільки і є. Колись же – відійдеш. Принаймні додому заскочити хоч на годину, аби з відразою змити із себе істерику масового божевілля. І от тоді… Коли – сам-один, нікого поряд… Знайди у голові хоч одну думку. І проростити її заради усього святого, щоби…

Макс задихається. Замовкає. Усміхається гірко – перед ким душу навстіж?

– Доро! Дора дивиться, очей не зводить. Тремтить… Ох, нещасний.

Простягає тоненьку руку, ніжно веде по Максовій щоці – та заспокойся, тихо, тихо… У тебе все буде дуже… дуже, дуже добре! От повір мені!

Що?! Макс відсахується від Дори, як чорт від ладану. Лице заливає червоним: ще не вистачало, щоби його калічка жаліла!

– Ти… поговорити хотіла, – мовить глухо. Тре щоку, ніяк не зупиниться.

Дора відкриває блокнотик, пише швидко.

– Маю працювати. Заробляти, – читає Макс уголос і знову червоніє до скронь.

Яке паскудство! Він їй – найболючіше, а їй гроші… Певно, виросла у біді. Били, знущалися, ображали. Голодувала, друзів не мала, кохання не знала… Очей чорних вологих – Одрі! – ніхто не помічав…

– І… скільки мама тобі платила?

«1 тис.», – виводить Дора.

Макс дістає портмоне. Тисячу баксів Дорі у долоню – на!

– За грудень, – вимовляє чітко. – Ти працюєш. Зрозуміла? Просто праця може бути дуже різною. Слухати – то найтяжча праця. До нового року – так… А опісля подумаємо, де найкраще… розкриєшся. Ти… слухала мене, Доро?

Локони тремтять – так, так. До блокнота. Зачекай! От послухай ти… Тисяча доларів – ні! Гривні. Пані Женя платила тисячу гривень. Дора не брехатиме. Гривні…

– Забудь, – відмахується Макс. – Тепер я…

Хотів було сказати – «твій хазяїн», а – ні. То з мамчиного лексикону. Насупився: пристойний синонім підбере. «Володар, керуючий, пан…» Та що ж це?!

– …Хазяїн, – здався. – Тепер ти у мене працюєш, – додав непотрібне. Упав у формалізм. – Питання є?

Є! І очі додолу.

Макс усміхнувся поблажливо – дивна. Чарівна, наївна, чиста, як дитина. І така дивна. Вчасно знайшлася. Тінню за спиною повсякчас. Макса тішить незвичний ескорт. В очах людей, де б він не з’явився із Дорою, подив, запитання, зацікавленість. Не відповідатиме і не роз’яснюватиме. Він – таємниця, варта уваги. Дюк.

– То роби щось. Пиши. А чи так спробуй пояснити. Може, зрозумію… – дозволяє милостиво.

Дора киває – зараз, зараз. Тягнеться до блокнотика, зупиняється, знову тягнеться і знову опускає руку. На Макса розгублено.

– Ну! Сміливіше! – підбадьорює Макс.

Дора смішно закусює губку і врешті пише: «Не скривдь мене».

Так он воно що… Макс дивиться на дівчину, роздягає…

– Боїшся мене? – і збудження раптове.

«Так, так», – киває. Боюся… Дуже. Електрошокер маю. Отак…

Ще б хто навчив, як ним користуватися, бо Галя лякала: не забувай, Доро, батарейку міняти. І хтозна – може, та батарейка давно сконала. Перевірити… нема на кому. Тому й змарніла. Не сплю… Оце сиджу щоночі. З шокером.

Макс дивиться у чорну безодню.

– Ніколи, – каструє сам себе. – За жодних обставин. І нікому іншому не дозволю. Зрозуміла?

Дора прикладає руку до серця, вуста беззвучно – дякую… Усміхається винувато.

– Врешті! – іронічно говорить Дюк.

Торкається Дориної щоки.

– Тільки… не закохуйся у мене. Бо якщо ти покличеш… Я почую…

Щоденник роздобрішав – ковть-ковть грошики. Світлина батьківського весілля і листівка з пані комендантовою загубилися посеред аркушиків зі щирими зізнаннями теребовлянської пори. Дивне у мене тепер життя, сказала б щоденникові Дора. Одного дня разом із ліжком до відремонтованої гостьової кімнати переселили. А там – бозна-що. Одна стіна – шоколад. Інші – молоко з медом. Дорі б волю – галасливих пташенят намалювала б. Португалію. А чи рідну Теребовлю. Із меблів тільки те ліжечко, що Дора до нього уже звикла, полиці книжкові й шафка для одягу.

– А більшого й не треба, – сказав Макс. – Тут – спати, перевдягатися, читати… Читати – обов’язково. Їдять нормальні люди у їдальні. Миються у ванній. А увесь інший час у кімнаті робити нема чого. Життя не тут вирує.

Так, так. Електрошокер байдикує – й не знати, у якій кишені забула. Засинає скоро. Мама сниться. І Ромко. А тато – ні. То через Галю. Вірші татові інколи сняться – «люба – згуба», «море – горе», «рада – зрада», «сало – мало». Замкова гора сниться, пані комендантова Софія Хжановська. Дора б теж убила ворога. Якби був такий.

А усі навкруги – вкрай лагідні. Ганна Іванівна щоранку папірчик Дорі подає:

– Прошу, пані Доро. Ваш розклад на сьогодні.

А там – три слова: підйом, життя, спати.

Дора усміхається – хіба за це платять? – спішить поратися по хаті. Має заробляти. Спочатку вмовила Ганну Іванівну дозволити свою кімнату прибирати, потім і до інших апартаментів добиралася у ті дні, коли Макс залишав її вдома. Та частіше пил збирала служниця, бо зазвичай відразу після раннього сніданку Макс наказував Дорі:

– Біля під’їзду чекай.

Добре, добре… Дора нашвидкуруч збиралася, спішила сходами вниз, бо у той самий час Макс спускався ліфтом і Дора ніяк не могла второпати, чому ніколи не скаже: «Поїхали, Доро!» чи, приміром, «За п’ять хвилин виходимо…» Дивний… Нарізно виходити з одних дверей, щоби за мить зустрітися біля автівки?… Дора завжди встигала першою. Тупцювала біля «мазераті», що вона – файна-красна – ночувала у дворі, відгородженому від вулиці червоно-білим шлагбаумом: чужим зась… За мить виходив Макс, натискав кнопку сигналізації автівки – пік! То значило – сідай. Добре, коли у фонд…

Благодійні проекти, обговорення бюджетів… Дора стовбичитиме за Максовою спиною, поки він сперечатиметься із сивим блідим чоловіком на ім’я Август Альфредович і щось наказуватиме русявій красуні Юлії Скачко. Потім відсуне папери. До Дори:

– Сиротам краще іграшки купити чи гречку?

«Людей», – пише у блокноті Дора. Кладе перед хазяїном.

Усміхається винувато: вибачте.

Отака дурна! Ну, запитали тебе чітко: іграшки чи гречка? То й обирай з двох!

– Ваша Дора, часом, із привидом Бакуніна не сперечається ночами? – вигинає тонкі сині губи Август Альфредович Закс. – Щодо примирення із дійсністю… А то з такими ідеями… Ми і нового президента до скону обиратимемо.

Макс сміється. Макс не приховує азартної радості в ті дні, коли Дора виводить із себе сивого сердечника Августа Закса.

– Августе Альфредовичу! Скачко і ви! Прошу! Приєднуйтеся! Чим не привід для дискусії? Якщо суспільству пропонують тільки дві одиниці. І не важливо, про що мова – про політиків, їжу чи спосіб мити тіло… Хіба люди повинні обирати з двох? Хіба не мають права знехтувати морквою і буряком, якщо хочуть м’яса?

Юлія Скачко – змією поміж двох вогнів.

– Але ж… М’яса однаково немає. Тільки морква і буряк. Краще наїстися, аби вистачило сил дочекатися… м’яса.

Макс регоче недобре. Дора бачить – Макса дратує і принижує зміїне повзання.

– Скачко! – вибухає. – Ви станете вегетаріанкою з тою морквою і буряком. Ви уже не потребуватимете справжнього, свіжого м’яса, поки чекатимете у тих сподіваннях.

– То що із сиротами? – Август Альфредович Закс із легковажною упевненістю пальми, що їй одній тільки й рости на невеличкому острівці в океані, кілька років поспіль одноосібно керував фондом «Сила добра». Та грім ударив – відсунули на другий план. Питай тепер молодого та пихатого, що там із тими сиротами, хай би вони…

– Із сиротами? – Макс ще збуджений. – Ви ж чули. Людей. Ми купимо їм людей.

– Тобто?

– Заохотимо волонтерів, аби ходили до дітей. Спілкувалися. До кіна водили чи просто морозивом пригощали. Друзі. Сиротам потрібні друзі, а не гречка.

– Хіба друзів купують? – нагадує про себе Скачко.

– Купують. Не обов’язково грошима, – відповідає Макс. – Покупка – це задоволена зацікавленість. А чим вона оплачена – грошима, часом, болем, сльозами, самоповагою, репутацією… Це ж просто! От цим ви і займетеся, Скачко. Завтра на ранок хочу бачити ваші пропозиції.

Дора любить ті дні, коли Макс бере її з собою у фонд. Завжди проситься залишитися – уже навчилася листи із проханнями про допомогу сортувати, інформувати пресу про найближчі плани фонду електронною поштою. Та й каву заварювала файно – навіть Август Закс прицмокував: смакота…

Та доводилося супроводжувати хазяїна не тільки у «Силу добра».

Окремий кабінет розкішного ресторану – Макс вітається з двома молодими чоловіками, що вони сидять за столом, із цікавістю роздивляються Дору. А це що за екзотичний супровід? Розмова ж… конфіденційна. Макс усміхається приязно:

– Дора завжди поряд…

Дора застигає біля дверей і, скільки чоловіки товчуть – і їжу, і розмови, – стільки стоїть, аж ніжки терпнуть. Нащо йому це? «То нічого», – вмовляє себе. Згадує гладкий від купюр щоденник. Нічого… До літа тільки… А там – до Португалії.

Та були дні, що Дора любила їх найменше. Макс сідав за кермо, вказував Дорі на місце поруч… Скеровував на Поділ. Як намазано. Гамір Андріївського, Сковорода у голубах, тихий провулок біля Могилянської бурси чи облізлі старовинні прибуткові будинки навколо Житнього… Зупиняв авто на узбіччі. Дора усміхалася збентежено, заглядала йому у вічі: невже знов так зле? Чому?

– Не можу пояснити… – відповідає Макс. – Але факт: у людей шляхетних існує непоборний потяг довести свою порядність людям негідним і ницим. Усі добрі справи – демонстрація того. Недобрі теж є, але їх ніхто не бачить.

Макс замовкає повільно, на видиху – наче з повітряної кульки тихо виходить повітря.

– …Тобі можу розповісти. Ти – нікому не скажеш. А як руки повідривати – й не напишеш. Правда ж?

Дора лякається. Ховає руки за спину.

Макс роздивляється її приголомшено.

– Ти наївна дитина, – мовить тихо. Мовчить. Додає насторожено. – Невже геть не розмовляєш?

Дора завмирає – сто думок феєрверком. «Ні», – хитає голівкою.

– Мені то… не заважає…

Макс збуджується, наче роздягається. Слів – мало. Підкріплює жестами таємні сторінки свого життя. От, приміром, перший наглий секс… Із хлопцем у Санкт-Галлені. Їм із Чонганом по тринадцять стало. Гортали порножурнал, цікавилися: як воно? Чонган – практик. Хай Макс за дівчину буде, на живіт ляже, а Чонган зрозуміє, як на дівчину зручніше наскочити. Макс ліг… А Чонган… Справедливості заради – Чонган не падло. Сам потім улігся: давай, Дюк! Спробуй, і нікому не скажемо. Бо круто і кайф, щоби мене зі школи відрахували, як брешу!

Дора дивиться на Максові вуста – слово у слово переповісти могла б, та думки далеко. «Чому ж він такий нещасний, скалічений та розгублений?!» – бідкається. У Теребовлі б враз ожив. От якби мама повернулася, а Дора запросила Макса у гості… Саламани б стіл накрили із коропами-грибами-варениками. Руки біля криниці мити. Молоко з горщика. Мед із діжки. Дора б Макса у гори потягла. А чи просто містечком прогулятися, щоби до них усі здоровкалися: «Добридень, Доро! І вам, пане…» От тоді б Макс повеселішав. І взнав би хоч щось про Дору! Люди б розповіли. Бо ще й жодного разу не розпитав: та хто ти за така, Доро?! Чи шанованих батьків маєш і де та твоя Теребовля… І що тобі для щастя треба? Наче й нема Дори. Наче сам вирішив, яке щастя Дорі до серця. А хіба так?

– Ти слухаєш? – Макс обов’язково перепитував – ритуал.

«Так, так», – дотримувалася ритуалу Дора. Серце калатало: не слова Максові лякали, не вчинки дивні, про які розповідав-ярився… Дихав важко зовсім поряд. Здавалося, ще мить – і накинеться на Дору, як навіжений. Чому ж він такий нещасний та скалічений? Руку не простягала, аби пожаліти. Страшно…

А Макс і сам віри не йняв, чому вихлюпує на дівчину увесь свій душевний мотлох. Наче – полюби мене! Наче – хоч я ще те падло, хоч і Дюк, бо всі люди такі… Наче – однаково полюби. І пожалій…

– Свята скоро… – шепоче глухо, душить жадання.

«Так, так», – із полегшенням хитає голівкою Дора. «Скоро до мами подамся», – хреститься подумки, бо ще й місяця при новому хазяїні не пропрацювала, а вже вкрай утомилася від його неспокійного відчаю.

Напередодні католицького Різдва зранку – Дора саме прибрала у кімнаті, присіла з Максовим ноутбуком на край ліжка, читала в Інтернеті про Португалію – до її кімнати без стуку увійшла пані Женя.

Певно, довго цілилася, бо влучила – Ганна Іванівна з Максом поїхали у місто, і Дора так собі наївно думала: подарунок різдвяний їй купувати, бо в іншому разі б із собою взяли. А тут – ні! Вона й собі мудрувала: чим би хазяїна з секретаркою привітати. Чи пиріг із яблуками спекти, що для нього тісто ще за старовинним австрійським рецептом робилося, хоч і не штрудель зовсім. Смачніший… Дора вміла. Мама Марічка навчила.

– Привіт, сирітко…

Дора усміхнулася розгублено, оченятами закліпала, закивала – добридень.

Пані роззирнулася, виматюкалася – аж слиною захлинулася:

– Мать твою наліво, не у Різдво будь сказано! Оце, значить, таке кубельце тобі облаштував!

Дора відклала ноутбук, стала біля ліжка, як покарана. Серце калатає. Очі б опустила, та й слово пропустити боїться. У рота пані заглядає: у чому завинила?

Пані Женя ту Дору – не бачить, їй-богу. Пішла до шафки, відкрила:

– А шмаття ж накупив! Йолоп, прости Господи! Та коли ж його життя вже навчить!

Дверцятами – грюк! Дору до себе поманила, в очі їй в’їлася.

– Ану, ходімо на кухню, любко! Там хоч сісти є де. Поговоримо…

Підготувалася. Всілася за стіл, поклала перед Дорою папірець і ручку.

– Питатиму! – наголосила. – А ти відповідь пиши. І не здумай брехати, дівко! Бо я тобі не Макс! Я із тобою цяцькатися не збираюся! Враз назад до твоєї Сракожопівки відправлю!

Дора кивнула – добре. Серце із грудей вискакує. Сльози до очей крадуться.

– Спить із тобою?! – чітко вимовила пані.

Дора заклякла. Головою – ні, ні, ні! Кулачком у груди – ні! Аж сіпнулася – ні, ні!

– Та тихо, тихо! Чого розходилася?! А нащо тоді… оце усе?

Дора зніяковіла, плечима знизала.

«Може, Макс добрий…» – написала. Пані у вічі – так, так…

Аж усміхнулася.

– Платить щедро, чи як? – виміряла синову чесноту пані Женя. – І скільки?

Дора засмутилася враз: і чому брехати не навчена?!

– Одну тисячу… – пальчик догори, вустами беззвучно.

– Гривень? – підозріло зіщулилася хазяйка.

Дора зітхнула, захитала голівкою заперечливо – ні…

– Доларів?! – не повірила пані. – Кажи! Доларів?!

– Так…

– Твою наліво!

Пані Женя відкинулася на стільці так бурхливо, ще б мить – і завалилася. Руку до серця – убив! На гладкому лиці крізь штукатурку червоні плями. Сеї миті лусне, як пару не випустить. Видихнула шумно.

– Неси… – ледь вуста розтулила.

Та Дора зрозуміла. Прощавай, Каштелу-Бранку.

Щоденник байдужо роззявив рота – бери. Дора витягла зелені купюри, знайшла на столі ручку, написала на чистому аркуші: «Пані забрала мої гроші. От повішуся! Їй-богу, повішуся!» Відклала щоденник, зціпила вуста, побрьохала на кухню.

Пані Женя жвавенько сховала бакси у портмоне, натомість видала Дорі тисячу гривень.

– Оце твоє! За грудень! І щоби Максові – ані слова! – пригрозила.

Дора кивнула спустошено. Тої ж миті двері відчинилися і до кухні увійшов Макс.

– Мамо?… – та утомлено. Ніби з горя приплентався.

– Синочку, з Різдвом, любий. Гостинчик принесла! І від себе, і від тата! – полізла до сумки.

– Ми ж ніби православні…

– Та яка різниця? Чи постуєш? Га? А я нині – ніяк. Коли б не нерви – трималася б посту, а так…

– Чого тепер нервуєшся?

– А! Різне… Й сумую без тебе. Хоч би зайшов колись… – врешті відкопала у сумці дарунок, простягнула синові. – Краватка! «Corneliani»!

– Дякую, мамо, – байдужо відклав пакунок убік, присів за стіл.

Дора стовбичила біля дверей з гривнями в долоні. Не пропустив.

– Що за гроші?

– Дарунок Дорі на Різдво, – чітко вимовила пані Женя. Дорі у вічі. – Йди, дитино! Відпочивай. Нам із Максом поговорити треба.

– Ні! – Макс напружився, вказав на стілець поряд із собою. – Сідай, Доро.

Дора простягнула до Макса руку: благаю… Дозвольте піти! Зрозумів. Здивувався, що зрозумів.

– Хочеш піти? Йди…

– У тебе утомлений вигляд, синочку, – заторохтіла пані Женя стурбовано, аби хоч якось відволікти Макса – дивився Дорі вслід, як той телепень.

– Працюю. Справ багато. Благодійний різдвяний бал готую…

– Бал?! Бульйончик Августа? – просяяла матір. – Обов’язково буду! От де звеселитися!

А у просторій гостьовій кімнаті – одна стіна – шоколад, інші медом мазані – беззвучно плакала чорноока Дора. Так гірко плакала, що й сльози чорні… Каштелу-Бранку… Із Різдвом вас, далекі португальці… Думка полетить, накриє покривалом, під ним – геть усі, і мама… Дора не може сама. Бранка… Богові подякувати: хоч гривні має. Сльози утерти із надією: завтра новий день стане. Добре б, щоб із сонцем. Ні! Не вішатиметься…

Назавтра – бал різдвяний, що його фонд «Сила добра» влаштовує. Дора дивується: що це вони творять? Хіба балами Різдво вшановують? От у Теребовлі різдвяні забави вирували, так аж через край – щоби уже на рік наперед серце радістю укріпити. Вертеп, колядки, щедре частування, сніг за пазухою, щоки горять, і не хочеш, а мимоволі на видиху – ги-ги! Нема печалі…

А тут… Макс казиться: сто справ, часу крапля! Ганна Іванівна метушиться, мобільний до вуха приріс, вісім рук виросло, як у індійської богині Калі, – усе встигне! Без проблем! Квіти – двадцять композицій забрати із салону на Мечникова і ще три оберемки ромашок із садового центру на Борщагівці, олов’яні ложки і миски – триста комплектів, проконтролювати доставку. Меню – наїдки, напої. Дивне меню! Перепрошую, нема питань! Скатертини, серветки, симфонічний оркестр з філармонії для офіційного початку, Вакарчука чи «Бумбокс» після третьої чарки – щоби гості не розслаблялися, танцювати не кинулися, слухали – хвала Господу, віршовані думки ще складають в Україні. Десерту не буде. Аукціон. Триста вовняних ковдр уже завезли – а вони навіщо?! І найголовніша інтрига – до місця проведення балу треба добиратися пішки. Юлія Скачко перевіряє список запрошених гостей і пресу, Август Альфредович скептично кривить вуста:

– Це неподобство, Максиме Володимировичу! Ви дискредитуєте фонд! І бал як знакову подію у житті фонду.

Макс скаженіє від збудження:

– Це не просто бал. Це маніфест.

Так он як вони тут Різдво святкують…

Дора сидить на задньому сидінні автівки, збентежено розглядає святкову столицю, наче та Попелюшка, що її везуть на казковий бал. Центр сяє – обіцяє радощі. Та що далі від Хрещатика, то все менше веселощів. Вогнів стає все менше і менше, і, врешті, тільки тьмяні лампи з вікон сірих будинків освітлюють шлях. Де ж цей бал? За містом?

Врешті автівка зупиняється біля глухого бетонного паркану у промисловій зоні на околиці столиці. Далі шляху нема – тільки вузька стежинка посеред куп будівельного сміття і металобрухту. Веде до темних, напівзруйнованих покинутих цехів якогось підприємства, що у нього й паркан глухий лишився тільки з боку вулиці, а з інших боків добрі люди давно розібрали собі на потребу. Безпритульні собаки захлинаються: хто на нашу територію?

Темно. Під ногами – ромашки розкидані.

Макс першим вискакує з «мазераті» – смокінг, метелик… Бездоганний! Мчить до Юлії Скачко, яка розгублено тупцює біля стежини у темряву.

– Так і пояснюйте, Скачко! – нервово наказує. – Аби дістатися до місця проведення балу, треба йти по ромашках… – замовкає. – Ні! Йдіть туди самі! Зустрічатимете гостей разом із Заксом!

Юлія страшенно змерзла – не літо. Киває.

– Ковдру… Можна мені взяти одну ковдру?

– Ну, звичайно! – сміється Макс. – Грійтеся, Скачко! А ми з Дорою зустрічатимемо гостей тут! Ідіть же! Скоро!

Який там «скоро». Туфлі на шпильці. Довга сукня сніг мете. Поверх тільки норкове манто. Скачко обережно шкандибає стежиною у темряву. Зникає за мить.

– Гарно придумано, Доро?

Дора приголомшено роззирається – та що ж це?!

«Ні…» – заперечливо хитає голівкою.

Та сперечатися ніколи – до паркану одна за одною під’їжджають блискучі автівки. З них виходять прикрашені камінцями розфарбовані пані у вечірніх сукнях, пани у смокінгах. Ошелешено роззираються, та не питають: що в біса відбувається?! Витримані. І не таке бачили. А як це просто різдвяний розіграш? Непроста людина запросила. Володимир Гнатович Сердюк, кажуть, теж буде! Та й інші, не менш впливові. І навіть віце-прем’єр! Треба б без істерики. Гості линуть до Макса.

– Вітаємо!

– Прошу! Прошу! – Макс так приязно посміхається, що гості вірять – усе те й дійсно розіграш. Зараз спалахнуть теплі вогні! Світ наповниться звичним комфортом і розкошами – неодмінними супутниками будь-яких благодійних справ селебрітіс.

– А бульйончик Августа буде?

– Обов’язково! – обіцяє Макс. – Це наша фірмова фішка!

Гості з надією кивають, один за одним тупцюють стежиною, зникають у темряві. Тільки одна панянка й смикнулася.

– Несторе! Я туди не піду! – прошепотіла відчайдушно.

Пан у смокінгу посміхнувся Максові оптимістично: мовляв, вибачте! Зиркнув на панянку вовком: що ж ти мене соромиш, паскудо! Обійняв залізними пазурами, поволік жертву в темряву. І десь там, у глибині захаращеної території, Дора врешті помітила слабкі вогні.

– Свічки запалили, – раптом дуже утомлено говорить Макс. – Нам час, Доро. Усі приїхали. Зараз і почнемо.

Ступає на стежину, очі у землю.

– Ромашки… На ромашки не наступай!

У покинутому цеху немає освітлення. Немає опалення і туалету. Похмурий простір освітлюється тисячами свічок так яскраво, що видно навіть кілька дерев’яних лежаків при стінах і щурячі кубла в кутах. Тхне гімном і сцяками, і одне це уже свідчить: тут ще живуть люди… Добре, що шибки не вибиті. Знадвору до скла сніг прилип: цікаво, що відбувається?! Посередині цеху розчищена площадка метрів триста завбільшки. Заслана червоними килимами щільно. Столи у білих скатертинах півколом навколо невеличкого подіуму з мікрофоном. Гості не сідають – туляться одне до одного на червоному килимі, ошелешено зиркають на биту цеглу. Гості все ще не вірять, що все це – насправді.

– Дизель-генератор гуде! – одними вустами шепоче ошелешений кремезний сивий пан силіконовій юнці у сукні з літньої колекції «Prada». – Зараз пожене сюди тепле повітря! Зігрієшся, кицю!

У киці не ворушаться сині губи, кліпає накладними віями: не доживу, пупсику… На краю килима – одною ногою на червоній вовні, другою на битій цеглі – заходиться німим гнівом Володимир Гнатович Сердюк, подумки переписує Гоголя: я ж тебе породив, сучий ти сину! Я ж тобі усе віддав! Бери, тільки не вдавися! Що ж ти чудиш, гадюко?! Що це ти утнув, мать твою! Мати поряд. Насторожено поправляє масивні золоті прикраси на пузяці, посміхається оптимістично: зараз станеться диво, шановні! От побачите! Мій Макс такий неординарний! Недарма півжиття у Європах. Десь тут мерзне і Ярослав Новаковський із донькою Нані. Колись білява Олюня з солідного економічного видання – нині руда – спирається на руку підстаркуватого колеги Олександра: оце бал?! Та головне – тут стовбичить віце-прем’єр, хай би йому грець! І як тут ломонутися геть, коли те цабе – ні з місця?!

– Сюр… – задумливо каже татові Нані Новаковська.

– Реальність, – зітхає той. – Горілки треба, бо похворіємо…

Здається, рятівна думка стукає у голови всіх гостей одночасно, бо біля столів починається штовханина – ніхто не чекає офіціантів, та й не видно їх. Самотужки відкорковують пляшки, бульбенять у гранчаки. І джентльмени ж. Спочатку дамам і віце-прем’єру – бітте!

Макс із Дорою з’являються тої миті, коли задубілі гості перекидають по другій, збиваються у купки – так тепліше! нервово озираються: та коли ж уже початок і кінець?! І до хати!

Макс іде до мікрофона. Дора услід. Застигає за Максовою спиною – як завжди. Викликає здивовані погляди. Гості перед нею – як на долоні. Перешіптуються, упевнені, що їх не чути, Дора читає по губах.

– А це що за коза? Якого біса вона там стовбичить? – обурюється товстий пан у окулярах.

– Понти… Понти визначаюсь статус! – відповідає йому жвавий молодик. – Це його охоронниця. От побачите – раптом що, стрілятиме першою і без промаху!

– Тіпун тобі…

– Ні, ви гляньте! Кажуть, Макс без неї ніде не з’являється. Здається, він започатковує нову моду. Назавтра всі з екзотичними панянками за спинами ходитимуть. Чи з мавпами!

– Він навіжений? На ранок зляже половина влади цієї держави! – бурчить сивий пан.

– Цей нахаба вкрай сексуальний, і він це знає! – муркоче худа пані постбальзаківського віку в леопардовій шубці дебелій подружці з грудьми, що лізуть із декольте.

– Я у такому цеху починав у дев’яностих, – похмуро констатує бритий наголо чоловік з кривими ковбойськими ногами, впадає у спогади. – Б ля… Ну, точнісінько у такому. Кут орендували, насичували ринок бразильською кавою з-під Одеси. Вночі працювали, бо вдень там карданвали для КамАЗів виробляли.

– Пупсику! Я хочу пі-пі…

– Кицю! Відійди у кут! Там темно…

– Ти… Ти знущаєшся?!

– Панове! – Макс починає говорити, і Дора усміхається, бо гості дисципліновано, як соняшники до сонця, повертають голови до мікрофона. Дора не знає, що говорить Макс. Тільки читає обурене здивування на лицях гостей.

– Шановне панство… – веде Макс. – Даруйте! Реальність руйнує будь-які плани і наміри. Ми хотіли спочатку пригостити вас симфонічною музикою, потім різдвяною трапезою і тільки потім перейти до найголовнішого… До того, заради чого усі ви сьогодні відклали справи і вшанували своєю присутністю благодійний бал, де ми збираємо кошти для нужденних. Але… ця клята реальність… – Макс замовкає, роззирається. – Ця! Що навкруги нас… У цій реальності живуть тисячі наших співгромадян… У ній неможлива симфонія… І щедра трапеза… І звичне нам тепло… І ніякі аукціони, як прояв примхливої щедрості… – додає несподівано рішуче. – Тільки як прояв чеснот врятованої душі.

Гості остаточно губляться, кидають косяки на віце-прем’єра.

– Тобто? Аукціон відміняється? – хрипить той: і радий би гримнути владно, та змерз, як цуцик.

Макс мовчить. Макс вдивляється у лиця гостей. На подіумі виникають Юлія Скачко і Ганна Іванівна, з одного боку встановлюють на подіумі прозору скриньку для пожертв. З другого кладуть кілька ковдр.

– А це що?! – врешті подає голос Сердюк-старший.

– Ковдри… Вибір же завжди є. Можна врятувати душу… А можна тіло…

– Пупсику! Я хочу ковдру! – цокотить зубами силіконова юнка у літньому «Prada».

– Сто доларів за ковдру! – вигукує літній коханець юнки.

– Знущаєтеся? Вона у магазині п’ятсот гривень коштує! – недобре усміхається Макс.

– Тисяча! Доларів! – оголошує віце-прем’єр, і ніхто не наважується перебити ціну. – І налийте мені ще!

Макс власноруч огортає владне тіло теплою, спеціально підігрітою ковдрою, наливає горілку в гранчак.

– Зараз буде наш неймовірний гарячий бульйон! – обіцяє похмуро.

Тремтяча юрба заводиться:

– Тисяча! Півтори! Дві…

Дора спостерігає, як за двадцять хвилин бурхливих торгів теплі ковдри розлітаються поміж гостей, приносять фонду 150 тисяч зелених. Нізвідки виникають офіціанти, розносять олов’яні миски з гарячим бульйоном. Врятовані тіла у ковдрах врешті зігріваються, розсідаються за столиками – однакові, як однояйцеві. Зверху лине музика, і тільки тепер гості помічають симфонічний оркестр, що він розмістився на металевих конструкціях під дахом цеху.

Дора геть змерзла. Тремтить за одним столиком із Максом, пані Женею і Августом Заксом.

– Августе Альфредовичу! Це той бульйон, яким ви годуєте безпритульних? – пані Женя облизує олов’яну ложку, яка б символічно мала об’єднати як не усіх людей на планеті, так принаймні бідних і багатих тут, у цьому цеху.

– Абсолютна істина! – шляхетно схиляє голову блідий Август. І подумки дякує мамі, бо то покійна матінка Августа Альфредовича розповідала, як її матуся за царя генерал-губернатору найсмачніший у світі бульйон варила, що на нього з усіх усюд з’їжджалися, аби скуштувати. А справ тих – відірвати новонароджене телятко від мамки та три тижні поїти виключно вершками. Потім, звісно, зарізати… Марудно. І геть недешево. Август і сам куштував цю смакоту тільки раз на рік. На різдвяному балу… А щоб волоцюжкам…

Дора ковтає гарячий бульйон, та зігрітися – ніяк. Дивиться на Макса: оце і є ваше Різдво? А Чорт де? А Коза? А Звізда ясна?…

– Максиме Володимировичу, аукціон проводитимемо? – питає Август.

– Провели, – похмуро відповідає Макс. – Невже ви сподіваєтеся, вони віддадуть комусь більше, ніж собі? Тепер хай їдять, п’ють і радіють, що не померзли.

– А ви стратег!

– Мене зараз знудить, – відповідає Макс. – Жоден із них не вкинув у скриньку для пожертв ані гривні. Люди не хочуть рятувати душі. Тільки тіла.

– Дора вкинула. Я бачила, – сповіщає пані Женя, відслідковує реакцію сина, похапцем киває. – І я вкину, синку! Обов’язково… І тато хотів! Та й інших зараз попросимо… Хай поїдять спершу…

Макс приголомшено дивиться на Дору. Встає. Йде до скрині, що вона так і скніє на подіумі, геть нікому не потрібна.

– Тисяча гривень, – телеграфно доповідає Юлія Скачко. – Прибрати, Максиме Володимировичу, чи хай ще постоїть? Після горілки точно розщедряться… Я вражена! Ви так точно усе прорахували. Згадують свої важкі початки, зараз почнуть відкривати гаманці…

Макс не відповідає. Макс дивиться на столики, за якими накачуються горілкою статусні врятовані тіла, і тільки тепер помічає – у ковдрах геть усі. І він сам. І Скачко. І Ганна Іванівна. І оркестр під дахом. Просто збіговисько ковдролюбців.

– А Дора… Чому Дора не вдягнена?

– Не знаю, – знизує плечима Скачко. – Певно, ковдри не вистачило…

Дора читає по вустах, заглядає Максові у вічі: не турбуйся… І ледь не зомліває: Макс дивиться на неї з такою жагучою холодною ненавистю, ніби тільки-но Дора вщент зруйнувала демонстраційний макет світу, що він його ретельно і вдумливо побудував спеціально для цієї події.

Дора зареклася Ромка кликати – то огидно і несправедливо. Ромко примчить, бо любить. Дорі то солодко приймати. Віддавати нічого… Та на ранок після похмурого чудернацького балу, вперше за два місяці столичного найманства, згадала про мобільний – СМС-ку відправити. Хай би Ромко грошей на квиток до Теребовлі вислав. Дора б розповіла Ромці, як отутечки Різдво ганьблять.

Шоколад, молоко з медом… Дора лежить на шовковому простирадлі – самий холод від нього. Пашить. Гріє постіль гарячим тілом. До мобільного відстань – цілий світ.

– Тридцять дев’ять? – ворушаться Максові вуста.

– Сорок, – відповідає Ганна Іванівна. – Треба «швидку», Максиме Володимировичу.

«Ні…» – хитає голівкою Дора. Не треба… Відвару б із шипшини… Мама знала… Перед очима каміння: дорогоцінне на панянках, бите під ногами. Перемішується у кам’яну кашу, поверх – ковдри, ковдри… Як добре, що можна мовчати. Як гарно, що можна заплющити очі, щоб не чути… Гарячі повіки змикаються. Бал! Раптом стає нестерпно гаряче, гості скидають непотрібні ковдри на підлогу, музика дедалі гучніше – їм весело, їм так невтримно радісно відчувати рух врятованих тіл, та крізь навалу жестів, посмішок, запахів, у яких горілчаний дух змішується з ароматом телячого бульйону, горя і людських випорожнень, Дору пече холодний Максів погляд.

– Ненавиджу! – читає Дора.

– За що? – кричать її очі.

– Ми поговоримо про це!

– Навіщо? Слова не змінюють вчинків, та ти ще встигнеш… вкинути у прозору скриньку…

– Ти взялася вчити? Мене?!

– А-а-а… Хто я така, щоби вчити… Мені б у путь… Грошей катма. Коли зароблю…

Дора опускає очі – досить розмов! Холодно. Усім спекотно, а Дорі так холодно. Стискає посинілі пальці – коли ж усе це скінчиться?! – і раптом відчуває на плечах теплу, нагріту людським тілом, вовну звичайної фабричної ковдри. Озирається… Біля столу хлопець – патлатий, як Ромко, светр розтягнутий, на грудях бейдж «Преса». Ой, бреше! Яка там «Преса»?! Йому ж і двадцяти немає. Одних із Дорою рочків.

– Змерзла?

Дора киває – так. Усміхається. Хлопець сідає біля Дори навпочіпки, кладе долоні на холодні Дорині коліна…

– Зігрію…

Отак? Щоки палають – хіба так можна?

Біля Дори виникає Ганна Іванівна.

– Ходімо, пані Доро. Максим Володимирович наказав відвезти вас додому.

«Так ти Сердюкова лялька?» – читає Дора у хлопцевих очах.

«А хтозна…» – думає.

…Тіло ломить. У кістках завівся смуток – крутить, крутить… Дорі б не бачити нікого. Хай перед очі – тільки примарні шляхи. Щоби схаменутися, протверезіти від холоду чумного балу і врешті зрозуміти, куди йти. Тато? Ні. У тата Галя тепер. Тут лишатися? Пані заробити однаково не дасть…

На долоню лягає Максова рука.

– Доро…

Добре… Раз він наполягає. Дора розплющує очі, показує жестами – говорити, говорити…

Макс киває, подає блокнот і ручку. «Відпусти мене!» – пише Дора, та чомусь бачить не примарні шляхи, ні. Патлатого хлопця з бейджем «Преса». «А! То тільки тому, що він мені на Ромка скинувся!» – бреше собі.

Максове лице червоніє так швидко, що він і сам ще того не усвідомлює.

– Хіба тебе тут хто тримає?! От що! Одужуй. Потім усе вирішимо. Добре?

– Добре, – одними повіками.

– Не засинай. Зараз лікарі під’їдуть. Скоро на ноги піднімуть…

…Скоро. За два дні температура повертається в норму, і, хоч кістки ще ломить, а в нирках коле немилосердно, Дора уже вештається Максовими апартаментами і все думає, що таки треба вимітатися геть. Дарма тато у служниці її записав. Дора вчилася вправно, малює – і не тільки галасливих пташенят, як захоче. І готувати навчена, і, певно, з дітьми змогла б… Із такими, як сама. Та головне – беручка! Раз покажи – вдруге зайве. Усього навчилася б, якби чиясь добра воля вчити.

– І куди, горе ти моє?! – бачила засмученого тата. – Сама чого хочеш?

– А я б… Я б водила людей на замкову гору, – мріяла. – Тих, кому слова зайві. Чи іграшки б розмальовувала посмішками. Чи з парашутом стрибала і стала б чемпіонкою. Заробила б безліч грошей… Подалася б маму шукати… Та, може, не одна. Із товаришами… – бачить патлатого хлопця. Виправдовується. – Людям-бо світ цікавий. І мені вельми. От Макс говорить: у кімнаті життя не вирує. То так. Та нащо за собою на повідку водить, наче він – життя? Аби не гроші…

За вікном зима розгойдує голі дерева: ой, дурна… Слабке сонце не втримується, падає: хоч весни дочекайся… Сніг присипає надії: побалакали й годі…

Дора зітхає, сідає на край ліжка, кладе долоні на коліна, та коліна й без того пам’ятають дотик інших рук.

– Пані Доро! Максим Володимирович чекає на вас у своєму кабінеті, – Ганна Іванівна стає навпроти Дори, щоб уже не повторювати двічі. Жестом указує на двері. – Прошу.

Дора не усміхається. Суне до хазяйського кабінету, одного просить: аби не у розпачі був, бо знову тільки про себе говоритиме.

– …Як ти?

– У мене є мама, – пише Дора.

– Ну, зрозуміло…

– Мені треба до неї!

– Соромно, Доро! Ти ж доросла! Живи своїм життям!

– Треба!

– Гаразд! Коли?

– Зараз же!

– Ні! – похапцем вигукує Макс. Супиться роздратовано – ні, ні!

– Я тут не можу! – пише Дора. – Мене тут нема.

– А… Самореалізація, кар’єра, усе таке… І ти туди ж? На ковзанах мріяла навчитися чи із глини ліпити?

– Треба працювати. Заробляти…

– От тільки одне тобі… Грошей мало? Гаразд. Дві тисячі доларів! На місяць!

Макс не помічає того, як із прикрістю відвертається від Дори і вона не чує карколомної пропозиції. Йде до вікна – ну і мряка! Як на душі після того балу. Чому всі люди зі звичайного життя втікають від Дюка? Люба, Гоцик, тепер Дора?… Чому він упевнений у собі на всі сто тільки посеред багатих, впливових, тих, від кого на всі сто залежить життя цих… звичайних… І чому ніяк не знайде спільну мову із тими звичайними… У чому каверза?…

– То що?! – обертається до Дори і тільки тепер усвідомлює: вона не чула!

– Добре! – Дора раптом так енергійно киває, що Макс мимоволі губиться.

– Що «добре»?! Ти про гроші чула?

– Ні…

– Тоді не розумію… Ти лишаєшся?

– Так…

– Чому? А як же мамця?

Дора усміхається сумно, опускає голову, кладе руки на коліна. Знизує плечима. Макс торкається Дориної руки, змушує підвести очі.

– Я сказав… платитиму тобі вдвічі більше.

– Ні, ні…

– Та що з тобою, Доро?! – Макс раптом знічується, подається до дівчини. – Може, ти… Ти… Не наважуєшся зізнатися мені… У чомусь дуже інтимному… Ти… скажи. Я… хочу того… Давно… – веде гарячою долонею по Дориній шиї.

Дора зіщулюється – нема куди бігти! Та двері хазяйського кабінету раптом відчиняються рвучко. На порозі секретарка Ганна Іванівна.

– Максиме Володимировичу, перепрошую… За десять хвилин початок зборів у фонді. Просили нагадати…

Супчик із сумнівів

Пані Женя б зловчилася і плюнула собі у пику, якби навіть із найгіршої пригоди не націдила зиску. Кістки крутило й за два дні після скандального балу у промерзлому покинутому цеху, душа у прикрощах – ой, розгубилася дитина, засліпла, несе її, бідолашну, людям на посміховисько, – та мізки працювали.

– Женити його, чи що?

Повеселішала – логічно: сім’я, діти… Схаменеться. Чоловіка смикнула – саме до Брюсселя валізку надіями пакував.

– Вово, ти Новаковського добре знаєш?

– Достатньо, аби не шукати з ним приводів для сварки.

– Чудово. Давай Макса з його донькою познайомимо.

– Навіщо? – буркнув Сердюк і так оцим розлютив трепетну матір, що ледь не заїхала нардепові у вухо.

– А ти, мать твою, згадай, навіщо свого часу тато мене із тобою знайомив! – процідила. – Чи геть спокійний до того Брюсселя пнешся? Макс казиться, місця собі не знаходить, а ти…

– Казиться він… – роздратувався Володимир Гнатович скоріше через нагадування про знайомство із майбутньою дружиною під пильним оком старого Перепечая, ніж прикрощі від синової витівки з тим балом. – Влаштував казна-що, соромно людям в очі дивитися…

– Один раз не рахується. Спишуть на закордонну зарозумілість. Аби далі не начудив…

– Працює хай!

– Жениться хай! На Новаковського доньці. Я її на тому балу роздивилася – може бути. Як її звати?

– А я звідки знаю?! Я ще наречених йому не підшукував. Сам хай…

– Сам уже знайшов на свою голову! Досі мордується! Давай… Валізку відклади і з Новаковським зв’яжися, – наказала пані Женя. – Чи мені татові зателефонувати?…

Перша миттєва підсвідома реакція наказала нардепові уп’ястися зубами в шию дружини і відірватися тільки тоді, коли у її судинах не лишиться й краплі крові. Та згадка про тестя паралізувала жадання, почепила перед очима табличку: «Небезпека!»

Видихнув шумно.

– Може, спочатку обговоримо чи ти уже сама усе вирішила?

Пані Женя підозріло скосила на чоловіка очі: щось новеньке…

– Хіба у тебе за Максима душа болить?

Володимир Гнатович відсунув валізку.

– Як уже вибрала собі невістку, то давай так усе зробимо, щоб Максові й на думку не спало, що ми з тобою до того причетні.

– Ну… – підштовхнула пані Женя чоловікові думки.

– Приїду навесні, спільні інтереси із Новаковським відшукаю…

– Навесні?…

– А зараз хіба його можна чіпати? Колючий… І слова не скажи.

Пані Женя закивала задумливо: так, так… Маєш рацію. Максові нині пальця до рота не клади. Клацає зубами, сам не розуміє – хто друг, хто ворог.

– Добре, Вово, – лагідно так. – Тобі видніше…

Сердюк здивовано зиркнув на перезрілу грушу, що з кожним новим роком на неї дедалі більше скидалася дружина, мовчки підсунув до себе валізку: лагідної пані Жені Володимир Гнатович боявся набагато більше, ніж розлюченої. Точно, щось задумала!

– Максові зателефонуй! – вона ніби читала його думки. Повернулася до звичного командирського тону. – А то поїдеш і «до побачення» синові не скажеш.

Макс варився у гніві, як морква в казані. Бал. Його грандіозна ідея, його демонстративний виклик продажному суспільству, що мав дати відповідь не тільки пихатим гостям, а й самому Дюку, за кілька дні резонував не вибуховими аналітичними статтями і репортажами, у яких висміювалися хронічні благодійні зібрання селебрітіс у найфешенебельніших рестораціях і клубах, де часто гості так напиваються і наїдаються на халяву, що й забувають, навіщо припхалися. Ні! Преса обмежилася короткою констатацією факту: подія відбулася, гроші нужденним зібрали і розійшлися. Наче журналісти й самі не розуміли: а що у біса сталося?! Що то було: протест чи ексцентрична примха дивакуватого мажора?

Зранку в офісі фонду Макс нервово переглядав новини в Інтернеті, та жодної, принаймні мінімально співзвучної його сподіванням думки так і не з’явилося.

– Що змусить людей схаменутися?! – бурмотів роздратовано. Сам – як те гімно в ополонці: ні вашим, ні нашим.

Згадував темний, промерзлий цех, смердіння з кутів, у тата очі на лоба, Август хреститься, віце-прем’єр, сука, незворушний… Ковдри. Ковдри так і залишилися на брудній підлозі, коли сп’янілі спантеличені гості, мов ті щури, розбігалися геть. Опісля Ганна Іванівна збирала їх, складала на подіум, з якого Макс виголосив свою, як йому здавалося, катарсисну промову.

– Подвійний виграш, – казала Августу Альфредовичу, що він вештався порожнім цехом по закінченні забави, роздивлявся дрібнички, що їх деякі із гостей зопалу позалишали на столах. – Зможемо ковдри до дитячого будинку передати.

– Одна панянка ковдру забрала, – чув голос Юлії Скачко.

– То Нані Новаковська, – відповів Август.

Макс згадав чорняву дівчину у строгому брючному костюмі без пафосу. Так! Сумувала увесь вечір, стояла поруч із лисим дядьком, а коли гості почали роз’їжджатися, акуратно склала ковдру, притисла до грудей і так пішла з нею по битій цеглі, не вибираючи шляху. Поговорити б із нею. Нані… Та Нані, певно, знає відповіді…

– Максиме Володимировичу… – Август Закс зайшов до кабінету якраз тої миті, коли Макс укотре переривав Інтернет. – Я підрахував благодійні внески, що меценати переказали фонду після балу… Відмінний результат.

– А! То ми маємо не тільки найдорожчі у світі вовняні ковдри?! – віджартувався похмуро.

Август усміхнувся уїдливо.

– З ковдрами… То було цікаво. Сенсу замало, а так… кумедно… Люди кажуть: пробило на сантименти.

– Пожаліли бідах?

– Згадали дев’яності… Тоді-то усі нинішні капітали тільки зароджувалися. Важкі часи були… Стрілянина… У нелюдських умовах… працювали.

– Мені то нецікаво. Скільки грошей дали?

– Достатньо, – сказав Август.

Поклав на білий стіл папірці. Взявся пояснювати: цю частину коштів спрямуємо сюди, а цю маємо віддати ось туди… Та що далі вів, то більшою відразою кривилося Максове лице: пре-чу-дово! Так ми тут просто гроші відмиваємо?! Аби це зрозуміти, не треба було закінчувати Лондонську школу економіки і брати участь спостерігачем у роботі FATF – міжнародної комісії з боротьби із відмиванням грошей. А Макс тоді, у листопаді 2002-го, був на засіданні FATF у Римі. Старанно нотував тези з доповідей фінансистів із 35 країн, а коли у лютому 2003-го світ побачив остаточний звіт комісії, вивчав його ретельно і вдумливо. Так… На першому місці у відмиванні грошей стояли некомерційні й благодійні організації. Такі, як «Сила добра».

Макс відсунув папери надто рвучко. Август відсахнувся.

– Що з вами, Максиме Володимировичу?

Макс уп’явся поглядом у вицвілі Августові оченята.

– Я сам розподілю фінансові пожертви.

Закс дуже здивувався.

– Хіба Володимир Гнатович вам не пояснив? Тоді перечитайте статут фонду. Директор-розпорядник несе відповідальність за витрату коштів, що передбачені на благодійні проекти і акції.

– Тобто за десять відсотків?!

– Немало, Максиме Володимировичу! Немало!

– А дев’яносто…

– Рішення щодо цих коштів приймає опікунська рада фонду. Ваш тато в тому числі.

– Пральня?

– Ненавиджу жаргон! – Август зблід більше, ніж зазвичай. Губи сині. – Думаєте, на тому балагані, на який ви перетворили наш бал, люди випадково важкі часи згадали?! Їм і зараз непросто. Про мінімізацію витрат і податків думає кожний поважний бізнесмен. А ми… лише допомагаємо.

– Чи може директор-розпорядник запропонувати опікунській раді свій варіант розподілу пожертв? – запитав Макс холодно, хоч всередині окріп.

– Опікунську раду очолює Володимир Гнатович. Поговоріть із ним, – крижаним голосом відповів Закс.

Паскудство! Макс набирав мобільний батька, очей із Закса не зводив.

– Зараз же і поговорю…

– Володимир Гнатович відлетів годину тому, а у літаку мобільні відключають, – нагадав той. – Вам телефонував, але ви не відповіли.

Макс віджбурнув мобільний, сіпнувся до старого, прошипів украй ввічливо:

– Ніяких рухів, Заксе! Чекатимете мого повернення. Завтра ж до тата полечу.

А нелегка справа… До Нового 2009 року – два дні. Білетів – фіг знайдеш. У Дори немає закордонного паспорта.

– На автівці поїду! Завтра! А сьогодні треба зробити Дорі паспорт! Ганна Іванівна із цим упорається. Так, Ганно Іванівно? І про візи не забудьте.

– Зрозуміло!

Пані Женя почула, ледь не впала.

– Максимчику, тільки не це! Ти телевізор дивишся?! У поляків дорогу замело, у німців затопило… Давай татові дзвонити. Хай назад летить, раз у вас такі справи невідкладні!

– Ні, мамо. Ні! Чонган відізвався. У Брюсселі тиждень буде. Давно не бачилися…

– Добре! Збирайся. Буде тобі літак, – пообіцяла пані Женя і рвонула до тата.

Старий Перепечай квиток організував за годину, чим, сам того не відаючи, довів до інфаркту диригента камерного симфонічного оркестру, який з колективом летів до Бельгії на якийсь фестиваль, бо за годину до відправлення той дізнався, що замість 52 квитків оркестру якогось біса надали 51, а у нього і так валторна захворіла, альт у запої, а тут тобі таке лихо: ще одного треба на батьківщині залишити!

– Квиток один? – Макс забув подякувати спритній мамці. – Я із Дорою хотів летіти.

– Зі справами упораєшся, наступного разу разом полетите, – лагідна. – Якраз Дорі паспорт зроблять… А тато тобі уже номер у готелі замовив. Чекає…

31 грудня 2008 року Макс Сердюк стояв на сяючій вогнями площі Гранд-плас, яка у святкову годину більше нагадувала величезний рухливий торт з веселих збуджених людей, дивувався: настрій натовпу не зачіпав. У повітрі пахло гарячими вафлями і пивом, та й вони не дарували відчуття безприв’язного азартного буйства. Подивився на годинник: куди спочатку? Із батьком зчепитися чи з Чонганом обніматися? У відповідь мобільний – дзеньк! «Хто дзвонить – до того й подамся!» – вирішив.

– Ти де? – почув голос батька.

Усміхнувся: нормально! Закінчувати день краще приємними зустрічами. А починати із невідкладних справ.

– Не чекав? Може, плани були? Не перебив? – Макс ходив просторою вітальнею номера «люкс» п’ятизіркового готелю «Аміго», що він за десять хвилин неспішної ходи від Гранд-плас, затишна нірка. Тут коханням, певно, гарно займатися, а не державними справами. Зиркнув на настороженого батька. Сидів у кріслі, супився підозріло: мовляв, якого біса принесло?! Тільки-но у Києві розпрощалися після твоєї забави дурнуватої.

– А ти хіба надовго? – спитав врешті.

– Та ні! Хвилин за двадцять, думаю, упораємося, – Макс усівся у крісло навпроти. Глянув на батька зухвало.

– Ну! То кажи, що за гарячка, – буркнув Сердюк-старший.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.