Розділ перший. «СІЛЛЮ ГОЛОДУ НЕ ВГАМУЄШ»

Я в хаті сам-один. Сиджу на холодній лаві біля застільного вікна й дивлюся в маленьку каламутну шибку на грязьку вулицю. Спершу вона стала грязькою од талого снігу, а потім пройшли рясні дощі, й тепер нею ні проїхати, ні пройти, не вулиця – болото.

А якраз навпроти нашої хати ще й величезна, глибока калюжа. Щоб обминути її, треба йти попід самісінькою хатньою стіною, по глиняній призьбі, яка, на диво, ще не розкисла від сирості й не обвалилася.

Мені цікаво дивитись, як ідуть мимо вікна люди. Хто на вигін, до крамниці, хто в сільраду чи контору колгоспу, хто ще кудись.

Потім вони вертаються назад. Одні щось несуть під пахвою чи просто в руках, інші без нічого. Всі заклопотані, з опущеними плечима, забрьохані. Я їх усіх знаю. І вони мене знають. Деякі навіть кивають мені головою, щось кажуть. Що – я не розбираю, не чути, але теж хитаю їм у відповідь головою. І мені веселіше від того, що я бачу людей, бо одному в хаті нудно. Та ще й у поганенько протопленій, уже немає гаразд чим – все топливо за зиму піч проковтнула. Морози були люті. Отож унесла мати вранці трішки якогось сирого сміття, продиміла ним посеред печі, аби вважалося, що топила, та й усе.

Є й ще одна причина, яка змушує мене сидіти біля вікна та дивитися, хто куди пройшов попід хатою. Мені дуже хочеться їсти. Так дуже, що передати важко. А на столі ні крихти хліба, і в печі ніякісінької страви в горнятку. Як посьорбали вранці з матір'ю ріденької юшки з картопляного лушпиння та макухи, то й досі, хоч уже день хилиться до вечора. Отож, щоб забутися про їжу, я й знайшов собі заняття – спостерігати за вулицею, відволікатись.

А коли довго ніхто не йде мимо хати й мені на думку знову приходить їжа, я слиню пальця, вмокаю його в солянку на столі і облизую. В роті аж пече від солі, але я ковтаю її і жду, що мені трохи полегшає, утамується голод.

І ще я чекаю з роботи матір, вона з жінками перевіває віялкою в гамазеї зерно на посів і, може, принесе в кишені хоч жменьку, хоч півжменьки гороху чи пшениці, як пощастить узяти, і зварить на вечерю хоч ріденької юшки. А може, ще принесе й макухи, їм іноді виписують з колгоспної комори. Правда, макуха, рижієва чи з кользи, гірка й противна, але згризеш – і вже терпіти можна, недарма ж кажуть: байдуже, що з'їсти: хоч і вовна, аби кишка повна.

Гай-гай, я вже й не пам'ятаю, коли в мене була повною та кишка. Третій рік, мабуть, уже. Відтоді, як у нашому селі став колгосп, а мої батько й мати – колгоспниками.

З того часу й почали ми жити надголодь. Бо треба було здавати колгоспові зерно на сівбу, і батько з матір'ю набирали мішок жита, півмішка ячменю й відвозили в колгоспну комору.

Потім їздили попід дворами на підводах якісь люди, казали – з району, й вимагали здати лишки хліба, бо десь його не вистачає. Батько знову набирав мішок жита – давав.

І стала мати рідше пекти чистий хліб, а підмішувала в нього картоплю та висівки. Взагалі ми стали менше їсти хліба, більше налягали на борщ та квасоляну кашу. Ото лежить почата хлібина на столі, хочеться мені їсти, але без дозволу матері не можна відрізати бодай трішечки, тільки до обіду та вечері. Сама одріже по скибці – й досить.

Так було ще торік, ще зимою. А нині у хаті ні крихти хліба, ні картоплини, ні буряка. Живемо з матір'ю одним днем. Що дістане вона десь – те и наше. Правда, я під'їдаю в школі, на великій перерві нам дають по чашці ледь-ледь солоденького чаю і тонесенькій скибці хліба. А мати…

Воно у нас ще трохи б малося з чого спекти якусь там хлібинку раз на тиждень, може б, до зелені дотягли, якби не приїхали та не забрали все до зернини.

Десь одразу після Нового року це було. Мело надворі, хурделило, світу білого не видно. Ми з матір'ю сиділи на печі, під комином, я голосно читав вірша з читанки, вчив напам'ять, як у сінях затупотіло ногами, почулася розмова, і в хату зайшли якісь люди.

– Є хто дома? – обізвався від порога хриплий чоловічий голос.

– Є, – відказала мати, виглядаючи із-за комина.

Я ж тим часом скочив з печі на припічок, щоб і собі подивитись, хто ж то до нас прийшов.

Ix було двоє. Два чоловіки. В нових кожушках, з відкоченими комірами, в шапках-ушанках, битих валянках і кожушаних рукавицях. Обидва молоді, з морозу та вітру червонощокі. І військові не військові, й на цивільних немов не схожі. І не наші, не сільські, звичайно. Це я одразу визначив.

Прибульці пройшлися по хаті, прощупали очима скрізь, потім усілися на лаві біля столу, звеліли матері злізти з печі і пояснили: вони уповноважені з району, приїхали в наше село заготовляти хліб державі. Нам належить здати п'ять пудів зерна.

– Та у нас усього якщо п'ять пудів набереться, то й добре, – одразу ж затурбувалася мати. – А зима велика, чи й самим вистачить.

– Переб'єтесь, – сказав один. – На картоплі, на буряках і капусті, а в містах робочим зовсім нічого їсти.

– Показуйте, де ваше зерно, бо нам ніколи! – звелів другий суворо.

Мати в плач, стала просити: помилуйте. Та уповноважені й слухати не хотіли: п'ять пудів, і ніяких розмов, згідно з рознарядкою сільради, – й один із них помахав перед матір'ю списком.

З мішечок жита було у нас в хатині в закромчику. Забрали, вигребли до зернини. Помагали уповноваженим два наших сільських активісти, що стояли в сінях. Це вони й привели їх до нас, а самі не зайшли в хату.

Мати плакала тоді до самого вечора. Я теж плакав. «Як будемо жити без хліба?» – думав.

Так і жили, перебивалися, як сказав уповноважений, картоплею, буряками та квашеною капустою. А потім і цього не стало. Навіть насіння соняшникове та гарбузове, яке мати тримала у торбинках за сволоком, щоб посадити навесні на городі, й те полузали.

Тепер я тільки згадую, який запашний хліб пекла мати на капустяному листі, які смачні борщі варила з м'ясом і квасолею.

Ковтаю слину й дивлюсь у вікно. Щойно хтось пройшов мимо, але я не впізнав, відволікся, поринувши у спогади.

А за вікном сірий, похмурий день. Небо затягнуте волохатою ковдрою хмар, які і вдень і вночі пливуть собі й пливуть із заходу на схід, часто сіючи дощем. І що воно за весна така дощова! Хай би хоч сонце світило, земля швидше просихала, щоб не сидіти мені в хаті, а вештатись надворі, може, про голод не так би думалось.

Поглядаю на солянку: лизнути ще солі чи не треба. Ех, коли б це замість солі та цукор був! І тут же задумуюсь: чому воно так, сіль і цукор майже схожі між собою, але одне солоне, а друге солодке. Від солі аж гірко в роті і ніякої користі, а від цукру одразу б їсти перехотілося.

А колись же був у нас і цукор, повнісінька полотняна торба стояла на печі, щоб не одсирів, і я міг будь-коли розв'язати ту торбу й нализатися його досхочу. Тільки тоді чомусь у мене рідко з'являлося таке бажання.

Нарешті мені набридає сидіти на лаві, та й босі ноги померзли, і я по тій же лаві переходжу на піл, а з полу на піч. Застелена товстими ряднами, вона ще ледь-ледь зберігає тепло, й на ній можна погрітися. Вирішую трохи полежати, щоб ноги відійшли, і потім піти в гамазей до матері, може, якось пощастить вхопити жменьку пшениці чи гороху та зжувати. Якщо гамазейщик дядько Степан десь на хвилину одвернеться, бо ганяє він нас, дітлахів, мов горобців, кричить і лається: «Холери на вас немає! Через вас у тюрму сяду!» Я був уже там не раз, прямо зі школи заходив, так він мене й на поріг гамазею не пустив, мітлою нахвалявся почастувати. І звідки воно у нього, таке зло? Наш же чоловік, сільський, у самого аж троє дітей. Мені це незрозуміло.

Вмощуюсь під комином, на своє улюблене місце, прикутую ноги рядном і лежу на животі, підперши голову обома руками. Це моя звична поза. Лежачи так, можна й з печі дивитись, як мимо застільного вікна проходять попід стіною люди, як хтось проїде грязькою вулицею верхи на конячині, а то й возом.

Я так і роблю. Втуплюю очі у вікно, біля якого щойно сидів, але тут же відчуваю, що на мене теж дивляться чиїсь очі. Пильні, добрі, ніби хочуть заглянути в душу. Переводжу погляд трохи вище вікна, ліворуч і… «Здрастуйте, дядьку Тарасе!» Адже це дивиться на мене з портрета Тарас Григорович Шевченко, старенький, зачитаний «Кобзар» якого лежить у нас на комині. Я часто читаю його, знаю напам'ять багато віршів.

Портрет Шевченка подарував нам материн родич із сусіднього села Стара Оржиця, дядько Степан, коли ми якось їздили до нього в гості. Цей дядько був дивною людиною, умів малювати фарбами тільки Шевченка. Малював і роздаровував портрети своїм односельцям, родичам, добрим знайомим. Мати вишила на нашого Тараса гарний квітчастий рушник, і відтоді портрет прикрашає нашу хату, висить під цим рушником на стіні від вулиці, між вікном і жердкою для ряден. Хто б не заходив у нашу хату, Кобзар зустрічав його поглядом добрих очей, які немов світилися під густими бровами. Був поет на портреті в кожусі й смушевій шапці.

Я завжди з великою любов'ю дивився на Тараса Григоровича, часто розмовляв з ним подумки, вважаючи його нашим родичем. А він співчутливо дивився на мене, чи то погоджуючись, чи не погоджуючись зі мною.

Отож, привітавшись з Шевченком, я й цього разу звернувся до нього в думці: «Аби ви тільки знали, дядечку Тарасе, як мені хочеться їсти! Немов аж у животі від цього болить! Але нічого і ніде взяти! Порадьте, що маю робити?»

Але поет мовчав, не зводячи з мене – худющого, аж синього, – добрих очей. Мовчав, бо портрети не вміють говорити.

І тоді я, щоб забутися про їжу, відволіктися від неприємного почуття голоду, став пригадувати й голосно, на всю хату, читати Шевченкові вірші. Прочитав «Мені тринадцятий минало», «На панщині пшеницю жала», «Заповіт». А потім… Потім пригадалися рядки:

Я не знав, з якого вірша були ці рядки, але чомусь вони глибоко врізались у пам'ять. Прочитав їх, і ста то мені сумно-сумно, бо подумалось: може, і я отак, як ота дитина, умру з голоду десь під тином чи ось тут, на печі, під комином.

«А мати пшеницю на панщині жне…» Це ніби про нас із матір'ю написано: я ось лежу в хаті голодний, а мати віє пшеницю на посів у колгоспному гамазеї.

– Невже я умру, дядьку Тарасе? – зводжу очі на Шевченка.

Мовчить, співчутливо дивлячись на мене з-під насуплених брів. Бідний, мовляв, ти хлопче.

І мені стає жаль себе. Цей жаль одразу ж стискує горло, на очі навертаються сльози. Але я стримую їх. Ні, не треба плакати. Краще заснути, щоб забути про голод.

Схиляю голову на подушку, заплющую очі…

Скільки я спав – не знаю. Прокинувся від чийогось голосу. Крізь сон почув, що мене хтось кличе. Розплющую очі й бачу: біля полу стоїть схудла, аж чорна від утоми й весняної сирості, мати, запнута теплим платком, в старому, виношеному сачку. Це вона й обзивалася до мене, повернувшись з роботи.

– Заснув я трохи, – кажу їй у своє виправдання. – Повчив уроки, ліг і заснув.

– І добре, що поспав, – хвалить мене мати. – Тож злазь хутенько, умийся та будемо вечеряти. Зернечка не вдалося взяти, зате макуха є, дали сьогодні по півкілограма на душу, маємо ціле кіло.

Я одразу бадьорішаю.

– Якої? – цікавлюсь. – Рижієвої?

– Е-е, сьогодні соняшникова, – радо каже мати.

Мене це радує. В соняшниковій макусі, правда, багато лушпиння, доводиться висмоктувати його й випльовувати, але що те випльовування порівняно з гіркотою рижієвої чи кользяної макух. Порівняно з ними насіннєва просто паска.

Хутко зістрибую з печі і біжу до порога промити над стареньким відром заспані очі, а мати, чую, торохтить сірниками, збирається засвітити на прикоменку каганчик-блимкунець. Ось чиркнув сірник, заблимав каганчик, і я вже стою біля матері умитий, питаю, де ж макуха.

Але мати не поспішає з відповіддю, вона дивиться чомусь на голий стіл і солянку з сіллю, що стоїть не на тому звичному місці, де їй належить стояти, а на краю стола, навпроти вікна.

– Знову сіль лизав? – повертається до мене. – Сидів біля вікна й лизав?

Я мовчу. Бо що казати, коли вона знає про цю мою погану звичку.

Зітхнувши, мати обняла мене за плечі, прихилила до себе й журно сказала:

– Не роби більше цього, синку. Сіллю голоду не вгамуєш. – Потім звеліла: – Шукай молоток, поб'ємо макуху.

Ми побили шмат макухи на полу, загорнувши її в стару полотняну хустку, якою колись накривали хліб на столі, щоб не розсипалась, не впала додолу жодна крихітка, вмостились на припічку й стали вечеряти. Гризли, жували ті кавалки макухи, випльовували в руку колюче лушпиння. У мене аж щелепи заболіли, але я вперто жував те спресоване в олійниці соняшникове місиво, ковтав його й знову гриз, щоб жувати й ковтати. Макуха була олійна, й від цього дерло в горлі, та я не зважав. Мені хотілося швидше вгамувати голод, щоб перестало смоктати під грудьми, зникли болі в шлунку.

Їли ми ту макуху мовчки, жадібно і напевне могли б з'їсти отой нещасний кілограм, та мати раптом згорнула кілька чималеньких шматочків у хустку, зав'язала й мовила:

– Нехай це на завтра.

Я не став заперечувати, бо розумів, що й завтра захочеться їсти. І, мабуть, уперше в житті подумав, як погано влаштована людина: щодня повинна їсти, та ще й тричі на день. А як би було добре, щоб, скажімо, наївся раз гарненько – і днів зо три не хотілося.

Поклавши вузлика з недоїденою макухою на стіл, на те місце, де колись завжди лежала у нас хлібина, мати вернулася до мене, сіла на припічку й тихо мовила:

– Ось ми хоч макухою повечеряли, а як там наш бідний батько. Може, й голодний ліг спати? – І з очей її викотилось по сльозині, й попливли двома струмочками на щоках.

Я одразу ж став заспокоювати матір:

– Якже, їх повинні там годувати…

– Нас тут з тобою дуже годують? – витерла сльози мати. – А там… Та давай спати, бо я так накрутилася за день віялки, що й рук не чую, і голова від того крутіння макітриться.

Я з співчуттям подивився на матір – нелегко дістався їй той кілограм макухи.

Полягали ми на печі, і мати заснула одразу ж, як тільки загасила каганчик. Стомилася на роботі, це ж не жарт – цілісінький день крутити віялку та вергати лопатою зерно.

А я довго лежав із розплющеними очима, втупивши їх у стелю. Мені не хотілося спати, бо передрімав перед вечором, перебив собі сон.

Лежав і думав про свого батька. Думав і згадував…

Розділ другий. СПОГАД ПРО БАТЬКА

З самого малечку я називав своїх батьків по імені. Батька – Іваном. Матір – Тетяною. І обох – на ти. Коли батько заходив знадвору до хати, я питав: «Іван, де ти був?» А коли мати збиралася виходили з хати – цікавився: «Тетяно, куди ти йдеш?» Вони відповідали, і я вважав, що так і повинно бути. Бо так, на ім'я, їх називали наші сусіди, часто заходячи до нас, молодші батькові брати і сестри, а мої дядьки й тітки, дід і баба.

Та найбільше я, мабуть, звик звертатися так до батьків через вечорниці, на які збиралися до нас довгими зимовими вечорами хлопці з дівчатами, молоді чоловіки з жінками. Постійно ходив на них наш сліпий сусід, дядько Іван Йосипович, великий жартівник і вигадник всіляких розваг.

Людей збиралася повна хата. Червонощокі з морозу дівчата й молодиці, в кожушанках і сачках, жваві хлопці й поважні, з вусами, чоловіки в кожухах, кожушках та суконних піджаках. Від дівчат і молодиць пахло коров'ячим молоком і конопляними мичками, а від хлопців і чоловіків махоркою, сіном і дровами, а ще трохи кінською та коров'ячою шерстю – порали худобу на ніч.

Усі, хто заходив у хату, роздягалися, складали свій холодний знадвору одяг у купу на полу, а самі розсідалися на лавах попід стінами, за столом, на полу й припічку, на пахучій житній соломі біля печі, яку батько вносив у хату на ніч, нею мати топила вранці. На соломі сідали переважно парубки, щоб бути ближче до дверей, коли захочеться покурити.

Спершу, як завжди, прибулі на вечорниці ділилися сільськими новинами, своїми й чужими, пригодами, жартували, сміялися. І всі в розмовах та жартах називали один одного на ім'я, зверталися так і до батька та матері. Я чув це, лежачи на теплій печі під комином, і вважав, що й мені їх можна так називати.

Потім, після новин і жартів, відбувалася репетиція, учасники сільського хору розучували нові пісні, повторювали старі. Керував хором сліпий Іван Йосипович, натоптуватий, лисий, в темних окулярах. Він завжди витягав з кишені камертон, ударяв ним об ніготь на великому пальці лівої руки, притуляв до вуха, слухав і тоді командував:

– Ну – почали! До-ре-мі-фа-со-ля-до. Раз, два, – і за третім разом махав рукою з камертоном.

Хор дружно починав пісню, і від дужих чоловічих голосів наша невеличка гасова лампа-п'ятерик, що висіла над столом під сволоком, починала блимати, й здавалося, ось-ось погасне. Мене це лякало, і я гукав з печі батькові (вони з матір'ю теж співали в хорі):

– Іване, тихіше співайте, бо лампа погасне!

Всі в хаті весело сміялися з мене, а батько заспокоював:

– Не бійся, не погасне.

Скільки пісень я переслухав на тих репетиціях. Нових і старих. Сумних і веселих. Ніжних і задушевних. «Стоїть гора високая», «Ой піду я лугом», «Од Києва до Лубен», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна». Від них мені ставало так гарно на душі, так тепло, що я розчулювавсь, аж сльози виступали на очах.

Після співанки хористи відпочивали кілька хвилин, чоловіки виходили в сіни покурити, і вечорниці продовжувались. Батько діставав із-за ікон стареньку, зачитану книжку, вмощувався на покуті й починав читати. Читав голосно, на всю хату, щоб чули всі, хто сидів на полу і біля порога.

Я дуже любив слухати, коли батько читав, і запам'ятовував усе, про що писалося в книжці. Знав я і про Макара Чудру та стареньку Ізергіль, про Марка Проклятого і Тома Сойєра з Геком Фінном, про Чіпку і Миколу Джерю, про бабу Палажку з бабою Параскою та про Андрія Волика з Меланкою. Слухав за комином усе, що читав батько, а коли не витримував і засинав, то питав його на другий день уранці:

– Іване, а до чого ти дочитав учора?

Ось так, Іван та й Іван. Дорослі часом соромили мене, який він тобі Іван, треба «тату» говорити. А мені було ніяково так батька називати.

Та згодом він таки привчив мене до цього.

Одного зимового дня його довгенько не було дома, а коли прийшов, я одразу з печі:

– Іване, де ти був?

– У баби, – відказав батько.

– А баба мені гостинця передала?

– Передала.

– Якого?

– Пиріжок з буряком і калиною.

– Давай! – простягнув я руку із-за комина.

Батько дістав з кишені кожуха чималенького пиріжка, показав мені.

– Як скажеш «тату» – віддам.

Я скривився:

– Іване, не балуйся.

– А я не балуюсь!

– Та-а, Іване…

– Ні. Скажи «тату», і пиріжок твій. Дивись, який рум'яний, на капустяному листку спечений. – І покрутив пиріжок у руці. А він же, капосний, аж пахнув.

Я в плач і до матері:

– Тетяно, скажи йому, хай віддасть.

Але мати теж за батьком руку потягла:

– Ото краще скажи «тату». Поки ж – Іван? Всі діти своїх батьків татом і мамою називають. А ти…

Я мовчав, закусивши нижню губу, щоб не плакати.

Тоді батько до матері:

– Що ж, коли не хоче, тоді ми з тобою з'їмо пиріжок. Ой, який же він добрий!

Ні, такого я витримати не міг. Як же це… Баба передала пиріжок для мене, а вони…

І я наважися:

– Тату, віддай пиріжок.

– Отепер – на, – задоволено мовив батько, підступив до припічка й подав мені пиріжок.

Я вхопив його чомусь обома руками, не дивлячись ка батька, було, мабуть, соромно за свою слабкість, і таки не втримався, знову заплакав, сховавшись за комин.

Не пам'ятаю, як і коли я того пиріжка з'їв, та відтоді перестав називати батька Іваном, говорив «тату». Але продовжував казати йому «ти». «Ти, тату». І він не заперечував. Мабуть, тому, що ми були з ним великі друзі.

Батько часто брав мене з собою, коли йшов у якійсь справі до баби, в крамницю чи сільраду. Особливо мені цікаво було ходити з ним у крамницю та сільраду, де завжди товклося багато чоловіків, обговорювалися всі події в селі, точилися цікаві розмови на різні теми, в яких брав участь батько. Незважаючи на те, що він у мене був тоді молодий, всі його чомусь називали шанобливо – Іван Васильович.

Я спитав у нього: чому, адже ти, мовляв, не вчитель. Я чув, що у нас тільки вчителів називали на ім'я та по батькові.

Усміхнувшись, батько стенув плечима:

– Сам не знаю. Може, за те, що помагаю всім. Кому словом, кому ділом.

Справді, мій батько був добрим. Він ніколи ні в чому не відмовляв мені, коли я просив. Не відмовляв сусідам, людям із іншого кутка, коли звертались до нього з якимось проханням. Часто писав листи неграмотним жінкам до своїх рідних у якісь далекі міста, взимку виплітав комусь солом'яну коробку для збіжжя, стругав дерев'яні ложки, плів ятері на в'юнів, яких і сам часто ловив у болоті, ремонтував чоботи. І ні з кого не брав плати за пе, казав: «Колись віддасте».

Це – зимою. А навесні він ремонтував людям тини, латав солом'яні покрівлі на хатах і повітках, копав канави. Бувало, що робив це і в неділю, за Що мати дорікала йому:

– Гріх робити в неділю.

На це батько їй відказував:

– Зробити людям добро – ніколи не гріх.

Усе, що батько вмів робити, – показував мені. Саджав біля себе й казав: «Дивись!» Не говорив – учись, щоб умів. А просто – «дивись».

І я дивився. І все запам'ятовував. Що і як. Як сукати дратву, як просмолити її й заправити в неї волосінь із свинячої щетини, щоб зручніше простромлювати у проколоту шилом дірочку в чоботі, латаючи його. Як і з якого дерева вистругати зубок у граблі, як заплішити ручку молотка чи сокири. Запам'ятовував і думав: це ж як багато треба знати, щоб зробити щось для себе. Звідки ж батько все знає?

Запитав якось його. Батько всміхався у відповідь:

– А від свого батька, від діда твого. Ось так, як ти, дивився, коли він щось робив, запам'ятовував, а тоді й сам навчився.

– Виходить, усі так вчаться, від батьків своїх? – допитувався я.

– Так, – підтвердив батько. – І в людей так, і в звірів, і в птахів.

У нас завжди відбувались цікаві розмови з батьком, я щоразу залишався задоволеним, бо довідувався від нього багато нового, досі невідомого.

Та яким великим було моє здивування, коли на одне моє запитання батько винувато відповів:

– Не знаю, сину.

…До того як у нашому селі став колгосп, у нас була сірої масті кобила, яку ми так і називали – Сіра, віз і п'ятеро овець. Більше нічого не мали. Хіба ще з десяток курей, котрі ночували в сінях на драбині. Бідно ми жили, хоч батько ніколи не журився з цього, казав:

– Нехай бідно, зате весело.

І справді, у нас завжди було весело. Мати щоранку вставала раніше від нас із батьком, випускала надвір курей, гомонячи щось до них, давала їсти вівцям і потім, вернувшись у хату, гукала нам від порога:

– Ану, соньки, годі спати, пора Сіру годувати!

Не знаю, чому так було, але порав кобилу сам батько, матері не доручав. Мабуть, вважав, що порати коней – не жіноче діло.

Почувши таку материну примовку, батько вдавав здивованого.

– Хіба вже ранок? А ми ж тільки на один бік спали, тепер на другий збираємось.

Тоді мати брала в кутку біля печі віника й похвалялася:

– Ось я вас зараз посплю на обидва боки!

Ми з батьком, сміючись, схоплювались, хутенько вдягались і йшли порати нашу Сіру. Батько клав їй у жолоб запашного сіна, кобила зі смаком їла, а він починав чистити її скребницею. Робив це повагом, ніжно.

Дуже любив батько нашу Сіру. Розповів колись мені, що виростив її з лошати. Коли вони одружилися з матір'ю, дід пообіцяв подарувати їм на хазяйство лоша від своєї жеребної кобили. Кобила народила лошичку, дід потримав її, поки підросла, і віддав. Чотири роки водився з нею батько, поки вона стала лошицею, потім сама народила лошачка. Через рік батько продав його й придбав дерев'яного воза, став сравжнім господарем. Я пам'ятаю, як ми їздили Сірою в поле, на жнива, у Стару Оржицю, в гості до того дядька Степана, що подарував нам портрет Тараса Шевченка.

Любив нашу Сіру і я. Пригощав її віхтиками сіна, хлібом, буряками. Вона охоче брала все з моїх рук, їла, прядучи вухами. А коли батько водив її до колодязя напувати і я забирався на неї верхи, щоб прокататися, вона сприймала це як належне.

І ось – колгосп. Скільки було зборів по кутках, які тривали мало не до ранку, скільки суперечок, крику жіночого та плачу – навіщо він нам здався, колгосп, не хочемо, не підемо! Але уповноважені з району наполягали, переконували, твердили своє: треба, колгосп – це ваше щастя, заможне життя. Батько з матір'ю завжди брали мене з собою на такі збори, бо боявся один бути дома, і я все те чув, бачив. Бувало, що витримував збори до кінця, а іноді й засинав, сидячи в матері на руках, і додому мене приносили сонного.

Кожні збори кінчалися тим, що хтось із селян таки подавав заяву до колгоспу. Чи то свідомо, чи не витримував уже більше сидіти на тих зборах. А збирали щоразу тих, хто ще не записався до колгоспу, й умовляли, й погрожували.

Нарешті прийшла черга й до нас. Мати, як і всі жінки, в одну душу: я не хочу, а батько помовчав-помов-чав, подумав-подумав і сказав:

– Хочеш не хочеш, Тетяно, а мусимо. – Підступив до столу, де сиділи уповноважені по колективізації, написав заяву й віддав їм.

А через день чи два, повернувшись із колгоспної контори, куди його викликали, батько повідомив нам з матір'ю:

– Завтра маємо здати в колгосп Сіру з возом і збрєю й овець. Все усуспільнюється.

Мати в плач, я теж. Мені стало дуже жаль Сірої, я не уявляв, як ми будемо без неї. Ось тоді й запитав, плачучи, батька:

– А навіщо, тату, колгосп, навіщо Сіру й овець усуспільнювати?

На це моє запитання й не зміг відповісти мені батько, сказав:

– Не знаю, сину.

Мене це здивувало. Як же так? Все батько знає, а цього – ні. Я був упевнений, що він повинен знати геть усе на світі. А виходило – ні. Чи, може, не хотів мені сказати?

Вдруге я не став його перепитувати, так і залишилось тоді те усуспільнення для мене незрозумілим.

Ранком наступного дня батько запріг нашу Сіру у воза, склав на нього сіно, яке вона не доїла за зиму, прив'язав зверху вірьовкою, щоб не розструсилося.

– Ну, Сіра, – підійшов до кобили, обняв за велику голову. – Давай прощатися. Послужила ти нам чесно, спасибі. Ми тебе не обіжали. А коли що не так – звиняй. Тепер ти колгоспна, усуспільнена. Як там тобі буде – не знаю, а нам без тебе – погано. Прощай. – І поцілував Сіру в лоб.

Кобила, ніби розуміючи свою біду, пильно дивилася великими блискучими очима на батька, не зворухнувшись. Батько не витримав її погляду і, мабуть, щоб не просльозитись, одвернувся.

Ми з матір'ю стояли поряд і плакали. Мати голосно, я тихенько.

А на небі яскраво сяяло сонце, стояв погожий березневий день.

– Не плачте, годі вам, – повернувся до нас батько, а в самого очі вологі. – Поїду я, а потім овець одженемо, – до матері. – Одчиняйте ворота!

Ми з матір'ю відчинили. Батько смикнув Сіру за віжки: «Но-о!» А вона ні з місця.

– Но-о, Сіра! – смикнув батько віжки вдруге.

Стоїть кобила.

Мати знову в плач.

– Та вона ж, бідна, не хоче у той колгосп!

І справді, мабуть-таки, не хотіла, відчувала щось недобре. Стояла мов укопана і тільки вухами пряла.

Тоді батько звернувся до неї лагідно:

– Ну, Сіренька, рушай, поїдемо. Нічого не зробиш, треба.

Аж тоді Сіра нехотя рушила з двору. Я стояв збоку і бачив: очі в неї з блискучих стали сумні-сумні.

Повернувся батько додому не скоро, аж під обід. Ми ледве діждалися його з матір'ю. Засмучений, почорнілий.

– Здав? – мати до нього.

Махнув рукою:

– Здав.

– Як там вона?

– Не питай. Так жалібно дивилася на мене, коли прив'язував у конюшні. А як виходив – заіржала, немов заплакала.

Мати знову в сльози, захлипав і я.

По обіді батько з матір'ю погнали здавати в колгоспну вівчарню овець. Хотів було з ними піти і я, але вони не пустили, звеліли сидіти вдома.

– Надивишся ще цього колгоспу, – сказав батько.

Відтоді батько втратив спокій. Ходив похмурий, насуплений, часто курив, довго й хрипло кашляючи, не брався дома ні за яку роботу. І кожного дня вранці, до снідання, кудись раптово зникав.

Одного разу я запитав його:

– Куди ти щоранку ходиш?

– По ділу, – відповів неохоче.

Поснідавши, знову одягав свій старенький кожушок, чорну смушкову шапку, яку сам пошив, і вже казав нам із матір'ю:

– Піду в колгосп, може, новину яку почую.

Іти в колгосп, це означало – в контору колгоспу, де завжди тоді збиралося багато людей, вели жваві розмови про той же таки колгосп.

Якось, коли батько пішов до контори за черговими новинами, я звернувся до матері:

– Мамо, а куди він ходить щоранку?

Був певний, що мати знає.

І не помилився. Мати справді знала.

– Та до нашої Сірої. Вичищає з-під неї, чистить її, підгодовує. Лушпиння бурякове їй носить, оберемочок сіна, що залишилось трохи на сараї. Стала худнути, казав, закошлатіла. Звели ж їх в одну стайню з усього села, хіба доглянуть конюхи кожну, як дома. Та й годувати нічим, надголодь стоять.

«Так он воно що!» – подумав я й вирішив стати батьковим помічником.

Другого дня вранці прокинувся разом з ним і теж став одягатися.

– А ти це куди так рано? – поглянув він на мене здивовано.

– Піду з тобою, помагатиму нашу Сіру порати.

Але батько не дозволив.

– Ні до чого це тобі, – сказав.