– Добре! – сідаю на поличці і кажу страшенну дурницю, – якщо вона так дуже хоче, я перелізу назад. Якщо її душі від того легше, я перехворію менінгітом. Може, тоді всі заспокояться і будуть мати інші проблеми, щоби ними паритись.

Я знову міняю полицю. Льотчик в повному ахуї – якимось боком він став причиною ненависті. Я таки покірно лежу головою до вікна, таки захворюю (слава Богу, не на менінгіт, а на простий доставучий кашель, біль горла, харчання у носоглотці й високу температуру), хворію до кінця наших злощасних вакацій, вакації через це і вкорочено, ну і, ясна річ, Стоґнєвіч моєї «жертви» й задньою ногою не помічає й не цінує. Ну, бо як можна цінити стовідсоткову тупість?!

Наш друг, адвокат Сірик, з-поміж інших своїх чеснот уславився тим, що у найпафосніших київських ресторанах міг сидіти – сам велетенський карпатський ведмідь – посеред залу і кликати офіціантку голосом, від якого здригаються в пляшках всі їх extra-overpriced [33] відстійні вина: «Цьоцю-у-у! Ану йдіть сюди!» Він організовував фестиваль екстрим-спорту в Карпатах, не їздив нічим, окрім як машиною, на розборки справ, хоч за тисячі кілометрів, тож коли ми велетенським кагалом чекали на пришестя цьоці з нашим замовленням, а йому дзвонила його безцінна, він казав: «Люба моя, я зараз маю переговори і не можу з тобою розмовляти. Я на зустрічі. Яка музика? Ти що – здуріла?»

Сірик задля нас був готовий на все. Навіть на організацію тепловоза з сімома п'яними гуцулами, що мали відвезти нас до якогось дальнього лісництва. Дивним чином по дорозі до нас приєднався Даньо, моя перша серйозна любов. Люди з часом чомусь втрачають кращі свої риси і залишаються незмінними У гірших – чудна річ.

Коли зимно, і хочеться їсти, і розумієш, що за півгодини може початися буря, а ти ще не в укритті, розмовляєш мало. Перед будь-якими серйозними обставинами мені не хочеться багато патякати. І видимість кризи спілкування зникає. Молоді й старі лісоруби живуть в одному обійсті усімнадцятьох плюс одна жінка-прибиральниця – вони зараз святкують день народження своєї прибиральниці. Це також стихія. Серйозна. Керувати нею неможливо, це вам навіть лісник скаже. А лісник багато чого бачив.

Отож після кількагодинної подорожі промерзлою товарною платформою (десь раз на двадцять хвилин поїзд або сповзає із заледенілих рейок вузькоколійки, або впирається у сніговий замет, котрий треба розгрібати, зате ж яка краса довкола – їбанутись!) ви нарешті сидите в аж надто натопленій хатинці лісника, і вашу долю вирішує хтось із тих мітичних 17-ти лісорубів: везти чи не везти. Вас. Далі. Туди, де взагалі нема людей, а лише вовки, ведмеді і дід Василь без електрики.

Як у класичному ужастіку, у вас іще є шанс повернути назад. Як годиться за сценарієм, ви його не використовуєте і щиро прагнете назустріч тому, чим славляться чеські тінейджерські ужастіки і твори нових українських письменників: пансіонат високо в горах, дивні жильці з симптомами вервольфності та інших захворювань шкіри, кожному, хто десь гріханув – буде капут, а харошому – спасіння, як шоколадка для діабетика. Вас не зупиняє ні тридцятиградусний мороз, ні позирки місцевих людей, котрі здебільшого виглядають плодами інцесту. Вас не зупиняє навіть найбільш явне і найстрашніше – розбрат усередині вашої ж групи. В ужастіках часто саме через це бездупльові герої й втрачають свої нікчемні життя. Нагромадження дефектів психокомунікації всередині малої групи, поміщеної у нестандартні умови співіснування, дорівнює піздєцу.

– Напевно, я таки поїду десь в гарячу точку… – каже Стоґнєвіч. І я це сприймаю як реакцію на холод.

– Та не поможе, дарагая, – я тішуся, що вона бодай рота розтулила, бо перед тим мовчала, як русалочка, якій відрізали хвоста, дали криві ноги і змусили ними, босими, топтати осмолодський сніг. – Коли тебе дірявлять кулі, тоді, подейкують, стає дико холодно. Від втрати крові і всяке таке. Так що не допоможе тобі палюче сонце Сьєрра-Леоне…

– І соломинка з махіто не поможе! – додає Даньо, сьорбаючи чай зі щербатої полив'яної кружки.

Стоґнєвіч іґнорує всі репліки, крім моїх.

Льотчик мовчить.

– Мені тут не холодно, – похмуро каже Стоґнєвіч, – а якщо й холодно, то пофіґ. А там я зароблю бабла. Тобі на все вистачить…

– Мені? – от тобі й на! – Та мені й так на все вистачає. Я газ до хати проводити не збираюся, килимів на стіни, підлоги й стелю мені теж не треба, та й діти в мене в інститут не поступають – нашо на заробітки їздити? Що за прорив колективного бєзсознатєльного? Це на тебе так Західна Україна впливає?

Тепер Стоґнєвіч мовчить.

– Я сам часто хочу з'їбатися в гарячу точку, – раптом каже Льотчик, – коли мене все й усі дістають. Коли не помагають навіть небо і велосипед. Тоді мені здається, якщо я побачу смерть зовсім близько, я почну по-справжньому цінити життя.

Дивно. Щось таке хотіла сказати я, але не наважувалася, аби не спокушати і не брати «на слабо» Стоґнєвіч. Натомість я кажу:

– Знаєте що, ви, придурки? Всім вам знайомий Руфус, мій старий друг і компаньйон у подорожах. Так от, окрім того, що він здатен довго витримувати їбануту мене, силу й досвід Руфуса визначає ще бісова купа речей. Останній раз, коли все було хуйово, фільм ледве повз, ламалася техніка, валили люди з команди і мене не любив черговий мучачік, я щось таке подібне нила йому в листах – – про гарячі точки, справжнє відчуття життя, новий досвід… Він довго не відповідав, потім написав мені щось стандартне про те, що треба шукати силу, зміст, красу і славу всередині себе, а потім, серед ночі, раптом прислав мені оцей-от sms. Зараз… він у мене тут збережений. Ага. От.

Мене уважно слухали. Навіть Стоґнєвіч, напружено вдивляючись у замерзле вікно, за яким експонувалися флеш-беки Первісної темряви.

– Тут в оригіналі… I just woke up with a shock, a flashback, in the middle of the night. That is what hotspots do to you, they fuck people up. Trust me, you don't want that. [34]

Я ковтаю пересолодженого чаю.

– А наступного ж дня, після тієї ночі, він врізався на скутері в стіну. Тупо в глуху стіну, не вписавшись на повній швидкості в поворот. Коли позмивав кров з лиця й одягу, він знову написав мені: «Ось що гарячі точки роблять із людьми». Тієї миті, на скутері, він був просто дуже далеко подумки від часу і місця, де фактично знаходився. Тут, власне, є моя вина – це я змусила його ще раз повернутися до того, що він та його друзі пережили. Гарячі точки, як будь-яке пекло, народжують демонів. І їм у твоїй голові ой як комфортно. Зробити з нормальної людини психа – це просто для них шкільне завдання. А в тебе лишається вибір – боротися з ними чи жити далі, прокидаючись серед ночі й шукаючи замітки про свій минулий героїзм у старих газетах. Правда, здебільшого, хуй їх там знайдеш… А Руфус так і сказав мені потім: «Я злий на тебе через твою дурну звичку прославляти небезпеку».

– Н-да, – каже після паузи Даньо. – Тупо.

Подальші кілька годин ми сиділи мовчки, час від часу хіба викурюючи по пахучій ультраважкій індонезійській сиґареті Djarum Black Super. Кориця і гвоздика. Масний, пряний смак. Атмосфера ставала просто нестерпною. Гаряча піч, мало кисню, концентрат дратівливості, що виливається у безпідставну ненависть і почуття образи. Невідомо на що.

– Зі мною завжди таке в ці дні, – ще в потязі сказала Стоґнєвіч.

– Ну, мене теж ригати тягне від дня Валентина, – знизала плечима я.

– В цей день кілька років тому… нє, не буду казати.

Стоґнєвіч тримала мене в напруженні стільки, скільки визначенно Міжнародними Нормами Тримання в Напруженні 1948 року. Відтак в якийсь момент, уже за кілька днів, ні з того ні з сього сказала:

– В цей день у мене вбили брата.

І про вбивство, і взагалі про її брата я тоді почула вперше. Стоґнєвіч додала щось зовсім серіальне:

– І я відчуваю себе винуватою. На його місці повинна була бути я.

Я не люблю трагі-лірику Голлівуду й калькованого російського кіна. Тому мої співчуття були ввічливими, проте скупими. Вибачте, якщо я надто схильна до узагальнень. Просто якось забагато було прецедентів із подібними людськими фантазіями на ґотичні теми. Всілякі там 16-річні хлопчики з мого 13-річного дитинства, що обмотувалися голими дротами і нібито втрачали свідомість від удару струмом, та варто було до гаражу, де відбувалося дійство, зайти його мамі й проквилити: «Вася-а-а? Синочку, ти тут?» – як втрачене одразу ж знаходилося. Девочки, що ковтали на ніч банку снодійного, а виявлялося, то була аскорбінка, і потім вони, мов африканські свинки, весь наступний тиждень ходили у червоних прищах. Дорослі дядьки, що брали моторні човни і без будь-яких навичок в управлінні й навігації націлювалися у відкрите Середземне море «похуй куди – аби подалі від такої цинічної стерви». Вимкнені ними мобільні не відповідали, а їхні подружки голосили мені в обличчя: «Шо ж ета такое, ета всьо із-за тібя, а тібє даже не совєсна!» Зазвичай відчайдушного мачо випадково знаходили У прибережній таверні, де той сам виїдав розраховану на п'ять осіб суперпорцію м'ясного мезе.

Добрий лісник вчергове повернувся з бараку розпусти, де святкували свою вакханалію 17 лісорубів і 1 прибиральниця.

– Зараз уже прийде Василь Дмитрович, тіки олів'є доїсть…

Василь Дмитрович таки прийшов. Із чотирма іншими василями-дмитровичами. Всі вони хотіли нас везти до дальнього лісництва **. Ми запхали наплічники у тепловоз. Перед тим мені вже десь тричі зривало дах і я поривалася йти до того лісництва пішки, але Льотчик хапав мене за капюшон і повертав назад: ніч безмісячна, колії засипано снігом, на мостах взагалі не ясно – ступаєш на шпалу чи в замасковану сніговою подушкою порожнечу, кругом вовки.

Кругом вовки… Ліпше вже вовки, ніж вібрації самопожирання Стоґнєвіч.

– Ну а відки ви, з Харкова? – питає котрийсь василь-дмитрович.

Ми щось мямлимо у відповідь про Київ, Тернопіль і Яремчу.

– Ну то давайте співайте шось українське! – видихає концентровані випари етилу інший василь-дмитрович. – Чи шо у вас там співають? Руські? Владімірській централ? Бо ми і руські знаємо. Так шо? Ой чий то кі-і-інь стої-і-ть!!!

Я вже й не знаю, що гірше: кінь чи централ? Мої губи стиснуті, як у дитсадківця, котрому збираються вливати до рота риб'ячий жир, міцніше, ніж анус переляканого ботаніка-цнотливця, що переплутав вхід до бібліотеки з дверима садо-мазо-ґей-клубу. По очах моїх друзів я теж розумію: кінь нє пройдьот.

– А давайте, – виручає нас раптом Льотчик, – ви ліпше поспіваєте, а ми послухаємо. Ви так файно співаєте…

І якщо якась сука ще хоч раз в житті похвастається тим, як вона екстремально гасала на ровері, стрибала з парашутом чи вихилялася на сновборді, я заціджу їй прямо в пику. Бо той, хто не пізнав їзди вузькоколійкою глупої ночі з кагалом п'яних гуцулів, котрі розігнали пращура всіх тепловозів до швидкості боліда, в той час, як жоден з них не був здатен роздивитися й носа свого кірзака й обов'язково насцяв би собі на ноги, аби приспічило, гуцулів, котрі так горлають тужливі «народні» пісні, що їм позаздрив би будь-який класик атональної музики, гуцулів, котрі говорять: «Ану, давай тримайся, зара' тебе покатаємо» – і газують на повороті понад прірвою, а твій наплічник так у ту прірву й проситься разом з тобою, бо ж він, паскуда, цупко приторочений до твоєї спини, і ти одним пальцем тримаєшся за крижаний поручень, а подумки дупою вже перебуваєш на дні прірви, аж раптом гадуєш про те, що ось вона яка, річкова тераса, так, це тераса, а ніяка нахуй не прірва – ТОЙ, БЛЯДЬ, ПОНЯТТЯ НЕ МАЄ, ЩО ТАКЕ ЕКСТРИМ. Моє і решти пасажирів життя не застраховане. Та й кому воно треба? Чистка Генофонду – справа честі для Василя Дмитровича.

– Ну та бо чо' туда в зимі їхати? їхали би літом. Шашлики, гриби, ягоди…

Я сумно думаю про те, на яких би деревах мали рости шашлики. І в травні вони би ще були сирі, а у вересні вже обвуглені. Тим часом Даньо і Льотчик одягають на голови маски-балаклави. Зер гут. Тепер ми граємо у терористів. Вузькоколійка до Бутану. Іншої Батьківщини я собі не хочу…

– Значить так, – дає настанови василь-дмитрович, і тепловоз пригальмовує, – ми вже приїхали. Видите стежку? Світло тут вроді було, але тепер нема. Нема кому зробити елєктрічест-во, курва мать.

«Б'є годинник, курва мать, треба з балу утікать…» – лунають у голові слова Попелюшки. Геніальні маяки кидає Несвідоме.

– … а як він відкриє, просто стійте в масках. І не кажіт, хто, як буде питати!

Це у Василя Дмитровича такий план залякування іншого лісника, теж Василя… Пробираємося стежкою в снігу по самі пісь-ки до хати. Стукаємо. З темної хати ні звуку. Відтак хтось чи Щось чалапає. Не кажучи ні слова, нам відчиняють. Так само мовчки дивляться на двох долбайобів у балаклавах і на трьох без балаклав. Інші василі-дмитровичі лишилися на тепловозі.

– Це ми, вуйку Василь… – швидше, для себе самого з'ясовує наш василь-дмитрович. – Свої.

– Та заходьте, «свої».

Ми заходимо у темне лісництво. Тепло тут в одній кімнаті, в ін-Щих ненатоплено й холодно. Вибирайте яку хочете. А можете і з лісником спати всі разом, він не буде проти.

Ми вибираємо кімнату на другому поверсі. Два ліжка, піч, стіл і – о Джізас – кришталеві салатнички й порцелянові радянські чашечки.

Коли в такій кімнаті тепло, дим виїдає очі. Коли нема диму – стає піздєц як холодно. Welcome до пекла.

Поки чоловіки пораються з вогнем, жінки канонічно наводять порядок і затишок. Чоловіки тупо відморожуються на предмет перевдягнутися в сухе, чим несказанно дратують жінок. Жінки зі злості взуваються у теплі капчурі1 й сидять, як засватані клуші, на ліжках, боячись поворухнутися, щоби дзенькотом заледенілих кінцівок не побудити ведмедів зі сплячки.

Коли я поряд зі Стоґнєвіч – лежу, сиджу, стою – вона трохи заспокоюється і в кімнаті навіть теплішає. Я не можу пояснити, що відбувається. Хоча, як правило, вільно теоретизую на подібні теми, корчачи з себе імпозантного шрінка [35]. Мушу похвалитися, що навіть мій персональний справжній шрінк каже, що все я розумію нібито й правильно, але як дати раду з діагнозами?… Як боротися зі Стоґнєвіч, почуття котрої не скидаються ні на просто дружбу, ні на комплекс гомосексуальних потягів? Як нормальний андроґін, я дуже чітко сортую флюїди і з перших секунд зустрічі з людиною можу впевнено сказати: гом чи не гом, розкута девушка, мерзка ревнива лесбійка чи одарка-на-засватан-ня. Не кажучи вже про градус нахилу стрілки вродженого й добре вихованого бісексуала.

Від Стоґнєвіч у мій бік жодних лесбійських флюїдів не надходило. Ні під розписку, ні за накладними. Єдина річ, що поступала на мої склади цілком безплатно і в необмеженій кількості – її дикі ревнощі. Постійні перепитування: «Ти мене точно любиш?» і періодичні заяви штибу епітафій: «Все, ти найшла мені заміну. Він (вона) точно краще, ніж я. Прощай, але я все одно завжди тебе любитиму». А потім, коли все устаканювалося, фінальне: «Ну ти ж мене не проженеш?…»

Я ніколи не збиралася її на когось міняти, проганяти чи засилати на заробітки з метою закупівлі для мене якихось там ґуччі-хуючі та інших життєво необхідних речей. Але чим частіше ставилися на луп усі ці звинувачення, тим важче мені було спілкуватися… з іншими друзями. Я ненавиджу вибір штибу «або я – або вони», а саме перед таким вибором мене подружка і ставила. Зрештою, подібні ситуації переслідують мене з дитинства: спершу, в період грання у ляльки під балконами, мене розривали дві Юльки. Потім, коли прийшла пора статевого дозрівання й стандартних сопель за сусідськими васями та женями, мене розтягувало між двома Надьками. Потім іще й третя додалася. З чоловіками якось було простіше – їх легко було віртуозно обманювати, а на міцному фундаменті самолюбства розбудовувати прекрасний епос про наше єдине й нероздільне кохання та унікальні стосунки.

Стоґнєвіч охороняла мене, як тигр охороняв би щойно вбиту ним антилопу. Втім, антилопа іще тріпалася й намагалася допомогти тигрові роззути очі: альо, ти це всьо сам не схаваєш, давай ділися з іншими, а то я ващє візьму оживу і поскачу світ за очі на вільні злаки савани…

Мабуть, ця вся біда лишилася в її житті з попередніх стосунків із іншою подругою. Ми здатні тягати за собою пересохлі рештки минулого на манер персидського кота, котрому до надто довгої шерсті під хвостом присохла какашка, і він, весь такий із себе красивий і гордий, на превелику радість любителів не котів, а собак, із нею носиться. Та Яся, якщо вірити словам Стоґнєвіч, взагалі була гімном рідкісним. Вона могла запросто подзвонити подрузі серед ночі, сказати, що от саме зараз їй конче треба з кимось поговорити, і не по телефону, а наочно, тож давай, дарагая, взувайся в помаранчеві ґріндерзи і пензлюй до мене – шо ж там, якихось чотири години спальними районами і окружною. Або ще, вже десь над ранок, годині по четвертій, підірвати Стоґнєвіч із теплого ліжечка, бо Ясі забаглося чорної шоколадки з горіхами, а за три квартали звідси є цілодобовий кіоск. Ну чи просто, посварившись і затаївшися на півдня, раптом ввірватися до туалету, де подружка блаженно вмостилася для справляння великої потреби, і зацідити з усієї сили тій у мармизу. Типу, вона все продумала і діяла виважено – грамотна помста. Або просто накопичилося. Харківські дівчата-риби – вони такі, фатальнуваті. Але саме після цієї туалетно-вирішальної миті любов Стоґнєвіч до Ясі як у воду впала. В каналізаційну.

Кажуть, Яся мене зненавиділа, бо начебто те все трапилося через мене – Стоґнєвіч найшла собі якусь україномовну суку з Києва і покинула рідні землі. Їх там багато, дівчат і хлопців, що ненавиділи мене за кіднепінг їхньої компаньйонки по клубно-піґулкових тусовках та інших сповнених екзистенційного змісту радощах людського буття. Принаймні Стоґнєвіч це мені з охотою переказувала, доповнюючи розповіді подробицями тих видів лютої смерті, що її «друзья» мені бажають. Про мене, семене…

Причин самій когось ненавидіти в мене, начебто, не завалялося. Тим паче, ненавидіти Стоґнєвіч. Тож якого рожна мені було би посилати її кудись серед ночі бігти, аби щось мені купити?! У мене ж машина є, я би їй ключі дала, проїхатися можна… Але вона так ревно намагалася змусити мене її експлуатувати, що лишалося хіба чекати викрутки в бік вночі з-під перини. Бо вестися на спокусу хамськи використовувати свою кращу подругу і перетворюватися таким чином на рибу-свиню мені явно не хотілося.

Життя собі скакало, ми сяк-так поділяли побутові обов'язки (я готую їсти – вона миє посуд), як мені здавалося, експлуатації пролізти було нікуди, з мого боку то була чиста дружба, Стоґнєвіч, зі свого боку намагалася щиро дружити по черзі з усіма мучачіками. З Дафлішем (дружба тривала найдовше, аж поки він не підставив її переді мною, а я швиденько не розкрила карти всіх партнерів), з Психіатром (наче й досі непогано, бо вони рідко бачаться), з Долоріо (пиздець підкрався непомітно, зате надійно вкорінився) і з Льотчиком (как хараши, как свєжи би лі рози…). З Соньою вона проводила довгі дні, а потім жалілася на те, що Соня її задовбала, але якщо я так сильно люблю Соню, то й вона спробує так, тільки б я її не прогнала… Маячня, дорослі люди так не мусять, не можуть… Але хто і де тепер визначає рамки дорослості? Kangaroo Generation [36]. Цибатих, невпевнених у собі, самотніх кенгурят.

– Давайте зсунемо ліжка докупи, – зітхаю я, – так тепліше буде.

Ситуацію більш-менш врятовано. Комусь таки стало тепліше спати. А я раз у раз прокидалася, відліплюючи спину від могильно холодної стіни і намовляючи розклеєний організм утриматися від запалення легень.

…Пізній ранок. Довге готування їжі. Екшн у відсутності ек-шену. Напруження майже не спада. Треба щось міняти, але як?

Темний ранок з важким снігом зробився другою половиною дня. Треба щось…

Ми йдемо до лісу. Начебто звечоріє ще не скоро. Але тут ніколи напевне не знаєш.

– Коли помре твоя краса, залишиться її тінь… Тінь же продовжує рости після смерті? Я житиму з твоєю тінню. Життя після смерті…

Це наспівує собі якусь дивну мантру Льотчик. Майже пошепки, але якимось незнайомим тембром, ніби гуде з-під землі. Ми всі троє насторожено покосилися на нього. І вже наступної миті не були впевнені, що то нам не приверзлося.

Дуже весело отак-от, без жодної мети, просуватися сніговими заметами до лісу. Дуже дивно струшувати сніг з гілок ялиць собі на голову і спостерігати цей сповільнений білий душ. Дуже дивно потім котитися зі снігової гори шкереберть, задихатися від несподіваної ейфорії, борсатися всім купою в снігу, а потім підняти очі на бозна-звідки явлену табличку (нє, ну як же вона все-таки там з'явилася? П'ять хвилин тому не було!) і прочитати на ній:

(Відтак уже в потязі мені ніяк не вдавалося записати цю назву на папері – рука дрижала й зіскакувала, аж довелося слово забрати в клітку, щоби не рвалося до лісу за вікном.)

Слово, що промовисто натякає: «Ну всьо, дітки, вам тут піз-дєц». І дітки покірно чалапають до хатки, бо темніє якось геть раптово, і дітки розуміють, що цей їх недавній спалах радості і цуценяче борсання в снігу – просто коротка ремінісценція щастя перед продовженням похмурої агонії.

Характерно, що не можеш пригадати жодного слова з жодного діалогу того часу – тільки список предметів, загорнутих у замішану з димом темряву.

Спання в теплому одязі, в бордерських штанях, куртці і шапці – не найсексуальніша штука на світі. Біда в тому, що секс-по-тягу на це начхати – він і ватні штани проб'є. Щастя в тому, що коли всередині тебе горить вогонь лібідо, жодна чортівня до тебе не підступиться. Ну, і сусіди по нарах не заснуть – так дико розпікається довкола тебе повітря. Все стає гарячим і вологим.

Люди, котрі збираються потрахатися в наметі чи в тісній кімнаті в присутності інших людей – особливі види homo sapiens. Вони або таємні ексгібіціоністи, або свято вірять, що залишаться непоміченими, бо всі інші тут міцно сплять. Але ж ті інші – вони теж не дубові. Хоч і вдають з останніх сил ввічливості третю фазу сну.

В якийсь момент вони задовбуються грати ролі сліпо-глухих свідків і просто виходять покурити. Хтозна, може, вони теж брали участь у процесі – ну, як сайд-проджект… Так це принаймні корисно.

Але трапляються такі, що близькість цього алхімічного вогню сприймають як щось просто нестерпне. І, не розуміючи його походження («Як – ви тоді хотіли потрахатися?! Чого ти не сказала, що Льотчик для тебе… такий? Я б тоді так сильно не парилася, так би все було ясно…» © Стоґнєвіч, кілька місяців по тому) невимовно страждають.

Самі ж учасники акції трактують все з найвищих драбинок:

– Ого, яка від нас енергія їбошить… Ніхто тут не витримує. Але, знаєш, нам нема чого боятися – все, що зараз дихає в цій ночі і в цьому лісі, воно з нами заодно.

– Ага. Любі друзі, дорога родина, – погоджуюсь я з Льотчиком. – В Карпатах кожного демона знаєш в лице…

Втім, здатністю до позитивної фізіогноміки похвалитися міг не кожен.

– Дивний він якийсь, цей вуйко Василь, – прочинивши двері до кімнати, каже з темного коридору Даньо, – покряхтів трохи там у себе в ліжку, а потім різко підірвався, взувся в лижі і побіг до лісу…

З-за гори виплив велетенський місяць. Все стало чорно-білим…

Внизу рипнули двері.

Даньо навшпиньках спустився сходами на півповерху нижче. За хвилю був уже знову тут.

– Він повернувся, – прошепотів Даньо. – Або щось повернулось. Впало на ліжко, крутиться там, зітхає і стогне.

– Та ну ладно! – коли страх підходить близько, очі ріже, як від газу.

– Іди сама послухай.

Зі стріхи до кімнати злізла Стоґнєвіч.

– Я не знаю, що там, – серйозно сказала вона, – але при такому місяці видно, як з лісу до хати ведуть сліди. І сліди ці явно не від лиж.

– Слухайте, давайте спати! – позіхнула я і тут же блаженно провалилася в глибокий сон.

На ранок ми знайшли під хатою вовчі сліди й краплі крові. Які вони, вовчі сліди, я знаю ще зі школи. Картинка була така в підручнику – вовчий слід біля собачого. Тим більше собаки в лісника не було…

Ми тихо зібралися і, не прощаючись із лісником, пішки вирушили вузькоколійкою до найближчого лісництва.

– Свині ми невиховані, – сказав хтось, – попрощатися таки треба було.

– Та вже… нехай… висипається.

Такий от страх і ненависть в Магурі. Навіть зараз від цього слова в мене трохи закладає вуха. А тоді, човгаючи п'ять кілометрів засипаними рейками, я вдихала густе морозне повітря і поїдала очима межі гір і неба – моя неприкаяна душа почувалася вдома.

Всю цю історію, як і багато інших, хороших і поганих, можна підсумувати універсальною мораллю: зато прикольно потрахались.