Bitches Get Everything

Жодна з дівчат не відповіла на цього листа.

00:00:02:04

– Ну то що, знімаємо порно? – радісно питає Тріша.

– Художнє порно, – робить уточнення Соня.

– Робимо… порно, – не знаючи, на що йде, погоджується жертва.

– Дивися, пограємо в таку гру… – починає Тріша, закріплюючи камеру на штативі.

– Давай! – знову радісно погоджується жертва.

– От блядь, шо ж ти такий сгаворчівий… – зітхає Тріша. – Прям ніякої інтриги з тобою. Пококетував би, чи що.

Соня тоненько хіхікає.

– Знаєш що? – позіхає Тріша. – Вали-но ти звідси на хуй. Я передумала.

– Що?! – синхронно підскакують Жертва і Соня.

– То. – Тріша, не дивлячись, відкриває двері, а дивлячись, уже набирає номер на мобільному:

– Привіт, моя радість. Є тут для тебе ду-у-уже термінова справа. Дуже. – Це вже майже пошепки. – Мгм, життя і смерті. Хіба ж я коли-небудь дзвоню тобі за дрібніших обставин?

…У нього дивне тату. Дракон, що нападає з висоти. Доста велике тату натурального кольору Якби природа трохи артистичніше ставилася до маркування нас своїми позначками, цього дракона запросто можна було сприйняти за родиму пляму. Нижній край плями (голова дракона) роззявлявся на основу члена. Верхній (хвіст дракона) гадючився вгору, так що його кінчик завжди трохи виглядав із низько посаджених джинсів.

– Я нічого не знаю про Японію, – шепоче Соня на вухо Тріші. – І про такі тату…

– А якби знала, то шо? – шепоче Тріша, роблячи страшні очі номер дев'ять. – Записалася б в якудза до нього кухарем?

– Я не вмію готувати… – зітхає Соня.

– А він – не член якудза. Зате у нього член, який тобі точно сподобається. – Тріша гучно ставить пляшку вина на стіл. Потім неспішно розливає вино по склянках і дві з них простягає Соні: – Іди. Поспілкуйся. Я ж знаю, що він тобі подобається.

Коли Тріша за кілька хвилин по тому заходить в кімнату, бачить вино практично незайманим. І Соня, Соня… Вчи-вчи, а нема з ким край боронити. Так казала мудра Трішина вчителька живопису. Колись давним-давно.

Соня боїться, аж тремтить. Хоч не плач ти, га? Ну й кого тут боятися? Дивися, який сидить: гарний, сильний, з розпиленою наполовину сорочкою, проникливими очима, чуттєвими губами і просто люмінесцентною шкірою.

– Зараз я все тобі покажу зблизька… – хтозна-кому каже Тріша. Може, невидимому глядачеві, бо саме зараз вона вмикає встановлену на штативі камеру… В інтер'єрі цього помешкання її запросто можна сприйняти за частину декору. В усякому разі, гість ніц не помітив.

– Дивися, сонечко, – це вже до нього, – зараз я зав'яжу тобі очі. А потім ми по черзі будемо тебе торкатися… По-всякому торкатися. І все, що треба робити тобі – вгадувати, хто це був. OK?

Він посміхається.

Соня дивиться з благоговійним жахом. Тріша знімає у неї з шиї шовковий шарф (ручна робота, та ж сама майстриня гаптує одяг екс-президентці Індонезії, королеві Таиланду та прем'єр-міністрам ще ряду країн; украдено Трішею в Лаосі 22 квітня, на день народження Леніна, але в 2005 році; привезено у подарунок Соні) і пов'язує ним очі того, хто посміхається.

Музика! Цього разу Ганс Вернер – попурі з його опер «Король-олень» та «Молодий лорд»… Для початку.

Тріша спиною відчуває, як Соня перестає дихати.

– Почувайся зручно, любий. Чи що мені належить казати?… Випростайся, а краще ляж собі делікатно ось на ці подушки. Ну от. Bellissimo, топ amor. Думай, що ти десь в опійному клубі Сайгону, чи що. І явно не в нашому столітті. І ти не боїшся. Ти ж нічого не боїшся…

Ніжні доторки як мікропорізи.

Першою підскочила Соня. Якось зовсім зненацька, з-за Трішеної спини. Нетерплячим рухом вона рвонула його ремінь. Тріша вдарила її по пальцях.

– Соня і Тріша… – посміхнувся він.

– Ага, блядь, Чук і Гек! – Тріша крутила пальцем коло скроні, витріщивши свої велетенські обурені очі у велетенські Сонині перелякані.

– Ну… Тріша. Перестань. Давай уже, – оксамитово, він.

– You'd wish! [74] – Тріша. – Тепер чекай, а я покурю. Заспокоюся…

Однак за секунду вона вже наблизила свої губи до його шиї, потім ледь помітно вказала Соні на симетричну точку з іншого боку. Там, за вухом, де проходить артерія. Соня нахилилася і лизнула те місце.

– Соня, – вгадав він. Тріша не засміялася.

Відтак вони трохи відійшли від нього, ніби оцінюючи стратегічний аеродром перед нелегальною посадкою двох приватних літаків. Є. Двері підготовлено та перевірено, cabin crew in landing position [75].

Тут-то все і почалося по справжньому.

We're the low Art Gloominati

And we aim to depress

The scabaret sacrilegends

This is the Golden Age of Grotesque… [76]

Срібне відерце з льодом, пінцет, затискачки, два пакетики незрозумілого рожевого порошку, червоний шовковий шнурок, ще один лаоський шовковий шарф тонкого гаптування – якраз тих пурпурово-золотих відтінків, котрі він не любить, тонкий скальпель, натуральний каучуковий кляп і крихітні чорні свічки з солодким ароматом безвиході.

– Це все тобі, все тобі…

І все це на підлозі, і всього цього він не бачить. Він чекає чо-ось несподівано приємного, а буде як буде. Тріша ж апологет імровізації. Хоча хто там знає, чого він чекає насправді…

Соня, здається, заповзялася виконати геть усю роботу. Дуже ікаво спостерігати за жінкою, котра десь там на задньому дворі свого лібідо приховано хотіла чужого м'яса, і тут зненацька отримала кед авторизації.

– Забирай його тіло. Навіщо воно мені здалося таке, без його душі? – ні, Тріша не могла би озвучити такої патетики. Хоч і непідробно сумної. Натомість вона тихо промовила:

– Тіло я й так куплю. Будь-яке.

Але це тіло таки було особливим. Тіло обдароване особливою сексуальністю. І, попри всю його видиму мужність, це тіло таки було андроґінним. Воно так пахло. І це чудово відчувала Соня. І Соня користалася ним із ревністю дикого звіряти, котрому відомо про близьку лісову пожежу, після якої всім гарантовано хан-тимансійськ.

Соня не звертає уваги на те артистичне причандалля, запропоноване турботливою компанією Trishas Tortures. Соня творить свій танець сама: голим по голому.

І раптом Тріша не витримує, хапає Соню й заходиться надсадно її цілувати. Так, ніби вливає їй до рота розплавлене срібло. Соня спершу пручається від несподіванки, відтак її тіло обм'якає, воно стає готовим на все, і ось вона вже повільно розшпиляє Трі-шину сукню на спині. Про декого тут наче забуто?

І тут уже не витримує він. Миттєво зриває зі своїх очей шарф, зіскакує на рівні, хапає Трішу і падає разом з нею на підлогу, на купу металево-шовкового мотлоху, боляче б'ється хребтом об щось тверде і гостре, та все ж не перестає здирати з Тріші сукню. Соня тане й просочується в глиб кімнати. Тріша боляче вдарилася головою, її шию стиснуто худими мускулистими руками… Він різко входить в неї і рухається так, ніби розбиває скелі. Ніби пробиває шлях собі до волі, а насправді все безнадійніше застрягає в пастці.

– Я… Я ненавиджу тебе! – хрипить він. – Навіщо ти все це робиш? За що мені таке, Трішо? Сука. Хочу, щоб ти здохла. Я любив тебе…

… І will step on you on my way up

And I will step on you on my way down…

– … як же ти дістала мене, тварюка…

…call me bitch

Call me fagot

Call те whitey

But I'm something that you'll never be [77]

Мерілін Менсон. Трішин брат во Христі.

Хлопчик плаче. Це схоже на диво. Тонкі смужки сліз із міцно заплющених очей по красивому обличчю.

Тріша зараз не думає про те, які в нього очі.

Тріша кінчає першою. Він за кілька секунд після неї. Соня все ще в шоці. Механічно черкає кремнем запальнички, не потрапляючи вогником на повислу з рота сигарету.

– Навіщо ти? Я люблю тебе, – для чогось повторює він уже в теперішньому часі дійсного способу і безсило скочується поряд на підлогу. Весь цей монолог не те щоби Трішу не зачепив – просто у неї дивна властивість думати в такі моменти про зовсім віддалені речі. Зараз вона думала про маятник. Вікторіанського годинника. Чомусь.

Він стягує з дивану покривало і огортає ним своє голе й геть беззахисне тепер тіло. Навіть дракон в паху видається розгубленим. Він схлипує:

– Ти… ти, най…

– Чш-ш-ш, – каже Тріша і навпомацки, дивлячись у порожнечу, гладить його волосся. – Усе добре. Йди в ванну, Давиде.

FIN [78]

Cast

Special thanks to

Every one starring in this movie suffered [79].

00:00:02:04[a)

Н-да. Якийсь, певно, так собі порнофільм палучілся. Ну а якої мистецькості ти, Трішечко, хотіла з однієї стаціонарної точки? На чужий вонг-карвай рот не раззівай… Зато буде що подивитися довгими зимовими вечорами. Не знімати ж таке хоум-відео, коли тобі стукне вісімдесят? Хоча тоді його можна буде дорожче продати, це вже точно.

00:00:02:05

В цьому місті завжди забагато туристів. Ну і чого вони сюди лізуть? І скільки разів я клялася собі, що приїду тут погуляти взимку, десь в лютому місяці, коли на дворі так бридко, що жодна собацюра і хвоста за двері не виставить. І піду гуляти о шостій ранку, щоби вже точняк. А тут ще й цей кінофестиваль. Чого, питається, не влаштувати його де-небудь в горах, без усякої реклами і навіть без розголошення загодя місця його проведення? Ажіотажу було б ніяк не менше, а кожен журналіст, що потрапив би на перегляди і нагородження, вважався б відчайдушним екс-тремалом, посвяченим у таїнство якоїсь там хуйні… Ну, та добре. Пора перестати втикати й почати слухати. Дехто вже й так порядна свиня, бо проспав більшість показів, тож хоч на врученні призів віддамо шану колегам-щасливчикам і поспівчуваємо колегам-нєпавєзло.

– …і переможцем цьогорічного фестивалю в номінації «Кращий іноземний фільм» журі визнало роботу… «Перламутрове Порно» Тріші Торнберґ, Україна!!!

Хуясі. Шо такое?

Тут усі починають плескати, свистіти й прикидатися, що вони дуже за цю Трішу Торнберґ раді. Я, чесно кажучи, насправді припухаю і вже зовсім не розумію, що слід робити в таких випадках. Порядні тьолки тренують сльози щастя й виголошення подяки першій вчительці перед дзеркалом. А я в якому стані дзеркало останній раз бачила? Був би тут бодай Янгол, ми поплескали б одне одному в долоні, а потім би він мене попідкидав догори. Або я його, на крайняк. Грижа лікується. А так – хто тут зі мною? Купка шарових журналістів? Зануди, що вчергове напишуть оте своє «і вже точно незрозуміло, за що журі відзначило оцей «фільм»? Друзі, що потягнули б до посольства comme il faut [80], усі, як на зло, роз'їхалися хто куди, а з друзів – fuckin punks [81] – падлюки не дали візи жодному. А раптом ці диверсанти збираються нелегально підтирати дули євро-паралітикам? Чи підступно збирати апельсини. А то й підводні бомби з будильників складати. Хто їх, тих рускіх, знає…

Стоґнєвіч чесно збиралася приїхати, але перед виходом з дому вирішила зіграти в російську рулетку. На посошок. Ні, вона-то вижила, але «цілком автоматично» кинула собі «Макарова» (в арсеналі апдейт!) до наплічника. Рулетка крутилася далі сама, її «автоматично» зупинив перший же мент на вокзалі. Мета – обшук на марихуану. Результат перевершив сподіване. Ну нічо'. Повернуся – витягну. Хех…

Мене хтось сіпає за руку і штовхає просто в бік сцени, я, балансуючи на високих підборах, намагаюся елеґантно перебирати ногами в заданому напрямку… мама.

Чомусь відчуваю себе так, ніби мені вручать якусь пиздувату нагороду MTV. Типу, треба стати до мікрофону і щось смішне проказати. А що? Навіть тьолки симпатичної поблизу нема, аби поцілувати її взасос і позбутися слів. Нє. Ведуча – занадто кістлява і трохи старувата, як на мене.

І тут ситуація рятує себе сама – в залі звучить постріл, і мені, здається, відриває руку. Десь від плеча. А може, й голову заодно відриває.

«Первая пуля папапа в руку, больна, сука,

Вторая в щьоку уладіла, касой муділа…»

Бозна-чого пронеслося у мене в голові. Значить, ще не відірвало, раз із неї щось доноситься. М-да… От уже чого ніколи не б подумала, так, що останнім меседжем моєї, з понтом мистецької, свідомості буде шматок лірики групи КРОВОСТОК. А як же «La Crimosa»?!

А поміж тим, мені явно було не до стьобу – хоч тями я не втратила, але впала на сцені, мов мішок із тирсою, та й усе. Навряд чи я вміла красиво падати, як годиться красивим супергеройкам. Але ліпше би свідомість бодай на деякий час звалила – не довелося б чути бридке верещання дамочок, котрі ломилися стадом овець до виходу, ламаючи свої височенні шпильки й деручи вечірні сукенки. Еліта, блядь.

Мене схопили і теж кудись поволокли. Ну лана, пацани… Па-мру маладой просто-таки в зеніті слави. Якщо помру, канєшна.

…Цікаво: коли настане день воскресіння мертвих, чи знайдуться всі ті труси й шкарпетки, що колись безслідно позникали з наших гардеробів?…

00:00:02:06

– Доброго ранку, пані Торнберґ, як ви почуваєтеся? Лікар каже, нічого серйозного. Комариний укус… чого було так театрально падати? Жартую-жартую, не хвилюйтеся, вам ліпше лежати…

Емм… Наводжу різкість. Бачу штріха, який, «па законам жанра», мав би бути в цивільному, аби типу ніхто не здогадався, що він коп. Але штріх собі спокійно стоїть в уніформі і навіть чухає собі дупу вільною від демонстрації «піф-паф» жесту рукою.

– До того ж, – провадить він, – підозрюваного відразу ж упіймали. Кажуть, за вами тут весь час волочився цей маніяк? Тобто, ще звідти, з вашої Росії…

– України.

– Ну, з України, ОК. Скажіть, він намагався вас зґвалтувати? Я не відповідаю. Я вже ненавиджу цього недоробленого Катані більше за мого вбивцю-невдаху.

– Що ж, я гадаю, вже завтра ми зможемо вам його показати.

– Якось не дуже хочеться, – я чомусь помацала плече, відтак збагнула, що мій жест цей сракодірник може сприйняти як спробу викликати в нього жаль… – OK, без проблем. А тепер я хотіла би посцяти.

– Перепрошую?

– Посцяти, розумієте? Таку жовту рідину з тіла випустити?

– Гм, OK, без проблем, – тепер уже він це сказав. Підарас. Але таки пішов.

Вибачте, звичайно, але я чомусь на генетичному рівні не терплю поліцейських. Жодного віку й жодної країни. За винятком хіба що одного поліцейського-ґея в Туреччині, котрий із такою мрійливою ніжністю в голосі казав: «Так, отут – чудове місце для купання в Егейському морі… А тут, просто навпроти – острів. Там вже Греція. І острів цей, ви знаєте, що це за острів? Це-е-е… ЛЕСБОС!!!»

Так чи інакше, наступного дня мені таки довелося волочитися в поліцейський відділок. Слово CARABINERI чомусь увесь час читалося мені як «Carbonari». Може, я просто жерти хотіла? Значить, рана загоюється… Типу маладой растущій арганізм.

Мій комісар зустрічає мене просто біля входу і веде кудись довгим коридором. Відразу чомусь згадується якесь сльозливе кіно «Хевен», чи щось таке, де дуже гарний і чемний карабінер закохався у дуже гарну й нечемну терористку і допомагав їй утекти, а відтак втік із нею разом. Ех, рамантіка…

Заходимо у якусь приймальню. Мені дико впадло говорити з цим комісаром, хай собі чеше сам до себе. Секретарки у них теж у формі, теж карабінерки, значить. Цікаво, чи готують вони равіолі. Мабуть, просто готові купують, як я вареники з картоплею й грибами.

Далі ще йдуть якісь коридори, ґрати, двері, знову ґрати і купа замків. Я позіхаю. Поправляю пов'язку.

– Калічіта! – мені голосно так заспівалося.

Комісар навіть не прореагував. Тю, а я думала, «Фелічіта» – італійська народна пісня.

Нарешті ми, здається, прийшли. Відкривають двері, типу, люб'язно запрошують досередини, я заходжу. Ну, там ніякого такого скла, як в американських фільмах, що від'єднувало б підозрюваних від свідків, ніякого там потайного дзеркала чи ще якоїсь лабуди або приблуди. Підозрюваний, чи то пак уже впійманий на гарячому, лише один. Он він сидить, руки в наручниках за спиною. Незручно йому, мабуть, думаю я. Синяки, мабуть, на зап'ястях будуть. Тим часом мої власні зап'ястя починають тремтіти.

Ось він, цей мерзотний хворий маніяк, мій переслідувач і де-стабілізатор особистого спокою. Сидить, курва, як на тарілочці. Хоч бери виделку й ніж і їж його просто тут. Але я зазвичай їм руками чи паличками, тому не буду його різати. Не буду, бо пе-реді мною сидить МІЙ ЛЮБИЙ ДАФЛІШ власною персоною… Сидить і дивиться так жалісно-прежалісно на мою поранену руку. Не дивиться мені в очі чомусь.

Зате я дивлюся прямо на нього.

– Ну що? – з видимою цікавістю питає комісар. – Ви впізнаєте його?

– Так… – після довгої паузи, так само не відриваючи очей від обличчя злочинця, кажу я. – Це мій хлопець. Відпустіть його. Він виконував свою роль в запланованому мною перформансі.

00:00:02:07

Сонце сьогодні заходило якось незвично повільно. Наш будинок, пісок, одяг, волосся мого чоловіка з білих поставали рожевими і ніяк не хотіли набирати кольору сутінків. Океан і сам був несподівано тихим, аби не привертати зайвої уваги. Слуги, чи то пак кер-тейкери [82], як ми їх політкоректно називаємо, сьогодні мають вихідний. Не приходила навіть Естер, котра тут насправді нами всіма опікується і все тримає в порядку, а я її вчу української та англійської. Я спостерігаю свої стопи в гамаку на тлі виднокраю.

– Не знаю, що тут красивіше: твої стопи чи захід сонця? – посміхається *** і кладе лід у склянки з кампарі. Чутно тільки тихе дзеленчання. Відтак він приносить напій мені й по-дитячому перехиляється через перила веранди, дослухаючись до звуків олд-скульного танґо вдалині.

Ми. одружилися так, як завжди й хотіли – за трьома обрядами. За православним у крихітній гірській церкві в Кападокії. За буддійським у Паро Дзоні в Бутані. За протестантським на крижаному сліпуче-білому острові Скай.

Я королева снігу і каміння

Я знаю острів де нас повінчають

На півночі Шотландії

Ти вийдеш

До мене із туману

Ти єдиний

– написала я колись давним-давно. І ніде ніхто про це не знав. Листівки родичам, запрошення якось у нас погостювати кілька тижнів.

Я люблю кожну мить свого минулого, кожен його мікрокадр – воно ж колись було інтенсивно прожитим теперішнім, так? Люблю, але не прив'язуюсь. Так само, як ніколи не прив'язуюся й до людей.

На даний момент теперішнього все спокійно, і на диво при цьому красиво. Добра їжа, вишукані контрабандні напої, приємний на дотик до голого тіла одяг, наймудріший і найвродливіший чоловік планети, котрого я кохаю ось уже, здається, безліч років, із того найпершого моменту, коли побачила і зненавиділа за те, що він такий із себе весь мудрий і гарний. Ну, а попереду світова прем'єра мого останнього фільму – рівно за два тижні. Хех.

– Bitches get everything, – вперше у житті кажу я щось повчальне своїй доньці…

Навряд чи Кім розуміє мене у свої один місяць і вісімнадцять днів.

І keep the wolf from the door… [83]

Харків – Київ – Берлін – Варшава – Київ – Баґдад – Сінгапур – Джакарта – Джокджакарта (о. Ява) – о. Бунакен (на північ від о. Сулавесі) – Кута (о. Балі) – Сентані, Вамена (о. Папуа – Нова Гвінея) – Київ – Тернопіль (о. Україна) – Київ – Лондон – Единбург – Київ – Срака (п-в Крим) – Київ.

Загальна тривалість книжки 2 секунди 7 кадрів

Дурна, як пробка, дитяча книжка. Це піздєц. Ідіоти реально ніколи нічого не вчаться.

(Сандей Таймз)

Примечания

1

Ми ж всього один раз живемо, так? Ну, за винятком Лазаря. Горопашний вилупок мусив помирати двічі (англ.).

2

Ніколи не бачене (фр.). – парафраз «дежавю».

3

Безпрецедентне (фр.).

4

Білий непотріб (американська англ.).

5

Особливий вид німецького сиру з дуже різким аміачним запахом.

6

Вибачення (нім.).

7

Писки (діал.).

8

Від англ. «Вродливих крихіток із гарними цицьками».

9

Палахнюк, Чак – американський письменник, автор низки культових романів, серед котрих «Fight Club», «Lullaby», «Survivor» etc.

10

Іди дрочи і трахай свого молодшого братика (англ.).

11

Відлижи мені (англ.).

12

Відсмокчи в мене (фр.).

13

Що за курвомамче гівно (англ.).

14

Віддай мені моє бабло (англ.).

15

До наступного разу, бубочка моя (фр.).

16

Special thanks to Maxym Kucherenko from UNDERWOOD band.

17

Вірш MALMO. ©???????????н, шведський поет і фільм-мейкер. Пер. Левка Грицюка.

18

У кожного свій смак (фр.).

19

Так, сексу (англ.).

20

Вочевидь, тут чергова алюзія на бідолашного Рікера з його «Сам як інший».

21

З пісні «Хоп» альбому «Болєзні Пєвчіх Птіц» ФАКТИЧНО САМІ.

22

Одіозною і претензійною (фр.).

23

Дарма (фр.).

24

Сучасний італійський кінорежисер («Ессе bombo», «Palombella rossa», «Dear diary» etc).

25

«Якщо» – вірш Р. Кіплінґа, котрому (віршу) нібито поставлено пам'ятник. Альбом ФАКТИЧНО САМІ, 2005 року.

26

Разом зі Швейцарією – стереотипне місце розташування найвідоміших психіатричних клінік.

27

Це незбагненно! (фр.).

28

Коханий Психіатр (англ., розм.).

29

Що значить – «повсякчас»? Що значить – «назавжди»? (англ., з пісні TRICKY).

30

Тут про Бі-Бі-Сі, а не про Воєнно-Воздушниє Сіли. Це я так додаю, під час редагування, бо й сама злякалася, як побачила (Карпа).

31

За сюжетом бла-бла-бла…

32

Богиню Віскі (англ.).

33

Понадміру зверхоцінені (чогось англ.).

34

Я щойно прокинувся від шоку, від флеш-беку просто посеред ночі. Ось що з тобою роблять гарячіч точки – вони ламають людей безповоротно. Повір мені, ти цього не хочеш (англ.).

35

Товсті плетені шкарпетки, переважно з овечої шерсті. Бувають із собачої – це ще корисніше. Для тепла можна натирати ноги котячим жиром. Сленґовий термін для психоаналітика, якщо я ще цього не казала.

36

«Покоління кенгуру» (англ.). Феномен пізнього дорослішання в суч. західноєвропейському суспільстві. Хоча тут вжитий не в найпрямішому сенсі.

37

Вітаміни такі. Стимулюють кровообіг головного мозку. Гребе від них серйозно і жодної шкоди для здоров'я. Немає ні звикання, ні відходняків, що доводить перевагу цих речовин перед значно дорожчими штуками типу фену, амфітаміну etc…

38

Я відчуваю (англ.).

39

Перекручена цитата з «Перверзії» Ю. Андруховича.

40

Цього разу життя закоротке (англ., неправильно почуте з пісні MOR-СНЕЕВА).

41

Під приводом… (фр.).

42

Вельми енергетичний скарб (англ.).

43

Цитата з «Мертвої Землі» Т. С Еліота…

44

Під приводом сексу. Нестерпна Дитина проти Фатальної Жінки.

45

Важко знайти риму до слова «вагіна» (англ.). З пісні «Three Point One Four» BLOODHOUND GANG, альбом «Hooray For Boobies».

46

Перфектний наркотик (англ.).

47

Місто настільки потворне, що Тріша з Руфусом охрестили його «Сан-тьяґо-де-Аско» – Сантьяґо-Страшко (ісп.). Київські кабаки славляться вмінням впарювати найвідстійніші чилійські вина за орбітальними цінами.

48

Коронна фраза вредного псевдоінваліда Енді Піпкіна з Бі-Бі-Сішного серіалу «Little Britain».

49

Тим гірше (фр.).

50

Слова з «What Else Is There» ROYKSOPP.

51

Тільки чистяк (англ.).

52

Малайська зупа на основі кокосового молока. Я вже про неї писала. Хто не читав попередні мої кулінарні книги – я не винувата.

53

Хоча би VoiceDesigner – непогано змінює тембр людського голосу. Результат в аудіозаписі, наприклад, – різка зміна висоти й обертонів. З чоловічого можна зробити жіночий голос і навпаки. Без жодної карикатурності.

54

Вочевидь, тут Торнберґ таки планувала втулити продакт-плейсмент і злупити бабло на частину фільму з котрогось виробника мобільних телефонів.

55

Просто дай мені біль, до якого я звик (англ.) © DEPECHE MODE.

56

Тут мені хотілося би навести СПРАВЖНІЙ текст листа запорожців турецькому султанові, без змін і доповнень, таким, як його наводить в своєму дослідженні на ст. 69 (текст зберігається у Державній публічній бібліотеці Санкт-Петербурга) визнаний історик козацтва Д. Еварницький (після революції Яворницький). Це щодо історичного аспекту «страшного паплюження» солов'їної мови.

ВІДПОВІДЬ КОЗАКІВ ТУРЕЦЬКОМУ СУЛТАНУ

«Ти, султан, чорт турецкий і проклятого чорта брат і товарищ, самого Люцеперя секретарь. Якій ты в черта лыцарь, коли голою сракою ежака не вбъешь. Чорт высирае, а твоє війско пожирає. Не будешь ты, сукін ты сыну, сьшів христіянських під собой маты, твойого війска мы не боїмось, землею і водою будем биться з тобою, распрьоб твою мать. Вавилоньский ты кухарь, Макидоньский колесник, Іерусалимський бравирник, Александ-рійський козолуп, Великого и Малого Египта свинарь, Армянська злоди-юка, Татарський сагайдак, Каменецкий кат, у всего світу і підсвіту блазень, самого гаспида внук и нашего хуя крюк. Свиняча ты морда, кобыляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, мать твою въоб. От так тобі запорожці висказали, плюгавче. Не будешь ти і свиней христіанских пасти. Теперь кончаемо, бо числа не знаємо і календаря не маємо, місяц у небі, год у книзі, а день такий у нас, якиі і у вас, за це поцелуй в сраку нас!»

Кошевой атаман Иван Сирко зо всім кошем Запорожськім.